Вповістях І оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною
| Вид материала | Документы |
СодержаниеПульс ПЛАНЕТИ. Астана 6 лютого 2004 року Нурсултан Назарбаәв Володимир Путін Олександр Лукашенко Леҙенда про тіля |
- Загальновідомо, що історія І література це нерозривні сфери людського буття І мислення, 106.24kb.
- Реферат на тему, 143.88kb.
- Нове життя з «Малою Батьківщиною», 78.98kb.
- Університет ім. Олександра Довженка внутрішній світ дитини в оповіданнях, 674.5kb.
- Роде наш красний, роде наш прекрасний, 81.19kb.
- Святкова прибрана зала. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про життя, 324.93kb.
- Святкова прибраний клас. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про, 71.28kb.
- Міністерство освіти І науки України Івано-Франківський професійний ліцей автомобільного, 201.75kb.
- Мотив сенсу людського буття у драмі валерія шевчука “кінець віку (вода життя)”, 182.55kb.
- Програма для загальноосвітніх навчальних закладів (філологічний напрям, профіль українська, 1616.56kb.
Пульс ПЛАНЕТИ.
1954-2003 роки
В ранзі почесних гостей Тиништал ми відвідали.
…Все тут змінилося, відразу щось упізнати неможливо. Своҝм виглядом він став схожим на безліч подібних типових цілинних аграрних містечок, які складають насичений топографічний фон на карті широченних просторів навкруг новоҝ казахстанськоҝ столиці.
Але ті – інші… А тут, на недавньому закоцюблому пустирі, зайшлося серце та проснулося в душі те далеке й позабуте вже в суәті суәт радісне почуття перемоги, яке я відчув колись під монотонним дощем у збудованому власноручно затишному будиночку з теплим комином на батьківському подвір’ҝ. З прочиненим навстіж вікном та кільцями тютюнового диму в простиглий навколишній світ… То ә велике відчуття обжитого простору, заради чого людство безперестанно носить каміння…
Орисаул зрісся з новим поселенням, на місцях несталих стежок у вечірніх сутінках світилися вікнами будинки. Широкі цілинні вулиці та торовані автомашинами з зерном на витолочених тюльпанних галявинах провулки, галас дітлахів, які ще не вгомонилися за довгий літній день. Ті, хто тут на ноги встаә, нас уже не знаә. Для них усе, що тут ә, завжди було та завжди буде. Так будівельники поволі стають безіменними…
Звідкілясь долітав змужнілий басок та дівчачий зойк… Хоч при якій виробничій напрузі буденне життя не завмираә. Життя вимагаә свого…
А був саме пік напруги – жнива. З ланів пробивався далекий стогін техніки та відблиски ҝҝ вогнів, а поблизу, за будівлями, під ліхтарями на стовпах куріло пилом громаддя механізованого току… В багатоголоссі цивілізаційного фону нам вчувався одушевлений гуркіт електростанціҝ… Вся атмосфера тихого, теплого вечора духмяніла повівом творчого буття та іскрилася хвилями енергіҝ, яка несла на своҝх частотах пульс планети в цей створений серед степу аул.
Виҝхали ми на другий день після обіду. До самого небосхилу простелялися пшеничні поля.
Post scriptum.
Астана
6 лютого 2004 року
“Ті роки, які зробили Казахстан хлібною житницею, великим аграрним краәм, а золотий колос – невичерпним джерелом достатку та благополуччя, стали нашою достойною біографіәю. I цей загальний літопис безкрайніх просторів казахськоҝ землі ми склали своҝм ратним трудом”.
Нурсултан Назарбаәв
“Важливо, що праця пліч-о-пліч на цілинних просторах поәднала долі молодих людей, зміцнила історично складені братерські зв’язки народів Росіҝ та Казахстану. Вона заклала основи сьогоднішніх зносин стратегічного партнерства двох краҝн”.
Володимир Путін
“Тисячі молодих людей різних професій відгукнулися на заклик до освоәння цілини. Ҝх ентузіазм та самовіддана праця – це достойний приклад оптимізму та мужності молоді, ҝҝ віри в щасливе майбутнә”.
Олександр Лукашенко
“Ми гордимося тим, що в освоәнні казахських цілинних та перелогових земель брали участь більше 300 тисяч представників Украҝни”.
Леонід Кучма
березень 2004 р.
Леҙенда
про Тіля
повість
ЛЕҘЕНДА ПРО ТІЛЯ
ПОВІСТЬ
I
Крізь примарний вранішній сон вчувалася кухонна метушня, дратівливі запахи звідти та передзвін-перестук посуду. Напівдрімоту порушувало неясне передчуття чогось важливого та значного. “Батька проспав!” – пройняло десь усередині. Я скотився з лежанки, вдягнувся та пошкандибав до вмивальника. Опечені ноги боліли. Як і багато інших післявоәнних слідопитів-підранків, я з хлопчаками-підлітками теж намагався дізнатися, чим оті німці набили нутрощі своәҝ запальноҝ бомби, котра так і не вибухнула біля наших, під солом’яними стріхами, хат у недавніх тутешніх боях.
– Доброго ранку, мамо! А батько де?
– Доброго, сину! Стій тут, я покличу.
На дитячій моҝй пам’яті батько повертався вдруге. Першого разу – з фронту, а тепер ось із в’язниці.
…Він виніс мене на ҙанок, посадив у м’яке плетене крісельце та підібрав покинутий інструмент.
– Дочитуй свою книжку та дихай свіжим повітрям. Я скоро закінчу та будемо снідати.
– Ти дерева підстригаәш? Вони ж уже розцвіли…
Батько здивовано озирнувся: хто це там його повчаә?
– Сушняк зрізаю. Краса яка, а він як більмо на оці.
На обріҝ бовваніла верхівка станційного елеватора, десь нижче під променями сонця танув сивий серпанок, в якому плавали невиразні обриси Гуляйполя. А навколо – шаленство весняного саду. Вишня з ніг до голови прибралася, як снігурка. Батько, теж увесь білий, – у парусиновім костюмі та сорочці-вишиванці, – пурхав серед прозороҝ квіті, яка тихо застилала пелюстками землю під теплі подихи повітря. Де він там той сушняк знаходив… Скоріше, втішався весною, сонцем та життям опісля затхлоҝ тюремноҝ камери… Туман останніми своҝми клубками, від яких відривалися та розтавали пір’ясті пасма, деінде ще накочувався сюди, й тоді батько на якусь мить щезав та з’являвся знову вже зовсім в іншому місці… Здавалося, що все це чиниться не на нашій грішній землі, а десь вище, в інших світах, у тремкім мареві невагомих небесних сфер.
– До хати! – запросила мати. – Бабуся вже біля столу. А ти, тату, чому в ошатне вбрався та за працю взявся?
– Тому… Роба за півроку обридла… А що це за книжка в тебе? – поміняв тему розмови батько. – “Робінзон Крузо”?
Я згорда доповів:
– Про Робінзона я вже давно прочитав. А це ә леҙенда про Тіля Уленшпіҙеля. Я ще й Гоголя зараз російською читаю, нас нещодавно аж у Сорочинці на ярмарок возили…
Батько помив руки, заклав сторінку пальцем та подивився на обкладинку.
– Так… Це саме для таких, як ти. Хто тебе напоумив?
– Бібліотекарка. Вона сказала, що з цікавого може бути ось це – леҙенда.
– Трохи рано все ж таки, завчасно. Але коли до середини доплив, то діставайся до іншого берега. Про що, до речі, в книзі йдеться?
– Ну, ти ж знаәш. Ну, боротьба за волю… Народний месник Тіль… Фландрія… Ну…
– Чіпляйся за шию, підемо за стіл. І не нукай. У школі що, зауваження вже не роблять?
– Побути б там…
– Де це там? У школі?
– У Фландріҝ. А в школі зараз весняні канікули.
II
Батько мій, Володимир Антонович, у в’язниці не сидів. Він півроку пробув у криворізькому ДІПРі. Абревіатура тих репресивних сталінських часів означала “Дім попереднього розслідування”. За своҝм визначенням це було щось схоже на сучасний слідчий ізолятор. З тіәю лише різницею, що схожість між режимом ціәҝ установи та тюрмою була тоді ще меншою, ніж тепер. Недаремно тому громадянину, який виклопотав таки собі кримінальну статтю, перебування тут ураховуәться до терміну виваженого на суддівських терезах вироку.
Батькові нічого не зарахувалося. Якось зранку його, ізольованого від суспільства директора школи, чомусь назвали не громадянином, а, як і до арешту, товаришем.
– Помилка, даруйте, вийшла. Ви звільняәтесь. Але вузлик на пам’ять у вас повинен залишитися. Класовий ворог не дрімаә. Так що обачність та ще раз обачність. А у вас до того ж, даруйте за спогад, батечко Антон – махновець репресований.
Батька випустили тому, що ворог цей, зовсім не класовий, був на той час взятий облавою десь на Донбасі. Зграя зашкарублих бандитів за наведеннями своҝх поплічників патрала магазини та комори у далеких від міліцейських відділків селах, не проминули вони й той самий шкільний склад із американською гуманітарною допомогою. Матеріально відповідальним за харчі, одяг і взуття від багатих заокеанських союзників був батько. Того злощасного вечора він, урочисто вдягнений у напіввійськове галіфе, кітель та хромові, із рипом, чоботи, в присутності комісіҝ, а тому статечно та сановито, запечатав замки.
Опісля чого і прів у ДІПРі.
Смертоносний післявоәнний голод відступав, люди вже утримували дух у своәму кістлявому тілі. Чорні від мастил та кіптяви трактори з приголомшуючим ревом, як висловленням усенародного нетерпіння, вже потягли нивами з бляшаним скреготом схожі на мастодонтів розбиті причіпні комбайни… Але ніяких матерій вище від окрайця хліба поки що не існувало. У гуляйпільців, які дружньо кинулися за пайкою до ближніх будівельних майданчиків на руҝнах Запоріжжя, Донецька та Дніпропетровська, в темряві вузлових станцій, де бандитами аж кишіло, після раптового хука в вухо реквізовувався ввесь подорожній провіант. А дехто й голову поклав при обороні своәҝ полотняноҝ торби з сухарями та шматком сала.
Набитий заморським добром склад – це вам не чийсь там клунок. Знаходження його – у Варварівці під Гуляйполем – нальотниками було взято на свій облік завчасно. Глухою ніччю вони відібрали рушницю в старого Деркача, котрий там пильнував, самого його запхали в якусь комірку та вивезли майже все добро в невідомому напрямі. Раптова злива змила всякі сліди.
Дід на допиті мовчав, як партизан. Нікого з грабіжників він не запам’ятав, нічого не бачив і не чув. Спав, звісно, старий пень на сиру погоду немов убитий. Навіть втямити не зміг, як зброҝ позбувся. Подейкували, щоправда, та неначе зі слів самого Деркача, що пригрозили йому: хочеш, мовляв, жити – сиди тихо, як миша під віником… А ще пересуджували люди: за які такі заслуги його до сторожі стільки років наймали. І донаймалися на свою голову: наче не знали, що хисту в нього, як кажуть – ні встерегти, ні вкрасти.
За сніданком я намагався якомога більше дізнатися про той, невідомий мені досі світ за колючим дротом, звідки повернувся батько. Про світ, який увірвався в наше життя довгими днями тривоги та сліз. Але швидко зрозумів, що намагався даремно – все суттәве було сказане ніччю. Без моәҝ присутності. А тепер ось батько енергійно орудував ножем і виделкою та нахвалював яәчню на салі, від одного погляду на яку в мене починалася гикавка, і мальовничо розповідав про своҝ злигодні при поверненні додому від станціҝ до станціҝ на товарняках.
III
З появою в хаті рідні та вишневоҝ наливки сніданок став потроху переходити в обід, а розмова за столом усе більше набувала державного значення.
– Царствіә справедливості возвели називаәться, – грюкнув кулаком поміж тарілок старший батьків брат Іван Антонович, який сам ще недавно хлебтав тюремну баланду. Дзвякнула скляна затичка на застільній бутилі з вишнівкою. Всі навкруг підстрибнули від несподіваності та притихли. Такий у нас порядок установився: мовчати, коли слово мовить дядько. Бабуся перехрестилася.
– Павла ж бо, наводчика, та інших злодіюк іще місяців зо два тому арештували. А ти сиди за них, Володьку. Й директор школи новий уже… Як це воно називаәться?
– Викриттям диверсантів, – не зразу відповів батько.
– Яких іще диверсантів?
– Міжнародних. Через сито мене просіяли. Рідня в нас за кордоном виявилася. Әлизавета в Німеччині заміж за бельҙійця вийшла, він десь там підстрелений у лазареті лежав. А після війни до нього й поҝхала. До нас же сюди при шлюбах з іноземцями в’ҝзд заборонено…
– Та що, прости господи, тому іноземцю тут робити, – задумливо розсудила наймолодша тітка Марія, котра Захід теж побачила. Остарбайтером. “Спасибі Гітлеру, – інколи жартувала вона. – З колгоспу в колгосп не пускали, а він нас із краҝни в краҝну…”
– Товаришу Сталіну особливу подяку за закон про недопущення іноземців висловити треба, – стукнув іще раз кулаком дядько. – А то б усіх нас із таким зятем не через решето, а через жорна змололи…
– Замовчи, Йване, благаю тебе, – ще раз перехрестилася бабуся. – Виходить, що тепер вони мешкають у Бельҙіҝ?
– Так! – відповів батько. – Місто ҙент у знаменитій провінціҝ Фландрія, Толя он книгу про ҝхню історію читаә. Дочка в них, дім двоповерховий. Та автомашина легкова, біс би ҝҝ взяв. Виходить, неначе буржуйська в нас рідня.
– Ти дивись, – вразився дядько Йван. – Бельҙія наче ж разом із нами під окупантами була, а двоповерхова хата вціліла. В нас он, гади, все цегляне толом позносили геть до підошви.
– Жива зате Ліза, жива, нехай хоч і за кордоном, – заголосила бабуся. – Бог милував… А Миколка наш у тій землі німецькій десь…
Бабуся втерла сльозу та пошкутильгала до своәҝ затемненоҝ кімнатки-келіҝ, запалила лампадку, яка тьмяно висвітила скорботні лики на образах та стала молитися. За упокій синочка Миколи, а воәдино з ним, окремим пойменним списком, за всіх відомих ҝй померлих у родинних колінах. Та за здоров’я свого чоловіка, отого мого репресованого діда Антона, котрого, як виявиться потім, вже сім років треба було також поминати у заупокійній купі.
А моҝ думки витали далеко-далеко звідси, у тій таәмничій квітучій Фландріҝ. Бач воно як, наче в казці, виходить. Сестра в мене там. І Уленшпіҙель там, борець за народ, і борець не взагалі, а конкретно. Як зразок – заради чого на землі жити треба. Цікаво, які в них зараз там обставини: капіталізм усе ж таки, експлуатація людини людиною. У нас ось, як не кажи, соціалізм, а становище теж не дуже…
IV
Розмірковувати глибше мені заважав дядько Йван зі своәю манерою будувати власні монологи виключно на вигуках та ще й затверджувати ҝх гучним стукотом по стільниці.
– У сищиків наших із логікою не все гаразд. Буржуҝ, значить, нам харчами та одягом допомогли. А тепер виходить, наче вони ж самі з-за кордону вербують наших, щоб його взяти та розікрасти? Так чи як воно, брате, виходить?
– З логікою… Логіка проста: два світи – два табори. Бандерівці за кордоном активізуються. А в нас там рідня вкраҝнська. Так що з логікою у них якраз слава богу…
– От же собаки які… Це що ж тепер – через Сталіна я на кожного грузина повинен…
Набожна бабуся невидимо як виникла біля сина, котрий дуже далеко заліз до заказаних матерій та стусонула його в спину вдвоә скрученим полотняним рушником:
– Я тільки-но до поклону: “Царице небесна, спаси та охорони…”, а він: “Сталін, Сталін...” Сподобалося, мабуть, у тюрмі, так блюзнірствуй далі – швидко повернешся.
У дядька ввесь хміль вийшов. Нащадок славетноҝ запорізькоҝ вольниці та ҝҝ козаків, які не знали ні пут, ні вузди, не кажучи вже за вдвоә скручений полотняний рушник, тихо опустив кулак на стіл і якимось замогильним голосом повторив батька:
– Два світи – два табори… В нашому світі табір справжній.
Я добре пам’ятаю, що вже тоді ясно розумів: ні в яку Бельҙію ніхто з нас не поҝде. Що на Сталіна, як і на іспанську інквізицію, теж свій Уленшпіҙель потрібен…
Жаль. Казкова квітуча Фландрія. Моя іноземна сестра. Кровна мені та тому леҙендарному Тілю. Виходить так, що Тіль Уленшпіҙель теж мій родич…
Нова рідня снилася мені довго. Впродовж усього короткого украҝнського дитинства.
V
Не забувався Тіль, не забувався. Романтичні дитячі мріҝ як генетична настанова на добро цупко тримаються за нас. Не забуваються. Але з драбини прожитих літ вони сприймаються десь там унизу все дрібнішими та дрібнішими… Тому й не збуваються.
Вихід у плавання життәвим морем випробовуә романтику юнҙи реалізмом просоленого капітана. Та прагматизмом Робінзона, який загубився колись на цих просторах. У морі безбережноҝ ковили сивого Тургаю, куди мене занесло панівною тоді течіәю, чисельність мешканців була щільнішою, ніж на його острівці з әдиним вірнопідданим – П’ятницею, але… Суворі будні розорювання цілини все частіше примушували мене дотримуватися правила знаменитого мандрівника: покладайся повністю на себе.
VI
До того часу Сталіна не тільки опустили нижче від нульовоҝ позначки ритуальноҝ споруди біля кремлівських стін, але вже й переховали під ними в землю. Керував державою з усіәю своәю селянською ҙрунтовністю Микита Хрущов.
Він, спасибі йому, зупинив сталінське інквізиторство. Соратники не радили Хрущову зухвало крутити керма, щоб на вихилясах ніхто з сідала не вилетів… Але тут Микита Сергійович, наче як той Тіль Уленшпіҙель – за народ! Котрий репресіями косили-перекосили, а у війну викосили наполовину. Не вгамувати, так скоро й ниву косити буде нікому.
За ниву Хрущов також узявся негайно. Неорана земля при неситому житті ә німим докором господарю. Розбуджені степи Західного Сибіру та Казахстану заполонив різноликий люд, і вони перероджувалися на очах.
Навіть жаль, що так швидко скинули Хрущова. Але тут він сам винуватий: демократіҝ, бачте, хоч якоҝ-небудь опісля тоталітаризму захотілося. А соратники застерігали. І зробили…
Правильно вчинив Микита Сергійович! Усім нам хоч якоҝ-небудь демократіҝ хотілося. Я добре пам’ятаю, що в ту мить зрозумів: тепер до Бельҙіҝ рано чи пізно ми потрапимо. Хоча було тоді, щоправда, не до того. Контракт казахстанський, насамперед, не закінчився… А ще воно, коли можна, то наче й поспішати нікуди.
Моя мати зібралася до Генту лише через декілька років опісля. Ми, діти, домовилися, що зберемося в родинній хаті в Украҝні на днину ҝҝ приҝзду.
VII
Із закордонного потягу мати поверталася додому на вантажному таксі, знайомий водій зустрівся ҝй прямо на вокзалі. Самих тільки набитих доверху подарунками величезних лантухів (з-під бавовнику чи якогось іншого легкого товару), розрахованих на обсяг, а не на вагу, в неҝ було п’ятнадцять. Шофер, який бачив-перебачив туристичну контрабанду у всіх ҝҝ формах та виявах, спантеличено почухав потилицю:
– Як же ви, Галино Федорівно, оце стільки провезти вхитрилися? Тут же на мільйон…
– У Бельҙіҝ в сумках не шапарюють та не питають, що й куди хто поніс. Ще й мішок піддадуть...
А своҝх власних митників, які не дозволяли реалізувати програму росту добробуту радянських людей за рахунок надлишків буржуйського товару, як продукту жорстокоҝ експлуатаціҝ наших же закордонних братів-трудівників, мати обминула за допомогою неҙрів із малорозвинених краҝн. Вони з нею в одному ваҙоні поверталися на навчання до Киәва зі своҝх тропічних канікул. Ніяких подорожніх речей, окрім гаманців, у них не було, тому кожен з них погодився взяти лантух-два до свого купе, притім всі навідріз відмовилися від платні. Мати до кінця днів уважала, що найбільш порядні та культурні люди на землі – африканські неҙри.
– Навіть на перон усе самі винесли. Та зверталися до мене “Мадам!” Не те, що наші харцизники-носіҝ: “Громадянко, рубля наперед давайте…”
VIII
До батьків, як було визначено, ми зібралися майже всі. Першим з’явився наймолодший, але вже з московською пропискою Сергій, а за ним я, старший, потягом із Кустаная. Не було лише середульшого, Віталія. Телеграма від нього з якутського Заполяр’я прийшла ще тиждень тому. Він повідомляв, що вертольотом вирушаә з тундри до діамантових копалень Мирного, а звідтіля вже йому неначе як рукою подати…
За вечерею надворі під осокорами говорила лише мати. Ми слухали, інколи перепитували, дивувалися та куштували закордонну страву й питво. Я навіть уявлення не мав, що наливка може бути кольору брильянтовоҝ зелені, а лікер – молочного. Кава, яка моментально зварюәться, та легенькі цигарки з ҝҝ смаком… А де, власне, я міг тоді бачити таке? В своәму тургайському Аркалику, який, до речі, вже став гаванню космічних кораблів? Чи раніше, тут, у рідному Гуляйполі?
Москвич Сергій, цей даә зрозуміти, що нічого дивовижного для нього тут немаә.. Що ж до батька, який опісля тих злощасних складів набув тихоҝ ненависті до всього закордонного, то він дозволив собі лише декілька узагальнених міркувань:
– Горілка наша з перцем набагато краще від оцих кольорових узварів... А стосовно наших папіросок, – затягся він пекельним вітчизняним “Біломором” та натужно зайшовся кашлем, – то такого в них там немаә взагалі.
В хату пішли вже пізно ввечері – такий у матері був хитрий задум. Вона защепнула за собою двері, зачинила фіранки, і всі ми, окрім батька, взялися розбирати лантухи. Лише опівночі все ҝх наповнення ми розіклали там, де тільки можливо було щось приткнути…
Бачив я на своәму житті великий достаток. Товарну повінь! Американську, котра потім сплинула з батьківського складу... Через півтора століття після Гоголя блукав я серед казкових багатств змальованого ним сорочинського ярмарку… Ходив тунельними ярусами з сірого радянського краму в центральному московському універмазі. Тому маю повне право сказати чесно, що до цього ряду тоді можна було долучати й оту нашу варварівську хату.
Фірмові джинси, пухкі куртки, товсті светри, пістряві кросівки, футболки, кашкети… А дитяче вбрання… Ми ходили, наче як у супермаркеті, роздивлялися й обмацували все поспіль та прикладали до себе. Сергій пояснював на ходу, скільки таке коштуә в Москві. Недешево, як виявляәться…
IX
Хтось знадвору дзвякнув у вікно.
– Віталька приҝхав, – побіг відчиняти двері Сергій.
Але в сінях неждано-негадано з’явилося місцеве керівництво: голова господарства Пилип Сергійович та сільськоҝ ради – Петро Миколайович.
– Чого це ви поночі? – нервово спитала мати. – Ми вже ледь було спати не лягли…
Наші гості поверталися з хлібних нив, де командували жнивами. Довідалися, що Федорівна приҝхала, та заглянули до нас на вогник. Таких людей у сінях не приймають, тому ҝх запросили до хати, де не те що присісти, а курці клюнути було ніде.
Один із гостей, Петро Миколайович, окрім виконання владних повноважень, проводив з людьми ще й роз’яснювальну роботу. Розказував, що в мирному змаганні – хто кого – ми Америку обійшли вже в космосі абсолютно. Тому, коли ми ще трохи підіжмемо на педалі, то за всіма іншими показниками розвинений Захід доженемо й перегонимо.
І тепер він ревно досліджував ҝхній товар, який уперше побачив у такій вражаючій сукупності кількості з якістю, та напружено метикував, скільки ж оце ще треба, висолопивши язика, крутити ті педалі, аби не входокатися геть. Нарешті місцева влада зупинилася біля купи пістрявого дитячого вбрання і констатувала:
– Доженемо… А ось вириватися вперед, як кажуть жартівники, нам буде негоже, бо задні побачать, що в нас половинки голі вилискують…
Батько, який увесь вечір протиставляв нашу горілку компотам әвропейського ҙатунку, закликав рукою до уваги, та, гикнувши, заперечив:
– Пропаҙанда! Сортамент усякого барахла у них ширше. Але техніка, в тім числі й побутова, у нас краща. Подарунки наші, які Федорівна туди взяла, попитом користувалися: і фотоапарати, і бритви, а особливо годинники. Так що, якби не оті чотири воәнні роки в окопах.
– Яка там пропаҙанда, які ще окопи, коли ось воно, – нарешті втрутився в розмову мовчазливий голова господарства та простяг над присутніми руку з якимсь помаранчевим комбінезончиком, вихопленим із загальноҝ купи. – Манаття, безперечно, ще не вся суть, але деталь істотна. Воно людину продовжуә та виражаә. У нас, ти подивись, дизеляка який – трактор “ХТЗ”, а без ка-бі-ни! А комбайн самохідний, – диво техніки справжнә – а теж без ка-бі-ни! Й стирчить на ньому ударник соціалістичноҝ праці в спеку й негоду, в дощ та приморозок! А в них уся техніка з кабінами, вони першими у своәму м’якому кліматі до такого додумуються. Ось у чому питання! Ось тобі людина! Ось продовження ҝҝ… А тому…
Небагатослівний голова після такоҝ зливи думок збився, зробив паузу, та знову зашерхотів тим жовтогарячим комбінезоном: – У них ось що для молокососів, а в нас такий лише один на ввесь Радянський Союз – у Гагаріна. Зло бере… У нас же міць індустріальна…
– Та все ж це тимчасово, – заперечив Петро Миколайович. – Перехідній, визначимо його так, період. А то ти вже зовсім від історичноҝ конкретики відірвався…
– Та не тимчасово, Петре! Наче ти сам не знаәш, що працюәмо ми неефективно. Все ще котимося тим сталінським шляхом, не зацікавлено й безглуздо. Чому ми з тобою в полі зранку до півночі наглядачами стоҝмо?.. Ти навіщо артіль “Куструд” Михайла Буряка закрив, питаәться? З усіх фондів там була машинка швацька, й та трофейна. А що люди робили? Чоботи як цяцьки! Де вони тепер?
– Так велено ж нам було. Останній одноосібник на ввесь район стирчав, як струп на голові, й той у нас. Сказали, мовляв, передньою ногою вже в комунізмі стоҝмо, а в вас артіль – «кустарний трудар» якийсь…
– Добре, пішли додому. Ранок скоро, нам на лани треба.
І гости попрощались.
– Відклади, Федорівно, пару джинсів моҝм шибеникам, – попросив із порогу вже Пилип Сергійович. – Я сплачу.
– І дівчатам моҝм, – приәднався Петро Миколайович.
– Але тільки, щоб менше хто знав, – виставила умову мати. – А то не випустять туди із нас більше нікого.
І зачинила двері.