Європейський союз
| Вид материала | Документы |
- Роль комерційних банків у зміцненні фінансової стабільності країн Євросоюзу Ключові, 393.52kb.
- Що таке Європейський Союз, 974.36kb.
- Європейський союз, 2290.42kb.
- Європейський союз консолідовані договори, 2403.74kb.
- Європейський союз, 1709.95kb.
- Європейський союз, 2539.57kb.
- Європейський союз, 2304.12kb.
- Європейський союз, 1546.58kb.
- Європейський союз, 1460.93kb.
- Європейський союз, 4830.63kb.
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ Союз 1
1.1. АНАЛІЗ ТЕМИ ТИЖНЯ: ІНТЕГРАЦІЙНА ДИЛЕМА УКРАЇНИ 1
1.2. ПОЛІТИЧНИЙ ДІАЛОГ 3
1.3. ЕКОНОМІКА 5
1.4.ЕНЕРГЕТИКА 9
1.5. СХІДНЕ ПАРТНЕРСТВО 9
1.6. ВІЗОВА ПОЛІТИКА ТА РЕГІОНАЛЬНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО 11
1.7. ГУМАНІТАРНА СФЕРА 11
1.8. ІНШІ ПОДІЇ В ЄС 12
УКРАїна - нато 16
2.1. АНАЛІЗ ТЕМИ ТИЖНЯ: ЄВРОПЕЙСЬКА СИСТЕМА ПРО – ЧИ ВАРТО ОЧІКУВАТИ ПРОГРЕСУ? 16
2.2. ЄВРОАТЛАНТИЧНИЙ ПРОЦЕС В УКРАЇНІ 17
2.3. НАТО У ФОКУСІ ТИЖНЯ 18
3.1.1. АНАЛІЗ ТЕМИ ТИЖНЯ: ПІДСУМКИ ВІЗИТУ ПРЕЗИДЕНТА В.ЯНУКОВИЧА ДО КРАЇН ПІВДЕННО-СХІДНОЇ АЗІЇ 22
3.1.2. ПРЕЗИДЕНТ 23
3.1.3. ВИКОНАВЧА ВЛАДА 30
3.1.4. ПАРЛАМЕНТ 33
3.1.5. ОПОЗИЦІЯ 38
3.1.6. УКРАЇНА ТА ІНШІ МІЖНАРОДНІ ОРГАНІЗАЦІЇ 38
3.2.1. РОСІЯ 41
3.2.2. США 43
3.2.3. КРАЇНИ ЄВРОПИ 44
3.2.4. ІНШІ КРАЇНИ СВІТУ 48
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ Союз
1.1. АНАЛІЗ ТЕМИ ТИЖНЯ: ІНТЕГРАЦІЙНА ДИЛЕМА УКРАЇНИ
Напередодні візиту до України прем’єр-міністра Росії В. Путіна активізувались дискусії відносно можливого приєднання України до Митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану. З російської сторони лунають дедалі більш наполегливі заклики на цей рахунок, підкріплені висвітленням як гіпотетичних переваг від подібного кроку, так і не менш гіпотетичних втрат України від нехтуванням російським запрошенням. Однак, насправді ключовим об’єктом уваги Москви виступає не стільки вступ України до Митного союзу (увесь минулий рік російські керманичі мирились з тим, що Україна не спішить долучатися до цього об’єднання), скільки євроінтеграційний поступ України і просування переговорів щодо укладання Угоди про асоціацію та створення поглибленої зони вільної торгівлі.
Таким чином, вже на цьому етапі перед Україною постала іманентна для її зовнішньої політики інтеграційна дилема, – вибір між європейським та євразійським векторами інтеграції – якої послідовно уникали представники нової влади, камуфлюючи стратегічну невизначеність власної зовнішньої політики під гаслами «позаблоковості» та «стратегічного балансування» і сподіваючись на утримання існуючого статус-кво принаймні у найближчій перспективі.
Потрібно визнати, що подібна актуалізація інтеграційної дилеми України відбувається в умовах не зовсім сприятливої політичної кон’юнктури. Процес переведення відносин Росія-ЄС у конструктивне русло слідом за «перезавантаженням» російсько-американських відносин знаходиться на проміжній стадії і не є остаточно завершеним. Сторони не досягли того ступеню зближення, який би давав змогу приступити до розв’язання найбільш суперечливих проблем у «спільному сусідстві». Більш того, вони не спромоглись виробити взаємоприйнятних правил поведінки у цьому просторі, внаслідок чого взаємодія між ними продовжує підпорядковуватись логіці «гри з нульовою сумою», а будь-яке посилення присутності однієї з потуг розглядається іншою як послаблення власних позицій. Але існує принаймні декларативна політична воля до подолання такого стану речей.
За таких обставин будь-яке одностороннє порушення існуючого балансу може призвести до відновлення деструктивних конфронтаційних тенденцій, а відсутність певності у відносинах двох найбільш європейських потуг створює додаткові ускладнення для країн Східної Європи в умовах, коли вони потребують зовнішньої підтримки, особливо в економічному плані.
Співвідношення політичного та економічного аспектів сьогоднішньої ситуації дозволяє осягнути усю складність завдання, яке стоїть перед українською дипломатією на даний момент. З економічної точки зору Україні доводиться обирати не між двома варіантами повноцінної інтеграції, а фактично, шукати модель, яка б уможливлювала часткову інтеграцію з ЄС, втілену у проекті зони вільної торгівлі, зі збереженням доступу на ринки країн СНД. Тільки в такій конфігурації ЗВТ з ЄС може мати бажаний модернізацій ефект та забезпечити ресурси для економічного розвитку української держави в середньостроковій перспективі. Входження до Митного союзу, навіть на сприятливих умовах, цих ресурсів забезпечити не може. Втім, й обмеження доступу до ринків цих країн є небажаним для української економіки, яка поки що не може належним чином конкурувати на ринку ЄС.
Інакше кажучи, Україні потрібні європейські інвестиції та ринок СНД. Залучення європейських інвестицій без здійснення регуляторної конвергенції, яка передбачена в рамках створення зони вільної торгівлі, уявляється дуже проблематичним (хоча навіть в цьому випадку негайний приплив інвестицій не є гарантованим). Тому Україна не може відмовитись від цього компоненту Угоди про асоціацію. Але задля залучення інвестицій необхідно також мати й інші конкурентні переваги, зокрема можливості виходу на ті ринки, до яких європейські виробники наразі не мають безпосереднього доступу. Тобто ЗВТ сама по собі не може дати України тих переваг, за яких вона б не залежала від перипетій економічного співробітництва з Росією та країнами СНД.
Проблема поглиблюється ще й відсутністю чіткої перспективи подальшої траєкторії розвитку євразійського простору. Непевність відносно того, коли і на яких умовах Росія вступить у ВТО, анонсування намірів щодо створення зони вільної торгівлі Росія-ЄС поряд із заявами про те, що Росія має захищати свій ринок і не наближувати свої тарифи до узгоджених з країнами ВТО до моменту вступу, і зрештою, невизначеність принципів і конфігурації самого Митного союзу унеможливлює прийняття однозначного рішення щодо формату і засад відносин України з цим об’єднанням.
З іншого боку, фінансовий стан України викликає серйозні побоювання. За словами фахівців, без додаткового зовнішнього ресурсу уряду навряд чи вдасться втримати ситуацію. За тих обставин, коли МВФ відмовляється перераховувати Україні наступний транш, а ціна на газ продовжує зростати вслід за зростанням цін на нафту, Росія може виступити чи не єдиним донором необхідного ресурсу. Але дуже сумнівно, щоб Росія надавала допомогу Україні без відповідних гарантій та контролю за стратегічними об’єктами.
З політичної точки зору проблема виглядає не менш суперечливо. Первинним джерелом цієї суперечливості є політика Євросоюзу, яка, будучи зосередженою на нормативній конвергенції, не враховує ті геополітичні реалії, що склались у Східній Європі. ЄС просуває власний порядок денний у відносинах з Україною, відмовляючись при цьому брати на себе принаймні часткові витрати, які цей порядок денний тягне для України як в економічному, так і в політичному сенсі. Навіть у тій ситуації, яка склалася в результаті заяв, пропозицій і претензій російських лідерів, Євросоюз займає пасивну позицію спостерігача. На напівофіційному рівні представники ЄС наголошують на несумісності процесів створення ЗВТ та входження до Митного союзу, на офіційному вказують на те, що Україна має самостійно приймати рішення щодо вектору інтеграції. І немає жодних ознак того, що ЄС готовий піти на суттєві поступки у переговорному процесі для полегшення скрутного становища України. Внаслідок цього Україні доводиться самотужки вирішувати свої проблеми і шукати рішення, які задовольнять як Євросоюз, так і Росію.
При цьому вона не може нехтувати як досягнутими положеннями у переговорному процесі з ЄС, так і своїми позиціями на просторі СНД та у відносинах з Росією. Адже цілком зрозуміло, що Росія розглядає це питання як поворотне для вибудовування подальших контактів з українським керівництвом, тому Київ не може просто відкинути застереження Москви, а повинен знайти взаємоприйнятний компроміс.
З огляду на ці міркування, очевидно, що Україна не має наразі достатніх можливостей для остаточного вирішення власної інтеграційної дилеми, але зберігати стратегічну невизначеність вона також не може. Найбільш оптимальним, звісно, було б становлення такої конфігурації зв’язків в Європі, яка б дозволяла уникнути бінарності векторів інтеграції, а з нею і самої інтеграційної дилеми України, але поки цього не сталося варто знайти певний проміжний тимчасовий варіант, який би уможливлював доведення до логічного завершення переговорів щодо Угоди про асоціацію без радикальних криз у відносинах з Росією. Тобто спочатку укласти Угоду про асоціацію, а потім, відштовхуючись від неї, вибудовувати такий механізм співпраці з Росією та Митним союзом, який би не суперечив її положенням. А на той час, допоки Угода про асоціацію не буде підписана розвивати діалог з Росією у конструктивному руслі, демонструючи готовність йти назустріч і розглядати можливі варіанти співробітництва, але не погоджуючись на прийняття митних тарифів, які діють у Митному союзі. Вірогідно, що саме на це спрямована українська пропозиція «пакетної угоди у форматі 3+1», яку згадував президент у щорічному Посланні до Верховної Ради.
Примітними у тексті Послання є також висловлювання стосовно євроінтеграційних прагнень України. По-перше, у ньому напряму не згадується мета членства в Європейському Союзі, натомість фігурує заклик до «повноцінної інтеграції України в європейський економічний, соціальний, культурний та правовий простори». По-друге, націленість на підписання Угоди про асоціацію протягом 2011 року пролунала вже не так однозначно, як раніше. Президент заявив: «Вже в цьому році ми прагнемо шляхом компромісу усунути розбіжності і вийти на остаточне підписання Угоди про асоціацію та створення зони вільної торгівлі». По-третє, глава держави підтвердив курс на зближення європейського та євразійського економічних просторів, хоча не уточнив, в якій формі Україна планує його реалізовувати. Коментуючи цю подію, представники ЄС запевнили, що висловлена у Посланні позиція цілком узгоджується з їхніми очікуваннями, оскільки підтверджує намір України укласти Угоду про асоціацію та утворити зону вільної торгівлі з ЄС. Але це не знімає питання того, до якого рівня український уряд готовий залучатися до співробітництва з державами Митного союзу і в якій формі. Ясності у цьому питанні поки що немає, а суперечливі сигнали від окремих урядовців створюють враження про деяку розгубленість українського керівництва та відсутність чіткого бачення подальших інтеграційних перспектив України.
Отже, незважаючи на заяви української сторони про те, що розвиток співпраці на європейському та євразійському напрямках не суперечать один одному, інтеграційна дилема України є доволі нагальною і формулюється на даному етапі у такому вигляді: «Як забезпечити інтеграцію у нове середовище, не порушуючи існуючої інтегрованості з традиційними партнерами?» Зрозуміло, що епізодичним спалахом уваги у світлі візиту Путіна дискусії на цю тему не обмежаться, і що Україна знаходиться лише на початковому етапі процесу вироблення власної «інтеграційної ніші» в Європі. Але цей процес потрібно просувати, маючи цілісне уявлення про те, яку роль Україна мусить відігравати в європейській системі, а не виходячи з кон’юнктурних волюнтаристських міркувань тактичного характеру.