Богдан Лановик Микола Лазарович Роман Матейко

Вид материала

Книга

Содержание

Рузаєвського району
Тульчинського району
Рокитнянського району

Подобный материал:

1 ... 11 12 13 14 15 16 17 18 ... 36

Олена

Павлівна,

під час голодомору проживала

у селі Чистопольє

Рузаєвського району

теперішньої Кокчетавської області Казахської РСР,

нині мешкає у селі Іванчани

Голодомор 1932–1933 рр. я згадую, коли я жила в Рузаєвці. Було нас шестеро дітей і батько з мамою. Двоє дітей забрала родина, бо в них не було дітей, а нас четверо лишилось вдома. Я, старша, і Валя ходили в поля збирати різні трави, часник дикий, щавель, варили різні відвари і пили їх. Траву, яка мала насіння, мама вдома терла, то з неї була паляничка або каша.

А ще ловили хом’яків, мишей, сусликів, псів, котів, вбивали їх, варили і їли, тим і жили.

Пізніше ми переїхали в село Сімоловка, там працював батько. Там вже давали один раз на добу пригорщу осипки з вівса, проса, з тої висівки варили відвар. Мама розраховувала на одного члена сім’ї 0,5 л води, то на нашу сім’ю мама брала 2,5 літри води і пригорщу тої висипки і такий був відвар. А від того відвару так кололо в горлі, що важко було ликнути. Одного разу молодша сестра Зоя вилила той відвар і батько з нервів вдарив її по спині, а ми ходили голі, щоб воші нас не кусали, і в сестри на спині тріснула шкіра, як батько її вдарив. Пам’ятаю, що батько плакав після того, як вдарив Зою і говорив: «За що я б’ю тебе, ти і так бідна, в тебе навіть крові немає». Бо там, де тріснула шкіра, навіть не вийшла кров.

Пізніше вже пекли хліб, але з чого був той хліб, не пам’ятаю, але він був дуже чорний, липкий. Але поживу напевне мав той хліб, бо коли діти почали його потроху їсти, то вже гралися, а після тих відварів тільки спали. У нашому селі була казашка, то вона ловила дітей і вбивала їх і варила, щоб вижити, бо псів, котів і інших звірів не вистачало. Під час голодомору я перехворіла черевним тифом і малярією, але все таки вижила.

Зборівський район

Михайлов

Дмитро

Андрійович,

під час голодомору проживав

у селі Сільниця

Тульчинського району

теперішньої Вінницької області,

нині мешкає у селі Оліїв

У 1929 році почалася колективізація. На кожному кутку (вулиці) села були створені штаби. Людей викликали туди і заставляли писати заяви про вступ до колгоспу. Тримали людей там добами. Хто відмовлявся, кидали до льоху.

Проводили насильну хлібозаготівлю. Виконав селянин один план, давали другий. Було гасло: «План до двору, а господар до дому». Добрих господарів зробили куркулями. Висунуте було гасло: «Знищимо куркуля, як клас, на основі суцільної колективізації!». У селян розбирали стодоли (клуні), хліви і будували стайні в колгоспах.

Були створені КНС (комітети незаможних селян). Ходили бригади активістів від хати до хати з залізними палицями і шукали захований хліб (зерно). Забирали останні продукти.

І от у 1933 році почався справжній голодомор: люди збирали (і я в тому числі) весною гнилу картоплю. Колотили її і пекли такі «млинці». Їли з проса шелуху, терли з липи листя, варили лободу, товкли порожні качани з кукурудзи.

Були в райцентрах відкриті «торгсіни» (магазини), де за золото можна було придбати продукти. Мати було понесе на ринок гарні хустки чи інші речі і принесе вузлик кукурудзяного борошна. Зварить т. зв. «белку», погодує нас (нас було троє) десь о 2-й год. дня і каже: «Лягайте спати». Де той сон візьметься, як хочеться їсти.

Люди ходили, як тіні: одні худі, як скелети, а ті, що споживали багато баланди (води), опухлі. Ноги у них були, як колоди, через шкіру світилася вода. Де сіла людина, вже не піднялася. Була викопана на цвинтарі яма, і туди звозили мертвих. Заповнили яму, тоді засипали. Хоронили без труни і без священика. Церкви закривали, священиків вивозили на Соловки.

Я вже ходив до третього класу. Сидиш за партою, а в очах іскри пливуть. По селу ходили поговірки: «Ходить Антон понад річку — виконує п’ятирічку, а Петро дивиться у вікно — не виконаю все одно», «Тато в созі, мама в созі, ходять діти по дорозі. Нема хліба, нема сала, бо совєтська власть забрала». Або — «Прийди, Сталін, подивися, як колгоспи розжилися — хата раком, шопа боком, ще й кобила з одним оком».

Голод продовжувався і в наступні роки — до 1935-го. Їли все — котів, щурів і інше. У сусіда здохла свинка. Закопав, а на другий день подивився — яма пуста, хтось викопав.

Ось такі були ці роки. На селі весь цей час не чути було пісень, не було весіль, а лише похорони.

З осені 1935-го вже потроху почало оживати село.

А в березні 1947 року я демобілізувався з армії. Вдома у матері в льоху було десь 100 кг картоплі, тільки на насіння, а не їсти. Булка хліба коштувала 200 крб.

Коли приїхав до Зборова (був направлений на роботу), то в Млинівцях на залізничній станції лежали голодні виснажені люди з Молдавії і Східної України.

Михайлова (Сиротенко)

Марія

Гаврилівна,

під час голодомору проживала

у селі Маківка

Рокитнянського району

теперішньої Київської області,

нині мешкає у селі Оліїв

У нашій сім’ї було четверо чоловік: батько, мати, я і брат. Жили непогано, трудилися на своїй землі. Та коли почали у селі зав’язувати колгоспи, настали голодні часи. Клуню розібрали колгоспні активісти і взяли до артілі, коня забрали. І хліб увесь вичистили з господарства під мітлу. Я з братом спала на печі, і мати сховала там під рядном трохи зерна (ніби сушилося воно там), то й те забрали.

Дякувати Богу, що якимсь дивом корову нам залишили. Ото корова і врятувала нашу сім’ю від голодної смерті. А людей у селі померло багато. І родину маминого брата Івана Косяка трагедія не обминула. Він переїхав з Росії у наше село з п’ятьма дітьми. Як почався голод, то одну дівчинку, Таїсу, взяла наша сім’я. Вона й вижила, а решта четверо дітей, що залишились з батьком, померли. Мамин брат, вже знесилений голодом, вернувся назад в Саратовську область. І теж залишився живим.

Ось такі страхіття довелось пережити. А в Зборівський район я приїхала після війни, направили сюди на роботу після інституту. До 1949 року працювала головним ветеринарним лікарем району.

Ракоча