Geum.ru

Cols=2 gutter=24> 2004/№4 Засновники

Вид материалаДиплом

Содержание


з історії педагогіки
Про дослідження історії розвитку освіти в Галичині.
Роль катехита у навчально-вихов-ному процесі.
Мета і методи навчання релігії в національній школі Галичини.
Подобный материал:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19
^

з історії педагогіки




Надія Гривнак

Морально-релігійне виховання у національній школі Галичини першої половини ХХ століття


Школа незалежної України переживає болісний процес реформування, визначений Законом України “Про освіту” та Державною національною програмою “Освіта” (“Україна ХХІ століття”). Реалізація завдань щодо реор-ганізації освіти, національно-культурного відродження неможлива без творчого пере-осмислення надбань вітчизняної педагогічної думки, здобутків народної педагогіки.

Атмосфера духовного відродження в Україні формує суспільну потребу створення шкіл нового типу, що передбачає особливу увагу до використання й розвитку напрацьо-ваних наукою і практикою педагогічних ідей минулого.

У працях радянських дослідників історії педагогічної думки питання школи та освіти на західноукраїнських землях розгля-далося з позицій комуністичної ідеології. В цілому необ’єктивно оцінювалася освітня діяльність ЗУНР, робота товариств “Просві-та”, “Рідна школа”, які вважалися буржуазно-націоналістичними організаціями. Діяльність Греко-Католицької Церкви у контексті роз-витку шкільництва піддавалася гострій критиці.

^ Про дослідження історії розвитку освіти в Галичині. Після проголошення самостійної Української держави дослід-ження історії розвитку освіти в Галичині набули ширших масштабів і нового спря-мування. Значний науковий інтерес станов-лять праці Б. Ступарика, який ґрунтовно досліджує проблеми національної школи та виховання у Галичині за часів іноземної окупації (ХІХ ст., початок ХХ ст.) [1]. Вивчення освітньо-виховних проблем збага-тилося за останні роки, зокрема, на рівні дисертаційних робіт, наукових праць, дослід-женні питань розвитку шкільництва західно-українського краю (М. Барна, В. Білавич, Д. Герцюк, І. Мищишин, І. Мельник, В. Моцюк, Н. Пастушенко, В. Росул, М. Стельмахович, Б. Ступарик, Ю. Щербяк). Аналізові навчально-виховної діяльності українських загальноосвітніх шкіл присвя-чено праці В. Вериги, І. Курляк, Р. Кухара.

У зв’язку з багатогранністю, склад-ністю, актуальністю і значущістю історико-педагогічних аспектів проблеми народної школи та виховання привертає увагу нагромаджений науковий фонд, невід’ємним компонентом якого виступає освітянська (а також релігійна) преса. Заслуговує на увагу праця Н. Пастушенко, присвячена науково-теоретичній педагогічній спадщині визнач-ного галицького педагога – катехита о. Юліяна Дзеровича (1871-1943) [2].

На думку Н. Пастушенко, педагогічний досвід о. Ю. Дзеровича є цінним джерелом для опрацювання теоретико-методологічних аспектів національної системи виховання. Ряд положень педагогічної системи о. Ю. Дзеро-вича особливо актуальні для сучасної школи: ідея синтезу авторитету і свободи у вихо-ванні, ідея активної школи, ідея виховання української молоді на християнських моральних цінностях тощо [3]. Більшість праць вченого-педагога опублікована у періодичних виданнях-часописах “Нива”, “Богослов’я”, “Українське дошкілля”, “По-ступ”, “Студентський вісник”, “Дзвони”, “Бого-словський вісник”, “Душпастир”, “Посланник”. Серед праць о. Юліяна Дзеровича, що стосуються безпосередньо проблем виховання, є підручник “Педагогіка” (1937). Великий інтерес також становлять: монографія “Як у світі жити або правила доброго виховання” (1905) та підручники “Катехитика” (1930) і “Катехизи для першої і другої кляси вселюдних шкіл” (1938).

^ Роль катехита у навчально-вихов-ному процесі. Визначний галицький гро-мадський і церковний діяч, педагог і просвітник о. Юліян Дзерович як один із най-авторитетніших теоретиків і практиків украї-нського національного виховання, сприяв становленню основ української національної школи.

В одній із статей часопису “Нива” поміщена інформація про те, що “у 1909 р. у краю було 12 000 учителів, священиків удвічі менше, а вчителів українців 1700 (решта польські вчителі)”. Таке співвідношення між кількістю вчителів та священиків сприяло зростанню ролі катехита у школі, який “повинен не лише учити релігії, але його обов’язок є доповняти працю учителя, се є виховувати молодіж у дусі народнім … ” [4]. Один із авторів часопису “Нива” за 1913 рік зазначає: “Нема щось кращого, як бачити, коли діти пропадають за своїм проповідни-ком, бо єго люблять серцем чистим і непорочним, та мольби взносять до Бога і благословляють батьки учителя, сповідника, добродія, щасливого і доброго катехита” [5]. Катехит не лише навчав учнів Божих правд віри, але й допомагав знайти засоби реалізації християнських засад у щоденному житті. До цих засобів належали: молитва; церковні Богослуження; прийняття Св. Тайн (особливо Покаяння і Євхаристії). Вчитель релігії повинен був вміло використати природні задатки дитини, щоб “із маленького зернятка релігійного почуття виплекати могутнє дерево віри…” .

^ Мета і методи навчання релігії в національній школі Галичини. Навчання релігії в початковій школі, за словами А. Абрамовича, мало таку мету:
  • надання вихованню у школі релігійно-морального характеру;
  • зміцнення і розвиток у душі дитини закладених у ній засад християнської моралі;
  • пізнання засадничих (головних) правд християнської віри як основи учнівського світогляду;
  • на підставі християнських засад сприяти виробленню в учнів переконання чистого сумління;
  • розбудження релігійного почуття і зміц-нення волі;
  • ознайомлення з церковними обрядами, усві-домлення їх значення, виховання любові до Божого храму та богослужіння;
  • розбудження почуття свідомости, прина-лежности до церкви і гармонійної солідар-ності між стремліннями та ідеалами загальнолюдськими [6].

Як бачимо, школа повинна була не тільки навчати, але й виховувати. Коли учнів навчали доброчесних думок, то вони повинні були виробляти нові риси характеру, які спонукали б їх прагнути робити добро. З цього моменту виникала потреба релігійно-морального виховання.

Зауважимо, що зміст виховання у педагогічній системі о. Юліяна Дзеровича полягає у вихованні фізичному та вихованні душі. Фізичне виховання є предметом гігієни у широкому розумінні цього слова. Вдоскона-лення тіла різноманітними способами о. Ю. Дзерович називає плеканням. Розвиток тіла відбувається через плекання м’язів, зміц-нення нервової системи, турботу про органи чуття та їх гігієну. Від фізичного виховання, на думку о. Ю. Дзеровича, залежить здоров’я людини, її творча діяльність у майбутньому.

Виховання душі у педагогічній системі о. Ю. Дзеровича визначається трьома складо-вими частинами духовного життя: мислен-ням, почуттям і волею, причому розвиток мислення педагог відносить до сфери дидак-тики, а під вихованням душі розуміє розвиток почуттів і волі.

З цього моменту виникала потреба релігійно-морального виховання. Щоб нав-чання релігії мало позитивні, корисні виховні наслідки, потрібно було, на думку протоірея А. Абрамовича, прямувати до наступного:

а) щоб це навчання робило дитину правдивим християнином, виховувало в ній почуття і волю до християнських вчинків;

б) щоб воно заклало підвалини мислення та розвитку учня, які б сприяли виробленню релігійно-морального сумління;

в) щоб навчанню учня відповідала його релі-гійно-моральна поведінка в школі та за її межами;

г) щоб учні ставились до навчання релігії з відповідальністю та дисципліною;

д) щоб виховний вплив предмету релігії роз-почався з перших уроків;

е) щоб на уроках завжди панувала релігійна атмосфера учнів;

є) щоб при навчанні застосовувались такі методи, які б спонукали учнів на відповідні моральні вчинки;

ж) щоб навчальний процес релігії в школі був у відповідності з методикою викладання, тобто з обґрунтованим та виробленим заздалегідь планом навчання [7].

Щодо змісту навчання, то навчальний матеріал Закону Божого у початковій школі ділився на п’ять частин: 1. Молитва. 2. Біблійна історія. 3. Катехизм. 4. Літургіка. 5. Церковна історія.

У національній школі Галичини притримувались такої думки, згідно з якою у навчально-виховному процесі учнів шкіл доцільною вважалася реалізація античного афоризму: “Учімося не для школи, а для життя”. Такий підхід повністю реалізовувався на уроках релігії. Учням шкіл прищеплювали такі виховні правила, які недостатньо було лише знати та розуміти. На них потрібно було будувати своє життя, вони повинні були стати керівними орієнтирами у прагненні до щастя. Слід зазначити, що один із методів, який застосовувався катехитами на уроках релігії в початкових школах, називався “аплікацією”, тобто застосування Божих правд у практичному житті. На даному етапі законовчитель, щоб полегшити учням виконання вищезгаданого афоризму на практиці, повинен був:
  1. Власним прикладом показати учням, як вони мають застосовувати релігійну практику в житті.
  2. Вплинути на учнів так, щоб ті релігійні правди вони мали бажання виконувати у християнському житті.
  3. Спрямувати учнів у такому напрямку, щоб вони вирішили вправлятися у моральних чеснотах та жити по-християнськи.

Варто зауважити той факт, що в православній традиції вчителів релігії у початкових школах називали законовчите-лями, а у греко-католиків вони були відомі під назвою катехити. Безперечно, що це не мало вагомого значення у розкритті проблеми морального виховання учнів шкіл, оскільки у галицькому краї на початку ХХ століття українцями у повній мірі себе вважали як католики, так і православні.

Сумлінний катехит кожний урок релігії трактував як своєрідне церковне богослу-жіння та дбав про відповідну атмосферу. Для цього були потрібні: а) любов катехита до своїх учнів; б) бажання та старанність у навчанні; наявність дисципліни та уваги у процесі навчання релігії в школі.

Отже, кожний катехит був свідомий того, що навчання релігії не можна проводити у поганому настрої та в несприятливій атмос-фері. Перш за все, законовчитель повинен був підійти до учнів з такими духовними ліками, які б забезпечували у його вихованців душев-ну рівновагу, добрий та радісний настрій. На першому місці тут стояла млитва. Завдання катехита полягало в тому, що він повинен був довести до свідомості учнів те, що молитва – це своєрідна розмова людської душі з Богом, один із способів духовного єднання з Небесним Отцем. У релігійних колах від-стоювалась думка, згідно з якою молитва допомагає пізнати себе і панувати над собою. Саме вона сприяє виробленню таких Божих чеснот, як вдячність, терпеливість, велико-душність, лагідність, смиренність.

Таким чином, значення молитви вказує й на мету вивчення молитви, яка полягає не тільки в тому, щоб учні засвоїли її текст, але й щоб вони засвоїли побожну звичку до молитви, щоб вона стала природною потребою їх душі. В одній із статей часопису “Нива” за 1909 р. читаємо, що катехити (законовчителі) повинні прослідкувати, щоб учні мали свої молитовники. Це суттєво вплине на поліпшення навчально-виховних результатів на уроках релігії в школі. Молитви, які є у книжечці, забезпечують кращі можливості для встановлення духовного, внутрішнього контакту з Богом та сприяють правильній поведінці під час Богослужіння. Без сумніву, учнівська молодь, яка мала молитовники, частіше ходила у неділі та свята до церкви. Автор цієї статті зауважує, що наявність дитячого молитов-ника “се є один з могутніших способів піднесення побожности в цілій громаді”.



Література
  1. Абрамович А. Методика Закону Божого. – Кременець, 1938. – С.3-148.
  2. Абрамович А. Методика Закону Божого. – Кременець, 1938. – С.14-15.
  3. Наука релігії в школах народних. // Нива, 1909. – 112 с.
  4. Наука релігії в школах народних // Нива, 1909, ч.1. – С.43-44.
  5. Пастушенко Н. Просвітницька діяльність та педагогічні погляди Юліяна Дзеровича //Автореферат дисертації на здобуття наук.ступеня канд.педагогічних наук. – Київ, 2001. – 19 с.
  6. Ступарик Б. Національна школа: витоки, становлення. – Івано-Франківськ, 1992. – 192 с.
  7. Які свойства повинен мати катехит, щоби міг хосенно впливати на дітий? // Нива, 1913. – Ч.18-19. – .560 с.