Geum.ru

История

  • 12121. Українська відповідь на нову імперську ідеологію. Кирило-Мефодіївське братство
    Информация пополнение в коллекции 16.11.2009

    У 1846 р. Шевченко увійшов до складу таємної української організації, що називала себе Кирило-Мефодіївським братством. Сама організація виникла дещо раніше, наприкінці 1845на початку 1846 р. (Деякі дослідники твердять, що попередником Кирило-Мефодіївського братства був гурток «Українська молодь», який нібито виник у 18431844 рр. у Києві), До кінця 1846 р. у його склад входило 11 осіб: Микола Костомаров, Микола Гулак, Василь Білозерський, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Савич, Юрій Андрузький, Опанас Марковим, Олександр Навроцький, Іван Посада, Олександр Тулуб. За винятком Шевченка, Костомарова і Савича, всі вони були молодими людьми віком від 19 до 25 років. Ще близько 100 осіб підтримували з братством активні зв'язки. Практично всі братчики тією чи іншою мірою були пов'язані з Київським університетом. Пізніше офіційне розслідування діяльності Кирило-Мефодіївського братства приписує керівну роль у цій організації Миколі Гулакові, тоді як дослідники центральною фігурою вважають Миколу Костомарова. Первісно товариство виникло навколо групи молодих людей, які 1845 р. разом зі студентами-товаришами відвідували лекції Костомарова зі слов'янської міфології. Вивчення народної творчості українців та народної творчості слов'янських народів привело Костомарова до висновку, що між українцями й іншими слов'янами існує чимало спільного. Це наштовхнуло його на ідею слов'янської єдності. Після переїзду з Рівного до Києва Костомаров застав у місцевому університеті групу молоді, яка була вже приготована до засвоєння цих нових ідей лекціями Михайла Максимовича. Подібно як Срезнєвський у Харкові, Костомаров став духовним проводирем цієї групи. "Українська пісня й неписана словесність народу українського натхнули молоді уми в Києві спасенною думкою видвигнути свою націю із темряви", писав пізніше П. Куліш, а в своїй автобіографії додав: "Християнство та історія слов'ян були їм потрібні для великого сподвижництва".

  • 12122. Українська держава Богдана Хмельницького
    Курсовой проект пополнение в коллекции 03.01.2011

    Білоцерківський договір також не був реалізований: на соймі один із шляхтичів наклав "вето", і договірне затверджено. Богдан Хмельницький поновив переговори з Молдавією, Кримом, Туреччиною, Москвою. Тому, що Лупул відмовився виконати угоду видати Роксанду за Тимоша, Хмельницький вирядив під його командою військо до Молдавії. По дорозі під Батогом Тиміш зустрів 20-тисячне військо гетьмана Калиновського. Поляки зазнали нищівної поразки, а сам гетьман був забитий, взято 57 польських гармат, Тиміш вступив до Молдавії і одружився з Роксандою. В 3653 р. він загинув під час облоги Сучави, яку захопив волоський князь Матвій Басараб. Катастрофа балканської політики була страшним ударом для пляну Богдана Хмельницького: він хотів посадити на престіл Молдавії Тимоша, Лупулеві дати Волощину і тим забезпечити Україні надійний західній кордон. Нове лихо чекало далі: обложене козаками в Жванці у грудні 1653 року польське військо з королем Яном-Казіміром вже готове було капітулювати, але поляків знову врятували татари, уклавши з ними сепаратний мир. Татарам дозволено грабувати українське населення та брати ясир по Барське староство.Становище України було тяжке. Війна, татарські напади, тотальна мобілізація, нарешті посухи, неврожай, пошесті, знищення промислових закладів, головно рудень, ізоляція від ринків Західньої Европи все це руйнувало господарство. Внаслідок цього населення в щораз більшій кількості пересолюється на схід, на південний схід, на Слобожанщину, Донеччину." Як казав М. Грушевський, "справа самостійности України була вбита за ціну її територіяльного розширення", бо прилучення України до Москви було вже пересуджене оцим еміграційним рухом.

  • 12123. Українська держава Павла Скоропадського. Гетьманський переворот
    Информация пополнение в коллекции 20.11.2009

    Через два дні після саморозпуску першого українського радянського уряду 1820 квітня 1918 р. відбулася партійна нарада за участю представників більшовицьких організацій Києва та Катеринослава. Представники Харкова і Донбасу своїх делегатів не вислали, займаючись творенням сепаратної від України Донецько-Криворізької республіки. Саме ця таганрозька нарада Й оформила існування окремої більшовицької партії в Україні. Взагалі ж було обговорено дві пропозиції: Е. Квірінга створити автономну партію, але підлеглу ЦК і з'їзду РКП(б); М. Скрипника (віл "групи товаришів") створити самостійну Комуністичну партію, яка б мала свій ЦК і була зв'язана І РКП(б) через III Інтернаціонал. Першу пропозицію підтримало 21, а пропозицію Скрипника 35 делегатів. Отже, протягом трьох місяців, аж до І з'їзду КП(6)У, Існувала як формально незалежна від РКП(б) і рівноправна з нею чотиритисячна більшовицька партія в Україні. За пропозицією того ж Скрипника конференція ухвалила (34 "за") назву партії Комуністичнії партія (більшовиків) України. Пропозиції Квірінга ( Російська Комуністична партія на Україні), Василя Шахрая Григорія Лапчинського (Українська комуністична партія) були відхилені.

  • 12124. Українська діаспора в країнах Балканського регіону: історія та сучасність
    Информация пополнение в коллекции 15.12.2010

    У 1996 р. на факультеті словянських філологій Софійського університету було відкрито українське відділення. В цей же час відбувається визрівання й творення українських громад у Болгарії. Так, у 1999 р. у Софії створюється українсько-болгарська фундація „Мати-Україна”. Українські обєднання реєструються у Варні, Бургасі, Добричі, Сілістрі. Проте вони не охопили ще всіх українців, що проживають у Болгарії. Тільки фундація „Мати-Україна” є членом Європейського конгресу українців і готується стати членом Світового конгресу українців. Віце-президент фундації О. Коцева і секретар В. Жуківський багато працюють у цьому контексті. Наприкінці 2000 року Софію відвідав голова Світового конгресу українців Аскольд Лозинський. У 2002 р. при фундації „Мати-Україна” відкрито Українську недільну школу (викладач А. Якімова). За власними розвідками В. Жуківського, після 1944 р. в Болгарії така школа створена вперше. Вікові параметри учнів від студентів до осіб пенсійного віку. Заняття відвідують не тільки українці, а й болгари, що обумовлює спеціальний підхід до викладання української мови української як іноземної. Базовою методикою навчання є комунікативна методика. Двічі на рік проводяться тестування. Навчальний процес включає такі компоненти: мовознавчий, країнознавчий, культурознавчий, інформаційний. Відсутність приміщення і фінансових можливостей не дозволяло організувати вивчення української мови дітьми шкільного віку. Це найболючіша проблема, бо за нею стоїть втрата звязку між поколіннями, прогалина у знаннях про українську цивілізацію, вихідцями з якої є їхні батьки. Але 14 лютого 2009 р. в Софії посольство та діаспора відкрили український клас (на території посольства). "Український клас тут це знакова подія, і це стало можливим завдяки зусиллям як діаспори, так і Міністерства закордонних справ України, - сказав посол України Віктор Кальник. Тепер необхідно інформацію про це поширити, включно через рекламу, щоб сюди приходити всі, хто любить Україну і хоче вивчати українську мову, культуру, традиції".

  • 12125. Українська діаспора як історичне і соціально-політичне явище
    Информация пополнение в коллекции 19.09.2010

    Наприклад, зважаючи на добру славу, якою користуються українці в Аргентині, імміграційні органи цієї країни стали видавати громадянам України візи терміном на один рік із правом працевлаштування. Строк дії такої візи може бути продовжено за умови доведення наявності легальних джерел існування. Протягом короткого часу за такими візами до Аргентини прибуло близько 4 тис. українських переселенців. Проте у зв'язку зі значним безробіттям, спричиненим реформами в аргентинській економіці, приватизацією великих державних підприємств енергетики, нафто- й газовидобутку тощо, лише одиниці з них мають роботу за фахом. Матеріальні труднощі та невисокий рівень етнічної самоідентифікаціі представників четвертої хвилі не сприяють її інтеграції в суспільне життя "старої" еміграції. Організації української діаспори в різних країнах надають посильну допомогу в облаштуванні новоприбулих, зокрема, в оформленні необхідних документів, вивченні місцевої мови, навчанні дітей у школі тощо. Проте діаспорні громадські структури можуть лише частково посприяти розв'язанню низки складних проблем, з якими відразу ж зіштовхуються новоприбулі. Багато чого залежить від зусиль самих емігрантів четвертої хвилі, яка нараховує вже понад 100 тис. осіб. Загалом для цих новітніх емігрантів питання "національного самовизначення" має ситуативний, значною мірою випадковий характер і залежить від місця роботи, місця проживання, кола людей, з якими вони спілкуються, рівня знання місцевої мови тощо. Така кон'юнктурна позиція емігрантів четвертої хвилі далеко неоднозначно сприймається в середовищі давніших українських поселенців. У. Дячук роз'яснює новітнім емігрантам "якщо ви не вступите до якоїсь організації й не почнете в ній працювати, може, своїм способом, ви розминетеся в морі американськім, а ваші діти скоро перестануть говорити по-українськи".

  • 12126. Українська культура на початку 20 століття
    Информация пополнение в коллекции 19.02.2011

    Література кінця XIX початку XX ст. найвищий етап художнього розвитку нової української літератури. Він характеризується дальшим розвитком і водночас оновленням художніх засобів і прийомів дослідження людини (психологізм, натуралізм, посилення суб'єктивного авторського начала), активним стильовим пошуком, урізноманітненням художніх напрямів і течій, їх складною взаємодією і співіснуванням (реалізм, імпресіонізм, неоромантизм, символізм, модернізм). У літературу приходить нова творча генерація, що започатковує нову літературну школу. Виховані на кращих зразках вітчизняної літератури, збагачені европейским художнім досвідом, письменники кінця XIX початку XX ст. найбільшу увагу приділяють філософському осмисленню становища людини в суспільстві, взаємозв'язку особи і суспільства, одиниці й маси. Посилена увага до внутрішнього світу людини, її духовності зумовила такі визначальні риси, як філософічність, інтелектуалізм, ліризм оповіді. Найбільш відповідними жанрами для втілення нового матеріалу стали інтелектуальна, ідеологічна чи психологічна драма і драматична поема (Леся Українка) та психологічна повість і новела (М. Коцюбинський, Марко Черемшина, В. Стефаник, Лесь Мартович, О. Кобилянська та ін.). Найвищого свого розвитку досягає українська проза, явивши так звану «нову школу» письма. «Коли старші письменники виходять від мальован-ня зверхнього світа природи, економічних та громадських обставин і тілько при помочі їх силкуються зробити зрозумілими даних людей, їх діла, слова й думки, то новіші йдуть зовсім противною дорогою: вони, так сказати, відразу засідають у душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою, освічують усе окруженє (...) Зверхніх подій в... зміст входить дуже мало, описів ще менше: факти, що творять... головну тему, се, звичайно, внутрішні, душевні конфлікти та катастрофи», так характеризував нову манеру письма І. Франко.

  • 12127. Українська Народна Республіка
    Курсовой проект пополнение в коллекции 11.01.2011

    Після провалу Московської наради центром контрреволюційної змови стала Ставка Верховного го-ловнокомандуючого генерала Корнілова, який повинен був за допомогою спеціально відібраних військових частин підняти заколот і "відновити порядок", тобто розгромити революційні сили в Петрограді, Кронштадті й у всій країні. Великі надії Корнілов покладав на допомогу військових сил Південно-Західного та Румунського фронтів, якими командували генерали А.Денікін і Д. Щербачов, а також штабів Київського й Одеського військових округів. Денікін, начебто для допомоги Північному фронтові, відправляв із Південно-Західного фронту під Петроград частини так званої "дикої дивізії" та 3-го кінного корпусу. Коли 25 серпня Корнілов направив на Петроград 3-й кінний корпус генерала Кримова, революційні сили столиці закликали робітників і солдатів до зброї й організовували розгром заколотницьких сил.За прикладом Петрограда демократичні організації створювали скрізь у країні революційні комітети, революційні штаби, комітети порятунку революції, комітети дії. Під їхнім безпосереднім керівництвом робітники та солдати ізольовували й знешкоджували осередки корнілівців, контролювали рух ешелонів і не пропускали до Петрограда війська, що рухалися на допомогу заколотникам. У Києві ввечері 27 серпня, коли було одержано з Петрограда повідомлення про корнілівський заколот, на екстреному засіданні виконавчих комітетів рад робітничих і військових депутатів за участю представників різних партій було створено Комітет охорони революції, до якого ввійшли представники Генерального Секретаріату Центральної Ради, голови виконавчих комітетів рад робітничих і військових депутатів, командуючий військами КВО, начальник міліції, представники Центрального бюро профспілок і лівих політичних партій. Комітет охорони революції взяв у свої руки безпосередньо організацію відсічі контрреволюційним силам. За рішенням виконкому ради робітничих депутатів і особливого комітету охорони революції були заарештовані начальник штабу Київського військового округу Оболєшев, відомий монархіст В.Шульгін та ін. Активно виступили проти контрреволюції й робітники, солдати та матроси в усіх основних адміністративних центрах України Харкові, Катеринославі, Одесі, Полтаві, Чернігові. Діяльну участь у боротьбі проти заколотників узяли широкі солдатські маси, насамперед у Житомирі та Бердичеві, де знаходився штаб Південно-Західного фронту. У Житомирі, де перебувала частина штабних установ фронту, 28 серпня солдати виставили свої караули, зайняли пошту, телеграф, залізничну станцію та почали арешти генералів і офіцерів учасників змови. У Бердичеві обурені солдати 28 серпня оточили штаб фронту, а 29 серпня заарештували головнокомандуючого фронтом Денікіна, начальника штабу генерала Маркова, генерал-квартирмейстера Орлова та багатьох інших генералів і офіцерів. Отже, завдяки рішучим діям солдатських мас спроба підняти заколот штабом Південно-Західного фронту та надіслати сили на допомогу Корнілову була придушена. Корніловський заколот та його розгром зумовили зменшення авторитету Тимчасового уряду, який не зумів ні попередити заколот, ні організувати рішучу відсіч заколотникам. Посилився вплив більшовиків у радах, почалася так звана “більшовизація рад”. Ради вимагали передати їм всю повноту влади. Більшовики, які в другій половині липня 1917 р. взяли курс на збройне повстання на своєму VI зїзді, розпочали активну підготовку до повалення Тимчасового уряду. А народне господарство країни на осінь 1917 р. було у стані розрухи: зростало безробіття, безперервно зростали ціни на товари першої необхідності, трудящі маси голодували.

  • 12128. Українська Народна Республіка та діяльність Директорії
    Информация пополнение в коллекции 17.01.2011

    ДержаваЧасПодія/документДержави Центрального блоку (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія та Туреччина).9.02.1918УНР сторона у підписанні мирного договору у Брест-Литовську, попереднього перемовного процесу тощо. В зазначеному договорі визнавалась de jure Українська Народна Республіка, встановлювались її державні кордони, було закріплене рішення про початок проведення в повному обсязі дипломатичних, торгівельних, політичних відносин між УНР й Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною. Важливим було й те, що не тільки зміст, але й сама форма договору (підкреслення в преамбулі миролюбної ініціативи уряду УНР, визнання аутентичності українського тексту договору та інше) виводили Українську державу на міжнародну арену як повноцінного суб'єкта міжнародного праваРумуніяБерезень 1918Обмін послами, підписання тимчасового економічного договору 26.10.1918Радянська Росія12.06.1918Підписання прелімінарного мирного договору між Українською Державою й РРФСР згідно зі статтею VI договору Росії з Центральними Державами. В преамбулі цього договору зазначено, що він підписується двома незалежними державами. В статті 4 договору говорилося про обмін консулами для захисту інтересів громадян. На цій підставі Українською Державою було засновано генеральні консульства в Москві й Петрограді та ще у 18 російських містах, де проживала значна кількість українців. Були засновані російські консульські установи в 7 містах на Україні. 24.12.1918 вийшла постанова Народного Комісаріату закордонних справ РРФСР, в якій говорилося, що після анулювання Брест­ського мирного договору уряд Російської Республіки не визнає України за самостійну державуПольщаЖовтень 1918Обмін посламиВатикан1919Фактичне визнання через призначення апостольського візитатора на УкраїнуБалтійські країни (Литва, Латвія, Фінляндія, Естонія)Серпень 1920Фактичне визнання закріплене в Політичній конвенції, яка була підписана на Ризькій конференціїНейтральні держави (Данія, Норвегія, Персія, Швейцарія та Швеція)19181920Обмін дипломатичними представниками та заснування в Україні консульських установДиректорія. Відновлення УНР

  • 12129. Українська повстанська армія і збройні формування ОУН у Другій світовій війні
    Информация пополнение в коллекции 11.01.2010

    Іншою характерною особливістю в протистоянні між Червоною армією й УПА в той період стало розгортання пропагандистської діяльності ОУН і УПА серед воїнів Червоної армії. Ця робота розглядалася "як особливий вид боротьби".44 "Її організаторами, - доповідав у політдонесенні начальник політуправління 1-го Українського фронту генерал-майор Шатілов на адресу члена Військової ради 1-го Українського фронту генерал-лейтенанта Хрущова, - були активні учасники бандитських загонів - бандерівці. Вони старанно маскували свою підривну роботу, в боях показували себе з позитивного боку, входили в довір'я, інколи здійснювали бойові подвиги, тим самим зменшували пильність командирів. Діяли вони згідно "Основних вказівок про пропагандистську роботу членів революційно-визвольної ОУН в лавах Червоної армії". Цей документ, відзначав Шатілов, був захоплений у бандерівців на ділянці 38-ї армії. Про тактику їх дії в ньому говориться: "Кожен український революціонер не повинен демонструвати свою зовнішню ворожість до Червоної армії і небажання воювати. Навпаки, потрібно спочатку врости в червоноармійські маси, зблизитися з ними, завоювати довір'я, а потім розгорнути національно-визвольну роботу. Спрямувати її на те, щоб викликати у червоноармійців невдоволення, ненависть до Сталіна, сталінського режиму, апарату НКВС, партійної верхівки. Доводити, що і гітлерівська, і сталінська влади - однакові. Червоноармієць повинен прийти до висновку, що в СРСР неминуча національно-визвольна революція, яка закінчиться побудовою самостійних держав усіх народів".45

  • 12130. Українська революція (1917-1920 роки)
    Информация пополнение в коллекции 12.09.2007

    Чи не найбільш вражаючим організаторським досягненням західноукраїнського
    уряду стала Галицька армія. Знову ж таки на відміну від східних українців галичани
    цївидко погодилися в тому,;що необхідно створити сильну, ефективну регулярну ар-
    мію. Оскільки більшість українців, котрі служили в австрійській армії, перебували на
    італійському фронті й ще не повернулися додому, відчувалася нестача у навчених
    солдатах. Однак загальна мобілізація дала свої результати, й до весни в армії налічу-
    валося понад 100 тис. чоловік, у тому числі 40 тис. боєздатних. Щоправда, існувала
    гостра проблема офіцерських кадрів і спорядження. Соціально-економічна відста-
    лість провінції зумовила те, що в австрійській армії було непропорційно мало офіце-
    рів-українців. Так, на 1000 офіцерів припадало лише два українці, але аж 27 поляків.
    До того ж майже всі українські офіцери були молодші від поляків за рангом. Тому
    ЗУНР звернулася до східних українців, як, наприклад, до генерала Михайла Оме-
    ляновича-Павленка, та до кількох вищих офіцерів колишньої царської армії з про-
    позицією зайняти посади командувача та членів Генерального штабу. Для укомп-
    лектування штабу залучалося також багато безробітних на той час австрійських та
    німецьких офіцерів. Але більшість офіцерів складали галичани, і знаменно, що в го-
    дину хаосу й суспільної напруженості між ними та їхніми бійцями розвинулися над-
    звичайно приязні стосунки, ймовірно, тому, що і ті, й інші були або селянами, або
    ж недавніми вихідцями з цього класу. Військове спорядження в основному бралося в
    австрійських складах або шляхом роззброєння сотень і тисяч німецьких та австрій-
    ських військ колишньої окупаційної армії, котрі текли через Галичину по дорозі
    додому.

  • 12131. Українська республіка в часи Центральної Ради
    Информация пополнение в коллекции 04.11.2010

    Революції 1989-1991 рр. у країнах Центрально-Східної Європи і союзних республіках СРСР мали багато спільних рис, зумовлених характером комуністичного ладу, його якісними, на цивілізаційному рівні відмінностями від демократичного ладу. Проте тривалість перебування в "радянському таборі" поділила посткомуністичні країни на дві групи. У деяких із них, включаючи колишні прибалтійські республіки Радянського Союзу, тоталітарний режим не встиг до кінця перетравити структури громадянського суспільства, що існували до їх поглинення радянською імперією. Їм вистачило однієї антикомуністичної революції, після чого вони увійшли в коло країн євроатлантичної цивілізації. Рештки комунізму в повсякденному житті, свідомості громадян і в економіці вичавлювалися еволюційним шляхом. У більшості пострадянських країн були повністю знищені слабкі елементи громадянського суспільства, які встигли народитися до 1917 року або в перші місяці після падіння самодержавства. Розвиток демократичних структур у цих країнах міг розпочатися тільки після 1991 року. Не дивно, що вони від початку вагітні новими революціями коригуючого характеру. Зокрема Україна довгий час вичавлювала з себе комунізм як засобами реформ (приклад - прийняття Конституції 1996 р), так і революційним шляхом, що призвів до зміни управлінської команди в 2004 році.

  • 12132. Українське козацтво
    Контрольная работа пополнение в коллекции 21.10.2009

    Україна продовжувала залишатися обєктом територіальних зазіхань для Росії, Польщі, Туреччини. Кожна з них мала в Україні прихильників свого протекторату. На самій Україні також не було єдиної думки за цим приводом. Внутрішні протиріччя роздирали українське суспільство. Всі розуміли, що внаслідок реальної слабкості незалежної України, вона не зможе встояти без сильного сюзерена, але не могли визначитися з цим сюзереном. Старшина, сподіваючись, що авторитет роду Хмельницьких допоможе припинити внутрішні конфлікти, обрала гетьманом Юрія Хмельницького (1659-1663). Москва, що направила в Україну нове військо, примусила молодого гетьмана переглянути статті Переяславської угоди. Нові домовленості були значним кроком у намаганнях росіян посилити свої позиції на українських землях: збільшувалася кількість урядовців та російських гарнізонів, гетьманові заборонялося вступати у зовнішньополітичні контакти без дозволу царя, обране козацьке керівництво затверджувалося Москвою. Розчарований Юрій Хмельницький у жовтні 1660 року виступив на боці Польщі, допоміг розбити московські війська під Чудновом і підписав з Річчю Посполитою новий договір. Але лівобережні полки під командуванням Якима Сомка залишилися вірними Москві й виступили проти Ю.Хмельницького. Неспроможний опанувати ситуацію і покласти край внутрішнім конфліктам, він на початку 1663 року зрікся від влади і постригся у ченці. Почався період перманентної спустошливої війни. У цей час, що дістав назву «Руїна», Україну було поділено вздовж Дніпра на дві сфери впливу: польську на Правобережжі та московську на Лівобережній Україні, включно з Києвом. Турецька присутність відчувалася на півдні. Так закінчила своє існування єдина українська держава, що була створена та відбудована Богданом Хмельницьким після польського панування.

  • 12133. Українське конфесійне питання в контексті геополітики Росії кінця XVII–першої половини 18 століття
    Информация пополнение в коллекции 09.06.2010

    Прагнення Росії швидко влитися в ряди провідних держав Європи ставило перед її керівництвом комплекс завдань, вирішення яких потребували як досвіду, так і необхідних матеріальних ресурсів. На кінець XVII століття Росія з її природними багатствами, ресурсами могла забезпечити активність на зовнішньополітичному напрямку. Щодо досвіду, то російська дипломатія переймала його у своїх європейських колег, при цьому активно використовуючи свій власний. Про це свідчить активне задіяння російською дипломатією на міжнародній арені конфесійного чинника в контексті дипломатичних, воєнно-стратегічних, економічних та ідеологічних заходів. Досвід оперування Росією конфесійним питанням у зовнішній політиці тягнеться з періоду боротьби із Великим Князівством Литовським за руські землі (початок XVІ ст.). Обмеження прав православної церкви у Литві Москва використовувала як привід до втручання у внутрішні справи західного сусіда. Це ж гасло захисту православя було використане у 1653 р. як привід для оголошення Речі Посполитій війни. Підставою для підняття на міжнародному рівні конфесійного питання була IХ стаття “Вічного миру” 1686 року, за якою Росія отримувала право контролювати становище православної церкви Правобережної України в Речі Посполитій2. Це право підтверджувалось і фактом переходу у 1686 р. під зверхність Московського патріархату Київської митрополії, у тому числі православних єпархій Правобережної України. За таких умов Росія виступала як політичний і релігійний гарант прав і привілеїв православної церкви в Речі Посполитій. Зважаючи на нератифікованість польським сеймом договору 1686р. та на характерну для католицької Польщі названого періоду релігійну нетерпимість, порушення прав православної церкви в Речі Посполитій набуло масштабного розмаху3. Потік скарг до російської столиці від православного духовенства та мирян Правобережної України був вагомою підставою для московського патріархату і російського уряду для вжиття заходів на захист єдиновірців. Рівень дослідження конфесійного питання у зовнішній політиці Росії кінця XVII - першої чверті XVIII ст. є недостатнім, фрагментарним. До даного питання побіжно дотикалися дослідники: М.Костомаров у праці „Последние годы Речи Посполитой”, (Т.17. СПб., 1886р.), М.Бантиш-Каменський „Историческое известие о возникшей в Польше унии” (Вильна, 1866р.), В.Антонович „Очерк состояния православной церкви в юго-западной России по актам (1650-1798)” (Київ, 1871р.), І.Чистович „Диссидентский вопрос в Польше в первой половине ХVIIIст.” (СПб., 1880р.), В.Бєднов „Православная церковь в Польше и Литве” (Екатеринослав, 1908р.), Ф.Тітов „Русская православная церковь в польско-литовском государстве в ХVII ХVIIIвв.” (Київ, 1905р.), „Западная Русь в борьбе за веру и народность во второй половине ХVII в. и в ХVIII в.” (Київ, 1905р.). У своїх дослідженнях історики сфокусували увагу лише на конфесійному питанні, оминаючи фактори впливу на нього політичних та ідеологічних чинників, які досить часто визначали політику церковних органів або ж взагалі обмежувалися поверхневою характеристикою. Крім того, праці М.Бантиш-Каменського, В.Антоновича, І.Чистовича, Ф.Тітова є фактично збірками архівних матеріалів (переважно архіву Святого Синоду та Архіву іноземної колегії), систематизованих хронологічно і тематично. Погляди дослідників щодо значення та мети проведення Росією проправославної політики обмежені проросійським ракурсом, у якому і представлено авторами конфесійне питання. Загалом історики вбачають у клопотаннях Москви за православну церкву в Речі Посполитій неабияке уболівання за долю православя і прагнення відстояти її права та вольності.

  • 12134. Українське національне відродження ХІХ ст.
    Информация пополнение в коллекции 28.11.2010

    Зміни в соціально-економічному розвитку України, поглиблення кризи феодально-кріпосницького ладу привели й до зрушень у суспільно-політичному житті. У 40-х роках XIX ст. в опозиційну до існуючого ладу боротьбу включаються не лише передові представники дворянства, але й різночинці (інтелігенція, службовці). Поступово розвивається національна ідея ідея, пов'язана з національно-державними перспективами розвитку України, із зростанням національної самосвідомості, усвідомленням українського народу себе як етнічної спільності. Виникають політичні організації, учасники яких ставили за мету не лише соціальне, а й національне визволення українського народу. Першою такою політичною організацією стало Кирило-Мефодіївське товариство (за іменами перших слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія), засноване в січні 1846 р. у Києві. Воно скла далося з 12 осіб та кількох десятків (за деякими даними до 100) співчуваючих. Організаторами і найактивнішими учасниками товариства були М. І. Костомаров професор історії Київського університету, син поміщика і кріпачки; П. О. Куліш талановитий письменник, автор першого українського історичного роману «Чорна рада»; М. І. Гулак вчений-правознавець, спів робітник канцелярії генерал-губернатора; В. М. Білозерський викладач Полтавського кадетського корпусу. У квітні 1846 р. до товариства вступив Т. Г. Шевченко. За своїми поглядами члени товариства поділялися на дві групи: помірковані (на чолі з Костомаровим і Кулішем) і радикальні (Шевченко, Гулак).

  • 12135. Українське питання в міжнародній політиці напередодні другої світової війни
    Контрольная работа пополнение в коллекции 01.04.2010

    23 серпня 1939р. світ вразило передане по радіо вночі повідомлення про підписання в Москві радянсько-німецького договору про ненапад. Всім давно було відомо про неприязні стосунки між Берліном і Москвою. Ніхто не чекав якогось зближення між Радянським Союзом і фашистською Німеччиною. Адже Гітлср завжди називав більшовизм своїм ворогом номер один. Навіть у правлячих колах західних держав, які одержували не тільки відкриту, а й таємну інформацію, не могли повірити в реальність укладення договору між СРСР і Німеччиною. Французький прем'єр-міністр Е. Даладьє, якого в ніч з 23 на 24 серпня розбудив телефонним дзвінком міністр закордонних справ Ж.Бонне, щоб повідомити почуту по радіо новину, спочатку засумнівався в її правдивості і попросив перевірити, «чи не є вона газетною плітикою». Однак наступного ранку вже надійшли підтверджувальні комюніке з Берліна й Москви. Пакт справді було підписано.
    Реакція громадськості різних країн на пакт у перші дні після його укладення була неоднаковою. В Англії він викликав гірке розчарування, у Франції-розгубленість, в Німеччині-незвичайне полегшення. Серед німців одні сподівалися, що небезпека війни для них минула, оскільки не буде укладено спрямованого проти Німеччини англо-франко-радянського союзу, інші, навпаки, вважали, що пакт врятував Німеччину від можливості ведення війни на два фронти й вона тепер зможе швидко розв'язати свої суперечності з Польщею.
    Ставлення радянських людей до підписання договору було неоднозначним. Безумовно, вони довіряли уряду і тому схвалювали його дії. «Немає ніяких доказів можливого незадоволення серед радянського населення поворотом радянської зовнішньої політики, незважаючи на те, що протягом багатьох років велася пропаганда протії фашистських агресорів», повідомляв з Москви 28 серпня 1939р. кореспондент англійської газети «Манчестер гардіан». Разом з тим радянські люди, особливо ті, хто допомагав республіканській Іспанії у боротьбі з фашизмом, не могли збагнути потребу укладення такого договору і, зрозуміло, відчували зніяковіння перед нашими однодумцями в інших країнах, які бачили в Радянському Союзі головну надію в боротьбі з світовою реакцією.

  • 12136. Українські землі у складі ВКЛ. Соціально-економічний розвиток Гетьманщини
    Информация пополнение в коллекции 24.10.2010

    Система козацького управління Гетьманщини мало змінилася з 1648 року хіба що сильно розрослася гетьманська канцелярія. Співробітники її, що складалися в основному з випускників київської академії, частково вже нагадували європейських бюрократів. Що до самих гетьманів, то вони як і раніше погано відрізняли своє особисте добро від казенного, внаслідок чого у фінансах панував неймовірний хаос. Для боротьби з ним в штат гетьманської канцелярії були введено двох головних скарбників, але і їм не під силу було вирішити головну фінансову проблему Гетьманщини, а саме зупинити неухильне падіння прибутків казни, «приватизацію» суспільних земель козацькою старшиною. Проте стабільність козацького управління зовсім не означала відсутність яких-небудь змін в соціально-економічному устрої Гетьманщини. Зміни були, і вельми значні. Вже до кінця XVII ст. старшина не тільки витіснила рядове козацтво з командних постів (фактично зробивши їх спадковими), але і повністю усунула його від участі в ухваленні рішень. Чим нижче опускалися рядові козаки по соціальним сходам, тим вище громадилися їх матеріальні проблеми. Нескінченні війни XVII почала XVIII ст. розоряли багато козаків, які повинні були на власний рахунок споряджати себе на війну. Як і було слід чекати, зменшення чисельності боєздатного козацтва найбезпосереднішим чином позначилося на гетьманському війську, перш за все на його кількості, що складала в 1730 р. лише 20 тис. Та і саме козацьке спорядження, як, втім, і стратегія і тактика ведення бою, все більше відставали від часу. Отже вже до початку XVIII ст. армія Гетьманщини була лише тінню грізного козацького війська.

  • 12137. Українсько-російські культурні відносини у 1991–2004рр.
    Дипломная работа пополнение в коллекции 12.04.2010

     

    1. Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. Вип. 33, Ч.1 / Київ: 2002. 273 с.
    2. Белошинская Е., Кононенко Ю., Слюсарчук В. И лишь неизменна книга: К 80-летию создания Библиотеки украинской литературы в Москве. М.: Слово, 2002. 64с.
    3. Библиотечно-информационное образование в Росии: или старое вино в новой бутылке О. В. Шлыкова // Библиотеки и ассоциации в меняющемся мире: новые технологии и новые формы сотрудничества. 1999. Т. 2. С. 18 21.
    4. Библиотечно-информационная супермагистраль Россия - СНГ США в ХХ в.: концептуальный подход и практическая реализация Я. Л. Шрайберг // Библиотеки и ассоциации в меняющемся мире: новые технологии и новые формы сотрудн. 1999. Т. 1. С. 22 25.
    5. Библиотека на пути в информационное будущее / Т. А. Эссин // Библиотеки и ассоциации в меняющемся мире: новые технологии и новые формы сотрудничества. - 2003. Т. 1. С. 97 99 с.
    6. Бокань В. А., Польовий Л. П. Історія культури Украини: Навчальний посібник. К.: МАЦП, 2001. 256 с.
    7. Васильєва-Чекаленко Л. Д. Україна в міжнародних відносинах (1991-96 рр.) Навч. посібник / Л. Д. Васильєва-Чекаленко. К.: Освіта, 1998. 176с.
    8. Видавнича справа в Україні на сучасному етапі: тенденції, проблеми: Текст лекцій для студентів ін-ту журналістики з курсу "Видавнича справа та редагування" - К.: Київський національний ун-т ім. Т. Г. Шевченка, ін-т журналістики, 2002. 23 с.
    9. Галинський Л. Українська книга в Москві // Демократична Украина. - 2002. - 22 березня. - С. 2-4
    10. Гнаткевич Ю. В. чи злетить птах у синє небо: Нариси про русифікованих і русифікаторів та гірку долю укр. мови в незалежній Україні. К.: Видавничий центр "Просвіта", 1999 127с.
    11. Діалог культур і духовний розвиток людини: Матеріали Всеукраїнської науково практчної конференції, 24 26 січня 1995 р. - К., 1995. - 237 с.
    12. Диалог украинской и русской культур: Материалы Международной научно-практической конференции. 24 25 октября 1996г. К., 1997. 234с.
    13. Диалог украинской и русской культур в Украине. Материалы Международной научно-практической конференции 30 31 октября 1997 - К., 1998. 213 с.
    14. Диалог украинской и русской культур в Украине. Материалы научно-практической конференции. К.; 1998. 214с.
    15. Диалог украинской и русской культур в Украине. Материалы IV-й международной научно практич. конференции 9 10 декабря 1999 года, К.; 2000. 360с.
    16. Дзюба І. Ідеологічні децибели "Діалогу культур". Зб. наук. пр. українсько-російські відносини: гуманітарний вимір. К.: Логос, 1998. 90 с.
    17. Договор о дружбе, сотрудничестве и партнерстве между Российской Федерацией и Украиной, 31 мая 1997 // Московский журнал международного права. 1997. - №4. С. 246 256
    18. Договор о научном сотрудничестве между Сибирским отделением Российской академии наук и Академии наук Украины, июнь 1998 г. // www/ russia.org.ua/
    19. Договор о сотрудничестве между Российской академией наук и Академией наук Украины. // Бюллетень международных договоров. - 1992г. - №6. - С. 15-20.
    20. Евзоров Р. Я. Украина: с Россией вместе или врозь? М.: Весь мир, 2000. 158 с.
    21. Етнополітика: історія і сучасність: статті, виступи, інтервю 90-х рр. К.: ІПІЕНД, 1999. 656 с.
    22. Європейська конвенція з прав людини, ратифіковану Верховною Радою України // www.judges. org. ua
    23. Жук М. Перспективы взаимодействия ученых Украины и России (19. 02. 2003) //www. russie. org. ua.
    24. Івченко О. Г. Україна в системі міжнародних відносин: історична ретроспектива та сучасний стан. - К.; "РІЦ ЦАННП", 1997. 687 с.
    25. Ідзьо В. Українці в Росії: історія, сучасний стан та перспектива розвитку в „Рік України в Російській Федерації" // Українознавство. 2002. - №3. С. 177 181.
    26. Ідзьо В. Українська діаспора в Росії: Українсько-російські взаємовідносини: історія, наука, релігія. Львів: БАК, 2002. 303 с.
    27. Інформаційно-аналітична. діяльність в міжнародних відносинах: Матеріали науково практичної конференції, 24 25 квітня 2003 р. Хмельницький, 2003. - 189 с.
    28. Інформаційний глобалізм і перспективи національного розвитку // Бібліотечний Вісник. 2003. - №2. С. 24 26.
    29. Закон України „Про національні меншини в Україні", 25червня 1992 р. // Закони України К., 1996, - Т. 3 С. 362 364
    30. Закон "Про національну культурну автономію", 17 червня 1996р.// Закони України К., 1996. - Т.3 С. 296-298
    31. Закон України "Про телебачення та радіомовлення", 1993 р.// Закони України К., 1996, - Т. 4 С. 372 375
    32. Закон Российской Федерации "О образовании" // www. russia.org.ua.
    33. Згуровський М. В., Сидоренко С. І. Інтеграційні тенденції на шляхах поглиблення взаємодії НАН та Міносвіти України: досвід 1993 1997 // Наука та наукознавство. 1998. - №2. C. 70 80.
    34. Калакура, Я. С. Історичне джерелознавство: Підручник для студентів історичних спеціальностей вищих навчальних закладів. К.: Либьдь, 2002. - 327 с.
    35. Книжковий бізнес Україна Росія // Вісник Книжкової Палати. 2000. - №1. С. 3 5.
    36. Коваль Р. Чи можливе українсько-російське замирення? Стрий: Вид-во ім.М.Тарновського, 1991, - 86 с.
    37. Конституция Российской Федерации: Принята всенародним голосованием 12 декабря 1993 г. М.:Юрид. лит., 1993. 63 с.
    38. Конституція України: Прийнята на пятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. К.: Велес, 2003. 63 с.
    39. Концепция государственной национальной политики Росийской Федерации, Указ президента РФ № 909 // www. russia. org. a.
    40. Культура і мистецтво в сучасному світі / М. М. Поплавський. К.: Київ. нац. ун-т культури і мистецтв. 2001. 149 с.
    41. Культура і сучасність: Альманах №1/ Держ. акад. керівних кадрів культури та мистецтв; наук. ред. М.І.Головащук. К.: ДАККІМ, 2000. 125 с.
    42. Культура і сучасність: Альманах №1/ Держ. акад. керівних кадрів культури та мистецтв. / Ред.: В. А. Бітаєв. К., 2002. 164 с.
    43. Культура України в роки незалежності // Культура українського мистецтвознавства: Зб. наук. пр. Х., 2001. Вип. 8. С. 4 16.
    44. Культура України: Зб. наук. Праць. - Х.; ХДАК. Вип. 11: Мистецтвознавство 2003. 226 с.
    45. Культура України. Вип. 8. Мистец-во. Зб. наук. пр. Х.; ХДАК., 2001. 304с.
    46. Культура України: стан, проблеми, тенденції розвитку: Зб. наук. ст. К., Ін-т підвищення кваліфікації працівн. культ. 1997, - 268 с.
    47. Курас І.Ф., Геєць В. М., Онищенко О. С., Дзюба І. М. Розвиток соціогуманітарних досліджень в Нац. академії наук України. 1999 2003. До 85-річчя НАНУ. К., 2003. 208 с.
    48. Кушнір В. І. Як нам бути з Росією? Львів: За вільну Україну, 1996. 188 с.
    49. Лосєв І. Сучасні взаємо (?) впливи російської і української культур // Українська культура. 1999. - № 6. С. 6-7.
    50. Майборода О. Російський націоналізм в Україні (1991 98 рр.) К.,Києво-Могилянська акад. 1999. - 28 с.
    51. Мельниченко В. Прапор України на Арбаті. М.: ОЛМА Пресс, 2004. 447с.
    52. Міжнародні звязки нац. бібліотеки України ім. В. І. Вернандського (проблеми та перспективи розвитку) / А. Г. Бровкін // Бібліотека. Наука. Культура. Інформація. Вип. 1. 1998. С. 149 189.
    53. Межднародный книгообмен в ГПНТБ России и тенденции его развития на современном этапе/ А. Н. Грязнова // Библиотеки и ассоциации в меняющемся мире: новые технологии и новые формы сотрудничества. 2002. Т.1 С. 404 406.
    54. Міжнародний книгообмін як один з видів інформаційної діяльності бібліотеки / Т. І. Арсенко, Н. І. Мололєтова // Бібліотека. Наука. Культура. Інформація. Вип. 1 1998. С. 281 288.
    55. Міжурядова Угода Росії і України про заснування та умови діяльності інформаційно-культурних центрів, 27 лютого 1998 р. // www.whateworld. ruwer. info
    56. Мистецтвознавство України: Зб. наук. пр. Вип. 2. К.: Кий, 2001. 387 с.
    57. Михайлов И. Вытеснение // Новый мир. 1998. - №2. С. 147 153.
    58. Нариси з історії дипломатії України / О. І. Галенко, Є. Є. Калинський, М. В. Кірсенко. К.: Видавничий дім „Альтернативи", 2001. 733 с.
    59. Не цураймося, признаваймося... // Літературна Україна. - 2001. - 16 серпня. - С. 2-3
    60. Нове покоління про нові реалії міжкультурного українсько-російського діалогу: новое поколение о новых реалиях межкультурного українсько-російського диалога. Зб. наук. студ. робіт. Зб. 1. / Одеський. національний університет ім. М. В. Ломоносова, Київький національний унівесите культур і мистецтва/ Одеса: Астропринт, 2003. 176 с.
    61. Новые международные проекты Российской государственной библиотеки / С. А. Казанцев // Библиотеки и ассоциации в меняющемся мире: новые технологии и новые ф-мы сотрудничества. Т.1 С. 96 97.
    62. Об информационном поле украинско-росйских отношений // www. russia.org.ua.
    63. Онищенко О. Міжнародна асоціація академій наук: стратегія інформаційно-бібліотечного співробітництва. // Бібліотечний вісник 2003. - № 2. С. 42-46.
    64. Освіта і інвестиції в Україні. К.: Знання України, - 2002. 315 с.
    65. Основи законодавства України про культуру 14 лютого 1992р. // Зкони України. К., 1996. Т.3. с. 34 35
    66. О ситуации вокруг ретрансляции российских телепрограмм на Украине (справка, декабрь 2001г.) // www. whiteworld. ruwer. inform.
    67. Петровский В. В. Современные украинско-российские отношения в западной интерпретации / В. В. Петровский. Х.: Майдан, 2002. 262 с.
    68. Попович М. В. Нариси української популярної культури. К.: УЦКД, 1998, - 760 с.
    69. Попок А., Лагутов Ю. Національно-культурні потреби росіян в україні та україці в Росії // Розбудова держави. 1998. - № 9/10. - C. 6-11
    70. Прапор України на Арбаті, 9 // Культура і життя. - 2002. - 19 червня. - С. 1-2
    71. Про внесення змін у Законодавство України "Про телебачення та радіомовлення", Законопроект, 1 жовтня 2003 р.
    72. Проэкты международных организаций и перспективы развития библиотек / И.К.Буранова // Библиотеки и ассоциации в меняющемся мире: новые технологии и новые формы сотрудничества - 2002. Т. 1 C. 57 59.
    73. Реформа образования российский и украинский контекст. // www. russua. org. ua.
    74. Российско-украинские отношения: преемственность и развитие; Материалы международной конференции "Круглый стол рос. и укр. ученых" 23 24 мая 1996г Одесса., 1996, - 83с.
    75. Русская культура в контексте социально-исторических реалей Украины: Конец ХХ ст.: Материалы международной практической конф., 22 23 октябрь М., 1993г. 202 с.
    76. Русское образование в Украине в контексте международного опыта: Материалы Междунардной научно-практической конференции. 26 27 октября 1995. К., 1995. 243 с.
    77. Седов Е. Украина, Россия пути в будущее. Х.; СПб: Из-во Буковского, 1998. 86 с.
    78. Соглашение между Правительством Российской Федерации и Кабинетом Министров Украины о сотрудничестве в области телевидения и радиовещания.// www: russia. org. ua.
    79. Сорока М. М. Світ відкриває Україну: про зовнішню політику української держави у 90-х рр. ХХ ст.: - К.: Київська правда, 2001. 782 с.
    80. Сотрудничество в научно-технической и технологической сфере // Библиотеки и ассоциации в меняющемся мире: новые технологии и новые формы сотрудничества. 2003. Т. 1 С. 82 - 84
    81. Ткаченко В. М. Україна і Росія: проблеми національного самовизначення. К.; 1993 93 с.
    82. Толпыга А. Киев и Москва // Дружба нардов - 1998. - № 11. С. 172 180.
    83. Тотальна українізація каналів // Голос України. - 2002. 2 серпня. - С. 6
    84. Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Російської Федерації про взаємне визначення еквівалентність документів про освіту і вчені ступені, 26 травня 2000 р.// www: russia. org. ua.
    85. Угода між Міністерством культури і мистецтв України та Міністерством РФ, 25 березня 1994р.// www: russia. org. ua.
    86. Угода між Міністерством освіти України та Міністерством загальної професійної освіти РФ про співробітництво у галузі освіти, 27 лютого 1998р.// www: russia. org. ua.
    87. Угода між Урядом Російської Федерації та Кабінетом міністрів України про переміщення товарів в рамках співробітництва в освоєнні космічних просторів// www: russia. org. ua.
    88. Угода між Урядом України та Урядом Російської Федерації про співробітництво в галузі культури, науки і освіти / Україна в міжнародно-правових відносинах. Кн. 2. Права охорони культурних цінностей / Відп. ред.: академії НАН України Ю.С.Шемшученко та доктор юрид. наук В. І. Акуленко. К.: Юріком Інтер, 1997, - 864 с.
    89. Угода між Урядом Російської Федерації і Урядом України про співробітництво у сфері інформатизації, 28 травня 1997 / Міжнародне співробітництво України в сфері інформатизації і телекомунікації (В. Л. Банкет, С. О. Довгий, А. В. Кикич та ін.; за ред. С. О. Довгого). К.: Укртелеком, 2001. 448 с.
    90. Угода між Урядом Російської Федерації і Кабінетом Міністрів України про співробітництво у сфері інформації, 27 лютого 1998р.,(Москва) / Міжнародне співробітництво України в сфері інформатизації і телекомунікації (В. Л. Банкет, С. О. Довгий, А. В. Кикич та ін.; за ред. С. О. Довгого). К.: Укртелеком, 2001. 448 с.
    91. Угода про культурне співробітництво між Міністерством культури Російської Федерації та Міністерством культури України, 26 березня 1994р. // Памятки України. 1995. - № 1. С. 95 96.
    92. Угода про науково-технічне співробітництво між НАУ та Урядом Москви, 22 червня 2000 р.// www: russia. org. ua.
    93. Угода про співробітництво між Державним комітетом України у справах національностей і міграцій та Міністерством РФ у справах націй і федеративних відносин, 24 жовтня 1997 р.// www. slavmir.ruweb/
    94. Угода про створення загального науково-технічного простору країн-учасниць СНД, листопад 1995 р. // Бюлетень международных договров. - 1995. -№ 9. - С. 23-25
    95. Указ о предоставлении за счет средств федерального бюджета кредитов на использование высоко эффективных научно-технических разработок
    96. Україна в ХХ ст. 1900 2000: Зб. докум. і матеріалів: навч. посібник для студентів іст. спец. вищих навч. закладів. - К.: Вища школа, 2000. - 352 с.
    97. Україна дипломатична: Наук. щорічник. Вип. 3 / Дип. Акад. при МЗСУ. К., 2003. 823 с.
    98. Україна: друга половина ХХ ст.: Нариси історії / П. П. Панченко, М. Р. Плющ, Л. А. Шевченко та ін. К.: Либідь, 1997. 352 с.
    99. Украина и Россия в новом геополитическом пространстве: Материалы "Круглого стола" К.; Ассоциация "Україна", 1995. 160 с.
    100. Украина и Россия: испытание дружбой / А. Деркач, А. Ерманаев. М.; Универсум., 1997. 234 с.
    101. Україна - Росія: концептуальні основи гуманітарних відносин / За науковою ред. О. П. Лановенка. К.: Стилос, 2001, - 476 с.
    102. Україна і світ: проблеми та перспективи міжнародних відносин / Ред.-упоряд. Н.Демчук. К.: Молодіжна альтернатива, 2003. 47 с.
    103. Україна і Росія: різні умови різні досягнення // Вісник Книжкової Палати. - 2000. - № 3.- С. 3-5.
    104. Україна на перехідному етапі: Політика. Економіка. Культура. / В.Андрущенко, В. Бондаренко, О. Василик та ін. К.; ВЦ „Академія", 1997, - 280 с.
    105. Україна на порозі третього тисячоліття: духовність і художньо-естетична культура. Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників / Керівники авторського колективу: А. І. Комарова, Ю. П. Богуцький, О. С.Тимошнко, М. І. Чембержі, В. І. Чернець. К., 1999. Т. 14. 625 с.
    106. Укрїнська культура: історія і сучасність: навчальний посібник / За ред. Черепанової С. О. Львів: Світ, 1994. 456 с.
    107. Українська періодика: історія і сучасність. Львів,Літера, 2002. 740с.
    108. Україна, Росія, Білорусь: три проекти. Львів, Світ, 2000. 269 с.
    109. Українсько-російські відносини: гуманітарний вимір: Наук. зб. / Рада нац. безпеки і оборони Укр. нац. ін-т укр.-рос. Відн. К., 1998. 155 с.
    110. Українсько-російські культурні звязки: історія і сучасність: Тези доповіді та повідомлення. Міжрегіональна науково-практична конференція, 4, 5 грудня 1997. Дніпропетровськ. - 1997 - 61 с.
    111. Україна Росія: різні умови різні досягнення М. Сенченко // Вісн. Кн. Палати. 2000. - №3. С. 3 5.
    112. Україна та Росія у системі міжнародних відносин: стратегічна перспектива: Монографія / Рада нац. безпеки і оборони України. Нац. ун-т пробл. міжнар. безпеки: за заг. ред. С. І. Пирожкова. К.: НІТМБ, 2001. 624 с.
    113. Україна у міжнародних відносинах (1917 2000 рр.): Договори, декларації, документи. Хрестоматія / А. І. Литвинчук та ін. (упоряд.); Рівненський держ. гум. ун-т. Рівне: ПХФ "Волинські обереги", 2000. 262 с.
    114. Україна: утвердження незалежної держави (1991 2004) / Н. П.Барановська, В.Ф.Верстюк, С. В. Віднянський та ін. К.: Видавничий дім "Альтернативи", 2001 703 с.
    115. Українізація чи продовження русифікації. Художньо публіцистичний збірник / Упоряд. Ф. А. Сухоніс. Дніпропетровськ: Пороги, 2002. 223 с.
    116. Українська книгозбірня у Москві // Культура і життя, 1992. 4 липня. - С. 2
    117. Формування та використання інформаційнобібліотечних ресурсів у забезпеченні науки (на практ. Сибір. відділ. РАН) / Б. С. Єлепов // Наук. пр. нац. б-ки Укр. 2000. Вип. 5. С. 426 435 с.
    118. Форум україністики // Голос України, 2002. 30 серпня. - С. 6
    119. Фурман Д. Украина и мы // Дружба народов. М., 1995. - № 3. С. 32-36
    120. Шевченко Л. А. Духовна спадщина в контексті нац.-культ. розбудови в незалежній Україні / Л. А. Шевченко, М. М. Рогожа. К., 1998. 38 с.
    121. Шейко В. М. Історія української культури Х.: ХДАК, 2001. 309 с.
    122. Шеремет Г. Москва побачить Україну на картинах сліпого художника // День. - 2001. - 4 серпня. - С. 2-3
    123. Шкандрій М. В обіймах імперії: Рос. і укр. література новітньої доби / П. Таращук (пер. з анг.) К.:Факт, 2004. 494 с.
    124. Шлепаков А. М. Рос.-укр. отношения: проблемы и перспективы: Материалы международной конференции "Круглый стол рос. и укр. ученых" 12 14 мая 1994г. - Одесса: Логос, 1994, - 58 с.
  • 12138. Укрепление властной вертикали и проблема государственной целостности Российской Федерации
    Информация пополнение в коллекции 26.04.2012

    В России несколько веков подряд утверждалась жесткая унитаристская система государственного устройства и управления, хотя и в эти годы признавались особые статусы для отдельных территорий и народов внутри российского государства. Финляндия, Польша, Бухарское ханство, отдельные владения на Кавказе и т.д. В отличие от иных империй в России по настоящему не сложились и традиции имперской нации. Русский народ сам по себе не эксплуатировал другие народы. Его положение в целом было не лучше, чем народов окраины. Эффективность государственного управления и в современной России, некоторые неоправданно отождествляют со способностью власти и чиновников из Москвы жестко командовать страной из своего кабинета. Государство в России, к сожалению чаще служило государственной бюрократии, и крайне редко вспоминало о гражданах. Поэтому свободы в России чаще добивались не через демократизацию и совершенствование системы власти, а революциями и бунтами. Отсюда и причины многих трагедий в России, которые неоднократно доводили государство до развала. Исторически в России доказано, что жестко централизованная, унитаристская модель не способна адаптироваться к многообразию регионов, народов, местных сообществ и самое главное к изменяющимся условиям функционирования страны. Именно с целью сохранения своей целостности, как после развала Российской империи, так и Советского Союза, Россия вынуждена была вернуться к федеративному типу государственного устройства и управления.

  • 12139. Укрепление государственного строя Сефевидского Ирана при правлении Аббаса I (1587-1629 гг.)
    Дипломная работа пополнение в коллекции 17.02.2010

    В XV в. главной опорой Сефевидов стали тюркские кочевые племена, говорившие на азербайджанском языке. Они были разного происхождения, большая часть их откочевала в Азербайджан и Иран из Малой Азии, из вражды к османским султанам и их централисткой политике. Первоначально таких племен было семь, шамлу, румлу, устаджлу, текелю, афшар, каджар, зулкадар, из них только племена шамлу и румлу подчинялись Сефевидам в полном составе. Эти племена позднее получили общее призвание «кызылбаши» (азерб. «красноголовые», ибо эти воины-кочевники стали носить, как отличительный знак, чалму с двенадцатью пурпуровыми полосами, в честь двенадцати мчитских имамов). Кызылбаши брили бороду, отпускали длинные усы, а на бритой голове оставляли чуб. Они отличались боевым шиитским фанатизмом. Кызылбашские племена, со своими кочевыми феодалами (эмирами), зависели от Сефевидов и в духовном, и в политическом отношении. Кызылбаши признавали сефевидского шейха своим духовным главой, сами именовались его «муридами», «дервишами» и «суфиями», а в то же время были его вассалами и составляли его феодальное ополчение. При этом и самый орден Сефевийэ из мирного дервишеского братства, каким он был в XIV в., превратился в своего рода духовно-рыцарский орден. Под предлогом «войны за веру», сефевидские шейхи, стоявшие во главе казылбашских племенных ополчений, со второй трети XV в. стали систематически, из года в год, организовывать набеги на немусульсанские страны на Дагестан, на страну черкесов, на Грузию, на греческое Трапезунтское царство. Прикрытые религиозной оболочкой, эти экспедиции было не что иное, как грабительские набеги, приносившие воинственным кочевникам богатую добычу, особенно коней, скот и пленников обоего пола. Пленников обращали в рабов и часть их, по свидетельству венецианского посла Катерино Зено, продавали на невольничьем рынке в Ардебиле1. Опираясь на кызылбашей, сефевидские шейхи Днунейд и после него Хейдер стремились к обширным завоеваниями, и в шиитстве видели идеологическое орудие для достижения этой цели. Сефевиды стремились использовать в своих целях симпатии к шиитству народных масс Азербайджана, Ирана и Малой Азии ремесленников, крестьян и беднейших кочевников и не скупились на демагогические обещания им.

  • 12140. Укріплення періоду Київської Русі
    Информация пополнение в коллекции 31.12.2010

    Данило їздив (чистим) полем та відбував лови й побачив місце гарне, лісисте на горі, довкола тяглося поле. Він запитав місцевих мешканців: Як. називається це місце? Вони відповіли: Холм імя пому. І полюбив це місце, й подумав, що збудує на ньому малий городок; обітував Богу і святому Іванові Зологоустому, що побудує на імя його церкву. І побудував малий городок, і як побачив, що Бог йому помічник і Іван опікун, побудував новий город, і не змогли його добути татари, коли Батий усю землю руську зайняв; тоді ж і церква св. Трійці згоріла, та її знову побудували. Коли побачив князь Данило, що Богові миле це місце, почав прикликувати приходнів німців і Русь, людей чужої мови й ляхів; ішли день-у-день, і молодь, і майстри всякі втікали від татар, сідельники, лучники, тульники і ковалі заліза, міді та срібла; і закипіло життя, і наповнилися двори довкола города, поле і. села. В 1259. р. Холм згорів від якогось нещасливого випадку (від окаянної баби), і Данило з тяжким серцем мусів його відбудовувати, але побудував його так сильно, що татари не могли його добути. Та слабші городи попадали жертвою татар, з наказу хана князі самі мусіли їх поруйнувати. Нові городи ставив іще братанич Данила, Володимир Василькович, князь володимирський. Він побудував новий город у Бересті і задумував будову інших твердинь: Бог добру думку в серце поклав князеві Володимирові, і він почав придумувати, де б за Берестям поставити город. І взяв книги пророків і, так собі в серці думаючи, сказав: Господи Боже сильний і всемогучий, що своїм словом усе будуєш і руйнуєш, що ти Господи, мені виявиш, рабові своєму? І на цьому спинався, розгорнув книги, і випало йому пророцтво Ісаїне: Дух божий на мені... Князь Володимир із цього пророцтва зрозумів милість божу до себе й почав шукати місця вигідного, щоб там поставити город. А Ця земля була опустіла 80. років по Романі; сьогодні ж Бог її підніс ласкою своєю. І послав Володимир чоловіка розумного, на імя Олексу, що за його батька багато городів був побудував, і послав його Володимир із туземцями уверх річки Лосни човнами, щоб знайти де таке місце на будову города. А він найшов таке місце, і приїхав до князя, й почав оповідати. Князь сам поїхав, із боярами та зі слугами, і полюбив це місце над берегом річки Лосни, повирубував дерева й потому поставив на ньому город і дав йому імя Камянець, бо земля камяна була (1276 р.). Це тепер Камянець Литовський.