Cols=2 gutter=24> 2007/№2 Засновники
| Вид материала | Диплом |
- Cols=2 gutter=24> 2007/№3 Засновники, 2007.95kb.
- Cols=2 gutter=24> 2004/№2 Засновники, 2407.74kb.
- Cols=2 gutter=24> 2005/№2 Засновники, 2193.94kb.
- Cols=2 gutter=24> 2005/№4 Засновники, 2823.78kb.
- Cols=2 gutter=24> 2004/№3 Засновники, 3012.42kb.
- Cols=2 gutter=24> 2004/№4 Засновники, 2183.65kb.
- Cols=2 gutter=24> 2006/№2 Засновники, 2232.08kb.
- Cols=2 gutter=24> 2006/№4 Засновники, 2613.23kb.
- Cols=2 gutter=0> гриненко дмитрий сергеевич, 13.83kb.
- Cols=2 gutter=47> пбоюл кошмак, 159.62kb.
Проблема: Як покращити навколишнє середовище в Україні?
Мета: Систематизувати й узагальнити знання про геоекологічну ситуацію в Україні, основні забруднювачі навколишнього середо-вища. Активізувати пізнавальну діяльність учнів.
Завдання проекту:
- організувати пошуково-дослідницьку ро-боту учнів з проблеми “Покращення навко-лишнього середовища в Україні, в рідному краї”;
- навчити аналізувати геоекологічну ситуа-цію в Україні;
- формувати екологічне мислення і культуру;
- розвивати навички самостійної роботи з пошуку необхідної інформації;
- визначити основні шляхи охорони природи;
- випустити інформаційний альманах “Збережемо довкілля”;
- провести конференцію “Геоекологічна ситуація в Україні”.
Етапи роботи над проектом:
I. Актуалізація проблеми.
Учитель. Людина, здійснюючи госпо-дарську діяльність, все більше впливає на природне середовище України. Особливо значний вплив відчувається у густо населених районах з розвинутою промисловістю. Су-часне виробництво руйнує найтісніші взаємо-зв’язки природних систем, порушує природну рівновагу, природа втрачає здатність до самоочищення і відновлення. Забруднення повітря, води й земель перевищило еколо-гічно допустимі межі.
Вплив людини на атмосферу настільки значний, що це вже призводить до глобаль-них змін клімату. Основними забрудню-вачами атмосфери є підприємства металургії, енергетики, вугільної та нафтохімічної про-мисловості. Потужним забруднювачем повітря є автомобільний транспорт.
Дуже забрудненими є річки, озера й моря України. Внаслідок господарської діяльності зменшуються запаси та погіршується якість підземних вод. Особливо низька якість під-земних вод в економічно розвинутих районах, в районах інтенсивного сільськогосподарсь-кого виробництва.
За останні десятиріччя істотно змінилась якість ґрунтів, зменшилась кількість гумусу, активізувались водна і вітрова ерозії. Значні земельні площі займають під звалища про-мислових і побутових відходів.
Найбільшої шкоди природному середови-щу завдала катастрофа на Чорнобильській АЕС, що набула глобального характеру. Картографічний аналіз показав, що 15% нашої країни – це надзвичайно забруднені території. До них належать: Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Кіровоградсь-ка, Чернівецька області.
II. Планування роботи.
- Створення пошукових груп для вивчення забруднення:
- атмосферного повітря;
- поверхневих і підземних вод;
- ґрунтів, сільськогосподарських угідь, насе-лених пунктів;
- вивчення впливу аварії Чорнобильської АЕС на навколишнє середовище.
- Визначення джерел інформації (бібліотека, підручники, екологічні вісники й журнали, преса, телебачення, Інтернет);
- Визначення критеріїв оцінювання.
- Оформлення проекту.
- Розподіл обов’язків між членами пошукової групи.
- Форми презентації проекту: випуск аль-манаху “Збережемо довкілля”, проведення конференції “Геоекологічна ситуація в Українї”.
III. Здійснення проекту.
- Аналіз зібраної інформації.
- Оформлення звітів пошукових груп з конкретних питань.
- Підготовка виступів на конференції.
- Випуск альманаху (кожна група висвітлює своє питання на окремих сторінках, вико-ристовує фотографії, вірші, діаграми, карто-схеми тощо).
- Обговорення шляхів покращення геоеко-логічної ситуації в Україні, в рідному краї:
- оснащення промислових підприємств су-часними фільтрами з максимальним ступенем вловлювання шкідливих викидів в атмосферу;
- збільшення кількості ТЕС, які використо-вують чистіше паливо (газ);
- припинення промислової вирубки лісу;
- прийняття Державної програми з віднов-лення лісів і лісосмуг;
- озеленення міст і сіл;
- збільшення фонду природо-заповідних те-риторій України;
- комплексна переробка сировини;
- утилізація відходів;
- впровадження нових, безвідходних техно-логій виробництва;
- удосконалення законодавства про відпові-дальність громадян за нанесення шкоди при-родному середовищу.
Особистий вклад учнів в охорону навко-лишнього середовища:
- посадити в районі своєї школи, житла дере-ва і квіти;
- не засмічувати довкілля, не залишати у лісі, на водоймах, в місцях відпочинку після себе сміття;
- не рубати дерев у лісі й парку, не ламати гілок дерев і кущів, не пошкоджувати їх ножем та сокирою;
- не зривати даремно лісових і польових квітів, для букетів краще використовувати квіти, вирощені на грядці;
- не руйнувати мурашники, оберігати їх;
- не шуміти в лісі, на берегах річок, озер, бо птахи залишать місця свого гніздування;
- виготовляти шпаківні, синичники, дуплянки для гніздування перелітних птахів;
- оберігати джерела і доглядати за ними;
- не розкладати вогнищ під деревами, на сухій траві, не залишати вогнище не загашеним.
IV. Звіт і презентація проекту.
На дошці висить плакат.
“Є таке непорушне правило: прокинувся раненько, вмився, причепурився – і відразу наведи порядок на своїй планеті.”
Антуан де Сент Екзюпері
- Презентація альманаху “Збережемо довкілля”.
- Проведення конференції “Геоекологічна ситуація в Українї”.
V. Оцінка й самооцінка результатів роботи, проекту. Критерії оцінювання:
- актуальність проблеми;
- використання різноманітних джерел інфор-мації;
- завершеність проекту;
- використання наочних матеріалів для передачі змісту;
- практичність і реальність запропонованих заходів.
Практичний проект
Тема “Чисте село Старичі”
Проблема: Як покращити екологічний стан села?
Керівник проекту: Косик Н.М., вчитель географії Старицької СЗШ I-III ст. Яворівсь-кого району.
Учасники проекту: учні школи.
Завдання, які вирішувалися в процесі реалізації проекту:
- участь школярів у приведенні в порядок території села Старичі;
- підвищення рівня санітарної культури жителів села;
- співпраця з владними структурами для вирішення цієї проблеми.
Проект мав практичний характер. Учні вивчили проблему забруднення території у селі Старичі, провели збори, де обговорили екологічну ситуацію, випустили листівку. Ініціювали проведення сесії й засідання виконкому сільської ради, запропонували сільській раді облаштувати сміттєсховище, організувати впорядкований вивіз сміття. Організували акцію з прибирання території села Старичі, насадили дерева і квіти, облаштували парк.
Учасники проекту очистили річку Терешку від сміття, проклали дві екологічні стежини.
Про цей проект повідомляла місцева газета “Яворівщина”.
Проект був представлений на українсько-польській екологічній конференції й на обласному конкурсі екологічних проектів, де зайняв призове місце.
Література
1. Бабанский Ю.К. Педагогика. – М.: Просвещение, 1983.
2. Баханов К. Що таке технологія навчання? // Шлях освіти. 1999. №3. с.23.
3. Будник М.А. Використання сучасних інформаційних технологій // Науково-методичний журнал “Географія”. 2007. №5. С.7.
4. Ващенко Г. Загальні методи навчання. – К., 1997.
5. Вишневський О. Теоретичні основи сучасної україн-ської педагогіки. – Дрогобич: Коло, 2003.
6. Гірний О. Державний стандарт загальної середньої освіти: термінологія і методологія // Педагогіка і психологія. 1999. №4. С.33.
7. Гончаренко С. Український педагогічний словник. – Київ, 1997.
8. Душина И. Педагогические технологии обучения географии // География в школе. 2001. №3. С.49.
9. Зозуліна Л. В. Педагогічні проекти. Хмельницький; Камянець-Подільський: “Абетка-Нова”, 2004.
10. Кобернік С. Т., Коваленко Р.Р., Масляк П.О., Скуратович О.Я. Методика викладання географії в школі. – К., 2000.
11. Мармазова О.І. Проектний підхід до управління навчальним закладом. – Харків: Основа, 2003.
12. Пометун О., Пироженко Л. Сучасний урок. Інтерактивні технології навчання. – К., 2004.
13. Селевко Г. Опыт системного анализа современных педагогических систем // Школьные технологии. 1996. №6. С.3; 1997. №1. С.11.
14. Сиротенко Г.О. Сучасний урок: інтерактивні техно-логії навчання. – Харків: Основа, 2003.
15. Словник іншомовних слів. – К., 1974.
16. Топузов О. Проблемне навчання в середній за-гальноосвітній школі як засіб ефективного засвоєння географічних знань. // Україна та глобальні процеси: географічний вимір. Т.3. – Київ; Луцьк, 2000. – С.286
17.Фіцула М.М. Педагогіка. – К.: Академія, 2003.
18. Чернов В.О., Корнєєв В.П. Методи навчання географії в школі. – К.: Рад. Шк., 1986.
19. Чошанов М. Что такое педагогическая технология? //Школьные Технологии. 1996. №3. С.8.
імена в науці
Марія Савчин
Шлях, який веде до мети
Євген Іванович Гладишевський – доктор хімічних наук, професор кафедри неорга-нічної хімії Львівського національного уні-верситету імені Івана Франка, один із заснов-ників Львівської кристалохімічної школи.
Народився 14 квітня 1924 р. у селі Рекли-нець Жовківського (зараз Сокальського) району на Львівщині.
У сім’ї Івана та Францішки Гладишевських було троє дітей, окрім Євгена, ще дві доньки.
Батьки-вчителі з раннього дитинства розвивали в сина цікавість та допитливість до навколишнього світу, любов до читання, повагу до книги. Ріс хлопчик допитливим і доброзичливим, з повагою ставився до стар-ших і батьків. З семирічного віку навчався у початковій школі рідного села, де закінчив два класи.
Історичні події 30-х років змусили родину Гладишевських переїхати до Польщі і осели-тися в селі Ключе Олькушського повіту, воєводства Кельце. Тут малий Євген чотири роки навчався у місцевій початковій школі.
Блискуче закінчення початкової школи дало йому змогу вступити до гімназії м. Олькуш, де він навчався у 1-3 класах.
Директором гімназії був польський націо-наліст п. Щилець, якому була відома біогра-фія батька Є. Гладишевського (він свого часу був сотником Великомостівської сотні УПА). Тому, як згадує сьогодні Євген Іванович, заходячи в клас на урок географії, п. Щилець завжди його запитував: “Якої ти націо-нальності? – Українець, – відповідав гімна-зист, на що чув відповідь: Нема такої! Сідай!” Одного разу після чергового звернення малий Гладишевський встав, а з задньої парти пролунало: “якої ти національності?”. З цього моменту запитання стосовно національності хлопця припинилися.
У січні 1939 р. сім’я переїжджає до Львова і Євген продовжує навчатися у Першій Українській академічній гімназії Львова. У 1941 р. навчається у Львівській СШ № 2, а після цього вступає до 8 класу Першої дер-жавної гімназії, де отримує атестат зрілості.
У 1942–1944 рр. він навчався на хімічному факультеті Технічних курсів. Його одно-курсником був майбутній вчений-хімік, ака-демік Р. Кучер.
У 1944–1946 рр. Є. Гладишевський вивчає хімію у Львівському політехнічному інституті.
У 1946–1947 рр. він навчається на 5-му курсі хімічного факультету Львівського дер-жавного університету і одночасно працює лаборантом.
Творча атмосфера, що панувала у повоєнні роки на хімічному факультеті, подобалася молодим фахівцям, до того ж їх заохочували до дослідницької наукової роботи. Кафедра неорганічної хімії (КНХ) з 1945 р. стає ви-пускною і готує спеціалістів хіміків-неорганіків.
У своїх спогадах про навчання на хімічному факультеті Львівського універси-тету Євген Іванович з приємністю розпо-відає, як студенти складали заліки у про-фесора В. Тшебятовскі. Треба було зробити аналіз речовини і пояснити хід експерименту. Євгенові Івановичу асистент видала прозору рідину і трохи сірого порошку. Проведені досліди не дали можливості визначити склад речовин. На запитання професора, як іде робота, студент відповів, що в нього склалось враження, ніби йому видали дистильовану воду і потовчену цеглу. Професор В. Тшебя-товскі забрав речовини і вийшов, а через кілька хвилин повернувся і перепитав, чи він сам до цього додумався, чи йому підказала асистент.
У 50-х роках ХІХ ст. на кафедрі викри-сталізовується науковий напрям фізико-хімічного аналізу і кристалохімії. Впро-вадження цих досліджень здійснювалося на основі праць відомих вчених, що були заві-дувачами кафедри впродовж тридцяти років: В. Тшебятовского (1938 – 1945 рр.) і Є. Черкашина (1945 – 1968 рр.). За ініціативи та участі В. Тшебятовского, який працював у галузі фізико-хімії твердого тіла, було обладнано дві лабораторії: мікроскопічну і рентгенівську. Професор Є. Черкашин, як спеціаліст у цій галузі, що вивчав діаграми стану, запропонував чотирьом випускникам хімічного факультету розпочати вивчення взаємодії між металами і напівметалічними елементами в подвійних і потрійних систе-мах. На цей час це був ще малодосліджений та не зовсім популярний розділ неорганічної хімії.
До знаменитої четвірки входили: Євген Гладишевський, Петро Крип’якевич, Олег Заречнюк і Михайло Теслюк. Троє з них у майбутньому стали докторами хімічних наук, четвертий – кандидатом.
Завдяки своїй впертості, наполегливості та нестримному потягу до наукової роботи уже 1950 р. у Євгена Івановича з’являються перші публікації про результати досліджень потрій-ної системи Co – Mg – Sn. Сполуку CoMgSn було синтезовано і методом порошку дослід-жено її кристалічну структуру. У цьому ж році молодий вчений отримав авторське свідоцтво на спосіб виготовлення скелетних мідних каталізаторів за дії кислот на інтерметалічні сполуки (ІМС). Ще за два роки було розшифровано новий тип кристалічної структури сполуки Cu4MgSn.
Це були перші паростки великого циклу науково-дослідницьких робіт у галузі криста-лохімії ІМС, що спричинилися до виникнення Львівської кристалохімічної школи.
У 1953 р. дослідження завершилося захистом кандидатської дисертації на тему “Тверді розчини на основі інтерметалічних сполук”, а за рік Євген Іванович стає доцентом кафедри неорганічної хімії.
У 1967 р., вже як декан хімічного факультету, Євген Іванович сприяє відкриттю кафедри хімічної кібернетики і технології, яка стала випускати спеціалістів інженерного профілю за кваліфікацією “Хімік. Хімік-технолог”.
1968 р. Євген Іванович стає доктором хі-мічних наук, захистивши у Москві дисерта-цію на тему “Дослідження з кристалохімії силіцидів і германідів”. З наступного (1969) року він професор КНХ.
Тоді ж колишній декан хімічного факультету, професор Є. Черкашин, пропонує Євгена Івановича на посаду завідувача КНХ. Уже у новій іпостасі молодий професор дбає про удосконалення навчальних планів і програм, а відповідно, й усього навчального процесу, забезпечує кафедру обладнанням і матеріалами, розширюється підготовка кадрів через аспірантуру і підвищення кваліфікації викладачів та вчителів хімії. Одночасно він приділяє багато часу роботі зі студентами, дбає про належні умови їхнього проживання та залучає до науково-дослідницької роботи.
Важливим моментом у житті Євгена Івановича стало знайомство з М. В. Бєловим, академіком, директором Інституту криста-лографії Академії Наук у Москві та І.М. Францевичем, академіком, директором Інституту матеріалознавства у Києві. На сесії з кристалографії у Ленінграді (нині Санкт-Петербург), присвяченій кристалографу Є.С. Федорову, М.В. Бєлов після виступу Є.І. Гладишевського дав високу оцінку про-веденим у Львівському університеті дослід-женням з кристалографії і назвав їх зарод-женням в Україні “Кристалографічної нау-кової школи”.
За підтримки М.В. Бєлова та І.М. Фран-цевича КНХ Львівського університету стала провідним центром вивчення кристалохімії металічних систем та інтерметалічних спо-лук, що був визнаний науковцями США, Канади, Франції, Німеччини, Англії, Австрії, Італії, Швейцарії, Швеції, Португалії.
Серед 40 студентів, яких КНХ щорічно залучає до наукової роботи, 6-8 працюють під керівництвом професора Є. Гладишевського та його аспірантів. 47 праць вченого опублі-ковано у співавторстві зі студентами.
Учні Євгена Івановича зі студентської лави брали участь у різноманітних респуб-ліканських та міжнародних конкурсах, за-декларувавши високий науковий рівень своїх досліджень. Професор пишається такими випускниками факультету, як В. Печарський, П. Завалій, С. Чихрій, які ще студентами були удостоєні медалей АН СРСР, а Ю. Гринь і син Євгена Івановича Р. Гладишевський – медалей АН України. Студентка В. Корінь здобула перше місце на Міжнародному кон-курсі студентських наукових праць, І. Ясинська отримала Почесну грамоту Все-союзного хімічного товариства ім. Менде-лєєва. В. Деркач та І. Опайнич були нагород-жені дипломами Республіканського конкурсу студентських наукових робіт і Міжнародної конференції “Студент і науково-технічний прогрес”.
Невгамовна енергія, настирливість та неабиякий організаторський талант Є.І. Гла-дишевського і працьовитість його колег ство-рили ґрунт для проведення на базі кафедри всесоюзних і міжнародних конференцій з кристалохімії. Так організувалася Львівська кристалохімічна школа, в якій поряд з поста-тями професорів Є. Черкащина і П. Крип’яке-вича професор Є. Гладишевський постає не лише як засновник, а й як незмінний її керів-ник впродовж 20-ти років (1970-1990 рр.). Науковий доробок Львівської кристалохіміч-ної школи це: 10 монографій і довідників, з яких дві монографії і довідник “Тройные системы, содержащие редкоземельные мета-лы” належать Євгенові Івановичу Глади-шевському, понад 3 тис. наукових статей і тез, з яких 5 монографічних статей та 104 тези теж Євгена Івановича, 62 авторські свідоцтва і патенти.
За час існування Львівської кристало-хімічної школи вчений організував 10 наукових конференцій, а за своє наукове життя сам взяв участь у 68 конференціях.
Одночасно Євген Іванович займається викладацькою діяльністю, читаючи низку навчальних курсів: загальну хімію для пер-ших курсів біологічного, географічного, геологічного та фізичного факультетів; курс кристалографії для другого і третього курсів хімічного факультету; загальний курс “Методика викладання хімії” для студентів четвертого курсу біологічного та хімічного факультетів; неорганічну хімію для студентів першого курсу хімічного факультету; спец-курси “Рентгенографія”, “Методи рентгено-структурного аналізу та кристалохімія” для хіміків-неорганіків.
Через три роки після призначення завідувачем КНХ, професор займає і суміщає посаду проректора з наукової роботи Львівського державного університету (1971-1991 рр.).
За його сприяння та підтримки декана хімічного факультету і ректора університету реконструюється основна навчальна лабора-торія неорганічної хімії й обладнується висо-коякісним цінним обладнанням. Відкриваю-ться і обладнуються ще п’ять лабораторій у підвальних приміщеннях корпусу хімічного факультету: плавильна, термічна, мікрострук-турна, рентгеноструктурна й обчислювальна. Організовується методичний кабінет кафедри.
Наступною сходинкою є величезна робота з поповнення кафедри висококваліфіко-ваними спеціалістами. Внаслідок цього зростає чисельність працівників кафедри, різко збільшується кількість кандидатів та докторів наук. За безпосереднього керів-ництва професора Є. Гладишевського з 1963 до 1991 рр. виконано і захищено 28 канди-датських дисертацій. Семеро із захищених у майбутньому стали докторами хімічних наук, зокрема Ю. Кузьма, О. Бодак, Р. Сколоздра, Ю. Ворошилов, М. Миськів, Б. Котур, Я. Каличак, Л. Василечко. Усі вони сьогодні відомі вчені не тільки в Україні, а й за її межами. Займали і займають відповідальні посади. Наприклад, професор Б. Котур – проректор з наукової роботи Львівського національного університету імені Івана Франка, професор Ю. Ворошилов – про-ректор з наукової роботи Ужгородського університету, професори Ю. Кузьма, О. Бодак – завідувачі кафедр, професор Я. Каличак – декан хімічного факультету, завідувач кафедри аналітичної хімії, М. Миськів, Л. Василечко – професори кафедр.
Як завідувач кафедри Євген Іванович налагоджує співпрацю не тільки з Київськими та Московськими інститутами, а й з наукови-ми установами Польщі (Вроцлавський уні-верситет та політехнічний інститут, Інститут низьких температур і структурних дослід-жень), університетом у Загребі, швейцарсь-кими кристалохіміками Ф. Лавесом і Е. Порте, К. Івоном, американськими вчени-ми в галузі кристалохімії Давидом і Кларою Шумейкерами, Ф. Спедінгом, К. Шейднером, Дж. Вестбруком, канадським вченим В. Пірсоном. Наукові та дружні контакти було встановлено з видатним німецьким кристалохіміком К. Шубертом, що працював у металознавчому центрі Інституту Макса Планка.
Як проректор з наукової роботи, професор Є. Гладишевський дбає про створення умов для наукових працівників університету, які працюють над дисертаційними дослідження-ми. Зокрема, виділяється 30% робочого дня для наукової роботи; доценти, які працюють над докторськими дисертаціями, були пере-ведені на ставки наукових співробітників з метою швидшого завершення дисертацій. У кінці 80-х років вводиться докторантура. Мінвузом виділяє 15 бюджетних посад про-фесора, доцента і лаборанта для організації і ведення науково-дослідної роботи на гуманітарних факультетах.
За ініціативи та сприяння Є. Гладишевсь-кого була проведена реконструкція та до-будова хімічного факультету, будинків-баз для навчального процесу і науково-дослідної роботи у Карпатах (Ворохта, Кваси), Дністровському і Шацькому стаціонарах, астрономічної обсерваторії у селищі Брюхо-вичі. Реконструйовано лабораторію для гео-ботанічної експедиції та оранжерею в бота-нічному саду університету.
Організації та розвитку наукової роботи сприяло й створення Спеціального кон-структорського і технологічного бюро, між-факультетної експедиції “Шельф”, студентсь-кого бюро, наукових студентських конфе-ренцій.
Невтомну працю вченого високо оцінено Академіями наук та Мінвузами СРСР і УРСР. Серед численних медалей, грамот, почесних звань найвагоміші державні нагороди: Орден трудового червоного прапора, звання “Заслужений діяч науки УРСР”, Дійсний член НТШ, Соросівський Професор. 1999 р. про-фесору Є. Гладишевському було призначено Стипендію Президента України “Видатним діячам науки і освіти”.
Оцінюючи внесок Є.І. Гладишевського в науку, академік Роман Володимирович Кучер сказав: “Як це можливо? Як одна людина могла все це здолати? Але недарма кажуть, що вістря з благородного металу від наванта-ження лише збільшує свою міць, а леміш плуга не ржавіє так довго, як довго він є в роботі”. Оцінюючи 75-річний життєвий шлях професора Є. Гладишевського, науковці кафедри неорганічної хімії кажуть: “Можливо нам легше, ніж іншим, бо перед нами є приклад. Приклад того, як треба працювати, як треба віддавати себе улюбленій справі. Нам легше, бо ми знаємо, яким повинен бути науковець, до чого треба прагнути, якщо ти прийшов у науку і хочеш присвятити їй своє життя”.
Однак поряд з улюбленою роботою з юнацьких літ майбутній професор хімії займався легкою атлетикою, плаванням, стрільбою і ці заняття захоплюють його до сьогодні.
З 1951 р. як асистент, а потім доцент кафедри неорганічної хімії Є. Гладишевський бере участь та керує сходженнями на 16 вершин Кавказу, з них 5 – ІІІ і ІV категорій складності. За це отримує другий спортивний розряд. Згодом у складі групи з чотирьох спортсменів сходить на вершину Ананауз-Вузлова ІV категорії складності та Біла Кая, пройшовши її з півночі на південь.
Через кілька років сам організовує тури-стичні походи на вершини Карпат, стає головою обласної секції туризму, високо-кваліфікованим інструктором.
Йому вдається знаходити час порибалити чи виїхати на полювання з молодими науков-цями кафедри та з колегами, що прибували до Львова для участі в наукових форумах або на запрошення вченого.
Він був організатором семи водних походів на байдарках ріками Ікрою, Стиром, Дніпром, Прип’яттю, Неманом, Даугавою.
Любов до пізнання природи і людського буття, до пригод і несподіванок кличе Євгена Івановича в закордонні туристичні поїздки, в яких він знайомиться з історичними та куль-турними цінностями Єгипту, Куби, Польщі, Чехії, Швейцарії.
Здається, що таке активне, насичене наукою та громадськими турботами життя не залишає жодної хвилини для особистого. Та Є. Гладишевський створив сім’ю, виховував дітей, а тепер виховує внуків.
Дружина Євгена Івановича – Тетяна Мико-лаївна за фахом біолог, кандидат біологічних наук. Працювала старшим викладачем Львів-ського медичного інституту (нині Львівський медичний університет ім. Д. Галицького).
Син Роман пішов у життя шляхом батька. Закінчив з відзнакою хімічний факультет Львівського університету. 1987 р. у Москві захистив кандидатську, а у 2001 р. докторську дисертації. Обидві дисертації присвячені дос-лідженням у галузі кристалохімії. Сьогодні-шній професор і завідувач кафедри неорга-нічної хімії.
Донька Надія – лікар спортивної медицини.
Є у Євгена Івановича двоє внуків: Юрій і Ліда. Обоє навчалися у СШ № 4 м. Львова.
Професор Є. Гладишевський і сьогодні у творчому пошуку. Він – порадник молоді, студентів, консультант, організатор, вчений, учитель, чуйна і життєрадісна людина.
наші публікації
Анджей Ґоральський
Теорія успішності
(фрагменти з книги)
ЗАУВАГИ ПРО УСПІШНІСТЬ
1. Дійсність треба успішно формувати – саме ці слова, нагадані авторові учасни-ками одного з курсів на Студії педагогіки творчості, варто зробити віссю чергових роз-мірковувань – про успішність творця.
Без сумніву, творчість має бути успішною. Має вести до твору, одночасно повинна робити його тривким та впливовим.
Це завдання нелегке хоча б тому, що біль-шість наших звершень проминає враз із нами, з часом, в якому нам дано було творити, з людьми, які цю творчість побачили й прий-няли. Властиво, слід було б сказати радикаль-но: все забудеться, тому прагнення успішності – це або маячня, або ілюзія можливості. Але так не можна – треба вірити у протилежне: ніщо не забувається, все існує далі, часом як дрібка випадків, часом як слід, часом як причина й початок чогось, часом як кінець і вінець чогось, часом як сутність і сенс.
Через це – треба дбати про успішність, відповідно вибираючи обшар, в якому це має здійснитися.
2. Можна зробити ставку на твори. Можна будувати світ ідеї. Можна формувати інших, творити школу – наукову, художню, якогось ремесла – і формувати майстрів. Можна змінювати хід історії також тоді, коли це історія малих країн – таких як країна Вінні-Пуха. Можна щось принципово поправити, напри-клад, розуміння чогось. Можна поліпшити світ і себе в цьому світі. Можна намагатися все зберегти. Можна чогось справді досягну-ти, наприклад, добра, і чинити його. Можна залишитися “струною Всесвіту” і єдине, що робити, це дбати про чистоту й красу звуків. Можна знайти свою повинність і ретельно її виконати. Можна багато чого, і ніщо тут не є першим.
Тому треба вибирати.
3. Вибір того, хто пише ці слова, зроблений – якщо виявиться успішним, то в галузі підтримки й формування майстерності й творчості інших. А себе трактує як засіб і матеріал, аби успішно!
4. Та однак часом народжується спротив: чинячи щось, хотілося б бути успішним. Як у випадку зробленого в юності відкриття, що стосується фізики.
Опишу його, характеризуючи й шукаючи ліку від дотихчасової неуспішності.
4.1. Вступ
Важливою для техніки частиною фізики є гідромеханіка, що вивчає потоки рідин і газів. Вона має дві, якісно відмінні ділянки:
– механіку ідеальної рідини, такої, в якій передбачається, що вона не має в’язкості та індукованих в’язкістю сил тертя, диси-пації, турбулентності тощо;
– механіку реальної рідини, що має пізнавально (тобто у вигляді моделі, теорії й теоретичних залежностей) схопити принаймні найважливіші процеси, що відносяться до руху рідини (потоку), наприклад, в якомусь провіднику чи руху тіл у рідині.
Перша має добру теорію, друга – значно слабшу, що часто звертається до кількісно-якісних трактувань і допомоги т. зв. чисел подібності.
Числом подібності називається відношен-ня видово однорідних величин, наприклад, сил, якісно відмінних, зокрема, відношення сил інерції до сил в’язкості. У цьому остан-ньому випадку маємо т. зв. Число Рейнольдса,
( – густина рідини, – швидкість, – характеристичний параметр, – динамічний коефіцієнт в’язкості рідини).Коли Rе набирає значення порядку 1 чи менше, тоді маємо справу з ламінарним рухом, в якому вирішальною є в’язкість – шари рідини переміщуються “плавно” один по одному, без вирування струменів. Коли Rе має велике значення, наприклад, більше за 103 (проте обмежене – в інакшому випадку явище переходить у надзвукову область, де діють інші закони), тоді рух є турбулентним і в ньому домінують сили інерції.
Після цього вступу можемо йти далі.
4.2. Проблема
Нас цікавить швидкість вільного падіння в реальній рідині тіл простої геометричної форми, наприклад, ізометричних1.
Ця швидкість залежить від сили опору середовища.
Відомими є вирази для сили опору в граничних випадках, тобто для ламінарного руху тіл і для їх руху турбулентного. Для перехідного руху немає теорії, але в практи-чних застосуваннях використовують залеж-ності, встановлені дослідним шляхом.
Треба зробити доповнення теорії та вивести з неї залежність, що визначає опір, якого зазнає тіло, рухаючись у реальній рідині.
4.3. Розв’язування
В роботах [1, 2] я розв’язав проблему. Основою розв’язку я зробив гіпотезу про додавання власних часів2.
Отож, постулюється, що власний час тіла, що рухається перехідним рухом (ламінарно-турбулентним), є сумою власного часу, що характеризує тіло, коли б воно рухалося ламі-нарно, та власного часу, що визнає його турбулентний рух.
У розв’язку я одержав, що сила опору F, з якою нерухома рідина діє на тіло, що переміщується у ній встановленим рухом, є пропорційною до
.Отриманий теоретичний результат я по-рівняв із численними експериментальними даними, одержаними різними дослідниками, показуючи, що емпіричні дані узгоджуються з теорією.
4.4. Обговорення результату
Результат було помічено – його обговорен-ня з’явилось у російськомовному Рефератив-ном журнале. Однак не у підручниках з гідромеханіки. Чому?
Мені здається, не менш ніж з трьох причин:
– техніки не дуже цікавляться аналітич-ними розв’язками;
– феномен нестійкого руху, такого, що в його описі варто застосовувати встановлені залежності, рідко використовують;
– гіпотеза додавання власних часів не звертається до чогось добре обґрунтованого і чого б вона була окремим випадком, обов’язковим у механіці реальних рідин.
4.5. Що можна покращити?
Впливу на дві перші обставини ми не маємо. Тому займемося третьою.
Можна вказати на аналогію між протіканням електричного струму та рухом тіла в рідині:
| Вид руху | Протікання електричного струму | Рух тіла в рідині |
| потенціал | електричний U | гравітаційний3 Р (вага тіла) [Н/м2]3 |
| опір | провідника R | середовища [с/м] |
| силова х-ка | струму I | руху тіла N [Н/м с] |
| рівняння | I = U / R (закон Ома) | N = P / (помічена закономірність) |
А якщо з’являється подібність, за умови, що в обох випадках явища є аддитивними – то наявна аналогія до послідовного додавання опорів:
| Протікання електричного струму | Рух тіла в рідині |
| R = R1 + R2 | =1 + 2 |
| Опори, з’єднані послідовно, додаються | Опори середовища до однонапрямлених форм руху додаються |
5. Вірю, що запропоноване покращення виявиться успішним засобом поширення зреферованого результату.
А якщо б хтось із Читачів мав кращу ідею, то прошу мене про неї повідомити, за що наперед вдячний.
Література
1. Góralski A. Wpływ kształtu na współczynnik oporu przy ruchu brył izometrycznych w nieruchomym lepkim płynie. – Rozprawy Inżynierskie, 1, 12 (1964).
2. Goralski A. O prędkości swobodnego opadania kuli, płytki, smukłego walca I brył izometrycznych w nieruchomym płynie lepkim. – Zeszyty Naukowe Politechniki Warszawskiej, – 102, 24 (1965).
СПОСТЕРЕЖЕННЯ МАТЕМАТИКА
1. Окрім зв’язків, що стосуються окремих робіт чи груп робіт, основне (принципове) значення для евристики мають синтези, що охоплюють цілокупність звершень конкрет-ної особи, зроблені творцем. Досконалий, просто зразковий, приклад цього роду синтезу, своєрідного “схиляння” над життям і над досягненнями, надають пам’ятні записи поль-ського математика Станіслава Уляма4 в останньому періоді наукової діяльності.
2. Коротко схарактеризуємо перші роки його життєвого шляху. Улам, народжений у Львові перед початком Першої світової війни, виростав у довоєнній Галичині. Вихований у добре забезпеченій сім’ї міщан, здобуває осві-ту. Займається самоосвітою. На цьому останньому шляху він переживає спочатку захоплення астрономією, потім фізикою. Дуже рано зацікавлюється математикою. Для прикладу – в середній школі його заінтригу-вала проблема існування непарних досконалих чисел, тобто таких, які дорівнюють сумі своїх дільників (досі не розв’язана).
Багато читає. Деякі з тих лектур залишають тривкий слід, наприклад, чудові твори Пуанкаре в польському перекладі: Наука та гіпотеза, Наука і метод, Цінність науки, а також його Останні думки. “Їх літературна вартість, не кажучи вже про наукову, була подиву гідна. Пуанкаре сформував частково моє наукове мислення. Читаючи сьогодні його книжки, можна переконатись, як багато в них є чудових істин, хоча все в математиці зазнало змін, а у фізиці перетворення зайшли іще далі”.
Дуже рано він зустрічає свого головного майстра: “Перший раз я побачив кількох [із науковців] на власні очі, пішовши на цикл популярних лекцій про математику у 1926 році. Впродовж декількох днів там по черзі викладали: Гуґо Штейнгауз, Станіслав Рузєвич, Стефан Банах і ймовірно також інші. [...] Я жадібно слухав їхні лекції. Банах уже тоді здавався мені справжнім генієм. Це пер-ше враження – вочевидь поглиблене й збагаче-не – залишилося протягом усього нашого довго-го знайомства, співпрацю й дружбу”. Перебуває також під впливом ідей Гуґо Штейнгауза, з якими він ознайомився з книжки Чим є, і чим не є математика.
У 1927 році Улям здає екзамен зрілості і мусить вибрати напрямок студій. Вибір вияв-ляється нелегким. Остаточно, йдучи за пора-дою батьків, вирішує студіювати у Львівській політехніці.
Вчащаючи на заняття Загального факуль-тету, слухає лекції з теорії множин, які веде Казимир Куратовський. “Уже під час першої лекції мене захопила ясність і логіка його виведень. Від початку я брав участь у ведених ним дискусіях активніше за моїх старших колег, оскільки знав трохи цю тему з книжки Серпінського. Мені здається, що Куратовський швидко почав вважати мене одним із кращих студентів і часто розмовляв зі мною після лекцій. Так, завдяки його заохо-ченню, почалася моя кар’єра математика”.
Рано досягає вартісних результатів. Наприк-лад, друга з його робіт, предметом якої є суттєва проблема зі сфери теорії множин, містить результат, що його на рік пізніше одержав Альфред Тарський, уже тоді відомий у світі логік і філософ.
Окрім вищеназваних, під час студій і під час знаменитих дискусій, що велись у Шотландській кав’ярні5, він зустрів багатьох інших математиків, і серед них: Станіслава Мазура, Леона Хвістека, Владислава Нікліборца, Кароля Борсука і Юзефа Шреєра.
Формуючись у “родючому” середовищі, ба-гато й добре працюючи, Улам швидко розви-вається. 1933 року у Львівській Політехніці здобуває ступінь доктора математики. За цим досягненням ідуть наступні, вичерпно й цікаво описані в спогадах.
- Перейду до наведення тих фрагментів Пригод математика, що мають зв’язок із нашим питанням. І тут суттєве застереження: наш вибір не є характеристикою цієї книжки і в жодному разі не може замінити її безпо-середнього читання. У ньому я опускаю, серед іншого, біографічні мотиви осіб, з якими співпрацював Улям, розгорнутий звіт про роботу в Лос Аламосі над синтезом ядерної зброї, а також розвитком обчислювальних технік та комп’ютерів і численні автобіогра-фічні деталі.
- Почнемо з думки, що розкриває головну ідею нашої книжки:
“Якщо йдеться про публікації, теперішні математики майже змушені приховувати, в який спосіб вони дійшли своїх результатів. Еварист Ґалуа, молодий французький геній, який загинув у віці 21 року, у своєму останньому листі, написаному перед трагіч-ним поєдинком, підкреслював, що справжній процес, який веде до відкриття, дуже відріз-няється від доведення, яке остаточно з’являється друком. Про це треба завжди пам’ятати”.
5. А тепер кілька фрагментів, що мають зв’язок із питанням: “Яким ти є і яким ти повинен бути, творець?”
Насамперед, про спостереження:
“Дивно, але будучи ще дуже молодою і незрілою людиною, час від часу я пробував аналізувати свої власні мислительні процеси. Старався прослідковувати їх у той спосіб, щокілька секунд звертав увагу на те, що сформувало послідовність моїх думок. Звичайно, я досконало усвідомлював небезпе-ки, що їх несуть зі собою такі інтроспекції”.
Далі кілька цікавих думок про пам’ять і мислення.
“Можливо, структура людської пам’яті формується великою мірою в дуже молодому віці, а зовнішні подразники потрапляють у нашу свідомість шляхами, второваними ще в дуже ранньому дитинстві.
Очевидно, щоб довідатись, які події зберігаються в пам’яті, треба виконати аналіз власних думок. Аби зрозуміти, в який спосіб засвоюється текст, новий метод чи математичне доведення, слід свідомо спостерігати часовий порядок і внутрішню логіку цього процесу. [...]
Мусить існувати якийсь принцип чи рекурентний зразок, що визначає порядок думок. Група нейронів починає працювати спонтанно, без зовнішнього подразника. Це є вид ітераційного процесу зі зростаючою складністю. Він мандрує мозком, а спосіб, яким це відбувається, мусить залежати від попередньо запам’ятованих зразків. На цю тему відомо дуже мало. [...]
Ми вже звикли вважати мислення лінійним процесом; існує навіть вираз “послідовність міркувань”. Однак мислення підсвідоме може бути значно складнішим. Оскільки сітківка сприймає одночасно багато зорових відчут-тів, то хіба ж не можуть існувати одночасні, паралельні, незалежно започатковані, абстрактні вирази в самому мозку? [...]
Що діється, коли раптом ми пригадуємо собі забуте слово чи назву? Що ми робимо, пробуючи його запам’ятати? Щось несподівано зазнає зміни. Розум прямує більше, ніж одним шляхом: пробуємо оживити нашу пам’ять за допомогою звуків чи літер, шукаємо довгих чи коротких слів. Це мусить означати, що слово зберігається у багатьох копіях. Коли б воно знаходилося тільки в одному місці, ми не могли б його знайти. Вагому роль тут відіграє також час, і хоч наша свідомість помічає лише один вид часу, для підсвідомості їх може бути багато. Крім того, існує ще механізм синтезу чи підсумовування”.
А тепер про здібності.
“Важко у кількісних категоріях виразити математичний талант або геній. Деколи складається враження, що існує майже безперервний перехід від сірості до найвищого рівня, репрезентованого такими людьми, як Гаус, Пуанкаре та Гільберт. Така велич зале-жить не лише від самого мозку. Вирішальний вплив мають також чинники, що їх за браком кращого слова називаю “гормональними”, і риси характеру: наполегливість, фізична витривалість, запал до праці, який дехто називає пасією. Вони великою мірою зале-жать від звичок, набутих головно у дитинстві й ранній молодості, коли велику роль відіграють випадкові враження. Без сумніву, риса, яку називають уявою чи інтуїцією, великою мірою випливає з фізіологічних, структурних ознак мозку, котрі, у свою чергу, можуть з’являтися частково завдяки досвіду, що веде до певних звичок у мисленні й керуванні перебігом думки.
Те, що вважається натхненням чи осяянням, є в дійсності вислідом довгої роботи у підсвідомості, а також, асоціацій, що з’являються у мозку завдяки поєднанням, цілковито прихованим для свідомості.
Мені здається, що, принаймні, коли йдеться про математиків і фізиків – добра пам’ять становить велику частину їх таланту. А те, що називаємо талантом чи навіть генієм, великою мірою залежить від здатностi правильно користуватися пам’яттю, щоб знайти минулі, теперішні тa майбутні аналогії, котрі, як сказав Бaнах, мають велике значення для розвитку нових концепцій”.
Наступні три спостереження стосуються деяких рис, властивих творцям:
“Еверетта відзначала певна власти-вість розуму, наслідки якої є неаддитивні: витривалість у мисленні. Мислення без перерви упродовж години є – принаймні для мене, а я вважаю, що і для багатьох мате-матиків – більш успішне, ніж два рази по півгодини. Це, як спинатися слизьким схилом. Якщо зупинишся, починаєш зсуватися вниз.
Його [Фермі] відзначав здоровий глузд, сильна воля й самовладання. Він ішов одним шляхом із витривалістю, але не з наполегли-вістю, увесь час зважаючи на можливі роз-вилки. Не легковажив оказіями, що з’являлися внаслідок різних спостережень в науковій роботі, часто випадково.
Розмовляючи зі мною одного разу про іншого фізика, назвав його занадто система-тично наполегливим. Сказав мені, однак, що любить працювати дуже систематично, в упорядкований спосіб, аби над усім панувати. Незважаючи на це, замолоду постановив проводити щонайменше годину у мислитель-них спекуляціях. Сподобався мені цей пара-докс: систематичний спосіб несистематич-ного мислення”.
І вкінці про те, що потрібне, бажане й разом із тим – шкідливе:
“Якою ж нечувано істотною є звичка. Можливо, великою мірою вона визначає ознаки чи природу мозку як такого. Звички впливають на вибір шляху мислення, а може, навіть є в стані цей вибір здетермінувати”.
6. А ось спостереження й тези зі сфери технології творчої праці.
Перша стосується користі колективної роботи:
“В історії математики багато досягнень доконано в конкретних центрах. Такі центри, великі чи малі, творилися навколо однієї чи кількох осіб, а деколи внаслідок роботи більшої кількості людей – групи, в якій квітла математична діяльність. Така група має не лише спільні зацікавлення, має також визна-чений стиль і характер, і то однаково – чи йдеться про вибір проблематики, чи про метод міркування. З епістемологічного погляду це може здаватися дивним тому, що матема-тичне досягнення, незалежно від того, чи це нове визначення, чи доведення твердження, вважається результатом цілковито самос-тійної роботи, подібно до компонування музи-ки. Однак вибір шляху, що веде до задуманої мети, часто є ефектом спільних пошукувань і у природний спосіб випливає зі взаємодії кількох розумів”.
Спосіб учіння:
“ Загально кажучи, я продовжую вважати розмову чи слухання значно легшим методом учіння, ніж читання. [...]
Деякі люди воліють вчитися іноземних мов шляхом опановування правил граматики, а не “на слух”. Можна сказати, що так є і в математиці – дехто вчиться через “грама-тику”, інші – “з повітря”. Я навчився матема-тики з повітря”.
Інші зауваги щодо цієї технології:
“Наприклад, від Мазура я навчився, як контролювати свій вроджений оптимізм і перевіряти деталі, як виконувати проміжні кроки повільніше й підходити до власної праці з більшим скептицизмом.
Особа, яка рано почала займатися математичними проблемами, має свій власний метод організування пам’яті або опрацьовує власну систему порядкування відчуттів. “Підсвідома ферментація” (або замислювання) часом дає кращі результа-ти, ніж вимушене систематичне мислен-ня, подібно, як планування загального нарису часто виявляється успішнішим від прямуван-ня якоюсь конкретною дорогою міркування. Витривалість у логічних пошуках перерод-жується у звичку, а потім уже перестає бути примусом, оскільки приходить автоматично. [...] Таким чином, якщо навіть не можемо визначити те, що називаємо оригінальністю, можемо припускати, що її утворюють, серед іншого, способи методичного пошуку власти-вих шляхів – майже автоматичне виби-рання розв’язків, з яких деякий відсоток вестиме до успіху.
Я завжди віддавав перевагу тому, щоб уявляти собі нові можливості замість лише прямувати конкретним шляхом міркування або виконувати конкретні розрахунки. [...]
Результати праці математика, вочевидь, зумовлені тим, що він може осягнути найменшим зусиллям, і це, ймовірно, звужує їх сферу. Я сам помітив у себе звичку крутити проблему на всі боки в пошуках місця, де може приховуватись якась складність. [...]
Добре мати надію та вірити, що, маючи дрібку щастя, щось удасться. Комусь, кому залежить виключно на певних розв’язках, важче буде осягнути успіх, ніж тому, хто робить постійні спроби, результатами яких є відповіді часткові або принаймні деякий досвід. [...]
Найважливіше в науці – це не піддаватися. Оптиміст робить більше спроб, ніж песиміст”.
Чергове спостереження схиляє до якоїсь “ренесансності”:
“ Від початку я уникав занадто вузької спеціалізації. Хоча дуже інтенсивно займався математикою, та, щиро кажучи, ніколи не вважав себе виключно математиком”.
Тепер обґрунтування.
“Ніколи я не відчував існування отого провалля між розумуванням у категоріях чистої математики і розумуванням фізичним, яке (провалля) підкреслює багато матема-тиків. Мені відповідала кожна робота, що пов’язувалася з інтелектуальним аналізом. Я не маю на думці різницю між точністю і більш невизначене “уявлювання собі” – навіть у самій математиці не все є питанням точності, але радше раціоналізації інтуїції й уяви, а також: багаторазового вгадування, принаймні на початку. Зрештою, мислення у більшості випадків – це синтез або зіставлен-ня чергових висновків, безперервний і напо-легливий рух уперед, поєднаний із “відходом у різні боки”, якщо можна так сказати, у напрямах, які необов’язково відомі від самого початку. Я називаю це “посиланням патрулів” у розвідку, перевіркою альтернативних шляхів. Усе це разом є дуже барвисте, але нелегке в описі”.
Кілька технічних зауваг.
“ Я переконався, що найважливішим умін-ням у фізиці є здібність уявляти собі фізичні ситуації, а не саме розуміння логіки завдання.
Відчуття фізичних проблем – це щось цілком інше, ніж чисто теоретичне мислення в математиці. Важко описати цей вид уяви, що дає змогу оглянути або оцінити перебіг фізич-них явищ. Здається, що дуже небагато мате-матиків володіє цим умінням хоча б якоюсь більш-менш значною мірою. [...]
Інша суттєва річ, що здається важливою, це знання дюжини фізичних констант, і то не лише їх числових величин. Істотним є дійсне відчуття порядку величини та взаємозв’язків, а також “інстинктивне” уміння оцінювати”.
І вкінці про те, що, можливо, є “ключем” до творчості Станіслава Улама.
У 1966 році видано мою книжку Unsolved Problems of Mathematics. “Багато років тому Франсуаз (дружина Станіслава) запитала Штейнгауза, чому люди вважають мене за цілком доброго математика. Згідно з нею, Штейнгауз сказав: C’est l’homme du monde qui pose le mieux les problêmes6. Моя репута-ція найвиразніше спирається на те, що я вмію ставити завдання й задавати питання властивого роду. Вищезгадана книжка подає проблеми, які мені не вдалося розв’язати”.
7. Улам безпосередньо брав участь у твор-чості, віддалені результати якої важко перед-бачити, про які, однак, відомо, що можуть бути грізними й зловорожими, і опинявся перед доконечністю вибору.
“На противагу тим людям, котрі завжди різко протистояли бомбі [водневій] з політич-них причин, я сам ніколи не сумнівався у сенсі чисто теоретичної роботи. Я не вважав, що розрахунки, які стосуються фізичних явищ, можуть бути неморальні. [...]
Я вважав, що не слід розпочинати проекти, які можуть довести до трагічних наслідків. Але, коли така небезпека уже з’явилася, чи не краще перевірити, чи вона є справжня, чи ні? Ще більшою марнотою є вважати, що без нашої участі робота взагалі не могла б бути виконана. Я був цілковито переконаний, що безпечніше залишити ці справи науковцям і людям, здатним робити об’єктивні оцінки, ніж віддавати їх у руки демагогів чи шовіністів, чи навіть політиків, які мають добрі наміри, але не орієнтуються у технічних проблемах”.
8. Цікавими є також спостереження про суть наукової творчості.
“Різнорідність тем, над якими працюють молоді математики, зростає показово. Це напевно не слід називати засміченням думки; можливо, це є відбиттям щедрості природи, котра створила мільйон видів комах. Незважаючи на все, чується, що це суперечить сутності науки, метою якої є опрацювання системи нотації для явищ природи й думки.
Можна б спитати: чому так є? Чому наше розуміння фізичного світу, а може, також і світу живої матерії, нас самих і наших способів мислення, не прогресує й не зростає безпе-рервним чином? Замість логічного розвитку і сталого зростання спостерігаємо дискретні, сквантовані етапи. Чи світ не є насправді простим у своїй не названій структурі, але апарат нервової системи, котрий дозволяє його собі усвідомити й уможливлює пере-дання того, що було сприйняте, мусить обов’язково бути складним? Чи не є так, що структура нашого мозку з усіма його нейронами, яку вважають дуже складною системою, найкраще надається до безпо-середнього описування Всесвіту? А може, навпаки, дійсність є об’єктивно складною у такому масштабі, про який ми навіть не підозрюємо, а ми на свій наївний лад пробуємо збирати крихти та описувати цю дійсність простими кроками чергових наближень, як це велів Декарт у Трактаті про метод?..”
9. Завершуємо думкою, що має засто-сування й до математики, і до всіх інших форм творчості:
“Естетичний бік математики відіграє величезну роль упродовж усього періоду її розвитку. Практична корисність тверджен-ня не є аж такою істотною, як його краса. Небагато людей, навіть якщо самі є вченими, вміють оцінити естетичну вартість мате-матики, але для математиків вона є незапе-речною... На математику, однак, можна поглянути й інакше, помічаючи її непри-вабливий бік. Ця відсутність привабливості пов’язується з необхідністю дбати про деталі, перевіряти правильність кожного кроку. У математиці не можна зупинитися на малюванні грубими мазками – у певний момент треба доповнити всі деталі”.
ПІЗНАВАННЯ ТВОРЧОСТІ
1. Що ми знаємо про світ? Здається, немало. Чи означає це, що майбутні дослід-ники будуть, щонайбільше, епігонами, які нічого суттєвого не відкривають? Ні в якому разі – безодня незнання є така велика, що ніколи не буде заповнена. В якому ж місці пізнання світу ми перебуваємо: біля джерел, у пізнанні помітному, що охоплює головні зачини істин, чи пізнанні зрілому, що порядкує вже велику і майже завершену башту знання? Запевне – біля витоків, якщо не раніше – достатньо усвідомити собі, яку малу (сподіваймося) частину траєкторії розвитку ми пройшли, щоб дійти до цієї певності.
А може, все-таки інакше: якщо приймемо, що людство, будучи фрагментом феномену життя, це своєрідна самоорганізуюча система, то можемо дійти до переконання, що знання, нагромаджене людиною, є (в міру) не лише можливостей, а й потреб – знання – (з погляду status quo) дозріле. Можливо.
- Назвімо перший погляд про значно обмежений обсяг набутого пізнання гіпо-тезою зачатків знання, а другий погляд – про співмірність обсягу пізнання до стану речей – гіпотезою повноти знання.
- Як на цьому загальному тлі виглядають справи з пізнанням творчості?
Можна, описуючи стан досліджень над творчістю, приймати однаково і гіпотезу про джерела пізнання, і гіпотезу його відносної повноти.
Для цього, другого погляду, зауважмо, поширеного серед загалу людей, характерний брак тиску на інтенсифікацію пізнання, своєрідний пізнавальний гомеостаз: потоки знання і незнання є співмірними, того першого в принципі вистачає, людина існує, її “існу-вання” змінюється в конкретних межах, поде-куди покращуючись, подекуди – погіршуючись.
За перший погляд, про недостатнє знання, про творчість, висловлюються, передусім, творці, точніше – ті з них, які властиву творчість пов’язують із рефлексією над творчістю. Отже, це дуже мала частина, хоч її голос буває добре чутним. Настільки добре, що він інколи буває вирішальним, індукуючи чергові пізнавальні програми.
Евристика належить до тієї ділянки людсь-кого пізнання, котра успадковує обидві описані орієнтації: евристика рефлексійна приймає гіпотезу джерел пізнання творчості, а евристика прагматична, а також (хоч і меншою мірою) евристика інформатична7 – приймають гіпотезу відносної повноти цього пізнання.
Виходячи із сказаного вище, схаракте-ризуємо головні проблеми, які розглядають у рефлексійному та прагматичному нурті евристики.
4. Центральним питанням прагматичного нурту евристики є формування евристичних методів.
Схарактеризуємо евристичний метод за допомогою простору методів розв’язування завдань**.
Введемо контінуум методів, що має два полюси:
– алгоритм, або ефективний метод розв’язування деякого чітко визначеного класу завдань;
застосування алгоритму завжди і через скінченну кількість кроків розв’язування при-водить до результату: або завдання виявляєть-ся розв’язаним, або стає відомо, що для заданої множини даних розв’язку не існує;
алгоритм характеризує, таким чином, деяку ефективність і крайню спеціалізацію;
– конатус, або чисте намагання виконати щось безпосередньо, іншими словами – зовсім неефективний метод розв’язування довіль-ного завдання;
конатус – це теоретичний конструкт, введе-ний для зручності типології; коли взяти метод спроб і помилок, усуваючи з нього елемент навчання на результатах чергової спроби, то держимо метод, близький до описуваного полюса простору методів розв’язування завдань.
І тепер: у частині простору, що охоплює алгоритм, міститься загал алгоритмічних мето-дів; у протилежному обшарі, що охоплює конатус, міститься загал конативних методів, наприклад, метод спроб і помилок чи брейнстормінг; у серединному ж обшарі, виділеному, з огляду на попередні, можливо, нерозривно, міститься загал евристичних методів, як на рисунку:
| методи алгоритмічні | методи конативні | ||
| алгоритм | | конатус | |
| | методи евристичні | | |
| повна ефективність і спеціалізація | посередня ефективність, спеціалізація і загальність | повна неефективність і загальність | |
Отже, завдання евристики прагматичної пов’язане з формуванням евристичних методів.
До цих завдань зараховуємо все те, що пов’язане з належною характеристикою мето-ду, тобто: а) вияснення його генези, б) вияс-нення головних понять, в) формулювання основних директив, г) вказування процедури методу, ґ) формулювання вказівок і вправ, що можуть стимулювати евристику, д) окреслен-ня обшару застосувань і вказування пере-думов ефективності, е) додання розгорнутого прикладу застосування, що є емпіричним доказом результативності пропонованого евристичного методу.
Ці завдання, будучи складниками характе-ристики формованого творчого ремесла, можуть бути трактовані як окремі і захоплюючі проблеми, розв’язання яких, і в пізнавальному, і в діяльнісному плані може бути справжнім, що вповні ангажує талант, волю і зусилля дослідника.
Наприклад, проблема евристичного розв’я-зування завдань пізнавальних, завдань прак-тичних або завдань передання.
На кінець зауважмо, що ідеалом є си-туація, в якій евристичний метод формує сам творець, відповідно до цього підготовлений.
5. Оскільки всі завдання є пізнавальними, то й завдання рефлексійного нурту евристики дуже диференційовані.
Головними з-посеред цих завдань є:
1) загал понятійних схоплень, тобто
- окреслення пізнавальних основ, наприклад, постановлення комплементарності;
- вияснення змісту таких понять, як твор-чість, новизна, цінність, змога, потреба, зачин творчості, укорінення;
- пізнавальне охоплення сукупності основ-них для творчості механізмів, тобто зрівно-важеної взаємодії і співдії, укорінювання у світі й тривання;
- розвиток і поглиблення синтетичного інтуїціонізму;
- розвиток і поглиблення способів синтезу творчих досвідів, зокрема, способів форму-вання евристичних методів;
- пізнавальні і діяльнісні схоплення процесів самоформування майстерності;
- пізнавальні та діяльнісні схоплення пере-дання майстерності;
- пізнавальні й діяльнісні схоплення про-цесів набування майстерності;
- пізнавальні схоплення переживань, що зу-мовлюють і підтримують творчі звершення;
- пізнавальні та діяльнісні схоплення логіки творчості;
10) добір тих сфер діяльності людини, котрі для конкретного виду й аспекту творчості є пізнавально найдоступнішими.
6. Сукупність вказаних питань треба, передусім, зараховувати до власної творчості. Адже ми стверджуємо, що власне вона є пізнавально найдоступніша, а результати пізнання, почасти парадоксально – загаль-ними й універсальними.
Важливим є також вибір ділянки пізнання. Річ у тім, що вони є диференційовані з погляду пізнавальної доступності. Для того, хто пише ці слова, найбільш прозорою (в якій все істотне добре помітне) є математика, а точніше – алгебра, геометрія, комбінаторика, числення ймовірностей і математична ста-тистика, а найменш прозорою, найгуманні-шою є сфера поезії, особливо ліричної.
Показником отої пізнавальної прозорості є здатність до формулювання критеріїв і пропо-зицій щодо способів визначення учнівства: про способи набування майстерності в розв’язуванні математичних завдань можна сказати і сказано багато, найчастіше вдало, про способи як стати поетом – майже нічого.
7. Пізнавально найістотнішою проблемою теорії творчості залишається її суть і таємниця. Про суть ми висловились, кажучи про природу творчості, її таємниця, як і вся вона в цілому, сподіваємось, залишиться поза сферою результативності пізнання. Адже чим стала б творчість цілком пізнавана? Домашнім звірят-ком, корисним, часом улюбленим, та, напевно, не метою пошуків аргонавтів, котрі вирушали і далі вирушають далеко в море.
Нашим обов’язком є збереження сталості предмету мрій. Нехай творчість і її повне схоплення перебувають там завжди.
Переклад Олега Гірного
відомості про авторів