Cols=2 gutter=24> 2004/№4 Засновники

Вид материала

Диплом

Содержание сучасний світ Михайло Кріль Від редакції Основні проблеми розвитку Сербії і Чорногорії та Словенії 2. Республіка Словенія

Подобный материал:

• Cols=2 gutter=24> 2004/№2 Засновники, 2407.74kb.
• Cols=2 gutter=24> 2004/№3 Засновники, 3012.42kb.
• Cols=2 gutter=24> 2005/№2 Засновники, 2193.94kb.
• Cols=2 gutter=24> 2005/№4 Засновники, 2823.78kb.
• Cols=2 gutter=24> 2007/№3 Засновники, 2007.95kb.
• Cols=2 gutter=24> 2006/№2 Засновники, 2232.08kb.
• Cols=2 gutter=24> 2007/№2 Засновники, 1975.25kb.
• Cols=2 gutter=24> 2006/№4 Засновники, 2613.23kb.
• Cols=2 gutter=47> пбоюл кошмак, 159.62kb.
• Cols=3 gutter=38> Список улиц г. Пскова, 135.43kb.

Розпад Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії у 1991-1992 рр. показав, що будь-яке утворення імперського типу є короткотривалим у часі. Проте наслідки такого розвалу є згубними, а часто й катастрофічними для народів, як поневолених, так і панівних, і до того ж довготривалими. Релігійно-етнічні протистояння на Балканах особливо прояви-лися на початку 1990-х років і вилилися у криваві та довготривалі війни. Хоча на сьогодні активні воєнні дії практично вже не ведуться, проте й надалі зберігається напруженість в окремих балканських реґіонах.

Під цим кутом зору доцільно розглянути і проаналізувати сьогоднішню ситуацію в Сербії і Чорногорії, які формально складають єдину союзну державу. Остання, тоді за назвою Союзна Республіка Югославія, як суб’єкт політичного права виникла після того як Словенія, Хорватія, Македонія, Боснія і Герцеговина проголосили свою державну незалежність і вийшли зі складу колишньої Федерації. 27 квітня 1992 р. була прийнята конституція СРЮ, яка проголосила нове державне утворення спадкоємицею колиш-ньої Югославії. Провідні позиції у цьому Союзі з самого початку посіла Сербія, як республіка зі значно більшим економічним і людським потенціалом.

Сербія займає територію 88 412 км², яку замешкує 9,9 млн. осіб. За етнічним складом серби складають 65,8 %, албанці – 17,2 %, угорці – 3,9 %, хорвати – 1,1 %. Столиця – Бєлград (1,1 млн. осіб), а найбільші міста – Нові-Сад (178 тис.), Ніш (175 тис.), Крагуєвац (146 тис.). Валюта – динар. Вона межує з Угорщиною, Румунією, Болгарією, Македо-нією, Албанією, Чорногорією, Боснією і Герцеговиною та Хорватією. У складі Сербії є два автономні краї: Косово і Воєводина.

Утворення нової югославської феде-рації вимагало оновлення структур влади, які були сформовані після травневих виборів 1992 р. Більшість депутатських місць отримали представники Сербської соціа-лістичної партії, Сербської Радикальної Партії та Демократичної Партії Соціалістів Чорногорії. Перший президент об’єднаної держави був обраний Скупщиною в червні 1992 р. Союзний уряд очолив серб амери-канського походження М. Паніч. Обидва керівники намагалися проводити конструк-тивну політику, спрямовану на встановлення співробітництва з різними країнами й міжнародними організаціями, досягнення компромісу з урегулювання проблем бал-канських народів. Однак, заява президента Д. Чосича про готовність СРЮ визнати повну незалежність колишніх югославських респуб-лік, інші сміливі ініціативи призвели до звільнення його з посади. Новим главою союзної держави став Зоран Ліліч. Проте фактично ці функції перебрав на себе сербський президент Слободан Мілошевич, який став на верхівці влади ще у 1987 р. Він проводив усі важливі міжнародні переговори, представляв союзну Югославію за кордоном, приймав рішення та підписував документи від імені СРЮ. На грудневих виборах до сербської Скупщини 1992 р. перемогу здобу-ла Соціалістична партія, а її лідер С. Мілоше-вич на президентських виборах набрав 58 % голосів. Це засвідчило, що населення СРЮ підтримало політичних діячів, які виступали з націоналістичних антизахідних позицій.

У січні 1994 р. в країні розпочалася програма економічної стабілізації. Було введено жорстку систему стягування по-датків, зменшувалися витрати на охорону здоров'я, науку, освіту, армію тощо. У галузі зовнішньої політики сербське керівництво фактично відмовилося від реалізації гасла "усі серби – в одній державі". Наприкінці листопада 1995 р. була оприлюднена "Прог-рама економічної стабілізації", за якою обме-жувалися адміністративні методи господа-рювання, а перевага надавалася ринковим механізмам, створювалися умови для інозем-них інвестицій, запроваджувалися заходи по стабілізації динара тощо. Проте реалізація програми затрималася майже на рік, в ході якого тривав спад виробництва та знижувався рівень життя населення.

У внутрішньополітичному житті від-бувався процес консолідації суспільства під гаслами націоналізму і сильної, майже диктаторської влади харизматичної постаті Слободана Мілошевича. Очоливши Соціа-лістичну партію (насправді це був частково модернізований Союз комуністів Сербії), С. Мілошевич організував міцну управлінсь-ку ієрархію в державі, згуртував довкола себе дійових і впливових у сербському суспільстві постатей (політичних осіб, військових, керів-ників бізнес-структур і ін.). Ця команда злагоджено підтримувала його у всіх внут-рішньо- і зовнішньополітичних заходах. Все це дозволяло Соціалістичній партії утримува-ти ключові позиції на всіх рівнях. До слова, перша поразка соціалістів мала місце лише у 1996 р. на виборах до міських представництв у кількох великих містах. Про жодну реальну демократію у країні не могло бути й мови: всі ключові важелі впливу контролювали „люди Мілошевича”, діяла загальна цензура, влада нав’язувала свою волюнтаристичну політику.

У 1997 р. президентом Сербії став соціаліст М. Мілутінович. Тоді ж блок лівих партій на чолі з Сербською соцпартією здо-був більшість місць у парламенті. С. Мілоше-вичу знову дісталася посада глави СКЮ.

У другій половині 90-х років головна увага була прикута насамперед до внутрішніх проблем: модернізації економіки, вирішення соціальних питань і долі біженців. Однією з найболючіших залишалася косівська пробле-ма (вона існує вже понад 600 років). Терито-рія автономного краю Косово у складі Сербії складає трохи більше 10,8 тис. км² (для порівняння зауважимо, що Львівська область має 21,8 тис. км²). У Косово проживає близько 1 млн. 950 тис. осіб, з яких 90 % налі-чують албанці. Адміністративний центр Пріштіну замешкує трохи більше 108 тис. осіб. Після двох референдумів, парламентсь-ких і президентських виборів у 1992 р. Косово фактично почало розбудовувати власну дер-жаву зі своїми органами влади. Першим президентом Косово у травні 1992 р. став лідер албанського національного руху Ібрагім Ругова. Згодом він кілька разів переобирався на цю посаду. Міжнародного визнання (за винятком Албанії) нове утворення не отримало.

Провідна політична організація Косово (Демократичний союз) дотримувалася такти-ки ненасильницького опору, прагнула до перетворення краю в третю республіку у складі СРЮ. Однак, Армія Визволення Косово та деякі інші албанські рухи виступа-ли за повну незалежність краю від Сербії. Розігрування С. Мілошевичем національної карти на шляху до влади, авторитарні методи керівництва, небажання співпрацювати з про-відними державами світу та його політична недалекоглядність створили для албанців Косово сприятливі умови для інтернаціо-налізації проблеми. З лютого 1998 р. розпоча-лися збройні сутички між албанськими заго-нами і сербськими силами правопорядку, а згодом до активних дій підключилася сербська армія. Це викликало численні про-тести в світі і безпосереднє втручання НАТО весною 1999 р. у внутрішні сербські справи. 73 дні натовські літаки бомбували Бєлград та інші центри країни. Сербія зазнала військово-політичної поразки у протистоянні з НАТО.

Ці військово-політичні події стимулю-вали суспільні процеси в країні, які врешті-решт і спричинили крах режиму С. Мілоше-вича. Незадоволення діючим урядом набуло у суспільстві масового характеру. Активізувала свою діяльність опозиція. На дострокових президентських виборах 24 вересня 2000 р. кандидат блоку „Демократична опозиція Сербії” (18 партій) Воїслав Коштуніца здобув переконливу перемогу. Спроба сфальсифіку-вати результати виборів викликала револю-ційний вибух. В результаті перерахунку голосів, зробленого під тиском опозиції, В. Коштуніца набрав 50,24 % голосів, а 5 жовтня стало днем перемоги сербської демократії. Згодом С. Мілошевич постав перед Міжнародним судом у Гаазі. За його видачу сербська влада отримала 1,3 млрд. американських доларів, що мало дозволити суттєво покращити економічне становище в країні. С. Мілошевичу найбільше інкримі-нують злочини, вчинені у Косово за весь час його правління. Саме Косово й стало почат-ком і кінцем його політичної кар’єри.

Президентом В. Коштуніца став у час складної політичної ситуації. Адже всі ключові посади займали соціалісти, прихиль-ники і ставленики С. Мілошевича. Най-актуальнішою у внутрішній і зовнішній полі-тиці Сербії залишалася й надалі косовська проблема. 19 листопада 2001 р. у Косово відбулися чергові вибори до власних органів влади. Перемогу на них здобули Демократич-ний союз (лідер – Ібрагім Ругова) і Демокра-тична партія, колишня Армія визволення Косово (лідер – Хашім Тачі). Цей склад парламенту, повноваження якого будуть тривати до кінця 2004 р., президентом обрав І. Ругову. Оскільки Косово сьогодні перебу-ває під протекторатом міжнародних сил, І. Ругова звернувся до них з проханням прискорити досягнення косовської незалеж-ності. Водночас албанські лідери дали гарантії, що впродовж трьох років парламент Косово не буде піднімати питання про незалежність краю.

Особливої політичної актуальності набули питання сербсько-чорногорських відносин. Тривалі переговори і узгодження про дальші принципи державно-політичних взаємовідносин завершилися на початку 2002 р. при посередництві ЄС. Його повно-важний представник з питань зовнішньої політики Хав’єра Солан запропонував ліде-рам двох країн розглянути проект реорганізації СРЮ у політичний союз двох держав, у якому економічна і фінансова системи мали б повну самостійність. Після деяких уточнень цей документ підписали 14 березня 2002 р. у Бєлграді президент СРЮ Воїслав Коштуніца, заступник голови союзного уряду Міролюб Лабус, президент Чорногорії Міло Джукановіч і прем’єр-міністри Сербії та Чорногорії Зоран Джинджіч та Філіп Вуяновіч. Свій підпис на цьому документі поставив і Хав’єра Солан. Відповідно до угоди Чорногорія зобов’язалася протягом трьох років не проводити референ-думу про незалежність. Зокрема, на прес-конференції, скликаної з приводу підписання угоди, М. Джуканович заявив, що через “чотири роки ми створимо європейську демократичну державу Чорногорія”. Отже, питання чорногорської незалежності знову стане актуальним вже весною 2005 р.

Тим не менше, угода мала велике значення для стабілізації політичного стано-вища на Балканах. Тимчасово знімалося так зване чорногорське питання. Адже проголо-шення повної незалежності Чорногорії стиму-лювало б сепаратистські тенденції алабанців Косово і Македонії, боснійських сербів. Це ще більше загострило б політичну напругу в реґіоні.

З кінця 2002 р. Сербію охопила чергова політична криза. Її започаткувало завершення каденції наприкінці грудня Міло Мілутино-вича на посаді глави держави. Оскільки його звинувачували, так само як і С. Мілошевича, у геноциді над косовськими албанцями у 1999 р., він 20 січня 2003 р. добровільно прибув у Гаагу на міжнародний суд. Президентські повноваження перебрала голова сербської Скупщини Наташа Мічич. Ситуація в країні загострилося весною 2003 р. після вбивства прем’єр-міністра Зорана Джінчича. У країні було запроваджено надзвичайне становище, заарештовані особи, які займали ключові посади у державі (начальник служби безпеки, начальник генштабу, шеф військової розвідки, заступник головного прокурора, радники колишнього президента В. Коштуніци – всього 18 осіб). Чотири спроби президентських виборів завершилися провалом, оскільки на виборчі дільниці з’являлося менше половини виборців. У листопаді Н. Мічич розпустила Скупщину і призначила нові парламентські вибори, які відбулися 28 грудня 2003 р. З 19 партій і коаліцій, які брали участь у цій кампанії, 5 % бар’єр подолали лише 6. Най-більше голосів здобули Сербська радикальна партія В. Шешеля – 27,6 % і Демократична партія В. Коштуніци – 17,7 %. Соціалістична партія С. Мілошевича задовольнилася лише 7,6 % голосами. Назагал партії демократичної орієнтації („Демократична партія”, „Сербсь-кий рух оновлення” і нео-кейнесіанська „Г 17”) набрали 42 % голосів. Проте цю статис-тику можна коментувати по-різному. Більше 50 % громадян, які прийшли на виборчі діль-ниці, проголосували за націоналістів, від поміркованих до радикальних. Решта віддали свої голоси за демократичні або відносно демократично орієнтовані партії. Адже у Сербії поміркованих націоналістів (партії В. Коштуніци і В. Драшковича) зараховують до демократичного блоку.

Важливим підсумком виборів стало те, що ті політичні сили, які прийшли до влади в жовтні 2000 р., зазнали поразки. З колишніх 18 політичних партій, які їх представляли, на цей раз до парламенту потрапила лише одна – Демократична партія, яку представляв міністр оборони Борис Тадич. Албанська меншина бойкотувала ці вибори. Успіх крайніх правих пояснюється розчарованістю урядовою політи-кою, незгодами в демократичному блоці, склад-ним економічним і соціальним становищем.

На такому політичному фоні помітно збільшилися шанси кандидата Сербської ради-кальної партії стати главою держави. Ця партія має у парламенті найбільшу фракцію і виступає з ідеєю утворення Великої Сербії та катего-рично відмовляється від співробітництва з Гаазьким міжнародним судом. В листопадових президентських виборах заступник голови Сербської радикальної партії Томислав Ніколич отримав 46,2 % голосів. Однак ці вибори були визнані такими, що не відбулися (з’явилося менше половини виборців).

У таких політичних і економічних умовах почала набувати певного резонансу ініціатива сербського короля в еміґрації Олександра Караґеорґієвича, який висловився за відновлення в країні конституційної монархії. Хоча цю ідею підтримав патріарх Сербської православної церкви Павло, вона не набула дальшого розвитку.

У лютому 2004 р. Скупщина Сербії відмінила закон про обов’язкову 50-ти відсоткову явку виборців під час голосування. Обраним главою держави мав вважатися той претендент, який набрав абсолютну кількість голосів з числа тих, які взяли участь у голосуванні. На таких умовах і проходили у червні 2004 р. четверті президентські вибори. Вони відбувалися у два тури. У першому з них, 13 червня, з 15 кандидатів на посаду глави держави більшість голосів отримали Т. Ніколич (30 %) і лідер Демократичної партії Борис Тадич (20,5 %). Кандидат від правлячої коаліції зазнав політичної поразки. Другий тур виборів, який відбувся 27 червня, перемогу приніс Б. Тадичу, за якого віддали свої голоси близько 53,7 % виборців (при 49 % явці).

У зовнішньополітичній діяльності офіційний Бєлград відмовився від ідеї розділу Боснії і Герцеговини між Сербією та Хорватією, яку тривалий час культивували С. Мілошевич і його хорватський колеґа Ф. Туджман. У вересні 2003 р. під час офіційного візиту хорватського президента Стіпе Месича до Сербії, він і президент Сербії та Чорногорії С. Марович склали взаємні вибачення за нанесені шкоди (політичні, економічні, моральні) під час війни 1992-1995 рр. У листопаді цього року С. Марович зробив аналогічне вибачення у Сараєво – столиці Боснії і Герцеговини. Сербія і Чорногорія висловила бажання вступити до Євросоюзу. Однак це питання ще далекого майбутнього. Одним з ключових і найбільш болісних умов для просування Сербії на шляху у об’єднану Європу є питання її співро-бітництва з Гаазьким трибуналом. Подібна ситуація й щодо участі Сербії у програмі НАТО „Партнерство задля миру”.

Невеличка Чорногорія має давні державницькі традиції, сліди яких прослідковуються ще в Х ст. Незважаючи на те, що у 1499 р. її територія офіційно увійшла до складу османських володінь, Чорногорія фактично зберігала свою незалежність. Формально вона її повернула за умов Берлінського конгресу 1878 р., який підвів підсумки російсько-турецької війни. У 1918 р. Чорногорія увійшла до складу першої об’єднаної югославської держави – Королів-ства сербів, хорватів і словенців (з 1929 р. – Королівство Югославія). У 1945 р. вона стала суб’єктом нової Югославії – ФНРЮ (СФРЮ). Внаслідок розпаду цієї Федерації Чорногорія разом з Сербією у квітні 1992 р. утворила Союзну Республіку Югославію. Територія Чорногорії складає 13 812 км², де проживає близько 650,5 тис. осіб (1998 р.), у т.ч. чоловіки – 49,7 %, а жінки – 50,3 %. Густота населення – 44,5 особи на 1 км². Демогра-фічний фактор позитивний. За етнічним скла-дом чорногорці складають 61,9 %, мусуль-мани-боснійці – 14,6 %, серби – 9,3 %, албанці – 6,6 %, югословени – 4,2 %, хорвати – 1 %. За віросповіданням 69,1% мешканців православ-ні, 4,4 % – римо-католики, 19,1 % – мусульма-ни, 7,4 % – інші. Столиця – Цетіньє. Головне місто – Подгориця. Валюта – євро. Країна ме-жує з Сербією, Албанією, Боснією і Герцего-виною і має вихід до Адріатичного моря.

У новому об’єднанні Чорногорія дістала статус вільної економічної зони. Водночас мала місце гостра політична криза, спричинена різними підходами до подальшо-го розвитку суспільства основними сербськи-ми і чорногорськими політичними партіями. На президентських виборах у жовтні 1997 р. налаштований на радикальні переміни 35-річний прем'єр-міністр М. Джуканович з невеликою перевагою переміг лідера соціа-лістів М. Булатовича. З цього часу у країні посилюються демократичні процеси, почали все більше актуалізовуватися питання чорно-горської незалежності. Відносини між Сербією та Чорногорією з приводу державно-політичних відносин особливо загострилися наприкінці 1990-х років. Влітку 1999 р. офіційна Подгориця виступила з пропозицією реорґанізувати СРЮ як об’єднання двох незалежних держав – Чорногорії і Сербії. Однак центральна сербська влада Бєлград не забажала навіть розмовляти на цю тему. У відповідь на це чорногорський уряд в односторонньому порядку почав робити перші кроки щодо зміцнення свої незалежності. На зламі 1999-2000 рр. він запровадив на своїй території в обіг німецьку марку, яка з листопада 2000 р. стала офіцій-ною валютою країни. Тоді ж було прийнято ухвалу про власну митну службу. Наприкінці 1999 р. самостійність дістала православна чорногорська церква, яка з 1918 р. входила до складу сербської православної церкви. Почала формуватися національна армія.

Внутрішнє становище країни тривалий час залишалося невизначеним. Уряд Чорного-рії бойкотував президентські вибори 24 вересня 2000 р., а Воїслава Коштуніцу довгий час не визнавав президентом Союзної Респуб-ліки Югославії, до складу якої формально входила Чорногорія. Після тривалих консуль-тацій і узгоджень чорногорський президент Міло Джуканович вперше офіційно визнав В. Коштуніцу президентом союзної держави лише 17 жовтня 2000 р. Це дало можливість останньому відвідати Подгорицю і провести там офіційні переговори. Вони відбувалися у складних умовах, багато питань так і не було вирішено. Це дало підстави М. Джукановичу у листопаді 2000 р. заявити, що Чорногорія більше не розглядає себе частиною Югосла-вії. На квітневих 2001 р. парламентських виборах у Чорногорії переміг правлячий блок “Перемога Чорногорії” (близько 43,5 %). Однак ці вибори показали, що міцні позиції продовжували зберігати партії, які виступали за збереження СРЮ (блок “За Югославію”, лідер – Предраг Булатович), які набрали 39,6 % голосів.

У нових політичних умовах відбулися в жовтні 2002 р. вибори до чорногорського парламенту (75 депутатів). Прихильники незалежної Чорногорії отримали 43 мандати. 30 депутатських місць здобув блок “Разом за зміни” (Соціалістична народна партія, Народна партія Чорногорії, Сербська народна партія), політичним кредо якого є збереження СРЮ. Представникам від етнічних албанців дісталося 2 мандати.

18 січня 2003 р. прем’єр-міністри Сербії і Чорногорії досягли угоди про поділ функцій у новому державному об’єднанні. Міні-стерства оборони і закордонних справ дістали серби, міністерство економічних зв’язків з зарубіжними країнами – чорногорці. Вони також дістали посаду президента (пред-ставник Демократичної партії соціалістів Чорногорії Свєтозар Марович) і прем’єр-міністра Сербії і Чорногорії (ним став чорногорський президент М. Джуканович).

У другій половині січня 2003 р. парламенти Сербії і Чорногорії схвалили текст конституції нової союзної держави – Сербії і Чорногорії. 4 лютого 2003 текст цієї конституції прийняли обидві палати югослав-ського парламенту. Таким чином СРЮ юри-дично припинила своє існування, а її місце на політичній карті світу зайняло нове державне утворення – Союз Сербії і Чорногорії як правонаступник Югославії. В ООН це держав-не об’єднання представлене одним голосом. Домовлено, що у міжнародних організаціях Сербія і Чорногорія будуть змінювати одна одну на паритетних засадах шляхом ротації.

Зміна керівництва в союзних органах влади спричинила дострокові вибори чорно-горського президента. Вони відбулися 23 грудня 2002 р. і не дали позитивного резуль-тату через низьку явку виборців (голосувало близько 46 %, замість мінімальних 50 %). Безрезультатними виявилися й вибори 16 лютого 2003 р. (на виборчі дільниці з’явилося лише 45 % громадян). Президентська криза була подолана лише в травні 2003 р., коли парламент відмінив умову участі у виборах не менше половини виборців. На цей раз більше половини виборців також не прийшли голосувати, але перемога все-таки дісталася 49-річному юристу Ф. Вуячовичу, одному з найближчих соратників Міло Джукановича. Він зумів набрати 63 % голосів, у той час як його головний суперник від Ліберальної партії Міодраг Жівкович дістав лише близько 30 %. Ф. Вуянович не новачок у великій політиці. Свого часу він займав посади міністра юстиції, внутрішніх справ, голови парламенту, виконувача обов’язків прези-дента Чорногорії.

Визначальним чинником розвитку відносин України з СРЮ (тепер Сербією і Чорногорією) протягом 90-х років XX ст. бу­ли міжнародні санкції, введенні у травні 1992 р. внаслідок спроб військовим шляхом створити на уламках СФРЮ „Велику Сер-бію”. Тому політичний українсько-югославсь-кий діалог часто переривався, а діючі обме-ження фактично зводили нанівець всі спроби налагодити плідне політичне та економічне співробітництво.

Активізація українсько-югославських відносин відбулась напередодні мирного вирішення боснійського конфлікту (1992-1995 рр.). У серпні 1993 р. була підписана Угода про створення Спільної українсько-югославської комісії з питань розвитку торго-вельно-економічного та науково-технічного співробітництва. 15 квітня 1994 р. між двома державами були встановлені дипломатичні відносини. Але незабаром позитивні тенден-ції поступового налагодження конструктив-ного співробітництва були перекреслені загостренням косовської кризи. 2 липня 1999 р. Верховна Рада України прийняла Заяву „Про ситуацію в СРЮ” і дала згоду на направлення до Косово українського підроз-ділу у складі миротворчого контингенту.

В листопаді 2003 р. з офіційним візитом у Києві побував президент Сербії і Чорногорії Світозар Марович. В ході цього візиту відбулися переговори на різних рівнях, бізнес-форум представників ділових кіл. Останній констатував, що річний товарообіг між Україною і Союзом Сербії та Чорногорії складає майже 138 млн. американських доларів і зберігає тенденцію до зростання. Тоді ж було підписано міжурядову угоду про військово-технічне співробітництво. Крім того, сторони офіційно домовилися про співробітництво у сфері туризму.


Внаслідок розпаду СФРЮ вперше за останнє тисячоліття здобули свою держав-ність словенці, які у червні 1991 р. утворили Республіку Словенію. Її територія – 20 256 км². Населення складає 1,95 млн. осіб (червень 1999 р.), у т.ч. словенці – 91 %, хорвати – 3 %, серби – 2 %, боснійці-мусуль-мани – 1 %. З боку релігійно-конфесійного католиків є 70,8 %, лютеранів – 1 %, мусуль-ман – 1%. Столиця – Любляна (323 тис.), а найбільші міста – Марібор (150 тис.), Крань (72 тис.). Адміністративно країна поділена на 147 муніципалітетів. Форма правління – парламентська республіка. Глава держави – президент. Вищий законодавчий орган – двопалатний парламент (Скупщина): складає-ться з Державних зборів (90 деп.) і Державної Ради (40 деп.) Останню формують радники, які репрезентують інтереси різних верств населення та регіонів. Проте Національна рада не має законодавчих прав. Вона лише пропонує закони для розгляду Скупщиною. Діюча конституція прийнята 25 грудня 1991 р. Валюта – толар.

Державні кордони зумовлені системою договорів великих держав Європи за резуль-татами двох світових воєн та колишніми адміністративними межами у складі Югосла-вії. Протяжність державних кордонів складає 1 045 км, у тому числі морські – 46,6 км. Словенська республіка межує з Австрією (262 км), Хорватією (501 км), Італією (199 км), Угорщиною (83 км).

У ХХ ст. вимоги словенської держав-ності вперше набули реальності при утворенні у листопаді 1918 р. Держави словенців, хорватів і сербів. Проте ця націо-нально-політична незалежність була втрачена з утворенням в грудні 1918 р. Королівства Сербів, хорватів і словенців (з 1929 р. – Королівство Югославія). Обидві конституції (1921 р., 1931 р.) виходили з факту існування так званого триєдиного народу (серби, хорва-ти і словенці) і проголошували централізова-ний державний лад. Словенські історичні землі до того ж виявилися розчленованими між чотирма державами (Югославія, Австрія, Італія, Угорщина). У таких умовах словенські лідери продовжували працювати над розроб-кою цілісної національної програми. У роки Другої світової війни виникла Словенська національно-визвольна рада як представниць-кий і законодавчий орган нової словенської влади. У листопаді 1945 р. була проголошена ФНРЮ, до складу якої увійшла Словенія (у 1947 р. прийнята перша в історії словенська конституція). Республіка Словенія, як один з суб’єктів Югославської федерації, вперше сформувала власний парламент, уряд, узако-нила державні символи. Проте цей державний апарат був повністю підпорядкований центра-льним органам управління. У другій половині 1980-х активізувалося суспільно-політичне життя в Словенії. Словенська Скупщина 28 вересня 1989 р. прийняла низку поправок до конституції, які дали початок процесу відокремлення від югославської федерації.

Наприкінці 1989 р. опозиційні партії утворили коаліцію Демократична опозиція Словенії (ДЕМОС). На перших за післявоєнні роки багатопартійних парламентських вибо-рах весною 1990 р. вона зуміла здобути пере-конливу перемогу. Найбільше голосів набрали християнські демократи, лідер яких Л. Петерле очолив новий уряд. Політика нового уряду була спрямована на розвиток і прискорення процесу досягнення Словенією незалежності. У липні 1990 р. словенська Скупщина прийняла Декларацію про сувере-нітет. 23 грудня 1990 р. у республіці відбувся референдум, на якому 90 % проголосували за незалежну Словенію. 25 червня 1991 р. Скуп-щина Словенії затвердила «Основні консти-туційні принципи про самостійність і незалежність» і офіційно вийшла зі складу Югославії. Вступ частин ЮНА до зовнішніх кордонів Словенії призвів до військових дій. Однак після підписання 7 липня Бріонських угод з представниками офіційного Бєлграда і Європейського Співтовариства Словенія на три місяці призупинила здійснення держав-ного акту про суверенітет. Водночас воюючі сторони домовилися про негайне припинення вогню і поступове виведення підрозділів ЮНА з території Словенії. 8 жовтня 1991 р., після закінчення терміну мораторію, словен-ський парламент підтвердив незалежність держави. 25 жовтня 1991 р. останній солдат югославської армії залишив межі Словенії. До цього часу близько 40 тис. сербів і хорватів переселилося на територію Сербії і Хорватії. Висока етнічна однорідність разом з конфесійною була одним із стабілізуючих факторів розвитку молодої держави. На початку 1992 р. був виданий декрет про захист національних меншин.