Cols=2 gutter=24> 2007/№2 Засновники

Вид материала

Диплом

Содержание Вишневський Омелян Статті не рецензуються і не повертаються. Посилання на публікації Свідоцтво про державну Актуальна тема Земля обітована” Нове покоління. Місія педагогіки. У пошуках духовності. Людина як предмет педагогіки Реформи як імператив розвитку освіти Напрямки реформування змісту еду-кації Про наукові мандри Про життя у Львові Про те, що заважає Про “нашу” і “їхню” систему навчання Про математику і суспільні процеси Газе Віра Федорівна Щукіна Наталія Геннадіївна Теплицька Раїса Бенціонівна ... Полное содержание

Подобный материал:

• Cols=2 gutter=24> 2007/№3 Засновники, 2007.95kb.
• Cols=2 gutter=24> 2004/№2 Засновники, 2407.74kb.
• Cols=2 gutter=24> 2005/№2 Засновники, 2193.94kb.
• Cols=2 gutter=24> 2005/№4 Засновники, 2823.78kb.
• Cols=2 gutter=24> 2004/№3 Засновники, 3012.42kb.
• Cols=2 gutter=24> 2004/№4 Засновники, 2183.65kb.
• Cols=2 gutter=24> 2006/№2 Засновники, 2232.08kb.
• Cols=2 gutter=24> 2006/№4 Засновники, 2613.23kb.
• Cols=2 gutter=0> гриненко дмитрий сергеевич, 13.83kb.
• Cols=2 gutter=47> пбоюл кошмак, 159.62kb.

2007/№ 2





Засновники:

Головне управління освіти

і науки Львівської

облдержадміністрації

Львівський обласний інститут

післядипломної педагогічної освіти


Науково-редакційна рада:

Р.Шиян (голова)

Б.Біляк

О.Гірний

О.Дуда

Л.Мазур

І.Приходько


Головний редактор:

Н.Пастушенко


Редакційна колегія:

І.Підласий

В.Кемінь

М.Савчин

Л.Романишина

Д.Герцюк

М.Барна

В.Маслов


Заступник головного редактора:

М.Кацюба


Літературний редактор:

Я.Сенчишин

Коректор:

В.Станкевич-Іванова

Технічний редактор:

Т.Козак

Дизайн та верстка:

Т.Козак


Адреса редакційної колегії:

Львів-79007, Огієнка, 18 - а,

тел. 72-47-73, 74-23-87,

72-95-05

Е-таіl: lоірро@ukr.пеt


Редакційна рада

розглядає рукописи

обсягом до 20 сторінок, роздруковані

з дискети у форматі А-4 (додається)

через два міжрядкові інтервали.

Автори статей подають також:

повні відомості про себе,

ким і де працюють або

навча­ються,

фото розміром 6 см х 9 см,

домашню адресу з поштовим індексом.





ЗМІСТ


Актуальні теми

Вишневський Омелян

Українська педагогіка на шляху до свободи (Шукаючи себе у Франковому “Мойсеї”) ……………………………………………. 3

Зарічний Михайло

“У науковому відношенні Україна зараз одна з найзакритіших держав…” (Спровокував на відвертість Віктор Неборак) ….... 10


наука – школі

Дністрянський Мирослав

Суспільно-географічні параметри розміщення етнонаціональ- них меншин в Україні та їхнє геополітичне значення ……….… 15

Пелещишин Ростислав, Шаромова Віра

Досягнення на шляху до високотемпературної надпровідності . 19

Кремінь Тарас

Концептуальна своєрідність сучасної української дитячої літератури (на матеріалі творчості Валерія Бойченка) …………… 23


українознавство

Шаромова Віра, Стоділка Мирослав

Українські жінки-астрономи …………………………….…….… 27

Волощак Софія, Захарків Олександра

В обороні слова …………………………………………………… 36


наша історія

До 65-ї річниці утворення УПА

Гусаков Ігор

УПА – армія нескореної України ………………………………... 40


Редакція зберігає

за собою право

на редагування і скорочення статей. Думки авторів

не завжди збігаються

з точкою зору редакції.

За достовірність фактів,

цитат, імен, назв та інших відомостей відповідають автори.

Статті не рецензуються і не повертаються.


Редакція приймає благодійні внески, а також замовлення на випуск тематичного номера, окремого розділу або вміщення реклами за кошти замовника.


Посилання на публікації

„Педагогічної думки” обов’язкові.


Редакція і видавець не несуть відповідальності за достовірність інформації в рекламних матеріалах.

Відповідальність за зміст реклами несе рекламодавець.


Свідоцтво про державну

реєстрацію

серія КВ № 6917 від

30.01.2003 р.


Рекомендовано до друку вченою радою Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти

(Протокол № 5

від 16 травня 2007 року)


сучасний світ

Кріль Михайло

Молдова: роки незалежності ………………………………. 49


проектні технології

Турчинська Орислава

Проектне навчання в географії ………………….……………. 56


імена в науці

Савчин Марія

Шлях, який веде до мети ………………………………………. 60


наші публікації

Ґоральський Анджей

Теорія творчості ……………………………………………….. 64



Заголовок, на який Ви, читачу, щойно звернули увагу, вказує на дві пов’язані між собою проблеми: по-перше, на те, що пе-дагогіка і добра освіта повинні завжди від-повідати конкретним потребам конкретного народу і конкретного часу, а по-друге, на важливість глибокого розуміння того, яким життям живе сьогодні наш народ, яким є цей “шлях до свободи”. І якщо перша проблема видається менш-більш однозначною і прийнятною, навіть аксіоматичною (ми готові визнати бодай у принципі, що ця відпо-відність потрібна), то друга сьогодні виглядає розмитою, спірною і неоднозначною. Тому, власне, цій другій проблемі присвятимо тут більше уваги, бо без чіткого бачення нашого шляху неможливо розв’язати проблему першу, сформулювати виразний педагогічний світогляд та адекватно будувати нову освіту.

Даремно було б сьогодні аналізувати реф-лексії чималої армії політологів, що з лупою в руці досліджують часом цілком випадкові вчинки політиків. Не виявлено серед цих дослідників жодного Нострадамуса, бо на велике потрібно дивитися з відстані. Нато-мість звернемо увагу на слушну і дещо неспо-дівану думку, що стала недавно крилатою: “Якщо хочете знати, що з нами відбувається, читайте Івана Франка”.

Немає в цій думці перебільшення, вчи-таймося в його “Мойсея”. Ця поема, написана у 1905 році, присвячена виходу народу з неволі, зокрема, останньому етапові його важкої дороги до свободи, названої “землею обітованою”. На певному етапі свого істо-ричного розвитку вихід переживає кожен народ, а тому описана І. Франком біблійна дорога євреїв є метафоричним відображенням того, що, на думку поета, стосується і нас. Поема написана для нас, українців, і є формою послання нам, а на думку багатьох дослід-ників, вона містить пророцтво та засте-реження щодо майбутнього, яке наш народ ще повинен пережити. “…Твоїм будущим душу я тривожу…”, – пише поет у пролозі до поеми (с. 616)¹.

Філософська сутність поеми – відображен-ня цивілізаційної моделі переходу народу від рабства до свободи – дає нам сьогодні шанс подолати “приземленість” уваги, не зосеред-жуватися на дріб’язкових епізодах суспіль-ного життя і з висоти історичного узагаль-нення побачити весь наш вихід – від самого “Єгипту” до “землі обітованої”, а значить, усвідомити та зіставити наше недавнє ми-нуле, наш теперішній стан і побачити наші перспективи.

Філософські засади і висновки з поеми “Мойсей” можуть і повинні, отже, слугувати підставою для побудови також адекватної педагогічної концепції, становлення нового педагогічного світогляду, а відтак і відпо-відної системи освіти. Бо вони визначаються сьогодні новим, залежним від нашого роз-витку, соціальним замовленням.

Вихід. Читаючи поему “Мойсей”, знаходимо у ній втілену глибоку віру поета в те, що і наш народ колись переживатиме свій вихід з “Єгипетської неволі” й започаткує свій шлях до свободи. На це вже у пролозі вказують рядки про “…спів, хоч тугою повитий, та повний віри…”, і сподівання, що наш народ колись зможе глянути “як хазяїн домовитий, по своїй хаті і по своїм полі” (с. 617). Але у мріях поета це ще колись буде, і з відстані часу устами Мойсея він звертається до народу:

“Та прийде колись час і для вас,

В життєвому пориві,

Появиться вам кущ огняний,

Як мені на Хориві” (с. 643)².

Цей час настав у кінці ХХ століття. В історичному вимірі для нашого народу це “наказ долі” здійснити вихід із соціальної і національної неволі одночасно. Соціальне рабство – внутрішнє і “надтериторіальне”. Національне, як і в біблійного народу, має також свою географію. За біблійною версією, на шляху до свободи євреям заважає зі сходу Єгипет, який не хоче відпускати їх. Його війська наздоганяють втікачів і готові по-вернути їх назад у неволю. Єгова³, як і слід було чекати, став на захист втікачів⁴.

Двояка природа рабства – національна і соціальна – та вихід з нього зумовили для нашого народу потребу брати на свої втомлені неволею плечі і два надважкі тягарі: побудову національної держави (“власної хати”) та підказаного часом демократичного “інтер’єру” в ній – громадянського устрою. З цього випливає, що в основу педагогічного світогляду сьогодні маємо класти цінності нашої нації і цінності демократії, поєднати і узгодити їх, хоча реально вектори спря-мованості національної ідеї та ідеї демократії є різними, часто суперечливими: перший спонукає до єднання, а другий діє як чинник дезінтеграційний.

Дорога. Користуючись біблійною ле-гендою, І. Франко застерігає нас, що з рабства до свободи не існує ні короткої, ні легкої дороги. Сорок літ (вік покоління!?) блукав народ пустелею, яку в фізичному вимірі можна було б пройти за 3 – 4 дні. Єгова неначе навмисне водив його по колу, щоб помер останній раб і щоб до “землі обітованої” прийшли люди, які не знали рабства (Єг.-5.6). Читаючи поему, приходимо також до висновку, що ця довга і важка дорога пролягла не у фізичному просторі, а в душі народу і що цей народ блукав у “пустелі духу”. Бо за 430 років перебування в єгипетській неволі він забув смак свободи і пристосувався до життя у рабстві.

Причина цих довгих блукань – у самій сутності рабства і свободи. В усіх народів ці поняття однакові, але дуже неоднозначні. Рабство – нікчемне, це застій, ледачість та лукавство, але воно має над свободою і “перевагу”, бо певною мірою звільняє люди-ну від турбот про себе і своє виживання у світі. Свобода ж дає людині широкі права, спонукає до творчості, але накладає на неї тя-гар самовідповідальності. Цим, власне, пояс-нюється той, на перший погляд, дивний факт, що поневолена людина (яка прийняла раб-ство) далеко не завжди прагне свободи, а іноді воліє повертатися до неволі. Рабство і деспотизм йдуть у парі і, взаємопристо-совуючись, створюють жахливий симбіоз, який К. Д. Ушинський називав “найогидні-шою сумішшю”⁵. Носієм її стає людина. Сьогодні вона репрезентована явищем “сов-ковості”, що втілює у собі споживацтво, апатію, агресивність, корумпованість, праг-нення “твердої руки” та інші подібні якості. Подолати цю “найогиднішу суміш” може лише цивілізаційний закон розвитку, закон творчості і прогресу, що діє понад волею людини і базується на її духовності.

Розкол. Вихід – у тому сенсі, як він трактується в Біблії і в поемі І. Франка, – неминуче супроводжується розколом сус-пільства і розколом самої людини. Мойсей за наказом Єгови закликає свій народ у пошуках кращої долі йти до “землі обітованої”. З ним ідуть його прибічники. Але водночас “від Єгипту почавши” (с. 636), його зусилля зазнають жорстокої критики з боку “опозиції” в особах Авірона, Датана та їхніх прихиль-ників, що сповідують ідеологію колишніх ідолів Ваала й Астарти. Сорок років лунає ця критика й існує ворожнеча між тими, хто прагне свободи, і тими, хто воліє жити у рабстві.

“Наш уділ – Сенаар і Гарран,

А наш шлях до востоку.

А на захід, у твій Канаан,

Не поступимось й кроку”

(с.632), – заявляє Авірон Мойсеєві.

Причину розколу суспільства і людини І. Франко вбачає, власне, у неоднозначності природи рабства і свободи. У Єгипті раби гнулись у ярмі, але “наїдалися ласо” (с. 662). Вийшовши з неволі, людина стикається з підвищеними вимогами життя, яке стає для неї драмою. Як у самій Біблії (Єг.5.6. та ін.), так і в поемі бачимо, з одного боку, палкий заклик до свободи, до якої спонукає євреїв сам Єгова, а з іншого, – жаль за “добрими часами” у єгипетському рабстві. “Нащо ви вивели нас із Єгипту, щоб ми повмирали в пустині?” – докоряють люди Мойсеєві та його однодумцям. – “Бо нема тут хліба і нема води, а душі нашій обридла ця непридатна їжа” (4М.-21.5). І далі: “Чи мало того, що ти вивів нас із краю, який тече молоком та медом, щоб повбивати нас у пустині..? Ти не впровадив нас ані до краю, що тече молоком і медом, ані не дав нам на власність поля та виноградники” (4М.-16.13-14). Неважко, до речі, відчути тут знайому і нам ностальгію сучасних бабусь, які з портретом Сталіна пікетують органи влади і плачуть за “великою державою”.

Розкол суспільства і людини, а також інтриги “лихих демонів громади” (термін І. Франка), позначаються на долі провідника народу – Мойсея. Він поступово втрачає своїх прихильників, катастрофічно падає його “рейтинг”. З Єгипту він вийшов Пророком, якого боготворив народ, а в кінці дороги не тільки зазнає зневаги, але й звинувачується у лиходійстві та засуджується до страти шляхом каменування. Дорога до свободи для провідника народу завжди особливо важка.

Розкол спостерігається в історії всіх народів, які здійснювали чи здійснюють свій вихід з рабства. Це бачимо на прикладі європейських революцій XVIII – XIX ст., про це свідчать сучасні події в Іраку, Палестині, Афганістані, в деяких південноамериканських республіках тощо. Розкол у нашому суспіль-стві теж не випадковість. Проте розуміння природності цього процесу може стати для нас і джерелом упевненості в собі та опти-мізму. Бо навіть довга і драматична дорога стає легшою і коротшою, якщо знаємо, куди вона веде і чим закінчиться. Звідси і наше толерантне ставлення до опонентів свободи, що стає імперативом у вихованні нового покоління. Власне, ідеал свободи, прагнення до громадянських прав, до яких маємо вести нашу молодь, і можуть згладжувати гострі кути суперечностей, в яких заплуталось старе покоління, що цих ідеалів не сприймає чи не розуміє.

“ Земля обітована”. З поеми дізнаємося, що “Земля обітована”, до якої йде і до якої приходить народ, – це не шматок території, названий Палестиною. До речі, коли євреї прийшли до неї, вона була вже зайнята іншими племенами. “Земля обітована” – це Храм Духу, до якого приходить народ у кінці блукань пустелею духовності. Цей храм є Головною Метою народу.

“Ось де вам вітчина осяйна,

З всіх найкраща частина!

Лиш дрібненький задаток її

Вам оця Палестина” (с. 663) – таке тлу-мачення Мети народу одержує від Єгови Мойсей перед смертю.

У поемі Івана Франка втілена віра, що і наш народ покликаний буде йти важкою дорогою духовного відродження. “Вірю в силу духу і в день воскресний твойого повстання”, – пише він (с. 616). На цьому шляху народ поступово віднайде віру у свої сили, позбудеться розчарувань, захоче здобути свободу. Устами Єгови поет заповідає нам найперше берегти скарби духовні, бо –

“Хто здобуде всі скарби землі

І над все їх полюбить,

Той і сам стане їхнім рабом,

Скарби Духа загубить” (с. 662).


І далі:

“… Хто Духа накормить у вас,

Той зіллється зо мною” (с. 663).

Поет вірить в Божу опіку над своїм на-родом і навіть у його месіанську долю – здатність нести у своїм серці світло і для себе, і для інших народів (с. 629-630). А відтак і в те, що в його серце Єгова вложив “…творчі сили…”, котрі вестимуть цей народ “у призначене місце” (с. 624).

Наше повернення до духовності (справжнє чи іноді вдаване) є початком цього важкого і довгого шляху. Місія педагогіки тут настільки очевидна, що не викликає сумніву навіть у людей з матеріалістичним світоглядом.

Нове покоління. Поема “Мойсей” дуже виразно вказує нам на історичну, очікувану нами місію молодого покоління. Підтекстом всього її сюжету є визнання того, що людина, сформувавшись у неволі, не може швидко стати вільною (і чи може взагалі?). Глибинні зміни у суспільній свідомості відбуваються лише з приходом нового покоління. Власне через це Бог неначе навмисне створює труднощі на шляху народу, водить його по колу (2М.14) і чекає на прихід нової гене-рації, яка не знала неволі. І. Франко просте-жує, як вона з’являється, як розвивається творчий хист у дітях, що народилися вже в дорозі до свободи. У той час, коли “у дрантивих наметах своїх весь Ізраїль дрімає” (с. 618), дітвора грається у дивні ігри – “будує міста”, “господарює”, “воює”, невідомо звідки набравшись всього цього (с. 619). Так поет протиставляє напівсонне рабство твор-чій енергії молодих. Устами Мойсея, який прощається зі світом, він дає дітям настанову бути милосердними до всього живого, бо життя – то найдорожчий скарб (с. 642).

Нарешті, символом історичної місії нового покоління є вчинок молодого Єгошуа. Коли помирає Мойсей (що був останній з рабів) і народ відчуває в собі духовну порожнечу (“… щезло те, без чого жить ніхто з них не годний” – с. 664), він збирає навколо себе молоде “парубоцтво” і кидає клич “До похо-ду! До бою!”, який перетворює “кочовисько ледаче” у потужне військо (“Із монадів лінивих… люд героїв сотворить” – с. 665). І лише молоде покоління рішуче зрікається ідеології Ваала й Астарти, ідеології рабства:

“Авірона камінєм поб’ють,

А Датана повісять…” (с. 665).

Сповняючи свою пророчу місію, І. Франко устами Мойсея наставляє молоде покоління нашого народу, передає йому своє розуміння обов’язку: нести тягар свободи і служіння Великій меті:

“Не гасіте ж святого огню

Щоб, як поклик настане,

Ви могли щиросердно сказать:

“Я готовий, о Пане” (с. 643).

І далі устами Єгови:

“… Виростайте ціпкі і тверді

Для великої зміни” (с. 662).

Маємо і тут однозначну настанову для нашої освіти і нашої педагогіки – виховати молодь з твердим характером для великої справи.

Місія педагогіки. “Кожен раз, коли відбувається зміна в політичному житті народів, – писав Г. Ващенко, – міняються зміст та форми освіти й виховання молоді”.⁶

Сучасний процес виходу нашого народу з неволі теж зумовлює такі зміни, хоча, звісно, маємо тут як паростки нового, так і чинники, які гальмують процес реформ. Мусимо уникнути і наукового лукавства, коли у старій концепції міняють лише барви – з червоної на синьо-жовту⁷, залишаючись при цьому на позиціях педагогіки радянської, що не може стимулювати нашого поступу. На наше переконання, у цій ділянці потрібні глибинні, найперше духовні зміни на підставі чіткого прогнозу розвитку суспільства. Про них свого часу, готуючись до демократизації російсь-кого суспільства в середині ХІХ ст. (що, на жаль, не здійснилась), писав К. Ушинський: “Всяке істотне, а не тільки позірне поліпшен-ня в побуті народу, всяка істинна реформа повинна ґрунтуватися на внутрішній духовній реформі, на русі вперед, який відбувається в самому дусі народу, бо тільки з цих духовних реформ виростають самі собою тривкі зовнішні реформи…”⁸.

Беручи на себе завдання формувати свідо-мість нової людини, педагогіка, з одного боку, відповідальна за те, якою ця Людина прийде колись до “землі обітованої” (чи готова вона жити в умовах свободи), а з іншого, – виробляючи стратегію освіти, – вона виконує велику місію каталізатора еволюційних процесів, стає чинником при-скорення поступу нашого народу. Біль-шовики у 30-ті роки ці можливості педагогіки та освіти добре розуміли і успішно вико-ристали в своїх цілях. Намагаючись зупинити процеси демократизації і повертаючи сус-пільство назад до “Єгипту”, вони, насамперед, винищили старше покоління, яке вже відчувало смак свободи і заважало їм, а потім зосередили великі зусилля на кому-ністичній едукації⁹ дітей та молоді, що й дало відомий ефект. Така велика увага до виховання молодого покоління гідна наслі-дування і сьогодні, хоча, природно, зміст цього виховання має бути іншим.

Цим цивілізаційним розумінням місії педагогіки визначається і її сучасна історична значущість. Вона покликана забезпечити фор-мування інакшої людини, настільки інакшої, наскільки рабство відрізняється від свободи, людини, яка готова взяти на себе повну відповідальність за своє життя. Таке надзав-дання педагогіка й освіта можуть виконати лише прикладаючи зусилля, спрямовані на духовний та національно-демократичний саморозвиток людини.

У пошуках духовності. Зневірившись у фальшивих мітах комунізму, наше суспіль-ство в 60-ті роки взагалі опинилось у пустелі духу, коли, як кажуть у народі, людина не вірить ні в Бога, ні в чорта. Людина й досі стоїть на роздоріжжі і шукає свою стежку до “іншої духовності”, бо без задоволення цієї природної для людини потреби вона зали-шається слабою і безхарактерною, нежит-тєздатною.

Помічниками людини у цих пошуках повинні бути національна культура, Церква, освіта, виховання у сім’ї та школі тощо. Теоретична педагогіка теж покликана вико-нати своє призначення: розкрити природу духовності. Тут треба зробити щонайменше два рішучі кроки: а) визнати, що духовність мусить мати конкретне джерело, яким є віра в ієрархічну систему ідеалів; б) зробити вибір між ідеалами, що ведуть до Любові і Добра, та ідеалами, що спонукають людину до творення зла і пов’язані з вірою в ідолів (комунізм, фашизм, антропоцентризм тощо). І якщо ставимо за мету виховати людину євро-пейського типу, то поверненню до традицій-ного християнського світогляду з вірою в Бога Любові і Добра альтернативи не існує. Опредмеченням цього світогляду є наша національна традиція, зокрема і педагогічна, репрезентована іменами багатьох педагогів – від літописних джерел до Григорія Ващенка. Треба також виробити адекватні методи введення нашої молоді у цю нову систему цінностей, що, зрештою, відповідає і нашим сучасним європейським прагненням.

Людина як предмет педагогіки. Людина є суб’єктом соціально-економічного і куль-турного життя. Суспільний поступ залежить не від “технологій”, а від неї, бо вона є їхнім творцем. Через це у процесі реформ вона опиняється у їхньому центрі. Їх темп і глибина залежать від змін у самій людині й самому суспільстві.

З іншого боку, ці суспільні зміни відбу-ваються не шляхом “переродження” зрілої людини, а через прихід нового покоління. І саме від освіти й виховання залежить, яким це покоління буде. Тут, власне, маємо виразне соціальне замовлення і відчуваємо місію педагогіки, а тому мусимо розуміти стан сучасної людини і братися до форму-вання нового покоління.

З “Єгипту почавши”, людина, як і все суспільство, виходить розколотою, в її душі є і світло, і тінь, поруч з гідністю вона несе в собі рабство. Цю суперечливість і соціальну незрілість усвідомлює і з болем сприймає поет і устами Мойсея – з докором і співчуттям – звертається до народу:

“Горе вам, – нетямущі раби

На гордині котурні!

Бо ведуть вас, неначе сліпих,

Ошуканці і дурні.

. . . . . . . . . . . . . . . . .

Горе вам, непокірні, палкі,

Загорілі й уперті,

Тим упором, мов клином, самі

Унутрі ви роздерті” (с. 636)

Світла частина людини – “дух, що тіло рве до бою”, – спонукає її в ім’я свободи долати важкий шлях, а залишки совковості спону-кають свої клопоти перекладати на когось іншого, що стає першопричиною втрати життєвої активності та життєвої перспективи. Цей стан людини – явище довготривале і він сповільнює поступ народу.

“Під подертими шатрами спить

Кочовисько ледаче,

А воли та осли їх гризуть

Осети і будяччє”

Чинником зцілення людини може стати лише духовність, що передбачає спрямо-ваність до Високої Мети. Лише вона забез-печує людині рівновагу та віру у власні сили, почуття гідності та розвиток творчих мож-ливостей. Як мовилось вище, вона і є тою “землею обітованою”, до якої має йти людина і народ.

Повертаючись тут до питання місії педа-гогіки, слід зауважити також, що у процесі виховання вона покликана поступово пере-носити свої “права едукації” на саму людину, робити її самовідповідальним суб’єктом власного життя. Людина є богоподібною, але вона підзвітна Творцю. Формування у людині здатності до самотворення – самонавчання, самовиховання і саморозвитку на основі усвідомлення власного життєвого призначен-ня – є стратегічним завданням нової педагогіки.

Залишивши за людиною право вибору, новий педагогічний світогляд ставить перед нею інші вимоги. Людина повинна форму-вати в собі здатність до саморегламентації, самообмеження і ця здатність повинна діяти в ній пропорційно до того, як широко вона користується своєю свободою. Функцію репресивного апарату, що був характерний для комуністичної педагогіки, мусимо замі-нити розвитком сумління в людині, що зрештою можливе лише за умови, якщо ми апелюватимемо до неї самої і до її віри в Авторитет Творця.

Реформи як імператив розвитку освіти. Якщо ми визнаємо, що наш шлях веде від рабства до свободи людини і народу, то система едукації, яка досі слугувала потребам ”Єгипетської імперії”, неминуче входить у суперечність з новими вимогами життя і виявляється непридатною. Потреба її реформування стає імперативом.

Влада, що сьогодні формується представ-никами різних політичних сил, може цей імператив сприймати, підтримувати, або й навпаки – не визнавати і навіть гальмувати його реалізацію. Так само, як і в інших сфе-рах суспільного життя, тут відчувається розкол – і суспільства, і людини. І це вже від представника влади залежить на чий бік він стане: на бік “Мойсея”, який спонукає до нового, чи на бік “Авірона і Датана”, що воліли б затримати старе, або й повернутися до життя у “Єгипетському раї”. Світогляд чиновника теж розколотий, на ньому теж позначився феномен рабства і феномен свободи.

Повертаючись до конкретики, не варто сперечатися, як маємо оцінювати колишню нашу педагогіку і освіту, але мусимо визнати, що вона була інакшою, не такою, якої вимагає життя в умовах конкуренції. Бо інакше не зможемо пояснити собі, чому досі масово споживаємо продукт не власного, а чужого виробництва (навіть харчові продукти), чому на виробництвах установлюємо не свої, а чужі технологічні лінії, тобто живемо в таких умовах, які вимагають від людини не тільки і не стільки широкої і глибокої інформо-ваності, скільки удосконалення її діяльнісних можливостей. Педагогіка і, відповідно, осві-та покликані ці вимоги до людини забез-печувати вже у процесі едукації.

Нарешті, не слід вважати реформами кос-метичне структурне “причісування” нашої освіти “під Європу”. Бо в європейців свої проблеми, а в нас – наші. І вони не тотожні, бо досі ми жили у різних світах і на різних витках історичної спіралі. Щоб наша освіта вписалася у європейський простір структурно (а Болонський процес саме це й передбачає), її необхідно зробити європейською за змістом, такою, що здатна забезпечити формування нової (для нас!) людини – діяль-ної, творчої, самодостатньої, характерної. А це передбачає довготривалу системну, ком-плексну та інформативно підготовану демо-кратизацію всіх ланок системи – структури навчальних закладів, підсистеми управління, змісту та процесу едукації, підготовки кадрів, забезпечення адекватними засобами, перебу-дови післядипломної освіти, фінансування тощо. Теоретична педагогіка покликана обґрунтувати напрямки цього реформування і відповідно формувати свідомість суспільства, зокрема й нового покоління педагогів.

На шляху реформування освіти стала зрозумілою і 12-бальна шкала оцінювання, яка “випадково” заблукала у нетрях чужого для неї старого педагогічного мислення і сьогодні застосовується не за призначенням.

Напрямки реформування змісту еду-кації¹⁰. Адекватне визначення змісту едукації є фундаментальним завданням педагогіки. Бо якщо структура є відносно стабільною скла-довою системи, що формується історично, відповідно до природи людини, то її зміст є елементом підстановчим, перемінним, і кожна епоха розуміє його по-своєму. Яку інформацію пропонувати новому поколінню, на яких цінностях виховувати і які якості в людині розвивати – це найважливіші питання сучасної української педагогіки, які треба описати та обґрунтувати, і найголовніше відповісти на питання: що школа повинна дитині “дати”? Що дитина повинна у школі “взяти”?

Як мовилось вище, реформу освіти не варто розуміти як “припасування” її до євро-пейських структурних стандартів. За основу треба брати наші власні потреби і можли-вості, зумовлені нашим власним суспільним поступом, але з орієнтацією на європейські цінності. За такого підходу реалізація едукації у загальних вимірах може здійснюватись за такими напрямками:

а) у сфері навчання – у бік раціоналізації пропонованої інформації і збільшення пито-мої ваги власної самостійної діяльності дитини;

б) у сфері виховання – введення молодого покоління у систему тих цінностей, які відповідали б життєвим природовідповід-ним потребам самої людини і навчали б її адекватної поведінки в родині (виховання родинності), громаді (громадянське вихо-вання), у державі (патріотичне виховання), у вселюдстві (моральне виховання), а також у природі (валео-екологічне виховання);

в) у сфері розвитку – удосконалення діяль-нісних можливостей людини, формування життєспрямованості та мотивації життє-діяльності, здатності адекватно осмислю-вати власну діяльність, виховання вольових якостей, які забезпечували б реалізацію життєвих цілей.

Структура концепції нової педагогіки і, відповідно, структура освіти мусить напов-нюватись цим новим змістом і названі напрямки збалансовано реалізувати.

Зіставляючи сучасне замовлення на зміст едукації з тим, яке існувало раніше, мусимо щонайперше визнати повну однобокість ра-дянської школи. Сьогодні не досить людину “навчати і виховувати”, їй треба забезпечити умови для саморозвитку, під чим розуміємо нарощування власних діяльнісних можли-востей, бо, входячи у конкурентне середо-вище, вона потребує цього. Це розвиток, що передбачає удосконалення її духовних, пси-хічних, соціальних і фізичних можливостей.

Тому в практиці сімейної і шкільної еду-кації має домінувати самостійна, гранично напружена діяльність дитини. Творча, вольова, ініціативна людина формується лише в умовах її вільної і самостійної діяльності. Вже з раннього віку дитина повинна брати на себе функцію суб’єкта діяльності і таким чином готуватись до ролі суб’єкта у власному дорослому житті. Традиційний погляд на зміст освіти з акцентом на інформації (знання, уміння, навички) повинен змінитись – акцент переноситься на діяльність, в якій інформація стає лише засобом.

Очевидно, що така перебудова педаго-гічної концепції, педагогічного світогляду і педагогічної практики передбачає також розширення участі самої дитини у виборі предмета власної навчальної діяльності, перегляд методів, глибинну диференціацію едукації тощо.

Інститути, методи і чинники едукації. Трактуючи людину як суб’єкт навчання, ви-ховання і розвитку, маємо докорінно перегля-нути роль тих чинників, які у системі едукації займають периферійне місце, але все ж на весь процес впливають. Це принципово важливо, бо такий підхід радикально змінює функції цих чинників. Тут насамперед потре-бує уточнення роль інститутів виховання, які покликані активно і цілеспрямовано діяти в річищі обраної педагогічної концепції. Це стосується найперше сім’ї, дошкілля, школи.

По-друге, йдеться про методи едукації, які визначали б спосіб діяльності батьків, вчи-телів, виховників з таким розрахунком, щоб вона не позбавляла статусу суб’єкта того, хто навчається, виховується і розвивається. Очевидно, що методи діяльності залежно від фактичного рівня того, хто навчає і того, хто навчається, повинні умовно поділитись на: а) методи навчання, виховання і розвитку; б) методи самонавчання, самовиховання і саморозвитку.

По-третє, залишаючи за дитиною статус суб’єкта, мусимо врахувати і прогнозувати наслідки її взаємодії із зовнішніми чинни-ками, зокрема з мистецтвом, працею, рідною мовою, засобами масової інформації, Церк-вою, громадськими організаціями, сферою спорту тощо. Педагогіка повинна оцінити едукаційний зміст, який вони пропонують людині, а в разі потреби, організувати гро-мадські зусилля для їхньої перебудови чи корекції з таким розрахунком, щоб роль цих інституцій мала позитивний характер. Усе це теж потребує адекватної переорієнтації не тільки педагогів, але й широкої громадсь-кості, участі всього суспільства у становленні нового покоління. Не можемо очікувати, що це трапиться одного дня, чи одного року. Але мусимо усвідомлювати і бути певними, що наш шлях веде до “обітованої землі” як символу духовності, що цей шлях є довгим, нелегким, що ждуть нас на ньому труднощі, але що до Великої Мети прийдемо, можливо, не ми самі, а виховане нами молоде покоління.

***

Наше сучасне суспільне життя ставить перед нами масу запитань, на які не знаємо відповіді, часто вона навіть розчаровує. Стосується це і освіти та педагогіки, яка її визначає, бо вони – складова суспільного життя. І маємо тут лише один спосіб знайти рівновагу: піднімімось над цим життям настільки, щоб “побачити” початок і кінець шляху до свободи. Тоді все, що сьогодні – з близької відстані – видається великим і значущим, виявиться лише малим епізодом цього довгого шляху. Тоді й на душі стане легше. Не можна тільки втрачати віру в призначення нашого народу, треба йти, вперто і впевнено перти свого плуга, як заповідав наш Каменяр. Бо той, хто надто оглядається і зупиняється, “до землі обітованої” не доходить.