Geum.ru

Богдан Лановик Микола Лазарович Роман Матейко

Вид материалаКнига

Содержание


Ступник (Герлинська) Марія Борисівна
Ткаченко Марія Михайлівна
Ганна Володимирівна
Шамрай (Поплавська)
Ксенія Григорівна
Подобный материал:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   36

Ступник (Герлинська)

Марія

Борисівна,


нині мешкає у селі Товстолуг.


Батько Борис Михайлович Герлинський 1900 р. н. помер у 1931 р., коли найменшій дочці було 6 місяців. Мати — Герлинська (дівоче Литвин) Текля Григорівна 1902 р. н. сама утримувала 4 дітей: Зінаїду 1920 р. н., Марію 1928 р. н., Михайла 1925 р. н., Терезу 1931 р. н. Дуже важке становище було, не було що їсти. Мати не мала надії, що діти виживуть, а думала, що цей голод переживе лише син Михайло, бо дочки були дуже кволі і попухли з голоду (ноги і руки були худі, а животи попухли, очі позападалися). Мати ходила у сусіднє село за 12 км сапати кукурудзу, з собою брала сина, а дочок залишала вдома із старшою дочкою Зінаїдою. Ввечері приносила з роботи суп (розколочена мука) по 1 хохлі. Зіна годувала сестер тим супом, а сама ходила в город пастися осетом. Восени 1933 р. привезли по 10 кг жита на кожну сім’ю. Із того жита варили куліш, бо не було на чому змолоти жито.

Брат помер від рани у 1945 році.

У 1934 році приїхали в Підволочиськ (їхали 1 місяць). Хотіли їхати в Товстолуг, не пустили. Арештували маму і дітей. Маму сильно били. Вночі прийшов один мужчина і сказав: «Жінко молися, бо зранку тебе мають розстріляти».

Вранці, коли маму вели на розстріл, вона крикнула до дітей, що її ведуть розстрілювати. Діти вибігли і почали кричати, плакати, солдатів дерли і таки впросили, щоб маму не розстріляли. Пізніше відправили в Суми на хутір Зелений Гай до 1942 р., потім на 3 роки вивезли у Німеччину. Повернулися з Німеччини у 1946 р. Восени перебралася у Товстолуг. Померла мама — Герлинська Текля Григорівна в 1959 р. в с. Товстолуг.




Ткаченко

Марія

Михайлівна,


під час голодомору проживала

у селі Бурти

Златопольського району

теперішньої Кіровоградської області,

нині мешкає на хуторі Анастасіївка


У нашій сім’ї було восьмеро дітей. Живими залишилося троє. Життя було нестерпним: люди пухли з голоду (їли шкарлупи з картоплі, мертвих тварин). Люди були обезсилені, випиваючи одну-дві ложки молока, вмирали, не доходячи до рідної хати. Я була найстаршою, брат Степан помер тут, на Тернопільщині, про сестру ніяких відомостей немає (ми розлучи­лися після приїзду в наше місто). В Тернопіль приїхали в 1937 р. Їхали сюди в товарному поїзді. Мене взяли на роботу догля­дати за худобою (доїла корів, годувала свиней) на хутір Анастасіївка. Зараз там проживаю, займаюся господарством.


Ушківська

Ніна

Яківна,

під час голодомору проживала

у селі Москвитянівка

Грицівського (тепер Полонського) району

теперішньої Хмельницької області,

нині мешкає у селі Дичків


Під час голодомору 1932-1933 років проживала з батьками, братами і сестрами. Батько — Тимошук Яків Федорович, мати — Ефімія Григорівна, сестри — Варвара, Галина, брати — Василь, Володимир.

Під час голодомору в селі голодували всі. В матері з голоду попухли ноги. Весною збирали померзлі бараболі і в землі шукали корені буряків, які залишились з осені. Їх мати варила. Збирали також лободу і кропиву, тим і харчувались. В селі багато людей повмирало з голоду.


Ференц-Трач


Ганна

Володимирівна,

під час голодомору проживала

у селі В. Мочулка

Теплицького району

теперішньої Вінницької області,

нині мешкає у селі Великий Глибочок


Нас проживало четверо душ: батько — Трач Володимир Сергійович, мати — Трач Пестомія Потапівна 1906 р. н. і моя сестра Васька 1926 р. н.

У голодомор ми виживали за рахунок того, що мати ходила на роботу за 10 кілометрів в радгосп, а там давали бовтушку і 300 гр. хліба і вона вечірню пайку приносила нам, дітям. Батько був в лікарні аж у Вінниці, а коли вийшов з лікарні — ми нажали колосся вночі і на жорнах змололи, спекли паляницю, батько голодний наївся і з того помер.

Їли люди листя з дерев, лободу, але її вже ніде не було. А в сусідів був страшний випадок зарізали дочку і сина (дітей) і варили холодець з голів і ніг людських. З комина йшов дим, а дверей ніхто не відкривав, а як прийшли із сільської ради і сусіди виважили двері, то побачили страшну картину — порізаних дітей.

Ходили посіпаки по хатах забирали зерно, крупу в мисках, в горщиках і висипали на сміття. А бараболі викопали вночі до ліхтарів і все забрали, а людям нічого не залишили.

Ми із сестрою вижили за рахунок того, що мати впросила голову сільської ради, нашого сусіда, і він допоміг нас влаштувати в «майдан» — свого роду садік для більших дітей.


Шамрай (Поплавська)

Олена

Леонідівна,

під час голодомору проживала

у селі Новоставці

Теофіпольського району

теперішньої Хмельницької області,

нині мешкає у селі Великий Глибочок


Голодомор 1933 року я пам’ятаю мало, адже мені було тільки три роки, але дещо закарбувалося в моїй пам’яті, а дещо розповідали мої старші брати. В сім’ї тоді було нас четверо дітей. Брат Мар’ян 1923 р. Брат Кузьма 1925 р. і сестра Леоніда 1928 р. Всі ми вижили і навіть не пухли з голоду. Щось збирали з городу, щось вродило в садочку, їли лободу, кропиву, зелену цибулю, якісь старі шкіри, чи то з кожуха чи з чобіт, мама різала на кусочки і варила, з якихось бур’янів пекла палянички і ми весь час щось їли хоч і не наїдалися ніколи.

Батьки десь працювали, особливо батько (Поплавський Леонід Олександрович 1896 р. н.), бо мама (Поплавська Саліна Франківна 1905 р. н.) більше доглядала нас, щось латала, перешивала, а що краще промінювала на харчі для нас.

Батько нічого не одержував за свою працю, бо тоді видно ніхто нікому не платив, тільки часом щось приносив в кишені і казав, що це від зайця. Наші сусіди чомусь більше бідували, хоч мали менше дітей і такі самі умови. Дві мої ровесниці Ганя і Зіна померли і казали з голоду. Я пам’ятаю, як ми бавились в поросі, а вони не хотіли, чи не могли гратися, бо лежали на землі з великими животами, мабуть, попухлі. Нас ще виручала корова, яку пасли мої брати і доїли її по кілька разів на день. Розказували мені і моїй сестрі страшні історії про те, що крадуть дітей, ріжуть і їдять з них м’ясо. Я, правда, цього не бачила, а що ворон варили сусіди, те пам’ятаю, але не їла. Пам’ятаю Великдень, коли мама дала нам по кусочку дуже гарного коржика і сказала, що то паска з ріпаку. Але вона була тоді дуже смачна. Можна ще говорити, але краще це все уявити.


Яциковська


Ксенія

Григорівна,

під час голодомору проживала

у селі Холодець

Волочиського району

теперішньої Хмельницької області,

нині мешкає у селі Жовтневе


На той час, коли почався голод, я мала 11 років. Пам’ятаю, як з восьми літ ходила з мамою до церкви. Церква наша була багата: 2 золоті чаші, 2 срібні підноси, образи, покриті золотом. Згодом ці цінності зникли, як казали батьки, спродали у магазині. А незадовго ми, діти, зі свого городу спостерігали, як скинули шнурком хреста з церкви, а потім її почали розбирати.

А в 1933-му почався голод, земля була неорана і незасіяна, люди пухли з голоду. Одного разу якийсь чоловік привіз у село мак, щоби посіяти. Ми з мамою ходили перебирати маківки. Хто ще міг, приходив на цю роботу, і за це нам варили пшоняну кашу. А були й такі, які вже не могли навіть і цього робити, і вмирали з голоду.

Почалася зима. Людей кидали на сани і вивозили на цвинтар. Хто не мав сили викопати глибшої ями, то засипали тіло землею, пригнувши коліна, щоб їх не було видно.

Мій дід по матері був добрим господарем: мав коні, корови, вівці, бджоли. Забрали все.

А вижили ми так: моя мама зшила торбини на 4–5 кг зерна, і ми ті торбини з зерном заховали у в’язках соломи нагорі. Ми на тому зерні прожили рік, а коли воно закінчилося, то ми ходили по городах і збирали лободу. З неї варили якусь подобу їжі.

А наш дядько, мамин брат, ловив на капкан ворони; з них ми варили зупу.


Чортківський район