Українські землі у складі ВКЛ. Соціально-економічний розвиток Гетьманщини
Информация - История
Другие материалы по предмету История
?ава як громадянина суспільства йдержави, а й успішно обстоювати загальнолюдські ідеали ,культурна проблема постала на передньому краї життя освіченоїгромадськості Лівобережжя та Слобожанщини після ліквідації там козацької автономії. Наприкінці XVIII століття цей регіон став колискою загальноукраїнського національно-культурницького відродження.
У Санкт-Петербурзі було видано книгу "Грамматика малороссийского наречия, или грамматическое показание существеннейших отличий, отдаливших малороссийское наречие от чистого российского язьїка, сопровождаемое разньїми по сему предмету замечаниями и сочинениями" На підготовку до друку цієї праці з довжелезною назвою і невеликим обсягом (114 с.) автор, родом з Сумщини, Олексій Павловський віддав майже тридцять років свого життя. Як і багато його сучасників, учений-мовознавець, турбувався за долю української мови, а тому й поставив собі за мету своєю книгою оживити це "исчезающее наречие", переконати "зросійщених", що воно є самостійною мовою українців, які, звичайно, споріднені з іншими словянами.
Видана у початковий період формування нової української літературної мови художніми творами І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського та Г.Квітки-Основяненки, книга О.Павловського заклала основи наукового опису української мови, помітно вплинула на відродження української національної культури. Отже, український народ одержав першу наукову граматику своєї рідної мови, що могла прислужитися і як самовчитель: адже саме в ній автор розповів про граматичну будову української мови, дав відомості про особливості фразеології і віршування рідною мовою, навіть подав у додатку зразки розмовно-діалектного та літературного мовлень. "Граматику" О.Павловського прорецензував у петербурзькому журналі "Сын отечества" Микола Цертелєв, грузинський князь за походженням, неабиякий знавець української народної творчості. У передмові до виданої ним 1819 р. у Петербурзі збірки під назвою "Опыт собрания старинньїх малороссийских песен" він зазначив, що українську народну пісню ставить вище найталановитіших романів і поем, бо в ній відбиті старовинні звичаї і чиста моральність, "якою завжди відзначались українці". Цю думку беззастережно підтримав і Микола Гоголь добрий знавець українськогофольклору, сам українець за походженням, котрий своїм блискучим талантом збагатив російську літературу.
Власне, так підійшов до збирання та вивчення українських пісень і дум на історичні теми й вихованець, а потім і професор Харківського університету Ізмаїл Срезневський, росіянин за походженням. У 30-х роках XIX ст. у Харкові вийшла в світ трьома випусками його фольклорна збірка. Отже, вчений усвідомлював свою місію збуджувати українську національну свідомість. Хоча лише в наш час ця праця дістала належну наукову оцінку як зібрання історичних пісень та дум, що висвітлюють народні уявлення про події і явища національно-визвольного руху і суспільної боротьби на Україні.
Цій же справі прислужилася і його стаття "Взгляд на памятники украинской народной словесности", опублікована 1834 р. Це був перший друкований публічний виступ на захист української мови, за її необмежене використання в літературі й науці. Срезревський категорично заявив, що у нього немає ні найменшого сумніву в тому, що "язык украинский... єсть язык, а не наречие", і що в українських народних піснях та думах виявився передусім поетичний геній народу, а творчість Сковороди, Котляревського, Гулака-Артемовського і Квітки-Основяненка зміцнює переконання, що українська мова має і "надежды на славу литературную".
До справи українського національно-культурного відродження в цей період підключився і Київський університет, відкритий 1834 р. Його перший ректор Михайло Максимович упорядкував і видав три збірки українських народних пісень. В упорядкованій Платоном Лукашевичем збірці, що вийшла у світ 1836 р., вперше разом були видані фольклорні записи, зроблені як у Східній, так і в Західній Україні.
Українська народна пісня, дума, казка, переказ так привабили молодь, що вона самостійно й з перших уст почала робити записи українського фольклору, знайомити з ними широку громадськість шляхом різноманітних публікацій в періодичних виданнях чи окремих збірках.
Поступово молодь удосконалює процес опрацювання фольклорних творів. Від простого записування з народних уст добровольці-ентузіасти заглиблюються в науковий аналіз змісту кожної народної пісні, казки, переказу. Най ґрунтовнішу розвідку такого роду здійснив М. Костомаров. 1843 р. він опублікував дослідження, спеціально присвячене вивченню української народнопоетичної творчості, розглядаючи її як важливе джерело достовірних відомостей про історичне минуле України.
А процес цей охопив і західноукраїнські землі під владоюАвстрійської імперії. Суперечливою виявилася в ньому позиція найвизначнішого у Східній Галичині професійного історика Дениса Зубрицького. Зосередженню його творчої праці над проблемами історії передувало захоплення збиранням і вивченнямпамятокукраїнськогофольклору. Але українською мовою писати свої фольклористичні розвідки Зубрицький так і не наважився до кінця свого життя. Сам він писав польською, німецькою та російською мовами, друкувався у Львові, Відні, Києві, Москві (зокрема у виданнях Київської археографічної комісії та Московського товариства історії і старожитностей російських). Та попри все, праці Зубрицького з історії галицьк?/p>