Богдан Лановик Микола Лазарович Роман Матейко

Вид материала

Книга

Содержание

Чемировецького району
Кобеляцького району
Джулинського району

Подобный материал:

1 ... 15 16 17 18 19 20 21 22 ... 36

Галина

Нилівна,

під час голодомору проживала

у селі Вишнівчик

Чемировецького району

теперішньої Хмельницької області,

нині мешкає у місті Ланівці

Мені тоді було лише 6 років, а проживала я у селі Вишнівчик Чемировецького району Хмельницької області, а тоді Кам’янець-Подільської області. Згадую, що на вулицях лежали опухлі люди від голоду: дорослі і діти, скрізь було чути стогін, плач, крик.

Пам’ятаю, що в нас було дев’ятеро дітей, я була найменша. Майже на все село у нас була корова, від неї отримували молоко і кормились самі, і майже усю вулицю людей і дітей, ходили в ліс, ламали гілочки, щоб ця корова жила, але майже щодня була черга людей і моя мама давала по стопочці молока. Я пам’ятаю, що це було весною, коли пробивалася кропива і так люди її рвали і варили такий суп, забілювали цим молоком, бо більше нічого не було. Ще пам’ятаю, що коли були морози, то ми шпортали землю на городах і знаходили кусочки картоплі, мерзлої чи гнилої, і з того пекли такі пляцки, вони для нас всіх були їстивні. Коли розвивалося дерево і з’являлися листочки, ми, діти і дорослі, їх зривали, це була для нас важлива їжа, і так ми вижили, не усі, правда. Корова нас врятувала від голодної смерті.

Нехай це більше ніколи не повториться!

Харюта

Євгенія

Андріянівна,

під час голодомору проживала

у селі Куст-Кущі

Кобеляцького району

теперішньої Полтавської області,

нині мешкає у місті Ланівці

Опишу декілька випадків з тих трагічних днів, які пережила в 14,5 років, навчаючись у 4-му класі Білицької семирічної школи Кобеляцького району Полтавської області. Весною 1933-го посадили город. Мали ще трохи картоплі. але як вона зійшла, ми не мали сили її полоти. Мама, я і менший брат Гриша ставали на коліна і так пересувалися між кущами, вириваючи бур’яни. Вітчим був пухлим, а ми всі восьмеро були худі — шкіра і кості.

Одного разу прийшла комісія з трьох чоловік і на моїх очах забрала з духовки торбинку із зерном кукурудзи, кілограмів 5–6. Сказали, що ми у селі проживемо, а у місті робітники фабрик і заводів не мають що їсти. Ми ж їли шолуху з проса, листя липи, кукурудзи, лободу, грицики, кінський і гороб’ячий квасець, молочай, цвіт білої акації — усе, що потрапляло під руки, бо ми дуже хотіли їсти, а нам було по 14,5–15 років.

Був урок співів. Учитель Федір Хомич продиктував пісню, ми записали. Написав ноти на дошці, ми теж переписали. Взяв у руки скрипку смичок, почав задавати тон, щоб ми співали. Але жоден із 36 учнів не розкрив рота. Вдруге повторив — і знову тиша. Вчитель розсердився, почав кричати, що піде в учительську до директора, з силою вдарив смичком по столу і вийшов з класу, і простояв там до перерви. Він же добре розумів, що ми голодні, хочемо їсти, а не співати. На його уроці ми задавали питання: «Чого люди людей їдять і інші — пов’язані з голодом».

Математику викладав Яків Андрійович Омельченко. Був суворий — і ми його боялися. Після його уроку задзвонив дзвінок на велику перерву. Вслід за учителем вибігли з класу і ми. Дорогою до сільради, що напроти школи, їхала підвода у супроводі міліціонерів, на якій сиділи мати з старшою дочкою і гризли кормові буряки. А поруч стояла велика череп’яна макітра, з якої виглядали людські руки і куски дитячого тіла. Нас міліція проганяла, але діти заходили з іншого боку. А доля цієї сім’ї така: коли батько помер, вони його з’їли, а потім меншу дитину (дітей було четверо), далі — наступну. Коли зарізали третю, сусіди заявили в міліцію.

На великій перерві кожен з нас шукав на подвір’ї щось їстивне. Виривали кущики грициків, відривали коріння і їли, як кролі. Були випадки, коли, йдучи зі школи додому, падали від голоду наші однокласники і помирали.

Сусіда наші їли їжаків, конину, ловили під стріхами горобців, смажили і з’їдали. Під час літніх канікул нас повезли в колгосп «Прогрес» на проривку цукрових буряків (8 км від нашого колгоспу «Ленінський шлях»), я була наймолодша серед колгоспників. На полі я бачила — на купах буряну лежали мертві з голоду старші і молоді люди, яких ніхто не забирав хоронити, а ми там же проривали цукрові буряки. Я часто відставала від старших колгоспників і бригадир, приходячи до мене, говорив: «Чого ти, дівчинко, відстаєш?» І допомагав декілька раз. Ми були там два дні. Годували нас якоюсь баландою, давали по куску хліба з насіння цукрових буряків, що тріщали на зубах, і по чашці патоки. Чоловіки ловили під стріхами горобців, смалили і їли.

Додому ми йшли пішки 8 км, я часто зачіпалася ногами за грудки землі, падала, а мене піднімали під руки старші колгоспники, і я йшла далі.

З нашої рідні більшість померла з голоду, а нас врятувала корова. Хоч мама і доливала до молока половину води, бо сім’я була велика, але ми трохи оклигали і могли обробляти город.

Під час жнив, хто нам’яв жменю зерна і з’їв на голодний шлунок, зараз же помирав. За кілограм нарваних колосків судили на 8–10 років тюрми.

Коли було трохи якого зерна, мололи на жорнах. Я була мала і не могла дістати за ручку, мама підставляла мені ящика під ноги.

Під час жнив, це було в неділю, я втекла із дому, щоб не йти в колгосп на роботу, бо в мене були пухирі на руках від піднімання залізних борін, в село Білики до дідуся Єгора, маминого батька, якого застала помираючого на долівці від голоду.

Були випадки, що матері прив’язували камінці до малих дітей, щоб не дивитися на їхні муки, і топили в річці Ворскла чи в озері Бакай, які були недалеко від нашого села.

Та трагедія запам’яталася мені на все життя і зараз не можу її спокійно згадувати.

Підволочиський район

Бабій

Ганна

Василівна,

нині мешкає у селі Староміщина

Село Староміщина лежить над Збручем. Вже багато років таке сусідство через річку з Волочиськом не має ніяких перешкод і обмежень. Та був час, коли з волочиської сторони стояв радянський пост, а з нашої — польський і не можна було перейти чи навіть поговорити з рідними людьми, які проживали по той бік. Старші люди багато пережили і все це добре пам’ятають. Старожителька Староміщини Ганна Василівна Бабій з 1915 року народження пережила і може немало згадати. Найчастіше Ганна Василівна згадує 1933 рік. Тоді вона була молода і разом з чоловіком Яковом господарювали на своїм полі. В цей час на другій стороні Збруча вже був страшний голод, вмирали люди, часто до Староміщини доносились сильні людські крики і плач дітей — вони хотіли їсти. Староміщинці намагались допомогти своїм сусідам, бо тут в цей час не було голоду, люди працювали на своїй землі і мали свій хліб. Прикордонна сторожа не дозволяла навіть дивитися в той бік, а щоб покосити сіно на своїй сіножаті, що примикала до Збруча, потрібно було мати спеціальну перепустку. Все ж люди, рятуючись від голодної смерті, ризикуючи життям, часто ночами пробиралися густими очеретами й болотами, щоб випросити кусок хліба собі чи дитині і місцеві люди завжди ділились чим могли. Ніколи не відказувала голодній людині і родина Бабіїв.

Трохи пізніше люди Староміщини самі носили продукти своїм сусідам. Ходила з гостинцями за Збруч і Ганна Василівна, тут вона познайомилась і стала дружити із жителькою Волочиська Ксенією Кашубою, якої вже нема в живих. Пані Ксенія розповідала подрузі, як їй важко прийшлося пережити ці сирашні 1932–1933 роки. Вони з чоловіком були багаті люди, мали добру господарку, свою землю. Їх розкуркулили, забрали все. Сім’я Ксенії Кашуби була патріотично настроєна, любила Україну, за що її чоловіка одного вечора забрала і розстріляла сталінська «трійка». Пані Ксенія залишилась з п’ятьма малими дітьми. Щоб вижити, ходили збирати колоски на полі хтось з своїх, видав її, за це і вивезли разом з дітьми в Сибір. Слава Богу, відбувши покарання, всі повернулись додому.

Ще пригадався випадок, коли у одного чоловіка знайшли у пляшці закопане зерно, за що й селянин також розплатився життям. Щось подібне прийшлося пережити моїй співрозмовниці вже пізніше, після війни, коли в наших краях зав’язувалися колгоспи і пройшло розкуркулення заможних селян. В 1947 році у них також забрала тодішня влада 6 гектарів землі, господарку, коні, корови. До пенсії працювала в колгоспі в ланці Ганна Василівна. Чоловік був десятником, головою сільської ради, працював і на інших роботах. Молодшою Ганна Василівна дуже любила працювати в полі, а ще більше любила вишивати. Ще й зараз в її хаті кольоровими іскринками переливаються вишиті її руками вишиванки. На цих рушниках ніби переплелося життя цієї 88-річної жінки. Цю згадку вона передає своїм синам, внукам, правнукам і праправнукам як символ пам’яті та любові до всього українського.

Гонтковський П. Допомагали, чим могли // Гомін волі. — 2003 р. — 31 травня

Підгаєцький район

Бойко

Валентина

Михайлівна,

під час голодомору проживала

у місті Козелець

теперішньої Чернігівської області,

нині мешкає у місті Підгайці

Під час голодомору мені було 10 років. Сім’я моя складалась із семи чоловік. Голодували. Картоплі не було, продуктів ніяких. Збирали лушпайку з картоплі, сушили, пекли млинці, їли макуху. Батько опух з голоду. Трошки допомагали нам із села. Люди опухали із голоду, допомагали один одному чим могли. Ми хворіли на дизентерію, брат помер. Їсти дуже хотілося. Причини голоду ми тоді не знали.

Будко

Наталія

Григорівна,

під час голодомору проживала

у селі Деківка

Джулинського району

теперішньої Вінницької області,

нині мешкає у селі Шумляни

В сім’ї нас було семеро, їсти не було що. Збирали різні бур’яни і так харчувалися. Люди сходили з розуму, живими відрубували собі руки, ноги і їли.

Одного дня мама купила відро квасолі. «Уповноважені» знайшли квасолю, висипали в калюжу, топтали ногами, а ми голодними очима дивились і плакали.

Громада вибрала головою СОЗу мого батька, а невдовзі його розстріляли, як ворога народу.

Гладкий