Вповістях І оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 ... 7 8 9 10 11 12 13 14 ... 28

XXIX

– Стійте, – перервала суперечку наша дочка. – А хто тут, власне, віруючий?

Виявилося, що всякий по-своәму…

– Для нас бог, – виклала своҝ погляди Христина, – це наша совість. Треба хоч би раз на тиждень піти до храму та поговорити з нею в присутності Всевишнього. А коли ти з нею сам-на-сам спілкуәшся, то іноді збрехати кортить.

…Ніхто не міг навіть пригадати, коли останнього разу ходив до церкви. Було вирішено негайно йти туди та просити прощення за це прогрішення наше, а також помолитися за сіцілійців, які опинилися в геәні вогненній. Причому, й по-православному, й по-католицькому звичаю помолитися.

Різнить усе-таки віра людей.

– Об’әднуә, – проповідував святий отець. – Більше того, навіть віруючих з невіруючими. Суть заповідей божих та життәвоҝ моралі співзвучні. Тільки без Господа в душі людина гріха не відчуваә. Ніякого внутрішнього гальма, пряміше кажучи, – перейшов на буденну мову панотець, – така особа не маә.

Я поставив свічку за страждальців у Італіҝ. Хтось поряд теж димів восковим ҙнотиком та молився за успіх угоди. Обіцяв, коли пощастить у справі, дати грошей на бані нового храму, який будуәться поряд.

…Цікаво: дожили таки до наших днів і жити будуть універсальні норми римського права. Тіәҝ ж самоҝ угоди купівлі-продажу. Всяка особа будь-якоҝ раси сьогодні, так само як і громадянин римськоҝ республіки колись, скріпляә ҝҝ підписами, та, ремствуючи на нестачу часу й натруджені ноги, біжить засвідчувати нотаріально за тим іще давнім кшталтом, котрий став чинним ще дві з половиною тисячі років тому. Увесь світ веде діҝ “купи-продай” та всякий свій бізнес за загальновизнаними правилами. Планета стала практично әдиним торговим центром.

І я запалив ще одну свічку – тим далеким предкам нинішніх страждальців, котрі об’әднали ввесь доступний Риму простір. Ми вивчаәмо в школі, що побудова ҝх рухнула під власною вагою. Але звідкіля в такому випадку з’явилася нинішня Әвропа?

Не було тоді ще, звичайно, передумов тісноҝ әдності, окрім грізноҝ ходи леҙіонерів та відточених мечів латинян.

Але саме з тих пір вони й почали складатися. Спаситель, який народився в Римській імперіҝ, до ҝх примноження схилився. І теоретично, в заповідях, і в історичній практиці.

Свічка горіла рівно.

Ми дали на золоті бані без усяких попередніх умов.

XXX

Ось так і промайнули невблаганні хвилини короткоҝ відпустки гостей. Багато чого ще побачили вони в нас: як буденного для них, так і незвичайного, але вкупі все це залишило в закордонноҝ рідні вельми сприятливе враження за визначенням “казахстанський сюрприз”.

Настав час пакувати валізки.

Христина складала казахські сувеніри, компакт-диски та відеокасети й інше куплене в Кустанаҝ добро. Настала доба, коли й іноземці, нехай навіть з наримановського ринку, можуть дещо вивезти від нас.

А Мішель наспівував щось своә біля великоҝ торбини, яка кишенями з боків нагадувала військовий кітель, та розсовував туди наші місцеві спаҙеті. З першоҝ ж смаковоҝ спроби він визнав ҝх кращими за әвропейські, й ми зрозуміли нарешті макаронну душу італійців. Варили на додаток до будь-якого меню цю його національну страву тут щоденно, він заливав ҝҝ зверху місцевим же кетчупом та спритно накручував довжелезні локшини виделкою в ямці підсунутоҝ знизу ложки. А я колись за кордоном довго не починав ҝсти з міркуваннями: навіщо мені до вермішелі без юшки ще й ложку поклали…

Настрій у Мішеля був відмінний, сіцілійські пристрасті вляглися. Об’әднана Әвропа гуртом ліквідувала всякі сліди стихіҝ. Тому що люди без житла мучилися, до того ж на острові якась зустріч “у верхах” наближалася.

– Анатоль, твоя монета, – подав мені Мішель римський динар. – Візьми…

– Він каже, що цей сувенір від його Італіҝ повинен бути в тебе, – пояснила Христина.

Гордий римський профіль і тепер, через два тисячоліття, войовничо та непереможно спрямований уперед. Повз нас, суәтних. Але заряджених почуттям әдиноҝ родини, яке дозволило знайти одне одного та виконати кровний обов’язок перед минулим і майбутнім. Подумати тільки: ще якихось десять років тому сиділи ми в протилежних таборах, у ворожих блоках та брязкали смертоносноҝ сили зброәю.

– Тоді візьміть оцю книгу. Про Тіля. Це він допоміг нам знайти вас на вашій землі. Та це лише перша його добра справа. Читай отут, – тицьнув я Христині пальцем в одну з останніх сторінок. – Про те, що ми діждемося доби, коли дух справедливості поәднаә та ощасливить світ.

В аеропорту ми попрощалися. Христина загадала бажання: приҝхати на цю землю ще раз. Але тільки після нашого візиту до Бельҙіҝ. Неофіційного, зрозуміло.

Мішель скупо просльозився.

Тетяна нап’яла йому на голову ще один сувенір – куплену в кіоску поряд тюбетейку.

Службовці митниці вітали його, як казаха.

– Мишко тут уже свій. Значить, скоро повернемося, – сказала Христина.

Вони помахали руками та зникли в натовпі попутників.

На льотній смузі десь гучно загуркотіли турбіни, двигунам завдавали контрольну потугу. Раптово ҝх гул затих, літак швидко вигулькнув за далекими висотними будинками та швидко подався у другий бік, поки беззвучно не завис дрібним крижем на маківці одніәҝ з синіх небесних бань на перехресті невидимих повітряних доріг, які зв’язали всі кутки планети.

грудень 2002 р.

Еміҙрант

повість

1. “Час, мій друже, час!”

– Поҝду – не поҝду... Поҝду?.. Не поҝду!..

– Поҝдемо... I я з тобою, жінка украҝнського представника все ж таки. А ҝм велено лише подружжями вояжувати…

Така ось психологія: в мене ще затвердження немаә, а вона вже жінка представника…

– Ти як ще раз про цей свій статус заҝкнешся, то залишишся невиҝзною, – кажу я ҝй, хоч без неҝ жодного разу на батьківщину не вирушав. Хіба що в добрі парубоцькі часи... Та ні, тоді я тут сидів неначе на засланні й усе на потім відкладав, бо перебував у Кустанаҝ тимчасово: перший рік здавали пусковий об’әкт в Аркалику до самого новорічного бою курантів, на другий – тільки пізно восени вилетіли з футбольного півфіналу кубка республіки, третій – я вже й забув, що мене затримало. Четвертий закарбувався в пам’яті шлюбом тут і медовим місяцем в Украҝні…

Подорож стала серйозним випробуванням міцності щойно зв’язаних вузлів життәвими злигоднями. Більше, ніж ҝх було в тому плацкартному ваҙоні, для перших іспитів навіть уявити важко. В рукавичку нашого купе набилося тридцять три з половиною пасажири, і всі до одного, що тричі дивно, з квитками на постелі. А дробом був я, бо знаходився там частково – ногою та рукою, яка цупко трималася за тремтячий перестінок, поки, мало не з ним, мене не витіснили в тамбур. А потім далі, в міхи міжваҙонноҝ гармошки, де під гальма-поштовхи потягу, уві сні, то сплющувалися в липкім поті, то розправлялися плечима, аби вхопити духу, голі до поясу хлопці Радянськоҝ Арміҝ. Мабуть, взвод. І начебто теж з правами на постелі… Найвищий з них мертво вчепився за буферну раму над собою, зверху, на зап’ясті його швартовоҝ руки в нитяній плетінці теліпалась банка ряжанки, що ҝҝ на перонному базарчику за так віддали воҝнам жалісливі бабусі. В серпневій спеці сметана підійшла знизу сироваткою; в амплітуді колійноҝ гойдалки скло глухо билося об залізяку, поки не дало тріщину. Мабуть, ще невелику, але каламуть під тиском внутрішнього бродіння вже кисло чвиркала на дрімотні солдатські голови…

Потім літали-перелітали на сучасних лайнерах: ганьба, служби руху – геть! Вони зводять нанівець усе конструкторське піклування щодо нашого комфорту. Господи, боже мій: бортове радіо, монітори, візки ҙазет, глянцевих журналів та сувенірів, ҝсти дають гаряче. А виліти та прибуття переважно серед ночі… I навіщо вам ті послуги спросоння та новий день невиспаний…

Лише купе на дві персони в м’яких ваҙонах повністю відповідаә національній чумацькій філософіҝ – „добре тому, хто в дорозі…” Та найдобріше було своәю ходою, незабутніми стежками мандрівок на власнім авто…

Колеса фантастично переміщували нас у координатах часу та простору. Неосяжні казахські степи хоч і әднаються з украҝнським Подніпров’ям ковилою та спільними кам’яними бабами, але тільки через вузьку горловину між Уралом і Каспіәм. З півночі там відроги гір, з півдня – піщана пустеля. На скорботних цих шляхах шевченківського заслання плавляться шини і горять підошви. Але украҝнці тут живуть, й ім’я Тарас у місцевих казахів розповсюджене…

– Ось не розказуй мені, – сердиться акин Жолбарис Баязід, – що в нього дітей не було. Це у вас не було, а в нас ә... Родовід наш завжди був усним, тому достеменним, а не хтозна ким складений, і подальший розвиток ціәҝ теми ми маәмо, радянська влада ҝҝ просто зам’яла. Я тебе особисто з його казахськими нащадками познайомити можу. Вони про це повсюдно не кричать, але ціну собі та коріння своә знають. I, що цікаво, як викапані ә. Це значить, сьома вже ҙенерація пішла, сьоме коліно замикаә цикл генного кругообігу…

Далі – кордонів тоді не було – благословенні, помірних широт землі садиб Радищева і Бәлінського, Толстого і Турҙенәва, Лермонтова і… Ні, під әсенінський селянський двір „садиба” не підходить. Та коли хочеш „умом Росію зрозуміти”, то й рязанське село Константіново, з видом на заокські розлоги, й дворянська Ясна Поляна, з могутніми, як хазяҝн, в’язами, й монументальний капіталістичний центр старого Нижнього Новгороду допоможуть... Краще від інших джерел.

Рідна украҝнська земля простягаәться в безмежну далину... Для нас, наполовину вже азіатів, вона знаменувала Әвропу: чисті села, ситі придорожні корчми, фруктово-овочевий рай та цукеркове роздолля дітям… І все це серед смарагду садів, вагітних баштанів та червоного золота нив під високим блакитним небом і яскраво-синьою православною церковкою обіч маҙістрального тоді шляху…

Ідилія та пастораль „затхлому часу”? Не скажіть! То ви просто не заҝжджали на подвір’я своәҝ домівки з нашого східного боку. Нащо воно вам здалося? Ви звикли через хвіртку навпроти? Згідний, враження дещо інше, звідти, із заходу, ми також не раз знижувалися літаком. Але, дивися ти на неҝ хоч з вулиці, хоч з городу, вона, домівка твоя, одна. I бог з ними, боками, бо ә поміж ними речі, порівняння не варті, з якого боку ти до них ні під’ҝжджай… Киҝв зі Святою Софіәю… Хортиця, південні степи та західні гори. Подніпровські сиві могили… Звенигородщина, Миргородщина, шевченківські та гоголівські місця… Та всяка інша крихта твоәҝ рідноҝ землі, за якою, я це знаю, серце болісніше щемить на відстані…

Казахстанські украҝнці – громадяни двох батьківщин. Ҝх, подвійних, тут таки чималенько... На цілині як на війні, – нема такоҝ украҝнськоҝ родини, яка не відрядила сюди тимчасово чи назавжди свого представника… В деяких випадках земляки оточують тебе так щільно, що інших людей не видно. I не те в них щоб одніәю ногою тут, а другою – там, то вже коріння так сплелось. У моҝх сусідів діти ось у Кустанаҝ, а ҙараж за Бердянськом. Батько нерухомість біля моря відписав. Недалеко ж…

До Киәва мені треба ҝхати на затвердження реҙіональним представником зерновоҝ компаніҝ в північному Казахстані. Пропонують мені таку посаду. А сам я тут, як кажуть, давно при своҝй справі…

– Це поки що попередня розмова, – заспокоҝв я дружину. – У них шеф там щойно від’ҝхав у Канаду, а в мене тут власних турбот під зав’язку… Готуй мені, до речі, на сьогодні офіційний костюм…

У другій половині дня ми, представники місцевих ділових кіл, зустрічаәмося із посланником США. Ніколи я до цих піднебесних сфер відношення не мав, а тут прямо якась „смуга міжнародного визнання”. Головна тема його візиту мені поки що не дуже ясна – громадські неурядові організаціҝ, та ще й не політичні... Це що – гуртки крою та пошиття?

– Між іншим, американець прибув учора ввечері й без дружини, – додав я. – Так що не дуже вони з вами панькаються…

– Бо ҝхні батьки не в кустанайській землі лежать, – відповіла Тетяна. – А твоҝ, наші себто, там, в Украҝні…

Посланник, як виявилось, дипломат добірноҝ когорти з добре поставленою російською. В радянські часи починав з посади в киҝвському консульстві. Людина скромна, на перший погляд навіть малопомітна. Ото, майте на увазі, й ә високі професіонали. Вони завжди цілеспрямовані й зосереджені, ҝх цікавить не власний імідж, а результат для своәҝ краҝни, не очікуй від них ні промаху, ні відвертості. Це декотрі, не встигнуть крісло нагріти, а вже про харизму свою піклуються, як оті он наші редактори… На них якраз я про себе злився: вони взялися визначати себе перед Америкою, виказувати глибоку занепокоәність порушеннями десь там у ній прав своҝх колеҙ по перу та домагалися примусити пана посланника до визнання таких фактів, з чого б випливало, що демократія в нашій державі, а, головне, вони самі, не нижче від ҝхнього американського рівня.

Потім, за круглим столом, мене відрекомендували украҝнським уже представником, що для колишнього киянина стало приводом до короткоҝ промови.

– Украҝна, – мружився він, здійнявши, як жест довіри, окуляри, – це особлива тема, але принципи для нових незалежних держав у нас одні. Вектори руху – демократичне суспільство, консолідація інтересів розрізнених та антагоністичних груп, оріәнтація на західні цінності, як образ бажаного майбутнього та відкритість світові. Режими тих чи інших обмежень – це рецидиви закритості. Умовами перехідного періоду вони подекуди безпідставно виправдуються, а ми, Америка, інколи входимо в становище, що не завжди коректно перед народами, про що свідчать подіҝ в цікавій для демократіҝ південній смузі від Карпат до Кавказу. Підтримка демократіҝ не ә втручанням до внутрішніх справ. Демократія краща, коли йде гола, як Венера Ботічеллі з піни морськоҝ, а не з помиҝв минулого.

Я мовчки слухав ці короткі фрази про тактику американськоҝ політики на пострадянському поліҙоні в другому таймі. Вони підтримають ту громадську силу, яка декларуә платформу з найменшим колом обмежень, бо всякі обмеження ә розмежування суспільства. Носій әдності та всіәҝ повноти прав – народ. Народ не натовп, він американську конституцію ухвалив, і тільки в його середовищі, через інтереси соціальних груп формуәться демократичний фон держави. Тому американців цікавлять усі неурядові об’әднання, які фінансово самостійні, або існують на міжнародні кошти та на ҝх ҙранти. Для цього, як кажуть, пан посланник і з’явився. Більше він нічого не скаже, і так занадто розгорнутий спіч… I про південний пасок, який підперізуә Росію, і про громадські неурядові організаціҝ, в яких зовсім інші матеріҝ для крою та пошиття.

– Всі ці ваші принципи для нових незалежних держав, – зауважив йому редактор якоҝсь опозиційноҝ ҙазети, – відкрито викладені у вашій офіційній пресі. Там же ви вірно визначаәте головну перешкоду для ҝх реалізаціҝ – соціальну поляризацію суспільства. Бо поки в цих нових незалежних державах йшла проповідь Әвангелія демократіҝ, розучування хором під дириҙента його глав та закріплення на розспів, до хрипу всяких там кондаків, відбувався не організований процес засвоәння духовних матерій, а стихійне разове поглинання невідновлювального котлового продукту…

– Це вже не питання, а виступ, – зупинили його колеҙи, бо читав він занотоване.

Дійсно, до чого тут посланник? Вони самі колись так стартували – під тим же гаслом рівних можливостей. Але в нас своҝ правила, до того ж ми вчені – ще недавно нас дубиною в комунальний рай гнали. Тепер не гнав ніхто, самі з криком „дорогу знаәмо!” зірвалися…

Посланник сказав, що його приәднання до дискусіҝ на цю тему було б втручанням у наші внутрішні справи, але в офіційних документах проблема соціального розшарування дійсно визначена як ускладнююча на шляху до консолідаціҝ. – Можу лише з власного досвіду доповнити, – завершив він, – що всяке динамічне суспільство швидко забуваә про всякі стартові гріхи. Чим раніше, тим краще. Як не дивно, найдовше родимі, як кажуть, плями, лишаються на самому капіталі.

I побажав усім мобільного руху вперед. А мене попрохав передати його вітання Киәву та звістку про те, що найближчим часом він збираәться до нього навідатись.

Вдома чекала електронна пошта. „Десятого треба бути тут, шеф повертаәться. Радченко”.

От тобі й попередня розмова…

– Тебе Воля пропонуә, – висловила здогад Тетяна, – щоб його самого сюди з Киәва не потурили?

– Дуже ймовірно, чому я до цього зразу не додумався!

Той Володар Радченко ввесь казахський степ-ковил, як колись писав про себе Кобзар, з кінця в кінець виходив…

А в звичайній пошті був невеликий пакунок з незнайомим почерком. Донецький штемпель… Тоді це від близьких та друзів Максима Христича.

Я поміркував – бандероль у руках неважка, вміст невідомий. З ним, Максимом, ми хоч і виросли поряд, при Гуляйполі, та розлетілися порізно. Невдовзі він, як повідомляли, загинув при виконанні професійного обов’язку. Зовсім небагато до незалежності не дожив, хоч з дитинства марив запорізькою козацькою вольницею. Офіційно – трагічний збіг обставин. Яких – це таәмниця за сімома печатками, бо місто того фатального відрядження було й прикордонне, й закрите, і взагалі територіәю, яка жила за статутом військового ҙарнізону. Саме це й породжувало вперті неофіційні версіҝ загибелі журналіста з натяками на владу. Смерть його так і залишилася загадкою.

…Бандероль умістила ввесь творчий доробок Старого – так ми за розважливість та велику біляву голову від дитинства називали Максима. Пожовклі аркуші, давні фото, редакційні штемпелі... Знайомі прізвища маститих письменників, критиків, рецензентів… Виходило так, що друкувалися тільки його ҙазетні статті на теми редакційних завдань. А все те, що він пропонував для літературного видання, поверталося назад… Утім, я цю історію знав, тому, через друзів, сам попрохав надіслати мені архів для публікаціҝ. В мене ә фінансова можливість видати те, що залишилося. Виконати останній обов’язок.

Треба сідати за стіл та розбиратися, що до чого. Написати передмову, а потім уже звертатися до професіоналів з видавництв. Одним словом, робота – роботою, Радченко – Радченком, а Пушкін – Пушкіним… Це він сказав колись: „Час, мій друже, час!” I мав рацію…

А тут ҝхати треба, Батьківщина гукнула. Коли це таке було! Бути воно було, але звали мільйонами, в порядку тотальноҝ мобілізаціҝ. А мене – персонально… Тому дві подіҝ доведеться поәднати в одну процесуальну справу. I про Старого ә можливість довідатися більше…

2. “Аchtung! Strom!”

Король тутешніх залізниць, Бертран Рубінштейн, який давненько вже, правда, змінив трон на пенсію, турбувався про квитки до купе, тому що, на подив, таке питання виникло. Міжнародний східний експрес „Астана – Киҝв” являв собою шлейф причіпних радянських ваҙонів з новими гербами та тими самими пріснопам’ятними плацкартами, які й пропонувалися нам тепер без варіантів у Кустанаҝ. Тому йшлося не про якесь там дипкупе, традиційне для східних експресів у пригодницьких стрічках, а про звичайнісіньке як таке – спальне, з постіллю не на взвод, а на персону, за нього й піклувався Рубінштейн та наполегливо кудись телефонував…

Тетяна складала валізи. А я подався на роботу: те, що треба мені в дорогу, готували там. Попутно взяли до вокзалу Рубінштейна, він, здаәться, до когось достукався… Водій наш ніяк не міг випередити тролейбус в яскравих малюнках та ҙотиці – налигачі електромережі міцно тримали його за гіллясті роги посеред проспекту. Наші муніципальні служби перекуповують громадський транспорт з других рук у Німеччині разом із рекламою, тому кустанайцям добре відомі адреси кельнських цирулень і номери термінових служб ҙільдіҝ боннських сажотрусів. Хочеш не хочеш – читай, демонстрація примусова. Перед нами ось: „Achtung! Strom!” – обережно, струм.

…Тут мене тим „струмом” неначе пронизало... Слово це, у нас з німцями спільне?.. Ні, це підсвідомість відгукнулась на піктограмки-застереження, значки бортовоҝ безпеки транспортного засобу на електротязі. Вперше я побачив ҝх школярем. Високовольтна лінія із Запоріжжя на Донецьк пролягла недалечко, за селом Рада, дріт від неҝ тоді починали тягти до нас і ми велосипедною юрмою ҝздили на те диво. Назустріч нам – із кожним днем усе ближче – естафетою несли смолоскипи-ліхтарики високі стрункі стовпи з оцими блискавками-трикутничками на грудях...

– Що воно означаә? – спитав хтось.

– Не чіпай, бо вб’ә, – поясняв Старий.

Радянська влада в нас тоді була непохитною, і до неҝ, за ленінською формулою комунізму, енергійно плюсувалась електрифікація. Ми дуже надіялися на комунізм, у нас, окрім оцих велосипедів, нічого не було, а комунізм обіцяв усе… З надіәю виросли... На велосипедах ми ту владу поховали – вона довгого шляху не витримала й надірвалась. В неҝ, люди казали, щось таки при собі було, та царство ҝй тепер небесне… А ось сила струму жила, живе і жити буде! Ми його цінуәмо не так високо, як вождь революціҝ, котрий розпізнав закони фізики краще від постулатів комунізму.

Що сьогодні забезпечуә проҙрес? На цю тему я часто бився об заклад, і ті, що нам рознімали руки, перемогу завжди присуджували мені. Тепер уже сперечатися нема з ким, усіх навчив… А тоді моҝ суперники починали „з-поза Умані” – інтелект, наука, революційні технологіҝ…

А дзуськи: більше сторіччя вже рушійна сила – струм… Не в тязі, не в напрузі справа, і не в кінській силі… Хоч і в ній теж, бо завод – струм, фабрика – струм, зв’язок – струм, телевізор – струм, тепло – струм, холод – струм… Але не це головне – струм тепер здебільш головою працюә. Він ә в основі всіх високих технологій. Він у продовженні інтелекту. Він думаә. В комп’ютерах все своҝми електронами обчислюә. В будь-якій галузі, в кожному побутовому калькуляторі ә присутній.

Все на силі, швидкості та кмітливості струму!

Як не крути – заміни йому не видно.

Всюди струм!

Лише струм!

Слава струму!

– Нам про квитки в Украҝну думати треба, а ти зі струмом своҝм тут розходився, – міняә тему Рубінштейн.

– Та я ж про Украҝну і думаю. У нас усе велике: минуле, нинішнә, майбутнә. I трагічне теж велике – рушійна сила струму перетворилась на Чорнобиль. У всіх на світі – струм, а в нас – катастрофа на ввесь світ. На моҝй пам’яті, дивіться: окупація – тотальна, голод – загальний, Чорнобиль – ҙлобальний…

– Тоді це, мабуть, уже ваша остання чорна кулька…

– Яка ще чорна кулька?

– Повір’я наше таке: у кожного в кишені кульок порівну. Опісля чорних завжди білі виймаються. Виходить, у вас тільки білі й залишилися.

– Дай вам, Боже, на добрім слові. Може, й справді ми того удостоҝлися…

Увесь надісланий архів Максима я зачиню до повернення в сейфі свого офісу. А в дорогу далеку наші комп’ютерники переписують мені його до клаптика на новий, дуже здібний на пам’ять пристрій, розміром із футбольний суддівський свисток. Окрім архіву, з собою треба ще деякі матеріали взяти, і все це за допомогою техніки в кишеньковому форматі та електронів… Неймовірно!

В часи знаменного гасла „Випередимо США на землі та в космосі”, на әдиному тоді для всіәҝ держави телевізійному каналі промайнув невеликий сюжет про американський автопатруль. Ҝдуть два ҝхні полісмени і видивляються, хто на жвавій маҙістралі керуә невпевнено. На моніторі свого комп’ютера в салоні свого ж таки авто, за номерним знаком підозрілого автомобіля вони мають витяг із державноҝ водійськоҝ картотеки та анкету з фотографіәю чорношкірого власника А на дорозі замість нього нервуә та впріваә за кермом якийсь представник жовтоҝ раси. І поки один сторож порядку подаә сигнали для зупинки, другий готуә наручники... Продовження – в пригодницьких книгах, у нас тут – про інформаційні технологіҝ.

– Ти бачив учора теленарис про американських „фараонів”, – спитав мене вранці Нефедченко, голова партійноҝ комісіҝ. Його кабінет був поряд з нашим сільськогосподарським відділом Кустанайського обкому…

– Бачив...

– А бачив комп’ютер який-небудь не уві сні, а наяву?

– Де?..

– Так кого ж ми випереджуәмо? Випереджують тих, кого наздогнали… Чи не так? – поцікавилась у мене ця всемогутня людина, яка за ствердну відповідь на таке питання виключала „стверджувачів” із партійних лав. Нефедченко мене б не виключив, але я змовчав. Гнітили думки.

…З могутнім Чорнобилем, при суцільній електрифікаціҝ, ми програли в суцільній електроніці як галузі інтелектуального використання цього продукту цивілізаціҝ, а це не випадок з маком, який сім літ не родив, і голоду не було… Вже тоді ми мусили визнати історичну поразку, але намагалися подовжити час...

Вибух над Прип’яттю став початком кінця геополітичного, до крові з-під нігтів, армрестлінҙу: „хто кого”. Ніхто навіть подумати не міг, що мирний струм, породжений мирним атомом, а не смертоносна бомба, виведе әвропейців з багатолітньоҝ конфронтаціҝ. Чорнобиль змінив уми континенту.

В фантастичних романах людство гуртуәться перед загрозою поглинання антиматеріәю, зіткненням з астероҝдом або аҙресивними гуманоҝдами. Тепер воно здригнулось перед реаліями техногенноҝ катастрофи.

На нашому боці в умах найзапекліших ортодоксальних голів почали згортатися полум’яні гасла про перевагу соціалізму. До протилежноҝ сторони прийшло відчуття реалій комунальноҝ квартири та сумісного подвір’я. Воно змінило не лише психологію політиків, але й тіәҝ әвропейськоҝ, зосередженоҝ на своҝх проблемах маси, котра давала ҝм мандати та наказ діяти за прислів’ям „наша хата скраю”.

Чорнобиль ә перша і головна віха початку посткомуністичноҝ епохи, це вам скажуть політики черговоҝ ҙенераціҝ, бо нинішні – не стільки наші, скільки більш упливові західні, – до кінця днів будуть мовчати, щоб усі думали, що віхою ә вони. Дехто з наших, правда, теж не комплексуә, та всім зрозуміла протокольність справи констатаціҝ нових реалій як у білоруському заповіднику, так і в столицях союзних республік держави, яка склала всі своҝ повноваження та розтала – як і не було – ранковим серпанком під сонцем якогось з наступних після смертельноҝ Чорнобильськоҝ кіптяви днів...

Чорнобиль змінив психологію епохи, змінив самі епохи, але рахунок ще сплачувати та сплачувати Украҝні. Історичну данину націҝ за внесок у загальне прозріння.

Раптова „зміна віх” відкрила шлюзи, з того боку накотилася комп’ютерна повінь і зняла питання – „ти бачив?”, яке висіло б іще й тепер.

…По дорозі ми завертаәмо до свого офісу, і я отримую з комп’ютерного цеху ввесь „цифрований” літературний скарб, дійсно, як суддівський сюрчок, зі шнурком на шию. Потім ти візьмеш у руку невелику валізку-ноутбук з виходом до Інтернету через мобільний телефон і поҝдеш у подорож із баҙажем знань усього світу при собі… I хай тобі гикнеться з почуттям подяки за це проҙресивному людству…

– Діставай свого паспорта, заберемо квитки, – знову відволік мене Рубінштейн. – Мій павлодарський колеҙа, Абі Саркіншаков, замовив для вас купе в ҝхньому причіпному, відремонтованому напередодні ваҙоні…

– Один квиток – п’ять тисяч тенге, два квитки… – клацаә на електричній рахівниці касир…

– …десять тисяч…

– Я вас прохаю – не перебивайте. За день отут, – стукаә себе в лоб службовець, – буваә, так перемкне… А в електронній машинці – ніколи…

Blog

Вповістях І оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною

Содержание