Богдан Лановик Микола Лазарович Роман Матейко

Вид материалаКнига

Содержание


Смілівського району
Лубенського району
Запис зроблено 20 квітня 2003 р. в с. Кобилля Богданом Вовчуком.
Клімова (Шестакова)
Переяслав-Хмельницького району
Записала зав. бібліотекою с. М.Вікнини Т. Бас.
Подобный материал:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   36

Бовтута


Олександра

Андріївна,

під час голодомору проживала

у селі Хмелів

Смілівського району


теперішньої Сумської області,

нині мешкає у місті Збараж


У 1933 році пережила голодомор у рідному селі. Батько помер у 1933 році (чоловіки взагалі скоріше вмирали). Мати врятувала нас, бо заховала зерно де стояла кобила в хлівчику. Уночі носили зерно до сусіда, який перемелював і з того варили їсти.


Владика

Мотря


Данилівна,

під час голодомору проживала

у селі Березоточа

Лубенського району


теперішньої Полтавської області,

нині мешкає у селі Кобилля


У 1932 році восени почалася колективізація в нашому селі. Мій батько був ковалем, мав свою власну кузню, а також мав декілька десятин землі, коня, воза і весь необхідний сільськогосподарський реманент.

З району приїхала комісія організовувати у селі колгосп. Батько відмовився писати заяву про вступ до колгоспу. Тоді уповноважені пригнали до нас на подвір’я три підводи і за три рази забрали і вивезли все зерно (навіть послід) в район. Так поступили зі всіма селянами. Після цього забрали до колгоспу і батькову кузню. Тоді батько змушений був написати заяву про вступ до колгоспу і пішов туди працювати ковалем.

На початку весни 1933 року у селі розпочався лютий голод. У нашому селі було більше тисячі дворів. Кожен день колгосп виділяв підводу і людей, які збирали по хатах, подвір’ях, вулицях померлих і відвозили їх на цвинтар. Інших людей виділяли для того, щоб копали на цвинтарі братські могили. Підвода під’їжджала під могилу, її завертали і як дрова, скидали померлих в могилу, потім, коли позвозили повну яму, присипали землею. Так тривало до самих жнив. Коли почалися жнива, стали пекти хліб, та багато людей ще померло від того, що наїлись досхочу хліба. За час голодомору в нашому селі вимерла більша половина людей.

У нашій сім’ї було п’ятеро дітей — два хлопці і три дівчини. Наймолодший мій брат Андрій, якому було чотири роки, ходив в дитячий садок. Там була в той час «дідівщина» — старші діти відбирали в молодших їжу, так він від цього помер з голоду. Весною ми почали харчуватися лободою, кропивою, цвітом акації. Батьки наші попухли з голоду, але для нас, дітей, діставали, що могли, щоб ми вижили. По сусідству коло нас проживав голова колгоспу. Його дружина час від часу давала нашій матері по вузлику муки, мати добавляла до цієї муки різну зелень і пекла в печі коржики. Так ми і вижили.

Запис зроблено 20 квітня 2003 р. в с. Кобилля Богданом Вовчуком.


Гарматюк


Валентина

Іванівна,

під час голодомору проживала

у Липовецькому районі

теперішньої Вінницької області,

нині мешкає у селі Красносільці


Мені іде 75-й рік, але я трохи пам’ятаю голодомор 1933 року. У моїх батьків було троє малих діток. Мама з татом ходили в кар’єр бити камінь, щоб вечором отримати тарілку муки, щоб зварити нам, дітям, бовтанку, аби ми не померли з голоду. Їм на роботі раз в день давали їсти так, аби не подохли з голоду. Багато робочих додому не верталися з роботи. Помирали, бо їли, що під руки попадало: котів, собак. У селі не стало нічого живого, одні трупи людей. У нас сусідка з’їла свою дитину, але і сама померла.

Пам’ятаю, як ходили більшовики по домівках і забирали все до крихти, до зернини. Мама мала трішки пшенички, всипала в горщик, залила водою і поставила в піч до вогню, то і там знайшли, і посеред хати на долівці вилили воду і зерно висипали в мішок. Зерно забирали і викидали до річки.

Ми, малі діти, ходили весною по городах, збирали гнилу картоплю і мама нам пекла оладки і які вони були смачні в той час. Більшовики, що ходили по хатах, носили з собою цукерки і показували їх дітям, але не давали голодним дітям, доки ті не сказали, де батьки ховали пшеницю. Були випадки, що таким способом вони знаходили заховане збіжжя, та ще побили батьків за те, що ті приховали зерно. Били батьків у присутності дітей.

Мій дід, татів батько, мав чотири сини і дві доньки і всіх синів одружив додому, щоб було кому працювати на землі. Тоді діда зробили куркулем, вигнали з своєї хати, забрали все нажите майно. А коли почалася епідемія тифу, то дід разом з доньками померли.


Клімова (Шестакова)

Олександра

Михайлівна,

під час голодомору проживала

у селі Вовчанськ

Якимівського району

теперішньої Запорізької області,

нині мешкає у місті Збараж


Мені було 7 років і я пам’ятаю, що мої ноги були пухлі, їсти не було що і при нас ( а нас було троє дітей) мама померла. Сусіди також повмирали і не було кому їх похоронити. У нашому селі Валканешти організували так як інтернат через червоний хрест і дітей зі всього села до 10 років позабирали від батьків в той інтернат. Ми, три сестри, спали разом на розкладушках саморобних і коли полягали спати, найменша наша сестричка Маня дуже сильно хропіла і стогнала, а старша сестричка Аня мене заспокоювала, сказала, що Маня помирає.

А ще я пам’ятаю, пішли ми з сестрою Анею до діда і бабці по татові, а вони і троє їхніх синів, Вася, Андрюша і Міша, лежать мертві з відкритими очима. Їх прізвище Шестакови. У селі люди поїли всіх коней і навіть кішок. Ми з сестрою, Аня і я, вижили завдяки інтернату.


Козак (Горяєва)

Марія

Микитівна,

під час голодомору проживала

у селі Совкова-Долина

Переяслав-Хмельницького району


теперішньої Київської області,

нині мешкає у селі М. Вікнини


Я народилася в багатодітній родині 6 червня 1918 року. Батьки Микита Андрійович і Євдокія Степанівна народили і виховали 7 дітей (2 дочки і 5 синів)...

З жахом і сльозами на очах згадую про голодомор. Ще маленькою пам’ятаю голод 1922 року, коли голодна дівчинка Марійка блукала селом і просила їсти — говорила російською мовою. Була ця дитина чорна і обідрана. Моя мама була дуже добра і давали їй їсти, тому дівчинка блукала близько нашого двору, носила мене на руках. Не пам’ятаю де поділась Марійка, але я дуже плакала, коли вона не приходила.

1932–1933 рр. у селі організовували СОЗи — туди ішли бідні селяни. Роки були неврожайними. Багаті шкодили їм. У селі був майстер Павло Михайлович Бабан — робив на машинах і молотарках, але вони постійно ламалися, тому що в снопи куркулі понатикали деревину і так і зерно лишалося не молочене до пізньої осені.

У голод вся наша сім’я вижила, і ще вижила сім’я сусідів — Карпа Короля — але під кінець року (восени) у них лишився жити тільки один син Яків. Дуже тяжко я пережила голодну смерть подружки Насті Король (1919 р. н.).

Як виживали? Була корова — було молоко, потім продали і гроші проїли. Весною збирали зелені колоски жита — але як зловили на полі, то судили. Збирали заячу капусту, цвіт акації — сушили, товкли і пекли «маторжаники» — так званий хліб. З буряків (цукрових і кормових) робили мед — дробили і віддушували, а вижимки з буряків сушили і їли — ми їх називали «цукерки» — і тільки вижили тому, що були у нас ці «цукерки».

Дуже пам’ятаю, як ми у сусідньому селі крали гречку, яку сіяли на полі. Гречку кидали в ганчірках у жито на сусідньому полі, яке було високе і діти збирали цю гречку — тоді у сім’ї було свято. По селу ходили прошаки, але ніхто їх не годував — самі ледь виживали.

У селі була школа і я пішла в школу в 10 років. Усі діти ходили в школу, бо там їх підгодовували.

Справа від нас жив Царьов Іван Герасимович, був вдівець, мав дві дочки, Саньку і Фидоську. У хату привів мачуху, яка мала своїх дві дочки. У голод мачуха напалила в печі і наказала лізти дівчатам в піч — старша Санька спеклася (була вона дуже спокійна і слухняна) а молодша Фидоська вижила, пересиділа під кожухом. Потім вона пристала до сільської голодної сім’ї Лакоти. Сім’я ходила і крала. Жінку Лакоти зловили, що крала посаджені бараболі, вбили і кинули в річку. А Фидоську Лакота вбив і їв з неї м’ясо і сусідам давав (казали, було дуже солодке). Голову Фидоськи пастухи весною знайшли в бурянах.

Через дві хати жив Карпач Павло — це був полонений австрієць з Першої світової війни — він тут жинивсь і жив — мав прізвище «Плєний». Три сини і жінка у нього померли під час голоду — залишилася тільки наймолодша дочка Галя. Вони з’їли нашу сучку. Шкіру від неї ми, діти, знайшли біля їхньої хати.

Я з жахом згадую про голод. У селі тоді було тихо. Люди ходили, як примари, не гавкали собаки, не ревли корови, не кудкудакали кури, навіть пташки робили гнізда дуже високо, щоб голодні не змогли їх дістати. Горобець для голодного був порятунком і голодні люди ловили їх. Я до сих пір боюся тиші…

Після закінчення Переяслав-Хмельницького педучилища я в 1947 р. почала працювати вчителькою в селах Кременецького району: в Горинці (1947), Кушлині (1948-1949). З 1950 працювала у М.Вікнинській початковій школі, де і доробила до пенсії.

Записала зав. бібліотекою с. М.Вікнини Т. Бас.


Козицька

Олександра

Михайлівна,

під час голодомору проживала

у селі Ново-Осипово

Куп’янського району

теперішньої Харківської області,

нині мешкає в селищі Вишнівець


Голодомор 1932–1933 років я пережила важко. Їли всяку траву, кору з дерев, шелуху з проса. Люди пухнули від голоду і вмирали. У селі не було ні кота, ні собаки — все поїли.

Легше перенесла голод 1946-1947 років, бо в цей час я навчалася в Куп’янському педагогічному училищі. Студентам давали один раз на добу суп і скибку хліба. Але і з цих кусочків хліба студенти зберігали кусочки, щоби віднести своїм батькам і сестрам у село, де ситуація була ще важчою. Страшні роки пережито, але, дякуючи Богу, вижили.


Мамочкін