Cols=2 gutter=24> 2007/№2 Засновники

Вид материала

Диплом

Содержание Газе Віра Федорівна Щукіна Наталія Геннадіївна Теплицька Раїса Бенціонівна Корсунь Алла Олексіївна

Подобный материал:

• Cols=2 gutter=24> 2007/№3 Засновники, 2007.95kb.
• Cols=2 gutter=24> 2004/№2 Засновники, 2407.74kb.
• Cols=2 gutter=24> 2005/№2 Засновники, 2193.94kb.
• Cols=2 gutter=24> 2005/№4 Засновники, 2823.78kb.
• Cols=2 gutter=24> 2004/№3 Засновники, 3012.42kb.
• Cols=2 gutter=24> 2004/№4 Засновники, 2183.65kb.
• Cols=2 gutter=24> 2006/№2 Засновники, 2232.08kb.
• Cols=2 gutter=24> 2006/№4 Засновники, 2613.23kb.
• Cols=2 gutter=0> гриненко дмитрий сергеевич, 13.83kb.
• Cols=2 gutter=47> пбоюл кошмак, 159.62kb.

Література

1. Довгий Я. Чарівне явище надпровідності. – Львів: Євросвіт, 2000.

2. Гинзбург В. Л., Андрюшин Є. А. Сверхпроводимость. – М.: Педагогика, 1990.

3. Давыдов А. С. Высокотемпературная сверхпроводи-мость. – К.: Наук. думка, 1990.

4. Дмитренко І. М. Приборкання надпровідності. – К.: Наук. думка, 1974.

5. Сидоренко С. І., Волошко С. М. Матеріалознавство високотемпературних надпровідників. – К.: Вища шк., 1995.

Сучасна українська література для дітей відображає основні ціннісні орієнтири сьогоднішнього ставлення до питань іденти-фікації літератури, визначення її духовних імперативів на шляху до моделювання власних перспектив у постмодерному про-сторі, сформованого з перемінним успіхом у національній культурі останніми роками. Перебуваючи на маргінесі суспільно-полі-тичного та культурного життя, залишившись сам-на-сам із важливими проблемами становлення сучасної літератури в ті часи, коли вперше чи не за всю українську історію війнуло справжньою мистецькою свободою, чимала кількість імен та художніх творів, викреслених, здавалось би, назавжди з історії національного мистецтва XX ст., поверну-лися до своїх дослідників та уважних читачів у ті часи, коли художня творчість для дітей, як і література назагал, залишається непізнаним культурним материком нації, яка ще в пошуках самої себе.

Попри те, що спадщина класиків жанру, вихідців Північного Причорномор’я, в різні часи складала об’єкт наукових досліджень, а досягнення Дніпрової Чайки, М. Вінгра-новського, А. Качана викликають захоплен-ня у кількох поколінь читачів, доробок більшості інших письменників, зокрема, О. Зими, А. Ластовецького, В. Юр’єва, О. Різниченка, В. Качуріна, Л. Чижової зали-шається поза увагою дослідників української дитячої літератури другої половини XX ст. Недостатньо вивчений і художній доробок В. Бойченка, який вимагає сучасного прочи-тання та повнішого осмислення. Вимагає ідентифікації й сам жанр дитячої літератури, існування якого поставлено під сумнів.

Перш, ніж вдатися до концептуалізації сучасної української дитячої літератури, варто зупинитися на об’єктові теоретичного вивчення. Автори “Літературознавчого слов-ника-довідника” під літературою для дітей розуміють “художні, науково-популярні та публіцистичні твори, написані письменни-ками безпосередньо для молодшого читача різних вікових категорій, починаючи з дошкільнят” [12, с. 398]. Очевидно, цю тезу можна було б визнати остаточною, але під вказаним явищем слід розуміти ще й інші групи художніх творів відповідно до їхнього походження і, так би мовити, авторського скерування на групу реципієнтів. У тому розумінні варто казати й про ті тексти, які можна використати в дитячому читанні. За визначенням У. Еко, їхня комунікативність визначається однаковим рівнем сприйняття ансамблю кодів автором та читачем [9, с. 28]. В. Баранов, продовжуючи дискусію довкола доцільності групування творів для дітей, припустив, що вона є нічим іншим, як “сатанинським винаходом більшовицького режиму з метою ідеологічної обробки наймолодших громадян” [1, с. 6–8].

Питання автономності дитячої літератури чи не вперше було порушено на пленумі Правління СПУ 1988 р. Тоді Є. Гуцало зау-важив, що “не можна штучно відокремлю-вати твори для дітей від загального літературного процесу” [7, с. 3–37]. За твердженням Хейно Вялі “...дитяча літе-ратура має бути двоплановою... Дитяча книга, яка виявляється неспроможною зацікавити дорослу людину – напівкнига” [13, с. 85–93]. Узагальнюючи декілька з тверджень щодо об’єкта та групування літератури для молодшого читача, вважаємо, що під нею слід розуміти тільки ті художні твори, які, маючи високу художню, пізна-вальну, розвиваючу, виховну цінність можуть використати в дитячому читанні люди різних вікових категорій для подальшого виховання професійного читача, який у змозі осягнути комунікативність усієї літератури, її етнокультурний код.

Часи становлення В. Бойченка як письмен-ника, громадського діяча, недавнього ви-пускника факультету романо-германської філології Львівського університету були не кращими для української культури і, власне, для оригінальної дитячої літератури. Попри деяке пожвавлення в суспільно-політичному та культурному житті, у 1960-ті роки, коли до читачів поверталися імена раніше забо-ронених авторів, з’являлися перші переклад-ні твори класиків світової літератури, на шпальтах періодичних видань та окремими книгами виходили твори українських шістде-сятників. Перші репресії відкрили новий етап у питанні формування естетики соціалістич-ного реалізму в умовах програмованості герметизованого суспільства. Імовірно, багаторівнева інтелектуальна складова у творчім характері письменника, який було загартовано західноукраїнським духом гордості та поваги до рідної землі і народу, дала В. Бойченку змогу бачити світ ширше: з погляду власної лірики, перекладів та гострої публіцистики у світлі формування власного, комунікативно відкритого читача.

Поетичний дебют В. Бойченка відбувся на сторінках альманаху “Вітрила-70” 1971 р. Майже одночасно вийшла його дебютна книга “Іскри” (1972), пізніше – збірки поезій “Сонячні кола” (1975), “Поліття” (1977), “Багряні колони” (1978), “Широти” (1981), “Світлі ріки” (1984), “Доброта” (1987), “Птахи над полум’ям” (1989), збірка вибраних творів “Правий берег” (1991). Опісля тривалої перерви, яка, очевидно, позначилася на творчості багатьох українських письменників на зламі епох та тисячоліть, його книжки “Не повто-риться мить” (2001), “Книга Леля” (2006) стали окремою сторінкою поетичного та-ланту, яка чекає на свого уважного дослідника.

Варто зауважити, що концептуальна частина в поетичній творчості В. Бойченка є невід’ємною ознакою української філософсь-кої лірики 1970-х років. За деякими з ознак його поезію можна вважати “тихою лірикою” в літературі, яка, разом із творчістю Л. Талалая, В. Затуливітра, П. Мовчана та інших є окрасою української філософської поезії. Зосередившись на тонких матеріях буття, лірика цього умовного поетичного кола характеризується психологічною за-глибленістю, специфічною образною чутли-вістю, філософською виваженістю. Наведена ознака чи не яскравіше підкреслює одну з важливих ознак концептуалізованого сприйняття світу – наповнювати сенсом поняття та явища, уникаючи тісного зв’язку з мовною формою його художнього вираження [11, с. 32]. Серед найпомітніших концептів у ліриці В. Бойченка – дороги (стежки), води, миті, хати, які відображають історіософську константу його художнього мислення зокрема в поезії “Рідне”: “Щумлять солодкі трави Батьківщини, /І вишум вишні стелиться до ніг, /І прогріває води тепла днина І пахне сонях – дивен обе-ріг. / А я немов забув усі слова, /Лише горить од щастя голова...” [3, с. 227]. Уживаними в ліриці В. Бойченка є концепти коріння, рідної землі, батьківської хати, небесного сволоку та інші, що уособлюють авторське ставлення до вічних категорій, традиційних для національ-ного світобачення, втіленого, передусім, в українській народнопісенній творчості та етнопедагогіці. В. Бойченко з особливою гостротою зображує його рідну Снігурівку (“Снігурівка”, “Мені шумить шовками Інгу-лець”), Очаків та о. Березань (“Очаків”), Наддніпрянську Херсонщину “Білобереж-жя”), таврійські степи (“Магістраль”). Ваго-мим у питанні комунікативності творчості є вірш “Миколаїв”, в якому продемонстровано модель степового світу за допомогою худож-ніх образів яхти, роси, лиману, “свіжозораної ріллі”, “сухостеблих трав”, “гарячих мозолів”, перших трударів, натхненням і силами котрих народжується й місто. Зображення світанку нового світу і, відповідно, усього життя є одним із найулюбленіших прийомів у творчому доробку письменника.

Водночас із становленням В. Бойченка як українського лірика мотив дитинства, а до того, концепт дитини, колиски, матері набуває великого значення для тих його поезій, які можуть використати в дитячому читанні. У такому розумінні цікавими та пізнавальними з погляду розуміння концепту дитинства як полісемантичної художньої одиниці є його вірші “Стежки дитинства”, “Квітни, калино”, “Яке предивне відчуття”, “Мама”, “Дитинча”, “Дід з онуком”, “Ви легенда чи дійсність, коні?”, де автор доволі гостро ставиться до онтологічного напов-нення концептів, які переходять від одного рівня сприйняття до іншого, уникаючи суто пізнавальних інструментів, наближаючись до метарівневих знаннєвих систем. Варто зазна-чити, що окремі поезії В. Бойченка містять збірний художній образ доні – реальної доньки Мирослави, а це справді зразок філософської лірики. Серед таких поезій – “Над колискою”, “Воно, мале, прибилося ізнов”, “Хвала тобі, світанку!” У поезії “Лети!” автор, почувши про польоти юної доні, уві сні у якої “очі блакиттю ячать”, а в зіницях – “молодої душі благодать”, пригадує своє далеке дитинство, коли йому літалося “в дивнім літеплі висо-чини”, а водночас лірик декламує істо-ріософську завершеність світу. Автор де-монструє зв’язок різних поколінь у контексті цілісності української родини, гармонія у якій досягається через уважне ставлення і до свого нинішнього, і до прийдешнього – доброго майбутнього (“Лети!”): “В серце впала холодна жоржина. / Очі доні – глибінь висоти. / Я тебе, синьооку пташину, / Піднімаю в долоні – Лети!” [3, с. 203].

Період становлення В. Бойченка як про-фесійного письменника для дітей – це 1970-ті роки. Тоді його активно друкують і на сторінках українських дитячих часописів. Його дебют як письменника відбувся 1972 р., коли на сторінках журналу “Дніпро” з’яви-лися переклади В. Бойченка “З англійської народної дитячої поезії”, з-поміж яких вірші “Сімейка”, “М’ячик”, “Мило”, “Король ліліпутів”, “Рукавички” [4, с. 124–125]. За декілька років були надруковані зразки англійського фольклору “Дивак”, “Прогу-лянка”) [5, с. 111]. Хист В. Бойченка як перекладача позначився на спрямованості його творчості для дітей: 1973 р. побачила світ дебютна дитяча книжка “У мене курочка була” [5], що мала неабиякий резонанс. І справді, тоді переклад старокельтських дитячих творів був екзотикою, не меншою за сучасні твори Дж. Толкіна чи Дж. Роулінг.

Збірка містить поетичні переклади з англійських народних дитячих пісеньок різних дитячих авторів. Серед таких творів, що набули неабиякої популярності – “Кіт-розбійник”, “Три кішечки-сестриці”, “Зай-чатко з Ведмедем”, “У гостях”, “Кошеня”, “Сімейка”, “Чудеса”, в яких представлені традиційні для поетичної творчості народів світу зооморфічні образи та засоби їхнього творення. Важливу роль у повнішому сприйнятті збірки В. Бойченка становлять вірші, де виступають властиві англійській культурі та народному епосу образи короля, ліліпутів (“Король ліліпутів”, “Робін-Бобін”), а також ті, де розповідається про неймовірні пригоди юних англійських хлопчиків та дівчаток (“Джекова свинка”, “Розмова”, “Томмі і Бессі”). Книжка перекладів з англій-ських дитячих пісеньок характеризується тематичним розмаїттям, наявністю оригіналь-них зразків поетичного мовлення, різно-барв’ям стилістичних прийомів, а цікаві зразки дитячої пареміографії українською мовою, зокрема, лічилки та скоромовки, складають жанрове розмаїття дебютної книжки В. Бойченка для дітей.

Очевидно, саме ця поетична книжка, видана стотисячним накладом, стала істот-ним поштовхом для подальших художніх пошуків автора в царині дитячої літератури. Окрім численних публікацій на сторінках раніше популярних журналів для молодших читачів (“Барвінок”, “Соняшник”, “Піонерія” та ін.), В. Бойченко підготував до друку і видав декілька популярних поетичних книжок. Серед них – вірші-небилиці “Зроду ще такого я не бачив!” (1975) [10], книжечка, яка містить і переклади з англійського фольклору (“Кіт нявчить у глечику”, “Пустун”, “Баран”, “Якби...”), і дитячі твори Льюїса Керролла (“Трулюлю і Труляля”), Едварда Ліра (“Дід і чайник”), Еміля Ріу (“Фарби”), Елізабет Флемінг (“Хто в хатині живе?”), Джеймса Рівса (“Казочка про поросят”), Джона Беннетта (“Кмітливий рибалка”), Алана Олександра Мілна (“Дідунь Джо”). Більшість із цих письменників були вельми популярними тоді не тільки в національній, але й усій багатонаціональній дитячій літературі. Тому В. Бойченко, разом із невеликою кількістю інших перекладачів ознайомив українського читача зі спадщиною літераторів у всій повноті жанрового розмаїття їхньої творчості. Говорити про майстерність автора як самобутнього пере-кладача варто ще й тому, що тоді ж на книжкових полицях була чимала кількість книжок, які вирізнялися низьким рівнем перекладу. На цій гострій проблемі зупинявся О. Бердник, який вказував на неадекватність перекладу окремих книжок рідною мовою [2, с. 87–96].

У контексті дослідження багатопланової творчості В. Бойченка важко оминути сто-рінки його художньої біографії – захоплення професійним перекладом окремих ліричних та епічних творів зарубіжних письменників. Зокрема, він одним з перших в українській перекладній літературі запропонував чита-чеві лірику американського поета, Нобе-лівського лавреата Р. Фроста, а також був першим, хто переклав українською повість В. Джемса “Димок” (1980) [8], і авантюрний роман Р. Л. Стівенсона “Корабельна ката-строфа” (1984). Ці художні твори, окраса англійської та англомовної літератури, складають інтерес для повнішого розуміння новітньої української перекладної літератури для дітей. До того ж, ці тексти немовби продовжують творчу діяльність В. Бойченка на шляху до художньої концептуалізації світу, його деталізації відповідно до манери самопізнання, властивого філософії Г. Ско-вороди. Місце спадщини останнього ви-дається доволі значущим не тільки в біографії письменника, а й усіх представників “тихої лірики” в літературі. Український духовний світ чи не найгостріше представлений крізь первинне англійське світотворення, тому слова одного з персонажів, який промовляє до Вілла Лоу, звучать символічно з огляду на творчу манеру літератора: “Нехай зі сторінок цієї книжки зашелестить тобі опале листя Ба-Бро, звуки Лавеню й вулиці Расіна – всі спомини про наше спільне минуле. І якщо тобі й не сподобається ця історія, тобі, я певен, приємно буде вдихнути повітря нашої юності” [14, с. 354].

Справжнім оригінальним здобутком В. Бойченка як дитячого письменника став вихід його книжки поезій “Який широкий світ!” (1989). Ліричний герой В. Бойченка постає працьовитим хлопцем, коли майструє шпаківню (“Шпаківня”), захоплений дідусе-вою працею, а згодом своєю, заради спіль-ного родинного успіху в контексті збере-ження духовного зв’язку між поколіннями (“Золоті руки”). Хлопча захоплюється всім, що викликає у нього подив: рослинами, комахами, тваринами (“Огірочок”, “Огірочку, треба спати”, “Огірочку, на зарядку”). В. Бойченко, пояснюючи юному читачеві безперервний зв’язок поколінь, дошукується аналогій і в природі. Зокрема в поезії “Ластівки” вказано на важливість збереження духовного коріння роду, в чому прочитують біблійну легенду про блудного сина: “Ластівки летять у небо синє, / Крильцями торкаються узвиш, / І трава за ластівками лине, / Й ти за ластівками вже летиш!” [6, с. 8]. Подібні мотиви – і в інших поезіях, де автор наголошує на циклічності всього сущого, того, що має причетність до вічних категорій буття окремого народу (“Білі лебеді”).

В. Бойченко звертається і до мотивів неповторності природи, яка для нього залишається непояснимим універсумом, а торкнутися до її вічних законів – це наблизитися до віковічних відповідей. У такому розумінні автор використовує широку палітру художніх засобів, які подекуди вражають своєю несподіваністю та оригі-нальністю, наближаючись до кращих зразків сучасної української дитячої літератури (“Калюжі”, “Насінинка”, “Перший сніг”), а також образів степу, дороги, неба, городу, матері, котика, собаки та ін. Цікавими є спостереження довкола концепту соняшника, який стає містким художнім втілювачем українського світу, багатим та щедрим на щирість і добро: “Вийшла осінь із діброви – / Сонях похилився”, “Хлопчакам-горобенятам / Роздає насіння” [6, с. 20].

Широко застосовуючи концепти, властиві степовому краєві, В. Бойченко використовує образи на позначення міста кораблів – Ми-колаєва, а саме портових кранів, кораблів, лиману, моряка, морського вітру тощо. Подібна тенденція наближає уявлення читача до духовного досвіду попередніх поколінь, на плечах яких будувалася велич та окраса нинішньої Південної України. І тут гармо-нійно застосованим є засіб історіософської циклізації світу, де провідним стає мотив повернення не тільки кораблів у рідну гавань, а й людини до самої себе: “Тож: вертають кораблі /Всі до рідної землі / Сил набратися нових /Для важких доріг морських” [6, с. 22].

Не зупиняючись на просвітницькій та науковій діяльності В. Бойченка, що може становити предмет окремих наукових досліджень, зауважмо, що автор й досі є одним із небагатьох у сучасній українській літературі, хто зміг захопити власною творчістю читачів різних вікових категорій та уподобань, підтверджуючи думку про справдешність оригінальної літератури. Втім, серед найпопулярніших концептів, що становлять основу його творчості, написаної для дітей, а також тієї, що може бути корисною в дитячому колі, є “ансамбль кодів”. Це – мати, дорога, земля, коріння, хата, родина тощо, які досить природно вплетені в загальну канву “тихої лірики”, комунікативно відкритої і, відповідно, достатньо популярної сфери духовного надбання сучасної української дитячої літератури.




Література

1. Баранов В. Дитяча література: шляхи подолання кри-зи //Книжковий клуб плюс, 2006. №7–8 (52).

2. Бердник О. Відслонити завісу часу! // Література. Ді-ти. Час.: 36. літ.-критич. ст. про дит. літ. // Упоряд. В. Я. Неділька. 1988. 175 с.

3. Бойченко В. Правий берег. Лірика. – К.: Дніпро, 1991. 253 с.

4. Бойченко В. З англійської народної дитячої поезії – K.: Дніпро, 1972. №8. С. 124-125.

5. Бойченко В. З англійського фольклору. – K.: Прапор, 1974. №6. С. 111.

6. Бойченко В. Який широкий світ! – Одеса: Маяк, 1989. 40 с.

7. Гуцало Є. На пленумі Правління Спілки письмен-ників України // Література. Діти. Час: 36. літ.-критич. ст. про дит. літ. / Редкол. М. К. Наєнко та ін. – К.: Веселка, 1976. Вип. 13. 175 с.

8. Джеме В. Димок. Повість (пер. з англ. В. Бойченка). – К.: Веселка, 1980. 173 с.

9. Еко У. Роль читача. Дослідження із семіотики текстів /Пер. з англ. Мар’яни Гірняк. – Львів: Літопис, 2004. 384 с.

10. 3роду ще такого я не бачив! Вірші-небилиці (пер. з англ. В. Бойченка). – К.: Веселка, 1975. 17 с.

11. Кремінь Т. Концептуалізація історіософського міфу у ліриці 1960–80-х рр. /Дис.... канд. філол. наук. – К., 2005. 187 с.

12. Літературознавчий словник-довідник /За ред. Р. Т. Гром’яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. – К.: ВЦ “Академія”, 2006. 752 с.

13. Слабошпицький М. Відчутно на дотик душі. Спроба екскурсії в естонську дитячу літературу //Література. Діти. Час. – 1987: 36. літ.-критич. ст. про дит. літ. /Упоряд. В. Я. Неділька. 1987. 207 с.

14. Стівенсон Р.-Л. Корабельна катастрофа (пер. з англ. В. Бойченка). – Одеса: Маяк, 1988. 254 с.

15. У мене курочка була. Англійські народні дитячі пісеньки (пер. з англ. В. Бойченка). – К.: Веселка, 1973. 16 с.

Астрономія відрізняється від інших натурфілософських наук насамперед своєю давньою історією, що і визначає її місце в історії людської культури. Якщо фізика і математика набули свого розвитку в останні століття, то астрономія вже у давні часи була наукою, як система теоретичних знань про Всесвіт.

Початки астрономії заглиблені у доісто-ричні часи. З епосів відомо, що давні народи знали небесні тіла, мали свій календар, знали 12 сузір’їв, називали їх зодіакальними. Помітний слід у розвитку астрономічної науки залишили великі вчені і філософи давнини Платон, Аристотель, Аполлоній, Гіппарх, Птоломей та інші.

Ідеї давніх вчених-астрономів проникають в Європу в XI–XII ст. і набувають свого розвитку у XV–XVI ст. Важливе місце тут належить працям Юрія Дрогобича-Котер-мака (народився у 40-х роках XV ст. в родині дрогобицького ремісника на Львівщині). У 1490 році він написав трактат про затемнення Сонця і місяця. Астрономічні праці Юрія Дрогобича є першими науковими працями з астрономії при переході від астрології до наукової астрономії. Відомий польський астроном Миколай Копернік (1473–1543) був учнем Юрія Дрогобича, слухав його лекції з астрономії.

17 лютого 1600 року на площі Квітів у Римі було спалено видатного італійського мислителя Джордано Бруно – філософа, який зруйнував “кришталеву сферу” зір, обстоював думку про те, що Всесвіт безмежний у просторі і часі.

Характерним для XVII ст. було будів-ництво обсерваторій. Найвідомішими з них є Гринвічська (Англія), Гарвардська (США), Пулковська (Росія) та інші. Засновником Пулковської обсерваторії був В. Я. Струве, з родини якого вийшло шестеро вчених, і всі вони займалися астрономією.

Значний внесок у розвиток астрономії зробили українські астрономи-жінки, у тому числі ті, з науковим доробком яких ми вас ознайомимо.

Початок 1960-х років був позначений активними дослідженнями небесних тіл, зокрема, Місяця та планет Сонячної системи за допомогою космічних апаратів (КА). У космічних дослідженнях та міжнародних програмах спостережень штучних супутників Землі брала активну участь непересічна людина – астроном, професор Лабораторії космічних досліджень Ужгородського націо-нального університету Мотря Василівна Братійчук.

Мотря Василівна Братійчук – професор, кандидат фізико-математичних наук. За участь у міжнародних програмах спосте-режень штучних супутників Землі (ШСЗ) 1967 року їй було присвоєно звання учасника ВДНГ СРСР (бронзова медаль). Вона член Міжнародного астрономічного союзу (МАС) з 1985 року, Почесний член Української астрономічної асоціації. Мотря Братійчук внесена до списку Personalities у збірнику Optics in Ukraine (SPIE). Вона засновник та незмінний науковий керівник Лабораторії космічних досліджень Ужгородського націо-нального університету.

За цими скупими анкетними рядками – життя визначної людини, вченого, організа-тора української астрономічної науки, педа-гога, який виховав багато науковців, учителів, фахівців своєї справи.

Мотря Василівна Братійчук народилася 8 вересня 1927 р. с. Вербі Дубнівського району Рівненської області в українській хлібо-робській сім’ї. 1934 року вступила до польської школи (української не було), де навчалась 5 років, а середню освіту змогла завершити лише після війни, 1947 року, в Дубні. Того самого року вона вступила на фізичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, а згодом продовжила навчання в аспірантурі, яку закінчила 1956 року за кваліфікацією астро-фізика. На той час Мотря Братійчук встигла попрацювати вчителем математики у Київській середній школі № 97. Цей півріч-ний період роботи в школі, за словами самої Мотрі Василівни, збудив у неї бажання стати викладачем. Із запропонованих на розподілі місць роботи у вищій школі вона майже без вагань обрала Ужгородський університет, який став для неї рідним на все життя.

З осені 1956 року М. В. Братійчук почала працювати на фізико-математичному факуль-теті спочатку асистентом, потім старшим викладачем, доцентом. У 1959 році захистила кандидатську дисертацію в Головній астроно-мічній обсерваторії АН СРСР (м. Пулково, Росія).

Навесні 1957 р. молодого викладача скерували на спеціальні курси до Туркменії, що їх організувала Астрономічна рада АН СРСР, для підготовки до спеціальних астро-номічних спостережень. Як виявилося пізні-ше, це була школа для спостерігачів за рухом штучних супутників Землі. Мета курсів – детальне вивчення зоряного неба, оперативне і безпомилкове визначення координат рухо-мого серед зір об’єкта. Того самого року М. Братійчук стала керівником найзахіднішої в СРСР Станції оптичних спостережень за ШСЗ, підпорядкованої Ужгородському університету.

З того часу вся її наукова діяльність була пов’язана із контролем близького космосу, вивченням закономірностей руху та пове-дінки на орбіті різноманітних ШСЗ. Саме на цій ділянці роботи вона виявила себе здібним керівником-організатором, глибоко ерудова-ним науковцем і вихователем наукових кадрів.

Завдяки успішній роботі станції та своїм організаторським здібностям Мотря Василів-на 1969 р. домоглася, щоб на базі Станції оптичних спостережень була відкрита Лабо-раторія космічних досліджень, яка струк-турно на правах відділу увійшла до Проб-лемної лабораторії фізики електронних зіткнень Ужгородського університету.

У 1957 році на теренах СРСР було відкрито декілька десятків станцій оптичних спостережень за ШСЗ. Та лише три з них – Ризька, Звенигородська та Ужгородська виросли в потужні науково-дослідні підроз-діли астрономічного спрямування з унікаль-ною на той час тематикою, якою до них не займався жоден астрономічний колектив країни.

З часом Лабораторія космічних досліджень низько- і високоорбітальних ШСЗ запрова-дила у практику сучасні методи розв’язання актуальних прикладних і фундаментальних задач астрономії, геофізики, геодинаміки, геодезії, фізики атмосфери тощо.

М. Братійчук доклала неабияких зусиль для створення потужної астрономічної експе-риментальної бази Лабораторії космічних досліджень з урахуванням навчального про-цесу та специфіки наукових завдань. Під її керівництвом було виконано десятки науко-вих тем. Завдяки успішній участі в багатьох міжнародних програмах, здійсненню унікаль-них астрономічних спостережень, керований нею колектив став знаним далеко за межами України і здобув всесвітнє визнання.

Разом з науковою і організаційною діяль-ністю Мотря Василівна не припиняла педагогічної. 1969 року при кафедрі оптики Ужгородського університету була відкрита спеціалізація “астрофізика” й аспірантура астрономічного напряму. Астрофізичну спе-ціалізацію здобуло понад 300 випускників Ужгородського університету, а шестеро з них під науковим керівництвом М. Братійчук стали кандидатами фізико-математичних наук.

Її любили й поважали студенти, а вона відповідала їм тим самим. Талановитий і досвідчений педагог, Мотря Василівна прекрасно володіла предметом викладання, створювала навколо себе творчу атмосферу.

Як непересічна особистість Мотря Васи-лівна підтримувала й цінувала талант. З її благословення на Закарпатті працюють у загальноосвітніх школах, ліцеях, гімназіях сотні випускників фізичного факультету, які вже стали заслуженими вчителями України, вчителями-методистами, “Старшими” вчите-лями. Всі вони при нагоді завжди заходили до неї поспілкуватися, поділитися здобутками, а то й попросити методичної поради.

Вона наснажувала своїх учнів власною енергією та любов’ю до науки астрономії.

За досягнуті успіхи на науковій та освітянський ниві за рекомендацією Астро-номічної ради АН СРСР 1985 р. на 19-й Генеральній асамблеї Міжнародного астроно-мічного союзу в Делі Мотря Братійчук була прийнята до числа членів цієї організації. А 26 листопада 1996 року рішенням Міжна-родного астрономічного союзу малій планеті за № 3372 було надано ім’я Братійчук.

Мотрі Василівни не стало 4 квітня 2001року.

Мотря Братійчук є автором понад 150 наукових праць, методичних розробок, по-сібників. Її прізвище добре знають читачі багатьох державних та місцевих засобів масової інформації, де вона популяризувала досягнення астрономічної науки для широ-кого загалу, прагнула донести до людей новітні знання про Всесвіт. Вона чудово володіла пером, мала образне мислення, її твори завжди читалися з великим інтересом. Навіть тяжко хворіючи, вона не залишала роботи на просвітницький ниві.

Спілкуватися з нею було завжди цікаво. Вона вирізнялася ерудицією, добре зналася не тільки на астрономії, фізиці, але й пильно стежила за розвитком літератури і мистецтва.

Вона дуже любила життя, людей, Україну…

Доля відомого вченого в галузі небесної механіки, дослідника руху комет, доктора фізико-математичних наук Олени Іванівни Казімірчак-Полонської була нелегкою. Вона пройшла через тяжкі випробування. Звину-вачення в шпіонажі й антирадянській діяльності, Бутирська тюрма, лихоліття Другої світової війни (1939–1945 рр), втрата і пошуки рідних, смерть сина, черствість і жорстокість чиновників не зламали сили духу цієї стійкої і мужньої жінки – дослідниці зоряного неба. Вся її вина була в тому, що вона любила Бога, людей і свою Батьківщину. І від цих святих цінностей не хотіла відмовитися під жодним тиском. Але ця жінка ніколи не впадала у відчай.

Народилася Олена Іванівна 21 листопада (за новим стилем) 1902 року в м. Селці Володимирського повіту Волинської губернії в сім’ї Івана і Євгенії Полонських. Вона на відмінно закінчила гімназію у Луцьку (1920 р.) і добре опанувала українську, поль-ську, російську, німецьку та англійську мови. Життєві обставини змусили Олену після гімназії працювати в канцелярії Луцького суду і допомагати хворій матері доглядати за маєтком. У 1922 році вона блискуче склала вступні іспити на фізико-математичний фа-культет Львівського університету, після закінчення якого працювала в Львівській астрономічній обсерваторії, а з 1932 року – в Астрономічній обсерваторії Варшавського університету.

У Варшаві на талановиту асистентку звернув увагу відомий учений, патріарх польської наукової школи з небесної меха-ніки, професор М. Камінський, і запросив Олену до аспірантури. Темою її десертації було вивчення руху комет в період захоп-лення їх великими планетами Сонячної системи. У 1934 році вона отримала вчений ступінь доктора філософії.

1936 року доля з’єднала її з Леоном Казімірчаком, вченим-іхтіологом, який також працював у Варшавському університеті. У 1937 р. в них народився син Сергій. Це було щасливе подружжя красивих, талановитих людей, сповнених великих творчих задумів. Та війна змінила їхні плани. У роки війни О. Казімірчак-Полонська працювала у Львові, а після переїзду до Варшави 1944 року займалась приватним викладанням матема-тики. Вона мріяла повернутися в Україну та поселитися у теплій південній місцевості. Це було потрібно і хворим синові та матері. Мрія здійснилася, та, як кажуть, “сталося не так, як гадалося”. На війні безвісті пропав Л. Казімірчак, а на руках Олени Іванівни залишилися маленький син і хвора мати. Декілька разів із ризиком для життя вона робила спроби знайти чоловіка у концта-борах. Скільки сил і здоров’я втратила Олена Іванівна для пошуків своїх рідних, знає тільки Бог. Сотні кілометрів вона пройшла пішки босими ногами по скованій морозом землі, одягнена в літній одяг і гумовий плащик. Неушкодженою проходила через табори смерті, розшукуючи в смердючих бараках дорогих людей – чоловіка і матір. Верталася звідти, звідки вивозили тільки трупи. Не раз стояла перед дулами фашистських автоматів і дивилася смерті в обличчя. Але серце її ніколи не преставало надіятися на Господа, який давав їй сили перебороти будь-які труднощі. Врешті-решт вона відшукала матір і чоловіка.

У травні 1945 року Олена Іванівна переї-хала до Херсона та влаштувалася на роботу до Херсонського педінституту. Мешкала вона з сином і матір’ю, а чоловік залишився в Польщі, не отримавши дозволу на переїзд. Щоб зводити кінці з кінцями, працювала по 17 годин на добу, одночасно готуючи канди-датську дисертацію, оскільки її польський диплом доктора філософії не визнавався в СРСР.

Доля готувала їй нові удари. У 1948 році за нез’ясованих обставин у херсонській лікарні помер син Сергій. Щоб відволіктися і загли-битися в наукову роботу, Олена Іванівна прийняла запрошення директора інституту теоретичної астрономії АН СРСР М. Субботіна і переїхала у м. Ленінград (Росія). Тут вона завершила роботу над кандидатською дисертацією, яку захистила 1950 року. Перед нею розкривалися перспективи масштабних досліджень руху комет та любої серцю викладацької роботи в Ленінградському педагогічному інституті ім. М. Покровського, але доля знову завдає удару.

Під час сталінської боротьби з “ворогами народу” у 1951 році її звільнили з роботи нібито за скороченням штату, а через рік заарештували за “шпигунську діяльність” і ув’язнили. Проте за відсутністю доказів жінку невдовзі випустили, хоч влаштуватися на роботу в Ленінграді вона вже не могла. Олена Іванівна повернулася до Херсона, де дізналася, що під час її перебування у в’язниці померла мати.

У післявоєнному Херсоні процвітав банди-тизм. Багато разів і вдень, і вночі на молоду вчительку (Херсонського суднобудівного технікуму) нападали грабіжники, відбирали продуктові карточки, речі, документи, вихоплювали з рук продукти. Атмосфера зла була такою сильною, що ніхто не хотів допомогти в скрутну годину, навіть ті, хто був поруч і мав таку можливість. Квартиру декілька разів обкрадали, а потім з вини сусідів вона згоріла. Після цього Олена Іванівна вісім місяців жила під відкритим небом. Ці події змусили її переїхати до Одеси, де упродовж 1953–1956 рр. вона працювала в Одеському педінституті.

Працюючи на педагогічній роботі, пере-живши життєві трагедії, жорстокі удари долі, Олена Іванівна не впала у відчай, вона заглибилась у духовність і науку. В Одесі її очікував черговий, особливо тяжкий удар – заборона ректором педінституту відвідувати Церкву (під страхом звільнення з роботи). Вона не хотіла втратити роботу, але й Церкву залишити не могла. Тоді задумала грандіозну наукову роботу – дослідження руху комет.

Така робота дозволила б відповісти на запитання, чи народжуються комети в Сонячній системі, чи вони є залишками протопланетної речовини, чи міжзоряними утвореннями, захопленими Сонячною систе-мою. Ця робота вимагала великого обсягу обчислень і могла бути виконаною тільки в центрі досліджень з небесної механіки – в Інституті теоретичної астрономії у Ленінграді. Тому 1956 року Олена Іванівна переїхала до Ленінграда. Уже немолодою вона влаштувалася на посаду молодшого наукового співробітника відділу малих планет, комет та супутників, опанувала нову для неї справу – програмування, підготувала для обчислень величезний масив даних про рух комет за 400-літній період.

Вона розробила безперевну числову теорію руху дуже цікавої комети Вольфа-1 за весь столітній (1884–1984) період її спостере-ження. У 1968 році Олена Іванівна захистила докторську десертацію “Теорія руху коротко-періодичних комет і проблеми еволюції їх орбіт” – роботу світового значення, за яку їй у тому ж році було присуджено премію АН СРСР ім. Ф. Бредихіна. Вона працювала над динамікою малих планет в Астрономічній раді СРСР, очолюючи групу вчених. У 1978 році мала планета за номером 2006 отримала назву “Полонська” на честь Олени Іванівни.

Олена Іванівна завжди приділяла велику увагу роботі з аспірантами, багато з яких згодом стали відомими вченими України, Росії, Польщі. У своїх учнях Олена Іванівна намагалася виховати виняткову відповідаль-ність, наукову етику та високу мораль.

Саме такі риси були притаманні їй самій. Втративши сім’ю і здоров’я, незадовго до смерті, вона прийняла постриг під іменем монахині Олени, була організатором лікарні для самотніх, знедолених, бідних людей (1990 рік). Олена Іванівна втратила зір, але не піддалася відчаю. Маючи добру пам’ять, вона вирішила викладати в Ленінградській академії теології, бо в серці завжди мала велику віру в Бога. Останні свої праці вона диктувала своїм помічницям та публікувала під іменем “Монахиня Олена”. Померла Олена Іванівна Казімірчак-Полонська у 1992 році. Її поховали на цвинтарі видатних астро-номів на території Пулковської обсерваторії (Росія, поблизу Санкт-Петербурга).

Небесний механік – специфічна назва для вчених, які спостерігають за небесними тіла-ми і розраховують їхній рух. Але для видатного астронома, доктора фізико-матема-тичних наук, доктора філософії Казімірчак-Полонської ця назва підходить більше, ніж будь-кому – вона, крім точних математичних обчислень орбіт, вміла відкрити небо своїми молитвами.

Наталія Сергіївна Самойлова-Яхонтова народилася 14 серпня 1896 р. в м. Харкові. Навчалась на Вищих жіночих Бестужівсь-ких курсах у Петербурзі, а в 1917 р. перевелась у Харківський університет, який закінчила в 1919 р. З 1922 р. вона – обчи-слювач Астрономічного інституту, який 1943 р. перетворено в Інститут теоретичної астрономії Російської академії наук (РАН), розташований у м. Санкт-Петербург. У 1936–1942 рр. Наталія Сергіївна завідувала сектором теоретичної астрономії і небесної механіки цього інституту. В роки Великої Вітчизняної війни працювала у Державному оптичному інституті, а з 1945 р. – вона керівник відділу малих планет і комет Інституту теоретичної астрономії (ІТА), з 1946 р. – професор. З 1998 р. цей інститут у складі Інституту прикладної астрономії РАН.

Наукові дослідження, які проводила Н. С. Самойлова-Яхонтова, стосуються виз-начення планетних і кометних орбіт, удосконалення методів диференціального виправлення цих орбіт, а також застосу-вання розроблених нею методів для визна-чення руху астероїдів. Головним напрямком її науково-дослідницької роботи була орга-нізація і керівництво обчисленнями ефе-мерид малих планет і випуск щорічних публікацій “Ефемериди малих планет”, які широко використовують в усіх країнах світу.

Слово “ефемериди” грецького походжен-ня, воно означає “щоденник”, тобто це обчислені заздалегідь астрономічні дані про положення на небі та умови спостережень світил для окремих або послідовних мо-ментів часу (див. Астрономічний словник).

Ефемеридна астрономія розв’язує задачі з обчислення положень небесних світил на небесній сфері та у космічному просторі на декілька років наперед. Однією з головних задач ефемеридної астрономії є обчислення координат Сонця, Місяця, астероїдів та інших тіл сонячної системи і космічних апаратів, а також, з’ясування обставин появи сонячних та місячних затемнень, що є головним змістом астрономічних щорічників.

Основні ефемериди публікують в “Астрономическом ежегоднике”, французь-кому “Connaissanse des Temps”, англійсь-кому “The Astronomiсal Almanach”, у спеціальних виданнях типу “Эфемериды малых планет”, що їх видає Інститут теоретичної астрономії РАН у Санкт-Петербурзі, який з 1948 р. є міжнародним центром з вивчення руху астероїдів. Як відомо, ще Христофор Колумб під час плавання до берегів Нового Світу вико-ристовував ефемериди кутових відстаней зір від центра Місяця, обчислені на 1475–1531 рр.

У наші часи обчислюють ефемериди для виконання астрономічних спостережень і геодезичних робіт, для морської та повітря-ної навігації, а також навігації космічних кораблів.

На початку ХХ століття у всіх астрономів світу було майже однакове обладнання і результати визначалися мистецтвом і та-лантом вченого. Таким талановитим вченим був Григорій Абрамович Шайн – один із фундаторів сучасної астрофізики, перший директор Кримської астрофізичної обсерва-торії, дійсний член АН СРСР, член Коро-лівського астрономічного товариства, почес-ний доктор Копенгагенського університету, член Американської академії наук і мистецтв. Поряд з ним завжди була його дружина – Пелагея Федорівна, науковий працівник обсерваторії, незмінний помічник і порадник.

Пелагея Федорівна Шайн (Санникова) народилася 25 вересня 1894 р. в селянській сім’ї у Солікамському повіті Пермської губернії, навчалася у Солікамській гімназії, а 1913 р. вступила на фізико-математичний факультет Бестужевських курсів. Після закін-чення курсів працювала в Санкт-Петербурзі, потім учителювала в Томську. 1920 р. вийшла заміж за асистента Томського університету Григорія Абрамовича Шайна, майбутнього академіка, засновника і першого директора Кримської астрофізичної обсерваторії (КрАО). У 1921–1925 рр. подружжя працю-вало в Пулковській обсерваторії, а 1925 р., разом із Г. Шайном Пелагея Федорівна була відряджена до Симеїзького відділення (Крим) Пулковської обсерваторії, де й пропрацювала до кінця життя.

Працюючи під керівництвом Г. Шайна, Пелагея Федорівна стала одним із найкращих фахівців у дослідженні зір і малих планет, відкривши понад 40 малих планет та 165 нових змінних зір. Першу відкриту нею пла-нету вона назвала Полонією на честь Польщі, виразивши вдячність пулковському астро-ному Л. Л. Маткевичу, поляку за походжен-ням, який вирахував орбіту цієї планети. То була перша мала планета, відкрита жінкою. Відзначаючи великий успіх Пелагеї Федорівни, Г. М. Неуймін присвятив їй один із відкритих ним астероїдів, назвавши його Пелагеєю. У вересні 1949 р., вивчаючи знімки малих планет, П. Ф. Шайн відкрила періо-дичну комету.

Пелагея Федорівна пережила чоловіка на три тижні, померла 27 серпня 1956 р. Похо-вані вони у с. Лимени поблизу Симеїзької обсерваторії.

Газе Віра Федорівна (1899–1954) – астро-ном. Народилася в Петербурзі. У 1924 р. закінчила Петроградський університет. У 1921–1926 рр. – працювала в Астрономічному інституті в Ленінграді, у 1926–1940 рр. – в Пулковській обсерваторії (Росія), у 1940–1954 рр. – в Симеїзькому відділенні Пул-ковської обсерваторії, яке в 1945 р. ввійшло до складу Кримської астрофізичної обсер-ваторії АН СРСР, одночасно в 1941–1945 рр. працювала в Абастуманській астрофізичній обсерваторії.

Наукові праці В. Ф. Газе присвячені спект-роскопії зір та вивченню дифузних емісійних туманностей. Вона брала активну участь у вивченні світлих дифузних туманностей (Симеїз, 1949), відкрила велику кількість раніше невідомих туманностей, виділила декілька нових типів дифузійних емісійних утворень.

Спільно з Г. Шайном досліджувала моле-кулярні спектри вуглецевих зір, виконала роботи з вивчення структури туманностей, оцінки їхніх мас, з’ясовувала роль пилу і газу в туманностях, брала участь у гравіметричній експедиції Інституту практичної гравіметрії (1929) та експедиції Пулковської обсерваторії за спостереженням повного сонячного затемнення (1936).

Особливо важливими були роботи, вико-нані Вірою Федорівною Газе у співпраці з видатним астрономом Григорієм Шайном під час виконання досліджень у Симеїзькому відділенні Пулковської обсерваторії (Крим).

Автор спільно з Г. А. Шайном “Атласа дифузних газових туманностей” (1952).

Щукіна Наталія Геннадіївна (н. 27.07.1948) – астроном, кандидат фізико-математичних наук (1985 р.), доктор фізико-математичних наук (2000 р.). Народилася в м. Броди Львівської області. Закінчила Казанський університет (1971 р., Росія). Розпочала роботу в Головній астрономічній обсерваторії НАН України, у 1974–1976 рр. – навчалась в аспі-рантурі, нині – завідувач відділу Сонця цієї обсерваторії.

Основні наукові праці стосуються фізики Сонця, ефекту Ханле для спектральних ліній, прихованого сонячного магнетизму, нерівно-важного утворення спектральних ліній та діагностики атмосфери Сонця та зір, хімічної еволюції Сонця та зір, конвекції та поши-рення хвиль в атмосфері Сонця; багато-рівневих задач переносу випромінювання та діагностики сонячної і зоряної атмосфери.

Автор понад 70 публікацій, основні ре-зультати наукових досліджень відомі далеко за межами України і здобули всесвітнє визнання.

Член Міжнародної астрономічної спілки (МАС) та комітету з космічних досліджень при Міжнародній раді наукових товариств (КОСПАР). Лауреат премії НАН України ім. М. П. Барабашова.

Теплицька Раїса Бенціонівна (н. 13.11.1926) – астроном, кандидат фізико-математичних наук (1962 р.), доктор фізико-математичних наук (1994 р.). Народилася в Одесі. Закінчила фізико-математичний факультет Одеського університету (1949 р.). У 1949–1957 рр. – старший науковий співробітник Астроно-мічної обсерваторії Львівського університету, у 1957–1963 рр. – науковий співробітник Астрономічної обсерваторії Одеського уні-верситету, з 1963 р. – старший, провідний науковий співробітник Сибірського інституту земного магнетизму, іоносфери і поширення радіохвиль Сибірського відділення АН СРСР.

Наукові праці стосуються фізики Сонця, фізики зоряних атмосфер, фізики активних зір.

Автор близько 103 наукових праць, відомих в Україні та за її межами.

Корсунь Алла Олексіївна (н. 16 11.1933 р.) – астроном, кандидат фізико-математичних наук з 1969 р. Народилася в м. Кам’нець-Подільський. Закінчила Київський державний університет (1958 р.). У 1958–1960 рр. працю-вала обчислювачем в Полтавській граві-метричній обсерваторії АН УРСР, з 1960 р. працює в Головній астрономічній обсер-ваторії Національної академії наук України на посадах: інженер, молодший науковий спів-робітник, старший науковий співробітник.

Наукові праці стосуються дослідження особливостей обертання Землі та їх гео-фізичної інтерпретації, а також історії астрономії. Брала участь у визначеннях унікальної однорідної серії координат полюса Землі за 1843–1969 рр. Як член Робочої групи Міжнародного астрономічного союзу з пи-тань обробки спостережень за змінами широт і довгот міжнародних станцій класичними оптичними методами сприяла збору та аналізу цих матеріалів спостереження.

Наукові роботи з історії астрономії при-свячені дослідженню діяльності видатних астрономів та історії обсерваторій в Україні та світі.

Автор та співавтор п’яти монографій, серед яких такі широко відомі книги, як “Астрономи” (2 видання, 1972, 1986), “Астрономічний енциклопедичний словник” (2004), “Плеяда перших” (2004) та понад 100 наукових статей.

Лавреат Державної премії в галузі науки і техніки (1983).

Унікальним феноменом в історії спосте-режної астрономії є подружжя астрономів – Миколи Степановича і Людмили Іванівни Черних. Вони здійснили дві третини загальної кількості спостережень і відкриттів малих планет у Кримській астрофізичній обсервато-рії (КрАО), що посідає перше місце у світі в цій галузі досліджень. Шляхи їхні перетну-лися у Сибіру, хоча народилися вони у далеких від того краю місцях.

Людмила Іванівна Черних народилася 13 червня 1935 р. в місті Шуї Івановської області в Росії в сім’ї військового. Доля закинула родину до Сибіру, де вона у 1954 р. закінчила середню школу в Братську і вступила до Іркутського педінституту. Тут під час вступних іспитів вона зустрілася з Миколою Черних і відтоді вони разом навчалися, а в 1957 році одружилися.

В історії досліджень малих планет зазна-чається, що першою жінкою серед астро-номів-спостерігачів і відкривачів малих планет була Пелагея Федорівна Шайн, другою – Л. Отерма з обсерваторії Турку (Фінляндія), третьою – Людмила Іванівна Черних. А от подружжя Черних стало першим у світовій історії, що спостерігало за малими планетами. Працюючи в Лабораторії часу та частот, подружжя одержало досвід, який став їм у пригоді для організації спостережень малих планет. Вже досвідчений працівник служби часу М. Черних зазначає, що спостереження на пасажному інструменті – це своєрідне мистецтво, а результати спостережень Людмили Іванівни були одними з найкращих (пасажний інструмент – астрономічний інструмент для визначення моментів проходження небесних світил через вертикал).

Наукове й методичне керівництво групою спостереження було покладено на М. Черних, а керівництво поточною роботою цього невеликого колективу – на Л. Черних. Вона навчала учасників групи техніки спосте-режень та обробки результатів, вдосконалила методику спостережень, розробила систему каталогізації об’єктів, карток і графіків, що уможливлювали відстеження “долі” будь-якої малої планети від моменту її виявлення на знімку до надання їй номера та імені. Ця документація не втратила своєї актуальності й досі. На рахунку Л. Черних – 268 відкритих нею нових малих планет та багато тисяч визначень положень астероїдів. Наукові досягнення подружжя були тричі відзначені медаллю Астрономічної ради АН СРСР (1975, 1979, 1982) “За відкриття нових астрономічних об’єктів”, почесним знаком Болгарської АН (1984). Вони – лавреати міжнародної премії “Слов’яни” Української академії екологічних наук (1998). Людмила Черних – почесна громадянка міста Шуї.

Автори відкриттів малих планет подружжя Черних увічнили в Космосі імена багатьох славетних людей та, як зазначає М. Черних, “здобули можливість висловити у назвах малих планет вдячність своїм вчителям і наставникам, яким багато чим зобов’язані”. Зокрема, серед відкритих ними є малі планети № 1976 Каверін і № 2394 Надєєв. Першу малу планету, яку вони відкрили в КрАО, названо іменем директора обсерваторії академіка А. Б. Сєверного, другу – іменем завідувача відділу малих планет ІТА С. Г. Маковера, який доклав багато зусиль для відродження спостережень малих планет у Криму.

На честь славетного подружжя відомий чеський астроном А. Мркос назвав відкриту ним малу планету № 2325 іменем Черних.

У поясі астероїдів, що між Марсом і Юпітером, по своїй орбіті довкола Сонця летить мала планета за № 2428, якій при-своєно власне ім’я “Каменяр”. Відкрив її 11 вересня 1977 року Микола Черних. Очевидно, таке рішення було навіяне 125-ми роко-винами від дня народження великого Каменяра, яке світ відзначав у 1981 році. Це відкриття зафіксовано під № 5200 у міжна-родному Циркулярі малих планет.

Сьогодні мала планета Каменяр знаходиться в сузір’ї Візничого на відстані 2,93 а.о. від Землі, а її зоряна величина становить 16,7. Тому вивчати її можна лише за допомогою потужних чутливих телескопів. Для зоряного телескопа, який є в астроно-мічній обсерваторії Львівського університету (с. Брюховичі), гранична зоряна величина становить 14, тому планета сьогодні нам недоступна для спостережень. Але за допо-могою нового зоряного телескопа з діаметром дзеркала 80 см, який будується там і буде оснащений чутливою цифровою камерою, можна буде вивчати зміни блиску малої планети у різних фільтрах та поляризаційні властивості її поверхні. Це дасть змогу визначити період обертання малої планети довкола власної осі та його зміни у часі, характер і склад її поверхні. Таким чином, науковці й студенти Франкового універси-тету, спостерігаючи малу планету з іменем Великого Каменяра, осягатимуть глибину його відчуття Космосу, висловлену приве-деною в епіграфі строфою із “Мойсея”.

Мов планета блудна, я лечу

В таємничу безодню

І один чую дотик іще –

Дивну руку господню

Іван Франко, “Мойсей”.

Література

1. Вусик М. Внесок українських учених у розвиток кос-монавтики. // Фізика. – Шк. Світ. 2004. № 11. С. 12.

2. Грищук С. Небесный механик.

http//www. 4orn.org./article216html/

3. Добронравин П.П., Стешенко Н.В. Крымская Астро-физическая обсерватория АН СССР. – Симферополь, 1985.

4. Імена України в космосі: Науково-енцикл. видання //За ред. І. Б. Вавилової, В. П. Плачинди. – Львів: НАУТІЛУС, 2003.

5. Климишин І. А., Тельнюк–Адамчук В. В. Шкільний астрономічний довідник. – К., 1990.

6. Колчинский И. Г., Корсунь А. А. Родригес М. Г. Астрономы. Биографический справочник. – К.: Наук. думка, 1986.

7. Корсунь А. Дослідниця комет // Обрій. 2006. 21-27 вер. № 38.

8. Новосядлий Б. С. Мала планета “Каменяр” // Світ фізики. – Львів: Євросвіт, 2006. № 3.

9. Яцків Я. С. Главная Астромическая обсерватория АН УССР. – К., 1984.