Geum.ru

Богдан Лановик Микола Лазарович Роман Матейко

Вид материалаКнига

Содержание


Гончарук Надія Іванівна
Димченко Люба Іванівна
Іваницька Надія Федорівна
Майборода Валентина Матвіївна
Подобный материал:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   36

Гончарук

Надія

Іванівна,


під час голодомору проживала

у селі Новоградівка

Токмакського району

теперішньої Запорізької області,

нині мешкає у місті Шумськ


Я була ще зовсім мала і мало, що згадую. Та в пам’яті є один епізод. Наша сім’я була віруючою і одного разу прийшли місцеві атеїстки перевірити, як ми виживаємо, що їмо. Не знайшли нічого, крім насіння квасолі. Ту останню нашу поживу вони кинули в болото, сказавши при цьому мамі: «Нехай Бог нагодує твоїх дітей». А сім’я була велика... Але, Богу дякувати, ми вижили, виросли. До цієї пори хоч, яка я була мала, а цей випадок пам’ятаю, ніби вчора.

Димченко

Люба

Іванівна,


під час голодомору проживала

у селі Новоградівка

Токмакського району

теперішньої Запорізької області,

нині мешкає у місті Шумськ


У 1933 році мені було дев’ять років. У той час ми проживали з сім’єю в Київській області. Сім’я була велика, я найстарша в сім’ї. Мама не працювала, а тато був машиністом паровозу. Можливо це і врятувало нашу сім’ю від вимирання. Бо для такої категорії робітників був додатковий пайок, та тато їздив по всій Україні. Ми голодували. Поблизу дому був ліс, то ми малі збирали чорниці, суниці, інші ягоди і так рятувались. Сім’я наша була віруюча. Я згадую, як тато приніс із зібрання консерву, яку передали з Америки місія для голодних. Той смак я не можу і досі забути...

Знаєте, у місті було прожити трохи легше, а от мій покійний чоловік Іван Сергійович ріс в селі. Рано втратив батька. У сім’ї залишилось восьмеро дітей. Під час голодомору померло п’ятеро. Всі були пухлі від голоду. Їли все, що можна було їсти. Чоловік і свекруха до кінця своїх днів не могли їсти м’яса з кролика, бо він їм нагадував голодні роки, коли кіт був делікатесом. В чоловіковому селі вимерло більше половини сімей, а ті, що лишились, втратили не одну рідну людину.

Іваницька

Надія

Федорівна,


під час голодомору проживала

у селі Щербинівка

Золотоноського району

теперішньої Черкаської області,

нині мешкає у місті Шумськ


Наша сім’я, аби не померти з голоду, молола насіння буряків. Ми з нетерпінням чекали весни, адже не треба було думати про взуття. Картоплі, щоб посадити город, після голодної зими не було, а тому бур’яни рятували нас від голоду. Звісно, від кропиви не розтовстієш, але все ж краще, хоч якась страва, ніж нічого. А ще ми вдячні допомозі інших людей, завдяки яким ми і вижили.

Нас рятувала деякий час маленька діжечка квашених буряків, яка стояла в оселі. Мати давала нам по крихітному шматочку бурячка та сирий квас. Спочатку померла від виснаження бабуся. Потім смерть забрала старшого брата — він став такий висохлий — одні кістки, обтягнуті шкірою, перед смертю сльози горохом котилися з його очей — це ж настільки безглуздо: померти в молодому віці тільки через те, що не мали що їсти. Замотали його в ряднину, вивезли на могилки. Доїли ми з діжечки бурячки, допили квас. Мама і того не їла, все для дітей лишала, а сама злягла, вже більше й не вставала. Як не стало що їсти, мене з меншим братом Віктором забрали у майдан-притулок, який нагадував сьогоднішні дитячі будинки. Там нас годували юшкою із січовиці — наваром з бобових культур. З них пекли нам якісь балабушки. Давали також малесенький брусочок хліба розміром з сірникову коробку. Вихователька слідкувала за тим, щоб ми всі при ній з’їли власну пайку хліба. А я юшку вип’ю, сховаю хлібчик під пахвою, бо в кишенях вихователька знаходила, і йду додому. Мати лежить, опухла від голоду, я годую її цими крихтами. Вона відщипне трохи і хоче брату Івану дати. Він, бідний, рвав молочай, корінь лопуха, їв сам і маму підгодовував. Одного разу приходжу до нашої хати, а на подвір’ї стоїть підвода, якою трупи звозили. Чоловік, який приїхав на ній, зайшов до хати, стягнув брата з печі, що лежав там двоє діб мертвим, й потягнув на віз.

Майборода

Валентина

Матвіївна,


під час голодомору проживала

у селі Довгалівка

Нікопольського району

теперішньої Дніпропетровської області,

нині мешкає у селі Матвіївці


У нашій сім’ї було дев’ять чоловік. Жили в передмісті, старші брати працювали в місті. На той час мені було п’ять років. У пам’яті спливає ніч, коли до хати принесли мішок кукурудзи. Дуже боялись, щоб хто не дізнався про врожай, що зібрали з клаптика біля дому. Вікна завісили ряднинами, всі сіли навколо купки золотих каганів і лущили. Брати говорили тихо і розмова їх зводилась до одного — що і те можуть забрати.

У селі була комуна, і до міста не далеко, великого голоду не було у нас, та якось до нас прийшло два хлопці, літ 12–13. Були дуже голодні. Мама прийняла їх жити і вони лишились. Хлопці тікали від голоду з рідного села. Тут вони пішли в комуну та за працю отримували їжу — кукурудзяну кашу.

В ті роки мене хотіли усиновити інженери з міста і мама віддала мене. Пам’ятаю, як ішла до школи і в торбині мала кусок хліба. До мене підійшла дівчина..., до сьогодні пам’ятаю з якими очима вона сказала: «Дай мені хліба, я тобі — мого м’ячика».