Мотив сенсу людського буття у драмі валерія шевчука “кінець віку (вода життя)”

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

УДК 821.161.2+82.2

Ліпінська О. Ф.

аспірант,

ДЗ “ПНПУ імені К. Д. Ушинського”( м. Одеса)

МОТИВ СЕНСУ ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ У ДРАМІ ВАЛЕРІЯ ШЕВЧУКА “КІНЕЦЬ ВІКУ (ВОДА ЖИТТЯ)”

Перед людиною увесь час постають так звані “вічні” питання: ким вона є, для чого живе, як слід жити, і чи варто жити взагалі, у чому щастя людське та які шляхи його досягнення? Пошук відповідей на них викликають гострі суперечки упродовж усієї історії людства і свідчать про постійне прагнення людей проникнути у сенс свого існування. Один із сучасних теоретиків психології В. Франкл у своїй книзі “Людина у пошуках сенсу” справедливо зазначає, що специфічно людським проявом є не лише ставити питання про сенс життя, а й ставити під сумнів існування цього сенсу.

Творчість Валерія Шевчука увібрала в себе найважливіші тенденції розвитку української літератури кінця XX – початку XXІ ст. Не відкидаючи досвіду західноєвропейського мистецтва і українського реалізму XX століття, письменник із самого початку виступив як експериментатор, творець нових художніх форм для зображення сучасного йому світу та людини. Оскільки спадщина Шевчука більшою мірою лише останнім часом стала доступною для широкого кола читачів і дослідників, зокрема його драматичні твори, її всебічне вивчення та аналіз є одним із нагальних завдань сучасного літературознавства. Тим більше що, як зазначає Шумейко, - “Тут драматургія іншого виміру, вона диктує грати не лише дійові колізії драм, а глибокі смисли буття людського” [11, 6].

Своєрідність світогляду Валерія Шевчука визначають ідеї гуманізму, екзистенціалізм, філософія Г. С. Сковороди, естетика українського бароко, фольклору та міфології. Про існування та функціонування українського літературного екзистенціалізму стало широко відомо лише в останні два десятиліття, головним чином, завдяки дослідженням Ю. Бойка, І. Василишина, М. Гірняка, О. Галети, А. Михайлової, В. Мельника, Н. Монахової, С. Павличко, Л. Тарнашинської, М. Тарнавського, самого В. Шевчука (він плідно працює і на ниві літературознавства) та ін.

Дослідники відзначають у творах українських письменників такі риси екзистенціалізму, як усвідомлення абсурдності світу, визначення свого призначення, прагнення до внутрішньої свободи, самоідентичності, розчарування у навколишньому світі, тощо. Але незважаючи на численні праці, що з’являються останнім часом, питання національної своєрідності українського екзистенціалізму досі залишається ще недостатньо вивченим. Фактично поза увагою дослідників залишається драматургічний доробок Валерія Шевчука, саме тому метою нашої статті є дослідження проблеми сенсу людського буття як одної з провідних у творчості Валерія Шевчука, зокрема у його драмі “Кінець віку (Вода життя)”.

Завдання дослідження: осмислити поняття національної специфіки екзистенціалізму, виявити його риси у драмі, здійснити аналіз вираженої у ній авторської концепції світу й людини.

Твори В. Шевчука завжди були у центрі уваги літературної критики. Його творчості присвячені наукові розвідки Г. Сивоконя, В. Фащенка, А. Погрібного, Г. Штоня, В. Панченка, Л. Тарнашинської, Р. Багрій, В. Балдинюк, Н. Козачук, Р. Корогодського, Н. Євхан та ін. У дисертаційних дослідженнях розглядалися морально-філософські аспекти фольклоризму сучасного українського роману (Г. Насмінчук), з’ясовувалися моделі національної ідентичності в історичній прозі письменника (Л. Донченко), аналізувалися аспекти історичного епосу Валерія Шевчука в синхронно-діахронному зрізі (Т. Блєдних), досліджувалися моделі історії у сучасній українській прозі (З. Шевчук), художні засоби притчі в осмисленні історії (Г. Полякова), художні сновидіння у творах митця (Т. Жовновська, Н. Фенько), особливості демонологічного дискурсу (О. Карпова), компаративні аспекти (Н. Ліщинська), системотворчі моделі ідеографії письменника (І. Приліпко), необарокові риси творчості (Н. Городнюк, О. Солецький). Вплив положень екзистенціалізму на проблематику прози Валерія Шевчука досліджувала А. Горнятко-Шумилович.

Неодноразово дослідники зазначали, що екзистенційні категорії добра і зла, сенсу буття, самотності, страху, абсурду й ворожості світу наскрізно присутні у творчості Валерія Шевчука. Письменник-інтелектуал, “книжник”, як його часто називають, він поставив людину у центр своїх творів. Причому героями стають не відомі особистості, а звичайні прості люди з “околиці”, як от сім звичайних тітоньок та їх племінник із драми.

В. І. Сподарець в одній із своїх статей зазначав: “Валерій Шевчук чистої води екзистенціаліст. Він і починав екзистенціалістом, ще коли це слово було вельми рідкісним … і успішно продовжує ним залишатися й дотепер, розвиваючи дуже цінну для української літератури традицію, інтегруючу власне літературу й історично-філософський дискурс” [5, 147]. Він один з небагатьох сучасних українських письменників, який створив новий для нашої літератури тип екзестенційної драми, поєднавши інтелектуальну драму із філософією, бароковими традиціями, українським вертепом, міфологію та фольклористикою. Л. Б. Тарнашинська зазначає: “Масив художніх творів письменника являє нам вироблену систему художнього бачення світу, цілісного філософського погляду на світобудову як космічний універсум та людину в світі, зокрема її душу, як мікрокосм з векторним протиборством добра і зла, осягненням сенсу буття” [7, 24]. Валерію Шевчуку “близька та екзистенційна модель світу, за якою кожна людина – цілий світ, кожна людина – самодостатня, і таку особистість він намагається зрозуміти, вважаючи найвищою місією літератури людинознавство” [7, 27]. Поняття абсурдності поєднуються у нього з почуттям відчуженості. “Без перебільшення можна твердити, що майже усі твори Валерія Шевчука, незалежно від їхньої тематики – сучасної чи історичної, перейняті мотивами абсурдності життя…” [7, 50]. Життя сестер, які не мають перед собою ні певної мети, ні мрій та сподівань, замкнених межами одного будинку, зводиться до абсурду. Вони не живуть – лише існують. Сліди тління і руйнації помітні скрізь: будинок поступово розвалюється, старий сад всихає, сестри замикаються кожна у своїй шкарлупі. Вони усі фактично уже однією ногою там, у іншому вимірі, крім хіба що наймолодшої з них – Віри. Мабуть, саме тому письменник не дає їй можливості вийти для фотографування разом із померлими родичами, бо”ще не скоро здобуде вищої благодаті” [12, 328].

Відгороджені від усього світу, сестри продовжують жити минулим. Сім жінок, сім сестер, таких однакових у своїй життєвій трагедії, і таких різних… Кожна з тітоньок є уособленням суспільних вад, гріхів та страждань: “Клясичні біблійні та поетичні персоніфікації / алегорії таких постатей у творі ясні (з “Відкриття” / Апокаліпсису – сім чум / нещасть)” [2, 108]. Доля кожної з них не склалася, трагічні умови змусили їх повернутися до батьківської оселі, де вони були змушені коротати свого віку під одним дахом. Без сім’ї, без дітей. Діти звичайно були, але всі вони трагічно загинули, усі, крім Станіслава. Тоталітарний режим радянської влади важким катком проїхався по кожній з них, і тепер вони, як уламки колись великої імперії замкнені в одному будинку, вони настільки погрузли в минулому, що дійсність стає абсурдною. Велика колись родина розсипалась на уламки, вода життя змила усіх чоловіків із дому (племінник з’являється у ньому всього на кілька днів, і то лише раз на два роки) і залишила жінок самотніми: “ яка це жахлива річ, коли в багатолюдному домі залишаються одні жінки…” [12, 284].

Вони ніяк не можуть призвичаїтися до нового життя, нових умов. “Хіба ти не бачиш, що ми усі тут каліки, не лише Людя”, - говорить тітка Настуся Станіславу. Кожна з них живе своїм окремим, замкненим від інших життям, куди нікого намагається не допускати. В кожної є свої маленькі таємниці, свої слабкості, які щоправда достеменно стають відомі усім: Настуся курить, Марія, яка відбула термін покарання через те, що не відмовилась від чоловіка, після його арешту та не забула дітей, випиває, близнючки помішалися на одязі та солодкому. Людя зациклена на своїх хворобах та вірі (сестри навіть підозрюють, що вона навмисне собі шкодить, бажаючи викликати жалість та співчуття до себе). Броня надміру переймається своєю зовнішністю, тонами наносить косметику, яка на ній вже виглядає потворною маскою та “моральним обліком” сестер (вона домашнє КДБ, за всіма шпигує та навіть збирається скласти доноса, її вчасно зупиняє племінник). Віра – не раз обдурена в коханні все ще мріє зустріти його, справжнє.

Надії сестер розбиті ущент. Разом із ними вони втратили і сенс свого існування, їм немає заради чого жити, але спільна трагедія не об’єднує жінок, крім даху над головою, юродства та, мабуть, племінника вони не мають нічого спільного. Навіть улюблений племінник – яблуко роздрату між сестрами, і лише його мудра поведінка та особливе ставлення до кожної з них залишає примарну видимість миру та сім’ї. Сестри шпигують одна за одною, втручаються в особисте життя. Кожна з них вважає себе ображеною, обділеною стороною, у кожної з них своя правда, а при таких умовах дуже важко знаходити спільну мову. Усі вони, “… яким судилося, за природою своєю, продовжувати рід, але які вже ніколи того роду не продовжать…” [12, 284], глибоко нещасливі. Усі, за винятком однієї лишень тітки Люді, свій біологічний обов’язок намагалися таки виконати, але доля не була до них милосердною: чоловіки й діти не трималися у цьому домі і йшли з нього, а переважно й з життя (один Станіслав залишився живим та його батько Іван помер вже після того, як покинув цей дім).

Шевчук зазначав, що “безмірна самотність – одне з найбільших лих двадцятого століття. Своїми творами я намагаюся лікувати себе, а одночасно й інших людей, що почуваються самотніми. Ми живемо у досить складні, часом страшні часи. Один з їхніх парадоксів – що людина може вберегти свої благородні риси саме в самотності. Тому вона є водночас і прокляттям, і благом” [4, 55]. Самотність сестер руйнує їх зсередини. Автор підкреслює, що жінці самою природою призначено жити для родини – дітей, чоловіка. Позбавлені цього вони змінюються, причому не на краще. Тут, мабуть, варто звернутись до проблеми продовження роду. Шевчук підкреслює, що “… поки живемо ми, живуть і вони” [12, 277]. Не полишаючи після себе нащадків на землі, тим самим людина не лише себе, цілий рід свій прирікає на забуття. Його герої по-різному намагаються вирішити це питання. Наприклад, герої детективної повісті “Книга історій” намагалися увіковічнити пам’ять про себе за допомогою яблуні, нового монастиря, книги… У драмі Станіслав творить музику, правда ще й не обірвалася остання надія, що хоча б йому таки вдасться зберегти і продовжити родовід сім’ї. Він, як це часто зустрічається у творах Валерія Шевчука, “блудний син”. До рідної домівки його не тягне, лише коли душа, стомившись від “круговерті світу”, потребує оновлення: “…повернення у рідний дім – ніби чистилище” [12, 319]. Образ шляху і мандрівника (“блудного сина”) – центральний у п’єсі. Автор зображує проблему внутрішнього пошуку людиною самого себе, своєї сутності, повернення до рідної домівки – шлях до самопізнання. У розумінні екзистенціалістів світ – це хаос, абсурд. Станіслав повертається до рідної домівки, але в той же час ми говоримо і про втечу, бо він тікає від світу. Абсурд полягає і в тому, що його повернення є одночасно втечею: “… бо в тому світі, звідкіля прийшов, я живу в якійсь дивовижній крутії. Як і всі ми …” [12, 275]. А сюди він повертається, щоб набратись творчої наснаги, бо цей старий дім, цей всохлий сад – це спадок його, і саме вони складають його світ, від якого він, щоправда, відірвався. Саме тут його коріння: “Великий світ, тьотю, це така ж облуда, як і малий. … без цього дому, саду і без вас я був би як висушений гарбуз” [12, 292].

За словами В. Шевчука, ізольованість від світу та втеча у мікросвіт допомагають втримати моральні цінності людини: “Людина чесна не шукає утвердження себе в суспільстві, вона тікає в себе. Отакі втікачі в себе і є часто моїми героями, вони згоджуються ліпше бути нічим, аніж лихоносним “чимось”” [8, 72]. Станіславу вже виповнилося п’ятдесят років, але він досить самотній і немає ніякої надії на зміни в особистому житті. Він досить відомий музикант, людина мистецтва, сенс свого життя довгий час вбачав у вдосконаленні своєї майстерності, а зараз починає усвідомлювати всю марноту своєї праці. “Світське життя, пиятика, жінки, робота – якась карусель, що крутиться, і з якої годі зіскочити, хоча тебе давно знудило” [12, 275]. Звуки музики, яку він творить, гинуть у стінах концертних залів, не полишаючи по собі і сліду: “…муза була щедра для мого мистецтва, але вона не може дати йому безсмертя, не мені – отій тлінній оболонці …” [12, 319]. А для людини дуже важливо полишити щось після себе на цій землі. Лише тоді можна вважати, що життя не було даремним. І залишити цей слід найкраще у пам’яті своїх нащадків, бо “… кожен із нас має, коли не в житті, то в уяві, такий дім, де живуть живі й мертві – люди його крови й кости” [12, 280].

Для В. Шевчука характерним є зображення двох світів – реального та ірреального. У п’єсі – це світ живих і мертвих членів цієї родини. Точкою дотику цих світів є сон. “Особливе місце в творах В.Шевчука займають сновидіння. З одного боку, картини сну виступають як художній засіб, що потужно впливає на сюжет, композицію, систему образів, проблематику творів тощо, а з другого, - як елемент морального, естетичного, філософського осмислення дійсності” [10, 11].

В одному з своїх інтерв’ю Шевчук порівнює процес творення художнього твору зі сном: “якщо звичайній людині сон потрібен, аби відпочити від вражень і втоми прожитого дня, то у митця отим сном, який не забувається, є його акт творення, а отже, за самоспостереженнями письменника, сон переливається в художні форми, кристалізуючись у часі і стаючи новою дійсністю” [8, 89]. “я…інколи використовую сни як форму реального письма – тобто іноді вони у мене вигадані. Але дуже часто – справжні. І найцікавіше те, що вигадані виявляються слабшими од реальних, тих, що народжуються у підсвідомості” [9, 221]. У Валерія Шевчука сон часто трактується як символ смерті, забуття. У нього взагалі зустрічається багато різних означень смерті. Таким у п’єсі виступає фотографування “часом це і є розстрілювати, бо фотографуватися – значить убиватись у часі, не вважаєш?” [12, 280] - запитує у Станіслава тітка Марія. “Однак ми не можемо твердити, що для Шевчукових героїв – яким би абсурдним, а то й трагічним не було би їхнє життя – смерть є найвищою метою їхнього буття. Швидше їхньою метою є досягнення гармонії, гармонії зі світом і найперше – із самим собою” [9, 147]. Станіслав не випадково повертається до рідного обійстя. Єдиний живий чоловік із колись досить великої родини він ніби спеціально призначений для того, щоб об’єднати їх усіх, хоча б і під час сну. Йому наснилося, що усі збираються для фотографування. Перед камерою постають і живі і померлі члени родини, і все це відбувається під звуки фортепіано. Станіслав грає, і мелодія то наростає, то стихає, як, власне, та “вода життя”. Звук вважають однією із найприкметніших ознак життя, а його відсутність, навпаки, ознакою потойбічного світу, що вказує на наближення смерті, або на власне смерть.

“Живи, сину! Прошу тебе, живи! Вічність – бездіяльна, буття ж справотворне тут, де тече вода життя! Отож прошу тебе: живи і не озирайся, Бога ради!” [12, 330], - звертається мати до Станіслава. У житті потрібно жити теперішнім. Не робитись заручником минулого, яким би важким чи, навпаки, привабливим, воно б не було; не поринати у майбутнє, тим самим відриваючись від реалій буття. Бо життя людське швидкоплинне, і не можна розтрачувати його даремно. З віком людина все більше починає залежати від минулих подій (“несе на собі тягар минулого”). Так у майбутнє все більше проникає минуле. Тому життя, майбутнє якого складається тільки з минулого, — життя без майбутнього. Під цим розуміють обтяженість минулим, існування, що стає абсурдним, беззмістовним. У драмі Валерію Шевчуку дуже влучно вдається передати дух часу, відобразити побут, спосіб життя, психологію та поведінку людей на зламі епох. Його герої живуть у час неминучих змін, не завжди встигаючи швидко пристосуватись до них. Зміни в свідомості суспільства спочатку відбуваються у способі мислення окремих особистостей, а сестри наче випали із “обойми” часу, вони живуть тут, у теперішньому, але залишаються у минулому. Мабуть, саме тому постійно складається враження, що вони просто існують…

Використання прийомів сну, спогадів, вставні конструкції, художня деталь увиразнюють найхарактерніші екзистенціали. Письменник дає об’ємне, стереоскопічне уявлення про своїх персонажів як продукт специфічних та соціально-політичних умов і їх власні спроби – вдалі чи невдалі – вирватися з лабет екзестенційно-буденної одноманітності та духовної убогості (вирватися вдалося лише Станіславу, але наміри такі мали майже усі тітоньки, про що нам стає відомо із їхніх розмов із племінником).

Самотність – це неминуча відсутність гармонії та взаємопорозуміння між сестрами. Вони ладні “горлянки перегризти одна одній”. “Вони, тітки, творять не так рай для себе, як пекло, в якому кожна кипить у власному казані, але й це кипіння – вода життя” [12, 308].

В екзистенційній філософії першорядного значення набувають категорії абсурду буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті, часу. Драма письменника відзначається філософською глибиною, зображенням психологічно-рельєфних характерів, його героїні перебувають у дуже складних стосунках зі світом та одна з одною. Митець намагається проникнути в глибинні процеси внутрішнього світу особистостей. Він, здається, переслідує єдину мету – пізнати цей світ якнайглибше, знайти відповіді на одвічні питання: про сенс життя і смерті, вибору і сум’яття, покори і бунту, добра і зла, свободи і рабства, самотності й віри, любові й ненависті.

Важливим характеротворчим засобом виступає символіка. Сім сестер ніби символізують сім бід з Апокаліпсису, вони уособлюють усі національні і суспільні біди та гріхи: сварливі, старі, бездітні. Кожна представляє якесь суспільне чи історичне лихо. Їхні життя зруйновані, єдина надія на племінника, що хоча б завдяки йому не зникне їх рід безвісті, але й та доволі примарна, бо йому вже п’ятдесят років, а ні сім’ї, ні хоча б натяку утворити її ближчим часом немає.

Зусилля драматурга спрямовані більшою мірою на змалювання духовного світу героїв і менше – на подієві аспекти. Зіткненнями між сестрами увиразнюється тло епохи, в контексті якого розкрито особистісні драми людей.

Збагативши західний екзистенціалізм сковородинівською філософією, Валерій Шевчук продовжує розробляти так званий “позитивний” екзистенціалізм. До традиційних екзистенціалів страху, туги, відреченості, самотності, смерті, абсурдності світу він додав оптимістичні екзистенціали надії, любові, щастя, спокою, вдячності, пошуку сенсу буття.

Анотація

У статті висвітлено проблему сенсу людського буття як одну з провідних у творчості Валерія Шевчука, зокрема у його драмі “Кінець віку (Вода життя)”. Доведено, що екзистенційний світогляд – філософська основа драматургії митця. Особливу увагу звернено на такі аспекти драматичної проблематики: сутність людського існування, самотність, своєрідність буття жінки.

Ключові слова: екзистенціалізм, екзистенціали, сенс буття, самотність, драматизм, жіноча доля

Аннотация

Статья посвящена проблеме смысла человеческого бытия как одной из ведущих в творчестве Валерия Шевчука, в частности в его драме “Конец века (Вода жизни)”. Доказано, что экзистенциальное мировоззрение – философская основа драматических произведений писателя. Особое внимание обращается на такие аспекты драматической проблематики: суть человеческого существования, одиночество, своеобразие жизни женщины.

Ключевые слова: экзистенциализм, экзистенциалы, сущность бытия, одиночество, драматизм, женская судьба

Annotation

In this article the problem of people’s sense of existing is shown as one of the leading in Valeriy Shevchuk’s creation, in particular in his drama “The End of Age (The water of life)”. Existential and philosophical questions are the main for the writer. It is proved that existential outlook is shown in a dramaturgy of the writer. The main attention is given to the main themes and problems of the existential philosophy: the nature of human existence, loneliness, uniqueness of woman’s being.

Keywords: existentialism, ekzistencìali, the essence of existence, loneliness, the dramatics, the women's fate

Література

Горнятко-Шумилович А. Й. Боротьба за “автентичну людину” (проза Валерія Шевчука як віддзеркалення екзистенціалізму) / А. Й. Горнятко-Шумилович // ЛДУ імені Івана Франка. – Львів : Каменяр. – 1999. – 48с.
Залеська Онишкевич Л. М. Текст і гра. Модерна українська драма / Л. М. Залеська Онишкевич. – Львів : Літопис, 2009. – 472 с.
Корогодський Р. Втеча від самотності, або Апологія рідного дому / Р. Корогодський // Шевчук В. О. Стежка в траві: Житомирська сага. У 2 т. – Харків : Фоліо. – 1994. – Т. 1. – 494с.
Пивоварська А. “Дім на горі”. Розмова з Вал. Шевчуком / А. Пивоварська // Сучасність. – 1992. - №2. – С. 54-59.
Сподарець В. І. “Розсічене коло” Валерія Шевчука : проблема екзистенційного вибору / В. І. Сподарець // Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного університету. – Ізмаїл. – 2003. - №15. – С. 147 - 152.
Тарнашинська Л. Б. Закон піраміди : Діалоги про літературу та соціокульт. клімат довкола неї / Л. Б. Тарнашинська – К., 2001. - 264 с.
Тарнашинська Л. Б. Валерій Шевчук: “Мав дерзновення бути самим собою”. Бібліографічний нарис. – К. : Гелікон. – 2002. – 208 с.
Тарнашинська Л. Б. Ліпше бути ніким ніж рабом / Л. Б. Тарнашинська // Дніпро. – 1991. - №10. – С. 69-80.
Тарнашинська Л. Б. Художня галактика Валерія Шевчука. Постать сучасного українського письменника на тлі західноєвропейської літератури / Л. Б. Тарнашинська. – К., 2001. – 224 с.
Фенько Н. М. Естетичні функції картин сновидінь у творах українських письменників другої половини ХІХ-ХХ століть: автореферат дис. на здобуття наукового ступеня кандидата наук 10.01.01 / Наталія Миколаївна Фенько – Дніпропетровськ, 1999. – 19 с.
Шумейко Г. Духовний бенкет для театру / Г. Шумейко // Драматургія [літературно-художнє видання] / В. Шевчук – Львів : Сполом, 2006. – С. 4 - 6.
Шевчук В. О. Драматургія / В. О. Шевчук. Драматургія [літературно-художнє видання] – Львів : Сполом, 2006. – 416 с.

Blog

Мотив сенсу людського буття у драмі валерія шевчука “кінець віку (вода життя)”

Содержание