Розвиток комунiкативно-мовленнСФвих умiнь молодших школярiв при вивченнi частин мови у 3 класi
Дипломная работа - Педагогика
Другие дипломы по предмету Педагогика
?звиток мовлення в дитини це процес оволодiння рiдною мовою, умiнням користуватися нею як засобом пiзнання навколишнього свiту, засвоСФння досвiду, набутого людством, як засобом пiзнання самоСЧ себе i саморегуляцiСЧ, як могутнiм засобом спiлкування i взаСФмодiСЧ людей [57, 18].
Мовлення маСФ двi взаСФмозвязанi функцiСЧ: воно СФ засобом спiлкування (комунiкативна функцiя) i засобом позначення (сигнiфiкативна, тобто знакова, функцiя). Якби слово не мало пiзнавальноСЧ функцiСЧ, його б не могли зрозумiти iншi люди, тобто мовлення втратило б свою комунiкативну функцiю, перестало б бути мовленням [3, 35].
Як засiб спiлкування, мовлення СФ й засобом впливу одних людей на iнших (доручення, наказ, переконання). У мовленнi людина передаСФ й своСФ ставлення до чогось: до того, з ким вона говорить, або до того, про що говорить. Жест, мiмiка також СФ засобами, що передають ставлення людини до змiсту мовлення спiврозмовника або до неСЧ самоСЧ. Цi виразнi засоби правильно зчитуються спiврозмовниками i, отже, також СФ засобами спiлкування людей мiж собою. Звичайно, порiвняно з мовленням, СЧх використовують дуже рiдко.
Розрiзняють мовлення розумiюче слухання (його iнодi називають пасивним) i розмовне (активне). Розмовне мовлення в дiтей i дорослих звичайно бiднiше вiд розумiючого. У дiтей в процесi оволодiння мовою ця розбiжнiсть виступаСФ особливо рiзко [21, 62].
Мовлення може бути голосним, тобто зовнiшнiм, i прихованим, внутрiшнiм (мовлення-думання). Засвоюючи грамоту читання i письмо, школярi опановують спецiальне письмове мовлення.
Який би вид мовлення ми не вивчали, на якому б рiвнi його розвитку не була дитина, особливостi мовлення розкриваються лише через його вiдношення до мислення, до того змiсту, який людина за допомогою мови узагальнено вiдображаСФ [47, 184].
ЗагальномовленнСФвi вмiння, чiтко окресленi в Програмi для 14 класiв, передбачають формування культури мовлення i слухання. До провiдних серед них варто вiднести: вмiння слухати, вiдповiдати, запитувати, мiркувати. При цьому слiд вiдмiтити, що вся система вивчення мови у 1 класi СФ пропедевтичним курсом до вивчення частин мови у 24 класах.
Вмiти слухати означаСФ одночасно розумiти i запамятовувати iнформацiю, визначати головне i другорядне, мати своСФ ставлення до прослуханого. Таке вмiння тiсно повязане з умiнням вiдповiдати на запитання вчителя (однокласника, тексту) [6, 96].
Умiння мiркувати це вмiння повязувати мiж собою рiзнi знання, щоб у кiнцевому рахунку переказати текст, змiнивши особу, вiд якоСЧ ведеться розповiдь; скласти задачу, обернену данiй; змiнити умову задачi, залишивши запитання; на встановлення закономiрностей (продовжити ряд чисел, заповнити квадрати та iн.); визначення причинностi описаних подiй; висловлення своСЧх мiркувань щодо прочитаного (Що вас здивувало у цьому творi?, Про що дiзналися вперше?, Коли найбiльше хвилювалися?, Чому так називаСФться твiр? та iн.); складання задач за загальними характеристиками даних (Складiть задачу, коли вiдомi вiдстань i швидкiсть), за виразом, за поданим запитанням; добiр слiв, близьких (протилежний) за значенням; вiдгадування загадок, ребусiв, кросвордiв [65].
Згаданi вмiння мають досить широку сферу застосування, формуються пiд час виконання всiх без винятку завдань, на матерiалi рiзних навчальних текстiв, однак ефективними СФ такi види вправ: переказ прочитаного; стислий i поширений опис добре вiдомих предметiв; продовження розповiдi; поширення речень; словесне малювання картин; складання казок, вiршiв, невеличких оповiдань, задач, розповiдей на вiльну тему.
Необхiднiсть навчати дiтей звязно висловлювати своСЧ думки викликала до життя термiн звязне мовлення, який закрiпився у методицi викладання мов у початкових класах [73, 24]. Пiд цим термiном розумiСФться монологiчне мовлення, точнiше процес, дiяльнiсть мовця, послiдовний усний чи письмовий виклад думок, знань. Наслiдком такоСЧ дiяльностi стаСФ текст, тобто сукупнiсть взаСФмоповязаних самостiйних речень, обСФднаних спiльним предметом (темою) й головною думкою висловлювання за допомогою мовних (лексичних, граматичних й iнтонацiйних) засобiв. У методицi мови цi два поняття звязне мовлення i текст стоять поряд.
У практицi початковоСЧ школи термiном звязне мовлення називають роздiл методичноСЧ науки, який ставить своСЧм завданням навчати дiтей розумiти i будувати висловлювання з огляду на мету, умови спiлкування, дотримуючись норм лiтературноСЧ мови [29]. По сутi, цей термiн вiдповiдаСФ тому, що в програмi називаСФться розвитком мовлення. Застосування термiну звязне мовлення виправдовуСФться тим, що воно актуалiзуСФ потребу навчати школярiв звязно висловлювати думки. А це стаСФ можливим завдяки навчанню дiтей монологiчному мовленню, яким вони слабко володiють у дошкiльному вiцi.
У молодшому шкiльному вiцi швидко росте пасивний словник кiлькiсть слiв, що розумiСФ дитина [72, 51]. Дитина розумiСФ всi слова, якими користуються дорослi, а також пояснення дорослого (iнструкцiСЧ) вiдносно сумiсних дiй. Оскiльки дитина активно пiзнаСФ свiт речей, манiпуляцiя предметами для неСЧ СФ найбiльш значимою дiяльнiстю, а засвоСЧти новi дiСЧ з предметами вона може тiльки сумiсно з дорослим. РЖнструктивна мова, яка органiзуСФ дiСЧ дитини, розумiСФться нею рано. Пiзнiше виникаСФ розумiння мови-розповiдi. Бiльш легко розумiСФ дитина тi розповiдi, якi повязанi з предметами i явищами, що СЧСЧ оточують. Для того,