Розвиток комунiкативно-мовленнСФвих умiнь молодших школярiв при вивченнi частин мови у 3 класi
Дипломная работа - Педагогика
Другие дипломы по предмету Педагогика
?i паузи.
Учнi мають навчитися чiтко вимовляти слова, видiляти бiльшою силою голосу тi частини речення, якi СФ вiдповiддю па поставлене питання, тобто слова, якi в данiй ситуацiСЧ мовлення СФ найвагомiшими, найпотрiбнiшими для висловлення думки [50, 28].
Учитель повинен постiйно стежити за тим, щоб учень, вiдповiдаючи або звертаючись, не обривав речення, а завершував СЧх, доводив до логiчного i граматичного завершення, не повторював одних i тих самих (або зайвих) слiв, не пiдмiнював СЧх надмiрним жестикулюванням. Цього дiти мають навчатися постiйно: в дiалогiчному мовленнi, при читаннi текстiв вправ, переказах прочитаного тощо як на уроках, так i пiд час проведення позакласних заходiв, у позаурочний час.
Практично учнi мають засвоСЧти, що уснiй формi мовлення властивi певний темп i сила звучання. Розповiдати казку треба повiльно, щоб дати слухачевi можливiсть самому подумати над ходом подiй, стати нiби спiвучасником розвязання складних фантастичних ситуацiй. Щоб передати динамiку руху, поспiшнiсть, швидку змiну однiСФСЧ подiСЧ iншою, треба темп мовлення пришвидшити. Дуже швидким СФ темп мовлення при проговорюваннi скоромовок. Застосовуються вони з певною дидактичною метою: навчитись вимовляти швидко звуки й слова, не втрачаючи виразностi i чiткостi. Зiставляючи повiльний i швидкий теми мовлення, учнi усвiдомлюють, що у щоденному звичайному спiлкуваннi використовуСФться розмiрений, середнiй темп мовлення, який дозволяСФ висловитись виразно i зрозумiло [35, 107].
Учнi мають учитись керувати силою голосу, знати, що вiд надмiрного напруження голосовi звязки можуть захворiти (пропадаСФ голос, людина говорить пошепки або зовсiм втрачаСФ голос). Надмiрно голосна розмова негативно впливаСФ i на слух. Пiдвищувати силу голосу треба тодi, коли про щось термiнове необхiдно повiдомити на вiдстанi, привернути увагу людей, закликати на допомогу, застерегти i т.п.
Якщо усним мовленням дiти практично оволодiвають ще у дошкiльний перiод, то писемне мовлення формуСФться тiльки в результатi навчання. Вимоги, якi ставляться до писемного мовлення, дiти усвiдомлюють поступово. Вже у 24 класах учнi засвоюють, що писемна форма мовлення на вiдмiну вiд усноСЧ не маСФ допомiжних засобiв увиразнення. Усi вiдтiнки змiсту необхiдно передавати словами. Тому вона складнiша. Однак маСФ й своСЧ переваги: перш нiж що-небудь написати, можна подумати, вибрати найточнiший, найкращий варiант, який буде цiлком зрозумiлим читачевi. Отже, писати треба завжди охайно, калiграфiчно, грамотно, щоб легко було сприймати змiст написаного [20, 8].
Учитель повинен бути наполегливим i послiдовним у своСЧх вимогах, не допускати поблажливого ставлення до неохайно виконаноСЧ роботи. Учнi теж мають навчитись самокритично оцiнювати власну роботу i обСФктивно роботу iнших. Щоб навчити цього, варто практикувати виставку зошитiв усiх учнiв класу i дати можливiсть дiтям самим порiвнювати i оцiнювати написане. Пiсля виставки провести вiдверте i доброзичливе обговорення. У На спецiально вiдведених уроках у кожному з початкових класiв дiти засвоюють найважливiшi вимоги культури мовлення й етики мовного спiлкування: 1) висловлювання повиннi бути правильними, точними, виразними. Для цього необхiдно добирати потрiбнi для вираження думки слова, умiло будувати з них речення i повязувати СЧх мiж собою; 2) слова потрiбно правильно наголошувати; 3) в усному мовленнi не можна замiняти слова жестами, мiмiкою, вигуками; 4) щоб висловлений змiст сприймався iншими людьми, треба в усному мовленнi виразно вимовляти слова, умiло користуватися iнтонацiСФю, а в писемному роздiловими знаками; 5) у спiлкуваннi з iншими людьми прийнято вживати слова ввiчливостi (пiд час зустрiчi i прощання, для вираження запитання, просьби, подяки тощо); 6) слова ввiчливостi слiд добирати залежно вiд того, кому вони адресованi (товаришам, батькам, учителям, знайомим чи незнайомим людям); 7) у розмовi треба вмiти вислухати до кiнця спiвбесiдника, не перебиваючи його без потреби, а якщо СФ така необхiднiсть, то попросити пробачення.
Матерiал для засвоСФння цих вiдомостей представлений у вправах пiдручникiв, тут окреслено також створюванi або уявнi ситуацiСЧ, в яких вiдбуваСФться спiлкування [48]. Однак опрацювання такого матерiалу не дасть бажаних результатiв, якщо воно залишиться лише одним з епiзодiв навчального процесу. Питання культури мовлення i етики спiлкування треба тримати в полi зору постiйно як на уроках, так i в позаурочний час, домагаючись усвiдомлення i виконання кожним учнем усiх названих вимог.
Отже, у процесi шкiльного навчання розширюються функцiСЧ мовлення, яке виникаСФ i розвиваСФться як засiб засвоСФння i передачi знань. Мовлення виявляСФ себе i як засiб формування особистостi, самоутвердження СЧСЧ в колективi. Зрозумiло, чому таке трапляСФться, адже збагачуСФться мовне середовище дiтей.
1.2 Теоретичнi засади проблеми розвитку комунiкативно-мовленнСФвих умiнь молодших школярiв засобами частин мови
У морфологiчну структуру мови в СЧСЧ широкому розумiннi входять парадигми вiдмiнюваних частин мови (iменникiв, прикметникiв, займенникiв, числiвникiв i дiСФслiв) та морфемна структура усiх частин мови, тобто всiх класiв слiв, як змiнних, так i незмiнних.
Кожна вiдмiнювана частина мови маСФ своСЧ характернi парадигматичнi мiкросистеми, якi створюють систему парадигм даноСЧ частини мови. Отже, iснують окремi системи парадигм iменникiв, прикметникiв, займенникiв, числiвникiв та дiСФслiв, що в своСЧй сукупностi