Богдан Лановик Микола Лазарович Роман Матейко

Вид материала

Содержание

Якубовська Я. В.
Білоус Люба Василівна
Воробець Антоніна Петрівна

Подобный материал:

1 ... 19 20 21 22 23 24 25 26 ... 36

Якубовська Я. В.,

під час голодомору проживала

у селі Анетах

Ярунського (тепер Новоград-Волинського) району

теперішньої Житомирської області,

мешканка міста Чортків

Я була ще мала, але деякі епізоди страшного 1933 року запам’ятала на все життя.

Мій батько Віцентій Якубовський хворів легенями і працював бухгалтером у колгоспі. Мама завжди старалася, щоб найкращий шматок попав саме батькові. Звичною була сцена: до нас часто забігали Ганна Михальчук, Олена Ярмольчук, Текля Раюк. Вони розповідали мамі, що бачили, як батько віддавав свій провіант зустрічній голодній дитині. А це означало, що він сам залишався голодним на цілий день.

Пам’ятаю, як одного дня до хати зайшла жінка з хлопчиком. Бабуся саме витягла з печі горщик з картопляним лушпинням для поросяти. Жінка була у відчаї і благала дозволити їй з’їсти те лушпиння. Бабуся кивнула, посадила її на стілець, дала видельце і горнятко молока. Жінка з хлопчиком жадібно їли, а бабуся витирала сльози. Потім жінка щасливо всміхнулася і кинулася цілувати бабусі руки, і обидві плакали.

... Пам’ятаю ще... Мама в лікарні «купила» мені братика. Він лежав у візочку на подвір’ї. Раптом мама несамовито скрикнула і вибігла з хати до візочка. Під вікнами втікав якийсь старий чоловік... Мама страшенно бліда влетіла з братиком до хати і, ридаючи, кричала: «Ще хвилинку — і Стасика вже не було б».

Залишився в пам’яті ще один спогад... Через відкриту хвіртку на подвір’я дуже повільно зайшов «солідний» чоловік. Мама скрикнула і, підтримуючи його, посадила на стілець. На крик вибігла бабуся, «Мамо, то мій учень, Антон Бовсуновський». Бабуся поїла його молоком, а мама рушником витирала йому обличчя і дуже плакала. Потім він розповідав, що весь хутір Бовсуни (там мешкали виключно поляки) недалеко від села Кудиновичів — пустий. Всі вимерли, не залишилося нічого живого, навіть миші. «Від нас забрали все — від картопельки до зернятка...»

Згадую той страшний 1933 рік, і жах заповзає в душу, льодом огортає серце, коли думаю, як спокійно з якоюсь холодною байдужістю люди говорили про смерть цілого села, про нечувані злочини божевільних від голоду людей.

Про те все знав, із задоволенням посміхався в московському Кремлі вусатий дракон із злими жовтими очима і подзьобаним віспою обличчям. І мало було йому трупів по дорогах, і мало було посмалених дитячих голівок. Пізніше ще лилася кров, бо настали 1934 і 1937 роки. Лилася кров тих, які уціліли від голоду. І знову ґрунт удобрювали людським життям...

Якубовська Я. Голод // Вільне життя — 1993. — 10 вер.

Шумський район

Білоус

Люба

Василівна,

під час голодомору проживала

у селі Федорівка

Мелітопольського району

теперішньої Запорізької області,

нині мешкає у місті Шумськ

Було мені тоді всього три роки, але у пам’яті спливають епізоди тих страшних років, розповіді мами і дитячі спогади.

Наша сім’я була маленька: я, мама і тато. У той час, — говорила мама, — податок з кожного двору був дуже великий, коли здавали одну поставку, за нею слідом йшли збирати наступну і так, поки нічого не залишилось. У нашій коморі в баночках мама зберігала крупи. Однієї ночі вікно вийняли й винесли все, до крупинки, до зернини. Мама ламала руки, але була в нас годувальниця і рятівниця — корівонька, вона і врятувала. По селу крали корів, різали і їли, та ми якось встерегли свою. Було що і людей їли в ту зиму. Вимерло багато. У селі не залишилось жодної старої людини. Особливо вмирали старі та ще малі діти. Дітей теж мало дожило до весни.

А весною зійшла лобода. Чогось поросла всюди — і по дорогах, і по подвір’ях, та така висока — в пояс, то ми збирали її і варили, робили лободяні паляниці.

Сіяти не було чим, а хто доберіг картоплю, то вирізав маленькі вічка з шкарлупок і так садили.

Врожай в цьому році був дуже великий, але рідко хто дожив до нього. Ще пам’ятаю, як заколосилось зерно, то голодні люди крали незрілі колоски і їли, а потім вмирали, бувало, що тут же, на полі.

Воробець

Антоніна

Петрівна,

під час голодомору проживала

у селі Шамраївка

Половецького району

теперішньої Київської області,

нині мешкає у селі Залісці

Село наше розташоване між містами Сквирою і Білою Церквою. У селі протікає річка Роставиця. Є великий став і цукровий завод, який побудувала ще пані Браницька і який бездоганно працює до цього часу.

Мені ще й не було повністю восьми років, а добре пам’ятаю, що голод був зроблений штучно, щоб знищити український народ. Спочатку було забрано весь хліб у селян і на всіх складах і коморах, а потім була створена спеціальна бригада з активістів села, очолювана чужими присланими людьми. Всі вони були озброєні металевими палицями, загостреними на кінцях і дуже довгими. Ця бригада вирушала в похід у село і не минала ні однієї хати. Увійшовши в хату вони починали обшукувати буквально скрізь. Отут і пригодились їм металеві списи, якими вони скрізь пробували в землі, чи не сховав хтось хліба чи інших продуктів у землі. Заглядали скрізь, у кожну щілину і все забирали.

У нас була пара коней і батько з іншим чоловіком рятував свою і його сім’ю. У селі Тхорівці працював спиртовий завод. Спирт виготовляли з проса, якого багато сіяли на наших землях. Ото вони брали великі дерев’яні діжки і їздили за відходами з проса (брагою) і її з насолодою всі поїдали до кого вона потрапляла. Коли вони в’їжджали у свою вулицю, то вже на обох сторонах вулиці їх чекали люди. Вони жадібно простягали руки і просили «хоч трішки, щоб закропити душу». До дому привозив батько четверту частину тієї браги, бо роздавав по дорозі голодним.

Люди були одні опухлі, а другі сильно худі, тільки одна шкіра і кості.

Одного разу батько поїхав у Тхорівку за брагою і довго не повертався, бо ділив усім людям, які просили по жмені тих відходів. Я теж була пухла і вже мене винесли на сонечко і посадили на призьбі під хатою. Сусідка побачила мене і коли батько з’явився на своїй вулиці, побігла на зустріч і загукала: «Петро, їдь скоріше додому, бо Антоніна помирає». Забрали мене в хату і я ще трішки з’їла тої каші. Мене положили на лежанку... Скільки пройшло часу ? Не знаю... мені стало розвиднятись в очах.

Отаким чудом я залишилась ще живою і ще жива до цього часу. Значить мені не судилось помирати.

Мене врятував Бог в якого я вірила ще змалечку. Так ми були виховані в сім’ї всі. А нас було семеро дітей. Нас горе не обійшло стороною. Померло в нашій сім’ї з голоду троє. Сестри — Марія і Віра та братик Андрій. Хоронили ми їх без трун і почестей. Батько копав яму, а тоді робив печеру в стіні ями і клав туди труп, щоб земля не сипалась зразу на покійника.

Нарешті батько вирішив зарізати коня а спрягатись з сусідом, який теж мав коня і так їздити за брагою. Мати спекла м’ясо і батько переносив його в ночі до річки. Прив’язав мотузками до верби, яка нахилилась над водою. М’ясо таким чином було сховане у воді. Наче ніхто і не бачив — була ж ніч. Рано з’явилися ті самі люди, які забирали все і забрали з печі м’ясо печене і ще знайшли квасолю в горщику, і теж забрали, і з води м’ясо витягнули. Ми всі були приречені на голодну смерть. Вижило нас четверо і батько.

Страшна голодна смерть...Трупи лежали скрізь по вулицях, подвір’ях. Їздила підвода, збирали трупи і скидали в братську могилу на кладовищі... Господь не допустив всіх знищити людей. В нашій річці Раставиці ніколи не було «жабурниць». Вода в річці стала прозорою, чистою, а дно вкрилося «жабурницями». З ранку до вечора всі люди збирають їх і несуть до дому мішками. Тоді їх висипають на дека, в піч кладуть солому і запалюють, а деко з ними на рогач і вони всі від вогню розкриваються — тільки вибирай біле м’ясо. Пекли і їли. Вже ніби вибрали всі, а на другий день їх знову все дно вкрите і так кожного дня. Так частина людей, які залишились, врятували своє життя ними. Де вони брались? Тільки Бог посилав людям, які мали вижити.

Blog