Geum.ru

Юриспруденция, право, государство

  • 2441. Державна соціальна допомога
    Контрольная работа пополнение в коллекции 10.02.2010

    Законом "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" потерпілим Дітям та їхнім батькам виплачуються такі гарантовані державою соціальні допомоги:

    1. повне державне забезпечення дітей до вступу їх до школи 1,не старше 8 років) шляхом безплатного виховання (утримання) їх у державних та комунальних дошкільних навчальних закладах і надання щомісячної грошової допомоги;
    2. виплата допомоги по тимчасовій непрацездатності у зв'язку з доглядом за хворою дитиною віком до 14 років у розмірі 100 відсотків середньої заробітної плати (доходу) незалежно від страхового стажу за весь період хвороби;
    3. щомісячна виплата допомоги у розмірі 50 відсотків мінімальної заробітної плати незалежно від інших виплат на кожну дитину шкільного віку, яка евакуйована із зони відчуження або народилася після 26 квітня 1986 р. від батька, який на час настання вагітності матері має підстави належати до категорії 1 або 2, або матері, яка на час настання вагітності або під час вагітності має підстави належати до категорії 1 або 2, а також на кожну дитину, яка проживала у зоні безумовного (обов'язкового) відселення з моменту аварії до прийняття постанови про відселення;
    4. щомісячна виплата мінімальної заробітної плати сім'ям на кожну дитину шкільного віку, яка стала інвалідом або перебуває на диспансерному обліку у зв'язку з захворюванням внаслідок Чорнобильської катастрофи, а також дітям шкільного віку, батьки яких стали інвалідами І або II групи чи померли внаслідок Чорнобильської катастрофи;
    5. безплатне харчування учнів середніх загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних закладів освіти, студентів коледжів та технікумів (училищ), розташованих на територіях радіоактивного забруднення, а також дітей, евакуйованих із зони відчуження, дітей, які є інвалідами внаслідок Чорнобильської катастрофи, і тих, які проживали у зоні безумовного (обов'язкового) відселення з моменту аварії до прийняття постанови про відселення. Дітям, які не харчуються в зазначених навчальних закладах, а також за всі дні, коли вони не відвідували ці заклади, до досягнення повноліття виплачується грошова компенсація;
    6. забезпечення продуктами харчування потерпілих дітей, які не відвідують дитячі дошкільні та загальноосвітні навчальні заклади (у тому числі і тих, які не знаходяться в обліковому складі шкіл), на суму середньої вартості харчування в цих закладах.
  • 2442. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні
    Контрольная работа пополнение в коллекции 19.04.2010

     

    1. БарабашевГ.В., ШереметК.Ф.Советское строительство: Учебник. М.: Юрид. лит., 1988.
    2. Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна. Навч. посібник. К.: АМУУП, 1997.
    3. ГарчеваЛ.П., ЯрмышА.Н.Конституционное право Украины: Учеб. пособие. Симферополь: Доля, 2000.
    4. Государственная служба: теория и организация: Курс лекций. Ростов-на-Дону: Феникс, 1998.
    5. Державне управління: теорія і практика / За заг. ред. В.Б. Аверянова. К.: Юрінком Інтер, 1998.
    6. Державно-правова реформа в Україні: Матеріали наук.-прак. конф. Листопад 1997р. / Ред кол.: В.Ф.Опришко (голова) та ін. К.: Ін-т зак-ства Верховної Ради України, 1997.
    7. Законодавство України про місцеве самоврядування та компетенцію його органів: Зб. норм. актів / Уклад.: М.П.Воронов, В.Д.Яворський, П.М.Любченко та ін. Х.: Факт, 2000.
    8. Законодательство Украины о местном самоуправлении: Сб. норм. актов / Сост. В.Н.Игнатенко. Х.: Одиссей, 1999.
    9. Законодательство Украины о борьбе с преступностью: Сб. норм. актов / Сост.: В.Д.Брынцев, Д.В.Филин. Х.: Одиссей, 1999.
    10. Конституційне право України: Підручник / За ред. В.Ф. Погорілка. К.: Наукова думка, 1999.
    11. Конституційне право України / За ред. В.Я. Тація, В.Ф. Погорілка, Ю.М.Тодики. К.: Український центр правничих студій, 1999.
    12. КравченкоВ.В. Конституційне право України. Навч. посібник. К.: Атіка, 2000.
    13. Проблеми активізації конституційно-правових досліджень і вдосконалення викладання конституційного права: Зб. наук. статей / Голова редколегії В.Я. Тацій. Х.: Нац. юрид. акад. України, 1999.
    14. Проблеми державно-правової реформи в Україні: Зб. наук. праць. Вип. 3 / Ред.кол.: В.Ф.Опришко (голова) та ін. К.: Ін-т зак-ства Верх. Ради Укр., 1997.
    15. Райт Г. Державне управління / Пер. з англ. К.: Основи, 1994.
    16. СвирскийБ.М.Государственное строительство и местное самоуправление в Украине. Учебное пособие. Харьков: Эспада, 2001.
    17. Серьогін В.О., Серьогіна С.Г.Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні. Частина Загальна. Харків: Шрих, 2000.
    18. СмирновЭ.А.Основы теории организации: Учеб. пособие. М.: Аудит, ЮНИТИ, 1998.
    19. Советское строительство: Учебник / Под ред. А.А.Безуглова. М.: Юрид. лит., 1985.
    20. Советское строительство: Учеб. пособие / Под ред. О.Ф.Фрицкого, В.Ф.Кузнецовой. К.: Выща школа, 1988.
    21. Управление организацией: Учебник / Под ред. А.Г.Поршнева, З.П.Румянцевой, Н.А.Саломатина. М.: ИНФРА-М, 1999.
    22. Чукаева В. Государственное строительство и самоуправление Украины: Учеб. пособие. Днепропетровск, 1999.
    23. Цвєтков В.В.Державне управління: основні фактори ефективності (політико-правовий аспект). Х.: Право, 1996.
  • 2443. Державне регулювання забезпечення продовольчої безпеки в Україні
    Информация пополнение в коллекции 03.10.2010

    Стан економічного потенціалу і динаміка показників розвитку об'єктивно відобразять вектор управлінської стратегії, розкриють слабкі і сильні сторони регіону порівняно з іншими регіонами, тому потрібна ретельна оцінка, з одного боку, економічного потенціалу регіону, з іншого індикаторів соціально-економічного розвитку. Основним елементом управлінського впливу органів влади має стати система індикативних планів. Залежно від напряму прогнозування зміст індикативних планів відрізнятиметься. У річному циклі індикативне планування повинне включати характеристику всіх основних макроекономічних параметрів, що визначають стан продовольчої безпеки (ВВ11, зайнятість, доходи і витрати населення, платіжний і торговий баланс регіону, інвестиції, темпи зростання виробництва продовольства тощо) та інструментів економічної політики (податки, тарифи, бюджетні витрати, зокрема державні закупівлі, нормативи амортизації, регульовані ціни, доходи, державні інвестиції, пріоритети і нормативи роботи інститутів розвитку тощо).

  • 2444. Державне регулювання інноваційної діяльності
    Информация пополнение в коллекции 03.12.2010

     

    1. Доповідь Голови Держінвестицій на парламентських слуханнях 20.06.07 на тему «Становлення та розвиток національної інноваційної системи України як передумова побудови конкурентоспроможної економіки держави». // режим доступу: http://www.invest.gov.ua/index.php?get=141&id=432
    2. Закон України «Про інноваційну діяльність» від 31.03.2005 із змінами і доповненнями // Відомості Верховної Ради України (ВВР). 2002. № 36. С. 266.
    3. Проект Концепції державної інноваційної політики України, 2008 р. // режим доступу: http://mincult.kmu.gov.ua/mincult/uk/publish/article/129791
    4. Проект Концепції розвитку національної інноваційної системи та план заходів на 2007-2008 роки щодо її реалізації, 2007 р. // http://www.in.gov.ua/index.php?get=226&id=1533
    5. Аблов А. С., Довгий О. С., Гальперіна Л. П., Грищенко А. А. Інституційні засади інноваційної економіки: міжнародний досвід та вітчизняна практика: Монографія / За заг. ред. В. Є. Новицького. К.: Книжкове вид-во НАУ, 2005. 198 с.
    6. Батура А.В., Дедіков О.І. Інвестиції як чинник оптимізації відтворювальних процесів в Україні. Дніпропетровськ: Наука і освіта, 1998. 154 с.
    7. Вербівська Л.В. Оптимізація забезпечення інноваційної складової економічного зростання в Україні // Науковий вісник Чернівецького університету. Випуск 139. Чернівці, 2002. С.71-75.
    8. Гринев В. Ф. Инновационный менеджмент: Учеб. пособие. 2-е изд., стереотип. К.: МАУП, 2001. 152 с.
    9. Дмитренко М.А. Роль держави у підтримці та стимулюванні інноваційної діяльності // Вісник української академії банківської справи. 2003. № 1(14). С. 77-81.
    10. Ілляшенко С. М. Управління інноваційним розвитком: проблеми, концепції, методи: Навч. посібник для студентів вищих навч. закладів. Суми: Університетська книга, 2003. 278 с.
    11. Кириллов В.Д. Державне регулювання інвестиційного клімату в Україні // Дні науки: Зб. тез доповідей в 3 т. Запоріжжя: ГУ «ЗІДМУ», 2004. Т. 2 С. 28-29.
    12. Петрушевська В.В. Державне регулювання інноваційно-інвестиційних пріоритетів динамічного розвитку економіки України // Збірник наукових праць. Стратегія інноваційного розвитку підприємств України. К.: КНУТД. 2003. С. 137-141.
    13. Проблеми та пріоритети формування інноваційної моделі розвитку економіки України. / Жаліло Я. А., Архієреєв С. І., Базилюк Я. Б. та ін. К.: НІСД, 2006. 120 с.
    14. Стан, перспективи розвитку інноваційних процесів в Україні та можливості їх впливу на формування ВВП // режим доступу: http://www.vox.com.ua/data/publ/2007/12/06/stan-perspektyvy-rozvytku-innovatsiinyh-protsesiv-v-ukraini-ta-mozhlyvosti-ih-vplyvu-na-formuvannya-vvp.html
    15. Радіонова І.Ф. Макроекономіка: теорія та політика: Підручник. К.: Таксон, 2004. 348 с.
    16. Пашута М. Т. , Шкільнюк О. М. Інновації: понятійно- термінологічний апарат, економічна сутність та шляхи стимулювання: Навч. посібник для студентів вищих навч. закладів. К.: ЦНЛ, 2005. 117 с.
  • 2445. Державне регулювання комерційної діяльності
    Информация пополнение в коллекции 12.01.2009

    Виділяючи власних (вітчизняних) товаровиробників у господарському законодавстві, необхідно уточнити їх статус щодо законодавства з державному замовленні України. У першу чергу, у Законі повинна одержати реалізацію доктрина державного замовлення, що стимулює розвиток вітчизняного виробництва товарів і послуг. Адже розширити виробництво при гарантіях розширення ринку збуту в сучасних умовах легше, оскільки суб'єкти, що хазяюють, не стиснуті в пошуках необхідних засобів, якщо інше не передбачено умовами контракту. У той же час переваги українських підприємств при одержанні замовлення не цілком ясні. У Законі (ст. 3) лише коротко говориться про це: "вибір виконавців замовлення виробляється виходячи з державних інтересів". Дане формулювання представляється дуже мрячної і навряд чи може служити підставою для позову в суд про порушення вимог закону при проведенні конкурсу на розміщення держзамовлення. Тим часом, українським підприємствам складно конкурувати з нерезидентами, що мають досвід участі в подібних заходах. Крім того, складно перевірити, чи буде переважна участь українських підприємств державним інтересом у розумінні того чи іншого відомства, що є державним замовником. У зв'язку з цим пропонується доповнити зазначений Закон нормою про переважне положення вітчизняного товаровиробника в конкурсах на розміщення державного замовлення, про чи обмеження не допуску до урядових тендерів іноземних виробників за винятком випадків, передбачених міжнародними договорами України. Іншою підставою оголошення тендера за участю іноземних виробників може бути відсутність в української промисловості галузі, необхідної для виконання замовлення. У цьому випадку засобу, виділені на оплату замовлення, можуть бути використані для заохочення створення подібної галузі,

  • 2446. Державне регулювання фондового ринку в Україні
    Дипломная работа пополнение в коллекции 27.08.2010

     

    1. Алексеев М.Ю. Рынок ценных бумаг. - М.: Финансы и статистика, 2002. - 352 с.
    2. Андрущенко І.Г. Проблеми організації та перспективи розвитку державного контролю вітчизняного фондового ринку // Актуальні проблеми економіки. - 2007. - №1. - С.11-13.
    3. Антипина О.Н. Асимметрия информации // Вестник Московского ун-та. - Серия 6. Экономика. - 2003. - №2. - С.110-125.
    4. Арженовский С.В., Молчанов И.Н. Статистические методы прогнозирования. Учебное пособие. - Ростов-н-Д., - 2001. - 74 с.
    5. Бакуменко В.Д. Формування державно-управлінських рішень: проблеми теорії, методології, практики: Монографія. - К.: Вид-во НАДУ, 2007 р.
    6. Башнянин Г.І. Про періодичну матрицю економічних систем. - Львів: Видавництво ЛКА, 2003. - 115 с.
    7. Бєлозорова Л.С. Калиниченко Н.М. Шляхи розвитку фондового ринку // Фінанси України. - 2005. - №12. - С.106-112. .
    8. Білоус О.Г., Лукяненко Д.Г. Глобалізація і безпека економічного розвитку. - К.: КНЕУ, 2005. - 733 с.
    9. Блага Н.В. Державне регулювання фондового ринку // Фінанси України. - 2009. - №7 (80). - С.89-93.
    10. Блага Н. Економіко-інституційні принципи державного регулювання фондового ринку в різних господарських системах // Вісник Львівського університету. Серія економічна. Випуск 33.2004. - С.305-311.
    11. Блага Н.В. Інформаційна прозорість фондового ринку України // Фінанси України. - 2005. - № 3. - С.90-95.
    12. Бэстенс Д.Э., Ван ден Берг В.М., Вуд Д. Нейронные сети и финансовые рынки: принятие решений в торговых операциях. - М.: ТВП, 2007. - 236 с.
    13. Василевский В. Капитализация украинского фондового рынка как зеркало отечественной экономики // Собственность. - 2009. - № 11. - С.23-24.
    14. Вовк В.М., Дрогомерецька З.Б. Основи системного аналізу: Навчальний посібник. - Львів, Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2002. - 248 с.
    15. Гальчинський А., Геєць В. та ін. Інноваційна стратегія українських реформ. - К.: Знання України, 2005. - 336 с.
    16. Гикс. Дж. Стоимость и капитал: Пер. с англ. - М.: Прогресс, 2007. - 488 с.
    17. Головко А. Інфраструктура фондового ринку і тенденції її розвитку // Фінанси України. - 2006. - №10. - С.82-86.
    18. Гончар М.С. Фондовий ринок і економічний ріст: Монографія. - К.: Обереги, 2008. - 826 с.
    19. Гринів Л. Теорія просторово-економічного аналізу: нові моделі, функції та оцінки // Обліково-аналітичні системи субєктів господарської діяльності в Україні. - Львів: Інтереко, 2008. - С.37-42.
    20. Гриньова В.М., Лепейко Т.І. Проблеми аналізу кон'юнктури ринку цінних паперів в Україні // Проблеми науки. - 2007. - № 2. - С.6-13.
    21. Гриценко Р. Національні незалежні рейтингові агентства: концепція створення та функціонування // Вісник НБУ. - 2005. - № 6. - С.22-24.
    22. Губарєв В.Ф. Итеративный синтез управления с селективной идентификацией модели // Проблемы управления и информатики. - 2004, № 3. - С.5-15.
    23. Давидов О., Карайченцева Г. Фінансова глобалізація і стратегія формування фондового ринку в країнах з перехідною економікою // Стратегічна панорама. - 2001. - № 1 - 2. - С.284.
    24. Дегтярева О.И. Биржевое дело: Учебник. - М.: ЮНИТИ, 2000. - 680 с.
    25. Дегтярьова Н., Виходцев О. Ефективний ринок цінних паперів // Ринок цінних паперів України. - 2007. - №1-2. - С.12-18.
    26. Демчак Р.Є. Формування фондового ринку в Україні і умовах глобалізації фінансових процесів // Держава та регіони. Серія: Державне управління. - 2009. - №1. - С.43-48.
    27. Денисенко М., Кабанов В., Ковтун І., Недбайло О. Державна політика розбудови фондового ринку // Ринок цінних паперів України. - 2007. - № 1-2 - С.3 - 8.
    28. Денисенко М.П. Фондовий ринок України: ретроспектива та погляд у майбутнє // Акционер. - 2007. - №3. - С.42-48.
    29. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник / С.М. Чистов, Никифоров А. Є., Т.Ф. Куценко та ін. - К.: КНЕУ, 2007 - С.13-14.
    30. Дмитренко І. Фактори розвитку ринку корпоративних облігацій // Ринок цінних паперів України. - 2001. - №1-2. - С.3-11.
    31. Долан Э. Дж. Деньги, банковское дело и денежно-кредитная политика: Пер. с англ. - СПб.: Питер ком, 2004. - 496 с.
    32. Долгов С.И. Глобализация економики: новое слово или новое явление? - М.: ОАО “Издательство “Экономика”, 1998. - 215 с.
    33. Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку / за ред. акад. НАН України Геєця В.М. - К.: Ін-т економ. прогнозування: Фенікс, 2007. - 1008 с.
    34. Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку / За ред. В.М. Гейця - К.: Фенікс, 2003. - 1008 с.
    35. Закон України „Про банки і банківську діяльність” від 20.03.91 №872-XII (зі змінами і доповненнями) // Закон України. - К., 1996.
    36. Закон України „Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" від 30.10.96р. № 448/96-ВР.
    37. Закон України „Про цінні папери і фондову біржу" // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 38. - С.308.
    38. Звіт Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку за 2007 р. - К., 2008.
    39. Звіт Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку за 2008 р. // Ринок цінних паперів України. - 2009. - №5-6. - 138 с.
    40. Звіт ФДМУ про управління державними корпоративними правами у господарських товариствах у першому кварталі 2005 р.
    41. Калюжний Р., Андрущенко І. розвиток законодавства США щодо здійснення регулювання та контролю цінних паперів: досвід семи десятиліть // Підприємництво, господарство і право. - 2002. - №4. - С.52-55.
    42. Камінський А., Шпирко О. Осоливості розподілу дохідностей на нових європейських ринках акцій // Банківська справа. - 2003. - №5. - С.51-58.
    43. Кейнс Дж. Общая теория занятости, процента и денег. Антология экономической классики. - М.: ЭКОНОВ, 1993. - 486 с.
    44. Кісельов А.П. Основи бізнесу: Підручник. - К.: Вища школа, 2005. - 191 с.
    45. Клименко В.В. Державне регулювання фондового ринку // Фінанси України. - 2001. - №10. - С.57-62.
    46. Клименко В.В. Напрями створення в Україні розвиненого фондового ринку // Вісник Київського державного ун-ту технології та дизайну: Зб. Наук. праць. - 2005. - №2. - С.65-69.
    47. Клименко В.В. Фондовий ринок України у контексті фінансової безпеки держави. - К.: КНУДТ, 2008. - 188 c.
    48. Ковалюк О. Стратегія використання фінансових інструментів організації економічного зростання в Україні в умовах глобалізації // Обліково-аналітичні системи субєктів господарської діяльності в Україні. - Львів: Інтереко, 2007. - С.31-37.
    49. Колесник В.В. Введение в рынок ценных бумаг. - К.: А.Л.Д., 2005. - 176 с.
    50. Кондрашихін А. Розрахунок ефективності управління угодами з цінними паперами // Економіст. - 2003. - №1. - С.61 - 63.
    51. Концепція функціонування і розвитку фондового ринку в Україні. Постанова Кабінету Міністрів України від 29 вересня 1994 р. №277 // Державний інформаційний бюлетень про приватизацію. - 1994. - №8.
    52. Корецький М.Х. Відносини держави і ринку: пошуки оптимуму // Держава та регіони. - Серія: Державне управління. - 2002. - №1. - С.61-64.
    53. Корнєєв В.В. Інвестиційна спорідненість приватизації і фондового ринку // Фінанси України. - 2002. - №4 (77). - С.73-79.
    54. Косик С. Становлення ринку цінних паперів в Україні // Економіка. Фінанси. Право. - 2007. - №3. - С.32-33.
    55. Котляров С. Фондові ринки країн, що розвиваються в умовах інтернаціоналізації та глобалізації // Ринок цінних паперів України. - 2009. - № 12. - С.7 - 18.
    56. Кравченко Ю. Рынок ценных бумаг в вопросах и ответах / Учебное пособие. - К.: Ника-Центр, Эльга, 2003. - 528 с.
    57. Крупка М.І. Фінансово-кредитний механізм інноваційного розвитку економіки України. Львів: Видавничий центр львівського національного університету імені Івана Франка, 2007. - 608 с.
    58. Кузнєцова Н.С., Назарчук І.Р. Ринок цінних паперів в Україні: правові основи формування та функціонування. - К., 2007. - 528 с.
    59. Кузнєцова А.Я. Фінансування інвестиційно-іноваційної діяльності. - Львів, Львів. банків. ін-т НБУ, 2005. - 367 с.
    60. Левченко З. Державний сектор у розвинених країнах // Цінні папери України. - 2008. - № 6. - С.15.
    61. Лепейко Т.І. Технологія аналізу конюнктури ринку цінних паперів // Фінанси України. - 2002. - №10 (83). - С.131-138.
    62. Лісовий В. Роль національної депозитарної системи як механізму забезпечення прав власності на ринку цінних паперів // Пріоритети. - 2007. - №4. - С.26-29.
    63. Любкіна О.В. Проблеми та перспективи розвитку фондового ринку в Україні // Вісн. Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Економіка. К.Н.У. ім. Т. Шевченка - Вип.46. - 2007. - С.57-59.
    64. Марцин В. Економічне регулювання інноваційної діяльності // Фінанси України - 2008. - № 5. - С.44-53.
    65. Маслова С.О., Опалов О.А. Фінансовий ринок: Навч. посіб. - К.: Каравела - Л.: Новий світ, 2002. - 305 с.
    66. Матвійчук А.В., Аналіз та прогнозування розвитку фінансово-економічних систем із використанням теорії нечіткої логіки. - К.: Центр навчальної літератури, 2007. - 206 с.
    67. Мильчакова И. Эффективность фондового рынка: институциональный подход // Вопросы экономики. - 2004. - №5. - С.97-110.
    68. Миркин Я.М. Ценные бумаги и фондовый рынок. - М.: Перспектива, 2009. - 550 с.
    69. Мищенко В.В. Государственное регулирование экономики: Учеб. пособие. - М.: ИНФРА-М, 2007. - 480с.
    70. Мікловда В.П. Ринкова трансформація економіки регіону. - Ужгород: Карпати, 2007. - 330 с.
    71. Мозговий О.М. Фондовий ринок. - К.: КНЕУ, 2007. - 316 с.
    72. Мозговий О. Пріоритетні напрями підвищення законодавчого рівня захисту прав акціонерів в Україні // Ринок цінних паперів України. - 2002. - № 3-4. - С.5-8.
    73. Набок Р., Шитко О. Фондові ринки у країнах - нових членах ЄС: становлення і перспективи // Вісник національного банку України. - 2005. - № 7. - С.29-33.
    74. Назарчук М.И. Фондовые биржи на рынке ценных бумаг Украины: проблемы и перспективы развития. - Донецк, 2007. - 140 с.
    75. Новошинська Л., Стасюк Ф. Антологія українського ринку цінних паперів // Ринок цінних паперів України. - 2008. - № 5-6. - С.3-16.
    76. Павлов В.І., Пилипенко І.І., Кривовязюк І. Цінні папери в Україні: Навчальний посібник. - Видання 2-ге, доповнене. - К.: Кондор, 2004. - 400 с.
    77. Пальчевич Г.Т., Подплєтний В.В. Ринок цінних паперів: Навч. посібник. - Кіровоград, 2007. - 240 с.
    78. Панчишин С.М. Макроекономіка. - К.: Либідь, 2005. - 616 с.
    79. ПідхомнийО.М. Актуальні проблеми контролю вітчизняного ринку цінних паперів // Фінанси України. - 2008. - № 9. - С.134-142.
    80. Положення про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку. Затверджено указом Президента України від 12 червня 1995р. №446/95 // Державний інформаційний бюлетень про приватизацію. - 1995. - № 8.
    81. Положення про Міністерство фінансів України // від 27.02.1993 № 147 (зі змінами і доповненнями).
    82. Порохня В.М. Моделювання фінансових потоків: Монографія. - Запоріжжя, 2002. - 336 с.
    83. Порядок переміщення валюти через митний кордон України. - Національний банк України і Державний митний комітет України, №19029/381 від 14.03.1993р. і №11/1-530 від 17.03.1993р.
    84. Про умови здійснення комерційними банками діяльності з випуску та обігу цінних паперів - Національний банк України і Мінфін України, №16042/04-306 від 22.11 1991р.
    85. Програма розвитку фондового ринку України на 2005-2010 роки // Цінні папери України. - 2005. - №52. - С.7-22.
    86. Редькін О.С., Хрущ Н.А., Прудка Н.В. Похідні фінансові інструменти в управлінні телекомунікаційною компанією // Фінанси України. - 2003. - №7. - С.113-121.
    87. Румянцев С. Розвиток фондового ринку у світлі нового законодавства // Цінні папери України. - 2007. - № 9. - С.6 - 7.
    88. Румянцев С. Саморегулівні організації фондового ринку // Цінні папери України. - 2004. - №43, 28 жовтня. - С.10.
    89. Рынок ценных бумаг и биржевое дело: Учебник / под ред О.И. Дегтярева. - М.: ЮНИТИ, 2007. - 501 с.
    90. Солодкий М.О. Біржовий ринок: Навч. посіб. - 2-е вид., випр. - К.: “Джерела-М", 2007. - 336 с.
    91. Сорос Дж. Новая глобальная финансовая архитектура // Вопросы економики. - 2007. - № 12. - С.58.
    92. Сохацька О.М. Інструменти фондового ринку: зарубіжний досвід та практика України. - Тернопіль: Економічна думка. 2007. - 46 с.
    93. Стіґліц, Джозеф. Глобалізація та її тягар: пер. з англ. - К.: Вид. дім „КМ Академія", 2003. - 252 с.
    94. Стоян В.І. Сучасні доктрини та принципи державного фінансового регулювання // Фінанси України. - 2008. - №12. - С.68-76.
    95. Сявавко М.С., Сохнич А.Я., Тібілова Л.М. Економіко-математичне моделювання у прийнятті управлінських рішень // Економіка АПК. - 2005. - № 3. - С.13-18.
    96. Тимчасове положення про Фонд державного майна в Україні // від 07.07.1992 № 2558-ХІІ, П.1,2.
    97. Указ Президента України „Про облік прав власності на іменні цінні папери та депозитарну діяльність” від 25.05.94р. №247/94.
    98. Фінансово-кредитні методи державного регулювання економіки: Монографія / За ред. д-ра екон. наук. А.І. Даниленка. - К.: Ін-т економіки НАНУ, 2003. - 415 с.
    99. Франчик Є. Електроннний обіг цінних паперів в Україні // Ринок цінних паперів України. - 2009. - №3-4. - С.55-59.
    100. Хомуляк Н.І., Ващищин А.М. Ринок цінних паперів та його роль в розвитку економіки // Перехідні економічні системи: Зб. наук. праць / Львівська комерційна академія. - 2009. - вип.4. - С.120-122.
    101. Ценные бумаги: Учебник / Под. ред. В.И. Колесникова, В.С. Таркановского. - М.: Финансы и статистика, 2007. - 416 с.
    102. Чуб А.В. Реалії і перспективи державного регулювання ринку цінних паперів на Україні / Формування ринкових відносин в Україні. - Зб. наук. праць Науково-дослідний економічний інститут МЕтаПЄІУ. - К., 2009. - С.54-59.
    103. Шапран Н., Шапран В. Міжнародний фондовий ринок: перспективи відновлення // Цінні папери України. - 2004. - № 7. - С.16 - 17.
    104. Шаравара Р.І. Правове забезпечення діяльності фондового ринку України // Регіональні перспективи. - 2008. - №5-6 (18-19). - С.149-151.
    105. Шаров О. Тенденції розвитку європейського фондового ринку // Вісник НБУ. - 2007. - № 10. - С.38-42.
    106. Шарп У., Александер Г., Бэйли Дж. Инвестиции: Пер. с англ. - М.: Инфра-М, 1997. - 1008 с.
    107. Шелудько В.М. Фінансовий ринок: Навч. посіб. - К.: Знання-Прес, 2002. - 359 с.
    108. Шелудько В.М. Фінансовий ринок: Навч. посіб. - 2-е вид., випр. і допов. - К.: Знання-Прес, 2003. - 535 с.
    109. Энциклопедия фондового рынка. - в 6-ти кн. - К.: Диалог-пресс, 2008.
    110. Юринець В. Є., Крупка М.І., Юринець З.В. Автоматизовані інформаційні системи у фінансах: Навч. посібник. - Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2004. - 329 с.
    111. Яндиев М.И. Финансы регионов. - М.: Финансы и статистика, 2002. - 239 с.
  • 2447. Державне управління в сфері охорони здоров’я
    Курсовой проект пополнение в коллекции 29.01.2010

    установлює гранично допустимі показники і характеристики шкідливих факторів для здоров'я людини, проводить санітарно-гігієнічні дослідження на промислових підприємствах, організує охорону території України від занесення і поширення карантинних та інших інфекційних захворювань, здійснює санітарно-гігієнічну експертизу, бере участь у державній екологічній експертизі і дає оцінку повноти й обґрунтованості проведення заходів щодо охорони здоров'я населення та навколишнього природного середовища (в тому числі в закладах, що перебувають у його функціональному управлінні), розробляє, затверджує і вводить у дію відповідно до законодавства нормативи екологічної безпеки, санітарно-гігієнічні та протиепідемічні норми й правила, норми радіаційної безпеки, гігієнічні нормативи, встановлює стандарти якості лікарських засобів, імунологічних препаратів, питної води, медичних приладів;

  • 2448. Державне управління і виконавча влада
    Информация пополнение в коллекции 18.01.2011

     

    1. АВЕРЬЯНОВ В.Б. Организация государственного управлення, структурно-функциональньїй аспект. К., 1985. 146 с.
    2. АВЕРЬЯНОВ В.Б. Аппарат государственного управлення: содержание деятель-ности й организационньїе структурм. К., 1990. 145 с.
    3. АВЕР'ЯНОВ В.Б. Органи виконавчої влади в Україні. К., 1997. 48 с.
    4. АВЕР'ЯНОВ В.Б., КРУПЧАН О.Д. Виконавча влада: конституційні засади і шляхи реформування. X., 1998. 40 с.
    5. АВЕР'ЯНОВ В.Б., АНДРІЙКО О.Ф. Виконавча влада і державний контроль. К, 1999.48с.
    6. Адміністративне право: сучасний стан і напрями рефрмування. Матеріали Першої науково-практичної конференції. 1821 червня 1998р. в м. Яремче Івано-Франківської області. - 82 с.
    7. АНДРІЙКО О.Ф. Державний контроль: теорія і практика. Наукова доповідь. -К., 1999.-24с.
    8. АНДРІЙКО О.Ф. Державний контроль в Україні-К.,1999-48 с. Аппарат государственного управлення: интересьі й деятельность. - К.„ 1993. -165с.
    9. БАНДУРКА О.М. Основи управління в органах внутрішніх справ України: теорія, досвід, шляхи удосконалення. - X., 1996. - 398с.
    10. БІТЯК Ю.П., ЗУЙ В.В. Адміністративне право (Загальна частина). X., 1997. 137с.
    11. ГЛАДУН 3. Поняття і зміст державного управління: адміністративно-правовий аналіз. Львів, 1996. 21с.
    12. ГОЛОСНІЧЕНКО І.П. Адміністративне право України (основні категорії і поняття). К, 1998. 108 с.
    13. Демократизация аппарата управления. К., 1990. 304 с.
    14. ДОДИН Е.В. Административная деликтология. Курс лекций. Одесса, 1997. 115с.
  • 2449. Державне управління у сфері житлово-комунального господарства
    Курсовой проект пополнение в коллекции 06.12.2010

    Правове забезпечення діяльності підприємств і організацій ЖКГ представлено, в першу чергу законами України, в яких закладені правові основи їх взаємовідносин як господарюючих субєктів із зовнішнім середовищем в ринкових умовах господарювання. До складу цих законів відносяться Конституція України; Житловий кодекс України, Цивільний кодекс України, Кодекс про адміністративні правопорушення, закони України: “Про місцеві державні адміністрації”; “Про місцеве самоврядування в Україні”, «Про оренду державного та комунального майна»; Укази Президента України; постановах Кабінету Міністрів України тощо. Проте ці акти не враховують особливості ЖКГ і регулюють лише загальні ринкові умови функціонування підприємств і організацій, а не можливі процеси розвитку житлово-комунального комплексу. Тому їх можна розглядати як результати перших кроків на шляху законодавчо-нормативного забезпечення реформування галузі, які повністю ще не вирішили проблем законодавчого характеру. У попередній період спостерігався досить активний законотворчий процес у сфері ЖКГ. За даними інформаційних бюлетенів Державного комітету з питань житлово-комунального господарства, наприклад у 2003 році було прийнято три закони з питань житлово-комунального господарства, одна Постанова Верховної Ради, чотири Постанови Кабінету Міністрів, видано два Укази Президента України, близько 230 наказів Держжитлокомунгоспу, з яких девять зареєстровано у Міністерстві юстиції України, близько 50 рішень науково-технічної ради і 60 рішень колегії Держжитлокомунгоспу. Таким чином у сучасний період існує досить велика кількість нормативно-правових актів, які як безпосередньо регулюють здійснення державного управління у сфері ЖКГ, так і опосередковано торкаються цього питання. Крім того багато законодавчих актів знаходиться на стадії розгляду або їх проекти відхилено. Аналіз діючого законодавства з даного питання показав, що більшість нормативно-правових актів присвячена вирішенню поточних проблем галузі, а саме вирішенню питань регулювання тарифів, соціального захисту населення, реструктуризації боргів тощо. У той же час, конкретно питанням реформування ЖКГ концептуального характеру присвячена невелика кількість правових актів. У діючому законодавстві нечітко визначена компетенція усіх субєктів у сфері управління ЖКГ, не сформульовані пріоритетні напрямки державної політики та завдання щодо її реалізації. Це не дозволяє повною мірою реалізувати завдання щодо реформування ЖКГ. В умовах існуючого нечіткого розмежування повноважень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування неможливо забезпечити і ефективне державне регулювання процесів реформування на підприємствах ЖКГ, а саме на субєктах природних монополій тощо. Аналіз показав, що має місце і суперечність положень чинних законодавчих актів із Конституцією України стосовно субєктів права комунальної власності. Досі не розробленими залишаються базові закони по підгалузях ЖКГ та ряд нормативних актів, спрямованих на стабілізацію фінансового стану підприємств галузі. Вищезазначене свідчить про те, що з практичної точки зору якісна законодавча база реформування галузі тільки починає формуватися. Особливий наголос слід зробити на двох останніх розробках, а саме: 1. Проект нової редакції Житлового кодексу України; 2. Проект Закону "Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житла". Проект нової редакції Житлового кодексу України має особливе значення і вплив не тільки на житлову сферу, але й на весь житлово-комунальний комплекс. Чинний Житловий кодекс Української РСР не створює сучасного правового поля, оскільки застосовані в ньому правові норми не адаптовані до змін у нашому суспільстві. У Житловому кодексі Української РСР та чинному законодавстві України відсутні такі правові поняття, як соціальний рівень, соціальне житло, оренда житла, пільгові кредити на будівництво та придбання житла, орендна плата за житло, об'єднання забудовників, об'єднання співвласників багатоквартирних будинків, товариства власників житла, а також відсутні визначення кола громадян, що потребують соціального захисту чи мають право на пільгові кредити на будівництво або придбання житла, існують обмеження щодо розмірів житлових приміщень, які будуються громадянами за їх кошти. Нова сучасна редакція Житлового кодексу України, що подана Кабінетом Міністрів України на розгляд Верховної Ради України, містить принципово нову структуру. В ній зроблено наголос на посилення уваги до управління житловим фондом, його експлуатації та збереження, створення інституту управляючих компаній та управителів будинками. Адже зараз уже приблизно 90% колишнього державного житлового фонду приватизовано і його подальшу долю варто визначити законодавчо. Саме тому в останню редакцію Житлового кодексу України включено Закон про об'єднання співвласників багатоквартирних будинків з урахуванням усіх змін, що відбулися в житловому законодавстві останнім часом з моменту його прийняття в 2001 р. Поки що збережено інститут розподілу житла і квартирних черг, хоча це і не властиво ринковій економіці. Але в перехідний період такі норми варто зберігати, щоби не допустити підвищення соціальної напруги у суспільстві. Якщо соціальне житло буде надаватися в строкову оренду соціально незахищеним верствам населення, то інший житловий фонд може надаватися в найм громадянам на загальних підставах у порядку черги або вони можуть придбати житло з оплатою 50% вартості або одержати пільговий кредит на будівництво житла, але теж у порядку черги. Ці норми і положення мають місце в новій редакції Житлового кодексу України. Приділено увагу в Кодексі створенню і діяльності житлово-будівельних, житлових кооперативів, молодіжних житлових комплексів. У цю редакцію включені положення про відносини власності в багатоквартирному житловому будинку стосовно загального майна власників приміщень. Прийняття Житлового кодексу України стане стартовою платформою реформування житлово-комунальних відносин у суспільстві, створення довіри між виробниками і споживачами послуг. Основний стрижень Закону "Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житла" - це реалізація інвестиційних проектів комплексної реконструкції кварталів (мікрорайонів) застарілого житла і заміна його на сучасне першокласне житло. До питання реконструкції залучаються інвестори-забудовники, що, звісно, будуть мати значну економічну вигоду і ряд пільгових преференцій у процесі реалізації проектів. У Законі передбачені також вигідні умови відселення мешканців з будинків, що підуть під знос. Це і надання житла в тому ж кварталі, де йде реконструкція в так званому "стартовому" будинку з можливо більшою площею квартир до 50% займаної в будинку, що зноситься, і компенсації за будівлі, що зносяться, якщо такі є у власника, у тому числі і за земельну ділянку і ряд інших привабливих моментів. Цей Закон прийнятий і вже діє, і само по собі це велика допомога в справі реконструкції житла. Потягом 2006 р. розроблено пакет нормативних документів до Закону України "Про житловий фонд соціального призначення" стосовно порядку взяття громадян на соціальний квартирний облік та надання такого житла, порядку розрахунку плати за соціальне житло, мінімальних норм забезпечення житлом при наданні громадянам квартир із житлового фонду соціального призначення та ряд інших, які забезпечують практичну реалізацію положень Закону "Про житловий фонд соціального призначення" та регламентують порядок його використання. Розробка і прийняття Закону України "Про благоустрій населених пунктів" започаткувала собою формування державної політики в сфері благоустрою і створення здорового оточуючого середовища для життєдіяльності людини. Крім того, виконана значна кількість нормативних розробок з реконструкції та капітального ремонту житлових будинків, що стало вагомим підґрунтям у справі оновлення існуючого житлового фонду та низка досліджень економічного спрямування: 1. Факторний аналіз та підготовка пропозицій щодо внесення змін до Правил розрахунку двоставкових тарифів на теплову енергію і послуги з централізованого постачання гарячої води та централізованого опалення; 2. Методичні рекомендації для підприємств комунальної теплоенергетики по проведенню факторного аналізу собівартості теплової енергії та послуг централізованого теплопостачання; 3. Порядок запровадження диференційованої плати за житло, до складу якої включається поступово (з 2008 р.) плата за капітальний ремонт житлового будинку та Порядку накопичення та використання коштів на капітальний ремонт жилих будинків.

  • 2450. Державне фінансування політичних партій в європейських країнах
    Курсовой проект пополнение в коллекции 12.12.2010

    Що стосується відшкодування витрат, повязаних із участю партій у виборах, то у переважній більшості європейських країн (і в тому числі в Україні) на покриття витрат, повязаних із передвиборчою агітацією тощо, можуть сподіватися лише ті сили, які потрапили у парламент. Втім, існують також більш складні приклади Фінансова допомога з боку державних фондів може надаватись або кожній партії, або ж вона залежить від визначених умов. До методів умовної фінансової допомоги, або непрямого державного фінансування належать: а) надання безкоштовного ефірного часу; б) звільнення від податків на пожертвування на політичні цілі; в) податкові пільги (метод, який відповідає інтересам партій, чиї прихильники представляють бідні прошарки населення). Серед найбільш поширених видів непрямого державного фінансування є надання безкоштовного ефірного часу. У країнах Європи склалося декілька підходів до розподілу безкоштовного ефірного часу, наприклад у Бельгії вільний доступ до державних телевізійних мереж надається пропорційно впливу і силі кожної партійної групи на рівні Європейського Союзу. У Греції час розподіляється між політичними партіями, виходячи з розміру партії в колишньому парламенті. В Іспанії формула «ефірної присутності» політичних сил полягає в наступному: а) 10 хвилин надається для партій, чи федерацій коаліцій, що не приймали чи участі не мали представництва в попередніх виборах; б) 15 хвилин виділяється тим партіям, що одержали до 5 відсотків голосів на попередніх виборах; в) 30 хвилин надається тим партіям, що одержали від 5 до 20 відсотків; г) 45 хвилин приділяється тим партіям, які одержали не менш 20 відсотків. Так, у Нідерландах розподіл ефірного часу здійснюється на основі компромісу між принципом рівності і принципом пріоритетності великих партій, що визначається кількістю місць, що обираються на даних виборах. До проведення виборів Комісаріат із засобів масової інформації може надати додатковий час політичним чи партіям групам, що представили список кандидатів. У Великій Британії комітет формується з представників органів по телебаченню і радіомовленню та представників політичних партій. Комітет намагається погодити питання розподілу ефірного часу на справедливій основі.

  • 2451. Державний лад Карфагену
    Информация пополнение в коллекции 27.05.2010

    Тексти Карфагену, що дійшли до нас, надзвичайно мізерні і одноманітні. В основному це - присвятні написи. Адже ми знаємо також, що карфагеняни були авторами деяких філософських систем, що збагатили античну культуру. Карфаген жив напруженим духовним життям, що залучало до нього увагу греків. По деяких припущеннях, в Карфагені існувала піфагорійська школа. Збереглися імена окремих філософів Карфагену - Мильтіада, Антена, Годія і Леокрита. Судячи по іменах це були греки, що оселилися в Карфагені. Проте можна лише здогадуватися про те, коли вони жили. Чи відшукаються коли-небудь папіруси з їх творами, як знаходяться, наприклад, папіруси з п'єсами старогрецького комедіографа Менандра в єгипетських пісках?

  • 2452. Державний лад СРСР в 1922-1992 рр.
    Информация пополнение в коллекции 03.11.2010

    Особливо потрібно сказати про Радянську владу на окупованій фашистами території. Загарбникам не вдалося повністю ліквідувати на окупованій території радянські державні органи. У районах, областях і республіках, зайнятих ворогом, зберігалися або створювалися партійні і радянські органи, що спиралися на партизанський і підпільний рух. Влітку 1943 р. понад 2,9 тис. кв. км радянської землі в тилу ворога знаходилося під повним контролем партизан. У тилу фашистських військ в різний час діяли 35 обкомів партії, 2 обласних партійних центра, 2 міжуїздних комітети, 40 горкомів, 19 райкомів у великих містах, 479 сільських райкомів і багато інших партійних органів різних рівнів. У Ленінградській і Орловській областях, на Україні і в Білорусії скликалися підпільні сесії сільради і райрад, проходили зустрічі партизан і підпільників депутатів Рад зі своїми виборцями. Важливою особливістю функціонування Радянської влади в тилу ворога було те, що нарівні з її деякими традиційними довоєнними органами їх роль виконувало також командування партизанських формувань. Радянські органи на окупованій території часом виникали і у вигляді надзвичайних районних «трійок», уповноважених Радянської влади і інших державних установ.

  • 2453. Державний лад та організація управління в Київській Русі у ІХ-ХІІ століттях
    Информация пополнение в коллекции 01.03.2011

    Давньоруська держава як ранньофеодальна монархія була побудована на принципах сюзеренітетувасалітету. Однак окремі історики, зокрема М. Брайчевський, вважають, що вона не набула завершеного монархічного устрою і протягом всієї своєї історії тяжіла до республіканських форм правління. До часів монгольської навали на Русі так і не було створено чітку систему престолонаслідування, що негативно позначи лося на внутрішньому і зовнішньому становищі країни. Главою держави був великий князь київський. У столицях зе мель-князівств Чернігові, Переяславі, Галичі, Володимирі-на-Клязьмі та інших сиділи удільні князі. В середині XI ст. був сформульований та закріплений у 1097 р. на Любецькому з'їзді головний принцип між князівських відносин на Русі: су веренність влади в межах землі. Характеризуючи державний лад Київської Русі, треба відзначити деякі особливості: по-перше, влада великого князя була самодержавною лише в пе ріоди централізації держави (X початок XII ст.), зокрема за правління Володимира Святославовича, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха; по-друге, з послабленням київського централізму й розпадом держави на окремі князівства, закріп ленням в них окремих княжих династій, старшинство вели кого князя втрачало реальне значення, а його титул зверхника усієї країни залишався лише почесною історичною тради цією; по-третє, в державній організації тих часів не було чіт кого розподілу функцій влади. Існувала конкуренція між різними органами управління. Аналогічні функції виконував князь, боярська рада і частково віче. Тому можна лише в загальних рисах відтворити порядок організації та здійснення державної влади в Київській Русі, зважаючи на те, що дер жавний устрій та розподіл влади між частинами держави змі нювалися в залежності від обставин, що зумовлювалися чинниками як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру.

  • 2454. Державний лад України в роки Другої світової війни
    Информация пополнение в коллекции 06.11.2010

    На початку війни Президія Верховної Ради СРСР утворила ряд нових наркоматів: у вересні 1941 року наркомат танкової промисловості, в листопаді 1941 року наркомат мінометного озброєння. Було проведено перебудову структури наркомату шляхів сполучення, наркомату зв'язку. Для проведення мобілізації працездатного населення в червні 1941 року при РНК СРСР створюється Комітет з обліку і розподілу робочої сили, а при обласних виконкомах бюро з обліку і розподілу робочої сили. В 1942 році при РНК СРСР створюється Головне управління з постачання вугіллям, а в 1943 році Головне управління з постачання нафтою, лісом, штучним паливом і газом. Треба підкреслити, що введення надзвичайних органів не скасувало діяльності конституційних органів влади і управління, але завдання воєнного часу викликали необхідність внесення структурних змін у ці органи, перебудову їх діяльності. Була ліквідована сесійна робота Рад всіх рівнів. Фактично, працювали тільки президії Верховних Рад СРСР та УРСР. Зросла роль виконавчо-розпорядчих органів. Раднаркоми СРСР і УРСР працювали в межах повноважень, наданих їм ДКО, який розробляв найбільш важливі рішення, а Раднаркоми забезпечували їх виконання. Отже, вся діяльність державного апарату була спрямована на забезпечення потреб функції оборони.

  • 2455. Державний моніторинг навколишнього природного середовища
    Информация пополнение в коллекции 20.02.2011

    Залежно від функціонального призначення розрізняють 3 основні типи моніторингу:

    • загальний (стандартний), що здійснюється систематично за стандартними параметрами на базовій мережі спостережень з метою виявлення фактичного екологічного стану, вироблення та прийняття ефективних управлінських рішень на всіх рівнях;
    • оперативний (кризовий), тобто система додаткових спостережень у зонах підвищеного ризику, що здійснюється як через державну мережу пунктів спостережень, так і через тимчасову мережу, під час виникнення несанкціонованих чи аварійних забруднень і стихійного лиха, з метою оповіщення та розроблення оперативних заходів щодо ліквідації їх наслідків та захисту населення, екосистем і власності;
    • фоновий (науковий), тобто система спостережень за природними ресурсами, природними об'єктами та природними системами, які не зазнають прямого антропогенного впливу, з метою одержання інформації для оцінок і прогнозування змін стану природних об'єктів внаслідок господарської діяльності (здійснюються через мережу біосферних і природних заповідників, спеціальних наукових станцій) [6].
  • 2456. Державно-правовий механізм протидії корупції
    Информация пополнение в коллекции 03.05.2011

    Організаційне забезпечення протидії корупції, з одного боку, є надзвичайно важливим, з іншого, - надзвичайно розгалуженим, оскільки передбачає заходи управлінського, кадрового, матеріально-технічного, фінансового, інформаційного та науково-методичного характеру, у звязку з чим, можна зробити висновок про його систему. Як у чинному законодавстві, так і у науковій літературі такі заходи не визначаються взагалі або визначаються однин або декількома з них (не більше трьох). Наприклад, у Законі України „Про боротьбу з корупцією заходи із організаційного забезпечення протидії корупції невизначені [5]. У Законі України „Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю регламентовані інформаційне, фінансове, матеріально-технічне та науково-дослідне забезпечення боротьби з організованою злочинністю [3], однією із форм якої є корупція. В Концепції боротьби з корупцією на 1998-2005 роки, затвердженій Указом Президента України від 24 квітня 1998 року №367, система забезпечення боротьби з корупцією визначена як сукупність кадрово-професійного, інформаційно-аналітичного, науково-методичного та матеріально-технічного забезпечення [8]. У Національній програмі боротьби з корупцією, затвердженій Указом Президента України від 10 квітня 1997 р. №319, йдеться лише про інформаційно-аналітичне забезпечення боротьби з корупцією та повязаною з нею злочинністю [9].

  • 2457. Державно-правовий розвиток Німеччини другої половини XIX століття
    Контрольная работа пополнение в коллекции 04.11.2010

    Конституційний механізм Німецької імперії створювався для найбільш ефективного рішення під керівництвом Пруссії складних внутрішньо- і зовнішньополітичних задач, головним чином за допомогою військової сили. У Конституції немає ні декларації, ні глави, присвяченої правам і свободам німців. Разом з тим сама велика глава XI присвячена «військовій справі імперії», у якій закріплюються загальний військовий обов'язок (ст.5, 7) при приналежності кожного німця протягом 7 років (за загальним правилом з 20 до 28 років) до складу армії, (ст.59), вимога негайного введення по всій імперії прусського військового законодавства і підготовки загального імперського військового закону з метою створення єдиної німецької армії, «підлеглої імператору, безумовно наступному його наказу» (ст.64), право імператора призначати, звільняти, переміщати усіх вищих чинів, використовувати армію для поліцейських цілей (ст.66) і повідомляти будь-як союзну територію на воєнному стані, якщо що-небудь «загрожує суспільній безпеки» (ст.68) і ін.

  • 2458. Державобудівнича діяльність Богдана Хмельницького
    Информация пополнение в коллекции 07.11.2010

    Історичну роль Хмельницького розуміли вже сучасники. “Виною синів Володимирових Росія (Русь) упала, - за Хмельницьких, при Богдані, на ноги встала", - віршував панегірист з академічної школи. Державу, яка занепала в князівських часах, Хмельницький спорудив на нових основах. Упродовж сторіч ішла боротьба з Польщею, але вона завжди мала тільки оборонний характер, - Хмельницький повернув усі сили народу до могутнього наступу; козацькі повстання повторювалися що кілька років, але ніколи не могли осягнути успіху - Хмельницький здобував перемогу за перемогою. Він зосереджував у собі всі надії і задуми свого часу. Свій шлях, свої майбутні діла він бачив перед собою у великій, яскравій перспективі. “Стіна з стіною зудариться - одна впаде, друга встоїться”, - в такому образі він уявляв собі наступ на Польщу. Мав жест володаря і полководця. При величезній своїй уяві не був фантастом, а кожну справу проводив з холодним реалізмом. Мав глибоке знання людей, умів добирати собі співробітників із різних кіл громадянства - з козаків, шляхти, міщан, навіть з чужинців. Діставав завжди докладні відомості з усіх сторін держави, а добре зорганізована розвідка інформувала його про ситуацію в країнах, ворожих Україні. Власними зусиллями збудував державу з новим устроєм і соціальними відносинами, з упорядкованими фінансами, з великою армією, ввійшов у звязки з усіма сусідніми і дальшими державами і вмів приєднати їх до своїх планів. Підняв свій нарід з вікового занепаду і забезпечив йому волю і самостійність. Поклав не чать свого духа на дальший розвиток України. [3; c. 200-201] Визвольна боротьба висунула цілий ряд визначних індивідуальностей, що визначилися як військові старшини, полководці, адміністратори, дипломати - згадати тільки Кричевського, Богуна, Джалалія, Зарудного, Тетерю, Виговського, - незвичайні таланти, що спільно з Хмельницьким вели будову Української Держави. Життя й діяльність великого гетьмана назавжди вкарбувалася в історичну память українського народу, знайшли відображення в десятках пісень і дум. Відомо, що за часів польського панування на правобережній Україні до кінця XVIII ст. українцям часто заборонялося співати пісень про нього, оскільки Б. Хмельницький залишався символом боротьби за волю, незалежність і територіальну цілісність Вітчизни. Один з найкращих дослідників тієї доби О. Оглоблін писав: “Найбільше місце Богдана Хмельницького в історії України - не як полководця, хоч би й великого, не як дипломата, хоч би й блискучого, а як державного діяча, фундатора й будівничого Української Козацької Держави. Яку б ділянку громадсько-державного життя не взяти - Богдан Хмельницький скрізь виступає як державний діяч великого формату”. Сформована ним національна державна ідея стала неписаним заповітом для прийдешніх поколінь українців. [4; c.44]

  • 2459. Державотворення як визначальна складова сучасного та майбутнього у розвитку України
    Информация пополнение в коллекции 29.03.2010

    В результаті, за період 1991-2009 рр. значно скоротився реальний ВВП, різко виріс зовнішній борг України. Розвиток зовнішньої торгівлі упродовж років незалежності був доволі бурхливим, але в результаті питома вага експорту товарів і послуг в ВВП сягнула понад 50%, що є характерним для країн із експортно-орієнтованою економікою. Однак це відбулося передусім за рахунок занепаду внутрішнього ринку і споживання та створило небезпечну залежність економіки України від конюнктури світових ринків. Що і мало негативні наслідки для України під час світовою кризи 2008-2009 рр. Крім того сформувалася яскраво виражена сировинна спрямованість експорту, що суттєво знижує його ефективність, відбувся занепад високотехнологічних галузей промисловості. Частка матеріало- та енергомістких галузей в українському експорті сягнула близько 60%, причому 40% від усього експорту припадає на продукцію лише однієї галузі - чорної металургії, яка і дає основні валютні надходження в державі. Структура експорту продовжує погіршуватися і далі, що ставить економіку України в ще більшу залежність від зовнішніх чинників і може загрожувати національній безпеці держави.

  • 2460. Детерминанты (причины и условия) преступности
    Курсовой проект пополнение в коллекции 23.01.2011

    В рамках данной концепции не выделяются причины и условия, говорится только о факторах или обстоятельствах, влияющих на преступность. В рамках кондиционализма возможен однофакторный или многофакторный подход к пониманию причин преступности. Однофакторный подход придаёт определяющее значение какому-то одному обстоятельству (например, Эмиль Дюркгейм называл преступность реакцией на социальные изменения и платой за них). С указанными выводами связан целый ряд интересных криминологических рассуждений. Однако выделение только одного фактора (хотя и сложного самого по себе) в качестве причинного не объясняет происхождения преступности в разных условиях и в разных общественных системах, а также всего ее многообразия. И надо признать, что указанные выводы сохраняют свою актуальность. Многофакторный же исследует некую совокупность таких обстоятельств. Многофакторный подход распространен и сейчас. Правда, при этом всегда выделялись объективные и субъективные причины, а также антропологические, социальные, космические и т.п. В зависимости от того, каким именно факторам отдавал предпочтение автор, его подход называли антропологическим, психологическим, социологическим или иным. В принципе, как видно из изложенного, именно кондиционалистский подход в его однофакторном или многофакторном вариантах развивается на ранних этапах развития науки. Он присущ периоду накопления данных о взаимосвязанных с преступностью обстоятельствах.

    1. Традиционный подход объясняет совершение преступлений внешним силовым воздействием. В криминологии такое воздействие понимается не только как физическое, но и психическое в разных его вариантах. Согласно ему, человека должно что-то толкнуть на совершение преступления (например, подстрекательство со стороны третьих лиц, провоцирующее поведение жертвы преступления и т.д.).