Соціально педагогічний комплекс регіону: теорія І практика збірник матеріалів Всеукраїнської науково-практичної конференції 21-22 травня 2008 року

Вид материала

Острянська Олена
Створення та функціонування регіональних університетських комплексів у системі неперервної педагогічної освіти
Кооперативний тип відношень
Професіоналізм викладача вузу в умовах глобалізації освіти
Региональные уроки как путь формирования культуроведческой компетенции школьников

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 19

Острянська Олена

м. Полтава

Основні напрями співробітництва

педагогічних колективів навчальних закладів

у системі освітньо-виховного комплексу регіону

У сучасних умовах функціонування українського суспільства вищі навчальні заклади ІІІ-ІV рівнів акредитації як потужні прогресивні осередки сталого розвитку національної освіти не можуть обмежувати свою наукову, освітньо-виховну та організаційно-методичну діяльність лише центральними містами та районами області, а покликані забезпечити необхідні умови для отримання вищої освіти на всій території регіону, відбирати обдаровану молодь, залучати інтелектуальні, матеріальні та інформаційні ресурси органів влади, організацій і підприємств, населення. Адже саме в регіональному середовищі людина в процесі соціалізації засвоює особистісно і суспільно значущі цінності, норми поведінки, сукупність знань, умінь і навичок, набуває досвіду; саме в регіональному середовищі, взаємодіючи з оточенням на різних рівнях, людина реалізує потребово-ціннісний, пізнавально-інтелектуальний, вольовий, почуттєво-емоційний, гуманістичній, вчинково-діяльнісний, естетичний компоненти духовності й набуває певного соціального статусу.

Мета публікації – висвітлити концептуальні засади інтеграції навчальних закладів у процесі професійної підготовки майбутніх учителів у регіональному освітньому середовищі шляхом організації і функціонування університетів як науково-освітньо-виховних комплексів регіону.

Вагомий внесок у розробку окресленої проблеми здійснили такі вчені, як: А. Бойко (педагогічний центр регіонального науково-виховного дослідно-експериментального об’єднання; експериментальний освітньо-виховний науковий комплекс університету; науково-методичний комплекс музею-заповідника), І. Богданов (проектування, становлення і розвиток локальної освітньої системи), А. Данилюк (теорія інтеграції освіти), С. Іванов, А. Осипов (університет як регіональна корпорація), П. Куделя (вища школа регіону як об’єкт соціального управління), В. Кузовлєв (університетський освітній комплекс в умовах малого міста), П. Плотніков, С. Савченко (науково-теоретичні засади соціалізації студентської молоді в навчальній та позанавчальній діяльності в умовах регіонального освітнього простору), В. Рубцов (розвиток освітнього середовища регіону), А. Тихонов, В. Садовничий (університети як центри освіти, науки і культури в регіоні), С. Солодовнікова (організація фінансово-економічної діяльності міжвузівського освітньо-наукового комплексу) та ін.

Педагогічний університет, здійснюючи різнобічний вплив на всю науково-освітньо-виховну систему регіону, має бути зразком високої якості та ефективності навчання для закладів освіти різних типів та рівнів акредитації саме через елементи своєї інтегрованої (від лат. integratio – поповнення, відновлення, об’єднання в ціле будь-яких окремих частин [3, 286-287]) та багатоступеневої інфраструктури, до складу якої доцільно включити: науково-дослідні інститути, лабораторії, академічні ліцеї, гімназії для цілеспрямованої підготовки обдарованих школярів до отримання вищої освіти, школи, колегіуми, навчально-виховні комплекси (об’єднання), санаторні школи всіх ступенів, спеціальні школи (школи-інтернати), школи соціальної реабілітації, педагогічні училища, коледжі по університетських напрямах, центри перепідготовки і підвищення кваліфікації спеціалістів, центри нових інформаційних технологій, Інтернет-центри, лінгвістичні центри для підготовки різних груп населення, бібліотечні комплекси.

Оскільки мета, завдання, зміст, форми і засоби державної освітньої політики реалізуються в регіонах, то в процесі побудови регіонального науково-освітньо-виховного комплексу необхідно враховувати внутрішню адміністративну структуру (адміністративно-територіальний устрій) Полтавської області, до складу якої входять 5 міст обласного підпорядкування: Полтава, Кременчук, Комсомольськ, Лубни, Миргород, а також 25 районів: Великобагачанський, Гадяцький, Глобинський, Гребінківський, Диканський, Зінківський, Карлівський, Кобеляцький, Козельщанській, Котелевський, Кременчуцький, Лохвицький, Лубенський, Машівський, Миргородський, Новосанжарський, Оржицький, Пирятинський, Полтавський, Решетилівський, Семенівський, Хорольський, Чорнухинський, Чутівський, Щишацький. При цьому необхідно враховувати, що регіон (від лат. region – область, округ) являє собою територію, що характеризується комплексом притаманних їй ознак, природне фізико-географічне, економічне, демографічне, культурно-етнічне територіальне утворення зі своїм історичним минулим, культурними традиціями, що є частиною країни і володіє необхідними природними ресурсами [3, 211].

Досвід переконує, що студенти і випускники вищого педагогічного навчального закладу, яким притаманна активність, творчість, територіальна, соціальна й академічна мобільність (рухливість, здатність швидко щось виконувати), виступають неоціненним соціальним ресурсом у регіонах. Адже саме вони здатні відіграти вирішальну роль у процесах реалізації державної освітньої політики в регіонах, модернізації освіти, тобто оновлення, вдосконалення, надання освітньо-виховному середовищу регіону сучасного вигляду, переробки відповідно до сучасних вимог.

Але відсутність урахування вищими навчальними закладами особливостей регіону в процесі побудови та реалізації науково-освітньо-виховної політики, як внутрішньої (навчання, виховання, розвиток студентів, злагоджена взаємодія всіх підрозділів та ін.), так і зовнішньої (взаємодія з іншими установами, закладами освіти різних типів і рівнів акредитації, громадськістю та ін.) призводить до соціальної інертності й поступового дистанціювання (віддалення), а іноді й свідомого відсторонення майбутніх фахівців від реальних процесів у суспільно-політичному житті, оскільки під час навчання у ВНЗ студенти ніколи або майже ніколи не аналізували, не проймалися проблемами окремих районів і міст конкретного регіону, не брали активної участі в їх осмисленні та посильному розв’язанні.

Тому в сучасних умовах для забезпечення мобільності, якості, доступності, неперервності та ефективності освіти в кожному регіоні України виникла нагальна необхідність у інтеграції зусиль закладів освіти різних типів та рівнів акредитації, у розробці та цілеспрямованій, поетапній реалізації Регіональних програм організації і функціонування університетів як науково-освітньо-виховних комплексів.

Інтенсивна, копітка і плідна робота над реалізацією такої регіональної програми здійснюється у Полтавському державному педагогічному університеті імені В.Г. Короленка.

Функціонування університету як науково-освітньо-виховного комплексу регіону ми розглядаємо як цілісну, гнучку, мобільну, динамічну, поліцентричну і полілогічну ієрархічну педагогічну систему, якій притаманні відкритість і багатоступеневість організаційної структури, взаємозалежність її підсистем, відносна самостійність (самодостатність у основних сферах діяльності ВНЗ), територіальна розосередженість, висока ефективність і якість.

Мета, зміст, структура, методи, форми, засоби організації і функціонування кожного елемента науково-освітньо-виховного комплексу спрямовуються на:

виявлення унікальної неповторності та утвердження самоцінності особистості майбутнього фахівця в процесі професійної підготовки, формування науково-освітнього потенціалу нації;
забезпечення неперервності й високого рівня якості освіти, виховання, розвитку, соціалізації особистості завдяки повному і всебічному використанню інтелектуальних, матеріальних та інформаційних ресурсів закладів, об’єднаних в університетський комплекс;
самоактуалізацію, бачення простору можливостей, розвиток та всебічну реалізацію індивідуальних нахилів, здібностей, творчого потенціалу майбутніх фахівців (і населення регіону) в процесі особистісно і суспільно значущої взаємодії з навколишнім природним і суспільним середовищем.

Успішність функціонування педагогічного університету як наукового та освітньо-виховного комплексу регіону, динаміка регіональної полілогічної взаємодії на рівнях співробітництва і співтворчості залежить від сукупності внутрішніх і зовнішніх умов, впливів певних факторів, основними з яких виступають:

урахування національно-культурних традицій та специфіки регіонального освітньо-виховного простору як соціально-педагогічного феномена;
модернізація освітньо-виховного простору на основі гнучкого, мобільного реагування на потреби населення в отриманні сучасної освіти, на соціально-педагогічні ситуації як складну нескінченно можливу педагогічну реальність, адекватна орієнтація на соціальне замовлення щодо підготовки фахівців, входження України в єдиний освітній простір;
тісна інтеграція кадрових, науково-методичних, освітньо-виховних, організаційних, матеріально-технічних можливостей закладів, чітка координація, злагодженість та взаємоузгодженість дій різних соціально-педагогічних, економічних, суспільно-політичних інститутів регіону і створення на цій основі значних наукових і прикладних розробок комплексного характеру, пов’язаних із розв’язанням важливих соціально-педагогічних (соціологічних, психолого-педагогічних), соціально-економічних та екологічних проблем регіону і його окремих територіальних утворень із залученням науково-методичної, фінансової, технічної допомоги різноманітних громадських організацій;
розвиток гнучкої регіонально орієнтованої системи неперервної освіти, реалізація пакету освітніх програм по спеціальностях, створення можливостей гнучкого переходу між різними освітніми програмами, які забезпечують потреби в спеціалістах, освітні, професійні, індивідуальні запити населення регіону;
активізація й підвищення рівня суспільної та особистісної значущості цілеспрямованої наукової та освітньо-виховної діяльності в конкретному соціальному середовищі життєдіяльності, де відбувається фізичний, психічний і духовний розвиток, самоактуалізація та самореалізація соціально-демографічних груп населення регіонального співтовариства;
надання наукових, освітніх, виховних, консалтингових послуг різним групам населення, реалізація культурно-освітніх та просвітницьких видів діяльності серед громадськості.

Як свідчать результати експериментальної роботи, для підвищення соціального престижу, довіри, створення іміджу, запровадження ефективного механізму громадського рейтингу університету як науково-освітньо-виховного комплексу регіону, забезпечення доступності результатів відстежування якості та ефективності освіти для широкого кола соціально-демографічних груп населення регіонального співтовариства доцільно здійснювати:

– систематичне оприлюднення в засобах масової інформації (у пресі, по радіо, телебаченню) ходу і результатів наукової, освітньо-виховної, організаційно-методичної роботи, перспективних планів розвитку університетського науково-освітньо-виховного комплексу;

– орієнтацію інформації про університетський комплекс, розміщеної на web-сторінці мережі Інтернет, на різні вікові та соціальні категорії населення регіону;

– створення на комп’ютерних дисках мультимедійних презентацій і програм навчальних дисциплін університету та інших закладів освіти, що входять до складу науково-освітньо-виховного комплексу регіону;

– організацію публічних громадських презентацій окремих спеціальностей, факультетів, доведення до відома потенційних клієнтів переваг послуг науково-освітньо-виховного комплексу, зазначення найбільш сприятливих умов навчання;

– проведення прес-конференцій, форумів, круглих столів з актуальних питань розвитку освіти, науки, культури регіону із залученням керівного складу науково-освітньо-виховного комплексу (ректора, проректорів, деканів, завідувачів кафедрами, директорів, завучів), викладачів, студентів ВНЗ, учителів, вихователів, психологів, соціальних педагогів, дефектологів, широких кіл громадськості, представників засобів масової інформації та ін.;

– організацію міжнародних, всеукраїнських, регіональних, міжвузівських конференцій, семінарів, телемостів, теле- та Інтернет-конференцій, теледебатів;

– зацікавлення засобами друкованої продукції (буклети, листівки), відеоматеріалами громадськості, батьків, абітурієнтів, доведення до широкого кола людей різних регіонів України інформації про навчально-освітньо-виховний комплекс, його потужне матеріально-технічне забезпечення, сучасні технології навчання, традиції;

– проведення в регіоні соціологічних досліджень;

– узгодження регіональних програм безперервної освіти та забезпечення співробітництва і співтворчості науково-освітньо-виховного комплексу регіону з потенційними споживачами його послуг;

– оновлення і вдосконалення змісту навчання, методичного і матеріально-технічного забезпечення університету як науково-освітньо-виховного комплексу відповідно до соціальних запитів регіонального співтовариства;

– ретельне планування кадрового забезпечення науково-освітньо-виховного комплексу.

Отже, інтеграція зусиль працівників закладів освіти різних типів та рівнів акредитації щодо функціонування науково-освітньо-виховного комплексу регіону на чолі з педагогічним університетом дозволить забезпечити стабільну підготовку висококваліфікованих фахівців з орієнтацією на нагальні потреби держави та її конкретних регіонів; активізувати формування науково-освітнього потенціалу нації; сприятиме забезпеченню високої щільності спілкування та інших видів взаємодії суб’єктів регіонального співтовариства, підвищенню суспільної активності й відповідальності людей, усвідомлення спільних цінностей та приналежності до соціального та культурного простору, розуміння необхідності спільними зусиллями досягати процвітання регіону й держави.

Перспективним напрямом подальшого дослідження окресленої теми вбачаємо проблеми управління університетом як науково-освітньо-виховним комплексом регіону та моніторингу діяльності кожного його компонента.

ЛІТЕРАТУРА

Бойко А. М. Регіональне науково-виховне, освітнє об’єднання // Оновлена парадигма виховання: шляхи реалізації. – К., 1996. – С. 172-205.
Данилюк А.Я. Теория интеграции образования. – Ростов-на-Дону, 2001.
Словник іншомовних слів / За ред. О.С. Мельничука. – К., 1977. – 776 с.
Университеты как центры образования, науки и культуры в регионе / Ред. колл.: А.Н.Тихонов, В.А.Садовничий и др. – М, 2000.

Методолого – теоретичні засади організації і функціонування соціально – педагогічного комплексу регіону

Шапран Ольга

м. Переяслав-Хмельницький

СТВОРЕННЯ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ РЕГІОНАЛЬНИХ УНІВЕРСИТЕТСЬКИХ КОМПЛЕКСІВ У СИСТЕМІ НЕПЕРЕРВНОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ

Пройшло два роки зі вступу України до Болонської конвенції, яка передбачає значні інноваційні зміни у системі вищої освіти, створення єдиного європейського освітнього простору. Постає справедливе питання щодо ефективності реформування освітньої галузі, бо стратегічна лінія на інноваційний розвиток всієї країни не може бути реалізована без активної державної підтримки освіти і науки. Сьогоднішні інноваційні перетворення повільно видозмінюють освітню систему. Амбітні цілі, задекларовані в інавгураційній промові Президента Віктора Ющенка та в Програмі діяльності Кабінету Міністрів України «Назустріч людям», надають освіті і науці політичної ваги і спонукають до швидкого пошуку ефективних системних рішень і радикальних змін. Прискорення темпів реформування системи вищої освіти можливе за умов впровадження нових моделей організації навчально-виховного процесу в практику роботи вищої школи, серед яких основне місце відводиться моделі «університетського комплексу» або «регіонального університетського комплексу».

Основні питання організації діяльності цих комплексів розглядаються в роботах В.В.Арнаутова, В.Р.Атояна, Д.З.Ахметової, М.Ю.Бокарєва, В.Г.Кузя, С.М.Мамрича, Н.М.Манжелій, С.С.Постовалова, Н.К.Сергєєва, Т.В.Ткача, О.В.Уваровської, М.І.Шипуліна та ін. Об’єднання різних установ навколо ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитація набуває в Україні регіонального значення і сприяє створенню університетських регіональних округів. У цих округах діють єдині узгоджені для всіх навчальних закладів правила інноваційної діяльності, що дозволяє „говорити” про якісно новий підхід до вирішення таких проблем вищої освіти, як:

створення середовища, яке сприятливе для нарощування інтелектуального потенціалу університету;
розгортання освітньої діяльності університету за широким спектром напрямів, пріоритетних у даному регіоні;
досягнення високого рівня інформаційно-технологічного забезпечення навчального процесу, розвиток дистанційної форми навчання;
організація економічної, фінансової та господарської діяльності з орієнтацією на примноження позабюджетних коштів.

М.В.Поляков і В.С.Савчук стверджують, що, на жаль, регіоналізація вищої університетської освіти ще не набула значного розвитку в Україні. Повністю згодні із думкою цих авторів, що багаті матеріали з питань конкретної реалізації моделі університету, який діє в умовах певної території, певного регіону, дає досвід Російської Федерації та деяких інших країн СНД [7, с.291].

Детальний аналіз педагогічної літератури, експериментальних результатів досліджень та досвіду роботи створення й функціонування комплексів у системі неперервної освіти дозволив виділити ряд вихідних теоретичних положень, що характеризують їхню сутність.

Навчальний та навчально-науково-виробничий комплекс є добровільне об’єднання державних, недержавних навчально-виховних закладів, заснованих на різних формах власності. Усі навчально-виховні заклади, які входять до комплексу, зберігають юридичну й фінансову самостійність. Навчальний комплекс є об’єднання навчально-виховних закладів різних типів. Навчально-науково-виробничий комплекс є об’єднання навчально-виховних закладів усіх типів, виробничих підприємств, наукових організацій, установ тощо. Метою організації таких комплексів є забезпечення: цілісності, наступності та неперервності освіти; особистісно орієнтованого підходу до кожного студента.

Теоретичною основою створення та функціонування навчальних і навчально-науково-виробничих комплексів є концепція неперервної освіти, що передбачає координацію змісту, форм і методів діяльності кожного навчального закладу, який входить у комплекс, єдність та взаємодію всіх ланок освіти. Специфічною особливістю неперервної освіти, яка реалізується в рамках комплексів, є наступність усіх ланок такої системи: кожна попередня ланка передує наступній. Це досягається шляхом введення наскрізних навчальних планів та адаптованих програм, що запобігає дублюванню навчального матеріалу.

Створення навчальних і навчально-науково-виробничих комплексів дозволяє більш ефективно вирішувати проблему організації науково-дослідної роботи студентів. Уже з першого курсу студенти знаходяться в умовах максимального наближення навчального процесу до реальної практичної діяльності, тому що навчальні заняття проводяться в усіх структурних ланках комплексу. Виникають також сприятливі умови для проведення кафедрами університету експериментальних досліджень із комплексної науково-експериментальної програми. Усе це дає можливість планувати, проводити дослідження та своєчасно поширювати результати у практику навчальних закладів комплексу. В умовах функціонування комплексів вирішується проблема варіативності професійної підготовки, вводяться нові дисципліни, сучасні технології навчання.

Все сказане вище дає підставу стверджувати, що навчальні та навчально-науково-виробничі комплекси як об’єднання різних освітніх закладів в системі безперервної освіти є інноваційним утворенням, яке сприяє якісній професійній підготовці кадрів, оперативній апробації та впровадженню досягнень науки в навчально-виховний процес; забезпечує можливість постійної взаємодії учнів, студентів, викладачів, наукових установ.

Особливого значення в умовах комплексів набувають взаємозв’язки вищих навчальних закладів І-ІV рівнів акредитації, які реалізуються в різних напрямах. Можливе формування контингенту студентів або спільне навчання студентів перших і других курсів викладачами університетів, коледжів та училищ із можливістю продовження навчання в університеті у скорочені терміни. “Вищим навчальним закладам ІІІ-ІV рівнів акредитації, які працюють за спільними навчальними планами і об’єднані в комплекс із навчальними закладами І-ІІ рівнів акредитації, надається право зараховувати випускників цих навчальних закладів для продовження навчання за спеціальними програмами із скороченим терміном підготовки спеціалістів або на другі-четверті курси для поповнення академічних груп”, – зазначено в “Положенні про державний вищий навчальний заклад”[3, с.103].

Розвиток багаторівневої освіти й ступеневої підготовки кадрів розширює можливості для отримання та продовження освіти різними соціальними верствами населення, прискорює адаптацію студентів до нового освітнього середовища. При інтеграції ВНЗ різних рівнів акредитації виникає позитивний соціальний та економічний ефект, який пояснює зростання популярності й кількості таких інтегрованих навчальних закладів. Так, на сьогоднішній день понад сто навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації увійшли до складу вищих закладів освіти ІІІ-ІV рівнів акредитації [5, с.252]. Такі комплекси дали змогу створити інтегровані навчальні плани і програми підготовки, залучити професуру до викладацького процесу на нижчих щаблях освіти, зміцнити матеріальну базу навчального процесу, що в кінцевому результаті суттєво вплинуло на поліпшення якості підготовки фахівців.

Отже, при створенні ступеневих комплексів вищі навчальні заклади І-ІІ рівнів акредитації дістають можливість продовження професійної підготовки випускників у ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації. Очевидно, що здійснювати прийом на навчання в університети студентів із дипломом бакалавра чи молодшого спеціаліста економічно вигідніше для держави, аніж учити їх практично тим же знанням, починаючи з першого курсу.

У рекомендаціях Міністерства освіти і науки України зазначається негайна необхідність “проаналізувати результати експерименту щодо включення вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації до структури вищих навчальних закладів ІІІ- ІV рівнів акредитації, а також ефективність діяльності комплексів цих закладів освіти” [4, с.7]. На наш погляд, організація навчальних і навчально-науково-виробничих комплексів забезпечує вирішення важливого завдання професійної підготовки – перехід від масового виробництва фахівців та репродуктивного характеру навчання до інноваційної підготовки індивідуального характеру.

Показовим є досвід першого в Україні Південноукраїнського навчального комплексу “Педагог”, створеного в 1994 році на базі Південноукраїнського державного педагогічного університету. До його складу ввійшли 20 навчальних закладів, серед яких 2 дитячих дошкільних заклади, 10 гімназій і шкіл, 5 педагогічних училищ, 1 професійно-технічне училище, дитячий центр “Молода гвардія”. У 1997 році 2 педагогічних училища і 1 педагогічний коледж увійшли до структури університету. Навчання в школах комплексу “Педагог” здійснюється за наскрізними навчальними планами і передбачає психолого-педагогічну підготовку учнів. Випускники шкіл зараховуються до університету за рекомендаціями педагогічних рад згідно з попереднім тестуванням, яке відбувається у квітні. З метою раціонального працевлаштування випускників університету та у зв’язку з необхідністю задоволення потреб регіону м. Одеси в педагогічних кадрах їхня підготовка здійснюється на основі цільових договорів, укладених університетом з управліннями освіти Одеської обласної державної адміністрації та Одеської міської ради. Так, у 2000 році до університету було прийнято 155 осіб за цільовим направленням, що складає 31,3% від усієї кількості студентів, у 2001 році відповідно 167 осіб – 32,7%. Багатоступенева підготовка педагогічних працівників з вищою освітою в Південноукраїнському державному педагогічному університеті здійснюється за експериментальними планами, створеними науковцями університету, узгодженими в Міністерстві освіти і науки України, за такими освітньо-кваліфікаційними рівнями: молодший спеціаліст – бакалавр – спеціаліст – магістр [4, с.39].

Цікавим також є досвід багатоступеневої підготовки вчителя праці при Уманському державному педагогічному університеті імені Павла Тичини, де створено три навчальних комплекси: „Вчитель трудового навчання”, „Дитячий садок-школа”, „Екологія”. Пошук нових форм організації підготовки інженерно-педагогічних кадрів ведеться в рамках навчального комплексу, до складу якого входять Харківський інженерно-педагогічний інститут, Київський індустріально-педагогічний коледж, п’ять технікумів. Широкі можливості щодо розвитку та самореалізації молоді визначає спільний проект „Інтегрована система освіти”, який розробляється на базі Дніпропетровського національного університету та навчально-виховного комплексу №28.

Отже, перехід до ступеневої підготовки кадрів в Україні передбачає не тільки створення навчальних та навчально-науково-виробничих комплексів для професійного та особистісного розвитку фахівця, але й підвищення якості навчання і виховання на основі наступності всіх ступенів та рівнів безперервної системи освіти, єдності їх цілей та принципів.

С.М.Мамрич зауважує, „що на сьогодні не існує чіткої різниці між навчальними та навчально-науковими комплексами і часто в ці поняття вкладається приблизно однаковий зміст” [6, с.21-22]. Повністю згодні з думкою цього автора, з урахуванням специфіки підготовки майбутніх учителів пропонуємо навчальні та навчально-науково-виробничі комплекси в системі освіти називати навчально-науково-педагогічними комплексами (ННПК), або просто педагогічними комплексами. У сучасній літературі такі комплекси ще називають інноваційними, ураховуючи їх діяльності та спрямованість на випуск інноваційного продукту (В.В.Арнаутов, Р.В. Атоян). Поряд із традиційними – матеріальними та інформаційними – „продуктами” педагогічні вузи випускають “специфічний інноваційний продукт – спеціалістів”, тому ця назва стосується в першу чергу і їх [2, с.93]. Наведемо визначення навчально-науково-інноваційного комплексу в трактуванні Р.В.Атояна: “Це вищий навчальний заклад усіх форм власності, незалежно від галузевої належності, що забезпечує єдність освітнього процесу, науково-дослідної, науково-технічної та інноваційної діяльності на всіх стадіях і етапах підготовки фахівців, наукових, а також науково-педагогічних кадрів, діяльність яких спрямована на соціально-економічний і духовний розвиток суспільства, країни, регіону” [2, с.90]. Як видно із визначення, Р.В.Атоян наголошує, що в процесі формування навчально-науково-педагогічного комплексу головну роль відіграє вищий педагогічний навчальний заклад ІІІ-ІV рівнів акредитації. Педагогічний ВНЗ як головна організація є ядром ННПК, забезпечує його організаційну єдність, а якщо це регіональний педагогічний університет, то він є основою регіонального університетського комплексу. В даному випадку терміни ННПК і «регіональний університетський комплекс» є синонімічними.

Досвід функціонування ННПК має велике науково-практичне значення у зв’язку з тим, що в ньому спостерігається загальна для педвузів України тенденція до інтеграції діяльності всіх навчальних установ дошкільної, середньої та вищої освіти в єдину навчально-виховну систему. Комплекси забезпечують можливість залучення студентів до сфери їх майбутньої професійної діяльності, дозволяють вивчати й узагальнювати передовий педагогічний досвід, оперативно апробувати досягнення педагогічної науки в реальній шкільній практиці, постійно оновлювати і збагачувати організацію і зміст професійної підготовки педагогічних кадрів.

Аналіз досвіду створення та діяльності ННПК переконує, що існують різні зв’язки між навчальними закладами, які входять у комплекси. За характером відношень між ланками педагогічного комплексу такі автори, як Т.З.Алібекова, П.А.Жильцов, Ю.Г.Круглов, В.В.Арнаутов, Н.К.Сергєєв та ін. пропонують визначати типи комплексів. Класифікацію ННПК, в основу якої покладено дану ознаку, розроблену Н.К.Сергєєвим [8, с.54-55 ].

Кооперативний тип відношень між навчальними закладами передбачає їх взаємодію, співтовариство із збереженням юридичної, фінансової самостійності. Керівництво навчальними закладами-комплексами на умовах кооперації здійснюється на основі поєднання централізованого керівництва і самостійності навчальних закладів. Вищим органом управління такого комплексу є Рада, до якої входять представники всіх навчальних закладів комплексу.

Інтегрований тип відношень між навчальними закладами, які входять у комплекс, передбачає їх злиття у визначену цілісність. Характер відношень у комплексі інтегрованого типу дозволяє взаємно координувати зміст, методи, технології навчання, удосконалювати практичну підготовку та ефективно використовувати об’єднану навчально-лабораторну базу комплексу.

Інтеграційно-кооперативний тип відношень характеризується поєднанням різних типів відношень між навчальними закладами, що входять у педагогічний комплекс: з одними – за типом інтегрування, з іншими – кооперативно. Інтеграційно-кооперативний тип відношень передбачає, з одного боку, рівноправне співробітництво із збереженням юридичного статусу навчальних закладів, які входять до комплексу; з іншого – інтеграцію, що дозволяє взаємно координувати зміст, форми, методи, технології навчання, удосконалювати практичну підготовку майбутніх педагогів, ефективно використовувати базові заклади комплексу.

При визначенні типів педагогічних комплексів за класифікацією Н.К.Сергєєва потрібний детальний аналіз їх діяльності. У системі освіти часто використовується типологія ННПК за ознакою поєднання різних типів навчальних закладів:

комплекси, що інтегрують діяльність дошкільних, середніх загальноосвітніх та вищих навчальних закладів (створені на базі кафедр, факультетів або вузів);
комплекси “ПТУ” – “ВНЗ”;
комплекси – “педагогічне училище” – “ВНЗ”, “коледж” – “ВНЗ” (інтеграція вищих навчальних закладів І-ІІ – III-IV рівнів акредитації).

За іншою ознакою – кількістю навчальних закладів у структурі ННПК – їх можна класифікувати як двоступеневі (до комплексу входять два навчальних заклади); триступеневі (три навчальних заклади) та багатоступеневі.

Отже, у сучасній практиці склалися різні типи ННПК: “дитячий садок – школа – ВНЗ”, “школа – педколедж – педуніверситет”, “школа – педуніверситет – науково-дослідний інститут”, які мають різний характером відношень між складовими ланками педагогічного комплексу (кооперативний, інтегрований, інтеграційно-кооперативний тип відношень) та різну кількість навчальних закладів, які входять у склад комплексу.

Об’єднання різних закладів споріднених профілів створює умови не тільки для виконання основних завдань підготовки педагогічних кадрів, але й додаткових функцій ННПК у професійному становленні майбутнього вчителя. В.В.Арнаутов до таких функцій відносить:

Неперервну професійну освіту, яка включає і професійну орієнтацію молоді. Зв’язки між ланками комплексу забезпечують неперервну педагогічну освіту учнів, починаючи з педагогічного класу середньої школи, продовжуючи в педагогічному коледжі та закінчуючи в педагогічному університеті.
Відкриття додаткових спеціалізацій для підготовки вчителя-універсала. Уведення додаткових спеціалізацій потребує вирішення певних завдань – пошук викладачів з певної спеціальності, методичне забезпечення нових дисциплін, базові заклади для різних видів педпрактики тощо, які у звичайних умовах реалізовувати дуже складно. У комплексі при інтеграції наукових, базових та навчальних закладів ці завдання вирішуються найбільш оптимально.
Апробацію теоретичних ідей та гіпотез на практиці.
Зростання науково-дослідницького потенціалу серед викладачів і студентів. В умовах комплексу ця проблема вирішується шляхом залучення викладачів та студентів до науково-дослідної роботи, написання методичних посібників.
Підвищення кваліфікації викладачів, котрі мають можливість вступати до аспірантури, магістратури, проводити наукову роботу у якості здобувачів, проходити стажування при педагогічних університетах [1, с.130-133].

Вище зазначене дає можливість з’ясувати різницю між підготовкою педагогічних кадрів у традиційній вищій школі та ННПК. М.В.Поляков і В.С.Савчук визначають суттєві відмінності між університетським комплексом і традиційним університетом. Серед них, зокрема, можливість неперервного переходу від нижчого до вищого рівня освіти, створення сприятливих умов для просування творчої ідеї на ринок послуг (освітніх, промислових тощо), організація єдиного освітньо-наукового процесу з погляду методологічних підходів, можливість уникнути дублювання за рахунок єдиного «технологічного» ланцюга освітянського процесу тощо [7, с.285]. Дані автори наголошують, що концепції «ідеального університету» і регіональної компоненти, яким би важким не видався шлях їх реалізації, є неминуча необхідність. Саме ця необхідність і враховується у моделі «університетського комплексу» або «регіонального університетського комплексу» [7, с.284]. Відмінність комплексів від традиційної системи освіти обумовлена їх додатковими формуючими можливостями в підготовці майбутніх учителів, зокрема:

забезпеченням зв’язку та наступності цілей підготовки вчителя на різних етапах професійного становлення;
корекцією змісту підготовки майбутніх вчителів, його збагачення за рахунок використання можливостей навчально-науково-педагогічного комплексу;
якісними можливостями орієнтації та відбору молоді для професійної підготовки;
використанням системи допрофесійної підготовки майбутніх вчителів;
створенням нетрадиційних умов для соціального дозрівання особистості педагога в педагогічному навчальному закладі;
широким залучення студентів до науково-дослідницької роботи в сфері освіти;
підвищенням практико-технологічної спрямованості всіх складових комплексу, організації практики, психолого-педагогічного та науково-методичного забезпечення навчально-виховного процесу;
якісною діагностикою й корекцією професійної підготовки з урахуванням індивідуальних особливостей та досвіду;
стимулюванням науково-методичного, організаційного, економічного розвитку, педагогічної творчості в закладах, які входять у педагогічний комплекс;
створенням умов, які сприяють дослідно-експериментальним розробкам та перевірці нових моделей навчально-виховного процесу;
ефективним управлінням професійною адаптацією та розвитком педагогічної майстерності молодих фахівців;
раціональним використанням навчально-матеріальної бази навчальних закладів, що входять до складу комплексу.

У традиційній системі освіти реалізувати дані можливості проблематично із-за відсутності тісного зв’язку та наступності між різними ступенями освіти. Умови, які виникають при створенні педагогічних комплексів, дозволяють максимально реалізувати зазначені освітні потреби. Визначені російськими вченими В.В.Арнаутовим і Н.К.Сергєєвим функції разом із додатковими можливостями доводять результативність використання комплексів у професійній підготовці майбутніх учителів. Система інноваційної підготовки в умовах педагогічного комплексу передбачає впровадження якісно нових технологій навчання, а також формування знань, умінь і навичок майбутнього вчителя, які базуються на творчому підході до організації навчально-виховного процесу, органічній єдності теоретичного та практичного матеріалу.

Л.І.Федулова відмічає, що саме інтеграція вищих навчальних закладів з виробництвом призводить до значного економічного ефекту. Остання включає телекомунікаційні мережі, технопарки, бізнеси-інкубатори, інноваційно-технологічні центри, консалтингові фірми, фінансові й інші структури. Корпорація освітянської науки із промисловістю, на думку автора, має здійснюватися за допомогою розвитку університетських інноваційних центрів, центрів трансферу технологій, агенцій технологічного брокерства, регіональних центрів нових технологій та інших форм інноваційної інфраструктури [9, с.16]. Л.І.Федулова наголошує на необхідності розробки нової концепції підготовки кадрів, в основу якої, на її думку, мають бути покладені такі принципи:

розвиток і самореалізація творчої особистості;
постійна спрямованість на генерацію перспективних нововведень та пошук шляхів і методів їхньої практичної реалізації в інновації;
орієнтація на підготовку висококваліфікованих і високоінтелектуальних спеціалістів;
розгляд навчання й підготовки кадрів не як витрати на працівників, а як довгострокові інвестиції, що потрібні для розквіту галузей і регіонів;
навчання управлінню соціальними і психологічними аспектами процесу, створення наукомістких нововведень, використання творчого потенціалу для прискореного широкомасштабного впровадження в практику інноваційних розробок;
створення системи безперервного навчання і підвищення кваліфікації кадрів;
співробітництво університетів та інших ВНЗ регіону з провідними підприємствами, що реалізують інноваційні проекти, а також їх спільна діяльність у сфері розробки навчальних программ, видання підручників і монографій з інноваційних технологій, у справі підготовки спеціалістів високої кваліфікації за всіма спеціальностями і перспективними науково-інноваційними напрямками [9, с.15].

Підводячи підсумки, варто зазначити, що навчально-науково- педагогічний комплекс – це інтеграція навчальних закладів з метою підвищення рівня підготовки дітей та молоді в процесі безперервної ступеневої освіти. ННПК у порівнянні з традиційною системою освіти має додаткові можливості та функцій щодо реалізації інноваційної освітньої політики. Теоретичною основою ННПК є концепція неперервної освіти, що сприяє визначенню змісту, форм, методів, технологій навчально-виховного процесу кожного закладу, який входить у комплекс, єдності, а також взаємодії всіх ланок його роботи.

Педагогічні комплекси забезпечують можливість постійної взаємодії учнів, студентів, учителів, викладачів, сприяють оперативній апробації та впровадженню нововведень у процесі інноваційної підготовки майбутніх фахівців.

ЛІТЕРАТУРА

Арнаутов В.В. Теория и практика становления учебно-научно-инновационного комплекса как региональной системы непрерывного педагогического образования: дис. ... доктора пед. наук: 13.00.08 / Арнаутов Владимир Владимирович. – Волгоград, 2002. – 326 с.
Атоян В.Р. Трансформация российских университетов в учебно-научно-инновационные комплексы / Вазген Рубенович Атоян. – Саратов: СГТУ, 2001. – 257 с.
Вища освіта в Україні. Нормативно-правове регулювання / [за заг. ред. А.П.Зайця, В.С.Журавського]. – К.: ФОРУМ, 2003. – 950 с.
Інновації у вищій освіті (за матеріалами регіональних нарад): збірник доповідей / [упоряд.: А.В.Скрипиць, Ю.В.Сухарніков]. – К.: Науково-методичний центр вищої освіти, 2003. – 70 с.
Кремень В.Г. Освіта і наука в Україні – інноваційні аспекти. Стратегія. Реалізація. Результати / Василь Григорович Кремень. – К.: Грамота, 2005. – 448 с.
Мамрич С.М. Ступенева підготовка фахівців у навчально-науково-виробничих комплексах (на прикладі радіотехнічних спеціальностей): дис. ... кандидата пед. наук: 13.00.04 / Мамрич Степан Миколайович. – К.: 2001. – 243 с.
Поляков М.В. Класичний університет: Еволюція, сучасний стан, перспективи / М.В.Поляков, В.С Савчук. – К.: Ґенеза, 2004. – 416 с.
Сергеев Н.К. Теория и практика становления педагогических комплексов в системе непрерывного образования учителя: дис. ...доктора пед. наук в форме научного доклада: 13.00.01 / Сергеев Николай Константинович. – Волгоград, 1998. – 79 с.
Федулова Л.І. Вища освіта в національній інноваційній системі / Л.І.Федулова // Вища освіта України. – 2008. – № 1. – С. 9 – 17.

Рабійчук Сергій

м. Хмельницьк

Роль дозвіллєвої діяльності у процесі формування соціально – педагогічного комплексу регіону

Соціально – педагогічний комплекс розглядається як система впливів на процес соціалізації особистості. Соціально – педагогічний комплекс є з нашої точки зору результат формування системи впливів різних суб'єктів соціалізації, до яких відноситься школа, громада, батьки, не урядові організації, заклади культури. Їх вплив має інтегративний характер, і в значній мірі перетинається на дозвіллєвій діяльності, яка на наш погляд характеризується психолого – педагогічними утвореннями, яка здійснює важливий вплив на процес формування ціннісних орієнтацій старшокласників.

Сучасне дозвілля не характеризується вільним вибором молоді, оскільки пронизано ідеологічними нормами, включене в політичну і комерційну сфери. У зв'язку з цим, для якісного дослідження дозвіллєвої діяльності учнівської молоді, нам необхідно вивчити саму структуру дозвілля. Відповідно до одного з підходів в структуруванні дозвілля виділяється шість основних його видів, що перебувають у послідовному зв'язку один з одним:

1) відпочинок, що слугує для відновлення життєвих сил, пасивний, або той, що включає різноманітну, спеціально підібрану фізичну активність;

2) розвага, що виконує роль психічної розрядки, вправи що не перевантажують фізичні і духовні здібності, що компенсують недолік розмаїтості в праці та побуті;

3) освіта, що служить засобом розвитку розуму, уяви, естетичних і моральних почуттів, що відкриває шлях до цінностей культури;

4) творчість, що відповідає глибинній і універсальній потребі людини в самовираженні і перетворенні дійсності, в експериментальному пошуку, пізнанні навколишнього світу;

5) споглядання природи, звільнення від дрібних турбот, егоїстичних бажань, що дозволяє піднятися над буденністю і заглибитися в сутність речей;

6) свято, що зв'язує минуле із сьогоденням шляхом переважно врочистого, художнього перетворення дійсності [2].

Автор цього підходу - Э.В. Соколов – вказує на те, що дана структура дозвілля уможливлює взаємозв'язок всіх складових її елементів і спрямованість на їх зміни у часі. Одні елементи дозвілля (види активності) готують ґрунт для інших або ж служать їх природним завершенням. Відсутність якихось елементів робить дозвілля людини неповноцінним. Без достатнього відпочинку, - пише Э.В. Соколов, - людина швидко виснажує сили і виявляється нездатною до якої-небудь піднесеної діяльності. Без ігор і розваг дозвілля стає монотонним, плоским. Без освіти і творчості неможливе залучення до культури [2].

Дозвілля є простором діяльності людини із задоволення своїх соціальних і соціокультурних потреб. Він містить у собі дозвілля, пов'язане з потребами, розвагами і відпочинком, дозвіллєву діяльність, що має вихід на різні види творчості і самовдосконалення. Вільний час може бути регульованим з боку суспільства і самої особистості. У відношенні особистості до нього можна виділити різні типи людей. Такий підхід дозволяє визначити культуру вільного часу як прояв творчої активності, спрямованої на всебічний розвиток особистості.

Дозвілля - необхідний і невід'ємний елемент способу життя кожної людини. Тому дозвілля розглядається в контексті реалізації інтересів особистості, пов'язаних з рекреацією, саморозвитком, самореалізацією, задоволенням, оздоровленням. Хоча дозвілля включає свободу від певного кола обов'язків, проте, подібно іншим соціальним явищам, воно підлягає впливу соціальних сил. Тому дозвілля ідентифікується з діяльністю, активністю, воно залежить від соціальних відносин, а звідси - і від міжособистісних норм і правил, зобов'язань, таких як контракти і домовленості.

Систематизувавши вище названі поняття, виявивши їхню спільну сторону, Э.В. Соколов визначає дозвілля як час, коли можливий вільний вибір занять, у якому відпочинок перемежовується з фізичною і розумовою активністю. У цьому випадку суть вільного часу проявляється в:

1) задоволенні соціальних потреб, розвитку фізичних і розумових здатностей людини;

2) можливості всебічного і гармонійного розвитку особистості;

3) підвищенні освітнього і культурного рівня, у результаті чого людина в новій якості вступає в процес створення матеріальних і духовних потреб;

4) діалектичній єдності вільного та робочого часу [2].

Таким чином, сферу дозвіллєвої діяльності відносять до вільного часу. Вона в меншому ступені піддається регламентації. Однак, недолік уваги до проблем самоорганізації може проявлятися в рецидивах деструктивного поводження. У зв'язку із цим варто звернути увагу на визначення сутності та природи дозвілля і вільного часу (у тому числі з урахуванням закордонного досвіду). Не менш важливим, при цьому, є виявлення суб'єктивних і об'єктивних факторів причин незадоволеності дозвіллєвою діяльністю молоді.

Вільний час належить, насамперед, людині, і в цьому змісті є його індивідуально - особистісним благом. Розширення кордонів цього часу також сполучено з життям конкретної людини, яка самостійно шукає шляхи збільшення дозвіллєвих годин, вирішує чим їх наповнити. У рамках індивідуальної дозвіллєвої діяльності створюється значна частина особистісного потенціалу. Від цього потенціалу багато в чому залежить якість життя тих людей, у яких спосіб використання вільного часу на противагу іншим напрямкам діяльності є домінантою їхньої активності. Індивідуалізація дозвілля проявляється також у розвитку таких його форм, які наближені до людини за способом споживання. Присвоєння суб'єктом дозвілля тих засобів розваг, які він використає, класифікується як тенденція до приватизації [3].

Подібна тенденція характеризується наближенням дозвілля до місця проживання, його «одомашнювання». Дозвіллєва комерція зацікавлена доставити свій товар споживачеві додому. Прискорювачем цього процесу виявилося масове виробництво дешевих засобів домашніх розваг в області теле -, радіо -, аудіо -, і відеоустаткування, а також різних комп'ютерних ігор і комунікацій. Перенесення дозвілля додому приводить до суспільної пасивності споживача. Для зниження загальної агресивності в суспільстві необхідні механізми, які б у контрольованих дозах могли викликати у людини сильні емоції для зняття напруги.

Проблема спокою пов'язана також із формуванням конформізму, коли суспільство зацікавлене у підтримці прагнення молоді бути « як всі». Інший підхід до цього питання (іноді виражається в крайніх формах колективізму) - підпорядкування особистості загальним інтересам, розчинення в масі. Це також форма релаксації, звільнення від відповідальності.

Специфікою ситуації, характерної для молодіжного дозвілля, є насамперед, відсутність умов для спілкування і самореалізації особистості в сфері дозвілля. Це викликає посилення деструктивних процесів, що руйнують культуру та особистість, соціальні форми поводження, моральну градацію, агресивність стосовно інших точок зору, інших систем цінностей і т.д. Стимулює інтенсивний розвиток інституціональних форм життя в сфері дозвілля, у якому намагається заповнити дефіцит державно-суспільних умов самореалізації.

Причиною збільшення кількості об'єднань асоціальної та протиправної спрямованості є потік, що обрушився на молодь і загострив джерела кризи попередньої суспільної системи. Їх відповіддю стало відчуження від державного і громадського життя, конфронтації між віковими групами, поширення "альтернативних" культур (субкультур), нетрадиційних стилів життя та форм поводження.

Як складова частина способу життя учнівської молоді позаучбова сфера складається з таких видів діяльності молодих людей, які пов'язані з особистим споживанням, відтворенням фізичного і духовного потенціалу особистості, вихованням підростаючого покоління. На думку А.П. Бутенко до розглянутих форм відноситься фізичний відпочинок; діяльність, пов'язана із сімейно-побутовими сторонами життя; участь у суспільному житті; діяльність з розширення свого культурного кругозору, утворення; дозвілля. У структурі використання загального фонду часу, у тому числі його розподіл за формами життєдіяльності, слід зазначити перевагу в тимчасовому масштабі двох форм життєдіяльності: фізичного відпочинку і праці [1].

Можна виявити ряд проблем реалізації дозвілля молоді:

1) проблема вибору: яким видам діяльності у вільний час надати перевагу, які відкласти, від яких відмовитися і чому. Нерідко ці питання стають джерелом конфліктів, якщо переваги не збігаються. Сам вибір визначається запитами, ціннісними орієнтаціями особистості і реальними можливостями їх реалізувати, тобто конкретними умовами життєдіяльності. Із проблемою вибору пов'язана проблема ризику. Ризик діяльності втілюється в альтернативному виборі індивідів і груп (молоді), ризик простору - у стані невизначеності і зовнішніх небезпеках і погрозах. Оскільки стан невизначеності характеризує, насамперед, соціальну ситуацію, стан середовища, форма ризику втілюється в характеристиці цього середовища як умовах життя індивідів і груп (молоді). Причому, між ризиком-дією та ризиком-умовою нерідко встановлюється взаємна детермінація, коли не тільки необхідність подолання стану невизначеності стимулює ризикована дія, але і початий ризиковий вибір не знімає визначеності, а приводить до її відтворення;

2) проблема організації дозвілля, використання вільного часу, стимулювання широкого кола суспільно - корисних видів діяльності;

3) проблема створення спеціальних підрозділів усередині структур управління, що здійснюють регулятивні функції по відношенню до позанавчальної діяльності як до відносно цілісного об'єкту керування.

Остання проблема припускає вивчення особливостей роботи соціальних інститутів, зайнятих їхньою організацією і виявленням шляхів їх удосконалювання з метою розвитку та підвищення активності молоді в сфері дозвілля і вільного часу. У цьому випадку суб'єктом організації дозвілля і вільного часу виступає суспільство із системою соціальних інститутів, за допомогою яких здійснюються конкретні заходи по вихованню молоді, удосконалюванню їхнього дозвілля і у процесі формування соціально – педагогічного комплексу регіону.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бутенко, И. А. Качество свободного времени у богатых и бедных: [Текст] // СОЦИС, 1998, №7.-15 с.

2. Соколов Э.В. Вільний час і культура дозвілля: [Текст]. - Л.: Лениздат, 1977, 57с.

3. Rodjek С. Capitalism and Leisure Tiieory. London, N. - York, 1986, p. 23

Шебітченко Антоніна

м. Полтава

ПРОФЕСІОНАЛІЗМ ВИКЛАДАЧА ВУЗУ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ОСВІТИ

Зростає глобалізація та інтеграція освіти взагалі і вищої зокрема. Розширюється дистанційна освіта, збільшується конкуренція між навчальними закладами різних країн. В Україні Болонський процес відіграє роль каталізатора розвитку науково-педагогічної думки, модернізації вищої школи. Він став джерелом сподівань на нашу повноправну участь у формуванні спільного європейського простору вищої освіти і науки [ 7, с.36 ].

Зміна контурів соціального буття людей потребує зміни методології підготовки людини до життя. Одним із глобальних чинників сучасної світової динаміки стала інформаційна революція. У взаємодії з іншими глобалізаційними процесами вона спонукає до формування інформаційного суспільства, жити, працювати і виховувати дітей у якому потрібно дещо інакше, ніж раніше. «Поряд із суттєвими змінами, які інформаційне суспільство делегує виробничо-економічним процесам і політичному життю суспільства, його соціокультурній і духовній сфері, радикальні трансформації мають відбутись (і вже частково здійснюються) у навчанні й вихованні молоді, тобто у сфері педагогіки в широкому розумінні цього поняття.» [ 2, с. 6 ] На думку прихильників інфор-маційного суспільства, необхідне доповнення традиційної педагогіки «інформаційною педагогікою», яка повинна формувати методики оптимального впровадження інформаційних технологій, зокрема таких, які дозволять нейтралізувати їх негативний вплив на людину, її здоров’я, ширше – на духовність суспільства.

Серйозність освітянських проблем визнають усі науковці: одні з них звертають увагу на формування інформаційної педагогіки, інші – на формування педевтології, науки, яка б концентрувалася на дослідженні засад професійної успішної діяльності учителів та викладачів тощо. Але всі погоджуються з тим, що об’єктивні цивілізаційні зміни й тенденції розвитку, характерні для людства в цілому і для України зокрема, складають підґрунтя сучасних змін в освіті. «Маємо формувати людину інноваційного мислення, інноваційного типу культури, здатну до інноваційного типу діяльності, – лише така людина буде конкурентоспроможна, такі люди можуть складати мобільне суспільство, мобільну націю. У нас надмірно консервативна нація. Ця проблема виникла не сьогодні, тому ще й нині ми уособлюємо пасивний тип діяльності. Сьогодні краще бути гіперактивним, аніж помірно пасивним [ 4, с. 10 ].

Отже, проблема існує, поглядів, пропозицій, думок її розв’язання не бракує. З нашої точки зору, найбільш суттєвим в цій ситуації є визнання, що сучасні педагогічні дослідження потребують фундаментального підсилення у частині їхнього філософсько-методологічного забезпечення. Домінантними в системі філософського пізнання є принципи збігу начала і принципу, системності, розвитку історизму сходження від абстрактного до коректного, зв’язку з практикою. Аналіз освіти через систему означених загально-філософських принципів саме і формує ті знання, які в своїй сукупності складають основу, фундамент предметного поля філософії освіти [ 1, с. 6 ].

Одним з факторів ефективного розвитку освіти на сучасному етапі є визначеність, яким повинен бути викладач вузу, щоб він забезпечив не лише надання відповідних знань, а й сприяв їх творчому засвоєнню, формуванню потреби вчитися протягом життя, перетворенню знань з мертвого вантажу на методологію поведінки майбутнього фахівця. Зазначимо, що певні напрацюван-ня в цьому напрямку є. Дослідники узагальнюють основні вимоги до учительсь-ко-викладацької категорії, дотримання яких вважається основою професіоналізму. Зокрема:

кожен викладач за будь-яких умов і кожного дня мусить досягати вершин результативності навчання без створення найменших стресів для студентів;
забороняється авторитарна педагогіка, на її місце повинна прийти гуманістична, тому педагогічний працівник може лише тактовно вимагати від аудиторії прислухатися до нього, але не може нав’язувати студентам ані включеної в освітні стандарти інформації, ані особистих думок і вражень;
лектор зобов’язаний підтримувати дисципліну, але не має права використовувати будь-які форми примусу, не кажучи про категоричні вимоги;
понад усе педагогічний працівник зобов’язаний бути взірцем і втіленням справедливості, емпатії та доброзичливості, вміти за будь-яких обставин знаходити в кожного студента якнайбільше позитивних рис і якостей, успішно розвивати їх і підсилювати під час кожної офіційної чи неофіційної зустрічі;
педагогічний працівник має в усіх випадках передбачати конфліктогенні ситуації та уникати їх виникнення, а під час різноманітних несподіванок знаходити рішення на користь студента і, за прикладом великих педагогів, обертати загрозу на спільне добро;
викладачі зобов’язані дотримуватися відповідних формальних стандартів задля збереження освітньокультурної цілісності держави й формування національної ідентичності молоді, але водночас вони мусять надавати різноманітну за змістом інформацію, яка охоплювала б усю широту індивідуальних відмінностей студентів;
вища життєва мета педагогічного працівника – одночасно з виконанням усього вказаного вище постійно розвивати себе як різнобічну особистість, розширювати своє світобачення, підвищувати духовність і культуру, урізноманітнювати арсенал фахових засобів (вивчати іноземні мови, поглиблювати опанування інформаційно-комп’ютерних технологій тощо), налагоджувати й підтримувати співпрацю із зарубіжними колегами, брати участь у виконанні різноманітних проектів з фінансуванням від поза національних фондів, бути новатором-науковцем [ 7, с. 37 – 38 ].

Якщо відкинути елементи скепсису і максималізму в даному узагальненні, то висновок є досить вимогливим ( що відповідає динаміці розвитку нинішнього суспільства) – викладач вузу зобов’язаний бути на рівні вимог часу, сучасної освіти та цивілізації. Освітньо-наукові комплекси стали неймовірно важливим інструментом розв’язання суспільно-економічних завдань і проблем.

Завдання освіти в умовах, що склалися, активно обговорюються науковця-ми (безпосередньо освітянами, філософами, етиками тощо), аналізуються проблеми, окреслюються можливі шляхи їх розв’язання. Узгодженою є думка, що освіта в умовах глобалізації може розглядатися тільки як цілісне явище, суть якого якнайповніше розкривається в становленні системи безперервної освіти, що базується на принципах нової освітньої парадигми, головними напрямками успішного становлення якої є істотне посилення розвитку гуманітарного складника освіти, її демократизації, забезпечення умов здійснення конституційних прав кожного громадянина на отримання освіти відповідно до його здібностей, суспільних і особистісних інтересів. Неперервна освіта передбачає принципову зміну стратегій вищої школи: не вузькопрофесійна, прикладна підготовка фахівця, а формування високоосвіченої людини, інтелігента, що розуміє необхідність самовдосконалення протягом життя і самовідданого служіння своїй справі, своїй вітчизні [ 5, с. 17 ].

Фіксують вчені і факти розмивання своєрідної викладацької субкультури, на що вплинули різноманітні потрясіння і перекоси за останні два десятиліття. Сьогодні для повноцінного (сучасного) виконання викладачем усього щонайширшого спектра його соціальних функцій мало знати і пам’ятати – необхідно розуміти, тобто вміти розкривати сенс знання, не просто передавати готовий матеріал чи схеми з його здобування. Це акт творчості, співмислення.

Своєрідна соціальна деградація викладача зробила можливою поведінку, яка раніше здавалася і була неприпустимою: некоректне ставлення до своїх обов’язків, ухиляння від науково-дослідної діяльності, стягування поборів зі студентів, відмова від професійної етики, виробленої поколіннями, відчутне скорочення кількості носіїв інтелектуального потенціалу серед викладачів ВНЗ тощо [ 3, с. 55 – 56 ].

Природно, що успішне функціонування освіти і в національному, і в глобальному плані безпосередньо залежить від кадрового забезпечення. Стан же цього «ключового ресурсу» та перспективи його розвитку – складні. Можна – апріорі – не згадувати про зниження соціального статусу викладача вищої школи, його низьку зарплату, високий рівень завантаженості, постаріння викладацьких кадрів і т. ін. І все ж треба працювати над покращенням кадрової ситуації, що є абсолютною складовою розв’язання проблеми якості освіти. Попри всі наші суспільні негаразди, у вищих навчальних закладах – за прагнень сповідувати таку філософію своєї освітньої стратегії – викладацький колектив здатний зберегти у своєму осередку мораль і людяність, демократичні засади й толерантність. Лише за умови належного рівня нашої вищої школи ми можемо очікувати людського життєвого виявлення від нашої молоді [ 6, с. 95 ].

Найважливішою моральною цінністю в усі часи дослідники вважали професіоналізм учителя, викладача. В умовах глобалізації та гуманізації освіти ця моральна цінність стає ще більш вагомою. Ідеал системи освіти XXI ст. вбачають у тому, що в основі викладання повинні бути відповідні методики навчання мисленню. Дійсно, інформаційне суспільство вимагає, щоб кожна людина, а тим більше з вищою освітою, вміла аналізувати ситуацію, тобто виявляти причиннонаслідкові взаємозв’язки, уміла інтегрувати та синтезувати інформацію, була чутливою до суперечностей, постановки та розв’язання проблем і ін. Освіта в сучасних умовах – це навчання мистецтву користуватися знаннями, це вироблення стилю мислення, який би дозволив аналізувати проблеми в будь-якій сфері життя.

Орієнтація освіти на розвиток особистості та інтелекту змінює педагогічну парадигму книжково-фронтального навчання від форми «викладач – підручник – студент» на індивідуально-варіативну «студент – підручник – викладач» із пріоритетом самостійного опрацювання матеріалу, що вивчається. Безумовно, індивідуально-варіативна форма навчання для більшості вузів України ще не стала типовою і породжує пені проблеми. Однією з них є матеріально-технічне забезпечення у сучасних складних умовах економічного розвитку держави. Не менш важливою є проблема наукового та методичного забезпечення такого процесу, що передбачає професійне вдосконалення викладачів вузу.

ЛІТЕРАТУРА

Андрущенко В. Основні методологічні принципи філософської рефлексії освіти // Вища освіта України. – 2007. - №3.
Андрущенко В. Педагогічна освіта і наука в інформаційному суспільстві // Вища освіта України. – 2007. - №4.
Астахова В. Освіта потребує оновлення як цілісний неподільний організм // Вища освіта України. – 2007. - №3.
Кремінь В. Вища освіта в соціокультурних змінах сучасності // Вища освіта України. – 2007. - №3.
Неперервність освіти – освіта впродовж життя // Програма підтримки вироблення стратегії освіти. – Бюлетень №1. – Березень – травень. – Київ, 2001.
Рябченко В. Вищий навчальний заклад як засіб формування цінностей громадянського суспільства та цивілізаційного визначення молоді // Вища освіта України. – 2007. - №3.
Яковець Н. Евристичні і практичні перспективи педевтології – спеціалізованої науки про педагогічних працівників // Вища освіта Украї-ни. – 2007. - №4.

Новикова Татьяна

г. Белгород, Россия

РЕГИОНАЛЬНЫЕ УРОКИ КАК ПУТЬ ФОРМИРОВАНИЯ КУЛЬТУРОВЕДЧЕСКОЙ КОМПЕТЕНЦИИ ШКОЛЬНИКОВ

Региональные уроки – предлагаемая и уже апробированная нами экспериментальная организационная форма, позволяющая достигать «интегрального результата», поскольку возможна и как форма обучения, и как форма воспитания: в процессе обучения может быть реализована в виде предпрофильного/профильного курса в 9-11 классах; как форма воспитания – в виде системы тематических классных часов и бесед.

Потребность в таких региональных уроках имеется, т.к. падение языковой культуры, утрата обществом языковых идеалов приобрели угрожающие размеры и надо принимать немедленные меры, направленные на преодоление сложившейся языковой ситуации – разумеется, не только в конкретной области, а и в государственных масштабах. У каждого региона здесь есть свои и трудности, и потенциальные возможности.

Реализацией одной из таких возможностей и может стать введение специальных региональных уроков русского языка и словесности под запоминающимся названием – РУСиЯ (Региональные Уроки Словесности и Языка). Такие уроки (пока в самом общем виде) разработаны нами для белгородских школ (См.1). На нынешнем этапе в ряде белгородских школ они реализуются как предпрофильный специальный курс для учащихся 9 классов; в школе №20 областного центра по программе «РУСиЯ» ведутся заседания школьного Общества любителей словесности.

Занятия на региональных уроках русского языка и словесности, на заседаниях школьного Общества проводятся в форме бесед, сообщений (как учителя, так и учащихся, приглашенных гостей, специалистов) и дискуссий, объединенных темой «Наш город, наш язык и наша культура».

Blog

Соціально педагогічний комплекс регіону: теорія І практика збірник матеріалів Всеукраїнської науково-практичної конференції 21-22 травня 2008 року

Острянська Олена