Geum.ru

Богдан Лановик Микола Лазарович Роман Матейко

Вид материалаКнига

Содержание


Змієвського району
Гончарова (Слободян)
Завійська (Дорош)
Прядко (Герасименко)
Подобный материал:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   36

Олександра


Дмитрівна,

під час голодомору проживала

у селі Соколово

Змієвського району


теперішньої Харківської області,

нині мешкає у селі Малашівці


Моя мати вийшла заміж у багатодітну сім’ю. Жили бідно. У 1933 році мені було 4 роки. Пам’ятаю, що енкаведисти забрали з хати все їстивне. І з нашої хати, і з інших у селі. Хто протестував проти такого грабунку, то били нещадно наганами по голові. Їсти не було що, пухнули з голоду. У нашій сім’ї померло 5 чоловік, а з цілої родини — дев’ятеро. Була свідком, як сусідки порубали тіло шестирічної дитини, варили і їли. Батько мій у 1934 році пішов до Харкова у пошуках харчів. Так і не повернувся додому.

У 1966 році я переїхала в Західну Україну


Козівський район


Гімлевич (Дмитренко)

Емілія

Василівна,

під час голодомору проживала

у селі Шемальці

Вознесенського району

Миколаївської (Одеської) області,

нині мешкає в селищі Козова,

ветеран війни

Під час голодомору я проживала на хуторі Шемальці Покрівської селищної ради Вознесенського району Миколаївської (Одеської) обл. Я постійна читачка газет, і прочитала оголошення та вирішила написати про голодомор 1932–1933 рр.

У моїх батьків нас було троє дітей. Ми пережили дуже важкий час голодомору, бодай за нього і не згадувати... Мені в той час було 14 років, а все згадую і все знаю, начебто учора це діялося... Не було хліба, увесь хліб вивозили за кордон, ходили по хатах і забирали залишки зерна у людей. Залишали людей на голодну смерть. Навесні люди ішли на поле до скирт і відвівали якийсь кулачок зерна, і з голоду там і помирали, не поверталися до своїх дітей. А наш тато працював ковалем у СОЗі, це означало — суспільна обробка землі, — тяжка в нього була праця, цілий день на ногах та ще й в газах. Пригадую, як я йому допомагала міхом вогонь роздувати у горнилі. Якось увечері тато миє ноги, а мама побачила, що у нього ноги пухлі до кісточок, і почала плакати, розтирати їх, а ми цього не розуміли, а тільки плакали, бо хотіли їсти. Тато зробив жорна, а мама зерно ділила, щоб і на другий раз вистачило, мисочку кукурудзи, мисочку ячменю і пшенички і т. д. Потім просіє не на сито, а на решето, щоб більше було муки, піде на город, нащипає листя з бурячків, які виросли в 4–5 листочків, і це все з зеленню замісе і пече нам палянички без жиру, бо не було.

Спіткало нас й інше горе — здохла корова, залишивши нас без склянки молока. Ми дуже плакали за коровою, бо то ж була в господарстві друга мати. І нарешті стали колосочки пшениці достигати, зерно було воскової стиглості, то нарвемо тих колосочків, потремо і їмо, а рвемо, щоб ніхто не бачив, бо батьків оштрафують або засуджували ще. Та Бог нам уже послав уборку хліба, а люди голодні, як же їм доведеться хліб збирати? Косили жатками. Треба було руками вилами стягувати стебло пшениці з жатки, а бідні люди не рахувалися з своїми немічними силами, працювали від душі, щоб зібрати хліб насущний. А після косовиці по стерні почали збирати колоски, то ганяли нас, відбирали відра, а колоски несли в колгоспну комору. А збудували в колгоспному дворі плиту, щоб варити їсти робітникам, і мою маму обрали, щоб варила. Вмурували великий котел, щоб варити мамалигу замість хліба. Не пам’ятаю, на скільки відер був той котел, і мама засипала муку кукурудзяну, і не по силі її було вимішувати, то хлопи вимішували великим макогоном, якого зробив наш тато.

Ту мамалигу і кисле молоко вивозили в бідонах на поле годувати людей, то скільки там було сварки... Мовляв, чому мені попалася одна сироватка. А тато на був великий майстер і змайстрував мельничку, він був коваль, столяр, бондар, хода оковував, коней кував і навіть ложки дерев’яні робив і продавав, бо треба було купити сіль, мило, нафту, сірники і т. д. Потім люди приносили до нас молоти, бо ж до млина не було що везти молоти, робили на трудодень, а на той трудодень давали зерна 300 г. Як принесе людина до нас відро зерна, то тато бере мірку, плату, а як піввідра, то півмірки і тоді вже нам було легше, уже мама і хліб якийсь спече, був запас зерна.

А діждалися ми Великодня, то мама напекла хліба, що ми вже смакували замість паски... Були дуже раді, а яєць не було на Великдень, бо курей у нас покрали.

Отаке життя я пережила, мої батьки і весь люд. Не бажаю першому ворогові такого життя. І перш за все звертаюся до молодого покоління: «Любіть, бережіть і шануйте крихту хліба, бо як тяжко він нам приходиться, а без хліба нема нам і всім життя, хліб усьому голова!

Нехай нас усіх Господь Бог охороняє від такої біди.


Гончарова (Слободян)

Євдокія

Андріївна (Хомівна),

під час голодомору проживала

у селі Соколівка

Крижопільського району

теперішньої Вінницької області,

нині мешкає в селищі Козова

Мої батьки померли з голоду у 1933 році. Меншу сестру Зінаїду спіймали і з’їли. Мене забрали в дитбудинок. Після війни відвідала рідне село і довідалась, що батька насправді звали не Андрій, а Хома. Більше нічого не пам’ятаю.


Завійська (Дорош)

Ганна

Кіндратівна,

під час голодомору проживала

у селі Криничка

Піщанського (Балтського) району

теперішньої Одеської області,

нині мешкає в селищі Козова

Наша сім’я мала 40 га поля, за що батька кілька разів арештовували як куркуля. Останній раз його арештували 7 грудня 1937 року, а 28 лютого 1938 р. розстріляли в м. Тирасполі.

У родині було 7 дітей. У 1933 р. батька ув’язнили, сім’ю розкуркулили, майно відібрали. По хатах з обшуком ходили чоловіки в будьонівках, з дротами, взуті в зелені чоботи. Вони були дуже озлоблені. Якщо знайшли в горшку трошки зерна, то висипали. Відбирали в дітей варену картоплину і топтали. На двір батьків налітали 12 разів. Коли мати щось варила, то виллють, а не дадуть варити.

Люди лежали мертві по дорозі. Прийшла сестра і каже, що в Січкаря підвода забрала п’ять мертвих і двох ще живих. Їздовий при цьому заявив: «А що, мені ще раз за ними їхати?» Чи казали: «А в Гонтів уже нема нікого — всі повмирали». Не було ні кота, ані пса — все поїли. Навесні їли лободу, щавель, терли і їли молочай, пасльони, щирицю. Були випадки людоїдства і трупоїдства — батьки їли дітей, діти — батьків. Одного разу сестра сказала, що Килина зарізала свою дочку Ганю.

У селі було 400 дворів, а після голодомору залишилося 120. Пригадую, як замість померлих українців привозили росіян, і вони займали якнайкращі хати. Коли українці голодували, російські переселенці їли хліб з маслом і медом, помідори зі сметаною.


Прядко (Герасименко)