Geum.ru

Куць о. М., Мадін м. П. Етнонаціональна свідомість у державотворчих процесах (українські реалії) монографія

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   21

Розділ ІІІ. Національно-

державницькі проблеми

у нашій свідомості.


3.1 Усвідомлення незалежності як реалізованої свободи.


Питання усвідомлення національної свободи для українців особливо актуальне. Складною для української дійсності постала проблема усвідомлення свободи - визначального чинника незалежності. Виборена свобода й незалежницький курс нашої держави не принесли очікуваних результатів. Це ще раз підтверджує висновок Г. Гегеля про те, що застосування принципу свободи до людського буття – тривалий історичний процес [45:18]. Навіть порушувати питання "Що таке свобода?, зауважує Ханна Аренд, "здається безнадійним" [7:151] Йдеться не про смертоносність свободи, а про її хибність поза національним ґрунтом. Як у цьому зв'язку не привернути увагу до думки Л.Силенка з його книги «Мага. Віра»: «Волю України треба любити так, як любить немовля рідну маму, так, як рідна мати любить немовля. О, коли ми всі піднімемося до висот такої любові до волі України, тоді ми її матимемо повік-віків і ніколи її не втратимо» [250:1007]. Лідер національного руху Італії Джузеппе Мадзіні закликав:'"Ми віримо у свободу, завдяки якій тільки й існує відповідальність, усвідомлення й поцінування прогресу" [192: 74].

Наше тлумачення свободи, яку ми одержали внаслідок розпаду країни рад, є найбільш небезпечним на шляху до зміцнення незалежності. Ідея визволення від національного поневолення, яка ототожнювалася зі «свободою від» (негативна свобода), вирішена. На черзі постала проблема «свободи для» (позитивна свобода), що розуміється нами як всебічний розвиток особистих здібностей людини, умови для якого має забезпечити вільний, незалежний курс на шляху до громадянського суспільства, правової й соціальної держави, проголошений Конституцією України.

Проблема з'ясування терміну "свобода", незважаючи на його визначення та практичну реалізацію ще еллінами і римлянами, для нас набуває неабиякого значення. Адже за радянських часів тоталітаризм фактично заперечував свободу, а її розуміння зводилось до здатності особи чи колективу діяти в практичній діяльності відповідно до усвідомленх об'єктивних законів розвитку природи й суспільства [177:327]. Свобода, читаємо у філософському словнику(1955) за редакцією М.Розенталя й П.Юдіна, як "борьба советского народа за коммунизм под руководством Коммунистической партии есть образец сознательной деятельности людей, овладевших объективными законами общественного развития" [140:424]. Радянський політичний словник (1980) взагалі не дає тлумачення свободи, лише описує антирадянську діяльність зарубіжних радіостанцій "Свобода" та "Свободна Європа" звичайно у негативних тонах [138:363]. Соціологічний словник (2000) визначає "свободу" як міру соціальної автономії (самостійності) суб'єкта (особи, групи), можливість і повнота задоволення потреб, розвитку здібностей, наявність політичних та ін. прав та їх гарантій (257:327). Тут автори змішують свободу й інтерес. Марксизм, посилаючись на філософа Спінозу, визначає свободу як усвідомлену необхідність, реалізація якої обумовлює здатність обирати й приймати рішення зі знанням справи [179:160].

З достеменною точністю важко визначити сутність свободи, проте особа чи спільнота добре відчувають, коли їх свобода обмежується або зводиться нанівець. Глибокі міркування щодо сенсу свободи належать лауреатові Нобелівської премії І.Берліну: «Фундаментальне розуміння свободи — це свобода від ланцюга, від ув’язнення, від поневолення іншими. Решта — розширення цього сенсу, якщо не метафора. Той, хто хоче бути вільним, прагне усунути перешкоди; боротися за особисту свободу означає прагнути покласти край втручанню, експлуатації, поневоленню з боку людей, чиї цілі відрізняються від твоїх. Свобода, принаймні у політичному розумінні, пов’язується з відсутністю домінування» [18: 52]. В англосакському розумінні термін "свобода" розуміється як відсутність обмежень чи перешкод. За Ф. Фукуямою це гідність як моральний вибір, почуття самодостатності, повага й визнання оточуючими [282:235 – 337, 372]. Х. Аренд – "бути вільним і діяти" [7:161 ].

"Свобода позитивна", тобто виборена незалежність, вимагає здатності етноспільнот зважено зі знанням справи обирати шлях свого розвитку. Проте сп'яніння від свободи, яке, в принципі, завжди спостерігається під час виходу того чи іншого народу з умов поневолення або тоталітарного режиму, переходить у важке протверезіння. В Україні воно наступило після 1991 року та Помаранчевої революції (2004), коли її лідери в змаганні за "булаву" і владу дискредитували завойовану свободу, яка тепер спрямовується на самознищення, а у людей – наступило глибоке розчарування і небажання самоутверджуватися в незалежній державі. Те, що так влучно підмітив Е.Форм як «втечу від свободи» [281:132], стає для українців реальністю. У значної частини людей з'явилося бажання знову злитися із соціумом або повернутися до колишнього СРСР, розчинитися в ньому, щоб мати певний соціальний захист і безпеку. Сприйняття свободи в такий спосіб супроводжується неприхованою ностальгією за минулим, зокрема брежнєвським періодом, який нещодавно піддавали критиці, тепер він сприймається деякими людьми (не без впливу «лівих» сил) мало не як «золотий вік», коли «все було». Параліч волі частини суспільства в умовах вибореної свободи - явище унікальне. Підтвердилася думка Фройда, що більшість людей не бажають свободи, тому що вона передбачає відповідальність, на яку не кожен зважиться, особливо якщо це стосується групи людей чи всього народу. У значної частини українців інстинкт самозбереження видається втраченим,. Слушним є застереження М.Джіласа: «Народ, який не бореться за свою свободу, ніколи її не завоює" [175:125] Зневіра у власні сили, розчарування Майданом, лідери якого зрадили його гаслам, малоросійство та конформізм українців можуть бути подолані шляхом наповнення здобутої незалежності реальним змістомЛікувати від подібного паралічу – завдання невідкладне.. Головне – відродити національну гідність. Левову частину цього завдання має виконати українська національна еліта, хоч серед неї багато тих, «хто іменем свого народу його ж розпинає». Подолання психології меншовартості, конформізму в народу є першоосновою досягнення свободи, та утвердження незалежності.

Свобода, на думку Х. Аренд, - це сфера політики[7:154 ]. В Україні вся надбудова: мораль, мистецтво,політика, влада, інформація тощо – впливає на свідомість людини, руйнуючи все святе заради утвердження низьких інстинктів аморальності, коли в пошані той, хто багато краде, зневажає конституцію й мораль, хто викручує руки залякуванням, переслідуванням, шантажем, цинізмом. Патріотизм же замінений тезою, що в різних варіаціях звучить у різних рухів «Хто не з владою, той антидержавник». Влада, на жаль, здебільшого виражає інтереси кланів і олігархів, які використовують у свох цілях державний інструментарій. Ту рівність, яку вибудовували ще давні греки, яка полягала в тому, що влада належить всім, тобто верховному володарю – народу [8:218], у нас дискредитована, ще далека від реальності. Тому українці, що переважно жили в умовах, нав'язаних чужинцями державних структур, схильні не поважати владу та правовий порядок, віддаючи перевагу «окопному» індивідуалізму і ще й досі хворіють на цю недугу. Отже, питання свободи стає безпосереднім завданням у вирішенні соціальних і національних проблем сьогодення.

У прагненні до свободи між лібералізмом і націоналізмом немає внутрішньої несумісності. Боротьба Німеччини та Італії за національну єдність у Х1Х сторіччі, народів колишнього Радянського Союзу за свою незалежність довели, що націоналізм і лібералізм тісно взаємодіяли між собою. Бажання національної незалежності і суверенітету слід розглядати як прагнення самовизначення і свободи [282:327]. Виборення українським народом незалежності поєднувалося з його національними й демократичними устремліннями.

Цю проблему слід вирішувати лише шляхом свободи й демократії, які вважалися основою. справедливого соціально-політичного устрою ще стародавніми греками. "По общественному мнению, - пише Аристотель у праці «Політика», - только при этом государственном устройстве все пользуются свободой, ибо к ней, как утверждают, стремится всякая демократия" [8:216-217]. У сучасних умовах демократія справедливо може вважатися таким устроєм, за якого свобода зазнає найменших утисків. Але — і це важливо підкреслити — на варті свободи повинні стояти самі громадяни як вільні люди. Простір свободи — це своєрідний Всесвіт, у якому свободна людина належить сама собі й може ухвалювати будь-які рішення, які стосуються її. Л. Колаковський визначає свободу саме як «сферу людської гідності, в якій суспільна організація нічого не забороняє й нічого не наказує, відтак у цій сфері люди можуть вибирати те, що хочуть, не наражаючись на репресії» [119:98].

Питання, однак, полягає в тому, наскільки самодостатньою є ця сфера та чим і ким, а також у який спосіб вона може бути обмежена. Для досягнення оптимуму свобод К. Поппер у праці «Відкрите суспільство та його вороги» недвозначно наголошує: «Абсолютна свобода сама себе скасовує» [221:111]. Свобода, зокрема етнополітична, пов’язана безпосередньо зі справедливістю. Остання, на думку Дж. Роулза (США), є результатом вибору індивідів, які в інтересах співтовариства відмовляються лише від тієї частки свободи й рівності, котра дозволяє попередити свавілля у ставленні до свободи і рівності інших. Тобто треба знайти такі соціальні форми, які робили б свободу рівною для всіх, які є основним ідеалом сучасного лібералізму, його головною вимогою. [202:42] Мінімально необхідне обмеження одного громадянина, згідно з ідеологією лібералізму, визначається потребою захисту свободи іншого громадянина. Для цього потрібна воля й згода свободних індивідів. А "коли люди діють спільно,- робить наголос Едмунд Берк,- свобода стає владою" [122:387] і починає діяти закон, який накладає обмеження, відновлюючи порушену свободу. Також складно знайти такі соціальні форми, які робили б свободу рівною для всіх, що є, за Дж. Роулзом, основним ідеалом суспільства й головною вимогою справедливості. Ліберали й консерватори, зазначає Р. Шутінгер (Англія), одностайні в тому, що повна рівність "не тільки неможлива, а навіть не бажана", але наголошують "на важливості рівності перед законом та рівності можливостей" [122:25]. Досягненнями в запровадженні (в окремих країнах — доволі успішному) таких форм пояснюють успіх і популярність західної соціал-демократії. Загальнолюдська максимума застерігає:" Не роби іншому того, чого не бажав би, щоб було зроблено стосовно тебе". У нашому випадку - це дотримання прав і свобод етноспільнот у межах нації-держави. Але свобода й рівність для людини має сприяти безперешкодному прояву її особистості, яку забезпечує демократія.. Де Токвіль відзначав: " люди хочуть рівностівв свободі" [63:162]. Це в тій же мірі стосується національної свободи й рівності. Але тут демократія вимагає однакових, рівних прав для громадян, незалежно від національності. Україна може бути ліберальною державою, якщо вона буде гарантувати права всім громадянам, національним меншинам зокрема. Причому, зауважує Ф. Фукуяма, стабільна демократія буде неможлива, якщо в державі відсутня національна й міжнаціональна єдність. [282:327-328].

Але свободу слід оберігати й захищати над усе і,насамперед, її безпеку [202:78]. Самозахист кожним своїх природних прав із переходом від природного до громадянського стану замінюється захистом прав і свобод публічною владою. Відповідно до угоди про утворення держави, люди не відмовляються від своїх прав, закон природи й надалі діє в державі, визначаючи мету й межі повноважень політичної влади. Закони, що встановлюються державою, повинні, на думку Дж. Локка, відповідати вимогам природного права людини – право на життя і його безпеку, на володіння власністю, свободу, рівність. Якщо громадянські закони відповідають природному праву, то закони стають правовими, і навпаки, якщо така відповідність відсутня і в системі управління переважають свавілля й деспотизм, то люди можуть чинити опір незаконним діям державних властей й вимагати зміни форми правління. У цілому, на думку
Г. Гегеля "державний лад повинен захищати свободу, слугувати перешкодою свавіллю, сприяти добру цілого народу, щастю й добробуту людей" [45:466]. Отже, право як певний рівень досягнутої свободи регламентується законодавчо.

У той же час, зазначає Ю. Хабермас, як індивідуальні свободи забезпечуються загальними правами, свобода нації чи етноспільноти забезпечується як реальність колективними правами [190:370]. Вони не є природними правами, а гарантуються законодавчо демократичними інституціями. Проголошуючи, наприклад, найвищими правовими цінностями свободу й справедливість, рівність та політичний плюралізм, Конституція Іспанії водночас визнає й гарантує право етноспільнот на автономію. Розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних і національних меншин гарантує Конституція України.

Пояснюючи сутність поняття «негативної» та «позитивної» свободи, І. Берлін тлумачить першу як свободу від гноблення, від втручання інших (про що якраз і йдеться у наведеній цитаті), а другу — як свободу панування над самим собою, можливість робити вибір згідно з власними уподобаннями, свободу самовиявлення. Негативна свобода досягається звільненням від гноблення, рабства, залежності. Вона забезпечується формальним наданням прав і ставиться понад усе класичним лібералізмом та сучасним консерватизмом. Свобода ж позитивна використовується для розвитку особистих здібностей, реалізації прагнень. Для її досягнення потрібно мати певні соціально-економічні, політичні й культурні умови. Значення свободи найбільше підкреслюється в соціал-демократизмі та соціальному (егалітарному) лібералізмі. Представник егалітарного лібералізму ще на початку 60-х років ХХ століття К. Макферсон закликав лібералів переорієнтуватися з ідеалів негативної свободи та формально-юридичної рівності на позитивну свободу й ідеал рівних можливостей розвитку особистості. Адже в цьому, на його думку, полягає головна мета всіх ліберальних свобод. [202:79]. Втім, ліберали, зазначає Лорд Актон, переважно скеровують увагу на свободу особистості, залишаючи поза увагою національний аспект [190:29].

Проте ці два вияви свободи (як і дві основні демократичні цінності — рівність та справедливість) часто суперечать одна одній, аж до взаємного заперечення. У житті буває складно знайти їх гармонійне поєднання. Негативна свобода підтримує автономність, індивідуалізм і нерівність, позитивна, навпаки, наголошує на соціальність, комунітаризм (англ. сommunity — «громада, спільнота») сприяє більшій соціальній рівності. Надмірний акцент на негативній свободі призводить до ігнорування проблем бідності й нездатності значної частини громадян скористатися правами та свободами через матеріальну малозабезпеченість, що суперечить принципові однакової свободи для всіх. А надмірний акцент на соціальній нерівності загрожує індивідуальній свободі. Особливо наочно це довело правління комуністів у колишньому СРСР та інших країнах, де під марксистськими гаслами «свободи для» («блага» й всебічному розвитку людини) була знищена «свобода від» гніту репресивної тоталітарної системи та нав’язування нею ідеології, а громадяни перетворилися на «гвинтики» бездушної партійно-державної машини [202:42]. В умовах української дійсності свободу одержав олігархічний капітал, який тісно вростає в усі структури, жорстокий у конкурентній боротьбі за прибутки і владу, байдужий до долі людини й України. У зв'язку з цим варто звернути увагу на висловлювання І. Берліна: «Свобода для вовків – це смерть для овець" [18:41]. У на нашому випадку - свобода для олігархів - небезпека для суспільства, або, за Де Метром, для пересічної людини вона обернулася тим, що на неї «випустили тигра» в особі олігархів.

У стабільному ліберальному середовищі індивідуалізм посідає чільне місце в самоорганізаційних процесах і через мережі громадянського суспільства регулює життя соціуму. Формує владу, контролює її дії, дає їй соціальне замовлення. У кризових ситуаціях демократичного суспільства посилюється управлінська функція центру, а індивідуалізм проявляється у висуванні лідера, навколо якого гуртується нація. Вагомий приклад – Європа після Другої Світової війни. Людство мало тут чотири моделі виходу з повоєнної кризи. Демократичного варіанту дотримувалася більшість країн Західної Європи під проводом сильних національних лідерів: Велика Британія – Черчилля, Франція – Шарля де Голя, Німеччина – Конрада Аденауера, Фінляндія – Урхо Калева Кекконенна та ін.

Авторитарну модель довго зберігали Іспанія та Португалія. Варіанту зрощення мафіозно-олігархічного капіталу з владою впродовж багатьох років дотримувалися в Італії та Греції, не випускаючи їх на демократичний шлях. Імперсько-геноцидна радянська модель протрималася аж до кінця ХХ століття в соціалістичному таборі, який після розпаду СРСР поділився на два фланги. Перший кинувся "доганяти Європу" демократичним шляхом, а другий, у якому опинилась і Україна, застряг у стагнації довготривалої кризи "багатовекторного тупцювання" у злиднях і занепаді.

Як бачимо із всіх чотирьох моделей, країн Європи зокрема, знайшли вихід на дорогу демократії, окрім "євразійського крила" соцтабору. У чому причина? У силі індивідуалізму. Річ у тому, що в усіх країнах Західної Європи цінності свободи та індивідуалізму підтримувалися наявністю приватної власності та ринкової економіки. Це дало соціуму змогу прорватися крізь лабети авторитаризму та мафіозно-кланових структур до ліберальних засад громадянського суспільства. Навіть у східноєвропейському крилі соцтабору радянська система не остаточно витравила рудиментів приватновласництва, отже, свідомості і матеріальної бази індивідуалізму. Та скоріше там залишилася "жива пам'ять" про ці засади, які були живими свідка європейського стилю життя. Тому так швидко вони адаптувалися до європейського вибору.

Нам же бракує національного характеру (в сенсі єдиної незалежної згуртованої нації) в екомічному і соціокультурному індивідуалізмі, висувати ініціативи, брати відповідальність на себе за власну долю, долю близьких і своєї нації. Хоч є й інші думки. Деякі дослідники вважають за необхідне поєднати колективістські та індивідуалістські форми організації тих сфер суспільного життя, в яких та чи інша з них може принести найбільшу користь людині, сприятиме динамічному й безконфліктному розвитку. Українська культурна традиція несумісна ні з однобічною індивідуалістичною (прозахідною), ні суто колективістською (типу російської) формою організації суспільно-політичного життя [41:25]. Якщо аналізувати сучасний стан нашого суспільства, то перспектива для України залишається за індивідуалістичною традицією. Українці, що переважно жили в умовах, нав’язаних чужинцями державних структур, схильні не поважати владу та правовий порядок, віддаючи перевагу „окопному” індивідуалізму (моя хата скраю) ще й досі хворіють на цю недугу.

Звичним явищем для України є суттєві відмінності між поглядами на фактор індивідуалізму. У західних регіонах він вищий і різко падає з наближенням до меж, де "алеет восток" і хлюпоче теплеє море. Чого тоді вартий міф про те, що українцю притаманний індивідуалізм, а не колективізм? Певно, переважну більшість українців, які й так не мали традицій індивідуалізму, комуно-більшовицькі жорна все-таки перемололи на "совєтську людину". І все-таки серед молодого покоління українців фактор індивідуалізму значно вищий, ніж у всього загалу. І на таких наша надія. Бо потребуємо демократично орієнтованих особистостей на українському олімпі та національно свідомих "індивідуалістів" усюди.

Формуванню індивідуалістської свідомості має сприяти західна діаспора та нинішня молода генерація українців, які, на жаль, мільйонами змушені в пошуках кращої долі емігрувати до багатих країн. Звичайно, вони тут набувають і певного досвіду з ліберальних цінностей. основи якої тісно пов'язані з економічними свободами, автономією власника, утвердженням ринкових відносин, поступовим забезпеченням прав людини. Така ідеологія розглядає людину як біологічну істоту, що в процесі життєдіяльності реалізує свої потреби в досягненні певних матеріальних благ. Для розвитку економічної діяльності сформувались і необхідні норми поведінки, які М. Вебер називав "етикою капіталізму". Її витоки – у протестантських ученнях періоду Реформації, що сприяли становленню ринкової економіки та західної цивілізації. Її головною рисою є прагнення до прав і свобод людини, їх пріоритету над інтересами держави тощо. Водночас у суспільній свідомості формувалися морально-релігійні ідеали, у яких межа свободи кожного індивіду обмежувала свободу іншої людини. Цей принцип відомий під назвою "розумного егоїзму" або "етики чесності".

Сучасний середньостатистичний українець думає не про те, щоб змінити своє життя на краще, а щоб не стало гірше. Людина з таким мисленням не буде боротись за свої права, національну свободу. Вона не громадянин у повному розумінні. На час проголошення незалежності людей з громадянською позицією виявилось 3-5%, а щоб змінити ситуацію, потрібно понад 60-70 відсотки тих, кого ми зараховуємо до середнього класу, частка якого повільно зростає. Це ті наші громадяни, які вважають, що їхня доля й життя залежать здебільшого чи цілком від них самих. Однак, маємо майже третину таких, хто жадає "повернення до планової економіки на основі повного державного обліку й контролю" та сподівається на опіку й добробут за рахунок держави. У країнах, де успішно здійснився перехід від тоталітарних режимів до демократичних, наприклад, в Іспанії, Португалії, середній клас складав до двох третіх. Г. Гегелю належить теза про те, що в громадянському суспільстві кожен для себе — мета й що розумні тільки ті закони й державні устрої, які відповідають природі людини та її уявленню про власну свободу. Тому в основу правових відносин у процесі їх поступового розвитку був покладений імператив свободи. "Система права — це царство здійснення свободи… Право стосується свободи, це найповажніше й найсвятіше в людині, що вона сама, оскільки це має бути зобов’язуючим для неї, мусить знати» [45:24, 27, 90, 190] Свобода є універсальним виміром людської сутності. Вона стосується міри людської діяльності, що безкінечно змінюється — історично, творчо. Змінюються і поняття, і форми свободи, тому її треба "зловити" у всіх багатовимірних формах і значеннях. Отже право - це ніщо інше як рівень досягнутої свободи в суспільстві.

Сучасне розуміння права – це ступінь, або досягнутий рівень реалізованої свободи (відміна кріпосного права 1861 року в Росії, наділення в приватну власність колгоспних наділів, але без права куплі-продажу тощо). Але гегелівська трактовка права суттєво відрізняється від практики сучасної ліберальної демократії. Її батьки Гоббс, Локк, Джефферсон, Медісон вважали, що права існують як гарантії збереження сфери приватної власності, де особа може збагачуватися й задовольняти свої потреби. Гегель же у праві вбачав потребу не в задоволенні людиною матеріальними цінностями, а "у визнанні його становища й гідності"[282:17] . Цим висновком Ф.Фукуяма пояснює, чому він назвав свою книгу "Кінець історії.". Він пише: "После Американской и Французской революций Гегель утверждал, что история подходит к концу, потому что желание, питавшее политический процесс – борьба за признание, - теперь в обществе, характеризуемом универсальным и взаимным признанием, удовлетворено" [ 282:17-18].

У людини є не лише зовнішня соціальність (і свобода), але й внутрішня соціальність. За Сковородою, внутрішньо свободна людина є вільною. І вона прямує до Бога. Якщо у людини немає цієї внутрішньої соціальності, вона може бути роздертою соціальністю зовнішньою. І, можливо, проблема свободи, врешті-решт, й зводиться до переходу від внутрішньої свободи до свободи зовнішньої і навпаки. Поєднання їх (дуалізм тіла і душі, Х.Аренд) або взаємодія робить людину вільною, незалежною. Це стосується й України в цілому. У чому різниця в реалізації свободи Г. Сковородою та Т. Шевченком? Перший весь час був зайнятий внутрішньою свободою, а другий хотів свободи для всієї України. Шевченко — борець, у якого внутрішня й зовнішня свобода виявлялися в єдності. А всякий борець кінець-кінцем підкоряється обставинам соціального й політичного поля. І ця залежність може бути трагічною. У чому виявляється свобода Сковороди? У його історичну добу знищувалися залишки національної свободи українців — гетьманський устрій, Запорізька Січ, придушувався гайдамацький рух. Але філософ не переймався суспільними проблемами. Він був занурений у свій внутрішній світ. На цьому зіставленні Сковороди та Шевченка ми бачимо необхідність переходу від внутрішньої свободи до зовнішньої, від внутрішньої соціальності — до зовнішньої. Шевченко, поєднуючи внутрішню й зовнішню свободу, постав справжнім лицарем і провідником свого народу. Ось як використовував свободу наш Пророк. У перший день звільнення від кріпацтва Т.Шевченко втішається усвідомленою свободою і свою радість висловлює в листі до брата Микити від 15 листопада1839 року : «Так от, бач, живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окрім Бога ,— велике щастя бути вольним чоловіком, робиш що хочеш, ніхто тебе не спинить». У цьому листі він наголошує, щоб брат писав йому листи «по-нашому», не «по-московському». Тобто Шевченко твердо став на шлях становлення такого елемента свободи як українського слова, утвердження української мови як складової національної ідеї. Поет розумів, як і Шафарик та інші національні генії, що без рідної народної мови й надання їй статусу літературної годі було думати про порятунок нації від загрози зникнення. Влучно сказала О. Забужко: «Тільки в національному слові, тільки в межах національного світу Шевченко міг самоздійснитися» [94:32]. Завдяки рідному слову він «міг реалізувати високе своє призначення духовної консолідації українства» [93:2].

Не зайве порівняти погляди на українські реалії М.Гоголя й Т.Шевченка, про які так виразно висловився М.Рябчук. Трагедія М. Гоголя - це по суті трагедія домодерної бездержавної нації з її архаїчною свідомістю серед їм подібних лишилося щоразу менше місця для подвійної національно-імперської ідентичності й де перед малоросійством українців дедалі невблаганніше постає вимога однозначного вибору між суто російським і суто українським. Принципова відмінність між Гоголем і Шевченком полягає не в різних мовах, якими вони писали свої твори, і навіть не в більшому українському патріотизмові одного чи другого. Як романтики, вони однаково палко любили свій край, його звичаї, культуру і, звичайно, історію. Але як представники двох різних епох і двох різних ментальностей, донаціональної і національної, вони бачили майбутнє цього краю по-різному. Для Гоголя - Україна пережила свою славу, свій блиск і розквіт, і тепер її чекає лише тихе згасання, шляхетне розчинення в «загальноруському» морі. Для Шевченка - Україна лише полинула в летаргійний сон наче казкова красуня, вона лише чекає на відважного лицаря, котрий її розбудить і поведе до щасливого й «вольного» життя. [244:64].

Вибір не завжди є можливим. І тут потрібно орієнтуватися не на горизонтальний вимір, а вертикальний — звернення до Бога, або до свого внутрішнього відчуття (розуму, серця). Свобода передбачає верховне Начало, яке й освящає нашу дію. Одвічна проблема: чи володіє людина свободою вибору? Ще в п’ятому столітті нашої ери Августин Блаженний дав варіант віртуозного розв’язання цієї проблеми. Він стверджував, що «Людина абсолютно вільна робити зло. Ніщо їй не може завадити робити зло навіть під час тортур. Скажімо, давати неправдиві свідчення на інших людей. А от робити добро — тут потрібна Благодать». Взагалі, проблема вибору між добром і злом стосується Божественного. Головний вчинок Мойсея як народного вождя полягав, напевно, не тільки в тому, що він вивів свій народ з єгипетського рабства, а й у тому, що він разом із цим народом тинявся землями Ханаану, аж доки не померли всі ті, хто пам’ятав рабство. Він сорок літ трудився, навчав, щоб з рабів зробити народ. Пророк усвідомлював, що землю обітовану може побачити тільки внутрішньо вільна людина( І. Франко). Головне питання в тому, що нам потрібен саме Мойсей і ніхто інший. Ми ще пам’ятаєм рабство радянських часів, а нашими провідниками залишаються ті, хто не лише жив у ті часи, а й займали керівні посади. Порівнюючи Україну з Польщею, Угорщиною, Чехією або Балтійськими країнами, ми забуваємо про те, що соціалізм у цих країнах з’явився після Другої Світової війни, а до цього вони уже мали досвід державної свободи. Але найголовніше — суспільства цих країн не мирилися з нав’язаною їм несвободою, йшли на жертви (Угорщина 1956 р., Чехословаччина 1968 р., рух опору в особі «Солідарності» в Польщі, смілива безкомпромісна боротьба народів Балтії примусила СРСР змиритися з проголошенням ними незалежності.

Наші, українські блукання в пустелі тоді ще не починалися. Вони лише "вибухнули" під час непокори "на каменях" (1990), референдумі 1991, та коли мільйони людей вийшли на майдан (2004), щоб захистити свої ідеали, право вибору, віру в майбутнє, єдність та ідентичність. Ніколи ще Україна не мала на той час таких авторитетних лідерів, навколо яких згуртувалися люди різних поколінь і станів, політичних та ідеологічних уподобань. Ці лідери В. Ющенко і Ю. Тимошенко. Вони вселяли надію на майбутнє. Але знову спрацьовує наша ментальність: "Там, де два українці, там три гетьмани." Боротьба за булаву триває, на жаль, і досі, розчарування й розгубленість учасників Майдану та злорадне висміювання й утіха українофобів не має меж. Тому наше латентне блукання в пустелі продовжується.

Землю обітовану побачать тільки діти тих молодих людей, які по-справжньому усвідомили, що Україна є, і вирішили її побудувати. А молодість їх батьків мине в тяжкому будуванні цієї країни, втратах і розчаруваннях…Прикро, напевне, посивілим шістдесятникам, що тільки тепер відбуваються ледве примітні зміни, яких вони очікували в молодості. Прикро політичним емігрантам післявоєнних часів, полякам або чехам, що нарешті мають сучасні демократичні країни, а сил і часу немає… Але нічого марно не минає. Без цих дисидентів і їхньої буремної праці для майбутнього не було б сучасної Центральної Європи, без шістдесятників — перебудови й нашого шансу. А без нас — не буде в Україні майбутнього, якщо ми не усвідомимо, що заради неї маємо прожити тяжке і вдячне життя. Але це варте майбутнього! Вірити — це знати. Знати, що навіть при найкращому розв’язанні тих завдань, які постали перед Україною сьогодні, не варто очікувати чудес.

Свобода — то є вияв гідності особистості як внутрішнє переконання. При цьому мається на увазі за приклад не лише запорізьке козацтво, а й вояків УПА. Чи вони були такі дурні й не розуміли, що у своїй боротьбі проти багатомільйонних армій — радянської та фашистської імперій — неможливо виграти перемогу в звичайному військовому сенсі? Проти них воювали багатотисячні добре озброєні війська, і перемогти повстанці не могли — ні радянську армію, ні німців. Воїни УПА це знали, але сприймали боротьбу як маніфестацію власної людської гідності. Тобто це національне розуміння свободи як гідності і внутрішньої свободи покликання до боротьби за неї є надзвичайно важливим для сучасності. Його варто виховувати в сучасній молоді, ставити у приклад для наслідування на державному рівні.

На початку 90-х років минулого століття свідомість українського суспільства була ще суто патерналістською. Люди у всьому чекали на допомогу від держави. Відчули себе розгубленими і розчавленими, коли ця держава кинула їх напризволяще. Сьогодні громадяни України вже зрозуміли: їхній порятунок лише в їхніх руках і реалізують це право в найрізноманітніший спосіб. Хто — на заробітках за кордоном, хто — у дрібному бізнесі, хто — у новоствореному фермерському господарстві, а хто навіть має власний офіс у респектабельній компанії…У наших політиків немає ні свободи, ні відповідальності, оскільки одне без другого не існує. Політик не може бути незалежним. Він — найзалежніший, бо його всенародно «наймають» на роботу, щоб він гарантував людям безпеку й свободу. Якщо політик цього не виконує — його треба замінити. Взаємозв'язаним у ідеалі має стати громадянське суспільство, яке спиратиметься на мережу громадських об’єднань за інтересами й на ефективне місцеве самоврядування. Що стосується індивідуального щастя, то все залежить від людини. Свобода дає щастя тим, хто її цінує. І в цьому сенсі Україна вже стала іншою. Люди  нарешті усвідомили власні інтереси, які вони ладні відстоювати.

Взагалі, людина балансує між свободою і несвободою. Тому що раб, як правило, прагне свободи, а отримавши її, часто про це шкодує. Адже свобода має дві сторони. На одній написано «свобода», на іншій — «відповідальність». Одне без іншого в принципі не існує. Відповідальність також є функцією свідомості — коли я розумію наслідки своїх дій і готовий за них розплачуватися. За все в житті треба платити, в тому числі й за свободу. Свобода — це найкоштовніше й найвідповідальніше, що може бути в людини. Вона тісно пов’язана з розвитком самоусвідомлення. Поки в людини свідомість не розвинена (остаточно вона формується до шести років), говорити про її свободу немає сенсу. Дитина, наприклад, повністю залежить від батьків або людей, які її опікують, вона не здатна піклуватися про себе. Коли ж у неї починає розвиватися свідомість, починає з'являтися прагнення до незалежності, тоді важливо формувати у неї почуття гідноті й відповідальності. Українці відноситься до тих, хто, одержавши свободу, ще не усвідомлюють своєї відповідальності за неї. Їх провідники водять свій народ манівцям, ще не зрозумівши свій вибір у внутрішній і зовнішній політиці.

Зміцнення незалежності як фактору усвідомленої національної свободи залежить від того, що без національної самосвідомості не може бути патріота. З другого боку, національно свідома людина не може протиставляти свою націю усім іншим. Повага до свого, національного має поєднуватися з такою самою повагою до іншої нації і її особливостей. Наш народ має пишатися тим, що українці ніколи не застосовували силу для поневолення інших народів, ніколи не нищили чужої культури, що в них практично відсутні загарбницькі інстинкти. Слід докласти зусиль, щоб так було й надалі. Ми зобов’язані уникати упередженості при оцінці типових рис іншої нації, не станемо перебільшувати свої позитивні риси на шкоду іншим. Консолідацію нації стримувала не лише економічна, а й соціальна політика, яка розшарувала людей за класовою ознакою: колгоспники й робітничий клас та інтелігенція, як єдині соціальні групи в масштабі СРСР, а їх входження до республік або применшувалося, або вважалося не суттєвим. У літературі небезпідставно вказується ще на одну суттєву причину — радянський федералізм [260:223], який фактично функціонував не як засіб консолідації політичної нації на основі корінних етносів, а скоріше як засіб їх уніфікації в рамках багатоетнічної держави, де союзні республіки не виражали інтересів своїх націй, а були підрозділами централізованого управління та планування, її кадрової політики, спрямованих на денаціоналізацію свіломоті. Консолідацію нації, а значить її незалежність, стримувала не лише економічна, а й соціальна політика, яка розшарувала людей за класовою ознакою: колгоспники й робітничий клас та інтелігенція як єдині соціальні групи в масштабі СРСР, а їх входження до республік або применшувалося, або вважалося не суттєвим. Тому наші соціально-економічні труднощі залежать від того, що все кинуто напризволяще. Влада в державі не примножує добробут, а розпродає його залишки. Звідси системна криза, безробіття, невилазні злидні. Звідси занепад і вульгарність культури й мистецтва (бо кожен заробляє, як може). Живемо не в дружбі, а спостерігається тенденція до недоброзичливих відносин у міжнаціональному спілкуванні. Бо, як зазначив ще Жан Жак Руссо, тільки дурний устрій суспільства робить людину злою. А відтак байдужою до влади або до її зміни. Відколи у нас є ніби демократичні вибори, електорат "вперто" обирає одну й ту саму владу – прихильницю хижацького ставлення до країни: виробляти обмаль, продавати дорого, платити за працю дешево. А по-справжньому все мусить бути навпаки.

Питання реалізації свободи з необхідністю вимагає урахування мусульманського фактора. Україна знаходиться на перехресті двох світів, мусульманського й християнського. Не зайвим буде нагадати, що більшість неприємностей у мусульманському світі породжує брак свободи: свободи розуму від догматичних обмежень; свободи економіки від корупції та позаекономічних методів управління; свободи жінок від чоловічого домінування; свободи громадян від тиранії. На думку вченого Прістонського університету Бернарда Люїса, успішні модернізаційні процеси мусульманського світу можливі за умови відділення церкви від держави, зрівняння в правах чоловіка й жінки (один із показників цього гальма є виховання мусульманських дітей, яким займаються неписьменні й пригноблені релігійно-фанатичні матері). Вплив соціалістичних ідей, які в мусульманському суспільстві зустрічають значно менший опір, ніж ліберальні, хоча, наприклад, мусульмани, які є громадянами України, зазнали від соціалізму не свободи, а свавілля (кримські татари) і великих втрат. Повертаючись із місць депортації до Криму, вони відчцвають себе свободними економічно(боротьба за повернення земельних наділів) політично(відсутня автономія тощо), Це підтверджує думку М.Джиласа, що національне питання не може бути розв'язаним в умовах несвободи [175:125].

Майдан прагнув змінити ситуацію в Східній Європі. Це був прецедент, коли в одному місці зібралося понад півмільйона осіб і не пролилося краплі крові, Люди ставилися один до одного з беззастережною повагою. Вони відчули свободу. Компанією мобільного зв’язку «Київстар» проводився смс-конкурс на кращий девіз для нашої держави. Свої варіанти відсилали майже 19 тисяч українців, і весь цей пласт народної творчості було передано на аналіз до Інституту Філософії НАНУ, де спеціальна комісія на чолі з директором інституту Мирославом Поповичем відібрала 45 кращих пропозицій. Запропоновані девізи комісія поділила на три категорії. Перша — це життєстверджуючі гасла, на кшталт, «Слава Україні!» та «Ми були, є і будемо», «Слава Україні!». Туди ж відноситься знамените «Разом нас багато, нас не подолати», яке, безперечно, прийшлося до душі далеко не всім мешканцям України… Друга група — цитати з творів українських літераторів. Скажімо , «Любіть Україну» (В. Сосюра), «Крізь тернії до зірок» або латиною «Per aspera ad astram» (Леся Українка), «Нам всім пора на Україні жить» (І. Франко). Третя група — формулювання цінностей, вибір тих основних принципів, на яких буде засновуватися національна ідея. «Нашій комісії найбільше сподобався девіз «Незалежність. Свобода. Справедливість». У першу чергу незалежність, як передумова всіх національних здобутків, — пояснює Мирослав Попович. — Свобода — ознака демократичного суспільства. І справедливість — та умова, за якої можна будувати добробут у країні».

Відомо, що один із світових девізів — французький «Свобода. Рівність. Братерство», який згодом трансформувався в загальноєвропейський «Свобода. Справедливість. Солідарність». Україні варто на нього орієнтуватись. Тільки солідарність замінити словом незалежність — адже це і є національна солідарність. Список з 45 девізів, до речі, це вже крок до Великого Гербу, якого також досі немає в Україні. Тут варто замислитися — чому в нас досі не сформувалася національна атрибутика? Напевно тому, що ми досі національно не свободні. До нашої країни часто додається епітет «незалежна». Ви чули, щоб французи чи англійці говорили про свою країну «незалежна Франція» чи «незалежна Англія»? Ми не є незалежними: у нас посилюється залежність від іноземного капіталу, майже втрачений інформаційний простір, розташовані на нашій території іноземні військові бази, неприховано діє "п'ята колона", а політична еліта сповідує два вектори геополітичної орієнтації — один на захід, другий — на схід. Це — обмеження свободи і права вибору. Блукання по пустелі продовжується .

Питання нашої незалежності, як реалізованої свободи, набуває своєї гостроти при формуванні в нашій свідомості такої риси українця як національна гідність. Механізм втечі від свободи, який виявляється в тенденції відмовитись від незалежності своєї особи, злити своє "я" з ким-небудь або з чим-небудь зовнішнім, щоб таким чином набути силу, якої не вистачає індивіду. Це явище – прагнення до підлеглості й панування одержало назву мазохізм. Термін "мазохізм" має українське походження. Леопольд фон Захер-Мазох - це письменник, уродженець Галичини, який звав себе «русином». У своїх творах він описав специфічне сексуальне збочення, пов'язане зі схильністю відчувати насолоду від болю, насильства, образ і приниження. Відповідно, людей, які страждають на таке збочення, називають мазохістами.

Еріх Фром у своїй праці "Втеча від свободи" характеризує мазохізм як почуття власної неповноцінності, безвиході й нікчемності. Такі особи, не покладаючись на власні сили, схильні до покірного панування над ними іншим, сильнішим, виявляють чітку залежність від зовнішніх сил. Вони прагнуть не утверджувати себе, а підкорятися дійсним або уявним вимогам володарюючого. Фром з'ясовує цей феномен у взаємообумовленості "почуття неповноцінності" з " прагненням до влади" тих, хто здатний управляти. У нашому випадку – нездатність значної частини українців до державного самоутвердження і шукання поради чи притулку у тих, хто здатний взяти під свій захист і керувати ними. "Це спроба перетворитися в частину великого і сильнішого зовнішнього цілого, спроба розчинитися у цій силі й стати його часткою…Індивід цілком відрікається від себе, власної гідності й гордості за своє "я", від власної свободи, але при цьому набуває нової якості - впевненості у своїй причетності до сили, котра вирішує за нього всі проблеми". Йому тепер байдуже, що позбавляється від прийняття рішень, адже за нього вирішує новий господар або нова влада; звільняється від відповідальності за свою долю, всіляко покладаючись на ту силу, до якої себе вважає причетним. Мазохістське ярмо - це засіб порятунку. Особа визначилась втечею від свободи, а сила, до якої вона потрапила в залежність, перетворює його "на безпорадний об'єкт свої волі" [281:125,131,135-136]. Саме тривога за долю власної країни, її незалежності й процвітання стимулює пошуки шляхів зростання національної свідомості. Це мусять глибинно усвідомити державні чиновники, бо без залучення національних почуттів до державотворчого процесу в його широкому розумінні всі програми й плани не матимуть перспективи бути ефективно реалізованими.Національ-но-патріотична легітимність влади буде зведена до нуля, як це спостерігалося в 2008-2009 роках на Україні.

Україна ще не стала, на жаль, справді вільною й справді незалежною державою – і все завдяки несконсолідованості й інертності національно-демократичних сил, а сьогодні ще й нерішучості нашого Президента. Це й стало причиною повернення до влади повалених Помаранчевою революцією кланів, яких підтримали вічні «борці за щастя трудящих» соціалісти й комуністи. Такого, певно, не знає світова історія. А тим часом усе пояснюється дуже просто: у боротьбі проти незалежної України наші (ненаші) ліві ортодокси ладні піти в угоду із самим дияволом, аби лиш бути в міфічному евразійському й слов'янському співтоваристві. Українці, які хочуть залишитися українцями, мусять стати в оборону своєї Батьківщини від тотального зросійщення й поглинення їх Російською імпер-федерацією.

Чи правомірно ставити питання про те, що однією з вагомих причин стану суспільства є вкрай незадоволена національна свідомість? Більшість дослідників стверджують, що в цьому є рація. Інакше, як можна пояснити успіхи постсоціалістичних країн — Чехії, Угорщини, Польщі, пострадянських республік — Латвії, Литви, Естонії, економічний та інтелектуальний потенціал яких на старті до ринкової економіки майже не відрізнявся від українського. За питомої ваги серед мешканців своєї країни латиші посідають 53,7%, естонці відповідно — 64,7%, решта населення в цих країнах інонаціональне (переважно слов'янського походження). Проте висока національна свідомість, поєднана з професіоналізмом та патріотичною відданістю влади, перш за все політичної еліти, щодо відродження своєї країни, вдалим вибором її соціально-економічного розвитку та етнодержавницького напрямку, ставши членами Європейської Співдружності, вищезазначені держави дають вагомі результати. Спираючись на зростаючу національну й державницьку свідомість населення та Європейську Співдружність, вони активно проводять реформи, які відповідають національним інтересам та європейському вибору.

Або щодо ситуації в Болгарії. Ця країна значно випередила Україну в інтеграційних процесах. Вона вже кілька років є членом Світової Торговельної Організації, членом НАТО та ЄС. Успіхи Болгарії в усіх галузях соціально-політичного життя переконливі. Повторний прихід до влади комуністів у 90-ті роки став трагедією. Практично за лічені часи відбулася інфляція та катастрофічний спад виробництва, насувався голод. У 1997 році бурхливими маніфестаціями населення болгарські комуністи були усунені від влади. На зміну їм прийшов Союз демократичних сил. Під жорстокий контроль були взяті всі економічні процеси, болгарську грошову одиницю – лев було прирівняно до німецької марки… І ось, за останні роки відбулися значні зміни на краще. Якщо у 1997 році середня зарплатня в країні становила лише 18,6 долара, то нині від 80 до 500 доларів, зросли пенсії. Інфляція за цей час знизилася з 580% до 3% на рік. Запаси валюти зросли у 8 разів і сьогодні становлять 6 млрд. доларів, що для маленької країни, є дуже важливим чинником прогресу, досвід якої є корисним для України .

Але головними причинами, що впливають на нашу ментальність слід вважати тривале існування української економіки в складі економічного простору інших держав (відсутність приватновласницьких відносин, фінансової системи, конкуренції та ін.). Тому «розчиненість» і дисбаланс продуктивних сил призвели до того, що народне господарство України залишилося дуже розбалансованим, усі галузі і структуротворчі елементи економічно та технологічно не були пов’язані між собою. Теж саме можна сказати й про цілісність національного буття України, історичні причини якого були проаналізовані вище. Незалежності України бракує української влади.