Богдан Лановик Микола Лазарович Роман Матейко
| Вид материала | Книга |
- Лановик М. Б., Лановик, 8864.05kb.
- Реферат на тему: " Російський цар Микола іі" Микола ІІ олександрович 05. 1868 17. 07., 65.98kb.
- Кулик Богдан Иванович /г. Чернигов/ Цель моего доклад, 34.53kb.
- Кагадій Микола Іванович, 239.56kb.
- України Любові Богдан Використані також світлини Юрія Безкровного І Віктора Гіржова, 5720.49kb.
- Роман Москва «Детская литература», 3628.68kb.
- Микола Вінграновський – поет, прозаїк – Божий дар для української літератури, 89.12kb.
- Англ the Gothic novel, «черный роман», роман «ужасов» в прозе предромантизма и романтизма, 180.16kb.
- Онегин Роман «Евгений Онегин», 39.21kb.
- Роман Роман принадлежит к эпическим жанрам литературы. Эпос, 87.36kb.
Богдан Лановик
Микола Лазарович
Роман Матейко
Чорна тінь голодомору
1932—1933 років
над Тернопіллям
книга
пам`яті
70-м роковинам
страхітливого
голодомору
1932-1933 років,
пам`яті невинно
убієнних мільйонів
українських селян
присвячується
ББК 63.3 (4 Укр)
Ч-75
Ч-75 Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям: Книга пам`яті / Вступ. ст.; упоряд.: Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович, Р. М. Матейко. – Тернопіль: Джура, 2003. – 292 с.
ISBN 966-8017-66-8
Досліджуються злочинні дії геноциду українського народу, організованого московсько-більшовицьким тоталітарним режимом. Зібрано спогади свідків та жертв голодомору 1932-1933 рр., які нині проживають на Тернопіллі. Наведені документи і матеріали ЦК КП(б)У засвідчують жорстоку політику комуністичного режиму щодо українського села.
Уперше в літературі широко висвітлено допомогу населення областей Західної України, яка в результаті злочинних дій органів НКВС не могла бути отримана голодуючими.
Подано твори художньої літератури та усну народну творчість, де відображено ці трагічні сторінки в історії України.
ББК 63.3 (4 Укр)
© Б.Д. Лановик, М.В. Лазарович, Р.М. Матейко, 2003.
© Видавництво «Джура», 2003.
ISBN 966-8017-66-8
Комуністичний геноцид українського народу
Найтрагічнішою сторінкою історії України був голодомор 1932—1933 років. Комуністична система, утверджуючи свою владу на 1/6 земної кулі, прагнула довершити чорну справу російських імператорів щодо ліквідації української нації як окремого європейського етносу. Якими ж були передумови цього масового наступу комуно-більшовицького режиму на українство?
У середині 1920-х років, просуваючись рейками непу, економіка України завдяки величезній енергії та працьовитості народу наближалася до показників 1913 р. Відбудова зруйнованого в роки Першої світової війни та революції господарства в основному завершилася. Проте Україна, як і раніше, була переважно аграрним краєм з низьким рівнем агрокультури. Основна частина її населення була зайнята ручною працею, в містах зростало безробіття, села залишалися перенаселеними.
За роки непу економічно зміцнів значний відсоток українського селянства. Він вороже ставився до більшовицького режиму. Зростанню рівня його національної свідомості сприяв розвиток української літератури і мистецтва за умов українізації, а також впровадження у школах обов’язкового вивчення української мови. Лідерам правлячої партії і держави таке становище видавалося загрозливим. У них міцніла ідея необхідності радикальних змін для порятунку і поглиблення «соціалістичних завоювань». Переконані в тому, що неп є вимушеним відступом, викликаним тимчасовими обставинами, більшовики прагнули повернути суспільство назад, до політики воєнного комунізму, в умовах якого вони почувалися впевнено.
У ВКП(б) (Всесоюзній комуністичній партії (більшовиків)) розгорнулася широка дискусія про шляхи та методи «будівництва соціалізму». По суті, вона служила прикриттям завзятої боротьби за особисту владу і політичне лідерство, яка тривала між керівниками більшовицької партії після смерті Леніна. Наприкінці 1920-х років Йосип Сталін, генеральний секретар ЦК партії, та його прибічники перемогли. З того часу будь-яку думку, що не збігалася з їхньою, оголошували помилковою, опозиційною і антипартійною. Сталіністи стали ініціаторами демонтажу нової економічної політики, як такої, що, на їх думку, вичерпала себе. Вони почали втілювати в життя ідею «побудови соціалізму в одній окремо взятій країні». Це насамперед передбачало перетворення СРСР — якнайшвидше і за будь-яку ціну — в передову індустріальну державу.
Проект всеосяжних корінних економічних перетворень розробили у 1928 р. Була обрана стратегія прискореного розвитку важкої промисловості, основними етапами якого стали п’ятирічки. Перша п’ятирічка 1928–1933 рр., зі слів Й. Сталіна, була виконана за 4 роки і 3 місяці. Насправді навіть мінімальний п’ятирічний план розвитку господарства був недовиконаний, а з окремих видів продукції, особливо легкої, харчової і хімічної промисловості, затвердженого обсягу виробництва в довоєнний час взагалі не було досягнуто.
Основними джерелами індустріалізації були націоналізація промисловості, збільшення прямих і непрямих податків, використання трудового ентузіазму трудівників і примусової праці політичних в’язнів, колективізація сільського господарства, конфіскація церковного і монастирського майна, прибутки від зовнішньої торгівлі та ін.
На відміну від розвинених країн світу, в СРСР індустріалізація здійснювалася не для задоволення споживчих потреб населення, а навпаки, споживання промислової продукції населенням обмежувалося. Сама держава ставала не тільки власником створюваних промислових об’єктів, а й споживачем їхньої продукції: в основному зброї та засобів виробництва. Фінансові засоби для цього черпалися з бюджету, тобто шляхом визиску людей, який був можливий лише в тоталітарній державі.
Вже перший п’ятирічний план, який передбачав реконструкцію та будівництво в Україні промислових підприємств, був для неї несприйнятливим. Він ставив у привілейоване становище російський центрально-промисловий район, Ленінград і Урал. В Україні прискореним темпом мали розвиватися лише ті галузі, що забезпечували паливом та металом промисловість Росії. З 61,6 млрд крб., призначених згідно з планом першої п’ятирічки на народне господарство, Україні припадало 11,3 млрд крб., тобто 18,3%, що менше від будь-якого показника її питомої ваги, тоді як Росії призначалося 68%, що набагато більше, ніж належало б. З виділеної Україні суми на промисловість припадало 4,2 млрд крб., з них на нове будівництво лише 1,2 млрд крб. Найгіршим було те, що з суми 1,2 млрд крб. 78% призначалось на Донецько-Криворізький район (6,5 млн населення), отже — для задоволення потреб Росії у вугіллі і металі. На решту території України (22,5 млн чоловік) припадало лише 22% асигнувань на нове промислове будівництво.
Отже, розвиток промисловості в Україні повинен був і надалі йти у старому напрямі, що сформувався ще у царські часи. І тоді, і тепер роль України зводилась до забезпечення Росії паливом, необробленим металом і важким прокатом. Наступні п’ятирічки не внесли суттєвих змін — в другій п’ятирічці Україні припало ще менше коштів, лише 16,7% від загальної суми по Союзу, а в передвоєнні роки — 14,5%. Частка ж Росії зросла до 71%. Така ситуація змусила вченого-економіста Михайла Волобуєва заявити, що революція в економіці нічого не змінила — Україна залишилася колонією Росії. Однак голос М. Волобуєва та інших вчених-економістів на захист суверенних прав України в умовах утвердження тоталітарного режиму був голосом волаючого у пустелі. Україна у 1930-ті та наступні роки була остаточно позбавлена навіть залишків національної економіки.
Визнаючи це, слід пам’ятати також, що будівництво тисяч нових заводів протягом десятиліття вивело Україну на рівень великих індустріальних країн Європи, що її промисловий потенціал у 1940 р. в сім разів перевищував показник 1913 р. В той час з’явилися такі велетенські підприємства, як «Криворіжсталь», «Азовсталь», «ДніпроГЕС», Харківський тракторний завод та ін.
Ще ніколи в історії будь-яке суспільство не робило спроби здійснити величезні економічні перетворення за такий короткий період. Для цього конче необхідною була масова активність усіх, ентузіазм мільйонів при мінімальному матеріальному стимулюванні, гострому дефіциті товарів народного споживання, продуктів харчування, послуг. Значних обсягів набирала примусова праця в’язнів, передусім політичних.
Щоб збудити ентузіазм, використовували різноманітні методи. Головним із них було впровадження масового змагання. За виконання плану почали змагатися окремі бригади, заводи, міста і навіть республіки СРСР. Це значною мірою підвищувало продуктивність праці. Багато трудівників по праву пишалося своїми здобутками. Проте невдовзі економічна ефективність змагання почала падати, зростали тільки «паперові» показники.
Одним із основних джерел фінансування індустріалізації промисловості мало стати село. Для цього потрібно було замість неконтрольованих державою індивідуальних господарств створити велике виробництво, тобто колективізувати сільське господарство. Така форма забезпечувала контроль з боку ВКП(б) над селянством, ставала важливою складовою частиною формування тоталітарної системи.
Перехід до колективізації підштовхнула криза хлібозаготівель 1927–1928 рр. За умов зростання ринкової ціни на хліб селянство відмовлялось продавати його державі за нижчими цінами. За підрахунками радянських економістів, через штучно встановлену різницю цін на товари промисловості й сільського господарства з метою викачувати гроші на розвиток індустрії, головним чином у Росії, українське селянство втрачало щорічно 300 мільйонів золотих довоєнних карбованців, що становило 20 карбованців на десятину посівної площі. Іншими словами, якщо український селянин до Першої світової війни міг придбати якийсь промисловий виріб за 1 пуд збіжжя, то тепер мусів віддавати за те ж 4—5 пудів хліба. У січні 1928 р. політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення про примусове вилучення у селянства зернових надлишків та необхідність форсованої колективізації сільського господарства.
Суцільна колективізація почала здійснюватися вже у 1929 р., названому «роком великого перелому». Було визнано, що Україна мала все необхідне, щоб попереду інших республік здійснити колективізацію. Комісія, очолювана наркомом землеробства СРСР Яковом Яковлєвим (Епштейном), встановила терміни суцільної колективізації в основних зернових районах. Постанова ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» віднесла Україну до групи районів, де колективізацію мали завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р.
Партійно-державний апарат України виступив з низкою власних ініціатив щодо прискорення темпів колективізації. У маси кинуто гасло «шалених темпів колективізації». 24 лютого 1930 р. генеральний секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор підписав лист-директиву місцевим партійним організаціям України, в якій ставилося завдання: «Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної кампанії, а всю Україну — до осені 1930 р.» Таким чином, українські партійні вожді скоротили терміни колективізації на 1—1,5 року.
Для проведення колективізації з міст у села на початку 1930 р. відряджали «двадцятип`ятитисячників» — робітників-комуністів з великих промислових підприємств. Насправді, як зазначає відомий дослідник Ярослав Грицак, їх було більше, аніж 25 тис. — лише в одній Україні до кінця зими 1930 р. налічувалося 23 тис. присланих з міст робітників. Здебільшого це були росіяни. На допомогу їм в села направлялися комсомольці, рядові солдати і молодші командири, які пройшли спеціальні курси для проведення колективізації. Посланцям з міста доручалося керувати новоствореними колгоспами, хоча більшість з них не мала жодного уявлення, як вести сільське господарство. Але комуністи керувалися власною логікою. Як заявляв один з провідних сталінських економістів Струмилін: «Закони нас не обмежують. Нема таких фортець, яких більшовики не могли б узяти».
Початок колективізації показав, що селяни не бажають відмовлятися від своєї власності і передавати її у колгоспи. Адже усуспільнювали не тільки засоби виробництва, а й продуктивну худобу, птицю, реманент. Досягти цього вдавалося лише шляхом грубого насильства. Ті, що не вступали до колгоспу, прирівнювалися до ворогів радянської влади і злочинців. Адміністрація млинів відмовлялася молоти їм зерно, їхніх дітей виключали зі шкіл, лікарі не приймали їх як пацієнтів тощо.
«У колгосп батько зразу не пішов, — згадує Олександра Шостак, яка під час голодомору проживала у селі Шаповалівка Борзнянського району теперішньої Чернігівської області, а нині мешканка Тернополя. — Тоді місцева влада наклала на нього податок — 60 пудів хліба. Перший раз він виконав хлібопоставку. На третій раз уже не було що везти у червону валку. Тоді батька забрали, посадили в м. Борзні в тюрму, засудили по ст. 119 Кодексу від 1928 р. («злостное невыполнение продналога…») на чотири роки і заслали на Соловки. А нас розкуркулили… Заїхали у двір підводами, забрали все, що тільки можна було забрати, в хаті залишилися голі стіни, нас вигнали на мороз і сніг, а хату замкнули. Це було в лютому…»
Про те, якими методами здійснювалася колективізація, оповідав і Петро Гуменюк, котрий у той час проживав у селі Мітлинці Гайсинського району на Вінничині, а згодом мешкав у Тернополі: «Ми, цікаві до всього діти, зазирали в вікна сільради. Кожного разу картина була одна й та ж, лише дійові особи мінялися. Дядько, наш, сільський, стояв посеред кімнати, а за столом сидів уповноважений з району, і між ними йшла сварка. Тут же були активісти — сільське начальство. Уповноважений кричав, зривався з місця, перехилявся через стіл, махав руками, вихоплював наган і трусив ним перед дядьком. А дядько стояв, як укопаний, тільки зрідка піднімав голову і щось несміло говорив. Ми здогадувалися, що все те означає, бо в сім’ях тільки й розмов було про це. Одних примушували записуватися в колгосп, інших допитували, чому не здають хліб, не сплачують податок».
Особливо активним був наступ проти заможних селян — так званих куркулів, до яких відносили не лише тих, хто використовував найману працю, а й селян-одноосібників, які застосовували у своєму господарстві мотор або просто мали хату, покриту бляхою. Спочатку цей наступ здійснювався шляхом адміністративного тиску — встановлювався високий податок, заборонялася оренда землі тощо. З грудня 1929 р. влада перейшла до політики відкритого терору: селяни, які активно протистояли колективізації, підлягали розстрілу або ув’язненню, заможніші — виселялися у віддалені райони СРСР, багатьох змусили покинути свої повіти. Під «розкуркулення» потрапляли не лише заможні господарі, а й ті, що не хотіли йти в колгоспи. Кампанія «ліквідації куркульства як класу» була формою репресій щодо всього селянства. Якщо у 1929 р. офіційно визначена кількість куркульських господарств в Україні становила 71,5 тис., то в дійсності до 1932 р. тут було ліквідовано 200 тис. господарств, разом з членами сімей це становило майже 1,5 млн осіб. Близько 850 тис. з них як «спецпоселенців» чи, радше сказати, кріпаків заслали на Північ і до Сибіру, де вони масово вмирали, бо жили і працювали у нелюдських умовах. Значною мірою на кістках українців розбудовувалися Кузбас, Караганда, Печора, Колима...
До розкуркулювання залучалися «двадцятип`ятитисячники», «активісти» з числа селян, місцеві керівники. Проведення операції в одному селі займало декілька годин. «Траплялося, — пише Ярослав Грицак у «Нарисах історії України…», — що поки селянин активіст брав участь у розкуркулюванні в одному кінці села, в іншому кінці експропріювали його власне майно. Куркулям дозволялося брати з собою лише те, що вони могли нести на собі. Босих і погано вдягнених селян вантажили у вагони і переправляли у віддалені російські райони — Мурманськ, Вологду, Архангельськ та ін. — або ж у Казахстан. Якщо депортація відбувалася зимою, людей вивантажували прямо в сніг. Без сокири і пили у лютий мороз вони будували собі житла з гілок. За короткий час від холоду й голоду вмирали діти, хворі та люди похилого віку. Смертність була дуже високою: за приблизними підрахунками, загинула майже третина депортованих. Ті, хто виживав, опинявся на становищі «спецпоселенців» — їм не дозволяли залишати свої поселення, вони перебували під наглядом чекістів і змушені були тяжко працювати у радгоспах, підприємствах важкої промисловості, вугільних шахтах. Режим «спецпоселень» наближався до кріпацтва ще в одному: якщо вільні дівчина або парубок брали шлюб із «спецпоселенцями», вони самі переходили до цього стану. Оскільки переселенці здебільшого були винятково працьовитими людьми, дехто з них навіть на новому місці міг досягти добробуту — тоді їх розкуркулювали і висилали вдруге».
«Ліквідація куркульства як класу» мала на меті насамперед знищення того сільського прошарку, який здатен був організувати опір «суцільній колективізації». Проте й це не допомогло. Селяни відмовлялися йти до колгоспів, продавали або забивали худобу, ховали чи псували реманент, інше майно, яке підлягало колективізації. У 1928–1932 рр. в Україні було винищено майже половину поголів’я худоби, на відновлення якого потрібні були десятиліття. В багатьох випадках доходило до відкритих селянських протестів, які нерідко переростали у збройні повстання, що охоплювали цілі райони. За приблизними підрахунками, у 1930 р. загальна кількість повстанців в Україні становила майже 40 тисяч чоловік. На їх придушення були кинуті регулярні війська, в тому числі й бронетанкові підрозділи, артилерія, а подекуди навіть авіація та хімічна зброя.
Події набували загрозливих масштабів. На початку березня 1930 р. газета «Правда» надрукувала статтю Йосипа Сталіна «Запаморочення від успіхів», де засуджувалися «перегини» у колгоспному будівництві. Головну відповідальність за «викривлення партлінії» Сталін лицемірно перекладав на місцеве керівництво, вина якого полягала лише в тому, що воно ревно виконувало партійні вказівки. Почався масовий вихід селян з колгоспів, насамперед в Україні, де їх кількість становила понад 50%. Але такий перебіг подій не міг влаштувати більшовицьке керівництво, тому вже у вересні 1930 р. відновився наступ на селян-одноосібників. У результаті цього до кінця 1932 р. в УРСР було колективізовано майже 70% селянських господарств, що володіли 80% посівної площі.
Селяни, як за часів кріпосного права, були прикріплені до місць свого проживання паспортною системою, запровадженою в 1932 р. Без дозволу влади вони не мали права залишати колгоспи. Залякавши репресивними заходами, їх, по суті, перетворили на людей «другого сорту». Всі ці заходи партійно-державних органів були спрямовані на те, щоб перетворити селянство на основне джерело фінансування нереальних, форсованих темпів індустріалізації. Для закупівлі за кордоном промислового устаткування потрібна була валюта. Отримати її можна було тільки експортуючи сировину, насамперед зерно, ціни на яке на міжнародному ринку різко знизились. Проте керівництво СРСР не бажало рахуватися із зовнішньоторговою кон`юнктурою і, відповідно, уповільнювати темпи індустріалізації. Експорт зерна, незважаючи на зниження цін, зростав. Так, якщо у 1930 р. збір зерна в країні становив 835 млн ц, з яких 48,4 млн було експортовано, то у 1931 р. зерна заготовлено значно менше — 695 млн ц, а на зовнішній ринок вивезено 51,8 млн ц. У багатьох колгоспах було забрано все зерно разом з насіннєвим фондом. У багатьох районах України селяни голодували. Окремі колгоспи навіть розпались.
Навесні 1932 р. селяни, дуже ослаблені напівголодною зимою, не зуміли успішно провести весняну сівбу. Урожай зернових був невисоким, але не набагато нижчим, ніж середні врожаї багатьох попередніх років. Проте таке становище не влаштовувало кремлівське керівництво, яке прагнуло збільшення експорту зернових. Вважаючи, що причини низької врожайності криються у небажанні селян без вагань підтримувати утопічну ідею «побудови соціалізму в країні», воно вирішило їм помститися.
Найжорстокішим злочином комуністичного режиму проти українського народу був голодомор 1932–1933 рр. Ця спланована проти українського селянства акцiя мала лiквiдувати основу української нацiї i нацiонального вiдродження, зруйнувати незалежні господарства, унеможливити протистояння радянськiй владi. Москва усвідомлювала, що, за словами історика Ігоря Гирича, українське селянство і в 1917, і потенційно у 1930-х роках було соціальною базою для створення незалежної української держави, і тільки зламавши та деморалізувавши, його можна було сподіватися на екстенсивний розвиток більшовицько-тоталітарної держави росіян, якій потрібні були безземельні, знеособлені, зденаціоналізовані раби-манкурти для «будівель комунізму».
«Голод запланувала Москва для знищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян знищили не тому, що вони були селянами, а тому, що вони були українцями», — писав американський професор Роберт Конквест. Голодомор повинен був поставити українського хлібороба на коліна не лише власне в Україні, але й на всіх українських етнічних територіях — у першу чергу на Кубані, Ставрополлі, Вороніжчині...
Справжню мету страхітливого плану винищення українства розуміли і деякі дипломати, котрі в той час працювали в СРСР. Так, консул посольства Італії в Москві Граденіго доповідав 31 травня 1933 року про голод в Україні, стверджуючи, що цей голодомор «уряд Москви, справді, заздалегідь підготовив за допомогою жорстокої реквізиції», і підкреслював, що в основі такої політики «є напевно призначене зліквідувати українську проблему протягом кількох місяців з жертвою від 10 до 15 мільйонів осіб. Нехай ця цифра не здається перебільшена. Я тієї думки, що її перевищили і що, мабуть, уже її досягли». Закінчуючи своє послання, консул зазначав: «…сучасне нещастя спричинить колонізацію, переважно російську, України. Воно змінить її етнографічний характер. У, може, дуже близькій майбутності не можна буде більше говорити про Україну, ні про український народ, ані тим самим про українську проблему, тому що Україна в дійсності стане російським краєм».
Аналiз тодішніх подій переконливо засвiдчує, що в українському селi мали мiсце всi елементи полiтики геноциду. Такого висновку дійшли i члени Мiжнародної комiсiї з розслiдування голоду в Українi (до її складу входили провiднi юристи свiту), яка працювала в 1988–1990 рр. На сьогодні це також офіційно визнали Сполучені Штати Америки, Канада, Австралія, Аргентина. Низка парламентів світу, зокрема прибалтійських країн, готують такі визнання. Через сімдесят років після української національної трагедії свій громадянський обов`язок перед пам`яттю мільйонів людей нарешті виконала Верховна Рада України: 14 травня 2003 р. вона визнала голодомор 1932—1933 рр. геноцидом українського народу.
Головною причиною голодомору 1932—1933 рр. була цілеспрямована злочинна політика більшовицького керівництва. Адже сам Сталiн визнавав, що загальний врожай зерна в 1932 р. перевищував урожай 1931 р. Інакше кажучи, харчiв не бракувало. Проте держава цілеспрямовано конфiсковувала бiльшу їх частину, в тому числі й зерно, яке призначалося для насіннєвого, страхового і фуражного фондів, ігноруючи заклики i попередження українських представникiв з місць. Це прирекло мiльйони людей на смерть вiд голоду, який неможливо назвати iнакше, як штучний.
Вище партійно-державне керівництво УСРР (так до 1937 р. іменувалася УРСР), зокрема генеральний секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор та голова Раднаркому Влас Чубар, не знайшло в собі політичної волі та особистої мужності протистояти диктату Сталіна, фактично ставши слухняним знаряддям у його руках. Несміливо натякаючи на зростання голоду в Україні через нереальні плани хлібозаготівель, воно передусім переймалося тим, щоб не викликати незадоволення Москви, звідки і без того вже настійно лунав нестримний потік погроз «про вжиття репресивних заходів» щодо українських селян. «...Рішучо викорінювати ці контрреволюційні елементи, — зазначалося в тогочасних московських партійних документах, — шляхом арештів, ув`язнення в концтаборах на тривалий термін, не зупиняючись перед застосуванням вищої міри покарання… За відомих умов — розстріл». Політбюро ЦК КП(б) У сумлінно дублює ці документи: «... організувати в прискореному порядку суд, а вирок суду, а також його виконання публікувати у місцевій районній пресі».
Керівники областей і районів, голови сільрад, рятуючи власні шкури, ревно виконували постанови, директиви, розпорядження вищих партійних органів. Адже, як зазначають дослідники, ще напередодні голодомору, вже після основної хвилі розкуркулювання і колективізації, у 1931 — першій половині 1932 р. в Україні було замінено 80 % секретарів райкомів партії — головним чином на присланих з-поза меж республіки. За будь-яку спробу протистояти жорстким директивам «згори» секретарів райкомів, голів райвиконкомів та інших місцевих працівників виключали з партії та віддавали до суду як зрадників і організаторів саботажу. Тодішній керівник ДПУ УСРР Всеволод Балицький доповідав у Москву про дії «органів» у 1932 році: «За 4 місяці після початку хлібозаготівель до 15 листопада було заарештовано по хлібозаготівельних справах 11 тис. чол. За місяць — з 15 листопада по 15 грудня — 16 тис. чол., у тому числі 435 партійців, 2260 чол. із колгоспного апарату, в тому числі 409 голів і 441 бухгалтер і рахівник, а також 107 голів сільрад. До розстрілу трійкою засуджено 108, але ще на розгляді 100 чоловік».
У липні 1932 р. було скликано ІІІ партійну конференцію комуністів України, де тодішній голова уряду СРСР В`ячеслав Молотов і перший заступник Сталіна Лазар Каганович, по суті, започаткували кампанію масового винищення українських селян. Звинувачуючи у невиконанні хлібозаготівельної кампанії усіх більшовиків України, В. Молотов у своїй промові заявив: «Тепер є спроба приховати недоліки в сільському господарстві України, зваливши негативні факти останньої хлібозаготівельної кампанії в Україні на «зовнішні» причини (Скрипник, Шліхтер), на розмір хлібозаготівельного плану (Чубар) і т. д. Треба дати відсіч цим антибільшовицьким спробам». А щоб у керівництва України не виникало сумнівів у рішучості Москви щодо вилучення українського хліба, він наголосив: «…не буде поступок чи хитань у питанні виконання завдання, поставленого партією та радянським урядом». Конференція ухвалила забрати в рахунок хлібоздачі всі колгоспні насіннєві фонди, включно з посівними. Таким чином селян приречено на голодну смерть, бо засіяти землю вже не було чим. Крім цього, припинено видачу селянам заробленого ними в колгоспах хліба, а також забрано від них видане раніше зерно в оплату трудоднів. В додаток до цього сільським кооперативам заборонено продавати будь-що тим, хто не матиме довідки про повну здачу хліба державі, знаючи наперед, що таких довідок ніхто не дістане.
Тим часом для влади голоду не було. У кожному районі працювали створені згідно з постановою Раднаркому СРСР від 2 листопада 1932 р. закриті розподільники та їдальні для партійно-радянської номенклатури, які охороняла міліція. Від голоду також не страждали і родини командирів Червоної армії, колгоспне начальство, «буксирники» (формування сільських активістів, як правило, декласованих елементів, яке займалося організацією хлібозаготівель) — їх винагороджували пайками і часткою від «витрушених» у сусідів пожитків.
Тиск на українське селянство посилювався з кожним днем. Про це переконливо свідчать сторінки тогочасної компартійної преси. Гадяцька районна газета «Будівник комунізму» надрукувала постанову бюро райкому партії від 1 січня 1932 року, в якій сказано: «Ударна декада по хлібозаготівлях, проведена з 20 по 31 грудня 1931 року, не дала жодного зрушення. У зв’язку з цим ухвалюємо: до 15 січня виконати план хлібозаготівель, піти в рішучий наступ на глитая та його агентуру... До відстаючих сіл направити 30 буксирних бригад з партійців, комсомольського активу». Але підсумки хлібозаготівель у районі й далі були невтішні. Тому зі шпальт газет пролунали заклики: «До суду шкідника!».
Газета «Більшовицька правда» — орган Вінницького обкому КП(б)У за 5 жовтня 1932 р. писала: «Викорінювати буржуазно-власницькі тенденції, рішуче і швидко реагувати на опортуністичний опір хлібозаготівлям».
За 17 жовтня 1932 р.: «Трощачи куркульський опір, рішучо піднести темпи хлібозаготівель в одноосібному секторі».
За 20 жовтня 1932 р.: «Зламати опір куркуля», «Примусити куркуля здати державі хліб».
Газета «Червона Зірка» — орган Дніпропетровського обкому КП(б)У за 28 листопада 1932 р.: «Задавити куркульських недобитків, що зривають хлібозаготівлю, підривають колгоспну міць».
Газета «Шляхом Ілліча» — орган Кіровоградського обкому КП(б)У за 5 грудня 1932 р.: «Розчавити куркульське шкідництво і махінації в колгоспних коморах. Знищити куркульсько-петлюрівське охвістя залізною мітлою революційної законності, змести саботаж куркулів».
За 22 грудня 1932 р.: «Найжорстокішими репресіями вирвати в саботажників останні відсотки хлібного плану. Передчасна демобілізація — рівнозначна зраді».
Та вжитих заходів режимові було замало. У грудні 1932 р. ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР знову повертаються до питання про хлібозаготівлі в Україні. Вони визнають ситуацію незадовільною і доручають «виправити» її Лазару Кагановичу та Павлу Постишеву як «окремо уповноваженим». Одночасно в Україну скерували цілу когорту агентів, які мали виконувати роль політкомісарів, наглядачів та інформаторів. За офіційними даними, до кожного району прибуло близько 30 чоловік — загалом понад 15 тисяч. В результаті їхньої діяльності було зроблено відповідні «оргвисновки», внаслідок яких замінено від 60 до 75 % секретарів низових і районних парторганізацій. Жертвами репресій передусім стали керівники, котрі, за словами журналіста Сергія Чалого, зберегли рештки совісті і намагалися якось допомогти своїм співвітчизникам. Ті ж, хто поводився з українцями гірше, ніж згодом нацистські окупанти, залишилися на посадах і зробили кар’єру.
Були й такі, що, усвідомивши справжні масштаби трагедії, яка розігралася в Україні, і свою відповідальність за неї перед народом, не могли далі терпіти і заподіювали собі смерть. 13 травня 1933 р. застрелився видатний український письменник і громадський діяч Микола Хвильовий. Він залишив листа до ЦК КП(б)У, в якому звинувачував партію за те, що вона зрадила революцію. 7 липня того ж року покінчив із собою заступник голови Раднаркому УСРР і голова Держплану УСРР, член політбюро ЦК КП(б)У, член ЦВК СРСР Микола Скрипник. З його смертю, зазначав Всеволод Голубничий, «скінчилася ціла течія національного українського більшовизму, що щиро вірила в ленінізм, інтернаціоналізм, у рівність усіх націй, в ідеальний Союз РСР. Цю течію залізною п`ятою розчавив могутній російський бюрократичний шовінізм, що саме наступав по всьому фронту в Україні в особі Павла Постишева».
Голод, що поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнiшої сили на початку 1933 р. Від постійного і тривалого недоїдання селяни виснажувалися, пухли, вмирали цілими родинами. За підрахунками дослідників, в Україні щодня помирало голодною смертю 25 тисяч чоловік, щогодини — 1 тисяча, щохвилини — 17… «Пам’ятаю той час, — згадує Єфимія Дзюбенко, яка під час голодомору проживала у селі Новомиколаївка Новоукраїнського району теперішньої Кіровоградської області, а нині мешкає у місті Бучачі, — коли від масового мору на сільському цвинтарі не встигали копати могили для захоронення. Тоді вирішили викопувати великі ями і звозити в них людей кілька днів підряд. Коли могила наповнювалася трупами, її засипали.
Мені, 18-річній дівчині, разом із односельчанкою довелося підводою, запряженою коровою, їхати по селу і, заходячи в кожну хату, забирати мертвих людей. Тіла обгортали в рядна, бо ні трун, ні матеріалу на них не було».
За словами іншого очевидця, Данила Моргуна, який під час голодомору проживав у селі Барахти Васильківського району теперішньої Київської області, нині мешканця міста Бережани, «тоді по селу була дана команда не замикати хат. Бо ж, якщо хтось помирав, бригада грабарів мусіла забрати труп і відвезти до спільної могили за селом. Тим могильщикам, підібраним таки із здорових односельців, колгосп також видавав якийсь харч, аби не охляли і не «пішли» туди ж, за відвезеними тілами. Кожен їх проїзд вулицею підводою з накиданими трупами справляв гнітюче враження, хоч іще існуючі люди проводжали їх вже збайдужілими поглядами. Може, й думали, що завтра-позавтра так же повезуть і їх. Сунула та підвода з мертвими тихо, без погейкування погоничів, такою ж мертвою вулицею, де живої душі не виднілося, ані собака чи кіт не пробігав, — що можна було з’їсти, люди вже з’їли. Навіть лободи ані кропиви ніде не залишилося, — повискубували до корінців. То ж і саме село подобало на велетенську чорну домовину».
Залишившись без хлiба, селяни їли мишей, щурів та горобцiв, кiсткову муку i кору дерев. Мали мiсце численнi випадки канiбалiзму (лише офіційно за фактом канібалізму 1933 р. в Україні було зареєстровано 2 тис. кримінальних справ). Конфiскацiї збiжжя продовжувалися, незважаючи на те, що з голоду вимирали цiлi села. Нерідко від селян вимагали здачі такої кількості зерна, яка перевищувала фактичний урожай. За вказiвкою московського емісара Молотова, який керував хлібозаготівлею в Україні, коли хлiба не було, забирали сухарi, картоплю, сало, солiння, навіть зерно з динь, кавунів і гарбузів — тобто всi запаси їжi. Траплялися випадки, коли вилучали навіть шкіряні речі, щоб їх не варили та не їли. Подібного визиску не було в жодному неукраїнському реґіоні.
Про те, як у подібних умовах людям удавалося виживати, згадує Наталія Дзіс, яка під час голодомору проживала у селі Забужжя Брацлавського району теперішньої Вінницької області, а нині мешкає у Тернополі: «У нас протікає річка Буг, ми ходили до неї і шукали в намулі скойки-черепашки, приносили їх додому і висипали на сонці. Від нагрівання вони роздвоювалися і ми вирізали з них клаптики м`яса для юшки. Ловили також жаб і ящірок. Літом брали ножа, торбу через плече і йшли до лісу, де обрізали з липи кору, обривали липове листя, листя берези і березові бруньки, а також бруньки ліщини. Рвали бур`яни, які тільки потрапляли під руки і які можна було їсти: кропиву, молочій, кінський щавель, лободу, калачики, глуху кропиву, кульбабу та багато інших.
Кукурудзи ми не бачили, у нас її всю конфісковували, залишаючи нам тільки качани. Забирали також пшоно, а нам залишали лушпиння з проса. Все це ми сушили, товкли, перетирали з бур`янами і варили супи, пекли млинці. По суті, його неможливо було їсти, воно скреготало під зубами, але ми їли, бо хотіли жити, хотіли вижити.
Чула, але не бачила, що їли людей, які повмирали. А що там було їсти? Одні кістки та шкіра».
«Я з жахом згадую про голод, — ніби продовжує попередню розповідь Марія Козак (Горяєва), яка під час голодомору 1932—1933 рр. проживала на Київщині, а нині мешкає в селі М. Вікнини на Збаражчині. — У селі тоді було тихо. Люди ходили, як примари, не гавкали собаки, не ревли корови, не кудкудакали кури, навіть пташки робили гнізда дуже високо, щоб голодні не змогли їх дістати. Горобець для голодного був порятунком, і голодні люди ловили їх. Я до сих пір боюся тиші».
Для проведення реквізиції зерна у села надсилалися загони війська і міліції, мобілізовані партійні й комсомольські організації, прокурорів — сотні тисяч відданих «багнетів», яких для сміливості озброювали наганами й гвинтівками. Їм допомагали так звані «буксирні бригади», сформовані з місцевих активістів. Озброєні довгими загостреними щупами, вони обшукували хати, стодоли, садиби, нишпорили по льохах, залазили в димарі, заглядали в колодязі, трусили стріхи... Силою забирали хліб, вимітаючи все до зернини, а також картоплю й буряки, вигрібали з діжок квашену капусту, огірки, били жорна і ступи; нерідко мародерствували. Підставою для пошуків їстівних припасів був уже сам факт того, що люди ще залишалися живими. «Раз твои дети живые, значит, чем-то кормишь. Показывай, где спрятано», — цинічно вимагав колгоспний активіст від матері Віри Шукаєвої, яка під час голодомору проживала у селі Петрівка Красноградського району теперішньої Харківської області (пані Віра нині мешкає у Тернополі).
«Два рази на тиждень, — оповідає Олександр Маліновський, який у ті страшні часи проживав у селі Тлітенка Хмільницького району теперішньої Вінницької області, а нині мешкає в селищі Гусятин, — приходила спеціальна комісія до нас на подвір’я і проводила обшук: відкривали піч і шукали, чи щось варилося їсти; в коморі, підвалі перевіряли, чи є щось заховане з продуктів; проходили по городі, саді з великими металевими штирами і протикали землю, чи не заховане зерно; оглядали дерева, чи там часом не завішана торбина з сухарями».
Один із учасників цього варварства, слова якого цитує Роберт Конквест у своїй праці «Жнива скорботи…», пізніше згадував: «Я чув, як діти... душилися, заходилися в криках від кашлю. І я бачив вигляд цих людей, — він був переляканий, благальний, ненавидячий, тупо байдужий, затьмарений відчаєм або палахкотів напівбожевільною зухвалістю і люттю.
«Візьміть це. Усе заберіть. Є ще горщик з борщем у печі. Він, правда, пісний, без м’яса. Та все ж має буряк та картоплю з капустою. І солений до того ж! Краще візьміть його, товариші громадяни! Ось зачекайте. Я зніму черевики. Лата на латі, але може таки матимуть якусь користь для пролетаріату, для нашої рідної радянської влади».
Було болісно бачити та чути все це. І ще гірше брати в ньому участь... Я переконував себе, пояснював собі. Я не повинен капітулювати перед жалістю, що розслаблює. Ми здійснювали історичну необхідність. Ми виконували свій революційний обов’язок. Ми добували зерно для соціалістичної вітчизни. Для п`ятирічки.
Як і все моє покоління, я міцно вірив у те, що мета виправдовує засоби. Нашою великою метою була всесвітня перемога комунізму, і заради цієї мети все було дозволено — брехати, красти, нищити сотні тисяч і навіть мільйони людей, усіх тих, хто заважав нашій праці, всіх, хто був перепоною на шляху».
Купи зерна і картоплі, зібрані на залізничних станціях для вивезення в Росію, нерідко гнили просто неба. Але охорона не підпускала до них селян. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР ухвалили власноручно написану Сталіном постанову «Про охорону соціалістичної власності», за якою за крадіжку колгоспного майна вводилася «вища міра соціалістичного захисту» — розстріл з конфіскацією всього майна або позбавлення волі на термін не менше 10 років. Як крадіжка кваліфікувалася навіть спроба принести додому з колгоспного поля жменю зерна, щоб нагодувати голодних дітей. Не дивно, що сучасники називали цей закон «законом про п’ять колосків». «Ми, діти, — згадував Петро Гуменюк, — ходили в поле збирати колоски. Це також вважалося розкраданням соціалістичної власності і було небезпечним. Безглуздя: колоски проростали або приорювалися, але ніхто не мав права їх збирати. Сторожі пильнували поля, ловили порушників, приводили до сільради, де заводили судові справи. Тому старші боялися збирати колосся, посилали дітей».
Про те, як діяв закон «Про охорону соціалістичної власності», видно й зі сторінок уже згаданої гадяцької районки «Будівник комунізму» за 1933 рік. У номері за 12 липня вміщено замітку «Заклятого ворога до розстрілу!» з підзаголовком: «Когоспники вітають вирок суду», де повідомлялося про те, що мешканець села Мартинівки І. Дуля зібрав на колгоспній ниві 4,5 кілограм колосків. Розглянувши цю справу, виїзна сесія Харківського обласного суду засудила «одвічного ворога всіх трудящих» І. Дулю до розстрілу. В номері від 18 липня чергове повідомлення про аналогічний факт, що трапився в селі Рашівка: «Брати Кирило та Сергій Богомоли впіймалися з нарізаними колосками. Злодіїв Богомолів засуджено до розстрілу».
Незабаром з’явився ще один закон — про «боротьбу зі спекуляцією», який передбачав ув’язнення в концтаборах від 5 до 10 років для тих селян, які, щоб вижити, намагалися обміняти домашні речі на харчові продукти.
Забороняючи селянам займатися «спекуляцією», тобто обміном речей на харчі, держава тим часом сама активно використовувала її як засіб викачування у людей дорогоцінних металів. У містах спішно відкрились «торгсіни» (торгівля з іноземцями) — продовольчі магазини, в яких за золоті і срібні речі можна було купити продукти харчування. На їхніх полицях красувалися високі пухкі паляниці, крупи, жири тощо, за які люди віддавали останнє, щоб вижити — хоч не самим, а врятувати дітей. Обмін, звісно, здійснювався за грабіжницьким курсом: пара золотих сережок «тягла» на чотири буханці хліба, каблучка — і того менше.
«В сім’ї було 9 чоловік, — згадував мешканець міста Підгайці Григорій Гладкий, який під час голодомору проживав у селі Дівички Переяславського району теперішньої Київської області. — Врятувало нас те, що батько, який повернувся з І світової війни з трьома золотими медалями і золотим хрестом, їздив у Київ і міняв ці нагороди в магазині торгсіну на хліб. За одну золоту медаль давали 15 буханок хліба».
Проте навіть за коштовності не завжди можна було отримати продукти харчування. Про один з таких випадків оповів мешканець селища Козова Григорій Сім’я, який під час голодомору проживав у селі Локня Роменського району теперішньої Сумської області: «Зупинились біля магазину з дивною назвою «Торгсин». Зайшли. Вітчим вийняв з кишені свою військову нагороду — срібний георгіївський хрест — і подав продавцеві.
— Хочу, щоб мені дали за нього муки. Той повертів у руках і сказав:
— А, то ти царський прислужник! Добре воював за царя-батюшку, що «Георгія» заробив.
— Я не воював. Я закінчив школу ротних фельдшерів і на фронті був фельдшером. Лікував поранених, виносив з поля бою.
— І офіцерів?
— Траплялось. Поранених ми всіх рятували.
— Отже, лікував офіцерів! Панів! Ворогів революції! Так? Ану геть звідси, поки я міліцію не покликав!
Вітчим, ні слова не мовивши, вийшов з магазину. Без муки і без хреста. Я вийшов за ним.
— Що то за магазин такий? — запитав його.
— Та я добре не знаю, що те слово означає. Тільки знаю, що там за золото і срібло можна купити муку, пшоно і всілякі крупи, сало, масло і навіть товар на чоботи. Та за хрести, бачиш, не дають, бо вони царські, а за царські золоті і срібні монети — дають...
Лише пізніше я збагнув, що штучний голод був також засобом викачування у людей дорогоцінних металів».
Прагнучи врятуватися, тисячi селян, незважаючи на те, що шляхи, якi вели до мiста, були блокованi, все ж пробивалися туди в надії купити хлiба. Однак сiльським жителям продавати хлiб заборонялося. Не знайшовши порятунку в місті, вони вмирали там просто на вулицях. Вмирали мовчки, без сліз, без стогону, з відкритими до неба очима. У Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Києві, інших містах померлих вiд голоду кожного ранку збирали i вивозили до братських могил.
Аби позбавити селян можливості дістати щось для прохарчування, їм не дозволялося також найматися самостiйно на роботу на промисловi пiдприємства, переходити або переїжджати в Росію. На кордоні з нею, як і з Білоруссю, а тим більше з Румунією та Польщею, стояли загороджувальні загони внутрішніх військ, які розстрілювали втікачів з України. Українським селянам наказом наркома залізниць СРСР було заборонено продавати квитки. Уздовж залізниць, за словами очевидців, лежали незліченні жертви з числа тих, кого посеред полів спецгрупи депеушників безжально скидали з поїздів напризволяще конати... Україну, за словами академіка Миколи Жулинського, свідомо перетворювали у гігантську резервацію, де володарював голод.
ДПУ УСРР 12 березня 1933 р. так інформувало про продовольчі труднощі і ураження голодуванням районів України: «Найбільше число фактів голоду зареєстровано в кінці лютого і на початку березня. В окремих місцях це явище набуло масового характеру.
Голодуючі сім`ї вживають у їжу різні сурогати — кукурудзяні качани і стебла, просяне лушпиння, сушену солому, трави, гнилі кавуни і буряки, картопляне лушпиння, стручки акації тощо. Зареєстровано факти вживання в їжу м`яса кішок, собак і дохлих коней.
Випадків людоїдства зареєстровано 28. Більша частина їх належить до 3-ї декади лютого і початку березня. 19 випадків людоїдства припадає на Київську область. У лютому також мали місце 13 випадків трупоїдства».
Трагічною була доля селянських дiтей, яким випало відчути на собі пекло голодомору. «Була весна 1933 року, — згадує один із очевидців, — білим цвітом цвіли вишні, яблуні, були погожі весняні теплі дні, але сільські діти не бігали, не гралися, а сиділи попід тинами з попухлими ногами, складеними в калачик. В той час у кожному класі сільської школи висів лозунг: «Спасибі товаришу Сталіну за щасливе дитинство!»
«Нас в сім’ї було п’ятеро дітей, троє ходили до школи, — оповідає Анастасія Джума (Максимчук), яка під час голодомору проживала у селі Волиця-Польова Теофіпольського району теперішньої Хмельницької області, а нині мешкає у селі Коцюбинці на Гусятинщині. — Навесні зовсім не було що їсти. Діти ходили по садках, попід плотами збирали травичку, кропиву, дикий щавель. Усі були худенькі, з опухлими ногами, заплаканими очима. Дуже хотілося їсти. Моя хата була поблизу цвинтаря, там було найбільше зелені, і ми, всі діти з вулиці, йшли з торбинками, щоб нарвати щось на борщ. Кожного ранку до цвинтаря під’їжджала підвода, навантажена мертвими людьми, серед яких було багато дітей, наших однолітків. Пам’ятаю довгий виритий рів, куди скидали трупи худих, чорних, напіводягнених, з розкритими очима. Два старших чоловіки присипали їх землею. Ми стояли, дивилися, але ніхто не плакав. Тільки було дуже страшно і від того ще більше хотілося їсти.
Потім стало легше. На городах було багато лободи, після цвіту опадали зав’язки яблук, вишень, і ми могли цілий день збирати і їсти.
Літо. Достигали колоски жита. Ми вибирали зеленуваті зернинки і їли. Вони були дуже смачні.
Почались жнива. Дорослі, хто як міг, йшли жати, косити, а діти з торбинками йшли збирати колоски, за що нам давали по скибці хліба. Але нас вже було небагато. Більша половина дітей була похоронена в тому довгому страшному рові, не дочекавшись нового хліба».
Траплялися випадки, коли діти помирали прямо на шкільних уроках. Дослідник Іван Шульга у восьмому числі журналу «Київ» за 1993 р. наводить спогад жителя Поділля К. Терещенка про один з таких сумних випадків: «Із наближенням весни до школи приходило все менше і менше дітей. Під час переклички почали частіше чутися голоси: «Помер. Прийма Іван, Пустильник Петро, Лаврега Сашко, Слинько Меланія…» Із 30 учнів у групі в кінці травня залишилося 10—12 дітей. На парті попереду мене сиділа Марійка. На уроці української мови вона нараз стрепенулася, видушила із грудей незрозумілий звук, схилилася на парту і померла. Учителька Параска Григорівна заплакала, схопилася за голову і вибігла із класу».
Окремі школярі, по своїй наївності, зверталися по допомогу до голів колгоспів, сільрад. Лист одного з них, учня 7-го класу Сальницької школи Свиргуна, цитує згадуваний вже Іван Шульга: «Кузьма Петрович! — Писав учень. — Тиждень, як помер від голоду батько. Мати лежить хвора на печі і вся пухла. Окрім мене, залишилося ще троє дітей. вони попухли. На мою долю випало бути головою двору. Допоможіть, чим можете. У нас сьогодні на вечерю не залишилось і буряків. Рятуйте маму, дітей. Ми вступимо в колгосп. І буду я так з мамою працювати, щоб забезпечити всіх дітей хлібом.
Не відмовте, Кузьма Петрович. Невже я 7 років вчився, щоб померти голодною смертю?» На жаль, ні автор листа, ні його мати допомоги не дочекались. Вся сім`я Свиргуна вимерла.
Рятуючи дітей вiд голодної смертi, окремі батьки будь-якою ціною везли їх до мiста i залишали в установах, лiкарнях, просто на вулицях. «Хто не мав іншого рятунку, — згадує тернополянка Раїса Дзюбіна (Ошкало), яка під час голодомору проживала у селі Соснова Переяслав-Хмельницького району теперішньої Київської області, — виходили до поїзда і під час руху закидали своїх дітей до вантажних вагонів, надіючись на те, що їх десь хтось зніме і таким чином дитина виживе». Лише у Вінниці, згідно з офіційними даними, міліція підібрала за перші дні травня 1933 р. 20 підкинутих немовлят. За той же час в інших дев`яти населених пунктах знайдено ще 304. А скільки їх було загалом по Україні?!
Тисячі дітей-сиріт, як свідчать документи, бродили поодинці і групами по селах, дехто помирав на дорозі, інші добиралися до міст, залізничних станцій, просили милостиню, здійснювали дрібні крадіжки. Наприкінці червня 1933 р. на станції Козятин міліція затримала 307, а в липні — 1340 голодних безпритульних дітей. Таке ж становище склалося у Жмеринці, Вапнярці, інших великих і малих залізничних станціях. Чимало з цих дітей помирало. Зокрема, на початку червня 1933 р. на тій же станції Козятин знайдено 15 померлих дітей. «Як установлено лікарем, — відзначено в акті, — їх смерть наступила від голоду».
Сталін та його оточення сприймали трагедію українського села як чергову перемогу комуністичної ідеї. Один із соратників «вождя народів» Мендель Хатаєвич, що керував кампанією зернозаготівель, із гордістю заявляв: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди».