Geum.ru

Богдан Лановик Микола Лазарович Роман Матейко

Вид материалаКнига

Содержание


Осінчук (Міщенко) Галина Терентіївна
Гонтковський П. Відчула на собі // Гомін волі. — 2003. — 26 квіт.
Подобный материал:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   36

Осінчук (Міщенко)

Галина

Терентіївна,


під час голодомору проживала

у селі Баштанково

Вінницької (тепер Одеської) області,

тривалий час учителювала

на Чортківщині та Бережанщині


…Тоді, будучи восьмирічною дівчинкою, вона жила разом з батьками… Батько Галини Терентій Міщенко і вся його родина з діда-прадіда були добрими і заможними господарями у великому і красивому селі. Крім, старшої Галі, в сім’ї підростали ще дві сестрички — Євгенія і Марія. Батьки змалку привчали дітей до роботи, бо господарку мали велику; і добротну. Була у них своя земля, коні воли, вівці, свині, птиця, хліви, стодола, стіжки. Всьому цьому треба було давати лад і справді все йшло дуже добре і вправно у цій родині, а самого господаря люди прозивали «щасливим», бо йому добре велася господарка.

Воно б і надалі все було добре, якби на долю українського селянства не випали страшні випробування і муки. Головною причиною всіх цих бід була відсутність власної держави.

Все почалося з колективізації і розкуркулення заможних селян. Прийшла черга і до родини Міщенків. Досить того, що забрали всю землю, худобу, збіжжя, весь придбаний сільськогосподарський інвентар, то ще й хотіли забрати хату, а сім’ю вивезти на Сибір. Галина Терентіївна пригадує, як одного суботнього вечора до них прийшли двоє уповноважених і сказали віддати — хату під «сотню» (щось на зразок сільради). Мати категорично відмовилась, бо куди ж їм діватись з трьома маленькими дітьми. «Я нікуди не піду зі своєї хати, хіба що виселите нас», — сказала вона. Тієї ж ночі, під ранок, коли всі міцно спали, вороги підпалили хату і всю господарку, згоріло все. Ледь вдалося врятувати дітей, які спали на п’єцу.

Перелякана мати винесла спершу молодших сестричок, а старша Галинка дуже злякалась і заховалась у куточок, плачучи. Вибившись із сил, мати витягла нарешті старшу дочку надвір. Сильний біль обпечених ніг розжареними вугляками і біль дитячої душі вилився в сильний крик ненависті до режиму, який приніс людям таке горе. Галина Терентіївна пригадує, як вона перелякано кричала: бандити, злодії, що ж ви наробили! Ось так недавно заможна сім’я залишилась без, нічого, просто неба на дорозі.

Батька на другий день забрали у ЧК, допитували, катували і сильно побили — через тиждень, не витримавши болю, він помер. Хоронили всім селом — люди шкодували його, бо він часто допомагав односельчанам.

Мати з дітьми поселилася у недогорілому шпіклірі, в якому примайстрували кухню і п’єц. У селі почався голод, а найманці приходили ще і ще з піками — шукали зерно в землі, думали, що є закопане. В помешканні мати заховала трішки муки під припічком — знайшли, забрали останнє.

Люди вимирали, падали прямо на вулиці з голоду. Нам допомагало те, що мати була доброю кравчинею, вміла шити чоловічий і жіночий одяг — шила людям, тож люди якийсь час допомагали вижити. Та наставали все гірші часи, в передновок в 1933 році ще більше почастішала смертність, на вулицях лежали трупи дітей. Прийшла біда і в нашу хату, з голоду померла найменша сестра Марійка — їй було всього три рочки. В цей час вже достигали бараболі і мати зварила кілька картоплинок для маленької, але вона вже не змогла їх з’їсти. Щоб якось врятувати старших дочок, мати пішла на поле і вжала кілька недостиглих колосків жита, за що її засудили. Важко було виживати двом сестрам, і мати, відчуваючи щось недобре, втекла з тюрми, встигла лише побачити в дітей, як за нею приїхали чекісти і знову забрали. Галина Терентіївна пригадує, як було важко двом дівчатам виживати без мами, до сьогодні пригадується присмак сирої кукурудзяної муки, якої одного разу довелось вдосталь поїсти.

Як би там не було, але Галині Терентіївні вдалося закінчити семирічку в селі, а пізніше пішла вчитися в Одеське педучилище. Ще до війни встигла закінчити два курси. Почалась війна, тож навчання затяглося надовго.

Закінчила навчання вже після війни, але щоб одержати атестат, потрібно було відробити три роки на Західній Україні. Було страшно їхати на роботу в чужу сторону, але разом з групою дівчат приїхала в Тернопіль, звідси разом з подругою Зоєю була направлена у с. Білий Потік біля Чорткова, потім працювала завідуючою дитячим садочком у Бережанах.

Відтак Галину Терентіївну перевели в тодішній Новосільський район, а звідти у Голошинецьку початкову школу, де й пропрацювала вчителькою 36 років.

В Голошинцях знайшла свою долю, разом з чоловіком Мирославом (який вже покійний) виростили і виховали двох дітей — сина Бориса і дочку Лілю.

Радіє бабуся за своїх трьох внуків, які працюють і навчаються в Києві, ще більше радіє за правнучку Надійку, яка вже першокласниця. Дуже пишається колишня вчителька своїми вихованцями, бо ж не одне покоління людей пройшло через її життєво-мудру школу.

Ще й зараз Галина Терентіївна дуже переживає за майбутнє молоді, бо страшно дивитися на запущені, зарослі бур’янами поля, розтягнуті будівлі; несвідомі люди ламають і розтягують все готове, не задумуючись, що-хтось все це будував, а масове безробіття змушує, багатьох виїжджати за кордон.

Зараз пенсіонерка живе у селі і сама дає собі раду. Тримає невелику господарку, город, бо за 36 років педагогічної роботи заробила мізерну пенсію, трохи ображена й тим, що не отримала земельного паю.

Витираючи з лиця непрошену сльозу, Галин Терентіївна сказала: «Життя — не цукор, воно жорстоке, та в ньому головне — здоров’я».

Ось так доля однієї родини: дає нам можливість замислитись і згадати одну з найважливіших сторінок історії України.

Гонтковський П. Відчула на собі // Гомін волі. — 2003. — 26 квіт.