Богдан Лановик Микола Лазарович Роман Матейко

Вид материала

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 36

У подібному дусі висловлювався і Лазар Каганович. Коли під час його промови на січневому (1933 р.) об`єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) один із учасників кинув репліку про те, що в селах «уже людей почали їсти», він цинічно відповів: «Якщо ми дамо волю нервам, то їсти будуть нас з вами… Це буде краще?..»

Сталін у ті трагічні місяці небаченого в історії голодомору спромігся визнати публічно тільки «харчові труднощі в ряді колгоспів». У промові на організованому партапаратом Всесоюзному з’їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933 р. він цинічно, заспокійливо заявив: «В усякому разі порівняно з тими труднощами, що їх пережили робітники років 10—15 тому, ваші нинішні труднощі, товариші колгоспники, здаються дитячою іграшкою».

Незважаючи на те, що радянське керівництво категорично заперечувало факт голодомору в східноукраїнському селі, правдива інформація про цю трагедію появилася на сторінках закордонної преси. Наприклад, 29 березня 1933 року британські та деякі американські газети вийшли із заголовками «Голод в Україні», «Росія охоплена голодом», «Хліба, ми голодуємо». Це були слова Ґарета Джоунса, молодого британського журналіста, що повернувся з Радянського Союзу. На прес-конференції в Берліні він заявив, що мільйони гинуть від голоду в Україні, на Північному Кавказі та в Казахстані. «Я пройшов через села і колгоспи, — відзначав британський журналіст. — Звідусіль чулося лише: ми не маємо хліба, ми помираємо». Його повідомлення було першою не анонімною згадкою про голод.

У цей же час Малькольм Маґґерідж, інший британський журналіст, на сторінках «Манчестер ґардіан» поділився з читачами враженнями від поїздки по Україні і Північному Кавказу. У трьох своїх статтях він описував страхітливі сцени голодної смерті у Радянському Союзі (до речі, після першої з них іноземним журналістам було заборонено їздити в реґіони, постраждалі від голоду). Проте із побоювань за своє життя М. Маґґерідж не підписувався, а тому читачі і не дуже довіряли цим повідомленням.

Не до кінця повірили вони і Ґарету Джоунсу, хоча він говорив правду. І як було повірити, запитує журналістка Марія Щур, якщо перед тим відомий експерт, кореспондент «New York Times», що провів 11 років у Москві, лауреат найпрестижнішої журналістської нагороди США — Пуліцерівської премії Волтер Дюранті (зараз його посмертно намагаються позбавити цієї нагороди) заявляв, що «Сталін найвизначніший політик сучасності», і що голоду немає. А навіть якщо мільйони і гинуть з голоду, то «неможливо зробити омлет, не розбивши яєць», а крім того, це ж «були лише росіяни», цинічно говорив лауреат. У той самий час відомий британський письменник Бернард Шоу повернувся з Росії і писав, що не бачив там «жодної голодної людини, молодої чи старої». Аналогічно повівся лідер радикальної партії Франції Едуард Ерріо, який двічі обирався прем`єр-міністром своєї країни. Побувавши в Україні у серпні—вересні 1933 року, він заявляв, що не побачив там жодних ознак голоду, і тому засудив ті статті, в яких йшлося про голодомор 1932—1933 років.

На думку дослідників, така цинічна позиція провідних західних громадських діячів та журналістів пояснюється, з одного боку, тим, що в СРСР їх просто обманювали, показуючи не звичайні селянські садиби, а своєрідні демонстраційні комплекси, а з другого — вони самі свідомо замовчували події початку 1930-х років в Україні. «Під час великої депресії 1929—1933 рр., а особливо після приходу Гітлера до влади у Німеччині у січні 1933 р., — пише Ярослав Грицак, — вони (західні інтелектуали. — Авт.) виявляли сильні прорадянські симпатії і відкидали будь-яку критику СРСР як вигадки нацистської пропаганди. […] Подібно англійський та американський уряди мали докладну інформацію про голод, але не вважали за потрібне поширювати її, як довго це не зачіпало безпосередньо їхніх інтересів». Про те, що голодомор 1932—1933 років в Україні «залишався поза увагою більшості англійських русофілів», заявляв і видатний англійський письменник Джордж Орвелл.

Значно більше про голодомор знали в Західній Україні. Тим паче, що вже із зими 1932—1933 років тут почали з’являтися селяни-втікачі з радянського боку. Їх не зупиняли ні укріплений кордон, ні польські власті прикордонних воєводств, які робили все, аби зупинити потік біженців. Газета «Нова зоря» писала, що, якщо в 1931 р. кордон перейшло 324 родини, то у 1932 р. тільки за січень—березень — уже 359 родин. За словами втікачів, причиною переходу була «страшна нужда» в Україні.

«На весну 1933 р., — читаємо у спогадах Теодора Даниліва (Нова доба. — 1993. — 14 вересня), який тоді проживав у місті Бучачі, — майже ціле одне надзбручанське село перейшло річку Збруч, втікаючи перед голодовою смертю, і перейшло на територію Західної України. Мужчини, жінки, діти — голі, босі, простоволосі, як кажеться в народньому говорі.

Частину їх залишено в Чортківському повіті, а решту, душ так з 70, які прийшли до Бучацького повіту, розміщено по селах повіту, і з поміччю місцевого населення вони поволі загосподарювались.

Людей тих я бачив і з ними говорив тоді.

Коли у 1939 більшовицькі війська перейшли Збруч і зайняли Західну Україну, всіх тих людей більшовицькі власті вишукували і арештовували».

Про те, як удалося втекти з комуністичного пекла, згадує Марія Ковалик, яка під час голодомору проживала на хуторі Новачиха Миргородського району Полтавської області, а нині мешкає в місті Бучачі: «Мій батько, уродженець теперішньої Івано-Франківської області, в 1914 р. потрапив у полон до Росії і там одружився з полтавчанкою Килиною Симчук. У їхньому господарстві було трохи землі, були конячка і корова. Батько працював на Оріховському цукрозаводі столяром, а мати займалася господаркою, сплачуючи високі податки і здаючи контингенти хлібом.

Наприкінці двадцятих — на початку тридцятих років уже починали розкуркулювати хазяїв і вивозити до Сибіру їхні сім`ї. Батька поки що не чіпали, тому що він був підданим іншої держави, а також робітником. В 1932—1933 роках почалося викачування хліба, забирали все до зернини, не залишаючи нічого навіть для посіву. Поля залишалися неораними і незасіяними. Худобу забирали, щоб не було чим обробити землю. Люди починали голодувати, а в 1932—1933 роках поголовно вмирали з голоду…

Батько на той час уже почав виробляти документи, щоб виїхати до себе на батьківщину. Тільки нова біда: батька пускають, а мене і маму — ні, оскільки ми були громадянами Радянського Союзу. Скільки батько не писав, не їздив, але зробити нічого не міг. Тоді хтось йому порадив: ти виробляй собі документи одному, а сам бери в мішок хліба печеного, їдь під границю і там домовся тихенько з робочим, який працює на пограничній ріці, через яку переправляють рибу за кордон; якщо вдасться, то переправить тобі дружину з дитиною на той бік, де їх і зустрінеш, зійшовши з поїзда. Отже їдь поїздом, а дружина з дитиною нехай тебе провожають до кордону, де їх зустріне той чоловік, що має ними далі опікуватися. Так і зробили. Через ріку мене і маму переправили в бочці з-під оселедців. А 10 березня 1933 р. батько зустрів нас уже на польському березі».

Значну допомогу біженцям надавала «Просвіта». Її члени, відповідальні за цю справу, підшуковували прибулим притулок, діставали хоч якісь кошти, допомагали знайти роботу.

Про біженців час від часу сповіщала західноукраїнська преса. Так, 18 червня 1933 року газета «Діло» писала: «До канцелярії Народної Організації у Львові зайшов високий плечистий чоловік у лахміттях з проханням допомогти йому. Це був висохлий скелет, який вирвався від більшовиків. Бувший член УГА і УНР. В неділю втікачеві з Великої України зробило зустріч товариство «Воля». Слова його робили гнітюче враження... Після виступу робітник С. Грициняк вручив йому 5 злотих, Г. Андрієць теж 5 злотих і численні інші робітники клали свої гроші допомоги, а М. Матвіїв — робітник взяв його ночувати додому».

Отримуючи чимраз жахливіші відомості про штучний голодомор в УСРР, населення Західної України прагнуло хоч трохи зарадити страшному лихові. Все більшого поширення набувало збирання коштів для допомоги голодуючим. Започаткували цей рух священики панахидами за упокій жертв голодомору і в кожній проповіді закликами до пастви робити пожертви для рятунку братів за Збручем. Активно взялися до цього праведного труду численні громадські організації, передовсім Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), «Просвіта», Організація українських націоналістів, «Союз українок», «Рідна школа», українська кооперація...

Не стояла осторонь святої справи і Тернопільщина. Зокрема, активну діяльність розвинула колишня вчителька з села Денисів Тернопільського повіту, письменниця Іванна Блажкевич. Як директор Подільського союзу кооперативів, вона їздила по селах і проводила збори кооператорів. У Народній Книзі-Меморiалі «33-й: голод» вміщено спогад про одні з них, проведені в селі Драгоманівка (тепер Козівського району), яким поділився житель села Андрій Білий.

«Якраз на Різдвяні свята 1933 року, — згадував він, — приїхала до нашої Драгоманівки письменниця і громадська діячка Іванна Блажкевич і попросила зібрати людей. Говорила вона недовго, але щиро й запально. Її слова западали в душу і тому запам’яталися.

«Дорогі жителі Драгоманівки! — сказала вона. — Ви весело святкуєте Різдвяні свята, бо маєте що їсти й пити. А на Великій Україні голод, страшний смертельний голод. Дуже сумно й невідрадно в тих колгоспних селах, куди силоміць загнали людей. Діточки просять хлібця в своїх матерів, простягають до них маленькі худі рученята. А висохлі голодні матері нічим не можуть зарадити голодним діткам. Матері не мають в грудях молока для немовлят. Вони самі пухнуть з голоду, бо хліб і бараболю в них забрали.

Страшна картина в тих українських селах. Там люди вмирають з голоду. Вмирають нащадки славних запорозьких козаків, про героїчні подвиги яких гриміла слава по всім світі. Порожніють села на землі славного Івана Котляревського, безсмертного Тараса Шевченка, великого вченого, борця за правду народну Михайла Драгоманова, чиїм ім’ям назване ваше село. Я закликаю вас, кооператорів, допомогти хлібом вашим єдинокровним братам з Великої України, що тисячами вмирають з голоду щоднини. Вірю, що Драгоманівка однією із перших подасть допомогу».

Після тої запальної промови селяни відразу ж погодились дати хто по корцеві (центнеру), хто два. Відразу ж було складено список жителів із зазначенням пожертви. А Микола Гарматій пообіцяв навіть повезти фіру зерна до кордону на Збручі, щоб особисто віддати хліб голодуючим».

За словами відомого українського історика Миколи Литвина, архів Комітету рятунку України, який у роки Другої світової війни був вивезений зі Львова, але не доїхав до Німеччини і нині зберігається в Бібліотеці Народовій у Варшаві, засвідчує немалі збірки грошей практично у всіх галицьких містах і селах. Прилучилися до цієї благородної акції й такі ж комітети в Берліні, Брюселі, Софії, Бухаресті, Празі, а також за океаном.

Як особисту трагедію сприйняли голодомор волиняни. Зокрема, як подає історик Василь Чоповський, 17 жовтня 1933 р. у Луцьку в приміщенні товариства «Рідна хата» відбулося засідання Волинського громадського комітету допомоги голодуючим в Україні. У своїй відозві він закликав усіх жителів краю надавати допомогу голодуючим у підрадянській Україні. «Про це передавайте з хати до хати, — говорилося у відозві. — Хай у день збірок, що їх встановить президія комітету на Волині, не буде байдужих! Усі організовано поспішимо з допомогою нашим братам на Великій Україні».

Активна учасниця тих подій І. Леванчівська згадує: «Президія Комітету вирішувала, в який спосіб збирати кошти: чи влаштовувати благодійний концерт або виставу, чи речову безпрограшну лотерею, котра мала завжди великий успіх (а речі на неї жертвували жителі Луцька — від поштівки чи книжки до поросятка або телятка), чи збирати гроші на вулиці. Це проводилося так: по всьому місту, найкраще в неділю, на перехрестях вулиць, біля церкви, біля кінотеатру стояли пари: хлопець тримав «карнавку» — металеву запечатану скриньку з прорізом зверху, а дівчина — кошик з квітами або щит з начепленими на нього шпильками, які прикрашалися блакитно-жовтими стрічками. Тому, хто кидав гроші в карнавку, усміхнена дівчина давала квітку або пришпилювала на груди бант зі стрічок». У кожному повіті було організовано роботу повітових комітетів — Луцькому, Ковельському, Сарненському, Любомльському й Володимирському. Заходами Волинського комітету 23 листопада 1933 р. відбулася вистава у луцькому міському театрі за п’єсою Володимира Винниченка «Гріх».

Та марними виявилися прагнення західних українців допомогти своїм зазбручанським братам. Не пішов на схід уже замовлений ешелон, не повіз своєю фірою Микола Гарматій пшеницю до Збруча. Колишній кооператор, житель села Денисів Микола Коваль, розповідь якого також є в Народній Книзі-Меморiалі «33-й: голод», згадує: «Взимку 1933 року крайова Центроспілка, що містилася у Львові, провела широку агітацію серед галицького населення, щоб людям Великої України надати посильну допомогу хлібом і врятувати їх від голодної смерті. Цим зайнялись повітові спілки кооперативів. Кожен господар-хлібороб — член кооперативу — підписував декларацію, що по своїй спроможності він дасть для голодуючих певну кількість зерна. Середні господарі підписувались на один корець, статніші — на два і три. Вони були готові здати це зерно на першу ж вимогу. При підрахунку декларацій з`ясувалось, що галицькі селяни спроможні дати для голодуючих Великої України один мільйон корців зерна.

У Львові в той час містилось радянське консульство. Центроспілка і звернулась до консула з пропозицією подати допомогу зерном голодуючим Радянської України у кількості один мільйон центнерів. Через кілька днів консул відповів, що Москва категорично відмовляється від цієї допомоги і не прийме її».

Відмова приймати допомогу викликала цілу хвилю маніфестацій протесту перед радянським консульством. Та глухими лишилися його мури до людських страждань, адже прийняти допомогу — означало визнати факт голоду. На такий крок комуністичний режим піти не міг. Крім прагнення заробити на демпінговому продажу української пшениці за кордоном, він хотів покарати українців за їхнє прагнення зберегти своє національне єство. «Ми чули той стогін людський, нам ввижались ті тисячі трупів, що на розпуттях велелюдних розкидані по всій Україні, — згадувала Іванна Блажкевич. — І серце обливалося кров`ю, що зарадити їхньому лихові ми не могли. Навіть тодішня Польська держава не заперечувала проти допомоги — а Радянська її не прийняла». (У подальшому зібрана допомога в основному надавалась біженцям-наддніпрянцям, які нелегально переправлялись через Збруч у Скалатський і Борщівський повіти. Звідти їх переправляли углиб краю).

Особливо рух протесту проти нелюдської політики комуністичного режиму посилився після оприлюднення 24 липня 1933 р. «Послання Українського Греко-Католицького Єпископату до всіх людей доброї волі». «Україна в передсмертних судорогах! — зазначалось у документі. — Населення вимирає голодовою смертю. Побудована на несправедливости, обмані, безбожництві, деправації — людоїдна система державного капіталізму довела багатий недавно край до повної руїни…

На вид таких злочинів німіє людська природа, кров стинається у жилах.

Безсильні подати яку-небудь матеріальну допомогу конаючим братам взиваємо наших вірних, щоби молитвами, постами, всенародньою жалобою, жертвами і всіми можливими добрими ділами християнського життя випрошували з неба помочі, коли на землі нема ніякої надії на людську поміч.

А перед цілим світом знову протестуємо проти переслідування малих, убогих, слабих і невинних, а гнобителів обвинувачуємо перед Судом Всевишнього...

Усіх християн цілого світу, усіх віруючих у Бога, а особливо всіх робітників і селян, передовсім усіх наших земляків просимо прилучитися до цього голосу протесту та болю і розповсюдити його в якнайдальші країни світу». Послання підписали найавторитетніші мужі, духовні провідники цілого краю: Андрей Шептицький, Григорій Хомишин, Йосафат Кациловський, Никита Будка, Григорій Лакота, Іван Бучко, Іван Лятишевський.

На заклик пастирів відгукнулися мільйони людей. Усі західноукраїнські культурні, політичні, господарські організації краю (крім Комуністичної партії Західної України) надіслали протестаційні петиції до радянського уряду та в Ліґу Націй.

Багато часописів вмістили тоді рубрику «На протестаційному фронті». Газета «Новий час», наприклад, повідомляла у номері за 7 серпня 1933 року під цією рубрикою: «6 серпня, у неділю, 150 осіб робітників Львова протестували проти голоду на Великій Україні.

Вони казали: «Взиваємо всі народи світу не купувати у совітів збіжжя поти, доки нейтральна комісія не ствердить, що на Україні немає голоду». 6 серпня протестували члени «Просвіти» в Грушові, повіт Дрогобич».

Ще 24 червня 1933 року провід УНДО заявив: «Центральний Комітет Українського Національно-Демократичного Об’єднання якнайгостріше осуджує... грабіжницьку, обраховану на фізичне й моральне винищення українського народу політику комуністів на Україні й закликає все українське громадянство по цей бік ризької границі протиставитися місцевим агентурам московського комунізму, який є найзавзятішим ворогом самого існування української нації».

Протестний рух проти комуністичного режиму набув у Західній Україні такого розмаху, що незабаром назріла потреба узгодження дій різноманітних груп. 25 липня 1933 р. з ініціативи Української парламентської репрезентації у Львові утворився Український громадський комітет рятунку України (невдовзі подібні Комітети постали на місцях та у повітах, а також у тих країнах Європи та Америки, де проживали українці). Його створення, за словами згадуваного вже Теодора Даниліва, «всі українці на західноукраїнських землях прийняли з почуттям певної полегші та надії, що все ж таки відкриються якісь можливості допомоги голодуючим».

У гарячому прагненні допомогти врятуватися Комітет об’єднав Наддніпрянщині 35 культурних, економічних, політичних організацій краю. Мету своєї діяльності нова організація вбачала в тому, щоб «не тільки протестувати проти всіх комуністичних насильств, але й заворушити сумлінням цілого людства, поставити на ноги весь світ», аби він прийшов на допомогу українському народові. «Львівський Громадський Комітет, — зазначали його ініціатори, — поведе масову рятункову акцію в краю та за кордоном і в найкоротшому часі оголосить подрібний її план. У своїй праці Комітет рахує на загальну, масову підтримку. Повний віри в успіх початого діла, Комітет кличе до дружньої співпраці всіх українців, що щиро хочуть з’єднатися в болю зі своїми гнобленими наддніпрянськими братами».

Головою Комітету було обрано нашого земляка, уродженця села Вікно Скалатського повіту, Василя Мудрого — головного редактора газети «Діло», заступника голови краєвої «Просвіти» і заступника голови Українського національно-демократичного об’єднання. Його заступницею стала також наша краянка, уродженка Зборова, Мілена Рудницька — голова Союзу українок у Львові (від 1934 р. — голова Світового союзу українок), депутат до польського сейму від УНДО, делегат від західних українців до Ліґи Націй у Женеві. До керівництва Комітету ввійшли також такі відомі громадські діячі, як депутати до сейму Дмитро Левицький і Зеновій Пеленський, Іван Ґижа та інші.

У перший же день Український громадський комітет рятунку України ухвалив спеціальну відозву до українського народу, яку підписали керівники 35 українських організацій і товариств. «До культурного світу! Вимирає з голоду на очах Європи великий, багатомільйонний український нарід, — зазначалось у вказаній відозві. — Вимирають доведені до краю насильницьким визиском завойовника — червоної Москви — Радянська Україна та інші південні області Радянського Союзу — як Кубань і Донщина, заселені переважно українцями... Вимирають цілі села. Трупи голодних валяються по вулицях міст і на дорогах сіл. Прокидається людоїдство. А більшовицька влада, замість помочі, без жалю стягає останнє збіжжя з краю і вивозить до Московщини та нечуваним терором задушує всякий протест».

Для того, щоб мати документальні дані про справжнє становище в УСРР, Комітет звернувся до українського громадянства з проханням збирати і надсилати «листи з Великої України з описами про тяжке положення тамошнього населення, про голод, тощо». «Ці листи потрібні Комітетові, — йшлося в комунікаті від 7 вересня 1933 р., — в його заходах у справі голоду на Україні перед міжнародними гуманітарними орґанізаціями. Листи мають бути віродостойні, тому треба їх надсилати з копертами. Комітет ручить за тайну листів і назвиськ надавців та адресатів і, використавши їх, може на бажання звернути їх власникам. На збирання цих листів повітові місцеві комітети повинні звернути особливу увагу.

Одночасно повітові місцеві комітети, як теж поодинокі громадяни, в місцевостях, де є свіжі збігці з Великої України, повинні постаратися, щоби ті збігці, коли вони зовсім грамотні, самі давали письменні описи сучасного положення на Великій Україні, а від неграмотних списувати їх дослівні зізнання і надсилати до Львівського Комітету. Ці описи і зізнання мусять бути завірені щонайменше двома свідками».

Наймасовішою акцією, яку організував Український громадський комітет рятунку України, став «День національної жалоби і протесту», проведений 29 жовтня 1933 р. у містах і селах Західної України, а також у багатьох країнах Європи та Америки, де проживали українці. Того дня відбулися масові зібрання і віча, на яких обговорювалося становище українців у СРСР, ухвалювалися резолюції з протестом проти більшовицького насильства, збиралися добровільні пожертви (західним українцям було запропоновано постити того дня, а заощаджений гріш жертвувати у фонд допомоги голодуючим). У церквах пройшли жалобні Богослужіння і панахиди за померлих від голодомору, які благословили митрополити — греко-католицький Андрей Шептицький і православний Діонізій.

Активною у вшануванні жертв голодомору була Тернопільщина, з найдальших закутин якої надходила інформація про проведену акцію. «Як глибоко відчув наш нарід те, що діється на Наддніпрянщині, — читаємо у газеті «Діло» від 21 листопада 1933 р., — найкраще ілюструє село Августівка (Бережанського повіту. — Авт.), в якому люди самочинно зібрали 614 підписів під протестом та зложили, незважаючи на теперішню нужду нашого села, квоту 80 зол. для голодуючих». Такі ж заходи відбувалися на Бучаччині, Заліщиччині, Копичинеччині, Підгаєччині, в інших місцевостях Тернопілля.

На жаль, не кращим чином проявили себе в той час польські власті, які, за словами відомого українського історика з Івано-Франківська Миколи Кугутяка, у зв’язку з підписанням радянсько-польського договору всіляко обмежували, а часто й забороняли відзначення Дня національної жалоби і протесту. Виступаючи з цього приводу в сеймі, депутат Дмитро Левицький з гіркотою заявив: «Ждемо, коли остаточно прокинеться совість польського народу! Поки що нам, українцям, заборонено збирати тут складки для несення помочі умираючим з голоду нашим братам на Совітській Україні. З невисказаним жалем і болем дивимося на ту трагедію» В ряді сіл польська поліція заборонила священикам зачитати пастирські листи з приводу голодомору на Наддніпрянщині. Цій темі була присвячена проповідь о. Омеляна Ковча, виголошена в м. Перемишлянах тодішнього Тернопільського воєводства. За таку «провину» перемишлянський парох був засуджений владою на три тижні. Та ніякі репресії не могли спинити могутній рух протесту західноукраїнського населення проти більшовицької політики народовбивства.

Важливою справою Українського громадського комітету рятунку України була відправка за Збруч приватних посилок з продуктами. Це тривало досить довго, поки радянські власті не знайшли способу перекрити останній канал порятунку. «Хтось може зауважити, — пише один із дослідників голодомору Василь Пахаренко, — що там ті посилки — крапля в морі. Так, крапля, але воістину життєдайна. В ті апокаліптичні часи, дослівно, жменя борошна, одна-однісінька картоплина, вчасно віднайдена, рятувала людині життя. Навіть одна врятована душа — не дрібниця. А скільки наддніпрянців досі топче ряст, скільки побачило світ завдяки отим приватним посилкам із Західної України.

Ті пожертви допомагали людям залишатися людьми, християнам — християнами, а українцям всоте довести перед усім світом, що вони таки українці, якими б кордонами їх не ділили. А те, що Москва брутально відштовхнула милосердну руку помочі, ще раз потвердило, на що здатна большевицька диктатура і хто справжній хазяїн «суверенної» УСРР».

Щоб допомогти голодуючим братам західні українці намагалися використовувати й інші можливості. Зокрема, вони пускали плоти з харчами Збручем і Бугом. Польські прикордонники, знаючи про голодомор, дивилися на це крізь пальці. Проте на протилежному березі радянські прикордонники стріляли в тих українців, які намагалися підхопити плоти з харчами.

Розуміючи, що силами одних лише українців, які проживали поза межами СРСР, неможливо надати ефективну допомогу голодуючим, Комітети порятунку, як зазначає Василь Чоповський, спрямовують свої зусилля на привернення уваги світової громадськості та урядів західних країн до трагічного становища українського народу і використання їх авторитету для впливу на політику Сталіна щодо України, щоб домогтися від червоного диктатора дозволу на допущення до голодуючих селян зарубіжної допомоги. З цією метою видавалися відозви, бюлетені, заклики, меморіали, які знаходили широке висвітлення у пресі. Зі спеціальними зверненнями виступали громадські організації. Так, у червні 1933 р. Союз українських журналістів і письменників за кордоном (Прага) у своїй відозві «До культурного світа» писав: «Тепер на Україні пустують села й міста, колись родючі ниви лежать облугом, щодня умирають тисячі голодних — дорослих і дітей. Голодна людність України вже давно харчується сурогатами — травою, корінням диких рослин, корою з дерева, вже поз’їдали котів, собак. До якого страхіття дійшов тепер голод на Україні, видно з того, що множаться випадки людоїдства. Ми розуміємо, що культурний світ має багато своїх турбот і нерозв’язаних проблем економічних та політичних. Але ми вважаємо за свою повинність звернутися до людства доброї волі, що світова господарська криза загострюється саме завдяки таким методам політики, які ми бачимо на Україні під російським більшовицьким режимом, що зруйнував господарство України, відрізав пребагату країну від нормального економічного зв’язку зі світом і цим допоміг поглибленню кризи в цілому світі».

Активною була позиція українського жіноцтва. Апелюючи до усіх жінок світу, «Союз українок» у Львові в спеціальному зверненні відзначав: «У нечуваному горі, яке переживає під цю пору український нарід... ми, українки Галицької землі, звертаємося до Вас, сестри усіх країн, за підтримкою, за допомогою!.. Не дозвольте людству брати на свою совість страшної співвідповідальності за небувалі в історії злочини червоної диктатури на Україні! Бо хто не протиставиться тим злочинам — цей стає спільником Москви в її кривавому погромі України».

З відозвою до усіх діячів культури світу 8 вересня 1933 р. звернувся й Український громадський комітет рятунку України. «Комітет звертається із закликом до суспільности культурних народів світу, — говорилося там, — протестувати проти грабежу, поневолення і фізичного винищування українського народу більшовицькою Москвою, та має надію, що культурний світ прийде нам, що мешкаємо поза межами більшовицьких страхіть, з поміччю для полегшення долі голодуючих наших братів під московсько-більшовицьким пануванням».

З цією ж метою Комітет скерував у Женеву до Ліґи Націй представницьку делеґацію, яку очолила Мілена Рудницька. 25 вересня 1933 р. вона адресувала Голові Ліґи Націй офіційного листа, в якому говорилось: «Факти голоду є незаперечними, не дивлячись на зусилля, що совітський уряд вживає, щоби прикрити правдиву дійсність, заперечити існування цієї справжньої катастрофи, спричиненої голодом. Цей факт підтверджується тисячами листів, які ми отримали від наших земляків з того боку совітського кордону, свідченнями сотень українських біженців, свідченнями, складеними як акти офіційні, свідченнями і сторонніх нейтральних осіб, головним чином чужинецьких журналістів, яким вдалося, не дивлячись на заборону совітських влад, побувати на українській території, на якій лютує голод... Ми апелюємо до Ліґи Націй, щоби остання прийшла з допомогою голодуючим, бо ця допомога — це справа людської солідарності».

Як завжди, радикалізмом відзначилася Організація українських націоналістів. Щоб привернути світову увагу до трагедії та помститися за наругу над українським народом, за наказом її керівництва було застрелено аташе радянського консульства у Львові Олексія Майлова, як представника комуністичного режиму, котрий організував колективізацію і голодомор у радянській Україні. Вирок здійснив 21 жовтня 1933 р. 19-річний студент Львівського університету Микола Лемик. Одразу ж після трьох револьверних пострілів юнак заявив поліції, що є «членом ОУН і виконав замах на її приказ, щоб таким чином запротестувати проти поневолення України Москвою і проти більшовицьких страхів на Україні». За словами М. Литвина, до оборони підсудного зголосилося два десятки досвідчених адвокатів, але суд допустив лише трьох — Степана Шухевича, Володимира Старосольського і Степана Біляка. Зрозуміло, виграти цю справу не вдалось, але постріл Миколи Лемика став відомим усьому західному світові. Уже 30 жовтня юнакові було оголошено вирок: довічне ув’язнення. Невдовзі такий же присуд отримав організатор цієї зухвалої операції Степан Бандера, один із керманичів Краєвої Екзекутиви ОУН.

Рішучий голос протесту на захист поневоленого українського народу піднімали українські депутати в польському сеймі. Виступаючи на засіданні сейму 3 листопада 1933 р., голова УНДО Дмитро Левицький говорив: «Не наші джерела, а чужинців, наочних свідків, англійців і французів, стверджують, що на найбільше родючих землях Європи — на Україні померло з голоду 2 міліони людей, що там поширене людоїдство, і що цього року ця катастрофа ще зростає у своїх розмірах. А діється це не наслідком якоїсь небувалої стихійної катастрофи, а наслідком свідомої своєї мети більшовицької політики. Той страшний голод, самогубство члена українського уряду Скрипника, самогубство українського письменника Хвильового, масові репресії інтеліґенції, а в першій мірі галичан, — ось жахливий образ положення українського народу на Радянській Україні. У тій важкій хвилині весь український народ стоїть сконсолідований одним фронтом».

Своєрідною формою тиску на міжнародну громадськість були петиції протесту, в яких містилась інформація про голодомор в Україні, викривалася злочинна політика комуністичного режиму щодо українського селянства, засуджувалися спроби заперечувати факт голоду. Ці петиції українські культурно-освітні, політичні, господарські організації і установи Західної України надсилали до Ліґи Націй, а також на адресу радянського уряду. Окремі листи з повідомленнями про акції протесту і допомоги надсилалися у Велику Україну, щоб голодуючі знали, що про їх трагічні муки поінформована світова громадськість. «Коли навіть лише незначна частина цих листів дійде до адресатів, — читаємо в одному з документів, — то вістка про допомогову акцію за кордоном розійдеться дуже швидко по цілій Україні. Побоюватися переслідувань відбирачів цих листів більшовицькою владою нема чого, бо від голоду загинуло більше люду, ніж через заслання та розстріли».

Одним із свідчень того, що трагедію наддніпрянських братів західні українці сприймали як власну, стало самогубство М. Стронського. Про його причини львівська газета «Новий час» 5 серпня 1933 р. розповідала так: «Микола Стронський застрілився! В четвер у Львові на Погулянці (Погулянка — лісок за Личаківським цвинтарем. — Авт.) Микола Стронський — це сотник УСС, командант усусуського обозу, найкращий товариш і найулюбленіший усусуським братством старшина. М. Стронський після війни перейшов у табір комунізму, працював на становищі урядовця совітського консуляту у Львові.

М. Стронський побачив, що він жахливо помилився, і покінчив з собою. Стріляючи в себе, М. Стронський стріляв в московських обманців».

Глибоким патріотизмом і співчуттям до наддніпрянців був продиктований і вчинок таких видатних українських вчених, як Михайло Возняк, Кирило Студинський, Філарет Колесса, Василь Щурат. Їхній внесок в українську науку був настільки вагомим, що, хоч і жили у Львові — за кордоном УСРР, 1929 року були обрані академіками Всеукраїнської академії наук. Як академіки вони одержували в доларах чималу зарплату з Харкова, тодішньої столиці УСРР. І ось 1933 року на знак протесту проти нечуваних злодіянь комуністичного режиму вчені відмовилися від тих грошей. 4 жовтня 1933 р. на засіданні президії ВУАН розглядалося «питання про вчених з-за Збруча». У постанові президії зазначалося: «Академіки Возняк, Колесса, Студинський і Щурат, які неодноразово декларували своє бажання брати участь у культурному будівництві Радянської України, були обрані на цій підставі до ВУАН. На ділі Возняк, Студинський і Щурат тісно зв’язалися з тими колами панівних класів Польщі, які проводять політику інтервенції проти Радянського Союзу. Вони продалися польським поміщикам, що прагнуть закабалити трудящих України, відновити на Україні поміщицький лад. Зважаючи на це, президія ВУАН постановляє: академіків Возняка, Колессу, Студинського, Щурата виключити зі складу Академії і позбавити звання академіків як ворогів трудящих мас України».

Тоді ж був позбавлений радянської стипендії і славетний письменник Василь Стефаник, який відмовився від пропозиції більшовицького режиму дати від свого імені повідомлення в пресі про те, що нібито в УСРР немає голоду. Більше того, він заявив, що до нього самого приходило кілька втікачів з Великої України, яких він приймав і годував, та які розповідали про страхіття голоду. Довідавшись про цю історію, митрополит Андрей Шептицький призначив Василеві Стефанику свою пенсію.

Не можна не погодитися з висновком науковця Миколи Кугутяка, що під впливом антинародної колективізації та голодомору в підрадянській Україні відбулося загальне поправіння суспільних настроїв на західноукраїнських землях Це, зокрема, проявилося в самоліквідації прокомуністичних і радянофільських газет та журналів. Редактор відомого радянофільського часопису «Українська Думка», що виходив у Львові, Юрій Танчаковський в липні 1933 року писав «Отсим подаю до відома, що як видавець і відповідальний редактор тижневика «Українська Думка» припинив я дальше видання цього часопису з хвилею, коли до Львова прийшла страшна вістка про самогубство М. Скрипника». У 1933 році перестає виходити останній радянофільський журнал «Критика» (спадкоємець «Нових Шляхів»), редактором якого був Антін Крушельницький. Тоді припинили свою діяльність всі леґальні прокомуністичні та радянофільські політичні партії. Таким чином, за короткий час радянофільство, як суспільне явище, зникло з громадського життя Західної України. Все більшого впливу в краї набував український націоналізм.

На жаль, точної цифри жертв голодомору сьогодні назвати не зможе ніхто. Тим більше, що комуністична влада вміла приховувати свої злочини: слово «голод» не згадувалося навіть у стенографічних звітах пленумів ЦК КП(б)У або у протоколах політбюро ЦК; всі документи ЦК КП(б)У і ЦК ВКП(б) мали гриф «цілком таємно». Місцеву владу також змушували переписувати або знищувати книги метричних записів, фальсифікувати жахливий реєстр голодних смертей. Наприклад, Вінницька міськрада 25 квітня 1934 р. прийняла рішення і розіслала його підлеглим їй сільрадам, в якому зокрема говорилося: «Негайно відберіть книжки загсу про реєстрацію смертності за 1932 та 1933 роки і надішліть такі до спецчастини міськради».

За будь-які спроби сказати правду про голодомор нещадно карали. А коли після перепису населення, проведеного в СРСР у 1937 р., виявилися істотні демографічні втрати порівняно з попереднім переписом 1926 р., Сталін наказав репресувати всіх тих, хто його проводив. Був також ліквідований усесвітньо відомий Демографічний інститут АН УСРР. Що ж до самого перепису 1937 р., то його оголосили скасованим і провели новий у 1939 р.

Загалом же, за різними пiдрахунками, вiд голодомору 1932–1933 рр. в Українi загинуло від 7 до 14 млн. чол. Особливо болісно лихо відбилося на дітях: у багатьох селах після голоду закривалися школи — їх більше нікому було відвідувати. Цим самим пiдривалася етнiчна основа української нацiї — село, знищувався той прошарок, вiд якого залежали процвiтання суспiльства, здатнiсть його до розвитку.

Лише у квітні 1933 р., коли голод лютував у повну силу, надійшло розпорядження про передачу селянам певної кількості стратегічних запасів хліба. Партійному керівництву, як зазначає Ярослав Грицак, не йшлося про гуманні цілі. Воно боялося повністю втратити своїх годувальників. «На носі» була нова посівна кампанія, а по селах не було ані чим сіяти, ані самих сіячів. Починаючи з травня 1933 р. колгоспне керівництво намагалося повернути до життя кожного, хто подавав надії на виживання. Але більшості селян вистачало сил хіба для того, щоб дійти до колгоспного поля. Аби компенсувати недостачу у робочій силі, а також щоб приховати справжні наслідки трагедії, у порожні і напівпорожні села направляли студентів, військові частини, жителів міста. На «вільні» українські землі переселялися селяни з центральних районів Росії. Їм видавали спеціальні харчові пайки, дозволяли оселятися в спорожнілих хатах. «У селі було 400 дворів, — згадує мешканка селища Козова Ганна Завійська (Дорош), яка під час голодомору проживала у селі Криничка Піщанського (Балтського) району теперішньої Одеської області, — а після голодомору залишилося 120. Пригадую, як замість померлих українців привозили росіян, і вони займали якнайкращі хати».

Голодомор став найбільшою трагедією за всю історію українського народу. За своїм масштабом, жорстокістю, цинізмом і організованістю з боку влади та своїми наслідками для майбутніх поколінь він не має аналогів в історії людства. Демографічна катастрофа посіяла в душах мільйонів людей фізіологічне почуття страху, незворотно вплинула на генофонд нації. Згідно з Указом Президента України, починаючи з 2000 р. в четверту суботу листопада у нашій державі щорічно відзначається День пам`яті жертв голодомору і політичних репресій.

У звернені Верховної Ради України до українського народу від 15 травня 2003 року сказано, що українська національна катастрофа 1932 — 1933 років стала першим випадком в історії людства, коли конфіскація продовольства була застосована державою як зброя масового знищення її власного населення з політичною метою. Тому в умовах незалежної України страхітливу правду про ці роки має офіційно оприлюднити держава, оскільки голодомор повинен бути публічно засуджений українським суспільством та міжнародним світовим товариством як один з найбільших за кількістю жертв у світовій історії факт геноциду. Це матиме принципове значення для стабілізації суспільно-політичних відносин в Україні, стане важливим чинником відновлення історичної справедливості, морального зцілення кількох поколінь від страшного соціального стресу, незаперечним доказом незворотності процесів демократизації суспільства, суворим застереженням спробам поновити в Україні нову диктатуру та нехтувати найголовнішим правом людини — правом на життя.

Схиляючи голови у жалобній скорботі по жертвах звірячого злочину комуністичного режиму, мусимо думати і робити все для того, щоб трагедія багатостраждального українського народу ніколи не повторилася. Адже й досі комуністи не погоджуються з тезою про голодомор і цинічно заявляють, що, мовляв, в усьому винні погодні умови, неврожай 1932 р. А їхня фракція у Верховній Раді при оголошенні спеціального засідання парламенту з метою вшанування пам`яті жертв голодомору 1932—1933 років демонстративно залишила сесійну залу. Важко усвідомлювати й той факт, що Верховна Рада лише 226 голосами з 450 визнала голодомор геноцидом українського народу, тоді як Сенат Канади 19 червня 2003 р. ухвалив резолюцію про це одноголосно. Незрозумілим є і те, чому, як інформує газета Верховної Ради «Голос України» від 20 червня 2003 р., на сімдесятому році української національної трагедії чиновники окремих місцевих держадміністрацій чинять опір дослідникам голодомору? Чому в херсонському музеї трагедію 33-го року пояснюють... посухою? Чому на Миколаївщині твердять, що в них голоду не було, а ряди безіменних могил — це «просто так, масові поховання»?..

«Коли вимирають люди на війні — це закономірність, нехай гірка, та неминуча, — пише у своїх спогадах Валентина Павленко, яка під час голодомору проживала у селі Пустовойтово Глобинського району на Полтавщині, а нині мешкає у місті Бучачі. — Коли ж у мирний час люди вмирають тому, що не мають що їсти, бо так комусь заманулося, — це злочин, якому ніколи й ніде не буде прощення». Цій меті підпорядкована і дана книга, яку ми присвячуємо 70-річчю страхітливого голодомору 1932—1933 років, пам’яті невинно убієнних мільйонів українських селян.

Blog

Богдан Лановик Микола Лазарович Роман Матейко