Українські землі у складі ВКЛ. Соціально-економічний розвиток Гетьманщини
Информация - История
Другие материалы по предмету История
- Українські землі у складі Великого Князівства Литовського
Тисячоліттями Україна була плавильним казаном могутніх політичних утворень імперій скіфів і сарматів, Київської Русі. Жителі цієї землі не тільки самі розпоряджалися своєю історичною долею, але і впливали, причому іноді самим найвирішальнішим чином, на долі своїх сусідів. Цивілізації, що існували на території України, знаходилися на авансцені культурного і соціально-економічного розвитку всієї Східної Європи.
Проте падіння Галицько-Волинського князівства привело до епохальних змін у всій історії України. Українські землі як і раніше складатимуть частину тих або інших могутніх політичних організмів але не тут битимуться серця цих організмів. За винятком тих рідкісних моментів у всій подальшій історії України, коли її жителям вдавалося так чи інакше самостверджуватися, їх долі тепер розвязуються в далеких чужих столицях Варшаві, Москві або Відню.
Історичні події XIV ст. розвивалися в несприятливому для України напрямі. Саме в той самий час, коли вона переживала політичний, економічний і культурний спад, її сусіди Литва, Польща і Московія переживали період становлення. Швидко розростаючись, вони відчули вакуум влади на території колишньої Київської Русі. На Дніпрі, лише блідою тінню своєї минулої слави стояв стародавній Київ. В 1300 році православний митрополит подався на північний схід, до Володимира. Київ втратив також і впливових могутніх бояр і купців.
Вичерпала себе династія Романа Галицького, єдиними господарями лишились монголо-татари. Першими, хто скористався ситуацією, були литовці. В середині ХІІІ століття Міндовг обєднав відносно відсталі войовничі литовські племена, щоб дати відсіч натиску Тевтонському ордену німецьких хрестоносців-колонізаторів, що зявились на Балтійському узбережжі. З цієї боротьби вони вийшли сильними і єдиними, як ніколи. В перші десятиліття XIV століття при великому князі Гедиміні вони рушили на територію сучасної Білорусі. І вже син Гедиміна Ольгерд заявив, що вся Русь повинна належати литовцям. В 1340-их роках литовці вступили в українські землі.
До початку 1350-х дрібні князьки дніпровського Лівобережжя вже визнали себе васалами Ольгерда. В 1362 році його війська увійшли до Києва. В 1363 році, нанісши нищівної поразки Золотій Орді, литовці вторгнулися в Поділля. З цього часу Велике князівство Литовське, підпорядкувало собі більшу частину Білорусі і України і стає найбільшою політичною силою в Європі. Утворення його, поза сумнівом, є видатним політичним досягненням, особливо якщо врахувати, що тривало це становлення лише півтора століття.
Це було не стільки приєднання, скількипроникнення литовців на українські землі, включення цих словянських земель до складу одного великогокнязівства, де правила енергійна і честолюбна литовськадинастія. Та і війська Ольгердаздебільшогоскладалися з українських же васалів або союзників литовського князя. І єдиним супротивником, якийвиникав у них на шляху, були, як правиломонголо-татари.
Перш за все, для населення України, особливе Подніпровя, перспектива литовського правління вже в усякому разі була кращою від монголо-татарського беззаконня. Українські землі складали велику частину Великого Князівства Литовського, отже доводилося у важкій, але почесній справі управління вдаватися до допомоги місцевої знаті, дозволяючи окремим її представникам досягати запаморочливих адміністративних висот. Зрозуміло, така політика литовців немало сприяла тому, що українська еліта з легким серцем переходила на сторону переможців. Нарешті, і самі по собі нові гості, хоча і непрохані, справляли хороше враження, зовсім не здавалися гірше за татарина, так взагалі не сприймалися як чужоземці.
У міру просування литовських військ в глибінь Білорусі і України їх предводителі легко піддавалися впливу високорозвинутої культури словян. Багато князів з династії Гедиміна прийняли православя, словянська мова, будучи мовою переважної більшості населення, природно стає і офіційною мовою Великого князівства литовського. Поважаючи місцеві звичаї, литовці не раз прямо заявляли: старого ми не міняємо, нового не навязуємо.
2. Адміністративно-політичний устрій Гетьманщини наприкінці ХVІІ першій половині ХVІІІ століття
Боротьба за збереження автономії
Коли закінчилась доба Руїни, на лівому березі Дніпра постав новий центр політичного, культурного і господарського життя України. Відтепер фокус визначальних подій в історії цієї країни остаточно перемістився з її крайнього заходу на крайній схід. Гетьманщина була автономною, але в усякому разі вона давала українцям більше самостійності, ніж вони мали коли-небудь з часів Галицько-Волинського князівства.
Як частина Російської імперії, Гетьманщина існувала в достатньо новому для більшості українців політичному оточенні. Відтепер українцям доводилось сперечатися з суворими правителями набираючої силу Росії.
Російські царі, повні рішучості зосередити всю владу в імперії в своїх руках, по самій своїй суті не могли прийняти ідеї українського (або якого-небудь іншого) самоврядування. І такий стан речей цілком відповідав принципам і практиці абсолютизму, який з початку XVIII століття встановлюється по всій Європі.
До кінця XVII ст. після відвоювання поляками Правобережжя і затвердження автономії Запоріжжя, в безпосередньому підкоренні гетьманів залишилося лише біля третини т?/p>