Богдан Лановик Микола Лазарович Роман Матейко
| Вид материала | Книга |
- Лановик М. Б., Лановик, 8864.05kb.
- Реферат на тему: " Російський цар Микола іі" Микола ІІ олександрович 05. 1868 17. 07., 65.98kb.
- Кулик Богдан Иванович /г. Чернигов/ Цель моего доклад, 34.53kb.
- Кагадій Микола Іванович, 239.56kb.
- України Любові Богдан Використані також світлини Юрія Безкровного І Віктора Гіржова, 5720.49kb.
- Роман Москва «Детская литература», 3628.68kb.
- Микола Вінграновський – поет, прозаїк – Божий дар для української літератури, 89.12kb.
- Англ the Gothic novel, «черный роман», роман «ужасов» в прозе предромантизма и романтизма, 180.16kb.
- Онегин Роман «Евгений Онегин», 39.21kb.
- Роман Роман принадлежит к эпическим жанрам литературы. Эпос, 87.36kb.
Григорій
Якимович,
під час голодомору проживав
у селі Дівички
Переяславського району
теперішньої Київської області,
мешканець міста Підгайці,
учасник Другої світової війни
Геноцид, запланований Сталіним, почався в другій половині 32-го року. Столиця України в цей час була в Харкові. От і прислав в Харків Сталін Молотова і Кагановича, які повинні були здійснити його план. Молотов і Каганович організували спеціальні бригади, які ходили по селах і в кожного господаря забирали всі, без виключення продукти. Люди почали закопувати зерно, картоплю. Але бригади мали щупи з віконечками на кінці шукали продукти, особливо там, де була порушена земля.
Мені було тоді 9 років, жила наша сім’я у селі Дівички Переяславського району Київської області. Пам’ятаю, що весь час хотілось їсти. В сім’ї було 9 чоловік. Врятувало нас те, що батько, який повернувся з І світової війни з трьома золотими медалями і золотим хрестом, їздив у Київ і міняв ці нагороди в магазині торгсіну на хліб. За одну золоту медаль давали 15 буханок хліба.
Пам’ятаю, як, хитаючись від голоду, я йшов до тітки, яка жила в цьому ж селі, десь за 150 метрів від нас. По дорозі, на цьому відрізку шляху, нарахував 6 трупів. Тітка дала мені дві картоплини «в мундирах». Здавалось, нічого смачнішого і не їв ніколи. Було багато людей психічно хворих від голоду, вимирали цілі сім’ї. Мертві лежали на дорогах, на подвір’ях, в хатах…
Матеріал підготувала Лідія Козаренко // Земля Підгаєцька. — 1999. — 31 серпня.
Савченко
Валентина
Тихонівна,
під час голодомору проживала
у місті Часів’яр
теперішньої Донецької області,
нині мешкає у місті Підгайці
Особисто я голодомору не пам’ятаю, адже мені був тільки один рік. Проте із спогадів батьків, чоловіка знаю, що в той час боялися навіть говорити про голодомор. Були випадки канібалізму. На базарі продавали студенець, в якому знаходили людські нігті.
Одного разу було викрадено чоловікову сестру. Пізніше викрадачка пояснила, що хотіла її вбити і з’їсти.
Тиха
Лідія
Степанівна,
під час голодомору проживала
у селі Гарапівка
Андрунівського району
теперішньої Житомирської області,
нині мешкає у місті Підгайці
В 1932 році наклали податки на хліб, на зерно, забрали всі продукти. В 1933 році їли все, що можна було їсти, навіть людей. Люди опухали з голоду, падали на дорозі, тих, що падали, клали на вози. Вивозили на цвинтар, скидали в невелику яму, а на другий день їх розбирали, відбирали людей, котрі ще були живі. У селі до голодомору було 1890 дворів, після голоду залишилось 350. По хатах смерділи трупами, неможливо було пройти. Татова братова зарізала трьох дітей, посолила і зварила, а інша жінка отруїла шестеро дітей. Їли все: листя, будяки, кропиву. А в той час «уповноважені» залізними щупами шукали в ямах зерно, ламали грубки, стіни, стелі.
Цюх (Рум’янцева)
Надія
Андріївна,
під час голодомору проживала
у місті Лебедин
теперішньої Сумської області,
нині мешкає у місті Підгайці
Хто пережив голодомор, той знає ціну шматочка хліба. В ті роки урожай був гарний, але збирати зерно не дозволяли. Знищення української нації — політика уряду. В нашій сім’ї було п’ятеро дітей, а я була найстаршою, вчилася у п’ятому класі. Мама вчителювала, приносила 300 г хліба-сурогату. Батько поїхав в Донбас, посилав нам суху рибу та олію, це був той мізер, що нас рятував. В лісі збирали гриби, копали коріння валер’яни, дикого щавлю, кропиви. Все це варили і їли. Люди вимирали цілими сім’ями, щодня були спустошені покинуті хати. Люди їли дохлу конину, яку відкопували на скотомогильниках. Закопували людей цілими сім’ями, без домовин, в одну яму. Хоронили навіть людей, що просто були без пам’яті — живими.
Під час голодомору 1932–33 років я була ще дитиною, але все вже розуміла, їсти не було що. Мама моя була вчителькою, щодня приносила пайок (300 г хліба), який ми ділили на трьох. Ми з сестрою так чекали, коли мама той хліб принесе. Батька мобілізували в Донбас. А до того він був начальником лінійно-технічного вузла. Батько з Донбасу присилав нам олію і сушену рибу, це нас і врятувало. Посилки приходили рідко, але це була велика підмога. Магазини були порожні. Лише в магазині торгсіну можна було здати золото, срібло і одержати за це продукти. За один кілограм муки треба було віддати дві срібні ложки. Весною посадили лише лушпайки з картоплі. Діти літом ходили збирати колоски, за це їх били нагайкою, а старших садили в тюрму. Така була сталінська політика, щоб винищити український народ. Сестра моя в бібліотеці працювала. Вночі не могла дійти додому, здавалось щось виє. А то люди вмирали і в агонії стогнали. Багато було забитих вікон в хатах, де вимирали цілі сім’ї. За гроші нічого не можна було купити. В селах все забирали, ніби для робітничого класу¸ а в містах — пусті магазини і не купиш продуктів. Люди оживали, коли появилася трава, гриби, фрукти. Пам’ятаю, розказували про жінку, що обезуміла з голоду і зварила в ночвах свою маму. Її забрала міліція. Страшні часи ми пережили. Хай ніколи це не повториться.
Матеріал підготувала Лідія Козаренко // Земля Підгаєцька. — 1999. — 31 серпня.
Теребовлянський район
Білоус (Садовенко)
Тамара
Семенівна,
під час голодомору проживала
у місті Кухра
Охтирського району
теперішньої Сумської області,
нині мешкає у селі Надрічне
Пам`ятаю, що знайома моєї матері через голод ловила на вулиці дітей, приносила до себе додому і там всією сім`єю їх поїдали.
Венгер
Марія
Іванівна,
під час голодомору проживала
у селі Сольниця
Хмільницького району
теперішньої Вінницької області,
нині мешкає у селі Багатківці
Село дуже велике — 2500 дворів. У 1929 р. організували колгосп, куди забрали все: молотарку, машину. А 1933 року з голоду померли два діди. Був дуже страшний голод. Їли кропиву, суп з лободи, гнилі картоплини, навесні збирали, мили і цей крохмаль варили. Різали коти, собаки і навіть випадки, що їли дітей.
Жук
Ольга
Яківна,
під час голодомору проживала
у селі В. Новоселиха
Гребенківського району
теперішньої Київської області,
нині мешкає у селі Романівка
Пам’ятаю, що у пошуках їжі люди вмирали на дорогах. Хоронили їх по 5–6 чоловік в одній могилі без труни.
Кушнір
Василь
Афанасович,
під час голодомору проживав
у селі Нижня Кропивна
Немирівського району
теперішньої Вінницької області,
нині мешкає у селі Дарахів
У 1930 році мою сім’ю — батька, матір, сестру і брата примусово вивезли на станцію Христинівка (тепер Черкаська обл.). Мати була серцево хвора і тому, що вона мала важкий приступ, їх дальше з станції Христинівка не забрали і повезли в Сибір тільки батька. Сім’я вже без батька повернулася до свого дому у селі. Вдома вже не було нічого, тільки порожня хата. Сім’ї, які самовільно не вступали до колгоспу, були під постійним жорстоким наглядом. Все, що могло бути продуктом харчування — відбирали і мати замурувала трішки квасолі в стіні, яка на деякий час порятувала нас.
Сім’я дуже голодувала, і тому від голоду рятували листочки з дерев липи та бересту, які можна було їсти. Листочки з липи можна було їсти так, а з бересту висушували і варили кашу.
Брат Анастасій, 1927 р. н., помер від голоду в 1933 році, а в 1934 році від дизентерії померла мати і я залишився з старшою сестрою Женею. Батько з Сибіру не повернувся, сім’я отримала від нього лише пару листів.
Я приїхав до села Дарахів під час голоду 1947 року, щоб обміняти одяг та інші речі на продукти і тут залишився і одружився, живе по теперішній час.
Стечишин (Гончар)
Віра
Микитівна,
під час голодомору проживала
у селі Гайове
Козелецького району
теперішньої Чернігівської області,
нині мешкає у селі Глещава
Із розповіді своєї бабусі Євгенії пам’ятаю, що в 1933 році був неврожай картоплі, сім’я була велика: батько, мати, бабуся і дев’ятеро дітей. Сім’я була заможна і батько не хотів записатися до колгоспу. Тоді в нього забрали все: худобу, реманент, зірвали з хати бляху, забрали вікна і двері, сім’ю вигнали з хати, а в ній зробили конюшню. Батько ходив по селах і заробляв столярством. Коли заробив щось із хліба, ніс додому — то біля села його перестрівали комуністи і забирали все. Сім’я голодувала, 6 дітей померли з голоду. Як розповідала бабуся, мені було всього місяць, це було в жовтні, вже випав маленький сніг. Прийшли забирати останнє, батько і мати лежали опухлі, я в колисці. Тоді один з комуністів взяв мене за ноги і викинув через вікно надвір. Бабуся Євгенія скоренько побігла надвір, взяла мене в запаску і понесла до сусідів, щоб не забили. Бабуся збирала гарбузи, варила їх, цідила через марлю і тим годувала мене. І я вижила. Після — сім’я поїхала в місто на виробництво, а з приходом німців повернулись в село до рідної хати.
Фролов
Іван
Іванович,
під час голодомору проживав
у селі Стецьківка
Хотинського району
теперішньої Сумської області,
нині мешкає у селі Багатківці
У 1930 році зав’язали колгосп, я з 7 років пішов до школи. У 1932–1933 рр. в колгоспі був масовий падіж худоби і коней, куски м’яса відрізали і давали людям. З спиртзаводу з браги шолоху сушили і мати пекла челяники. Люди вмирали, дуже багато дітей, бо не було що їсти. Вимирали цілими сім’ями і родинами. В Суми ходили по хліб, черги були по 300 чол., люди були пухлі, тіло тріскало і текла цукроватиця, картоплю садили тільки шкарлупки. Варили яглицю, кропиву, лободу. Пізніше, як посіяли в 1935 р. — давали по 100 г жита і по 10 коп. на трудодень. У 1936–1937 рр. давали вже більше на трудодень.
Тернопільський район
Білоус-Ляшенко
Надія
Родіонівна,
під час голодомору проживала
у селі Самборівка
Куп’янського району
теперішньої Харківської області,
нині мешкає у селищі Довжанка
На час голодомору мені було 7–8 років. В нашому селі, як і по всій Україні проходила колективізація, так звані СОЗи (спільний обробіток земі). Людей в примусовому порядку заставляли вступати в той СОЗ.
Усуспільнювали все, що було в господарстві. Мої батьки здали в СОЗ пару волів, коня, весь господарський реманент (борони, плуги, сівалку), а також землю. Це певно було влітку 1932 року. Врожай, що виріс на полях (озимі хліба — жито і пшеницю) зібрали і вивезли на елеватор в район. Селянам мали видавати потім на харчування з фондів держави. Було гасло «Весь хліб державі». Ще були посіяні цукрові буряки, яких не встигли зібрати. Це запам’яталось мені, бо навесні люди ходили і збирали ті померзлі буряки і їли, оскільки на кінець зими всі запаси, які в кого були, зкінчилися. Обіцяного хліба (забраного восени) нікому не давали, може що й привозили, та до основної маси селян не доходило. Почався голод.
Голод — то страшне пережиття людини. Його може зрозуміти тільки той, хто його переніс. Не кожна людина може витерпіти той стан. Голод легше переносили жінки, підлітки. В часи голодомору більше померло малих дітей і чоловіків.
Як перенесла голодомор моя сім’я. Моя мама Єфросинія Лаврентівна з другими жінками їздила в сусідні області Росії за хлібом. Хліб міняли на одяг. Моя мама мала 12 пар жіночого одягу (блузка і спідниця), багато різних хусток великих (шальонових) різного кольору (чорні, зелені, червоні, жовті) і малих і це все міняла на хліб. Привезе було трохи муки, перепочине і знову їде. За ті речі давали дуже мало. За гарну велику хустку — невелику миску муки. Так ми перезимували. Настала весна, їсти вже не було нічого, а речі всі вже проміняли. Навесні люди ходили по полях, шукали мерзлі буряки і так їх варили і їли. Палити в хатах не було чим, почали розбирати хліви, бо в них вже не було нічого.
Почалася весна, роботи на полях. На полі на обід варили у великому котлі якусь страву. Кожному давали по одному черпаку. Той, хто ще міг іти на роботу, то діставав свій черпак, а хворі були приречені на тяжку муку. Навесні, коли появилась зелень, їли кропиву, лободу, рвали листя з липи, сушили і пекли палянички. Малим дітям варили їсти в дитячих яслах. Мало хто мав щось з їжі вдома. Рятувала людей корова, яка в кого залишилася. Так жило село до жнив. Ще не достигле зерно потай зрізали в колосках і їли. Так ми вижили.
Бобрівець
Ольга
Минівна,
під час голодомору проживала
у селі Малі Будки
Недригайлівського району
теперішньої Сумської області,
нині мешкає у селі Дичків
Під час голодомору 1932-1933 років проживала з батьками, дідусем, бабусею, братами і сестрами. Батько — 3елінський Мина Явдокимович, мати — Палашка Григорівна, дідусь — Явдоким Іванович, бабця — Горпина Антонівна, брати і сестри — Іван, Микола, Марія, Катерина, Наталка.
Батько був головою кооперації, мати — кравчиня. А ми були шкільного віку, крім двох братів, які були ще малими.
Умови життя були нестерпні. Харчувалися травами, мати посилала у поле по спорш, подорожник і волошки. Це все сушили і пекли палянички.
Господарства не було, всю скотину позабирала спеціальна бригада, залишивши одне поросятко, — напевне було замале. Таким чином ми залишились без хазяйства. Який жах був, коли ми з сестрами натрапили на пухлі трупи, які лежали у житі. Голодомор довів до того, що харчувалися жабами, а пізніше і немовлятами, яких викрадали уночі.
Те саме було і в сусідніх селах. Це були найстрашніші роки, які закарбувалися у моїй пам’яті. Людей хоронили замотуючи в шмати на подобі шкіри із тварин.
Бойко
Анастасія
Павлівна,
під час голодомору проживала
у селі Савинці
Рокитянського району
теперішньої Київської області,
нині мешкає у селищі Велика Березовиця
Під час голодомору 1932-1933 років проживала з батьками, братом і сестрою. Батько — Пилипець Павло, мати — Пилипець Анна. Жили біля кладовища. Запам’яталось, як підводою звозили померлих і кидали їх у велику яму.
Вербило (Труш)
Ольга
Омелянівна,
під час голодомору проживала
у селі Кобижча
Бобровецького району
теперішньої Чернігівської області,
нині мешкає у селі Мишковичі
Мені було 8 років, так що голодовку 1933 р. добре пам’ятаю.
Розповідала мені мама, що в 1932 році урожай зернових був гарний, проте місцева влада забрала весь хліб для держави й заарештувала батька за несплату податків.
Залишилась мама сама з трьома малими дітьми. Ще до нового 1933 року перебивались сяк так, а вже в січні місяці цього ж року не було що їсти. А їсти дуже хотілося. Змітали порохи в коморі, де стояло борошно і робили затірку. Деякий час мама наймалась до людей за ложку страви. Так скоро й тієї роботи не стало. Йшли в поле рились в кагатах гнилої картоплі, знаходили де кращу, варили з неї юшку. А коли й цього не стало, то на наше щастя, почали масово здихати колгоспні коні. Їх вивозили за село. На цю конину люди накидались, як вороння і вмить їх роздирали. Ловили котів, собак, а коли не стало живих, то й здохлих підбирали, варили з них бурду.
Пам’ятаю, десь мама дістала луски з гречки. Це для нас була велика радість. Помололи її на жорнах, зварили кашу. Їли боячись, щоб не пошкодило. Та не встереглись. Похворіли всі. Але якимось чином врятувались.
Коли повесніло, рвали листочки з липи, терли їх, запарювали і їли. Збирали різні їстівні бур’яни. Проте це нас не врятовувало. Пухли від голоду. Мама нас потішала новим урожаєм, але їсти дуже хотілося. На вулицях вже лежало багато мертвих людей. Спочатку їх відвозили на цвинтар підводами, трохи дужчі тягнули мерців на дошках і скидали в одну велику яму. А пізніше цього не робили, мертві лежали, трупи їх розкладались. Не було кому ховати. На вулицях стояв страшний трупний сморід.
Наш сусід Труш Никодим рятував свою сім’ю від голоду, чим тільки міг, навіть ловили вони щурів і їли. Проте й це їх не врятувало. Всі члени родини повмирали.
А по сусідству моєї тітки Чаус Марії жила жінка, яка для своєї родини зварила свою меншу трирічну мертву дочку. Були випадки, коли матері навонароджених своїх дітей душили, аби вони не мучились, а самі передчасно помирали.
Вернигора
Микола
Павлович,
під час голодомору проживав
у селі Старі Шари
Народицького району
теперішньої Житомирської області,
нині мешкає у селі Довжанка
Я пригадую, як у ті страшні роки хотілося їсти. Не було не тільки хліба, а взагалі, нічого. Люди рятувалися, як могли, чим могли. Пекли «Чорний» хліб. Це були невеличкі паляниці (перепічки) із гречаного чи горохового борошна, різних відходів. Та й такий хліб був лише на свято і то не завжди.
На їжу міняли усе, що можна: гроші, одяг, взуття, коштовності. Багато людей помирало просто на вулиці.
Вернигора
Уляна
Василівна,
під час голодомору проживала
у селі Старі Шари
Народицького району
теперішньої Житомирської області,
нині мешкає у селі Довжанка
Це був страшний час. Голод не давав спокою ні старому, ні малому. Не було хліба, картоплі, крупи. Люди з нетерпінням чекали весни, щоб поїсти зеленої цибулі та дикого щавлю. Як не дивно, але того року його вродило стільки, що можна було косити косою. Щавлем і рятувалися. А потім у людей були від нього жовті зуби, які швидко псувались і боліли.
Войнаровська-Сидоренко
Марія
Минівна,
під час голодомору проживала
у селі Рижани
теперішньої Житомирської області,
нині мешкає у селі Великий Глибочок
Під час голодомору 1932-1933 років проживала з батьками — Сидоренко Надіэю Романівною 1907 р. н. і Сидоренком Минею Васильовичем 1902 р. н.
З розмови матері пам’ятаю, що голодували, не було що їсти, находили в землі гнилу капусту, картоплю, кропиву, всяку зелень. Їли все, що можна було знайти, хліб бачили дуже рідко. Ходили пухлі, роздягнуті, оскільки не було навіть одягу.
Войнаровський
Віктор
Семенович,
під час голодомору проживав
у місті Слов’янськ
теперішньої Донецької області,
нині мешкає у селі Великий Глибочок
За своє життя пережив два голодомори — 1932-1933 і 1946–1947 рр. Перший голодомор пережив у дитячому будинку м. Слов’янська. Годували там так, що деякі діти не могли ходити, лежали нерухомі, основною їжею була баланда. Щоб вижити, збирали все, що могли: і листя, і гнилу капусту і т. п.
У голодомор 1946–1947 рр. працював на заводі, як і в голодомор 1933 р, варили баланду, хліб отримували по картковій системі, по 500 грам щодня. Хліб складався, в основному, з висівок, різного зерна. При цьому раціоні працював майже цілодобово, не виходячи з заводу тижнями, через деякий час через голод не міг стати на ноги, люди на заводі мерли, як мухи, молоді якось більше тримались, а дорослі часто не витримували і падали прямо на робочому місці.
Войціховська (Поташна)
Тетяна
Юхимівна,
під час голодомору проживала
у місті Корюківка
теперішньої Чернігівської області,
нині мешкає у селі Дубівці
Проживала в багатодітній сім’ї, де, крім двох батьків, було семеро дітей. Весною 1933 року ходили по околицях м. Корюківки: по полях, ровах і сапами, лопатами виривали з ґрунту картоплю, різне коріння. В час розпускання листя дерев їли молоді листки липи, а також сушили їх, розтирали на муку і пекли з цієї муки паляниці.
Батько працював столяром на цукровій фабриці то іноді приносив додому кусок хліба. Мати доглядала дітей, які в час голодомору вижили.
Під час німецької окупації, навесні 1942 р., мене вивезли в Німеччину.
Воловик
Леоніда
Лук’янівна,
під час голодомору проживала
у селі Конюшівка
Липовецького району
теперішньої Вінницької області,
нині мешкає у селі Біла
1932 р. був урожайним. Коли урожай зібрали, прийшла бригада «Красная метла" і забрала все зерно, що було у людей. Люди вмирали так часто, що щоранку по хатах збирали трупи і везли їх на цвинтар, їли котів, собак. Були випадки, коли батьки їли своїх дітей. У 1933 р. люди ходили спухлими від голоду. Бачили, як незакопані люди лежали на цвинтарі, а через деякий час бачили, що від трупів відрізали частини. Одного разу в школі продавали холодець, у якому знайшли дитячий пальчик. Згодом вияснилося, що жінка, котра варила і продавала цей холодець, вбивала дітей, її було знайдено і заарештовано.
Одного разу до моєї мами (завідуючої дитячим садочком) прийшла дитина, котра розказала, що її мама вбила сестру. Завідуюча пішла до голови колгоспу. Голова колгоспу відправив верхового у відділ міліції. Міліціонери заарештували жінку-вбивцю.
Гера-Прокопенко
Марія
Іванівна,
під час голодомору проживала
у селі Грузьке
Борисівського району
теперішньої Харківської області,
нині мешкає у селі Великий Глибочок
Під час голодомору 1932-1933 років проживала з батьками та сестрами. Батько — Прокопенко Іван Якович 1903 р. н.; мати — Прокопенко Марфа Олексіївна 1903 р. н.; сестри — Віра 6.01.1922 р. н.; Клава 11.02.1927 р. н.; Валентина 1928 р. н.
Вижили ми, тому що старшу сестру Віру забрав дядько на Донбас, а мене і сестру Клаву мама завезла до Харкова і там нас залишила на якихось сходах. А ми спали на смітнику, збирали голови з тюльки під столовою, плакали, кликали маму, а вона нас навмисне залишила, щоб ми вижили. За три дні спецмашина забрала нас до притулку. Сестра Валя залишилася з мамою, то вона померла з голоду в 1933 році. У селі голод був страшніший ніж у місті. Вмирали цілими сім’ями і не було кому хоронити. Хоронили людей в садках, на городах, бо не було сили дальше завезти. У тітки Насті, маминої сестри, вмерло троє дітей, а сусіди вмирали цілими сім’ями. А мама мала трохи речей, то ходила по селах міняти на продукти. Батько працював у Харкові, то якийсь пайок одержував, але то все було мізер проти того голоду.
Був такий випадок, що мама десь виміняла трохи муки, може 7 кілограм, закрила в скрині, а сама кудись пішла. Ми, діти, разом дітьми тітки Насті вирвали дошку в скрині і всю муку з’їли. Коли батьки прийшли додому, то всі діти спали мертвим сном. Вони думали, що ми повмирали. Така була добра мука, що я в житті нічого кращого не їла.
Гриненко (Яцеленко)
Ганна
Федорівна,
під час голодомору проживала
у селі Гмирянка
Ічнянського району
теперішньої Чернігівської області,
нині мешкає у селі Острів
Батько мій мав землі 8 га, коні і обробляв це поле з своїм братом. І от їм пришили політику, що вони куркулі і їх треба було виселити з села. Підставляли їм місцеві керівники всякі погані вчинки, а наговорювали на батька і дядька, що це вони зробили. Одного разу батько розказує, що вигнали нас із своєї хати, а дали нам якусь завалену. Там ми і жили, було нас четверо дітей і батько з матір`ю.
Якось загорілася хата на одній з вулиць і коли батько біг на пожар почув, як сільські міліціянти кажуть, що це Федор підпалив, що його треба взять і вивезти в Сибір. Батько зразу прибіг додому і сказав матері про це і втік з дому в район. А потім з братом виїхали в Москву. Було нам дуже тяжко жити. Їсти не було що. Під час голодовки пам’ятаю, як ми з мамою їздили в західну Україну на Волинь (звідтіля була моя баба родом). І ми тут ходили просили щось їсти. Що було в хаті з одежі чи дорогоцінності все міняли на кусочок хліба. Сільські міліціянти ходили по хатах забирали останній кусочок хліба. Добре пам’ятаю, як сама ховала хліб у ліжку. Пам’ятаю як ми з мамою ходили по полю і збирали змерзлу картоплю з якої пекли якісь палянички. Також збирали лободу, варили і їли. А як була якась курка дома, чи порося то треба було зарізать у погребі, щоб не знали ті міліціянти, бо заберуть. І вони, ці міліціянти, були сільські люди довго жили в селі ще після війни і далі. І як було на них обідно, що вони таке виробляли з односельчанами.
Дуже сильний був голод, бо був неурожайний рік, а що вродило, все забирали. А потім, уже в 1939 р., я пішла записалась в колгосп. Почала працювати. Матір забрав батько у Москву. Я вийшла заміж і працювала в колгоспі. …А тут і діти одне за одним родились. І знову голод 1947 року. Тут було ще гірше. Я працювала в колгоспі бригадиром. На полі давали їсти робочим і мої діти, їх було троє, з ложками все прибігали в поле і їм давали обідати. Також діти бігали по полі, збирали колосочки і обминали їх, варили і їли. Ходили діти по полі, збирали гнилу і суху картоплю, в лісі збирали жолуді. І так виживали. Батьки з Москви присилали то деяку одежу, то сухарів, то ще щось. І так в голодовку брат мій самий менший помер не витримав голоду.
А я витримала з своїми дітьми всі муки: і голод, і холод і дав Бог що вижила…
Гуцал
Ольга
Олексіївна,
під час голодомору проживала
у селі Василівка
Бутурлівського району
теперішньої Воронезької області Росії,
нині мешкає у селі Дичків
Під час голодомору 1932-1933 років проживала з батьками та двома братами. Мати — Анна Петрівна Калітіна, батько — Олексій Іванович Калітін, брати — Іван 1925 р. н. та Микола 1932 р. н. Сім’я голодувала, збирала після оранки картоплю підмерзлу, корінці буряка, пізніше збирали листя береста, подорожника, лободи, їли недозрілі колоски жита — від жита багато людей в селі зразу вимирало.
Даниленко-Гатарига
Євгенія
Михайлівна,
під час голодомору проживала
у селі Гаврилівка
Теофіпольського району
теперішньої Хмельницької області,
нині мешкає у селі Великий Глибочок
У 1933 році мені виповнилось 6 років. Жили ми з батьками — чотири моїх сестри і я.
Батько — Гатарига Михайло Єфремович, 1900 р. н.; мати — Гатарига Агафія Романівна, 1898 р. н.; сестри — Гатарига Анастасія Дмитрівна, 1918 р. н.; Гатарига Анна Дмитрівна, 12.02.1923 р. н.; Гатарига Надія Михайлівна, 19.11.1928 р. н.
У голодомор ми виживали за рахунок корови, пізніше варили лободу, кропиву і так виживали. Потім нас, малих дітей, забрали в так званий майдан (на зразок садка), там годували нас. Але старших людей дуже багато помирало, були такі сім’ї, що не було кому хоронити. Дуже запам’яталось, як моєї подруги помер батько, Зданюк Павло, лежав чотири дні, бо не було кому похоронити. Усі дорослі люди були опухлі, безсилі. Важко згадувати те дитинство.
Демчак (Київська)
Марія
Гаврилівна,
під час голодомору проживала
у селі Нижні Торгаї
Нижньосірогозького району
теперішньої Херсонської області,
нині мешкає у селі Великий Глибочок
Разом з сім’єю я пережила два голодомори, 1932-1933 та 1946–1947 років. У 1933 році сім’я складалася з шести чоловік: батько — Київський Гавриїл Сергійович, 1896 р. н.; мати — Київська (Задорожня) Катерина Сидорівна, 1905 р. н.; діти: Микола — 1924 р. н.; я — 1927 р. н.; Анатолій — 1930 р. н.; Лідія — 1933 р. н.
Голодна смерть 1933 року з сім’ї забрала брата Толю, на грані смерті була мама з немовлям, але, дякуючи Богу та хисту батька, вони залишилися жити. Виживала сім’я завдяки траві-щириці, корінню болотної трави «куги» та цвіту акації — все це сушили, перетирали та товкли в ступі і пекли «хліб». Щоб підтримати сім’ю, батько зарізав тільну корову та пару овець.
На густонаселеній нашій вулиці залишилося декілька сімей, решту загинули від голоду. У моєї бабусі (Задорожня-Юренко Лукерія Степанівна) з 11 чоловік сім’ї залишилося тільки двоє: бабуся та її найменша дочка після голоду 1933 року. Деякі сім’ї залишалися мертвими у своїх хатах, не було кому хоронити, а хоронили, в основному, на своїх городах, в балках, під деревами в садах. Чи було коли-небудь їх перезахоронення — не пам’ятаю. Про голодні 32-33-ті та 46–47-і роки — це тяжкі спогади і через десять, і через 70 років. Нехай на землі ніколи не повторюється таке.
Жмак-Карасьова
Ніна
Андріївна,
під час голодомору проживала
у селі Новий Ропск
Климівського району
теперішньої Брянської області Росії,
нині мешкає у селі Великий Глибочок
Важко згадувати голодний 33-й рік...
Минуло вже 70 років з того страшного часу, а на душі залишився гіркий осадок на все життя.
Мені було тоді 7 років. Жили ми в той час в Брянській області, Климівського району в селі Новий Ропск. Сім`я була велика (7 чоловік: батько — Карасьов Андрій Степанович 1884 р. н., мати — Карасьова Тетяна Яківна 1887 р. н. і п`ятеро дітей - Ольга 27.06.1914 р. н., Наталія 19.08 1916 р. н., Борис 1918 р. н., Володимир 25.07.1922 р. н., Ніна 21.08.1926 р. н.), але дружня (ділились останнім шматком). Особливо батько: все віддавав дітям. І всіх п`ятьох потрібно було нагодувати, але чим?
Батько був учителем, отримував мінімальну зарплату, купити продукти було ні за що, адже потрібно було і одіти і обути всіх п`ятьох дітей.
Мати — домогосподарка, допомагала батькові виховувати дітей.
Як зараз пам`ятаю, як старший 15-тилітній брат, читав молодшим повість О. Толстого «Ташкент — город хлебный» і всі плакали разом з ним, слухаючи, як хлопчики їздили в Ташкент за хлібом.
А брат, читаючи, щоб утамувати голод, жував висушені обрізки з картоплі, тому, що в домі хліба не було ні крихти...
Численні сім`ї повимерали з голоду. Нас урятувало те, що була коровка. Її зарізали, майже все продали, а дріб`язок (потрохи) залишили собі. За гроші купили трохи муки для всяких (синіх с картоплею) «жримовчиків».
Батько не дозволяв травити дітей люпином (ядовитий горох, від нього майже всі помирали). Сусіди з поля приносили на плечах гнилу картоплю, яку знаходили в землі й пекли з неї оладки, так звані тошнотики...
Так жили, горювали, рятувалися хто як міг. Але нам , дякуючи Богу, вдалось вижити!
Клепцьо
Матрена
Іванівна,
під час голодомору проживала
у селі Писарівка
теперішньої Сумської області,
нині мешкає у селищі Велика Березовиця.
Під час голодомору 1932-1933 років проживала з батьками, сестрою і бабцею. Батько — Бондар Іван Григорович, мати — Бондар Меланія Петрівна Запам’яталось, як бабця рвала листя з береста, різала його, парила і так годувала нас.
Кондратюк
Анатолій
Ілліч,
під час голодомору проживав
у селі Хотень
Ізяславського району
теперішньої Хмельницької області,
нині мешкає у селі Мишковичі
Під час голодомору 1932-1933 років нас у батьків було четверо. Сім`я, що відносилася до одноосібників, мала одного коня, сільськогосподарський реманент, воза, корову. Було трохи землі, але далеко за селом. Власної продукції на утримання сім’ї не вистачало, придбати такої продукції неможливо було в селі, а в найближчому місті, як Славута, така можливість була дуже обмежена і то тільки тим людям, які там працювали на заводах та фабриках.
Дуже не вистачало зерна, картоплі та городини. За хлібом ходили до міста Славути і то рідко, бо не завжди вдавалося його купити. Ну і далеко ж — 25 км.
Батько працював не постійно у Славуті на смолокурному заводі робітником і тільки з його допомогою одержували хліб у досить обмеженій кількості. Частіше всього змушені були купувати його у спекулянтів.
Не кожного дня сім’я мала хліб, а точніше хліб був рідкістю. Їжу приготовляли із щавлю та іншої зелені, розбавляли ці борщі молоком. Мені було 9–10 років, я ходив з пухлими ніжками.
Щавлю також не вистачало і ми діти, ходили за ним до лісу на 8–10 км, бо той що визрівав поблизу села, визбирували люди. Так звана комісія, призначена головою колгоспу, конфісковувала найменшу кількість харчових продуктів у людей села. Наша сім’я поступила у колгосп у 1934 році.
Кондро (Базарай)
Марія
Іванівна,
під час голодомору проживала
у селі Гречанівка
Гадяцького району
теперішньої Полтавської області,
нині мешкає у селі Забойки
Під час голодомору наша сім’я складалась з дев’яти чоловік: дід Василь, бабця Зінаїда, це по батьковій стороні, батько Іван, мати Людмила. Братів і сестер в мене було семеро. Під час голодомору нас, дітей, було п’ятеро, я, Марія, — 1922 р. н., брат Микола — 1925 р. н., сестра Наталія — 1927 р. н., брат Василь — 1929 р. н., сестра Надія — 1931 р. н. Отже наша сім’я була багатодітною, тому вижити в цей важкий, трагічний для нашої історії час, було дуже важко.
Село входило в комуну, яка складалась з двох сіл. В сусідньому селі була спільна кухня, де можна було поїсти, хоч якої небуть «похльопки», а ми виживали, як могли. При створенні колгоспів в людей забрали худобу, сільськогосподарський інвентар. В нас забрали корову і ми, плачучи, бігли з горнятами позаду корови. Моя бабця була дуже добра і прийняла до себе ще двоє зовсім чужих дітей, батьки яких, віддаючи останній шматок хліба, щоб урятувати життя дітей, самі повмирали з голоду. Правда, діти довго в нас не були тому, що і самим не було що їсти.
Кормились супом — вода в якій плавала деяка фасолянка, збирали лушпайки картоплі, якісь гриби, збирали траву, листя, товкли качани кукурудзи, змішували з порізаною травою і то ми їли. Їли також псів, котів.
По селах ходили міські жителі, просили куска хліба, міняючи за безцінь товари.
Помирали один за одним люди, на очах батьків помирали діти. Спустошувались села, закривались хати.
Таким мені запам’ятався голодомор цих років, а голодомор був, звичайно, штучний, адже пам’ятаю урожай на полі був непоганий, але все забирали і вивозили.
В 1940 році, після закінчення курсів вчителя, мене направили на роботу в Західну Україну, в Підволочиський район Тернопільської області. В Тернополі закінчила додаткові педагогічні курси.
На Тернопільщині застала мене війна. В 1942 році мене, як і тисячі людей забрали на примусові роботи в Німеччину. Довезли до Бреста, нас кілька зробили спробу втекти, гестапо зловило, побило до крові, я була геть вся чорна, як земля. Дальше три роки важких робіт в Німеччині в бауера. В 1945 році ми разом з моїм нареченим і донькою Валею повертались додому, доїхали до Одеси. В Одесі «москалі» забрали мого нареченого, кудись повезли і так більше я його не бачила. Доля так розпорядилась, що не став він мені чоловіком, а Валі батьком. І я з дитиною на руках повернулась в свої рідні краї на Полтавщину. Працювала дояркою в місцевому колгоспі, пасла колгоспні гуси.
В 1953 році я знову поїхала на Тернопілля в село Забойки, теперішнього Тернопільського району, де і проживаю по сьогоднішній час. В даному селі до виходу на пенсію працювала вчителем німецької мови. Приймала активну участь у житті села, неодноразово обиралась депутатом сільської ради, очолювала різні громадські організації.
В даному селі познайомилась з своїм колишнім чоловіком, народила і виховала разом з чоловіком двох синів і одну доньку.
Доля для різних людей розпоряджається по-різному. Сьогодні я десь подумки згадую своє босоноге дитинство, запах квітів і трав рідного краю, роки голодомору, поневіряння, важкі роботи в Німеччині, нелегкі післявоєнні роки, які, по суті, були другим голодомором. Звичайно, в житті, як в природі, є сонце, хмари, пориви вітру, але якщо людина сильна духом, переживе усе, і сьогодні я щаслива, що Бог мені дає здоров’я і молюсь до нього за це...
Звичайно, далеко не все я сказала про своє життя, але десь так коротко я висвітлила свій клич і біль душі.
Косяк
Іван
Георгійович,
під час голодомору проживав
у селі Велика Писарівка
Великописарівського району
теперішньої Сумської області,
нині мешкає у селі Великий Глибочок
Моя сім’я під час голодомору 1932-1933 років складалася з батьків — Георгія Андрійовича і Дарії Данилівни та нас, восьми дітей. Із-за багатодітності наслідки голоду відчувалися більш згубно, але без летальних випадків. Моя сім’я відчула на собі примусове вилучення продуктів. Мого брата примусово забрано на спорудження тракторного заводу. Єдиним спасінням була корова та все, що сім’я успіла заготовити до зими. Наслідки голоду в мому селі були масштабними: вимерла приблизно ¼ частина населення. В цей самий час активно проводились вилучення останніх продуктів і терор проти селян які, щоб вижити змушені були красти зерно в колгоспах. В 1932 р. Сталін власноручно видав постанову «Про охорону майна державних підприємств і колгоспів» в народі її називали просто «закон про три колоски». За цим актом розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом. За півкишені зерна голодний селянин отримував строк в концтаборах.
Голод, який скоріше правильно було би назвати геноцидом знищив понад 5 млн. українців і став одним з найбільших злочинів сталінізму на Україні.
Косякова-Головко
Марія
Яківна,
під час голодомору проживала
у селі Журавне
Охтирського району
теперішньої Сумської області,
нині мешкає у селі Великий Глибочок
Під час голодомору 1932-1933 років проживала з батьками і братами. Батько — Головко Яків Митрофанович, мати — Головко Параска Андріївна, брати — Головко Степан Якович 1931 р. н. і Головко Григорій Якович 1927 р. н.
У 1932–1933 роках завдяки варварській політиці сталінізму та колективізації в чорноземній зоні СРСР та Україні включно, виник голод. Організатором голоду був Сталін та його найближчий соратник по партії Молотов, який був посланий на Україну для заготівлі зерна для продажу на експорт на потреби індустріалізації. Примусовим методом у селян забирали останні залишки зерна та худобу в колгоспи.
Масштаби голоду були катастрофічні по усій Україні. В нашій сім’ї завдяки трудолюбивості моїх батьків голод відчувався набагато менше, ніж в селі загалом. В сім’ї, яка складалася з п’яти чоловік не було трагічних випадків. Моя сім’я вижила завдяки непосильній праці та єдиній корові, на відміну від інших жителів села, серед яких були розповсюджені навіть випадки канібалізму. Особливо важкою була зима 32–33 років, яка принесла найбільшу кількість жертв. Найбільше страждали діти і люди похилого віку. На відміну від голоду 1921-1923 та 1946-1947 років, голод 1932-1933 років був штучно спланований. Україна втратила мільйони жертв, а в цей час СРСР експортував найбільшу кількість дешевого зерна за демпінговими цінами в країни Європи та США.
Ліщенко
Петро
Семенович,
під час голодомору проживав
у селищі Меджибіж
Деражнянського району
теперішньої Хмельницької області,
нині мешкає у селі Великий Глибочок
Під час голодомору 1932-1933 років проживала з батьками і сестрами. Батько — Ліщенко Семен Гнатович, 1898 р. н.; мати — Ліщенко Анастасія Іванівна, 5.04.1902 р. н.; сестри — Ліщенко Катерина Семенівна, 7.12.1926 р. н.; Ліщенко Лідія Семенівна, 14.02.1934 р. н.
Батько був швець і сім’я вижила. Голод у нашому селі був, але вижити можна було. У селі була річка, ловили рибу, близько був кордон із Західною Україною, то люди пробиралися туди і вимінювали речі на хліб. У селі жило багато євреїв, вони мали продукти, а люди в них робили і за те їм давали продукти.
Ловчий
Іван
Антонович,
під час голодомору проживав
у селищі Народичі
теперішньої Житомирської області,
нині мешкає у селищі Довжанка
Я пережив це страшне лихоліття, спогади від якого залишаються на все життя. Пригадую, як люди пухли і помирали з голоду. Лютував тиф. Не даючи собі ради, дехто сходив з розуму. Багато просили милостиню, жебракували. Але що можна було їм дати, якщо самим не було чого покласти до рота.
На колгоспних полях, якщо залишались колосочки, чи якась картопля, то їх приорювали. Не давала тодішня влада ні зернинки підібрати. Кого ловили, то били, вивозили.
Над людьми знущались, як могли, морили голодом, а скирти обмолоченого хліба лежали попід залізницею, мокли під дощем, поїдались птахами.
У кого була корова, то вважалось за велике щастя. Бо рятувались отією краплею молока.
Страшно подумати, що тоді творилось. Та створений штучно голод, не зламав нашого народу. Він вижив, витерпів. І житиме вічно.
Макаренко
Василь
Григорович,
під час голодомору проживав
на території теперішньої
Чернігівської області, нині
мешкає у селі Великий Глибочок
На мій погляд, крім наукових відкриттів, як атомна енергія, освоєння космосу, комп’ютеризація всього суспільства тощо в 20 сторіччі потрібно відмітити голодомор в Україні в 1932–1933 роках і небачену по розмірах Другу світову (для нас Велику Вітчизняну) війну.
Мені, людині, якій скоро виповниться 80 років, особисто прийшлося пережити голодомор і війну. Мені тоді було 10 років.
Сам я родом із Чернігівщини, області України, яка найбільше постраждала від голодомору і страхіть війни.
Що таке Чернігівщина? Коли їдеш потягом Київ–Москва, то залізниця розтинає область на ліву і праву частину. Ліва це ліси і болота річок, права — рівнина, чорнозем. Перед війною це був багатий хлібний край, а ліва — партизанщина Федорова під час війни.
Несприятлива весна 1932 року майже зовсім не дала урожаю зернових. Всі запаси, які зберігались раніше, були забрані спецзагонами і повністю вивезені за межі області. З кожним днем збільшувалося тих, хто приїхав забрати все до зернини. Мало хто оберігся революційних трусів. Села, і Курінь в тому числі, з кожним днем відчували біду. Робили в підвалах засіки із посівматеріалом, картоплею тощо.
Восени 1932 року населення стало піднімати голос проти, а такі хитрі політики, як єврей Каганович Л. М. стали заганяти всіх у колгосп, чого більшість не хотіла. Він приписав більшості статус куркуля і став готувати їх на біломорський канал. Але більшість людей рятувалася від переселення. Вони вибрали, що краще жити в землянках, ніж їхати на край світу. Мого батька теж обідрали як мокру курку. Забрали стодолу, більшу частину сараїв. Готувалось місце під землянку.
А голод наступав, робив свою справу. Важкі дні настали глибокої осені 1932 р., коли до голоду додався і холод, а смертельні — 1933 рік до Павла і Павла. Нічим було заповнити організм, заставити функціонувати в ньому кров, битися життя. Літом люди їли трави, сушили кропиву, щавель тощо подрібнювали їх, робили вроді котлет і їли. Але вони були безкалорійні — пусті. Всі чекали Петра і Павла. Це дні, коли на Чернігівщині можна було з’їсти кусочок справжнього хліба. Та до них ще треба було дожити.
І ось у ці важкі часи сталінські сатрапи пригадали про «торгсіни» (торгівля золотом). Я залишився жити, бо мама продала близько 25 одиниць золотих виробів, одержаних у придане.
Моє село велике. Були організовані групи, щоб хоронити померлих. А їх було — ніхто не знає. Цілі вулиці вимирали. Мені пощастило. Один із похоронщиків помітив, що в мене ноги і руки ворушаться і переложив до гурту, де лежали ще живі. Просто випадковість. Найважчими місяцями були березень-травень. Що залишилося в пам’яті, крім вище описаного. В кінці квітня нас повезли на озеро, що біля Батурина, ловити рибу і їсти її. Пам’ятаю, запрягли коні у культиватор і тягнули. От так і попадався карась. Але це було небезпечно.
Хто не бачив і не пережив голоду просто важко передати все бачене. Голод це не війна. Голод — це страх. Голод — це жива смерть. По справжньому її можна передати за допомогою кінозасобів. Мені приходилось по 7–10 днів бути голодним на війні. Але це порівняно дрібниці.
Моє село, де я пережив голодомор 1932–1933 років і раніше було багатим, радісним, співучим. Всі ті хто переживав голодомор і залишився живим, завжди скрізь з теплотою до померлих і з жорстокою ненавистю проклинають сталінізм, який штучно, навмисне створив голодомор на багатій Україні в 1932–1933 роках.
Ми, ті, хто на власному житті відчули голодомор, назавжди проклинаємо тих, хто його створив.
Ми виступаємо за те, щоб наш український народ розквітав у щасті і багатстві, нам є чим гордитись і пишатись. Наша Україна, наш рідний дім щасливий і багатий. Закликаю жити так, щоб нас поважав світ!
Слава Україні!
Мельничук
Володимир
Васильович,
під час голодомору проживав
у селі Беллаї
теперішньої Хмельницької області,
нині мешкає у селищі Козівка
У 1932 році в нашій сім’ї нараховувалось 12 чоловік. Врожай цього року був гарним. Але по селі згодом почали їздити посланці з району в кількості 30 чоловік, які спеціальними щупами вимітали все до кожної зернини. Наша сім’я вижила завдяки корові. Мама пекла коржі, змішані із зібраної навесні картоплі з кукурудзинням. Тато голод пережив і помер в 1934 році. Сестра моєї мами померла на городі, заївшись землею, тому що шукала картоплю на горді.
Одні підводи вивозили до міста відібране в селян продовольство, а інші вивозили мертвих на цвинтар, де їх ховали в спільних могилах.
Наша сусідка, коли мама до неї постукала крикнула: «Чекай я ще своїх дітей не зварила». Вона зварила двох своїх дітей віком 3–4 роки.
Сусід з іншого боку був заможнім господарем і нікої з тої бригади не пускав до свої хати, взявши до рук сокиру. Його вивезли із села і про нього дотепер нічого не чути.
Жінки були більш витриваліші за чоловіків.
Мізьолик-Криворучко
Людмила
Трохимівна,
під час голодомору проживала
у селі Більковці
Коростишівського району
теперішньої Житомирської області,
нині мешкає у селі Великий Глибочок
Під час голодомору 1932-1933 років проживала з матір`ю, братом і сестрою. Мати — Криворучко Ганна Сергіївна, 1892 р. н. (батько — Криворучко Трохим Ониськович, помер до 1930 року), сестра — Федора 25.11.1923 р. н., брат — Павло 1926 р. н.
Сім’я виживала за рахунок збору листя, лободи, варили і їли. По дорогах лежали мертві тіла, яких підбирали підводи і потім цих людей хоронили.
Онипко
Зеновій
Петрович,
під час голодомору проживав
у селі Нападівка
Липовецького району
теперішньої Вінницької області,
нині мешкає у селі Дичків
Під час голодомору 1932-1933 років проживала з батьками і сестрою. Батько — Онипко Петро Андрійович 1906 р. н., мати — Текля Омелянівна 1908 р. н., сестра 1933 р. н. Дядько робив головою колгоспу.
Сім’я займалась сільським господарством. Мали порося, курей; купляли зерно на базарі, варили бараболю. Пекли печиво з зерна і продавали. Садили бараболю, працювали на землі у других, багатших за себе.
Гіршого ніж голодомор немає. Багато людей повмирало.
Павловська
Мар’яна
Полікарпівна,
під час голодомору проживала
у селі Цвітне
Олександрівського району
теперішньої Кіровоградської області,
нині мешкає у селищі Ігровиця
Пам`ятаю, одного ранку 1929 р. до нас прийшли і сказали, що сім’ю виселяють. Взяти для сім’ї 32 кг вантажу. На станції Шестиковка майже половину сімей села погрузили в товарні вагони і повезли в Архангельську область. На станції Плісецьк всіх повели у бараки, які вже були збиті з дощок. Було дуже холодно. Люди хворіли і помирали.
Хтось написав листа до Сталіна, що дуже гинуть діти і прийшла відповідь, що якщо в когось залишилася родина то можуть дітей забрати.
З нашого села приїхав чоловік і забрав нас дітей в село Цвітне. Я жила у діда своєї матері Пасічника Михайла Григоровича.
Дід мав 80 арів землі і ми всі працювали разом. В 1932 році, коли здали державну поставку, через місяць знову принесли повідомлення ще стільки здати. Люди здавали все, що могли, бо боялися щоб їх не забрали. Дехто закопав трохи зерна, то ночами мололи на жорнах і пекли паляниці, а хто не мав, то змушені були голодувати. Страшно було поглянути на людей. Пам’ятаю, що біля річки росли дерева і на листі була мошка. Люди рвали ці листки, обжарювали і їли. Їли все, навіть кінський кізяк.
Одного разу я з подружкою пішла в ліс. Бачимо жінка копає яму і поклала туди своїх двох дітей, які ще були живі. Вона сказала нам, щоб ми не боялися, бо вони все одно помруть і не буде кому поховати. Село, як вимерло. Будинки стояли пустками, бо половину населення вивезли, а решта помирала з голоду. Ми всі вижили, бо дід мав трохи захованого зерна і ми так перебивалися. Я не бажаю нікому пережити таке.
Пащуля
Марія
Аврамівна,
під час голодомору проживала
у селі Прачі
Борзенського району
теперішньої Чернігівської області,
нині мешкає у селищі Велика Березовиця
Під час голодомору 1932-1933 років проживала з батьками і братом. Батько — Лісовий Аврам Миколайович, мати — Лісова Афанасія Миколаївна, брат — Лісовий Дмитро, 1918 р. н. Запам’яталось, як ходили з сільської ради і з комори забирали все, що було, навіть зривали підлоги і шукали, чи не має що заховано. Їли замість хліба паляниці — змішана полова з конюшини і висівки. Люди вмирали біля дворів.
П’ятківська (Гордієнко)
Людмила
Федорівна,
під час голодомору проживала
у селі Нижні Серогози
Нижнесерогозького району
теперішньої Херсонської області,
нині мешкає у селі Дичків
У нашій сім’ї станом на 1932–33 рр. були батько, мати, дід, бабця (батьки моєї мами). У них були, крім моєї мами, ще п’ятеро дітей. Я з мамою жила у діда, який на той час мав свою господарку, працював сам, а діти працювали у наймах у євреїв у місті Мелітополі.
Умови життя були тяжкі, бо все, що мали, позабирали: всю господарку знищили, а діда і нас виселили з Нижніх Сірогоз до Агаймани. Харчувались тим, що росло на городі. Крадькома збирали колоски, мололи на ручних жорнах, добавляли до них насіння лободи, інших трав і так їли.
Давали як могли собі раду, щоб вижити. Пам’ятаю як багато наших сусідів-односельчан їхали в міста в пошуках якої-небудь роботи заради шматка хліба.
Радченко
Клара
Яківна,
під час голодомору проживала
у селі Шишаки
Шишацького району
теперішньої Полтавської області,
нині мешкає у селі Великий Глибочок
Під час голодомору 1932-1933 років проживала з батьками — Радченком Яковом Єлисеєвичем, 20.10.1898 р. н.; і Радченко Олександрою Дмитрівною, 6.05.1895 р. н. та братами — Данилом, 26.04.1920 р. н., Віталієм, 18.01.1925 р. н., Юрієм, 1932 р. н.
Помер під час голоду найменший брат Юрій. Вижили ми за рахунок того, що батько працював фельдшером. А у селі був сильний голод, пухли люди з голоду і помирали масово, дехто виживав, а більшість помирали. Знаю з розповіді батьків, а самого голоду не пам’ятаю.
Росохата (Швець)
Надія
Панасівна,
під час голодомору проживала
у селі Куниче
Крижопільського району
теперішньої Вінницької області,
нині мешкає у селі Петрики
На час голодомору в Україні мені виповнилось 11 років. Батьки були в числі перших, хто вступив у колгосп. Жили дуже бідно. В сім’ї було семеро дітей — четверо хлопців і троє дівчат: Емілія, Сава, Дорохтей, Станіслав, Василь, Зоряна, Надія.
До вступу в колгосп сім’я користувалася двома моргами поля. Під час голодомору від нестачі кормів здохла корова. Це вже було справжнє лихо. Від постійного недоїдання опухли ноги. Харчувалися лободою і мерзлою картоплею. В селі був випадок людоїдства. Моя сім’я вижила за рахунок допомоги брата, який служив в армії надстроково, де виділялися пайки продовольчих товарів...
Саранча
Поліна
Андріївна,
під час голодомору проживала
у селі Ільченково
Токмацького району
теперішньої Запорізької області,
нині мешкає у селі Великий Глибочок
Родини не пам’ятаю, виховувалася в дитячому будинку, потім мене всиновили. Під час голодомору жила в цих батьків, але не знаю їх біографії, бо потім пішла від них. Батько — Саранча Андрій, мати — Саранча Парасковія Григорівна. У нас ніхто не помер. Я вижила, бо працювала в колгоспі, а там давали пайок — якусь баланду і 300 грам хліба, то можна було вижити.
Семенина-Михайличенко
Ніна
Кононівна,
під час голодомору проживала
у селі Пасіки
Змієвського району
теперішньої Харківської області,
нині мешкає у селі Великий Глибочок
Я народилася в селі Велика Гомільша Зміївського району, але в 30-х роках нашу сім’ю розкуркулили і з 1930-го по 1943 р. я проживала в с. Пасіки того ж району. В сім’ї було нас п’ятеро: я, брат Павло 1921 р.н., брат Микола 1928 р. н., мама — Михайличенко Ольга Олександрівна — 1898 р. н. та батько — Михайличенко Конон Михайлович 1890 р. н.
У 1932 р. батька забрали насильно на роботу в Донбас. Брата Миколу мати залишила в Харкові в 1932 р., бо вижити неможливо було. Його сліди загубилися. Ми ходили в ліс збирали жолуді, кислиці, грушки гнилі вибирали з-під снігу. Жолуді товкли в ступі, кислиці мололи, а як муку використовували тирсу з осики.
В 1934 році померла мати, через виснаження від голоду.
Весною 1932–33 років ми збирали лободу, щирицю, варили і їли.
Стахів
Ганна
Якимівна,
під час голодомору проживала
у селі Сидори
Глобинського району
теперішньої Полтавської області,
нині мешкає у селі Лучка
Народилася я в селі, яке загубилося в полтавських степах на відстані 15 км від районного і 160 км від обласного центру. Село нараховувало біля 70 дворів, населення небагато, зате після голодомору залишилося три цвинтарі.
Мені тоді було 1,5–2 роки, подій я не пам’ятаю, зате з розповідей батька знаю багато. Наша сім’я небагата, у батьків було три гектари поля, свій кінь, господарський інвентар і був новий будинок, покритий бляхою, що в той час було рідкістю.
Почалася колективізація. Батьки зразу не хотіли іти до колгоспу і нас розкуркулили. Забрали все до найменших дрібниць. Залишили сім’ю без надії на виживання. Троє малих дітей і четверо дорослих. Невдовзі померла бабуся, за нею татова сестра. Не було чим накрити дітей, а головне — як підтримати сім’ю? І чим? Батько, весь набряклий від голоду, пішов у Білорусію, щоб хоч трохи виміняти харчів. Для матері настали чорні дні. Майже кожної ночі приходили будили нас, матір ставили серед хати з розпущеною косою в нічній сорочці і допитували де чоловік, де заховали зерно, знущалися з дітей. Вижили ми дивом, завдяки нашій матері-козачці. Цілі сім’ї вимирали з голоду, а на городах уже наливалося колосся жита і пшениці. Нікому було збирати. Мама вночі нарізала колосків, висушувала в печі, запрягала коня і їхала на хутір до діда, там змолола і до ранку спекла нам коржиків. У діда, який жив на відстані 3-х кілометрів, був млин-вітряк. Вимирали цілі сім’ї, не було кому ховати людей. З трудом відвозили на цвинтар і кидали до одної ями. Ми, діти, вижили тільки завдяки колоскам, з яких ми витягали зернятка і їли їх. Найтяжче прийшлося мамі. Повернувся батько з Білорусії, стан його був дуже важкий, на межі смерті. Мама витягла і його з лабет смерті. І тоді подала заяву до коргоспу. Віддала решту, що мала: землю, коня, весь інвентар. Почалася друга кабала.
Я була найменшою в сім’ї. Мама розповідала, що я сиділа на печі, вибирала зернятко за зернятком і їла їх. Батько лежав прикутий до ліжка, не вставав, надії на життя не було. Одного разу сказав: «щоб хоч те найменше померло». Та так вийшло, що ми обоє вижили. Страшно тепер подумати, до якого відчаю треба довести людину, щоб таке побажати своїй дитині.
Я вже 51 рік живу в Західній Україні та коли буваю в селі, де я народилася і виросла, відвідую цвинтар і віддаю шану тим людям, які загинули під час голодомору і тим, які вистояли, але вже і їх нема в живих.