Geum.ru

Богдан Лановик Микола Лазарович Роман Матейко

Вид материалаКнига

Содержание


Когут Микола Матвійович
Моргун Данило
Моргун Д. Того не забути… // Бережанське віче. — 2000. — 25 листоп.
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   36

Ганна


Макарівна,

під час голодомору проживала

у селі Ряшки

Прилуцького району

теперішньої Чернігівської області,

нині мешкає у місті Бережани


У моїй сім’ї померли 2 брати від голоду — Сашко і Петро. Петрові було 18 років, а Сашку — 14. Батька вислали в Архангельськ, а мама з 5 дітьми зосталася вдома. Щоб врятувати дітей, вона зібрала всі речі, які мала вдома і пішла міняти на картоплю, кукурудзу і ін. Коли повернулася і взнала, що немає хлопців, вона втратила розум. Три місяці була в тяжкому стані, потім відійшла. Шукала скрізь могили дітей, але не знайшла, бо всіх мертвих скидали в загальну яму і ніхто не знав де.


Когут

Микола


Матвійович,

під час голодомору проживав

у селі Пилява

Тиврівського району

теперішньої Вінницької області,

нині мешкає у місті Бережани


Я добре пам`ятаю роки голодомору. В той час ходили по хатах, шукали і забирали зерно, яке було. Не залишали навіть ста грамів. Зробили штучний голод.

Люди пухли, вмирали. Їх брали на віз — і мертвих, і вмираючих, але ще живих — скидали на купу вивозили і закопували. Не встигали возити.

Ми вижили, збираючи на городах мерзлу гнилу картоплю, їли листя липи, траву — пшенишницю лісову, бузину, кропиву. Жили під лісом і вижили.

Запам`ятався такий випадок. Я зранку грався з хлопчиком, а з обіду сусідка зарізала його на холодець. Прийшли з сільської ради, знайшли зварене м`ясо і забили цю жінку. Через день у сусіда помер батько. Він мене кликав на м`ясо.

Після війни я закінчив технікум і ветеренарний інститут. Мене направили в Пробіжнянський район Тернопільської області, згодом переїхав у Бучач, де зараз і проживаю.


Крежечківський

Федір

Миколайович,

під час голодомору проживав

у місті Вовковинці

теперішньої Хмельницької області,

нині мешкає у місті Бережани


Батько за професією коваль. До колективізації батько і його брат, також коваль, мали спільну кузню, але з різних причин її закрили. Батько почав працювати в одній організації ковалем у сусідньому місті Деражня, а дядько Хома став колгоспним ковалем.

У 30-х роках почали організовувати МТС. Така МТС виникла і у Вовковинцях, де почав працювати батько. Але в 31 чи 32-му році Вовковинецьку МТС перевели в сусідній Летичівський район, в м. Летичів. На новому місці батько почав працювати за професією.

Сім’я — дід (батько матері), мати і нас 3-є дітей, з яких я був найстарший, залишились у своїй хаті, ще побудованій дідом. Мати працювала в колгоспі, але за роботу нічого не дали. Більше того — ходили по хатах і «викачували» хліб.

У нас все матеріальне благополуччя зосереджувалось на тому, що дав город — картопля, буряки, засолені на зиму капуста, огірки. Хліба не було, їли з картоплі «пляцки». Основою для життя було те, що батькові МТС дав город, який він засіяв просом і кукурудзою. Оте просо (товкли в ступі) і кукурудза, а також наявність молока від корови, яку тримали в хаті в сінях, щоб вночі не вкрали, були тим, що так-сяк рятувало від голоду. Кукурудзу, що батько приносив щосуботи з Летичева, мололи на жорнах вночі. Пекли «хліб» — кукурудзяно-картопляний. Рятувало молоко.

Батькові, як робітнику МТС високої кваліфікації, давали пайок. Запам’ятався він мені тим, що одного разу замість муки видали сухарі, які були із справжньої житньої муки і раз замість м’ясопродуктів дали мішок сушеної тарані, яка була великим щастям, бо її варили в борщі. Іноді видавали крупи, як пайок. Крім того при МТС була їдальня, де для певної категорії робітників варили досить таки скромні обіди.

Батька, і ще 2 чоловіки, жив у найманій кімнаті, і вони собі готували іноді вечерю чи сніданок, якщо було із чого.

У селі особливо багато опухлих від голоду не було. Причиною цього було те, що селу «повезло» — почали будувати в районі станції Комарівці (власне у Вовковинцях) військове містечко. Хто хоч трохи в малярстві чи столярстві розбирався, а то і на підсобних роботах міг робити, пішли на будову містечка — будувалися склади, казарми, будинки для командирів (офіцерських звань тоді не було). Багато командирів із сім’ями жили у людей по хатах. Військові одержували пайки, якими ділилися із людьми, в будинках яких вони жили, а ті — огородиною, молоком.

Оте будівництво і рятувало так-сяк від голоду. І оскільки село було райцентром, то працівники, що були на державній службі, відповідно до рангу і становища, яке вони займали, одержували пайки.

Пам’ятаю добре, як декілька разів активісти села «трусили» хати, шукаючи хліба. Але його в колгоспі майже не давали, а той, що дали — одібрали. І не лише хліба, а й квасолю, кукурудзу висипали з мішечків і торбин. Шукали закопаного хліба, але його не було.

У селі почався голод серед старих і недужих, яких люди, як могли, підтримували. Почалося злодійство. Уночі в нас викрали в кагаті, де зберігалась картопля на насіння, картоплю. У нашої квартирантки — це була стара, одинока жінка, зарізали вночі теля, що корова привела. Саму корову вона тримала, як і ми, в сінях, що були великі, на щастя.

У село часто приходили люди із сусідніх сіл, де був голод, і просили поїсти. Просили лушпи з картоплі, залишки буряка.

Багато людей із сіл поїхало на заробітки в Північну і Східну Росію. На півночі працювали на будовах заводів і на лісосплаві. Сім’ям висилали посилки, які не завжди доходили.

Я ходив у школу в 3-й, а потім — у 4-й клас. Молодший брат (середущий, Іван) в 2 і 3. Наймолодший (Борис) був дошкільник.

У 1935 році батько забрав нас у Летичів, де він працював у МТС. Тут нам збільшили ділянку під город. Жили в найманій квартирі, мали корову, яку ми випасали по дорогах і на лугах, що належали МТС. В Летичеві я поступив у 5-й клас 1-ї середньої школи, також училися брати.

Дуже було великим щастям, коли в магазині при МТС продавали (за нормою, за списками!) хліб. Можна було купити деякі товари (продукти).

Погано було з одягом. За шматком ситцю доводилось стояти в неймовірних чергах ще з ночі. Одягались так. Батькові давали спецівку — куфайку (звичайно, з певною оплатою), яка ішла за пальто мені. Після мене — ішла меншому братові, а мені знову нова. Після меншого брата куфайка була до роботи батькові. Іноді куфайку продавали, а за гроші шили бідненькі пальто дітям.

Улітку я обов’язково шукав якусь роботу, хоч доводилося «по черзі» пасти свою корову. Це була робота по сульфізації вишень, робота підсобника на будівництві, коли таке траплялося…


Моргун

Данило,

під час голодомору проживав

у селі Барахти

Васильківського району

теперішньої Київської області,

мешканець міста Бережани


Про тяжкі роки організованого Москвою голодомору в Україні вже опубліковано немало як історичних досліджень і документів, так і гірких свідчень очевидців. До них долучаю і своє коротке спогадання.

Жахливий голод 1932–1933 років у моєму селі Барахти Васильківського району на Київщині мав страшний ужинок. Бо ж село було велике, майже як селище. У ньому в ті часи створили аж чотири колгоспи. В одному з них були закріплені й ми, жителі вулиці імені Ворошилова. Батько, Сава Радіонович, числився агротехніком колгоспу, мама, Єфимія Антонівна, простою колгоспницею, а брат Василь, 1920 р. н., тринадцятиліток, також залучався до різних робіт. Зокрема, заволочував засіяне поле.

Це була необхідність. По-перше тому, що працездатне населення вигинуло, «запрягли» до роботи недолітків. По-друге, тим, хто бодай щось робив у колгоспі, варили й давали на колективний обід, може й на вечерю, якусь подобу страви. Тож була маленька надія вижити. Бувало, що й мені, тоді семилітньому, приносили тієї, званої супом, рідини. Звичайно, що потаємно. Адже їжа призначалася тільки для колгоспників.

Кожного дня батьки, йдучи на роботу, залишали мене в хаті одного, наказували защіпнути двері зсередини і нікого не впускати. Правда, тоді по селу була дана команда не замикати хат. Бо ж, якщо хтось помирав, бригада грабарів мусіла забрати труп і відвезти до спільної могили за селом. Тим могильщикам, підібраним таки із здорових односельців, колгосп також видавав якийсь харч, аби не охляли і не «пішли» туди ж, за відвезеними тілами. Кожен їх проїзд вулицею підводою з накиданими трупами справляв гнітюче враження, хоч іще існуючі люди проводжали їх вже збайдужілими поглядами. Може й думали, що завтра-позавтра так же повезуть і їх. Сунула та підвода з мертвими тихо, без погейкування погоничів, такою ж мертвою вулицею, де живої душі не виднілося, ані собака чи кіт не пробігав, — що можна було з’їсти, люди вже з’їли. Навіть лободи ані кропиви ніде не залишилося, — повискубували до корінців. То ж і саме село подобало на велетенську чорну домовину.

Мені з хатнього вікна було видно лише частину тієї моторошної панорами смерті — вулиця імені Ворошилова. Навпроти нашої хати, через вулицю, — господарство дядька Костянтина. Тихе, безлюдне, мертве. Ні собаки, ні кота — нічогісінько. Та ось із хати, як тінь, вихитується дядько Костя — учасник громадянської війни — з розбитою осколками лівою рукою. Посувається попри стіну, сідає на призьбі. Похитується, голову опускає на груди, скулюється. Довго перебуває в такій позі, відтак випростовується, спиною впирається в стіну, дивиться на нашу хату. Його обличчя сіре, як земля, таке змучене і таке супокійно-байдуже. Мабуть побачив мене у вікні, насилу звівся з призьби, шкандибає через вулицю.

Прийшов під двері, віддихався, постукав. Я впустив дядька Костю у хату.

— Даньку, прошу тебе, дай мені хоч що-небудь з’їсти, — попросив з важким передихом, — хоч дробиночку.

В хаті не було ніякісінького харчу. Але на печі, прикинута якимсь лахміттям, стояла миска з квашеними огірками. І я поліз на піч, в розсолі налапав один огірок, може й останній, і подав дядькові. Його я дуже любив, і батько й мати щиро поважали — старшого, порадливого й доброго. То ж відчував, що батьки мене не посварять за цей мій вчинок.

Дядько Костя взяв огірок, почовгав додому, знову сів на призьбі, почав їсти…І ось він посунувся по стіні, наче ліг, скорчився. Мабуть, заснув, — подумалося мені. Дядько пролежав так довго. Над’їхала-надсунула драбиняста підвода з тілами померлих, зупинилася… Я не міг дивитися, забився у куток кімнати. Коли ж наважився знову подивитися з вікна надвір, підвода з небіжчиками в супроводі могильщиків була ген далеко. А на призьбі дядькової хати вже не було нікого…

Коли тільки навідувався в рідне село, завжди поставала перед очима та страшна картина. Та в радянські часи не можна було про це розповідати. Тільки тепер на братській могилі людей, вимордованих голодом, що був запланований Москвою, постав пам’ятник. Нема виписаних на ньому імен жертв — не вмістилися б. Потрібно б декілька плит. Бо голодом виморено сотні моїх односельців.

А в центрі села на пам’ятникові загиблим у Другій світовій війні, забраних радянським військкоматом, значиться 376 прізвищ людей, — молодого цвіту, кинутого на німецькі кулемети безжальною системою. Там прізвище і мого батька, загиблого під Житомиром.

Такого винищення, мабуть, не зазнала жодна нація.

Моргун Д. Того не забути… // Бережанське віче. — 2000. — 25 листоп.


Сивобородько