Богдан Лановик Микола Лазарович Роман Матейко

Вид материала

Содержание

Нововодолазького району
Божедарівського району
Гордищинського району
Ляховецького району
Ізяславського району
Фарина (Семенюк)

Подобный материал:

1 ... 14 15 16 17 18 19 20 21 ... 36

Ніна

Степанівна,

під час голодомору проживала

у селі Бражники

Нововодолазького району

теперішньої Харківської області,

нині мешкає у місті Ланівці

Я пережила голод у 1933 р., наша сім’я була велика: дідусь (батько мами), бабуся (мамина мама), мама моя, батько, брат мамин і я. Всі хотіли їсти, але не було нічого. Варили з кропиви суп, з лободи, молочаю і так їли. Дідусь був пухлий, але ми всі його доглядали. Я не знаю, хто нас врятував. Голодомор пережила вся наша сім’я. Ніякої допомоги ніхто не давав, бо не було з чого. Багато людей померло, бо не було що їсти, вижили на рослинах. Пережили також війну 1941–1945 рр.

Тепер страшно згадувати про це. Я закінчила Харківське педучилище в 1946 р., була направлена на роботу в Західну Україну, колишній Гримайлівський район. З 1959 р. проживаю у Ланівцях.

Гуцалова

Євгенія

Дмитрівна,

під час голодомору проживала

у селі Адамівка

Божедарівського району

теперішньої Дніпропетровської області,

нині мешкає у місті Ланівці

Я народилася у місті Кривий Ріг Дніпропетровської області в сім’ї військовослужбовця.

У тридцяті роки батька, як двадцятип’ятитисячника, направили на «укріплення» села. У 1932–1933 роках разом з батьками, братом та сестрою проживали у селі Адамівка Божедарівського (нині Щорського) району Дніпропетровської області.

Що пам’ятаю? Смертельних випадків було два. Голодні двоє старик із його дружиною, потеребили колоски, наївшись, одержали заворот кишок. Пам’ятаю, що пухлі були.

За рахунок чого вижили? Батько був головою колгоспу. Не дивлячись на суворі вимоги здачі поставки, він разом з активом села створив невеликий резерв зерна (за що, не пам’ятаю в якому році, позбувся партквитка), актив ходив, розносив їжу, яку варили активісти, крім того на полях ловили ховрашків (вони жили в норах, то їх водою виганяли звідти) цим м’ясом підсмаковували їжу, також було організоване харчування школярів у школі.

Наступного року був дуже великий врожай, батько на допомогу поїхав у м. Кривий Ріг, звідти його послали в села, привіз багато людей, які і самі заробили і допомогли колгоспу.

Перші колоски пішли на харчування людей, багато за один раз їсти не можна було, то актив розвозив у кожну хату ріденьку затірку, я сама роздавала з дівчатками таку їжу.

За збереження людей, крім від них щирої вдячності, за кращого голову колгоспу, мого батька, писала і Дніпропетровська обласна газета "Зоря".

Пригадую один випадок. Сидимо біля примуса, жаримо ховрашків, зайшов начальник політвідділу Жайповський, спитав за батька, а його не було, бо полаявся з мамою за те, що сім’я не має чого їсти, взнавши про це Жайповський поїхав і зразу подзвонили, щоб він на другий день з’явився на бюро райкому, де було пред’явлено, чому він, як голова колгоспу, не забезпечив свою сім’ю харчуванням, мол, що ти за голова, і коли батько відповів, що керівник повинен думати за громаду, в склад якої входить і його сім’я, йому за цей патріотизм винесли догану так, що ми жили, як всі.

Демиденко (Петренко)

Ніна

Сазонівна,

під час голодомору проживала

у селі Будо-Орловець

Гордищинського району

теперішньої Черкаської області,

нині мешкає у місті Ланівці

Я під час голодомору 1932–1933 рр. проживала у селі Будо-Орловець. У 1933 році мені виповнилося 8 років. Сім’я наша складалася з 9-ти осіб: 4 брати, 3 сестри і батьки. Перед голодомором брати виїхали учитися до Києва, як обдаровані діти, де і поступили у робфак і були на державному утриманні, успішно закінчили і поступили в інститут, який закінчили з успіхом.

Розпочався 1933 рік, у хаті залишилися мізерні залишки картоплі, які і допомогли дожити до квітня місяця, далі трава, лобода, кропива, при такому харчуванні батько лежав до червня місяця. Опух, як колода, і в червні місяці помер з голоду. Опікуном нашим залишилася наша мама, яка, падаючи без сил, варила нам бур’ян, а ми лежали, зовсім не мали сили допомогти. Так ми дочекалися червня місяця 1933 р., далі підтримували нас вишні, що почали стигнути, а далі у жнива ходили ми у поле збирати колоски. Мама виминала, провіювала і варила це зерно, від якого ще гірше хворіли. Організм був виснажений, але вижили. Під час голодомору було намірено знищити націю, робили все, аби скоріше вимер народ. Млини зруйнували, хоч і не було що молоти, але якось на колосках люди виживали. Люди робили жорна, які також знищували, розбивали, коли люди мололи і їх застали біля жорен, то відбирали ту крихту зернят і били. Люди були у великому страху, плакали і від жалю вмирали на місці. Жорна розбивали на дрібні кусочки.

Хоронили людей групами, закручували у рядна і кидали у ями. Така ж доля і нашого батька, у рядні вкинули у яму і загорнули. Помер батьків брат Демиденко Іван і четверо дітей. Старшому синові було уже 20 років. Люди їли людей і малих дітей своїх, але до тих людей було страшно зайти і подивитися на ті ходячі і лежачі трупи.

У 1985 році я поїхала подивитися на ті могили, які не були могилами, а горбочки землі площею півгектара. Страх мене взяв ще гірше, згадала 1933 рік, після якого не відбулося практично ніяких змін за 50 років. Хати старі повлазили в землю, на нашій садибі лежить купочка глини із розваленої хати. Я там змогла витримати лише добу.

Згадую, що коли ходили збирати колоски, нас там ловили і кидали у підвали.

Я вважаю, що це хотіли знищити націю.

Конюхова (Мельник)

Марія

Мефодіївна,

під час голодомору проживав

у селі Довгалівка

Ляховецького району

теперішньої Хмельницької області,

нині мешкає у місті Ланівці

У 1932 році мені було 9 років, тоді почався великий голод, не було що їсти. Люди дуже були голодні, виснажені, дуже пухли з голоду і вмирали. Згадую, як на весні не було що їсти і моя мама варила нам такий суп з лободи і кропиви, зовсім пісний. Я і мій старший брат їли цей суп, животи були повні, а їсти весь час хотілось і не було де що взяти, бо забрали все зерно, забрали корову і свиню, залишились без нічого, а ще пам’ятаю, що були дуже великі податки. 150 кг м’яса, 200 шт. яєць і грошовий податок, а грошей не було зовсім де заробити, колгоспів ще не було, бо їх саме засновували, в людей забирали худобу, зерно і так організовували колгоспи. На роботу мама ходила, але нічого не заробляла. То було жахливе життя. У ті роки в кожній сім’ї було велике горе: діти, старі люди пухли з голоду, кожен день на вози забирали і вивозили на кладовище, люди весною ходили по полі і збирали мерзлу і гнилу картоплю і так їли. Пам’ятаю, що мама варила ще таку фарамужку: на воду засипала трошки муки і виходила така їжа, ходили на поле, де мама посадила картоплю, видирали її з землі, щоб хоч що-небудь поїсти, а як на городі було посіяне жито, то я з мамою рвала колосочки ще зеленими, сушили, на жорнах мололи і пекли такі коржі, мама давала нам по шматочку. Жито було ще не спіле, мука зелена, але ми голодні були, то ті коржі були дуже смачні. Пам’ятаю, що в нашого сусіда була велика сім’я (8 душ), вони забили свого собаку і з’їли.

Таке жахливе життя було по всіх селах, по хатах ходили чужі люди, просили, щоб хтось хоч що-небудь дав з’їсти, поїздом приїжджали здалека і ходили по полях, збирали гнилу, мерзлу картоплю і помирали під плотами і на полях. А ще було так, що хтось десь щось сказав про голод, то уже забрали і вивозили в Сибір, чи хтось не хотів писати заяву в колгосп, зразу ставав ворогом народу, його теж вивозили в Сибір. Тяжко таке згадувати.

А вже коли були жнива, як зібрали на полях хліб, багато після збирання залишалося колосків жита чи пшениці, ячменю. Діти, в тому числі і я, ходили з торбинками збирати ті колоски, але у селі було багато «уполномочених» людей з району, які їздили по полях і забороняли збирати ті колоски. Мене також зловив один «уполномочений» і дуже побив палицею по спині, і ще інших дітей. Це було жахливо. А якщо на полі застануть молодих людей, що збирають колоски, то штрафували або і судили. Це істинна правда, що за 5 кг колосків засудили жінку на 3 роки тюрми, а в неї 6 душ дітей було і чоловік хворий. Вони цю жінку просто з поля забрали і до дому не пустили, а відразу в районну міліцію, де дали 3 роки позбавлення волі. А ще була обов’язкова підписка на позику, 400 рублів з двору, а де ж тих грошей взяти, як їх нема де заробити. Люди відмовлялися, а представники району зачиняли в сільській раді і проголошували ворогом народу, зразу забирали і судили. Багато було агентів, шпигунів із своїх людей, бо їм давали гроші і пайок в НКВД, а вони всіх видавали, якщо десь щось сказав, що незадоволений Радянською владою. Тоді вся молодь почала виїжджати в міста, бо міста розростались, а село було знищене до останнього.

Софронюк

Гордій

Антонович,

під час голодомору проживав

у селі Пиріженці

Ізяславського району

теперішньої Хмельницької області,

нині мешкає у селі Передмірка

Пам’ятаю, що коли був малим, то сиділи з братами і сестрами на печі, де було розсипане зерно проса, прийшли якісь люди, стягнули всіх дітей на землю, в ту саму ряднину, яка була розстелена на лежанці, згорнули тих 2–3 відра проса і забрали. З-під пічки вишпортали останню картоплю, яка була залишена на насіння. Сусіди давали лушпиння з картоплі, коли мама варила їх, то ми їли, як зараз би ковбасу і усі хвалили (діти), що дуже добре. Весною усі діти, хто уже міг ходити, ходили по полях і збирали, що лишилося померзле чи не зібране.

У Велику вітчизняну війну знову довелося голодувати, навіть були змушені іти проситися на роботи в Тернопільську обл. Працював у господарстві одноосібника, в с. Передмірка, спочатку за зерно, передавав додому в Хмельницьку обл., сім’ї брата, той загинув на війні. Але пізніше за одяг і їжу працював. Там і лишився. Одружився.

Фарина (Семенюк)

Blog