Cols=2 gutter=24> 2007/№2 Засновники

Вид материала

Диплом

Содержание Про наукові мандри Про життя у Львові Про те, що заважає Про “нашу” і “їхню” систему навчання Про математику і суспільні процеси

Подобный материал:

• Cols=2 gutter=24> 2007/№3 Засновники, 2007.95kb.
• Cols=2 gutter=24> 2004/№2 Засновники, 2407.74kb.
• Cols=2 gutter=24> 2005/№2 Засновники, 2193.94kb.
• Cols=2 gutter=24> 2005/№4 Засновники, 2823.78kb.
• Cols=2 gutter=24> 2004/№3 Засновники, 3012.42kb.
• Cols=2 gutter=24> 2004/№4 Засновники, 2183.65kb.
• Cols=2 gutter=24> 2006/№2 Засновники, 2232.08kb.
• Cols=2 gutter=24> 2006/№4 Засновники, 2613.23kb.
• Cols=2 gutter=0> гриненко дмитрий сергеевич, 13.83kb.
• Cols=2 gutter=47> пбоюл кошмак, 159.62kb.

Станіслав Лем пише, що вчені діляться на тих, що подорожують, і тих, що сидять на місці. Мандрівних вчених він описує з гумором як таких, що літають від конференції до конференції, в залах очікування аеропортів знайомляться з тезами доповідей і пишуть статті. Якось я побував з візитом в Універ-ситеті Грацу, це в Австрії. Академік Райх там мені сказав, що раніше вченого не допускали до захисту дисертації, поки він рік не перебуде в якійсь науковій мандрівці. “Як би добре було у нас запровадити таке правило”, – подумалося, – “тоді ніякі вже депутати, чиновники і т.п. не захищали би так масово дисертації…”


Мені довелося досить багато мандрувати і, звичайно, у цих подорожах не обходилося без казусів, яких би вистачило, мабуть, не на один жмуток. Це я так натякаю на “Сма-рагдовий жмуток казусів”, цікавий проект Юрія Коха, де зібрано описи халеп, що траплялися з різними людьми, відомими і не надто.


Пригадую, як вперше відвідав Варшавсь-кий університет, десь наприкінці 80-х. Тоді ще літав недорогий літак Львів-Варшава, через 50 хв я вже був у польській столиці, в аеропорту, вважаючи, що знайти в ній університет так само просто як у Львові (тоді ще у Львові вищі школи поголовно не називалися університетами, як оце зараз), досить про це запитати першого-ліпшого або-ригена, не забувши додати “Проше пана/пані”. На практиці, однак, все виявилось не так просто, та врешті-решт я автобусом дістався до головного корпусу Варшавського університету, а там вже порівняно легко знайшов відділ “вспулпраци з заграніцом”, зайшов туди і чемно привітався “Дзєнь добри!”. Пані відповіла “Дзєнь добри, панє Зарічни!”, чим вгнала мене у стан легенького шоку. Бачачи моє збентеження, пані поясни-ла, що на сьогодні Варшавський університет очікував кілька гостей. Всі, крім одного, повідомили про час свого прибуття і їх зустрічали на вокзалі чи в аеропорту. Оцим одним, хто не надав такої інформації, був, власне, “пан Зарічни”, от вона і зробила висновок, що іноземець, котрий прийшов з торбою в офіс, власне, він і є. Все одержало логічне пояснення, і з того часу я взяв собі за правило – приїжджаючи кудись, самому знаходити пункт прибуття, не вдаючись до послуг тих, хто зустрічає гостей. Мушу сказати, що іноді такий принцип мене підводив. Якось я довго бродив шведським містом Лінчопінг, перш ніж дістався до університету на околиці, за лісом. Зате дорогою зробив відкриття, що старше покоління шведів добре знає німецьку мову, а молодше – англійську. А ще добре вивчив ситуацію зі світлофорами, які тут мало не на кожному кроці, навіть на лісовій дорозі, окремо для пішоходів, окремо для велосипедистів. Машин немає, але всі чемно чекають на зелене світло. (Знайомий швед казав, що іноді прокидається серед ночі, дивиться у вікно, а там така ж картина, стоїть самотній чоловік на переході, машин нема, проте він чекає зеленого сигналу світлофора.)

Як добре повертатися до Львова після тривалої відсутності у ньому! Нарікаючи, і то справедливо, на наше життя, побут, тарифи, низьку платню і т. п., дуже часто забуваємо про фундаментальні речі, які у Львові маємо задурно, а десь в Америці не купиш ні за які гроші. За прикладом далеко ходити не треба, хоча б звучання української мови на вулиці… Львівський акцент неповторний. Пригадую, в Америці, я зустрів випадково чоловіка, що ламаною англійською мовою запитав мене щось на зразок: “де тут книжковий магазин?” Розпізнавши зразу за вимовою львів’янина, я йому відповів рідною мовою: “говоріть по-українськи, тут кожен розуміє” і не поми-лився – чоловік справді був родом зі Львова, він приїхав у гості до доньки-студентки. Але ж і здивував я його своєю фразою – це треба було бачити!


Мені здається, що виникає мода на Львів, принаймні, я можу це стверджувати про математичне середовище. Для людей, не пов’язаних безпосередньо з цією наукою, хочу сказати, що існує сто перша причина, за яку люблять наше місто (це мені прига-дується стаття у “Поступі”, де йшлося про 100 причин), так от вона полягає в тому, що у міжвоєнні роки Львів був однією з мате-матичних столиць Європи, тут було створено цілі розділи математичної науки. До львівсь-ких математиків полюбляють приїжджати їх колеги з інших країн. Один французький математик відвідував нас десь зо п’ять разів і планує приїхати ще. Пригадую, його перший візит припав на перші роки незалежності, і тому він з великим розумінням сприймав наші побутові негаразди. Під час другого візиту він вже, однак, питав: “чому все ще нема води, чому за ці два роки, поки мене не було, ви не встигли налагодити водопоста-чання, чим ви, власне, увесь цей час займа-лися?” Довелося зробити йому екскурс в історію і тоді вже навіть у 2006 році він таких питань не задавав.

Коли француза знайомили зі ще одним львів’янином чи львів’янкою, він мусив по-чути: “о, месьє, ви з Парижа, а чи знаєте, що Львів називають маленьким Парижем?” і давав наперед заготовлену відповідь: “так, я знаю, що Львів називають маленьким Пари-жем, проте Париж ще не називають великим Львовом”.


Пригадую візит німецького професора, котрий на другий день свого перебування у Львові вирішив негайно повернутися додому. А причина проста: крім браку води вранці у готелі, ще й ніхто не може з ним поро-зумітися (він казав: крім рідної, німецької, я, як і кожен математик, знаю англійську, а оскільки народився в зоні французької оку-пації, то ще й французьку – і цих трьох мов мені вистачало, щоби об’їхати весь світ), довелося мені розповідати йому відомий анекдот про двох дядьків, котрий закін-чується діалогом: – То кілько він мов знав? – Та щось п’ять чи шість. – І що то йому дало? Німець посміявся разом зі мною і залишився. Він був пізніше належно винагороджений, бо на прощальній вечірці мав змогу переко-натися в потузі тодішньої німецької валюти, купуючи за одну-дві марки хороші напої.


Проте не став би я так уже й ідеалізувати рідне місто. Якась незрозуміла зміна швид-кості спостерігається, коли повертаєтесь до Львова. Ризикну впасти в суб’єктивізм, та скажу, що життя у Львові трохи сповільнене, світ (звичайно, не беру до уваги екзотичний Схід) живе динамічніше.

Дуже часто молоді вчені воліють їхати на Захід не стільки з фінансових причин (правду кажучи, вченому гроші не так уже й потрібні, він не має часу коли їх витрачати, бо повсякчас зайнятий наукою), а тому, що вченому потрібне конкурентне середовище, де можна швидко рости. Я досить часто зустрічався з ситуацією, коли у нас на занадто активних людей дивилися осудливо, як на порушувачів усталеної і освяченої наукової ієрархії.

Нещодавно зустрічався з математиком українського походження, що викладає в Америці і має там постійну позицію в одному з університетів. Він запитав, що заважає розвиткові науки в Україні зараз. Запитання непросте, оскільки, я переконаний, Бог спра-ведливо ділить таланти між народами і нам теж тут талановитих людей не позичати. Та кращі з них потім втікають, а залишаються дещо слабші, які і визначають загальну си-туацію. Доходить до того, що іноді дово-диться враховувати цей чинник при прийомі на роботу і віддавати перевагу тим, хто не має наміру в перспективі шукати роботу на Заході.


Мабуть, ми знаходимося у ситуації, у якій перебували країни Східної Європи на зразок Польщі чи Угорщини десь 15–20 років тому, коли звідти масово виїжджали вчені за океан. Тільки нещодавно почався процес повернен-ня на батьківщину, і я знайомий з польськими вченими, які попри можливість залишитися в Америці все ж вирішили їхати додому. З часом так будуть міркувати і українці, та чекати ще доведеться довго. Я вже згадував про велике бажання людей, далеких від науки і освіти, масово здобувати наукові ступені і звання. Це масове у нас явище (до речі, у світі воно не поширене – намагання, наприклад, конгресмена чи мера міста захищати дисер-тацію викликали би щонайменше великі здивування у людей) породило небачену наукову бюрократію, чи не найжорстокішу з усіх мислимих бюрократій. Від цієї бюро-кратії страждають насамперед талановиті люди, яким просто ніколи стежити за всіма “новаціями”, що придумуються чиновниками від науки. В науковому відношенні Україна зараз одна з найзакритіших держав, щось на зразок Албанії часів Енвера Ходжі. Один з моїх львівських студентів закінчив Кембрідж і здобув там ступінь доктора філософії (PhD). Його з охотою взяли працювати в Америку, а от у нас було би складніше з працевлашту-ванням, адже диплом Кембріджа, зрештою як і інших провідних світових університетів, Україною не визнається. (Чому? Та все тому, щоби не створювати конкуренцію своїм рід-ним кандидатам і докторам).

В Америці справді багато формальностей відсутні. Скажімо, там у вас не вимагають дипломів, досить лише, щоби хтось з вказа-них вами вчених підтвердив, що наукові ступені у вас таки є. Одна знайома пані про-фесор розповідала, що для такого підтверд-ження подала номер телефону Московського університету, який вона закінчувала. За якийсь час американці поскаржилися, що щодня туди телефонують, та ніхто не відповідає. Причина, як з’ясувалося, проста – вони телефонували, коли в Москві третя година ночі…


А ще молодих вчених відлякує непомірно високе педагогічне навантаження у наших університетах. Якщо, наприклад, у сусідній Польщі воно складає 6-8 академічних годин на тиждень, то у нас цю цифру можна сміливо множити на два. Разом з іншими видами педагогічної діяльності отримуємо біля 800 год. на рік. Та викладач університету – ще і вчений, у його обов’язки входить також проведення наукових досліджень. А поряд є інститути Академії наук, де співро-бітники за приблизно таку ж платню як і в університетах можуть зранку до вечора лише займатися наукою. Та от парадокс, який ми спостерігаємо вже багато років: середній науковий виробіток в університетах не менший, ніж академічних інститутах!

Дуже багато мають між собою спільного студенти у різних країнах. Американські, скажімо, студенти можуть зі знайомою мені хитрою інтонацією пояснити своє незнання якоїсь теми тим, що “захворіла бабуся у Нью-Йорку і треба було її провідати…” Проте наші студенти здатні перевершити всіх. Якось випадково зустрів у поїзді викладачку зі Швеції, вона викладала у Львові в Універси-теті шведську мову (здається, факультативно) і дуже хвалила наших студентів, більшість з яких під кінець семестру демонстрували чудові, на її погляд, пізнання зі шведської мови. Однак (і тут вона висловлювала велике здивування) знаходилися студенти, котрі не ходили на заняття взагалі, а за день до заліку приходили до неї за завданням, мовляв “ми вивчимо, бо ще є один день у запасі”. Як можна за день вивчити шведську мову? – дивувалась пані викладач, а я собі пригадав анекдот, де йдеться про те, що студент готовий навіть іти на іспит з китайської мови – була би у нього ще одна ніч.


В Університеті запровадили нещодавно 100-бальну систему, її багато хто недолюб-лює, а дехто навіть драматизує, мовляв, це чи не крах нашої доброї пострадянської освіти. Я ж мав уже “щеплення” проти такої системи, оскільки викладав за близькою системою пару років тому в американських і канадських університетах. Власне, один з її плюсів – це те, що левову пайку балів можна здобути лише протягом семестру, а тому такий екстрім як “навчання в останню ніч перед іспитом” стає просто неможливим. Варто згадати про ще один момент, це зараз на устах, – корупцію у вищій школі (правда, не можу погодитися з тоном багатьох публі-кацій, де мало не всі викладачі вищої школи записуються в корупціонери; можу запевни-ти, що це не так, принаймні в тій сфері, за яку можу ручатися, а саме, стислих наук). Якийсь мінімальний захист від сваволі недобросо-вісного викладача студент при стобальній системі все ж має, адже одержані бали у нього вже не відібрати.


А от щодо недоліків цієї системи, то певне найголовнішим є надмірне формалізування навчання. Іноді виникає ситуація, коли сту-дент набрав балів достатньо багато і претен-дує на високу оцінку, та відчувається, що якогось цілісного розуміння матеріалу в нього немає. Може спробую це проілю-струвати на прикладі іноземної мови: студент окремо добре вивчив теми “іменники”, “при-кметники”, “дієслова”, і в сумі набрав досить багато балів, а розмовляти так і не вміє…


Я досить довго викладав за кордоном, швидко втягнувся у викладання англійською мовою, зрештою, математику викладати чу-жою мовою легше, ніж, скажімо, гуманітарні дисципліни. Якось читаю лекцію, а з кори-дору за мною спостерігає студентка (заведено лекції читати при відчинених дверях, неве-ликий галас у коридорі не так уже й заважає). Після лекції студентка підходить і каже, що хотіла би записатися на наступний семестр на мої лекції, їй мій німецький (sic!) акцент не заважає, навпаки, вона каже, коли лекції чи-тають корінні американці, то їх буває важко розуміти через скоромовку, суцільне “бла-бла-бла”, а от я говорю зрозуміліше. Отож, студенти мають право вибирати викладача, звичайно в розумних межах, тобто на практи-ці це означає, що ті, хто записується спочатку на лекції, мають вибір, а от останні вже повинні задовольнятися тими викладачами, у яких ще є вільні місця в їх авдиторіях.

Я займаюсь математикою, наукою, що протягом довгої історії доводила свою надзвичайну ефективність у застосуванні до природничих наук. Неодноразово виникали спокуси застосувати математичні методи до проблем суспільства і одержати відповіді на наболілі запитання. На жаль, стислі науки не всесильні, їх методи не дають змогу про-гнозувати, як буде розвиватися соціум, і причина цього зрозуміла: члени суспільства, будучи вільними людьми, поводяться не настільки детерміновано, щоби це вписува-лося у наперед визначені закономірності. Сила математики, на мою думку, в іншому: вона знає межі своїх можливостей, що не завжди скажеш про інші науки. Смішно іноді слухати прогнози різного роду “експертів”, знаючи, що жодного наукового підґрунтя вони не мають і не можуть мати.


Однак, деякі дуже загальні моменти можна пояснити апелюванням до простих матема-тичних аргументів. Скажімо, кожен окремо взятий громадянин волів би, щоби всі навколо нього були законослухняними. Проте щодо себе, то він волів би більшої свободи, а саме можливості іноді закон порушувати (наприклад, паркувати автомобіль, де йому заманеться). А оскільки всі навколо при-близно так і міркують, то закон порушують усі, і тому усі вони ж потерпають від тотального беззаконня. Чому ж тоді є країни у світі, де громадяни дотримуються законів і як цього досягти? Саме тут би і знадобився скрупульозний математичний аналіз мотива-цій людської поведінки.

Взагалі, на Заході математика дуже інтен-сивно застосовується до соціальних наук, зокрема, до економіки. Кілька моїх учнів продовжили освіту за кордоном вже як економісти, і одержана у Львові математична підготовка їм лише у тому сприяла. Україн-ську економічну науку справедливо крити-кують за те, що її здобутки не надто звучать на світовому рівні, бо українські вчені мало публікуються за кордоном. Це справді так, та думається, що ситуація почне потроху зміню-ватися на краще, втім і завдяки зусиллям математиків. Нещодавно один з моїх учнів, що зараз стажується у Великобританії, пові-домив приємну новину: нашу з ним статтю прийняв до друку престижний шпрінґе-рівський журнал “Economic theory”.


У цей постреволюційний період (дивуюся, чому офіційно не вживають термін контрре-волюція) домінуючим настроєм є розчаруван-ня, оскільки очікування не справдилися. Зізнаюсь, що я і не покладав надії на стрімкі зрушення, а тому зараз не маю і розчарувань. Навряд чи від того, хто буде Президентом чи прем’єром, залежить, чи в нашому ліфті будуть смітити (не насмілююсь писати тут про гірші речі). Як робили за Кучми, так роблять і за Ющенка. Відповідь на одвічне питаття “хто винен?” я в когось запозичив: “точно не я”. На інше питання, “що робити?”, відповідь також відома – робити свою повсякденну роботу, бажано добре і з натхненням. Для мене – це викладати і писати наукові праці.

Самобутність України як окремої держави та її культурне обличчя визначає насамперед українська етнічна нація, яка і за історичними передумовами, і за сучасними суспільно-гео-графічними параметрами має в Україні дер-жавоформуючий характер. Але, окрім украї-нців, за переписом 2001 року в Україні проживало 10699,2 тис. (22,2%) іноетнічного населення. Для означення представників неукраїнських етнічних груп законом України “Про національні меншини в Україні” вико-ристовується поняття національні меншини [1]. У Конституції маємо два поняття: націо-нальні меншини і корінні народи [2]. Та оскільки деякі групи етнічно неукраїнського населення не хочуть, щоб їх вважали націо-нальними меншинами, доцільно детальніше розглянути проблему ідентифікації суб’єктів етногеографічних взаємин в Україні. Слід зазначити, що певне негативне ставлення до поняття національні меншини пов’язане насамперед з особливостями його вживання у колишньому СРСР, де дискримінували т. зв. “нацменів”. Водночас це поняття є загально-прийнятим у міжнародному праві і не має негативного змісту, а, навпаки, забезпечує певні передумови для більшої правової захи-щеності окреслених ним етнонаціональних спільнот і груп. Тому все населення, яке в Україні загалом не ідентифікує себе з етнічними українцями, формує середовище етнонаціональних меншин, яке однак слід структуризувати, враховуючи історично-полі-тичні особливості, характер заселення і розселення, демогеографічні параметри. У цьому аспекті кримські татари, як і ґаґаузи, караїми, є, з одного боку, невеликими корін-ними народами, етнокультурне обличчя яких сформувалося на певній частині території України, тобто окремі реґіони України є їхньою історичною батьківщиною, проте, з огляду на реалії етногеографії і демо-географії, історичні й політико-правові засади державності, у загальнодержавному масштабі й у відношенні до української етнічної нації – державоформуючого етносу, і кримські тата-ри, і ґаґаузи, і караїми є етнонаціональними меншинами, тобто використовувати це поняття правомірно щодо всього етнічно неукраїнсь-кого населення.

Співвідношення чисельності етнонаціо-нальних спільнот і груп в Україні засвідчує, що на сьогодні в Україні є лише одна велика етнонаціональна група – етнічні росіяни і зовсім немає середхні за людністю етнічних меншин. Важливим є те, що за винятком Закарпатської та Чернівецької областей, у всіх інших реґіонах, де більшість становлять етнічні українці, росіяни є кількісно найбіль-шою етнічною групою (у Закарпатській області кількість росіян є меншою, ніж угорців та румунів, а в Чернівецькій області – ніж румунів та молдован). Останній перепис населення засвідчив, що в Україні проживало 8,33 млн (17,3%) росіян [4, с. 11]. Сюди входить, безперечно, і значна кількість етнічно-змішаного населення, яке асимілюва-лося чи з різних причин (змішані шлюби, політична кон’юнктура радянських часів) ідентифікувало себе з росіянами.

Упродовж 90-х років абсолютна кількість і частка росіян зменшились, що зумовлено гео-політичними змінами та тенденціями міґра-ційного обміну України з Російською Федера-цією. Абсолютна кількість – на 26,6%, а пито-ма вага – на 4,8% (з 22,1% у 1989 році до 17,3% у 2001 році). Найбільше зменшення частки росіян (на понад 5%) відбулося в АР Крим, Дніпропетровській, Донецькій, Запо-різькій, Луганській, Одеській, Харківській, Херсонській областях, тобто у східних та південних реґіонах. З огляду на те, що в цих реґіонах немає жодних дискомфортних со-ціально-культурних передумов для життє-діяльності російської етнічної групи, є підста-ви вважати, що зменшення питомої ваги росіян у цих реґіонах і загалом по Україні відбулося внаслідок реінтеґрації частини представників цієї групи з українським етнічним корінням в українське середовище. Внаслідок зменшення питомої ваги росіян, вони на сьогодні уже не становлять абсо-лютної більшості у сільському населенні АР Крим, а лише відносну (понад 45%). З чо-тирнадцяти адміністративних районів Криму росіяни мають абсолютну більшість лише у п’яти (Бахчисарайському, Кіровському, Ленінсь-кому, Нижньогірському і Чорноморському) і відносну більшість ще у семи.

В історико-етнографічному плані російсь-ке населення досить неоднорідне. Це і давні поселенці, які є автохтонним населенням Слобожанщини й Донеччини (субетнічна група донських козаків), і представники різних російських етноконфесійних груп (старообрядці), що переселилися в Україну впродовж ХVII-ХІХ ст. і сьогодні найбільше їх проживає у Вінницькій, Одеській, Чер-нівецькій, Хмельницькій і Чернігівській областях, і значна, кількісно найбільша, група міґрантів періоду індустріалізації УРС. Згідно з даними перепису 2001 року на території України народилося 4 млн 963 тис. росіян, що становить 59,6% від усього етнічно російсь-кого населення і 11,6% від усього населення, що народилося в Україні. Найбільше росіян народилося у Донецькій області (1 млн 314 тис., 26,5% від усіх росіян, що наро-дилися в Україні), а також в АР Крим (780 тис., 15,7%) та Луганській області (709 тис., 14,3%). Від 250 до 450 тис. етнічних росіян народилися у Дніпропетровській, Запорізькій, Одеській і Харківській областях. У відношенні до всього населення, що наро-дилося на території реґіонів та міст із спеціальним статусом, найвищою питома вага етнічних росіян є у Севастополі (79,9% ), АР Крим (66,8%), а також у Донецькій та Лу-ганській областях (33%). Найменшою – у за-хідних областях – Волинській (0,8%), Закар-патській (0,9%), Івано-Франківській (0,7%), Рівненській (0,9%) та Тернопільській (0,5%).

Розселення етнічних росіян в Україні, враховуючи, зокрема, їхню частку в сільсь-кому населенні, має, особливо в західній частині, розсіяний (дисперсний) характер, концентруючись насамперед у великих адмі-ністративних, промислових та рекреаційних центрах. Це підтверджують, зокрема, такі показники, як частка обласних центрів у загальній кількості росіян, частка росіян у сільському та міському населенні, густота етнічно російського населення. У таких захід-них областях, як Волинська, Івано-Фран-ківська, Львівська, Рівненська в обласних центрах сконцентровано понад 50% усіх етнічних росіян. Виняток тут – Закарпатська область, де, окрім обласного центру, Ужгоро-да, значна кількість росіян зосереджена в другому за демографічним потенціалом і значенням місті – Мукачевому. Така ж висока концентрація росіян в обласних центрах характерна й для деяких центральних (Він-ницької, Черкаської), північно-східних (Чер-нігівської, Харківської) та південних (Мико-лаївської й Одеської) областей. Відносно найменшою є концентрація росіян у реґіо-нальних центрах АР Крим, Запорізької, Луганської та Донецької областей. Саме у цих областях набагато вищою є густота росіян, яка формується не лише міським, але й сільським населенням, засвідчуючи зага-лом, що росіяни тут формують значною мірою суцільні та компактні ареали розсе-лення. Частка етнічних росіян у сільському населенні становить тут від 17 до 46%. Менші ареали компактного розселення росіян сфор-мувалися у Сумській та Одеській областях. У цих реґіонах частка росіян у сільському населенні становить від 7 до 10%. Водночас у 15 реґіонах центральної і західної України густота етнічних росіян у сільській місцевості не перевищує 1 особи на км². У всіх реґіонах України, за винятком АР Крим, частка росіян у міському населенні є у кілька разів вищою, ніж у сільському. Так само значно вищим за середні по Україні значення (68%) є рівень урбанізації росіян (87,6%), який є найвищим, з одного боку, в районах високої урбанізації (Донецька, Луганська, Дніпропетровська області) і, з іншого, – у західних реґіонах (Івано-Франківська, Львівська області).

Росіяни, як демографічно і політично домі-нуючий етнос колишнього Радянського Союзу, незважаючи на віддаленість від ареалу свого формування, майже не зазнали асиміляції. Понад 96% з них у 2001 році рідною визнали мову своєї національності, це значно вищий відсоток, ніж в українців (78,1%) та в більшості інших етнонаціональ-них груп. Вважають рідною українську мову лише 3,5% росіян. Порівняно з попереднім переписом ця частка дещо зросла (на 2,3 %). Географія етнічних росіян, які вважають рідною українську мову, як уже зазначалося, істотно диференційована за реґіонами. Найбільша їхня питома вага (від 10 до 20%) – у тих реґіонах, де, з одного боку, росіяни розселені найбільш дисперсно та, з іншого, – порівняно цілісним є українське мовно-куль-турне середовище (Вінницька, Волинська, Житомирська, Львівська, Хмельницька облас-ті). І, навпаки, відносно найменше росіян з рідною українською мовою в АР Крим (0,2%), Донецькій (1,3%) та Луганській (1,7%) областях.

Частки інших етнічних меншин у 2001р. не перевищували одного відсотка всього населення України. Істотними є їхні відмін-ності щодо особливостей заселення території України, ступеня компактності розселення. Невеликі частини деяких етнічних груп (угор-ці, румуни, білоруси, росіяни), що компактно проживають у прикордонній смузі, опинилися в складі України не в результаті міґрацій, а внаслідок складних процесів встановлення державного кордону і є тут автохтонним населенням. Але все ж більшість росіян і переважна більшість білорусів – це міґранти міжвоєнного і післявоєнного періоду.

З етнонаціональних груп найкомпактні-шим є розселення угорців, румунів і болгар – переважно автохтонного населення (понад 95% народилося в Україні). Так, понад 95% усіх угорців проживає в Закарпатській обла-сті, де вони є кількісно найбільшою етнічною групою. За міжпереписний період кількість угорців у Закарпатському реґіоні зменшилася на 2,7%, а їхня частка в усьому населенні – на 0,4% і зараз становить тут 12,1%. Причому в сільській місцевості абсолютна кількість угорців дещо зросла, але питома вага – змен-шилася, насамперед з огляду на вищі темпи зростання населення українців та румунів. Водночас у містах, навпаки, кількість населення цієї етнічної групи зменшилася, але її питома вага залишилася незмінною.

Близько 85% греків розселені в Донецькій області, і займають тут за питомою вагою третє місце після українців та росіян. У Чернівецькій області зосереджено 74% руму-нів і 25% усіх молдован України. Найвищою тут є і їхня питома вага серед етнічно неукраї-нського населення. З огляду на зростання за міжпереписний період абсолютної кількості та питомої ваги румунів (на 1,8%) і зменшення кількості та частки молдован (на 1,7%), враховуючи подібні тенденції природ-ного та механічного руху, можна припустити, що частина молдован ідентифікувала себе як румуни. Є підстави вважати, що цей процес триватиме, адже за даними перепису 2001 року 1,7% молдован визнають рідною інші мови, тобто не мову своєї національності і не українську чи російську мови. В Одеській області проживає 71% усіх болгар України і 45% молдован. В етнонаціональній структурі цієї області за питомою вагою болгари й молдовани посідають відповідно третє і четверте місця після українців та росіян. За міжпереписний період кількість та питома вага болгар і молдован дещо знизилася: частка болгар зменшилася, з 6,3% до 6,1% (на 0,2%), частка молдован – з 5,5% до 5% (на 0,55%).

Найбільша частка поляків (близько 32%) розселена у Житомирській області, значними є їхні скупчення у Вінницькій і Хмельницькій областях.

Серед найбільших етнонаціональних мен-шин великою дисперсністю відзначається розселення євреїв, білорусів, а в центральних і західних областях – росіян. Саме серед найбільш дисперсно розсіяних етнонаціо-нальних меншин найвища частка міського населення – це 98,6% євреїв, 86,8% росіян і 77,8% білорусів. Більшістю серед сільського населення представлені румуни (78,5%), ґаґаузи (73,4%), молдовани (71,5%), угорці (63,9%), болгари (58,7%). Водночас спів-відношення сільського й міського населення за етнонаціональними групами істотно впли-вають на рівень їхньої освіти. Зокрема, пито-ма вага осіб з вищою освітою серед росіян та білорусів є значно вищою, ніж серед молдо-ван, румунів та угорців [305].

Низка соціально-економічних (насамперед щодо зайнятості та забезпеченості земельни-ми ресурсами) та етнополітичних (представ-ництво у структурах влади) проблем пов’я-зується з розселенням кримських татар. За переписом 2001 року понад 98% кримських татар проживали в АР Крим (понад 66% у сільській місцевості і понад 33% у містах). Їхня абсолютна кількість в межах півострова зросла за міжпереписний період у 6,3 раза, що дало їм змогу зайняти за питомою вагою (12% усього населення реґіону) третє місце після росіян та українців. Майже 70% усіх кримських татар народилися поза межами України, зокрема, близько 60% в Узбекистані. У межах автономії їхнє розселення також має свої відмінності. При середній по автономії частці населення 12% з міст республікансь-кого підпорядкування найвищою є питома вага кримських татар у Судаку (17,4%), найнижчою – у Керчі (1%) і Ялті (1,3%). В інших містах цієї категорії їхня частка коливається від 3 до 9%. З адміністративних районів найбільшою є питома вага кримських татар у Білогірському районі (29,2%). Пере-вищує 20% частка кримських татар ще у шести районах (Бахчисарайському, Джанкойсь-кому, Кіровському, Первомайському, Сімферо-польському та Совєтському). Переважно це передгірська та центрально-східна частина Криму. Причому у Білогірському, Бахчиса-райському, Кіровському та Совєтському районах за питомою вагою кримські татари вийшли на друге місце після росіян. Найменшою (від 12 до 14%) є їхня частка у північно-західних Чорноморському та Роз-дольненському районах. Загалом у чотирьох передгірських і гірських районах (Бахчи-сарайському, Сімферопольському, Білогірсь-кому і Кіровському) зосереджено 35,8% усіх кримських татар. У реґіональному центрі, м. Сімферополі, проживає понад 25 тис. кримських татар (10,4% від їхньої загальної кількості у реґіоні), а їхня частка у населенні міста становить 7%. На південному березі Криму розселено 6,2% від усієї кількості цього невеликого корінного народу, що на сьогодні проживає у межах автономії.

Одним з чинників внутрішньо і зов-нішньоетнополітичних стосунків України є територіальна організація ґаґаузів, невели-кого корінного тюркомовного народу з християнською релігійною традицією, більша частина якого (близько 150 тис.) розселена у Молдові. У середині 90-х років ґаґаузи у Молдові добилися проголошення обмеженої адміністративно-територіальної автономії з центром у м. Комрат. В Україні за переписом 2001 року проживало 31,9 тис. ґаґаузів, з них 86,5% – в Одеській області, де вони займали за питомою вагою п’яте місце після українців, росіян, болгарів, молдован. Найбільші ареали їхнього розселення є у Болградському (майже 19% від усього населення району), Ренійсь-кому (майже 8% населення району), Тару-тинському (6%) та Татарбунарському (6%) районах, які виділяються значною етнічною поліареальністю і дифузним поліетнічним розселенням. Як бачимо, ґаґаузи в Україні не формують суцільного масиву розселення, де б вони становили абсолютну чи відносну більшість.

Напрям асиміляції етнонаціональних мен-шин, відображаючи реалії етнонаціональної політики колишнього Радянського Союзу, також істотно диференційований з огляду на різні чинники, серед яких істотне значення має розміщення. Так, природна асиміляція переважно в українське, а не в російське середовище, характерна для етнонаціональ-них меншин із високою часткою сільського населення, розселених у західних і централь-них реґіонах. Найгостріші проблеми, що сто-суються володіння українською мовою, характерні для неслов’янського населення, що імміґрувало в Україну упродовж останніх років. А серед автохтонного етнічно неукраї-нського населення найменш готові до інтегра-ції в загальноукраїнське культурне середо-вище ґаґаузи.

Аналіз розміщення етнонаціональних мен-шин України ще раз підтверджує безпід-ставність стереотипів щодо високого ступеня її поліетнічності. З огляду на тенденції динаміки етнонаціональної структури Украї-ни, спричинені новими геополітичними умова-ми, вона поступово еволюціонуватиме до моноетнічної держави.




Література

1. Закон України “Про національні меншини в Україні” // Відомості Верховної Ради України, 1992. № 36. 8 вересня.

2. Конституція України. К., 1997.

3. Населення України за місцем народження і грома-дянством. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року. К., 2004.

4. Національний склад населення України та його мовні ознаки за даними Всеукраїнського перепису насе-лення 2001 року. К., 2003.

Явище надпровідності надзвичайно цікаве багатьма аспектами, зокрема й тим, що воно є безпосереднім, видимим на макроскопічному рівні, виявом квантових властивостей і мікроструктури твердих тіл. Відкрите гол-ландським фізиком Гейке Камерлінг-Оннесом у 1911 р. ще до виникнення квантової механіки (а це середина 20-х років минулого століття), воно на тривалий час було “твердим горішком” для фізиків навіть після того, як вони зрозуміли чимало тонкощів квантових законів. Відомий фізик Річард Фейнман 1956 р. говорив: “Квантова механіка 1926 р. й упродовж наступного десятиріччя з величезним якісним успіхом була швидко застосована до різноманітних явищ. Виникли добрі теорії металів, інших твердих тіл, рідин, хімічних явищ. Однак, просуваючи фронтову лінію нашого знання, ми залишили в тилу під облогою два міста, які повністю оточені знан-ням, але самі собою ізольовані й недоступні”. Цими “оточеними містами” Р. Фейнман вважав явища надпровідності та надплинності.

Подамо декілька фактів з історії відкриття Г. Камерлінга-Оннеса (1853–1926), професора фізики Лейденського університету. Саме він сконструював зріджувальну установку, яка давала змогу охолоджувати гази аж до зрідження, отримав зріджені кисень, азот і повітря. Найважче було одержати зріджений гелій, що врешті йому вдалося у 1911 р. Для цього необхідно було досягнути температури 4,2 К. Оскільки Г. Камерлінга-Оннеса, як і багатьох інших фізиків, цікавила залежність питомого опору різних провідників від темпе-ратури, то цілком логічно було провести його вимірювання саме при найнижчій гелієвій температурі. Для дослідів він вибрав ртуть як добрий провідник електричного струму. Крім того, ртуть можна було одержати в достатньо чистому вигляді, майже без домішок (на відміну, наприклад, від міді). У 1911 р. Камерлінг-Оннес виявив, що при температурі 4,15 К електричний опір ртуті практично зникає. Точніше, як це виявилося при пізніших вимірюваннях, він у 10¹³–10¹⁵ разів менший, ніж опір звичайних металів при кімнатній температурі. Фізики дуже швидко оцінили важливість відкриття явища надпро-відності й уже за 2 роки Г. Камерлінг-Оннес був удостоєний Нобелівської премії за дослід-ження властивостей речовин при низьких температурах і одержання рідкого гелію.

З часом виявилось, що надпровідними є багато чистих металів та інших елементів. Із 110 відомих хімічних елементів 70 є метала-ми і з них понад 40 стають надпровідними при дуже низькій температурі. Температуру переходу в надпровідний стан називають критичною температурою. Серед металів най-вищу критичну температуру мають свинець і ніобій, відповідно 7,23 К і 9,25 К. Найнижча критична температура вольфраму – 0,012 К.

Температурний інтервал, в якому опір різко спадає до нуля, досить низький – від десятих до тисячних градуса Кельвіна, його називають шириною області надпровідного переходу.

Надпровідність можлива не лише в дуже чистих металах, але й при внесенні до них домішок, часто при цьому критична темпе-ратура навіть дещо зростає. Виявилось також, що надпровідниками є багато інтерметалевих сполук і на сьогодні найбільшу кількість надпровідних матеріалів (понад дві тисячі) становлять не елементи, а сплави і сполуки. Причому саме серед цих матеріалів виявили такі, що мають найвищу критичну темпе-ратуру, зокрема в 1961 році у сплаві ніобію з оловом зареєстрували перехід у надпровідний стан при температурі 18,1 К. Ще вищу кри-тичну температуру мають напилені тонкі плівки сполуки ніобію з германієм – 23,2 К (виявлено 1973 р.). Тривали наполегливі по-шуки речовин із ще вищими критичними температурами.

У 1933 р. німецький фізик Вальтер Мейснер виявив, що речовини в надпровід-ному стані стають ідеальними діамагнети-ками, тобто в них не проникає магнітне поле. Ефект Мейснера зумовлений тим, що в надпровіднику при дії слабкого магнітного поля у тонкому приповерхневому шарі виникають кільцеві незгасаючі струми, які компенсують зовнішнє прикладене поле. Дослідження показали, що при дії на надпро-відник дуже сильного магнітного поля він втрачає свої надпровідні властивості та стає звичайним провідником. Тобто надпровід-ність руйнується не тільки при нагріванні вище критичної температури, але й при дії магнітного поля, сильнішого за деяке кри-тичне. Критичні магнітні поля для чистих металів становлять сотні ерстед, причому, як правило, чим вища критична температура, тим вища й критична напруженість магніт-ного поля. У зв’язку з цим був зроблений висновок, що для переведення зразка із надпровідного стану в звичайний потрібно затратити енергію теплову або магнітного поля. Іншими словами, вільна енергія речо-вини у нормальному стані вища, ніж в надпровідному.

Перший важливий крок до пояснення явища надпровідності зробили у 1935 р. ні-мецькі фізики Фріц Лондон і його брат Гейнц. Суть їхньої феноменологічної теорії (тобто такої теорії, яка описує явище, не торкаючись причин його виникнення) полягала в при-пущенні, що надпровідність зумовлена пев-ним квантовим ефектом, який виявляється в усьому об’ємі тіла в макроскопічному масшта-бі. До цього висновку Фріц і Гейнц Лондони дійшли, осмислюючи ефект Мейснера. За їхньою теорією електрони в надпровіднику поводяться так, наче складають дві підсисте-ми – колектив надпровідних електронів і колектив звичайних електронів провідності, кожен із своєю концентрацією. З підвищен-ням температури концентрація надпровідних електронів зменшується і при критичній температурі вона дорівнює нулеві. А при Т=0 дорівнює нулеві концентрація звичайних (нормальних) електронів провідності. Струм надпровідних електронів не відчуває опору, тоді як нормальний струм підпадає під закон Ома. Згідно з теорією Лондонів надпровідні електрони утворюють єдиний квантовий стан, тобто в кожній точці простору електронна “рідина” (конденсат) описується квантово-ме-ханічною хвильовою функцією як єдине ціле.

Для розуміння природи явища надпро-відності важливим було спостереження, що перехід із нормального у надпровідний стан є типовим фазовим переходом, які спостері-гаються в інших фізичних явищах. При цьому в фізиці розрізняють фазові переходи І та ІІ роду. Для переходів І роду характерна стрибкоподібна зміна властивостей речовини – густини, теплоємності, коефіцієнта тепло-вого розширення та ін. Фазові переходи І роду супроводжуються поглинанням або виділенням тепла (прикладом є перехід води у лід чи пару). Фазові переходи ІІ роду відбуваються без виділення чи поглинання тепла, коли не спостерігаються стрибки об’єму, зміни в розташуванні атомів та ін., тобто перетворення відбуваються не стрибко-подібно, а плавно. Однак, фазовий перехід ІІ роду проявляється у стрибку теплоємності та в інших аномаліях. Теорію фазових переходів ІІ роду розробив Л. Ландау в 1935–1937 рр.

Перехід у надпровідний стан за відсутно-сті магнітного поля є фазовим переходом ІІ роду. Якщо ж присутнє магнітне поле, то перехід у надпровідний стан супроводжується виділенням прихованої теплоти, тобто перехід І роду.

У 1950 р. В. Гінзбург і Л. Ландау розро-били феноменологічну теорію надпровідності на основі загальної теорії фазових переходів ІІ роду. Надпровідники І та ІІ роду відріз-няються за багатьма параметрами, але найха-рактерніша їхня відмінність – поведінка у магнітному полі.

Надзвичайно важливою для розуміння надпровідності стала так звана теорія БКШ (скорочена за прізвищами її творців – Джона Бардіна, Леона Купера і Джона Шріффера). Видатний американський фізик Джон Бардін (1908-1991) поки що єдиний учений у галузі фізики, відзначений двома Нобелівськими преміями. Саме він дійшов висновку, що в надпровідності суттєвою є взаємодія між рухомими електронами та коливаннями кристалічної ґратки, так званими фононами. Фонони є квантами коливань кристалічної ґратки, це ніби пружні хвилі, що виникають при коливаннях атомів у кристалічній ґратці. Якщо якийсь атом вивести із положення рівноваги, то збурення поширюватиметься по кристалу зі швидкістю звуку. Існують акустичні та оптичні фонони. Фонони є квазічастинками у тому розумінні, що вони можуть існувати лише в кристалі (у вакуумі фононів не може бути, на відміну, наприклад, від квантів світла – фотонів). Модель фононного газу в об’ємі кристала вказує, що фонони переміщуються, зіштовхуються з електронами та між собою. Тобто, у твердому тілі електронам перешкоджають вільно рухатися фонони, що й пояснює електроопір.

Леон Купер у 1956 р. висунув оригінальне припущення, що за певних умов електрони можуть у твердому тілі утворювати пари. Утворення пар (їх називають “куперівським, парами”) призводить до виникнення надпро-відності. Як можуть спарюватися електрони, якщо за законом Кулона вони відштов-хуються? Відповідь полягає в тому, що за певних умов між електронами можуть вини-кати сили притягання через їхню взаємодію з іонами кристалічної ґратки. Наглядно це можна описати так: електрон, переміщуючись у кристалі, притягує найближчі позитивно заряджені іони, при цьому там, де він перебуває в конкретний момент часу, ґратка трішки деформується й виникає короткочасне збільшення концентрації позитивного заряду. Саме цей заряд притягає інший електрон. Інакше кажучи, завдяки електрон-фононній взаємодії два електрони можуть утворити куперівську пару, заряд якої дорівнює 2е. При цьому взаємно притягуватимуться електрони, відстань між якими велика порівняно з міжатомною відстанню в кристалі, оскільки для притягання іонним згущенням другого електрона, перший електрон повинен відда-литися, інакше кулонівське відштовхування перевершить притягання. Тому куперівську пару не можна уявляти собі як “двоелек-тронну молекулу”, бо в молекулі атоми поряд, а в куперівській парі електрони пере-бувають на великих відстанях, що можуть у тисячі разів перевищувати міжатомні відстані в ґратці. При температурі, нижчій від критичної, сила спарювання у надпровіднику утримує електрони в узгодженому русі й перевищує дію теплових коливань атомів у кристалі. Тому надпровідні електрони дрейфують без затрат енергії.

На основі теорії БКШ вдалося пояснити ефект Мейснера, визначити критичні магнітні поля та інші параметри. Незалежно від авторів теорії БКШ видатний математик і фізик Микола Боголюбов (1909–1992) розро-бив мікроскопічну теорію надпровідності, а також надплинності (явище надплинності рідкого гелію відкрив у 1937 р. П. Капиця). М. Боголюбов розглянув надпровідність як надплинність електронних пар за аналогією зі зрідженим гелієм.

Сьогодні явище надпровідності, зокрема надпровідні електромагніти, досить широко використовується в техніці. Принцип надпро-відної магнітної підвіски застосовується на залізничному транспорті деяких країн. Вагон рухається без коліс завдяки магнітному полю, яке створюють вмонтовані під вагоном надпровідні електромагніти. У спеціально сконструйованій металевій колії утворюється “струмова хвиля”. Взаємодія струму з магнітним полем забезпечує одночасно тягу та підвіс вагона. Надпровідні потяги на магнітних подушках можуть досягнути швидкості понад 500 кілометрів за годину. Надпровідні електромагніти забезпечують роботу медичних томографів.

Звичайно, фізику зрозуміло, що засто-сування явища надпровідності в техніці було б незрівнянно ширшим і ефективнішим, якби вдалося виявити матеріали із значно вищою критичною температурою рідкого гелію. Адже рідкий гелій вимагає особливих умов збереження, спеціального обладнання. Літр гелію приблизно в 250 разів дорожчий, ніж літр зрідженого азоту. Тому в 1970–1990-х роках докладалися величезні зусилля для досягнення надпровідного стану хоча б при температурі зрідженого азоту, що становить 77,4 К (звичайно, ідеальною була б кімнатна температура). Прогнози стандартної теорії БКШ були маловтішними – вони давали максимальне значення критичної темпера-тури приблизно 28 К. Фізики-теоретики активно переосмислювали засади теорії БКШ, проводили її узагальнення. Зокрема, розгля-дались нефононні механізми спарювання, варіанти сильної електрон-фононної взаємо-дії. У свою чергу, експериментатори значно розширили пошук можливих надпровідних матеріалів. До цього долучилися й хіміки, синтезуючи нові речовини.

Суттєвий прорив здійснили швейцарські фізики К. Мюллер і Й. Беднорц. У квітні 1986 р. вони опублікували статтю, в якій повідомили про надпровідність сполуки, що складалася з барію, лантану, міді та кисню при температурі вище 30 К. У грудні цього ж року група японських фізиків досягла надпро-відності майже при 40 К, замінивши у цій сполуці барій на стронцій. Врешті дві групи фізиків із США, керовані К. Чу та М. Ву, виявили надпровідність кераміки, до складу якої входили ітрій, барій, мідь і кисень, при температурі 92 К, тобто вищій за азотну. Зрозуміло, що це стало сенсацією, перша публікація про відкриття з’явилась 31 грудня 1986 року на першій сторінці газети “Нью-Йорк Таймс” і лише через два місяці в науковому журналі. Засідання Американсь-кого фізичного товариства, яке було присвя-чене відкриттю високотемпературної надпро-відності й тривало цілу ніч з 18 на 19 березня 1987 р., так описала одна з американських газет: “Фізики з трьох континентів атакували один з нью-йоркських готелів, щоб потрапити на терміново скликану конференцію у зв’язку з низкою сенсаційних відкриттів, які, можли-во, започаткують цілий каскад комерційних проектів в електроніці та електротехніці. Коли надвечір відчинили двері конференц-зали, туди увірвався справжнісінький натовп вишуканої вченої публіки, яка цієї миті геть утратила свою професорську гідність. За якихось три хвилини публіка заповнила усі 1200 місць для сидіння, після чого ще близько тисячі фізиків набилося в проходах поміж рядами та біля стін зали. Сотні інших пхалися до дверей, щоб увійти. Засідання тривало цілу ніч. Доповіді транслювалися телемоніторами, що їх розмістили у готельних коридорах, де скупчились учені, які не зуміли потрапити на засідання. Розійшлись о шостій ранку”.

Нобелівська премія з фізики за 1987 р., присуджена К. Мюллеру та Й. Беднорцу, є винятковою у тому сенсі, що зроблене ними відкриття протягом декількох місяців викли-кало небувалий ентузіазм серед учених.

Рік 1988 та наступні принесли повідомлен-ня від різних груп дослідників про виявлення надпровідності у нових сполуках при все вищих критичних температурах: 105 К, 120 К, 134 К. А при сильному гідростатичному стискуванні зразків навіть при 164 К і вищих. На фізичному факультеті ЛНУ ім. І. Франка успішно проводились експерименти з тонки-ми плівками складу Y-Ba-Cu-O, в яких відбувалось різке падіння опору при азотних температурах.

Тепер зусилля фізиків спрямовані як на глибше розуміння природи високотемпера-турної надпровідності (на сьогодні існує більше десятка моделей, однак відсутня послідовна теорія), так і на пошуки нових матеріалів із ще вищою критичною темпе-ратурою. За прогнозами фахівців, приблизно в 2012 р. можна буде передавати електричну енергію без затрат на великі відстані за до-помогою високотемпературної надпровідності.