Українські землі у складі ВКЛ. Соціально-економічний розвиток Гетьманщини
Информация - История
Другие материалы по предмету История
?єї території, що була підвладна Хмельницькому. Ці землі на лівому березі Дніпра українці називали Гетьманщиною, і московити Малоросією. Тут було 11 великих і 126 малих міст, близько 1800 сіл. В 1700 р. проживало близько 1,2 млн. осіб, тобто четверть всіх тодішніх жителів України.
Система козацького управління Гетьманщини мало змінилася з 1648 року хіба що сильно розрослася гетьманська канцелярія. Співробітники її, що складалися в основному з випускників київської академії, частково вже нагадували європейських бюрократів. Що до самих гетьманів, то вони як і раніше погано відрізняли своє особисте добро від казенного, внаслідок чого у фінансах панував неймовірний хаос. Для боротьби з ним в штат гетьманської канцелярії були введено двох головних скарбників, але і їм не під силу було вирішити головну фінансову проблему Гетьманщини, а саме зупинити неухильне падіння прибутків казни, приватизацію суспільних земель козацькою старшиною. Проте стабільність козацького управління зовсім не означала відсутність яких-небудь змін в соціально-економічному устрої Гетьманщини. Зміни були, і вельми значні. Вже до кінця XVII ст. старшина не тільки витіснила рядове козацтво з командних постів (фактично зробивши їх спадковими), але і повністю усунула його від участі в ухваленні рішень. Чим нижче опускалися рядові козаки по соціальним сходам, тим вище громадилися їх матеріальні проблеми. Нескінченні війни XVII почала XVIII ст. розоряли багато козаків, які повинні були на власний рахунок споряджати себе на війну. Як і було слід чекати, зменшення чисельності боєздатного козацтва найбезпосереднішим чином позначилося на гетьманському війську, перш за все на його кількості, що складала в 1730 р. лише 20 тис. Та і саме козацьке спорядження, як, втім, і стратегія і тактика ведення бою, все більше відставали від часу. Отже вже до початку XVIII ст. армія Гетьманщини була лише тінню грізного козацького війська.
Змінився і, так би мовити, стиль керівництва. Якщо козацьким вождям покоління Богдана Хмельницького були властиві політичне передбачення, сміливість і рішучість дій, то лідери епохи Гетьманщини, народжені зовсім в іншу епоху, переслідували куди більш скромні, суто практичні цілі. Вони перш за все прагнули пристосуватися до існуючої політичної ситуації, як правило, не намагаючись радикально змінити її. В цілому ж у них було дві турботи: підтримувати пристойні відносини з царем і разом з висхідною елітою укріплювати свої особисті права і привілеї за рахунок рядового козацтва і селянства
Мало не з першого дня свого протекторату над Козацькою Україною російські царі прагнули щонайшвидше з формальних суверенів перетворитися на неподільних правителів цієї країни. З свого боку козацькі лідери, що встигли за роки Руїни повністю розчаруватися в польській і турецькій альтернативах, більш не намагалися ставити під сумнів необхідність підтримувати звязки з Москвою. Проте козацькі гетьмани все ще виступали за збереження хоча б того небагато чого, що залишилося від прав, гарантованих Переяславською угодою 1654 р. Незмінно виявляючи Москві свою лояльність, вони таким чином сподівалися переконати царів в тому, що автономія України не загрожує міцності імперії.
Починаючи ще з XV ст. експансія Москви стає домінантою історії всієї Східної Європи і зокрема України. Цифри говорять самі за себе: якщо в 1462 р. московська держава займало всього лише 24 тис. кв. км, то в 1914 р. територія Російської імперії складала 23,8 млн кв. км, тобто шосту частину всієї земної суші. За підрахунками істориків, імперія росла з середньою швидкістю 30 кв. км в день.
В кінці XVIII ст. Російська імперія зібрала все свої сили для великого завоювання Півдня. Її головними цілями сталі широкі степи Причорноморя, що знаходяться під владою кримських татар, а також контрольовані Туреччиною морські шляхи ключ до Середземноморя і до всієї світової торгівлі.
Доки імперія для здійснення вказаних планів потребувала допомоги українців, вона дозволяла їм зберігати свою автономію (Гетьманщину). Але як тільки Росія підписала з Туреччиною Кючук-Каїнарджійській мирний договір 1774 р., що закріпив військовий успіх єкатерининської імперії і що визнав її присутність на Чорному морі і сюзеренітет над кримським ханством, було ясно, що Гетьманщина приречена. Та ж доля чекала і на всі інші землі, що лежали між Росією і Чорним морем.
Після повернення під владу Росії в 1734 р. запорожці одержали назад свої колишні землі. Недалеко від місця старої Січі (зруйнованої в 1709 р. військами Петра) вони побудували Нову Січ. Втім, імперський уряд особливої радості від цього повернення не відчував. З одного боку, запорожці, звичайно, незамінні у війнах з турками в цьому значенні Катерина не могла ними нахвалитися і не жаліла для них медалей. З іншої з цими запорожцями вічні клопоти. Справжній рай для збіглих селян, Січ не знала кріпацтва і мала удосталь неорану землю для нових поселенців. Втім, і серед самих запорожців насильство і соціальні конфлікти сталі на той час звичайною справою. З швидким заселенням запорізьких земель (а до 1770 р. тут проживало вже 200 тис. в основному козаків) інтенсивний розвиток одержують землеробство, скотарство і торгівля. Всю цю господарську діяльність контролювали запорізькі старшини. Останній кошовий отаман Запоріжжя Петро Калнишевський мав 14 тис. голів худоби. Його старшини мало поступалися йому в багатстві. На Запоріжжі, як і в Гетьманщині, все більш заглиблювалася соціальна і майнова прірва між козацькою старшиною і голотою. Пос?/p>