Geum.ru

Cols=2 gutter=24> 2007/№2 Засновники

Вид материалаДиплом

Содержание


Софія Волощак, Олександра Захарків В ОБОРОНІ СЛОВА
Суми – в СумАх
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7

Софія Волощак,

Олександра Захарків




В ОБОРОНІ СЛОВА




Вчителі української мови та інші філоло-гічно освічені категорії наших громадян стурбовані якістю мовлення у ЗМІ, яка з року в рік аж ніяк не підвищується. До цієї актуальної теми не раз уже зверталися кваліфіковані автори численних публікацій. Ось і торік “Літературна Україна” намагалася загострити на ній увагу, надрукувавши стат-тю Григорія Козакова “Саботаж”.

Здавалося, міркування автора викличуть зливу відгуків і саме на сторінках ЛУ ми їх прочитаємо. Але чомусь цього не сталося.

Позаяк порушена у статті проблема не втрачає гостроти, вважаємо за потрібне про-довжити розмову про наболіле в колах осві-тянської громади.

Закликаємо педагогів та інших читачів журналу “Педагогічна думка” прочитати ви-щезгадану працю Г. Козакова (ЛУ за 15.06.2006р.).

Своїй статті про рівень української мови в засобах масової інформації автор вирішив дати сенсаційну назву “Саботаж”. Але чи справедливе таке узагальнення? Можливо, в декого це справді саботаж (прихований або явний), у других – недовченість чи лінощі думки, у третіх – безвідповідальність або й зневага, ще в когось – просто безкультур’я. Якщо ж говорити не про журналістів, а про мовців загалом, то є різні категорії людей з недосконалим мовленням – мимовільні носії суржику, які засвоїли його як родовий спадок, з покоління в покоління; недостатньо освічені люди, яким соромно за мовленнєві вади; багато, на жаль, є й цілковито байдужих (де-тальніше про це мовлено в іншій публікації: О. Захарків. Суржикове мовлення і суржикі-зований правопис як ознаки хворого сус-пільства //Просвіта. – Ч. 5–6 (292 – 293) травень–червень 2006 р. – С. 10).

У статті Г. Козакова названо чимало помилок і спотворень, якими рясніє мова сучасних українських ЗМІ. Щоправда, пере-раховуючи численні відхилення від норм лі-тературної мови, варто, на наш погляд, здій-снювати диференційований підхід, звертаючи увагу передовсім на явища системного ха-рактеру. Якщо йдеться про покручі, які руйнують структуру національної мови (наприклад: настрію, лебідя, з сел, в політикі, в економікі...), то це неподобство – не знати елементарних фонетичних законів (чергуван-ня о, е з і, к із ц). Ганебними є суржикові лексеми, без потреби запозичувані з ро-сійської мови (як відпір, курчавий, профсоюз), калькування морфологічних та синтаксичних структур, зокрема в числівниках, у прикмет-никових та прислівникових ступенях порів-няння, у дієслівних керуваннях і, безперечно, відхилення від норм літературної вимови (смацьно замість смачно, цьом замість чом, шчьо замість що, щястя замість щастя, чьобіт замість чобіт, пьать замість п’ять, ствержують замість стверджують, суд-ження замість судження, ґуд-зик замість ґудзик, выпадак замість випадок, Кыіф замість Київ). До речі, у слові Київ слід вимовляти не [ф], але й не [в], бо варіянт1 фонеми /в/ як губно-зубний має звучати тільки на початку чи в середині складу в позиції перед голосним звуком (важити, сват), а в кінці складу – як нескладотворчий [ў]: [Кийіў]. Цього майже ніхто на телебаченні не вміє вимовляти.

Що ж до діялектних структур, як лексич-них, так і акцентуаційних, то це дискусійні питання. Адже територіяльні говори – націо-нальне багатство кожного народу. На їх базі виникли літературні мови. Колись діялектне, приміром, слово ватра поповнило синоніміч-ний ряд багаття – вогонь – вогнище. Західно-українське прОшу (у значенні закликаю, запрошую, будь ласка) нині є нормою літе-ратурної мови. Акцентуаційні структури почнЕмо, почнЕте, пІвтора не є чужими в українській загальнонародній мові. Їх не узаконено ні як літературно нормативні, ні бодай як паралельні, варіянтні, але вони мають величезний ареал поширення, тому їх, на нашу думку, не можна кваліфікувати як вузьколокальні діялектизми, а тим більше – як ганебні помилки. У багатьох сучасних на-родних говорах збереглися цікаві числів-никові структури півтретя, півчверта, півп’ята... (до речі, з наголосом на першому складі) – у значенні “два з половиною”, “три з половиною”, “чотири з половиною”, – утворені за такою самою моделлю, як і слово півтора – “один з половиною”. Їх подає навіть 11-томний тлумачний Словник украї-нської мови, але чомусь із наголосом на другому складі.

Багата й гарна наша мова, але й нелегка до вивчення. До речі, в самому тексті статті “Саботаж” прискіпливий читач також знайде стилістичні і фонетичні недогляди, як-от: плеоназм конче необхідно, порушення закону чергування е–і в доконаному виді дієслова вкорінитися (треба вкоренитися), г замість ґ у слові ґрунтується2; ігнорування пози-ційних чергувань у–в, надуживання пасив-ними дієслівними формами на -ся тощо.

Щодо наголошеної флексії у місцевому відмінку слова Суми – в СумАх, то це цілком виправдана форма, вживана в народі, а тому може заслуговувати й на узаконення її в літературній мові. Якщо вказаний топонім походить від апелятива сумА (у значенні сумка, торба), то називний множини – з наголосом на корені: СУми, але місцевий – таки в СумАх (із наголошеним закінченням). Порівняймо аналогічні загальні назви з наголосом на закінченні в однині – рукА, ногА, які мають рухомий наголос у формах множини: рУки, нОги, але в рукАх, у ногАх. Отже, хтозна чи це помилковий наголос – у СумАх.

Наші словники, довідники, чинний право-пис, на жаль, не завжди є надійними орієнти-рами. Згадаймо хоча б недоречне узаконення структури вІдомість у нових словниках української мови, щоправда, зі збереженням і правильного наголосу, але тільки в одному зі значень слова відОмість. Або ще – критично оцінімо похідні від основи іменника Рівне – чудернацькі структури рівненський, Рівненщина, що їх упровадили укладачі Українського правопису, забувши про потребу дотримуватися закону чергування [е] з нулем звука, таж маємо спільнокореневі рівний – рівень (а не якийсь рівнень). Порів-няймо подібні за звуковою структурою топо-німи, від яких форми й похідні слова утворено правильно: Лубни (історично Лубні) – до Лубен, Лубенщина, лубенський, Ромни – роменський (а не ромненський). Отже, помилкові слова, – похідні від основи Рівне, – треба виправити на рівенський, Рівенщина.

Стаття Григорія Козакова “Саботаж”, напевно, не залишила байдужими читачів “Літературної України”. Громадян, які стурбовані не лише потребами власного шлунка і вмістом гаманця, глибоко непокоїть стан і функціонування державної мови в Україні та якість усного мовлення.

Мовленнєве безкультур’я останнім часом справді сягає “рекордних” масштабів. Невже демократія стала синонімом беззаконня?

“Літературна мова є мовою державних установ, школи, науки, художньої літератури, публіцистики, преси, радіо, кіно тощо”, – читаємо в енциклопедії. А що найдоступніше з вищепереліченого? Безперечно, засоби ма-сової інформації. Якою ж продукцією вони годують споживачів, зокрема нашу молодь? Школа прищеплює одне, а на радіо, телеба-ченні та й у газетах демонструють протилежне.

Уявімо собі, що пекарі випускають неїстів-ний хліб, шевці – браковане взуття, кравці – потворно пошитий одяг...

Якщо рід діяльности того чи того поса-довця пов’язаний із публічними виступами, то ця особа, певна річ, має володіти словом, читати українські книжки, вчитися, пізнавати мовні таємниці, засвоювати й опановувати багатство виражальних засобів мови. Нато-мість із радіоприймачів та з телеекрана доли-нає до вуха споживачів така продукція, що від неї вже нудить, паморочиться в голові. Чиновники, політики і, як не дивно, деякі журналісти розмовляють безбарвною, штуч-ною мовою, вживають граматичні й семан-тичні кальки з російського зразка, словом, порушують мовні закони.

Безліч лексем української мови – однієї з найрозвиненіших мов світу – виходить із реального вжитку. Хто з нас знає, що страву не пробують, а куштують? Далеко не всім відомо, що тоже – це російське слово, а українською – також або теж; важити – це не тільки взвешивать, але також иметь значение; кохати – синонім і до слова плекати; російське а вдруг (а вдруг повезет) слід не калькувати (а раптом пощастить), а перекладати як ану ж пощастить; невірний – це зрадливий (не треба вживати слова невірний у значенні хибний, помилковий чи неправильний).

Щось діється і з нашою школою. Вона виявилася неспроможною забезпечити своїм випускникам пристойний рівень філологічної освічености. А вища школа? Цілком очевидно, що факультет журналістики теж випускає суржикомовців. Про честь мундира нині гово-рити не модно. Чи не тому, що за непро-фесійність не звільняють з роботи, що недо-лугого мовця не штрафують за браковану продукцію?

Має рацію автор статті “Саботаж”, що надто велика кількість випадкових людей рветься до ЗМІ. Але в такому разі слід звертатися до міністерств, до відповідних установ, які приймають неграмотних працівників і не вимагають підвищення їхньої кваліфікації.

Стаття Г. Козакова вражає багатством фактичного матеріялу, серед якого читачі бачать типові суржикізми та випадкові помилки (оказіоналізми), ганебні кальки та дискусійні структури. Одначе безсумнівним є те, що публіцистичний виступ автора надзвичайно корисний, він будить думку, спонукає до праці над удосконаленням інди-відуального мовлення кожного з нас. Багато хто, прочитавши статтю, навчиться вимовля-ти слова, які справляють труднощі щодо міс-ця наголосу чи фонетичної структури, наприклад: новинА; кіломЕтр, сантимЕтр (хоча манОметр, спідОметр); дочкА, але дОнька, номерИ, але два нОмери; медикамЕнт (хоча парлАмент, пергАмент, реглАмент, фундАмент); громадЯнин (хоча вірменИн, слов’янИн, селянИн); задовольняє (хоча задовільний); вимОга (префікс ви- в одних словах наголошений, в інших – ні: вимОва, вИпадок, є вИгода і вигОда, але з різними значеннями); в однині – кОлесо, кОлеса, а в множині – колЕса; в однині – кАчка, кАчки, у множині – качкИ, качОк. Чимало й інших цінних порад, слушних міркувань – як теоре-тичних, так і практичних – містить обгово-рювана праця принципового журналіста, здібного словесника, професіонала і патріота.

Добре, що в наш час, такий непростий і тривожний, автор б’є на сполох, виступає в обороні слова. Особливу увагу звернено на хибні наголоси. Погодьмося: у мові немає важливих і дрібних сфер. Без жодного сум-ніву, це неподобство, що публічні люди не соромляться свого невігластва, сліпо копію-ють російськомовні структури, лінуючись заг-лянути до словника, де чорним по білому стоять наголоси у словах новИй, старИй, одинАдцять, чотирнАдцять, дИхання, перекриттЯ, козакИ, отАман, ім’Я, складнИй.

Однак суржикові елементи не зводяться тільки до сфер вимови та наголосу. Дивно, але рідко хто з журналістів знає, що російське или в українських питальних реченнях віддаємо словом чи, а не або. Порівняймо:

рос.
укр.

Возьми Галю или Максима.

Ты кого возьмешь – Галю или Максима?
Візьми Галю або Максима.

Ти кого візьмеш – Галю чи Максима?

Наші рекламодавці ніяк не збагнуть, що коли зуб один, то це однина, якщо ж їх бодай два, то це вже множина. Не знають, бо інакше не говорили би про тридцять два зуба, а про тридцять два зуби.

Важко стримувати гнів і роздратування. Ні. Не нервуймося – бережімо здоров’я і радше сміймося, коли нас переконують, що “краса є багатство і що їм (!?) володіє багато жінок”. Мудрагелики ж ви наші! Словозміну особового займенника знає кожен школярик, а дошкільнятко – теж, звісно, за умови – якщо чує рідну мову від мами. Коли дитина має своє іграшкове багатство, то ним володіє, ним бавиться, ним тішиться, а не їм. Російській мові властиві омоформи им у різних відмінках однини і множини, українській – ні. Навіщо ж мавпувати? Кожна мова має свої закони, і їх треба шанувати. А надто – якщо ти не звичайний собі малоосвічений чо-лов’яга, а публічний мовець, професіонал!

До найпоширеніших прикрих помилок у сучасному українському мовленні належать дивоглядні структури півтора роки, півтора місяці3, заміна кличного відмінка називним, інші семантичні та граматичні кальки, ортоепічні та правописні помилки.


Запам’ятаймо:

Помилково
Правильно

антіжук

в Италії

відповідно плану

вірно сказати

в п’ять годин

вчитися чому-небудь

гостра біль, до болі, з біллю

давайте зробимо

два (три, чотири) кілограма

двох (двух) тисяч сьомого року

двух кілограмів

запевняю в наступному

згідно закону

ім, їм (в орудному відмінку однини)

іми, їми

Мама! Надя! Петро! Тато!

обіжати

півтора години

півтора місяці, півтора роки

Пішли!

приймати міри по

приймати (прийняти) участь

проблема заключається

саме головне

самий важливий

слідуючі


солдат и матрос

так журлива (Чому ти, мамо, так журлива?)

шестидесяти
антижук

в Італії

відповідно до плану

правильно (слушно) сказати

о п’ятій годині

вчитися чого-небудь

гострий біль, до болю, з болем

зробімо

два (три, чотири) кілограми

дві тисячі сьомого року

двох кілограмів

запевняю ось у чому

згідно з законом

ним

ними

Мамо! Надю! Петре! Тату!

1. кривдити; 2. (словесно) ображати

півтори години

півтора місяця, півтора року

Ходімо!

вживати заходи для

брати (взяти) участь

проблема полягає

найголовніше

найважливіший

1. (якщобули попередні) наступні;

2. такі, ось які

солдат і матрос

така журлива (Чому ти, мамо, така журлива?)

шістдесяти (а ще краще – шістдесятьох)




Такими й багатьма іншими відхиленнями від норм української літературної мови рясніє реклама, мова журналістів, навіть тексти ху-дожньої літератури тощо. Окремі грубі по-милки трапляються аж надто часто. До таких належить невміння читати латинську літеру е: поспіль відтворюють її на російський лад – як [йе]. Дивно, що лат. а, b, c ще не почали читати як а, ве, ес.

До речі, журналісти дозволяють собі озву-чувати латинські слова на -tio не як належить – “ціо”, а по-дилетантськи – як “тіо”. Це неподобство, тим більше в радіопередачах на мовну тему.

Дехто з публічних мовців спотворює фо-нетичну структуру слів інтелігент, компро-метувати, констатувати, прецедент та ін.

Гріх було б нарікати на брак фахової літе-ратури (поважної та науково-популярної) з культури українського мовлення. От треба тільки відчути потребу в праці над собою, щоб позбавитися мовного каліцтва. Невже не маємо елементарної національної гідности? Чи бодай сорому за непрофесійність?..

Працівникам ЗМІ, як і педагогам, науков-цям, письменникам, не личить таке мовне недбальство. Тим більше в наших умовах, коли загал розмовляє суржиком, коли маса людей уживає паразитизми тіпа-карочє, коли поспіль чуємо лихослів’я з одвертими матю-ками або не менш ганебне “тьолко-йолко-бліноязичіє”, – журналісти мусять демонстру-вати свідоме і високопрофесійне ставлення до мови. Таж мова – духовна основа нації.

Безперечно, легше було б досягти успіхів за умови твердого закону. І механізмів його виконання. Наруга над українською мовою триває надто довго. Наша мовна нива стра-шенно занедбана. Позитивні зміни самі не настануть. Попереду – праця. Тяжка, послі-довна й наполеглива праця. Як для виправ-лення сучасної мовної ситуації, так і мовлен-нєвої – викоренення недолугого суржика. Але ця праця стане плідною тільки за умови широкомасштабної державної політики з належним фінансовим забезпеченням. І... за умови доброї волі кожного з нас.

Кожен, незалежно від фаху і посади, кожен, хто українець із походження і з переконання, хто українець, якого позбавлено рідної мови через прикрі суспільно-політичні обставини, хто народився на цій землі, але з походження не українець, і той, для кого Україна стала другою батьківщиною, – кожен має святий обов’язок шанобливо плекати українське слово, високе, добірне, щоб вигравало воно всіма барвами, міцніло й утверджувалось. Бо де ж тоді, як не тут? На світі, тобто деінде, десь по світах, на чужині, немає другої України.

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра...

Дорогий читачу, не відновлюй наступних рядків із цитованого твору вічно актуального генія і національного пророка, бо заторкнеш іще одну болючу струну українського серця. А це вже тема окремої розмови, не менш актуальної, не менш тяжкої.


наша історія

До 65-ї річниці утворення УПА

Ігор Гусаков


УПА – армія нескореної України


Боротьба Української Повстанської Армії за визволення рідної землі з-під ярма чужоземних поневолювачів та здобуття влас-ної української держави є однією з най-славетніших сторінок вітчизняної історії.

30 червня 1941 р. українські патріотичні сили, в авангарді яких стояла Організація Українських Націоналістів (ОУН) під про-водом Степана Бандери проголосили у Львові Акт відновлення Української держави. Проте здійснити віковічну мрію українського наро-ду жити у власній незалежній країні цього разу не вдалося. Адже самостійна Україна не входила у плани німців. Керівництво Третього Райху сприйняло акт відновлення незалежності України як виклик і вдалося до репресій проти українських національних сил. У липні 1941 р. провідник ОУН С. Бандера та обраний внаслідок прийняття акту 30 червня голова українського уряду Ярослав Стецько були заарештовані і заслані до німецького концтабору. В цих умовах ОУН вступає в нову фазу – фазу боротьби проти німців як окупантів. Не маючи на початках достатніх сил для цього, ОУН спершу вирішила вдатися до активної анти-німецької агітації в масах і одночасно поши-рити підпільну мережу настільки, щоб мати своїх людей в усіх реґіонах України.

Після арешту С. Бандери та Я. Стецька ОУН очолив Микола Лебедь. У цей час актив українського іредентистського руху зосере-див свою увагу на розбудові зумовлених існуючими реаліями ідеологічних основ на-ціонально-визвольної боротьби. Так, на І кон-ференції ОУН, яка відбулася у вересні 1941р., її делегати вказували на необхідність сконцентрувати достатні сили для боротьби, поповнювати збройні арсенали, посилити роз’яснювальну роботу, зокрема розвінчувати німецькі плани поневолення і колонізації України та здійснювати підготовку нових активістів організації.

На наступній, ІІ конференції ОУН, що відбулася у квітні 1942 р., розглядали про-грамно-ідеологічні положення. Ухвали цього зібрання вказували, що ОУН виступає за якомога швидше створення і подальшу розбудову власних збройних сил та підтверд-жує рішучість власних намірів домагатися постання української держави. “Ми наголо-шуємо на ідеї Самостійної Соборної Укра-їнської Держави, яка є життєвою необхід-ністю і вічним стремлінням української нації… Боремося за повний розвиток укра-їнської культури, за її національний зміст, за повну духовну незалежність її від москов-сько-більшовицького світу і від світу німець-кого” [3, с. 238].

На ІІІ конференції ОУН у лютому 1943 р. ці положення були уточнені. В одній з ухвал цього зібрання наголошується: “Сучасна війна на Сході, що її розв’язано в ім’я імпе-ріалістичних інтересів німецького націонал-соціалізму і московського більшовизму, ведеться за протинародні реакційні цілі, за обернення країн і народів у предмет колоніальної експлуатації і грабунку, що несе з собою духовно-моральний, соціально-еко-номічний і національно-політичний визиск і гніт, тобто за повне поневолення народів і людини” [5, с. 603]. Ці реалії не залишали українським патріотам іншої альтернативи, окрім шляху безкомпромісної боротьби проти обох тоталітарних систем. Таким чином, теоретичне концептуальне підґрунтя україн-ського іредентистського руху на цьому істо-ричному етапі набуло свого завершення.

Наступною фазою у діяльності українсь-ких національних сил стало безпосереднє розгортання збройної боротьби проти окупан-тів. Перші збройні підрозділи незалежниць-кого спрямування з’явилися на Волині та на Поліссі. Восени 1942 р. ОУН організувала там низку партизанських загонів під назвою Українська Повстанська Армія (УПА). Її перший відділ очолив військовий референт крайового проводу ОУН на північно-західних українських землях Сергій Качинський (під псевдонімом “Остап”). Згодом керівництво повстанського руху почало вважати датою створення УПА – 14 жовтня 1942 р., тобто день, що збігався з історичним козацьким святом Покрови.

Доволі швидко УПА стала впливовим чинником національно-визвольної боротьби. У процесі нарощування власного потенціалу УПА приєднувала до себе менші партизанські з’єднання, що також виникали у цей період. Зокрема було приєднано воєнізовану групу Тараса Бульби-Боровця під назвою “Поліська Січ”, яка розгорнула боротьбу проти німців на Поліссі. Інтеграції українських самостійно діючих партизанських загонів до Української Повстанської Армії суттєво сприяли чіткість ідей та виразність гасел, що їх сповідувала та проголошувала УПА, безкомпромісність цієї армії у боротьбі проти обох окупантів України та чітка організаційна структура УПА, спрямована на розбудову всенародної повстанської армії під одним командуванням.

Перший бій з німцями, що його провели упівські загони, датується 7 лютого 1943 р. Цього дня відбувся наступ першої сотні УПА під командуванням Григорія Перегійняка – “Довбешки-Коробки” на м. Володимирець. Невдовзі діяльність УПА набула таких масштабів, що до кінця весни 1943 р. під німецьким контролем на Волині та Поліссі залишилися тільки великі міста та головні шосейні шляхи і залізничні лінії. Натомість сільська місцевість, особливо вночі де-факто перебувала поза контролем окупаційної адміністрації. У травні 1943 р. в бою із загоном УПА загинув командувач німецьких спецпідрозділів СА генерал Віктор Лютце.

Офіціоз ОУН “Ідея і чин” так підсумовує результати перших місяців боротьби УПА: “Від березня 1943 р. починаючи, українське село… провчило не один грабіжницький відділ німецької поліції і СС-ів… Десятки й сотки назв сіл Волині, Поділля, Полісся, Житомирщини, Кам’янець-Подільщини, Київ-щини, в обороні яких, або в околиці яких бойові відділи УПА звели бій з німецькими загарбниками, проречисто свідчать про волю українського народу боронити свій край перед ворогом” [9, с. 35]. Українські повстанські сили на Волині й Поліссі потім одержали назву – група “УПА-Північ”, командиром якої став Роман Клячківський (під псевдонімом “Клим Савур-Охрім”) – провідник ОУН на північно-західних укра-їнських землях. На визволених волинських і поліських територіях УПА запроваджувала власну адміністративну вертикаль.

Вдалий початок збройного опору УПА на Волині спонукав керівництво ОУН до утво-рення воєнізованих з’єднань також і в Галичині. Каталізатором, що пришвидшив ухвалення такого рішення, став похід радян-ського партизанського загону на чолі з Сидором Ковпаком у Карпати, в яких ОУН планувала розгорнути власну інфраструктуру. Цим значною мірою було зумовлене створення на галицькій території Української народної самооборони як органічної частини УПА, що згодом стала називатись група “УПА-Захід”. Її командиром стає недавній керівник штабу “УПА-Північ”, а від 1943 р. – крайовий провідник ОУН у карпатському краї Василь Сидор (під псевдонімом “Шелест”). Бої загонів самооборони з комуністичними партизанами у Карпатах були успішними для українських націоналістів. Відомості про їх перебіг суттєвим чином популяризували УПА на галицьких теренах та дали поштовх до вступу в лави цієї армії нової хвилі україн-ських патріотів.

Вплив УПА в Галичині стрімко зростав. У німецькому політичному керівництві роль українського повстанського руху на цих теренах характеризували так: “Галичина мала подвійне обличчя. Удень правила німецька адміністрація… Але вночі весь край поза містами, немов островами, був опанований Українською Повстанською Армією: по лісах – вправи в стрілянні та будова сховищ, на шляхах – транспорти боєприпасів, перемарш з’єднань, постійні контролі і патрулі, по селах – постої війська, яке годувала людність” [9, с. 45].

З осені 1943 р. в Галичині почали існувати “республіки УПА”, що цілковито звільнилися з-під контролю німецької адміністрації. Це було передусім у Карпатах, а потім у Чортківському та Тернопільському округах. Ситуація для окупантів стала настільки загрозливою, що 10 жовтня 1943 р. німці вирішили оголосити надзвичайний стан на всій території Галичини. Було створено надзвичайні суди. Публічні страти стали постійним явищем. Проти загонів УПА німці організували низку бойових операцій, які втім не були надто успішними. Зокрема, восени 1943 р. в ході наступу проти упівців, зосереджених у районі “Чорного лісу” на Івано-Франківщині, а також на Самбірщині, німці втратили 60 солдатів, радіостанцію, військове спорядження і велику кількість боєприпасів [5, с. 409]. У наступних боях з УПА на галицьких теренах окупанти втра-тили декілька сот солдатів. В одному з німецьких меморандумів констатувалось, що УПА щораз більше обмежувала функціо-нування нацистської влади в Галичині, так, що “виявилося, що галицький терен став надто вузьким для існування побіч себе двох суперечних сил: динамічно революційної УПА і німецької адміністрації” [6, с. 26].

Із самого початку УПА сповідувала прин-цип добровільності у формуванні власного складу. До її лав мав змогу приєднатися будь-хто, хто був готовий зі зброєю в руках виступити за українську справу. При цьому попри те, що до формування та розбудови УПА мала безпосередній стосунок ОУН, повстанська армія декларувала позапартійний підхід та позиціонувала себе як виразника інтересів усього українського народу. Стосовно чисельності УПА у дослідницьких колах не існує єдиної думки. Називаються цифри у 100 тис. і навіть у декілька сот тисяч бійців. Більш вірогідною в оцінці виглядає кількість учасників українського націоналі-стичного руху – 50 тисяч осіб. Втім не кіль-кість була ключовим чинником у функціо-нуванні УПА. Куди вагомішим був резо-нансний вплив від факту збройної боротьби українських патріотів проти німецьких, а згодом і радянських поневолювачів на суспільні настрої в Україні та за кордоном.

Суттєвий вплив на визвольні змагання українського повстанського руху справили ухвали ІІІ великого збору ОУН, що відбувся у серпні 1943 р. На цьому зібранні було завершене розпочате ще у ході І, ІІ та ІІІ конференцій ОУН формування ідеологічної доктрини цієї організації. Ідеї інтегрального націоналізму, що ґрунтувалися на засадах етнічно-однорідного суспільства та жорстко централізованої держави з домінуючим впли-вом керівної еліти, відійшли у минуле. Натомість ОУН у підходах до побудови держави та розвитку суспільних взаємин взяла на озброєння виразно демократичні принципи і стандарти. Прийняті на ІІІ великому зборі відозви повстанських сил, серед іншого, вказували, що в рядах УПА є представники всіх верств українського суспільства – робітництва, селянства та інтелігенції, і вони змагаються не лише за українську незалежність, а й за новий сус-пільний устрій, який ґрунтується, перш за все, на принципах поваги до прав людини і громадянина. “Система вільних народів у власних, самостійних державах – це єдиний лад, який дасть справедливу розв’язку національного і соціального питання в цілому світі” [3, с. 240] – так було сформульовано один із ключових ідеологічно-світоглядних імперативів українських повстанців за наслідками ІІІ великого збору ОУН.

Акцент українських іредентистських сил на праві самовизначення народів сприяв поширенню ідей національно-визвольної бо-ротьби на всю територію Радянського Союзу. Гасло: “Воля народам, воля людині!” – стало не лише популярним, а й мобілізуючим для усіх поневолених народів. До лав УПА, крім українців, стали вступати представники інших народів, зокрема ті вихідці з Кавказу та Середньої Азії, що опинилися на території України, перебуваючи через ті чи інші обставини у складі німецьких збройних сил. Це зумовило потребу скликати спеціальну конференцію поневолених народів Східної Європи та Азії для вироблення чіткого й узгодженого плану боротьби проти спільних окупантів.

Конференція відбулася у листопаді 1943 р. в с. Будераж на Рівненщині. У ній взяли участь 39 уповноважених осіб, що представ-ляли інтереси 13 народів. Лейтмотивом відоз-ви цієї конференції було те, що “в боротьбі проти спільних гнобителів – сталінського і гітлерівського імперіалізмів – необхідний єдиний фронт всіх народів Сходу, керованих своїми національними проводами” [3, с. 280]. Конференція також ухвалила низку окремих постанов організаційного характеру, зокрема вирішила “зібрати в національні формації (тобто військові підрозділи, сформовані за етнічним принципом. – І.Г.) бійців інших національностей при УПА, які досі були розкинені ” [3, с. 279].

Потреба розширювати базу національно-визвольної боротьби спонукала керівні кола українських незалежницьких сил до ство-рення такого керівного органу над українсь-ким повстанським рухом, який би міг позиціонувати себе як надпартійний. Таким органом стала Українська Головна Визвольна Рада (УГВР), створена у липні 1944 р. на зібранні представників різних українських політичних сил, що відбулося у Карпатах під охороною підрозділів УПА. УГВР взяла на себе функції законодавчої влади на кон-трольованих повстанцями територіях. Вико-навчим органом УГВР став генеральний секретаріат на чолі з Романом Шухевичем, якого перед цим було обрано головою бюро проводу ОУН та під псевдонімом “Тарас Чупринка” призначено головним командиром УПА. Було визначено, що “місцем пере-бування УГВР є Українські Землі” [9, с. 68].

Утворення УГВР як верховного представ-ницького органу сил, що сповідували ідею незалежності України, та координуючого центру визвольної боротьби мало важливе політичне значення. Адже відтепер українські іредентистські змагання набували загально-державних обрисів без виключного доміну-вання лише однієї політичної сили. А УПА в очах власного народу та світової громадсь-кості мала всі підстави з правової точки зору бути позиціонованою не як партійна армія ОУН, а як збройна сила, що представляє інтереси усіх українців, які борються за визволення своєї землі та побудову власної самостійної держави. На знак підпорядку-вання Українська Повстанська Армія відразу після сформування УГВР склала перед нею присягу. Відповідно до тексту цієї присяги український повстанець брав на себе зо-бов’язання не пожаліти в боротьбі за укра-їнську справу “ні крові, ні життя і… битись до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України” [9, с. 237].

Втім, варто зазначити, що створення УГВР аж ніяк не означало, що ОУН у національно-визвольному русі відсувається на другорядні позиції. Чітко відлагоджена структура цієї організації та пристосованість її до умов радикальної збройної боротьби залишалися запорукою активної ролі оунівських акти-вістів в іредентистських змаганнях. І попри підтверджену створенням УГВР незалежність УПА від ОУН та паралельне існування упівської й оунівської мереж, зв’язок між цими організаціями залишався тісним про-тягом всього періоду збройного опору українців.

Потім, щоб чітко регламентувати стосунки та розподілити ролі у трикутнику ОУН–УПА–УГВР, командування УПА поширило спе-ціальну заяву. У ній зазначалося, що “Україн-ська Повстанська Армія підпорядковується лише УГВР і визнає УГВР за єдине своє представництво й керівництво” [9, с. 261]. Водночас у заяві недвозначно наголошува-лось, що “УПА цілком визнає той велетенсь-кий вклад, що його внесла ОУН, керована Степаном Бандерою, в справу утворення, зміцнення і розвитку УПА” [9, с. 262]. На підтвердження цієї тези в заяві наведено статистичні дані про те, що члени ОУН стано-вили понад 50% усього складу УПА.

Перед закінченням німецько-радянської війни військово-політичне керівництво Райху зробило спробу досягнути тактичного поро-зуміння з українським повстанським рухом, аби мати змогу сконцентрувати усі свої зусилля на боротьбі з радянськими військами. З цією метою провідника ОУН С. Бандеру випустили з концтабору та провели з ним відповідні розмови. Потребу діалогу з лідером українських націоналістів в існуючих міжнародно-політичних реаліях чільний представник німецької служби СС генерал Бергер пояснював так: “Бандера – це незруч-ний, упертий і фанатичний слов’янин. Своїй ідеї він відданий до останнього. На цьому етапі надзвичайно цінний для нас, опісля небезпечний. Ненавидить так само росіян, як і німців” [3, с. 243].

Втім намагання німецьких чільників до-могтися компромісу з УПА виявилися марними. З цього приводу керівництво УПА в листопаді 1944 р. оприлюднило окрему відозву під назвою “Так звана нова східна політика німців і наша постава до неї”. Вказаний акт українських повстанців трактує нові підходи у політиці Райху як “хитру спробу нацистів використати східні народи для своїх подальших імперіалістичних цілей” [3, с. 244]. Взимку 1945 р. у зверненні “Боротьба українського народу проти оку-пантів” командування УПА підтвердило своє негативне ставлення до задумів та дій агонізуючої гітлерівської Німеччини.

Прихід у Західну Україну Червоної армії спонукав командування УПА сконцентрувати свої основні зусилля на боротьбу з біль-шовиками. У своєму зверненні до бійців Р. Шухевич наголошував, що в Україну “вернувся і розгосподарився ще гірший (від Німеччини. – І.Г.) окупант – Росія” [6, с. 27]. Командувач закликав підпорядкованих йому повстанців “новими методами боротьби, пристосованими до нової обстановки”, дати “відповідь ворогові на його наступ”. Про-відний ідеолог українського націоналістич-ного руху Петро Федун (псевдонім “Полта-ва”) обґрунтовував потребу безкомпроміс-ного опору поневолювачам зі Сходу тим, що “російський окупант зазіхає не лише на територію і природні багатства України, але насамперед на душу народу, намагаючись викреслити зі свідомості українця всі національні ознаки і прагнення” [10, с. 156–157]. У квітні 1944 р. на Волині в бою із упівським з’єднанням була розбита автоко-лона штабу командувача 1-го Українського фронту радянських збройних сил генерала Миколи Ватутіна. Сам М. Ватутін після важ-ких поранень невдовзі помер.

Щоб знищити український незалежниць-кий партизанський рух, радянські збройні сили вдалися до блокади значних теренів, де розміщувалась інфраструктура та особовий склад УПА. На завершальному етапі Другої світової війни відбулася низка доволі масштабних бойових зіткнень більшовицьких сил з УПА. Так, у квітні 1944 р. в операції проти 5 тисяч українських повстанців на відтинку Шепетівка – Рівне – Збараж були задіяні близько 30 тис. військ НКВС. Воло-діючи значною перевагою в людській силі та технічному оснащенні, радянські підрозділи завдали поразки з’єднанням УПА в районі Гурбенських лісів. Тоді загинуло 3588 бійців УПА [12, с. 939], понад 800 бійців радянської армії [3, с. 244].

Після бою, сповнені жагою помсти, більшовицькі карателі закатували близько сотні поранених бійців УПА, а також понад 200 ще неозброєних новозголошених пов-станців, що потрапили у радянський полон [9, с. 74]. У травні-червні 1944 р. криваві бої між УПА та радянськими військами точилися на Вінниччині та Хмельниччині. У цих боях поряд з великою кількістю повстанців заги-нув чільний упівський командир Омелян Грабець (псевдонім “полковник Батько”). В листопаді 1944 р. в районі Луцька тридцяти-тисячне радянське угруповання вело бойові дії проти місцевих загонів УПА. Тоді ж недалеко від Коломиї упівські підрозділи вщент знищили батальйон Червоної армії.

Восени 1944 р. УПА здійснила на во-линських теренах 800 рейдів. На Івано-Франківщині у цей час повстанці знищили 1500 представників радянського режиму [11, с. 417]. У свою чергу комуністи повідомляли, що ними восени 1944 р. було ліквідовано 36 бойових одиниць УПА чисельністю в 4300 чоловік [11, с. 417].

Про небезпеку, що її створювали дії УПА для дислокованих у Західній Україні ра-дянських військових з’єднань, свідчить, зокрема, зміст наказу начальника штабу 258-го Хабаровського охоронного полку Червоної армії майора Харламова: “Ніхто не повинен ходити поодинці, або без зброї, вантажні машини мусять їздити щонайменше по п’ять, із хат, які розташовані поблизу штабу, бажано виселяти мешканців” [3, с. 245]. “УПА є однією з головних тем розмови в радянських окопах” [3, с. 245], – зазначалося в одному з німецьких рапортів про стан справ на фронті.

У боротьбі з українським підпіллям біль-шовицькі чільники використовували ідео-логію. Радянська пропаганда розпочала активну кампанію, яка показувала українсь-кий націоналістичний рух у якості при-служників німецького нацизму. В одній з більшовицьких відозв з цього приводу гово-рилося: “Керівна верхівка ОУН зараз кон-тактується з гестапо, одержує за це гроші і за тридцять срібняків продає свій народ” [9, с. 52]. Однак у намаганнях дискредитувати упівський рух в очах українського народу радянські пропагандисти виявилися не оригінальними. Адже у спробах зобразити УПА як силу, що перебуває на службі в однієї з ворожих українству зовнішніх сил, вони застосовували ті ж прийоми, що і їх німецькі противники, які звинувачували українських націоналістів у співпраці з більшовиками. У німецькій листівці під заголовком “Москва дає накази ОУН” читаємо: “З тайних наказів і вказівок, що попали нам в руки, видно, що кремлівські жиди (стиль оригіналу збере-жено. – І.Г.) стоять у зв’язку з ОУН. В тих тайних наказах… ОУН означується як національно замаскована більшовицька бойо-ва частина” [5, с. 615].

І німецька і радянська сторони заявляли, що незабаром опублікують документи, які підтверджують висунуті на адресу УПА зви-нувачення. На це оунівське періодичне ви-дання “Ідея і Чин” відреагувало: “І одні, і дру-гі (Німеччина та СРСР. – І.Г.) грозять від ряду місяців опублікуванням “тайних” документів. Досі якось їх не опублікували” [9, с. 52].

Попри інтенсивну розбудову на галицьких та волинських землях основ радянського окупаційного режиму український повстансь-кий рух продовжував нарощувати власні сили. Активні й часто успішні дії УПА у боротьбі з радянською владою, базувалися, головним чином, на широкій народній підтримці та ефективній організаційній структурі цієї армії. У той період, коли радянські війська вели бої на підступах до німецької столиці, на західноукраїнських землях великі упівські з’єднання взяли під фактичний контроль чималі території і встановили на них свою управлінську мере-жу. Зокрема в районі Коломия – Косів – Надвірна аж до весни 1945 р. проіснувала “упівська республіка”. Загалом усі тактичні заходи УПА були спрямовані на те, щоб перешкодити встановленню комуністичного ладу в Західній Україні.

Провід УПА очікував, як розвиватимуться події на європейському континенті, сподіваю-чись на близький початок війни між країнами західної демократії і Радянським Союзом. “В можливій війні західних альянсів проти СРСР ми заінтересовані остільки, оскільки вона несе ще один шанс поневоленим народам визволитися від всякого імперіалізму” [1, с. 26], – вказувалося у документах українсь-ких націоналістів. Війну вони розцінювали як нагоду для реалізації своїх стратегічних завдань. “На випадок вибуху третьої світової війни або будь-якої іншої війни, що в ній братиме участь більшовицький СРСР, – писав чільний діяч ОУН П. Федун, – історичне завдання українського народу полягатиме в тому, щоб використати таку війну для свого повного національно-державного й соціаль-ного визволення, для повалення московсько-більшовицького панування в Україні, а також у всьому СРСР” [1, с. 26]. Керівництво українського повстанського руху навіть розробило спеціальну інструкцію на випадок початку війни між західними демократіями та СРСР під кодовою назвою “ОСА” [8, с. 176]. Проте очікування провідників українського підпілля виявилися марними.

Після капітуляції Третього Райху в травні 1945 р. радянський режим спромігся органі-зувати систематичні масштабні операції, спрямовані на ліквідацію українського пов-станського руху. У 1945–1946 рр. енкаве-дистські з’єднання провели для виявлення повстанців спеціальні рейди районами При-карпаття та на волинських теренах. Аби зла-мати незалежницькі настрої населення за-хідноукраїнських земель і позбавити УПА народної підтримки, НКВС вдався до цілої низки жорстоких тактичних заходів. Із осе-редків, де була розгалужена упівська інфра-структура, проводилось масове виселення людей до Сибіру. Туди депортували членів родин усіх, хто був пов’язаний з УПА і навіть цілі села. При цьому на багатьох ешелонах більшовики вивішували цинічні написи: “Ева-куйовані з-під бандерівського терору” [9, с. 330]. У 1946–1949 рр. з рідних домівок на заслання було відправлено близько 500 тис. мешканців Західної України [11, с. 425].

Дуже жорстоко поводилися радянські репресивні органи із спійманими бійцями УПА. Навіть важко хворих і поранених повстанців та медсестер більшовики по-звірячому закатовували, а мертві тіла часто вивішували на придорожніх стовпах, або кидали на вулицю, забороняючи кілька днів їх ховати. Та садизм НКВС цим не обме-жувався. У 1945 р. були запроваджені при-людні катування затриманих, як правило важкопоранених бійців УПА на очах насе-лення того чи іншого села або райцентру. Щоб формувати негативний образ украї-нських повстанців, підрозділи НКВС одягали упівські однострої і знущалися з жителів галицьких та волинських сіл.

Одним з найганебніших способів боротьби з українським підпіллям було те, що органи НКВС роздавали своїм таємним співро-бітникам (сексотам) з числа місцевих жителів отруту, щоб ті підсипали її до харчів, при-значених для УПА. Така практика була застосована зокрема на Волині у липні 1946 р. Цього ж 1946 р., довідавшись про те, що під-розділи УПА на Івано-Франківщині скупо-вують на “чорному” ринку медикаменти від тифу, органи НКВС спрямували на “чорний ринок” отруєні препарати, від яких хворий вмирав через декілька годин після застосування.

Окрім силових заходів, представники радянського командування надсилали упів-цям пропагандистські послання, в яких твердили про безнадійність їхнього станови-ща та періодично спокушали їх амністією. Такі звернення зокрема поширювались у травні (з нагоди завершення німецько-радянської війни), липні та листопаді 1945 р. Зважаючи на мінімальну результативність цих відозв, радянські владні інституції задля забезпечення пропагандистського ефекту вда-валися до організації фіктивних “явок бійців УПА з повинною”. Для цього, обравши якийсь район, оточували його своїми військами, зга-няли чоловіче населення і змушували підпи-сувати відповідно складену заяву про вихід з УПА та засудження українського націо-нально-визвольного руху. Згодом фотознімки таких заяв з підписами публікувались у пресі як доказ масової відмови українських пов-станців від продовження збройної боротьби.

Насправді ж пропозиції здатися лише активізували збройні заходи упівців. Так, 10 червня 1945 р. сотня УПА атакувала район-ний центр Галич (на Івано-Франківщині). У липні 1945 р. аналогічні акції були проведені у райцентрах Солотвина (на Закарпатті) та Глубічок Великий (в Тернопільській області). Метою повстанців було завдати максимальної шкоди органам радянської влади та дислоко-ваним у цих населених пунктах підрозділам НКВС. Восени 1945 р. та у 1946 р. напади за-гонів УПА на зосереджені в західноукраїн-ських містах більшовицькі владні інституції та репресивні силові органи продовжувались.

Окрім нападів на адміністративні центри, підрозділи УПА у 1945–1946 рр. раптово нападали на енкаведистські з’єднання, на тюрми (щоб визволити звідти українських патріотів), знищували ворожі комунікаційні споруди та засоби зв’язку (руйнували заліз-ничні станції, шляхи, пускали під укіс транспорт НКВС, пошкоджували лінії теле-графного зв’язку), проводили диверсійні акції проти промислової інфраструктури. У 1946 р. зафіксовано понад 1,5 тис. боїв між загонами УПА та радянськими підрозділами [12, с. 940]. За кількістю втрат цей рік став най-кривавішим для обох конфліктуючих сторін: радянські війська втратили близько 15 тис. чол., втрати УПА – 5 тисяч убитих [12, с. 940]. Ці втрати, а також численні поранення та хвороби стали причиною того, що у 1946 р. особовий склад українського підпілля скоро-тився приблизно на 40 %.

Іншою формою відповіді Української Повстанської Армії на радянські заклики до капітуляції стали пропагандистські рейди відділів УПА. Ці рейди перш за все мали на меті наочно демонструвати перед широким українським загалом сили борців за свободу, їхній ідейний та бойовий потенціал. Не-від’ємною складовою таких акцій був прихід упівського відділу до села та скликання міс-цевих мешканців на мітинг, на якому ана-лізували поточну ситуацію та роз’яснювали цілі й завдання національновизвольної бо-ротьби. В одному із звітів командир рейдуючого відділу УПА писав: “Помітним є, що коли більшовикам з трудом приходиться організувати свої мітинги, коли їм треба аж посилати енкаведистів від хати до хати, щоб настягати кільканадцять стариків чи дітей, то нашим відділам вистарчить лише оголосити, а збігається зразу все населення і радо слухає вільного слова, не зважаючи на те, які це може мати наслідки” [9, с. 109].

Пропагандистські рейди відділів УПА восени 1945 р. мали особливе значення з огляду на те, що на 10 лютого 1946 р. було призначено вибори до Верховної Ради СРСР. Зважаючи на те, що в Радянському Союзі вибори не були власне виборами, а радше – масштабною пропагандистською акцією, що навіювала населенню міфи про “зорієнтова-ний виключно на потреби простої людини ко-муністичний лад” та “найдосконаліше у світі радянське законодавство”, українські націо-налісти вирішили вступити з більшовиками у своєрідну “дискусію”. На своїх мітингах, влаштованих по селах, відділи УПА викрива-ли справжню людиноненависницьку і анти-українську сутність комуністичного тоталіта-ризму та декларативність і пустопорожність начебто “справедливої” радянської конституції.

Ця активізація українських повстанців напередодні виборів спонукала Москву ввести на західноукраїнські землі додаткові сили НКВС та розквартирувати їх по насе-лених пунктах. Так, лише у Жидачівському, Стрийському та Перемишлянському районах теперішньої Львівської області сукупно було розміщено 9053 енкаведисти [9, с. 108], які терором заганяли людей на виборчі дільниці. Та це було якраз ілюстрацією того, як більшовики глумляться з основоположних принципів свободи і таким чином підкріплю-вало аргументи, що їх застосовувала УПА у своїй роз’яснювальній кампанії. А безліч сутичок відділів УПА з підрозділами НКВС у день виборів нагадували всім, що на західноукраїнських землях триває жорстока боротьба поневоленого народу проти радянських окупантів. Вибори у Західній Україні, якщо оцінювати їх за критерієм добровільності, фактично провалилися. За даними проводу українського націоналістич-ного підпілля, “російсько-більшовицькі оку-панти не могли зібрати навіть 10% добро-вільних голосів” [9, с. 262].

Системний радянський терор у Західній Україні та пов’язані з ним численні жертви серед особового складу повстанців та місце-вого населення, колективізація західноукраїн-ського села, яка позбавляла селян можливості матеріально підтримувати підпілля, а також відсутність близької перспективи початку вій-ни між СРСР та країнами західної демократії змусили командування УПА, починаючи з 1947 р., змінити тактику визвольної боротьби. Великі відділи УПА поступово було реструк-туризовано в опера-тивносамостійні підвідді-ли, чисельністю від 10 до 50 чол. Частину загонів було розпу-щено.

З цього часу акції підпільників полягали уже не в організації та проведенні боїв, в яких одночасно могли брати участь по декілька сотень упівців, не в скоординованих нападах на адміністративні центри, а в постійних дрібних сутичках з ворогом невеликих повстанських груп. При цьому замахи на офіцерів МВС та МДБ (правонаступник НКВС), партійних активістів і тих, кого підозрювали у співпраці з радянською вла-дою, знищення клубів, кінозалів (що тракту-валися як засоби радянської пропаганди) на цьому етапі стали домінуючими складовими упівської тактики. У 1947 р. було зафіксовано 906 таких акцій УПА в Західній Україні [9, с. 161]. У 1948 р. – 1422 такі акції [9, с. 162]. Влітку 1948 р. повстанці вдалися до числен-них підпалів колгоспів на території Волинсь-кої, Львівської та Чернівецької областей.

У 1948–1949 рр. українські підпільники ліквідували відомих апологетів радянського режиму Гаврила Костельника (релігійного діяча, що особливо відзначився у процесі ліквідації Української греко-католицької церкви) та Ярослава Галана (радянського пуб-ліциста, відомого своїми критичними пуб-лікаціями з приводу українських визвольних змагань). Офіційний орган українського іре-дентистського руху “Бюро Інформації УГВР” так характеризував перехід до нових форм боротьби: “З-за кожного рогу в селі чи місті, на кожній стежці, в полі чи в лісі, днем і ніччю шле більшовицькому окупантові неви-дима рука українського повстанця і підпіль-ника-революціонера караючу кулю за кривди народу, за топтання його прав, за мільйони закатованих, запроторених у тюрми чи конц-табори українських патріотів, за грабіж українського населення і знущання над ним” [9, с. 161].

Окремою, сповненою драматизму сторін-кою в діяльності УПА стала її боротьба на польській території, де жили українці. Там українське націоналістичне підпілля налічу-вало близько 2 тис. бійців самої УПА, а також мало мережу з понад 3 тис. членів ОУН [11, с. 426]. Перманентні спроби польських мілі-тарних загонів витіснити українських підпільників завдавали полякам тяжких втрат. 28 березня 1947 р. один з відділів УПА під командуванням Степана Хріна влаштував засідку і вбив чільного польського генерала і заступника міністра оборони Кароля Свер-чевського. Ця одна з найуспішніших операцій УПА на території Польщі спричинила радикальні та жорстокі дії у відповідь.

Роздратована замахом на свого представ-ника польська влада у квітні 1947 р. з санкції Кремля та у тісній координації з ним провела акцію під кодовою назвою “Вісла”, що мала як військовий, так і цивільний виміри. Польські військові з’єднання, спираючись на численну радянську та чехословацьку під-тримку, оточили українських повстанців і в кривавих зіткненнях завдали їм відчутних втрат. Результат був закономірним. Адже до операції проти кількатисячного угруповання українських повстанців були залучені 120 тис. чоловік [7, с. 105]. При цьому СРСР кинув на проведення цієї акції танкову дивізію та спеціальні протипартизанські заго-ни, а також заблокував радянсько-польський кордон. Залежний від Москви чехо-словаць-кий уряд вислав гірську бригаду, декілька піхотних дивізій, а також особовий склад старшинської школи з Праги. Трагічна доля спіткала місцевих українців, що симпатизу-вали підпільникам: майже всіх українців (понад 140 тис.) [7, с. 104] без попередження вивезли з рідної землі і, відповідно до ухвали керівних органів польської компартії, розсе-лили на півночі Польщі “не утворюючи груп і не ближче, ніж за 100 км від кордону” [7, с. 103]. Під час цієї депортації спалили українські села, вбивали українців, що опира-лися виселенню, ув’язнили 4 тис. українців (також жінок, дітей та людей похилого віку) в концентраційному таборі в Явожні [7, с. 105].

В умовах цього широкомасштабного гено-циду декому з бійців УПА вдалося прорва-тися в Радянську Україну, а декілька сотень з боями пройшли Чехословаччину і досягли зони окупації західних держав у Німеччині. Організації цього рейду командування УПА приділило особливу увагу. В інтерв’ю пред-ставникові бюро інформації УГВР Р. Шухевич, даючи коментар з цього приводу, заявив, що метою рейду є “передати за кордон інформа-цію про революційно-визвольну боротьбу українського народу проти московсько-більшовицьких і польсько-більшовицьких окупантів та про їх гнобительську політику на українських землях” [2, с. 208].

5 березня 1950 р. український націо-нально-визвольний рух зазнав важкої втрати, коли в сутичці у с. Білогорща біля Львова загинув командир УПА Р. Шухевич. Хоч окремі невеликі загони УПА продовжували діяти до середини 1950-х років, УПА перестала існувати як організація саме після смерті Р. Шухевича. Загальні втрати УПА за роки боротьби становлять 20 тис. чоловік [12, с. 940]. Військовослужбовці Червоної армії і радянських органів держбезпеки та внутріш-ніх військ втратили у боях з українськими повстанцями 22 тис. чоловік [12, с. 940].

Збройна боротьба українського націона-лістичного підпілля без будь-якої підтримки ззовні та тотальних репресій і системних каральних акцій з боку набагато сильнішого ворога була безпрецедентною. Інших прикла-дів масового організованого збройного опору сталінській тоталітарній системі, окрім бо-ротьби УПА, історія не знає. Діяльність УПА у повоєнні роки в західних урядових інсти-туціях, зокрема у британському міністерстві закордонних справ, кваліфікували як “єдиний добре підтверджений доказ збройного пов-стання у сфері радянського впливу” [4, с. 10].

Воїни Української Повстанської Армії присвятили себе боротьбі за свободу україн-ського народу і самостійну українську державу. Їх патріотизм був щирий і відвертий. Своєю самопосвятою та героїзмом вони довели, що мета їхнього життя була справедлива, чесна й велична. Українські повстанці боролися під гаслом: “Здобудеш Українську державу або згинеш в боротьбі за неї!” Їхня жертовність стала запорукою невмирущості української ідеї.




Література

1. В’ятрович В. Основні принципи зовнішньої політики ОУН // Український визвольний рух / Центр досліджень визвольного руху, Інститут українознавства ім. І. Кри-п’якевича НАН України, – Львів: Коло, 2004. С. 16–29.

2. Галаса В. Пам’яті великого воїна і політичного діяча Романа Шухевича // Роман Шухевич: Постать на тлі доби Воюючої України / За ред. В. Штокала. – Тернопіль: Ідея і Чин України, 2005. С. 205–215.

3. Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття: Нариси політичної історії. – К.: Либідь, 1993. 288 с.

4. Дашкевич Я. Роман Шухевич та його місце в історії України XX ст. Дослідницькі проблеми // Про гене-рала Тараса Чупринку (Романа Шухевича). – Львів: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського, 2006. С. 3–12.

5. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Львів: НТШ, 1993. 660 с.

6. Крук Б. Роман Шухевич – командир усенародної революційної армії // Роман Шухевич: постать на тлі доби Воюючої України / За ред. В. Штокала. – Тернопіль: Ідея і Чин України, 2005. С. 23–33.

7. Ліпкан А.Г. Операція “Вісла”: переселення чи депортація? // Воєнна історія. 2003. № 1. С. 99–107.

8. Марчук В.С. Лист Петра Полтави до Романа Шухеви-ча як джерело до вивчення проблем українського національно-визвольного руху 40–50-х років XX ст. // Військово-науковий вісник. 2004. Вип. 6. С. 172–182.

9. Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942–1952. Документи і матеріали. – Львів: Товариство україн-ської мови ім. Т. Шевченка “Просвіта”, 1991. 448 с.

10. Стасюк О. Видання ОУН (б) післявоєнного періоду: тематичний огляд публікацій // Український визволь-ний рух / Центр досліджень визвольного руху, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, – Львів: Мс, 2006. Збірник 6. С.148–169.

11. Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. – К.: Либідь, 1991. 512 с.

12. Українська Повстанська Армія // Довідник з історії України / За загальною редакцією І. Підкови і Р. Шуста. – К.: Генеза, 2001. С. 937–942.