Українські землі у складі ВКЛ. Соціально-економічний розвиток Гетьманщини
Информация - История
Другие материалы по предмету История
образ кровопивців і експлуататорів, що віддається владою відносно кулаків, рідко відповідав дійсності.
Звичайно заможний селянин володів 46 га землі, мав в господарстві декількох коней і корів, овець. Вартість його майна навряд чи перевищувала 600800 доларів США в цінах кінця 80-х років. Оскільки багато куркульських господарств були розорено під час громадянської війни, кулаками тепер нерідко ставали колишні бідняки, ціною наполегливої праці.
Близько 850 тисяч із понад мільйона українських селян на початку 1930-х років, були заслані на Північ, де багато хто з них загинув. Разом з тими, кому вдалося уникнути депортації, вони нелегально поповнювали ряди міських робітників (приймати на заводи кулаків, що ховаються, заборонялося). Отже, велика частина самих працездатних і продуктивних селян була ліквідована.
На місця були розіслані сигнали почати негайну і повсюдну організацію колгоспів. Їх організацію слід було проводити швидко, незважаючи на протести, труднощів за всяку ціну. Звичайний сценарій створення колгоспу був таким: в село прибувала група партійних працівників і зганяла мітинг, під час якого декількох селян примушували дати згоду створити колгосп. В результаті подібних акцій село завирувало, посланців партії часто били і навіть вбивали. Повсюдним явищем сталі бабині бунти повстання жінок, що вимагали повернення відібраного майна. В деяких випадках дійшло до озброєних селянських виступів, пригнічувати які уряду довелося за допомогою армії і спецчастин ГПУ. Проте найпоширенішою формою опору став масовий забій худоби в селянських господарствах. Селяни вважали за краще зїсти або продати мясо, але не віддавати його державі. Це явище досягло приголомшуючих масштабів: між 1928 і 1932 роками Україна втратила майже половину поголівя худоби. Багато селян тікали з колгоспів і йшли в міста і пошуках роботи.
У селян, щоб вижити і прогодувати родину, просто не залишалося іншого вибору, як йти в колгоспи, які до 1932 р. обєднали 70 % селянських дворів. До 1940 р. майже все селянство України перебувало в 28 тис. колгоспів.
Теоретично колгоспи належали селянам. Фактично ж вони виконували державні замовлення поставок сільськогосподарської продукції і повністю контролювалися урядовцями. Тільки виконавши державні рознарядки, колгоспи одержували право розпоряджатися залишками своєї продукції, розподіляти її між своїми членами.] Чисто державними сільськогосподарськими підприємствами були менш численні радгоспи, в яких селяни працювали по найму.
Все це вело до постійного погіршення положення в сільському господарстві. Проте вирішальним чинником слід рахувати безжальну сталінську політику хлібозаготівель. Відчайдушно потребуючи зерна для фінансування індустріалізації, режим продовжував, не дивлячись на погіршення ситуації, навязувати селянам завишені плани хлібозаготівель. Зерна явно не вистачало, щоб задовольнити і апетити уряду, і потреби селянина, тому в 1931 р. українські комуністи буквально благали Москву зменшити плани. Не дивлячись на всі зусилля, режиму вдалося викачати з селянства тільки 70 % зерна від запланованого.
Наочним свідоцтвом повної байдужості режиму до людських життів, стала серія заходів, здійснених в 1932 р. В серпні партійні активісти одержали право конфісковувати зерно в особистих селянських господарствах; тоді ж був прийнятий здобув погану славу закон про три колоски, що передбачав смертну страту за крадіжку соціалістичної власності. Будь-який дорослий і навіть дитина, спіймані хоча б з жменею зерна біля державної комори або колгоспного поля, могли бути страчені. При помякшувальних обставинах подібні злочини проти держави каралися десятьма роками таборів. Щоб попередити відхід селян із колгоспів у пошуках продуктів, вводилася паспортна система. В листопаді Москва прийняла закон, по якому колгосп не міг видавати селянам зерно, поки не був виконаний план здачі хліба державі. Під загальним керівництвом надзвичайної хлібозаготівельної комісії Молотова загони партійних активістів у пошуках хліба обнишпорювали кожний будинок, зламували підлоги, залізали в колодязі. Навіть тим, хто вже пухнув з голоду, не дозволялося залишати собі зерно. Люди, що не виглядали голодними, підозрювалися в приховуванні продуктів. Голод досяг піку на початку 1933-го. Підрахунки показують, що на початку зими на середню селянську сімю в пяти чоловік доводилося близько 80 кг зерна до наступного урожаю. Іншими словами, кожний член сімї одержував для виживання 1,7 кг зерна в місяць. Залишившись без хліба, селяни поїдали домашніх тварин, щурів, їли кору і листя дерев, харчувалися покидьками добре забезпечуваних кухонь начальства. Мали місце численні випадки канібалізму.
Підрахунки, засновані ні методам демографічної екстраполяції, наводять цифри від 3 до 6 мільйонів. Незалежні експерти збільшують цю цифру вдвічі. Українці, з їх традицією приватного землеволодіння, більш запекло, ніж росіяни протистояли колективізації. Саме тому режим здійснював в Україні свою політику інтенсивніше і глибше, ніж де-небудь ще, зі всіма витікаючими звідси страшними наслідками. Як указував Василь Гроссман, письменник і колишній партійний активіст: ясно, що Москва покладає свої надії на Україну. Результатом же стало те, що найбільший гнів згодом обрушився саме на Україну. Нам говорили, що приватновласницькі інстинкти тут значно сильніше, ніж в Російській республіці. І дійсно, загальний стан справ на Україні б?/p>