Богдан Лановик Микола Лазарович Роман Матейко

Вид материала

Книга

Содержание Максим Олена Яківна Мельничук Євдокія Григорівна Василь Павлович Левчук Т. Голодомор. Устами очевидця // Новини Шумщини. — 2001 — 24 листоп.

Подобный материал:

• Лановик М. Б., Лановик, 8864.05kb.
• Реферат на тему: " Російський цар Микола іі" Микола ІІ олександрович 05. 1868 17. 07., 65.98kb.
• Кулик Богдан Иванович /г. Чернигов/ Цель моего доклад, 34.53kb.
• Кагадій Микола Іванович, 239.56kb.
• України Любові Богдан Використані також світлини Юрія Безкровного І Віктора Гіржова, 5720.49kb.
• Роман Москва «Детская литература», 3628.68kb.
• Микола Вінграновський – поет, прозаїк – Божий дар для української літератури, 89.12kb.
• Англ the Gothic novel, «черный роман», роман «ужасов» в прозе предромантизма и романтизма, 180.16kb.
• Онегин Роман «Евгений Онегин», 39.21kb.
• Роман Роман принадлежит к эпическим жанрам литературы. Эпос, 87.36kb.

Максим

Олена

Яківна,

під час голодомору проживала

у селі Плоске

Таращанського району

теперішньої Київської області,

нині мешкає у місті Шумськ


Це було на Україні, Господи, це було на білому світі. Довгі десятиліття ця кривава рана в історії народу була щільно оточена безмовством. 55 років в України не можна було й згадувати про трагедію 33 року.

Хоч я була мала, але добре пам’ятаю, як витрушували в селян хліб до останньої зернини, виконуючи план хлібозаготівель. Не раз бачила сльози на очах матері, що не мала ніяких продуктів. Не було з чого варити їсти, а про хліб навіть і не згадували, бо забули, який він і на смак. Було нас шестеро — мама, тато, два брати, сестра і я. Господи! Як ми хотіли чогось доброго поїсти. А цього не було. Що ж ми їли? Коржі, які мама пекла з полови і мерзлої картоплі, яку викопали весною в себе на городі. Їли, а були голодні. Мама ділила кожному, ніхто з нас не просив більше, бо ми знали, що нема. Крупів, жирів у хаті не знайдеш. Їли все пісне. Варили борщі із кропиви, супи із лободи. Щоб не вмерти з голоду, то шукали ягоди бузини, калини, пасльону, яблука-кислички, грушки-дички. І це нас трохи рятувало. Стає зараз аж моторошно, коли згадуєш це страхіття — голодомор. І думаєш: як ми всі вижили? Адже в колгоспі навіть не давали збирати колосків на полі, за це карали. Дітей також туди не пускали. Колоски висипались, проростали, але людям не давали їх збирати.

До початку колективізації батьки були не заможніми. Ото і нічого їм у них забирати в колгосп. Односельці навіть обрали батька, Якова Спиридоновича, головою сільського комітету незаможників. У 1932 році восени з колгоспу забрали весь вирощений урожай. Худоба пропадала вся, бо її нічим було годувати. А ту, що залишилась, аби врятувати, роздали людям. Нам попалась теличка, яка незабаром отелилась. Вона нас хоч трохи рятувала молоком. Звичайно, ним ми ще ділились із сусідами.

Яка ж була жорстока влада! Вона навіть не співчувала тим сім’ям (а їх було дуже багато), у яких діти пухли з голоду. На них було страшно дивитись. Не могли вже ходити, а деякі шкандибали, простягали руки і просили милостиню в селян. Вони хотіли хоч трохи допомогти своїм батькам. Під час голодомору найбільш страждали маленькі діти. Опухлі, обтягнуті прозорою шкіркою з божевільними оченятами, вони не розуміли, чому так мучаться.

У моєї тітки Марії, батькової сестри, було п’ять дітей. Всі вони пухли з голоду. Як мучились, як просили батька й матір, щоб їм дали хоч кусочок маленький хліба, хоч малесенький... І так батька і четверо дітей забрала земля.

Люди все продавали, міняли одежу і все, що в них було, на продукти, а самі ходили в дранті. Родом я з Київщини, Таращанського району села Плоского. Скільки тут померло дорослих і малих від голоду, холоду і всяких хвороб. Люди гинули, а говорити про голод боялися. Не раз, коли заходила мова про це в хаті, чула від батька: «Мовчи, бо на Соловки заберуть!» Не одного тоді з села забрали, ніхто й не знав куди. Навіть собак і котів поменшало. Односельчани говорили, що їх поїли. І я впевнена, що це було насправді так.

Хотілося б одного тепер: щоб наші діти та онуки не відчули того, що довелося нам пережити, щоб держава не допустила, аби люди пухли від голоду, щоб ця трагедія ніколи не повторилася. Я сьогодні звертаюся до всіх, хто живе в Україні: Люди! Віддайте всі свої сили, знання на те, щоб швидше побудувати нашу незалежну Україну. Усе зробіть для своєї держави, щоб вона була багатою, могутньою, щоб усі були щасливі, радісні й заможні.

Мельничук

Євдокія

Григорівна,

під час голодомору проживала

у селі Велика Загрудівка

Зіньковецького району

теперішньої Полтавської області,

нині мешкає у місті Шумськ


Згадую, як я з дітьми копала коріння, збирала різні трави і лісові зілля. Мама те все парила і варила. Багато людей померло. Особливо жаль молодих. Один з односельців, що мав велику сім’ю пішов на поле і нарвав якоїсь трави. Чи то буркуну, чи якої конюшини, що якраз дозріла в колгоспі. Його побачили і збили так, що бідолаха помер через кілька днів. А жінка залишилась з сімома дітьми на руках. Половина вмерло ще в селі, а вона з рештою подалась на Західну Україну. Чи хто з них вижив? Наша сім’я жила під лісом, земля піщана і так нічого не родила, а тут ще забирали і ті крихти, що виростали. Врятував ліс — збирали ягоди, яблука, копали коріння їли зілля.

Ольховенко

Василь

Павлович,

під час голодомору проживав

у селі Тростянець

Тиворівського району

теперішньої Вінницької області,

мешканець міста Шумськ

Одна з найбільш трагічних сторінок історії України — голод 1932–1933 років. Про вчинений сталінським режимом проти українського народу геноцид не дозволялося навіть згадувати, а не те, що говорити відкрито в офіційних документах та засобах інформації. Понад п’ятдесят років не знімалося це табу. Та спогади про голодомор з пам’яті народу не змогли викорінити навіть найсуворіші заборони.

Добре пам’ятає ті страшні часи сімдесятилітній шумчанин Василь Павлович Ольховенко. Родом він з Вінницької області, села Тростянець Тиворівського району. До колективізації мала сім’я Ольховенків 10 гектарів землі. Начебто й не мало, крім ріллі, в наділі земельнім було пасовище, трохи лісу. Та що то для сім’ї, де шестеро малих дітей. Найстарша дочка Ганя з 1914 року, за нею молодші на два-три роки сестра Надя, брати Степан, Михайло, Андрій і найменший Василь. Хоч працювали батьки важко, та хліба до нового врожаю не вистачало, і доводилось батькові — Павлу Гнатовичу — йти до багатих євреїв позичати під великий процент.

— Колективізація у нашому селі почалася з 1929 року. Хто не хотів землю у колгосп здавати, того з усією сім’єю у Сибір вивозили. Батько, щоб туди не потрапити, став землю продавати. Для господарства залишив з неї гектар поля, та й з нього половину в колгосп забрали. Залишилися з п’ятдесятьма сотками городу біля хати. Батько не пішов в колгосп працювати. Влаштувався їздовим на молочарню, там же й сестра Надя вже працювала.

Про себе голод дав знати ще в тридцять першому році, а в тридцять другому голодувала майже кожна сім’я в селі. Восени стали забирати зерно для хлібозаготівель. Батько закопав трохи зерна в землю під вишнями, а мама понасипала його у пляшки, були тоді такі великі з синього скла, сховала в землю під вербами. Активісти, здебільшого з місцевих голяків, ходили по хатах і шукали хліб. Четверо чоловік з металевими щупами прийшли й до нашої хати, щупали ними під піччю, в підлозі, по всіх закутках. Ті пляшки таки знайшли. Впала мама навколішки перед ними, голосила, я сховався за неї, просила не забирати, бо шестеро дітей нічим годувати. Не послухали, побили пляшки з зерном, чимось облили і підпалили, — такими нерадісними спогадами про своє дитинство ділився Василь Павлович.

Страшною була зима 33-го року. Забирали не тільки хліб, а й худобу. Ольховенки свою корову ховали у хаті. Голодна смерть стала косити людей. Досі пам’ятає Василь Павлович солодкуватий присмак мерзлої картоплі, яку знаходили на городі.

— На вулицю тоді боялися виходити. Щезли з села не те, що коні, а й коти, собаки. Люди з голоду пухли, ходячи, вмирали. Мертвих підбирали ті ж активісти і скидали в рів, виритий біля кладовища. У нашій родині з голоду помер батьків брат. Ледь живим прийшов якось до нас, побачив буряки, став їх їсти сирими, хотів води напитися, та впав біля криниці вже неживим.

Що тоді з людьми робилося! Пропав мій шкільний приятель Мишко. Стали його у селі шукати. Жахнулися від того, що виявилося. Хлопця з’їли його ж батьки.

Наша сім’я рятувалася тим, що щось приносили з роботи батько і сестра, добували брати, виручали ті кілька крапель молока, які давала корова. Мама розводила ним затірки. Чого тільки не добавлялося в страви, до борошна. Навіть листя липове. Їли черепах, жаб.

Видно в області та в районі трохи спам’яталися і стали людей помалу від голоду рятувати. На колишній панській економії поставили два великих котли і в них людям варили їжу. Зранку ставали до котлів люди в чергу. Ми з братами мали горнятка-близнюки, щоб їжі взяти більше, — продовжив згадувати про жахливу трагедію Василь Павлович.

Всі з надією на порятунок чекали весни. Прийшла вона на порожні поля, а засіяти їх нічим було. З найпотайніших місць діставали жінки насіння, тоді воно було найбільшим скарбом. Не було зерна, картоплі, замість них садили кукурудзу, сою, квасолю.

Те, що робилося на колгоспному полі, коли почали наливатися колоски, словами не передати. Ніяка охорона не могла стримати людей, які рвали зелені колоски і жменями їли їх. В тій же пшениці багато селян померло, — таким залишився в пам’яті Василя Павловича 33-й рік.

Нині здається, що все пережите тоді — страшний сон. В порівнянні з тим жахом всі дальші біди, нестатки здавалися дрібницями. Хоч мерзли зимою, мали на двох одну одежину та чоботята, ходили в них до школи позмінно, та в печі мама готувала якусь юшку, картоплю. А далі вже й вряди-годи копійку до школи дадуть. Найбільшою смакотою була халва, 12 копійок за сто грамів, французька булочка за 7 копійок.

Йшли роки, підростали Ольховенки-молодші. Перед війною Василь закінчив семирічку. Ще не визначилися батьки, що з хлопцем далі робити, як нове горе прийшло. Не минуло нікого. Забрали на фронт старших братів — Степана та Михайла. Вже влітку 41-го увійшли в село німці. Прибіг якось до них знайомий хлопчина і розповів, що вночі зайшла у їхню хату німецька розвідка. Вступали в бій з німцями червоноармійці, які ховалися в лісі, багато їх загинуло, ті, які живими лишилися, відступили. Село знову вимерло. Як могли, ховалися Андрій та Василь. Квітневого дня 1942 року пригнали з пасовища корову, тільки у двір, а там вже німці з поліцаями. Андрій встиг утекти, а Василя схопили. Погнали полонених колоною на станцію, пробував хлопець втекти, та не вдалося. Завезли його у фашистську неволю. Три роки працював на військовому заводі у місті Франкфурті-на-Майні. По 16, а то й більше годин працювали невільники з України, інших країн. Звільнили їх американці і передали радянським військам.

Думалося, що скінчилася неволя, накінець повернусь додому. Та не так сталося. Зі звільнених відразу сформували робітничий полк. Його відправили до Новоросійська працювати на цементному заводі. Не дозволили хоч на день поїхати додому. Тримали там на казарменому режимі, заставляли тяжко працювати, били кирками, ломами, молотами каміння. Мені ж повезло, взяли на службу до начальства. Тоді ж навчився керувати автомобілем. Тільки в 1947 році дали відпустку. Приїхав додому і застав осиротілу хату. Загинув на фронті брат Степан, відвоював Андрій, у Західній Україні служив брат Михайло. А в хаті знову голод. Батько, вже зовсім старий, їздив на Західну Україну міняти речі на хліб. Добрався назад ледь живим, — пригадує своє дальше життя оповідач.

Вирішив Василь сам поїхати до старшого брата Михайла, той служив у Шумську. Ніколи він не думав, що це містечко стане йому близьким та рідним. Тут зустрів свою долю, дівчину з Черкащини — Марію Стеценко, прислали її в тодішню МТС разом з дівчатами-трактористками. У 1950 році одружились. Василь у тій же МТС працював водієм, а Марія — бригадиром тракторної бригади. Довелось дружині поміняти професію, спочатку працювала в пекарні, а потім, аж до виходу на пенсію, кухарем в дитячому садку.

Майже все своє життя в Шумську прожив Василь Павлович з дружиною на одній вулиці — є така тиха, біля церкви, вулиця Шевченка. Тут сини Віктор та Василь народилися. Тут збудували нову хату. Звідси провів з синами свою Марію Петрівну в останню дорогу. Без неї виростають онуки.

Все повоєнне життя Ольховенко пропрацював на одному місці, назва тільки підприємства мінялась — МТС, РТС, райсільгосптехніка, АТП-2065. Пішов у шістдесят літ на пенсію, та ще 12 років працював водієм. Не міряв наїжджених кілометрів, перевезених вантажів. Мав за працю подяку і шану.

Не думав, що у мирні дні в його хату постукає війна. Забрали в Афганістан сина Василя і живе вже той спогадами про свою війну.

На свої літа виглядає Василь Павлович добре, енергійний, непосидющий, завжди знайде собі діло по господарству. Коли ж огортають спогади про лихоліття, гонить їх від себе з одним бажанням: щоб не довелося пережити подібного його дітям і внукам, усім людям на землі.

Левчук Т. Голодомор. Устами очевидця // Новини Шумщини. — 2001 — 24 листоп.