Богдан Лановик Микола Лазарович Роман Матейко

Вид материала

Книга

Содержание

Благалівського району
Гельм’язівського району
Вовчанського району
у місті Ічня

Подобный материал:

1 ... 8 9 10 11 12 13 14 15 ... 36

Тамара

Василівна,

під час голодомору проживала

у селі Павлинка

Благалівського району

теперішньої Одеській області,

нині мешкає у селі Глібів

Під час голодомору 1932–1933 років я проживала з своєю сім’єю: матір`ю Меланією Омелянівною, 1905 р. н., батьком Василем Федоровичем, 1903 р. н., сестрою Галиною з 1925 р. н. У цей час я ходила в перший клас. Сім’я проживала бідно. З дому все позабирали, навіть глечики. На той час у нас був колгосп, мама працювала в колгоспі. Було таке, що цілий тиждень ми пили воду і на тиждень на всю сім’ю був один малай. Мама змушена була в колгоспному полі взяти 2 кг мерзлих качанів кукурудзи, щоб вижила сім’я, за що її арештували на 10 років тюрми і вивезли в Мордовію. У нас був штучний голод, урожай з полів зібрали, але все вивозили. У селі не залишилося нічого. Односельчани помирали з голоду. У їжу вживали траву.

Заліщицький район

Семаник (Ступацька)

Євдокія

Федорівна,

під час голодомору проживала

у селі Підставки

Гельм’язівського району

Полтавської (тепер Черкаської) області,

нині мешкає у селі Іване-Золоте

Я пережила голодомор 1932–1933 років, як і багато моїх земляків. Хоч була ще мала, але пам’ятаю це страхоліття. Наше село не дуже велике, але цей голодомор забрав десятки сотень людей. Вимирали цілі сім’ї, часом ще живі грудні діти повзали по мамах і гірко плакали, поки і самі померли. Ніхто нікого не хоронив, ніхто нікого не оплакував, бо їх чекало те саме, вони не мали сили, бо були опухли. З колгоспу давали підводу, їздового (не дуже мудрого). Він їздив попід хати і забирав мерців на підводу, завивши мерця у верету. Навантаживши повну підводу, віз на цвинтар, скидав у готову яму і їхав за іншими; заповнивши яму, скидав у нову, заготовлену яму. Їли люди полову, бур’яни, листя липи, цвіт акації (на весні), дохлих коней, добували погнилі давні кагати картоплі. добували крохмаль, все, що можна їсти. Від голоду пухли, вмирали.

Я все це сама пережила і вся моя родина, всі майже були пухлі. Ніколи не забуду, як мої маленькі ніжки були пухлі, блистіли на сонці як склянки, а пекли, що не можна було ходити, а ми мусили з сестрами шукати їжу, бо мама була хвора, а тато був на роботі, хоч одержував дуже мало, якусь їжу, більше не знаю що. Дороги були вкриті пухлими людьми і трупами.

У нашому селі після голоду залишилося багато пустих хат, ніхто там довго не будувався, порозвалювалися будинки. Ніколи не забуду того, як тато зарізав свою рідну доньку, мою ровесницю. Де її мама була, не знаю, вони жили двоє. Це наш сусід, дядько Трохим, а донька Одарочка. Відрубав голову, м’ясо засунув у піч, а головку закопав. На знаю, чи він їв, але міліція прийшла, знайшла і забрала його і так ніхто не знає, де він дівся, а на тому місці ростуть бур’яни і до сьогодні.

У селі після голодомору залишилися сироти, яким вдалося якось вижити, бо ходили зі мною в школу. Для них відкрили дитячий будинок, у якому полишили дітей-сиріт з інших сіл, бо в нашому класі вчився «невідомий Сенька», бо він не знав свого прізвища, ні батьків.

Наша родина втратила багатьох, а найболючіше те, що голод підірвав здоров’я нашої мами і вона померла, і я росла разом з своїми сестрами сиротою. А це страшно.

Я тоді була ще мала, щоб знати все, що робилося, але розповідають, що напередодні голоду забирали в людей все: зерно, птицю, худобу під різними привидами і причинами. Цього страхіття не можна ніколи забути і зрозуміти, за що так жорстоко поводилися зі своїм народом. А сьогодні дехто хоче виправдати цей захід з власним народом. Треба або молодь знала цю гірку правду і більше не допустити цього.

Кольбєнко

Марія

Петрівна,

нині мешкає у селі Шипівці

Вся моя сім’я опухла, лежали безпомічні в хаті. Дві сестрички маленькі померли від голоду. Кожного дня по хатах забирали все нові трупи людей. Всюди лютували голод і смерть, страшні були часи.

Так звані «активісти» приходили до хати, забираючи все зерно, картоплю, м’ясо. Людей, які крадькома зрізали колоски чи викопували картоплю на колгоспному полі, тяжко карали. Одного чоловіка побили за 10 зрізаних колосків, який через деякий час помер від побоїв.

Всюди панував терор і приниження. Жінки і діти з роздутими животами, посинілі, ще дихали, але порожніми, позбавленими життя, очима дивилися на світ, не розуміючи — чому?, за що? хто винен?

Ті, хто пережив чудом зиму, весною ледве пересуваючи ноги, худі, як скелети, або болісно опухлі, вийшли, щоб «виконати більшовицький посівний план навесні 1932 року ударними тємпами».

Люди їли «хліб», зроблений з кропиви, «оладки», зроблені з другого виду бур’яну, кашу з іншого виду, суп з лободи. З’їдали собак, котів. Здичавілі тварини почали боятися людей. Люди варили і їли їх.

Ляшенко

Микола

Андрійович,

під час голодомору проживав

у селі Волохівка

Вовчанського району

теперішньої Харківської області,

нині мешкає у селі Солоне

Село, в якому я проживав, межувало з Росією. Мати обмінювала одяг в Росії на продукти харчування. Пам’ятаю, що весь час хотів їсти.

Левченко (Деркач)

Олександра

Семенівна,

під час голодомору проживала

у місті Ічня

теперішньої Чернігівської області,

нині мешкає у селі Буряківка

Я бачила, як пухли діти та дорослі, бачила багато трупів, які померли від голоду. Сама їла лободу, збирала жолуді та колоски по полі, гнилу картоплю.

Від голоду померла моя бабуся та двоюрідна сестра. Люди говорили, що більшовики молоко, цукор, зерно скидали в ріки, а людям не давали. Ходили люди по селах і міняли дорогі речі за картоплю та жменьку зерна або муки, а хто мав що їсти, від них забирали продукти, а їх вивозили в Сибір.

Збаразький район