Змiни особистостi при шизофренiСЧ та особливостi лiкування
Дипломная работа - Медицина, физкультура, здравоохранение
Другие дипломы по предмету Медицина, физкультура, здравоохранение
?вно основноСЧ ланки патогенезу хвороби)? Вiдповiдi на цi питання поки немаСФ. Останнiм часом показане нагромадження в родинах хворих шизофренiСФю родичiв з токсичними факторами в бiологiчних рiдинах органiзму. Бiльш того, розподiл родичiв, що мають у бiологiчних рiдинах токсичнi субстанцiСЧ, пiдтверджуСФ iстотну роль у СЧх виникненнi спадкоСФмних факторiв, що привертають до розвитку шизофренiСЧ. Деякi з виявлених аномальних метаболiтiв стали надалi використовуватися як бiологiчнi маркери при генетичних дослiдженнях.
РЖснуючоСЧ в даний час дофаминовой теорiСЧ передували бiохiмiчнi теорiСЧ, що називалися катехоламiновими [2]. Серотонiнова теорiя входила в групу теорiй iндоламiнових. До цих теорiй примикають концепцiСЧ, згiдно яким розвиток шизофренiСЧ звязуСФться з порушенням функцiй ензиматичних систем, що беруть участь в обмiнi бiогенних амiнiв. Найбiльшу увагу залучають такi ферменти, як МАО, катехоламiнтрансфераза (КОМТ), дофамiн-?-гiдроксилаза й iн. Однак численнi спроби установити тi або iншi вiдхилення в СЧх змiстi або змiни СЧхньоСЧ активностi в бiологiчних рiдинах органiзму при шизофренiСЧ привели до суперечливих результатiв.
Сучаснi теорiСЧ на вiдмiну вiд попереднiх аутоiнтоксикацiйних гiпотез вiдображають змiни насамперед на рiвнi мозку, тобто СФ рецепторно-нейрохiмiчними.
Згiдно серотонiновоСЧ теорiСЧ, розвиток шизофренiСЧ обумовлений недостатнiстю серотонiнергiчноСЧ нейротрансмiсiСЧ [20]. Ця гiпотеза народилася на основi спостережень за психотомiметичною дiСФю диетиламiду лiзергiновоСЧ кислоти (ЛСД), що СФ блокатором серотонiнових рецепторiв. РЖз серотонiновою гiпотезою подiбна i норадренергiчна гiпотеза, висунута L. Stein i C. Wise у 1971 р. Вони припустили, що в основi шизофренiСЧ лежить дегенерацiя норадренергiчних нейронiв. На появу цiСФСЧ гiпотези у визначенiй мiрi вплинули спостереження за ефектами 6-оксидофамiна, що як нейротоксин вибiрково уражаСФ норадренергiчнi нейрони. Автори гiпотези вважають, що дефiцит норадренергiчноСЧ нейротрансмiсiСЧ може пояснити не тiльки виникнення симптомiв гостроСЧ шизофренiСЧ, але i розвиток дефектних станiв i негативних проявiв хвороби (втрату енергетичного потенцiалу, ангедонию й iн.). Поки доказiв первинноСЧ норадренергiчноСЧ дисфункцiСЧ при шизофренiСЧ не iснуСФ. Можна лише взяти до уваги данi про те, що один з найбiльш сильних антипсихотичних препаратiв - клозапiн - стимулюСФ норадренергiчну активнiсть [20].
Останнiм часом пiдсилився iнтерес також до глютамiнергiчноСЧ системи мозку. Припускають, що при шизофренiСЧ розвиваСФться дисфункцiя цiСФСЧ системи. Цей iнтерес обумовлений насамперед психотомiчними ефектами фенциклидiна, дiя якого звязана з впливом на NMDA-рецептори. Цьому вiдповiдають спостереження R. Waziri (1996) i E. Liederman i соавт. (1996), що дозволили зробити висновок, що глiцин у високих дозах може викликати полiпшення в станi хворих шизофренiСФю (особливо у вiдношеннi негативних симптомiв i у випадках терапевтично резидентного захворювання). Суть у тiм, що глiцин, будучи коагонiстом глутаматергiчноСЧ нейротрансмiсiСЧ, потенцiюСФ NMDA-рецепторну передачу й одночасно гальмуСФ дофамiнергiчну нейротрансмiсiю.
У лiтературi iснують припущення про звязок шизофренiСЧ з гiпоактивнiстю гамкергiчноСЧ системи мозку. Однак J. Garbutt i D. Van Kammen (1983), проаналiзувавши вiдповiднi матерiали, вiдзначили що, незважаючи на здатнiсть ГАМК гальмувати функцiю дофамiнергiчних нейронiв, поки немаСФ нi бiохiмiчних, нi фармакологiчних доказiв у вiдношеннi ролi ГАМК у патогенезi цього захворювання. У роботах знайшло вiдображення також прагнення звязати дофаминовую гiпотезу шизофренiСЧ з представленнями про патогенетичну роль при цьому захворюваннi нейропептидiв, зокрема ендорфiнiв. РЖснують припущення про ролi в генезi шизофренiСЧ як надлишку опiоСЧдних пептидiв. M. J. РЖadarola i соавт. (1991) звернули увагу на наявнiсть ряду речовин нейропептидноСЧ природи в дофамiнергiчних нейронах. Дослiджуючи чорну субстанцiю в посмертно узятому мозку у випадках шизофренiСЧ, вони виявили в нiй пiдвищений вмiст проенкефалiнового пептиду. Автори зробили висновок, що збiльшення синтезу пептидiв може обумовлювати дофамiнергiчну гiперактивнiсть. Аналогiчна ситуацiя склалася з простагландиновою гiпотезою шизофренiСЧ, що постулюСФ патогенетичну роль надлишкового синтезу простагландинiв при шизофренiСЧ. У той же час D. Horrobin (1977, 1979) припускаСФ, що при цьому захворюваннi iснуСФ простагландинова недостатнiсть.
Варто розглянути й одну iз сучасних аутоiнтоксикацiйних теорiй - гiпотезу вiльних радикалiв. В основi СЧСЧ лежить уявлення про гiперпродукцiю дофамiну в деяких структурах мозку з посиленням дофамiнового обмiну, що приводить до утворення високотоксичних вiльних радикалiв, здатних викликати ушкодження нейронiв, хоча вiдомо, що вiльнi радикали виникають у процесi обмiну i багатьох iнших речовин, насамперед лiпiдiв (перекiсне окислювання лiпiдiв) [20].
РЖмунологiчнi гiпотези шизофренiСЧ ТСрунтуються на уявленнях про аутоiмуннi процеси, тобто на здатностi органiзму виробляти антитiла до антигенiв власних тканин (зокрема, до тканин мозку, що СФ одним iз забарСФрних органiв).
Спочатку механiзм розвитку хвороби звязувався з виробленням в органiзмi хворих антитiл проти мозкових антигенiв (противомозгових антитiл), доказу iснування яких у кровi i спинномозковiй рiдинi при шизофренiСЧ були отриманi багатьма авторами [20]. Надалi в мiру розвитку уявлень про механiзми аутоиммунних реакцiй увага дослiдникiв було зосереджено на вивченнi особливостей клiти