Вповістях І оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною
| Вид материала | Документы |
СодержаниеВУЗЬКА КОЛІЯ. Кустанай. 10 грудня 1961 року, п’ятниця |
- Загальновідомо, що історія І література це нерозривні сфери людського буття І мислення, 106.24kb.
- Реферат на тему, 143.88kb.
- Нове життя з «Малою Батьківщиною», 78.98kb.
- Університет ім. Олександра Довженка внутрішній світ дитини в оповіданнях, 674.5kb.
- Роде наш красний, роде наш прекрасний, 81.19kb.
- Святкова прибрана зала. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про життя, 324.93kb.
- Святкова прибраний клас. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про, 71.28kb.
- Міністерство освіти І науки України Івано-Франківський професійний ліцей автомобільного, 201.75kb.
- Мотив сенсу людського буття у драмі валерія шевчука “кінець віку (вода життя)”, 182.55kb.
- Програма для загальноосвітніх навчальних закладів (філологічний напрям, профіль українська, 1616.56kb.
ВУЗЬКА КОЛІЯ. Кустанай.
1961 рік
На цілину, в зв’язку з піднятою навкруг неҝ загальною метушнею та міжнародним резонансом явища, а головне, через широкий дефіцит у степу фахівців нашого вузького профілю, дозволялося ҝхати після третього курсу. Прогалини теоретичного навчання при цьому компенсувалися наявністю накопиченого практичного досвіду, що давало можливість залученим до виробництва скороспілкам складати екзамени аж до самого захисту диплома екстерном. Ми скористувалися моментом, достроково зіпхнули осінній семестр та заключили контракт на участь у будівництві потужного елеватора в якомусь азійському Тургаҝ. Завербувалися, якщо висловитися тодішнім робітничо-селянським сленҙом, хоч усе було більш романтично. На урочистих зборах нам вручили комсомольські путівки, ректор особисто потис усім нам руки та висловив тверду віру в те, що свій рідний навчальний заклад ми не осоромимо.
Професія наша – монолітне будівництво – досить рідкісна, але для Украҝни на ті часи неактуальна. Ми ще не довчилися як слід, а останній елеватор там уже звели без нас. Натикали тих хмарочосів скрізь. А ось у зведенні житла ця технологія ще не впроваджувалася, вона лише випробовувалася тоді в столицях союзних республік, куди нас особисто ніхто не кликав…
Маячив ще при вступі до інституту нам Казахстан, де затівалося будівництво новоҝ державноҝ житниці, міць якоҝ, як і нашоҝ, украҝнськоҝ, густим частоколом до небес повинні були підпирати елеватори. Так що рано чи пізно… І ми підписалися втрьох: Борис вирішив трохи заробити, Іван подався слідом за нареченою, яку розподілили туди після запорізького педагогічного, хоча казав, що на знак незгоди з колгоспною системою на Вкраҝні... А я – в мене тоді все шкереберть пішло через невправно зроблену операцію меніска… Әзуҝти-лікарі підбадьорили: жити будеш… Без футболу, звичайно…
Я розпрощався з Петром Тищенком, тренером “Металурга”, який підібрав мене ще з першого курсу. Завдяки йому в інституті я й до цього перебував у становищі заочника чи то вільного слухача. Команда була учасником першості краҝни – з тривалими поҝздками, тренувальними зборами та міжнародними турнірами. Але все ж таки, як міг, я гриз граніт наук та подвиг студента здійснив – здав “опірмат”, або теорію опору матеріалів, без усякоҝ допомоги тренера… Петро Григорович прощався зі мною з почуттям прикрості: в мене, на його погляд, був необхідний футбольний ресурс, на який він розраховував. “Утім, – філософськи зауважив наставник, – ти всього лише навпростець пішов. Як не крути, на цю гру доля відпускаә нам десятиріччя, а потім даә штурхана в спину та право вибору іще одніәҝ путівки на все подальше життя…”
Про що він говорив, прости господи… Десять років для мене й було тоді все подальше життя. Без футболу в ньому нічого не вимальовувалося взагалі. Й заради максимальноҝ чистоти експерименту з лотереәю долі я вирішив ускладнити ситуацію якомога більше. Ще й географічним, як у Кармалюка, фактором: за Сибір, де сонце сходить… Я готовий був ҝхати світ за очі…
Наш декан Радецький обурювався політикою “розбазарювання” студентів: навіщо, мовляв, тоді інститути взагалі потрібні, коли й технікуму було б достатньо.
– Проте, робота у вас там, звертаю вашу увагу, буде здебільше практичною. Не головою, а руками...
– Ви, Станіславе Тадеушевичу, хтозна-коли звідтіля прибули. Там за декілька років цілини все вже переоране…
– Не так і давно. Декількох років для намічених там звершень небагато, малолюдні місця вибрані. Але полігон самодостатній, якщо жива сила надійде…
Він супроводжав нас до аеропорту, напучував та наставляв, ділився казахстанським досвідом, нажитим у карагандинських таборах, на територіҝ знаменитого Карлагу в системі сумнозвісного “архіпелагу ҘУЛАҘу”… Прохав нас при можливості хоч що-небудь розпізнати про долю своәҝ сестри, котра в ті часи загубилася там же, в Казахстані. І начебто хтось бачив ҝҝ в Кустанаҝ... Від нього ж за якихось півгодини ми довідалися про бешбармак, бурани тамтешні, а також про те, що з’являтися в Західному Сибіру на Різдво в туфлях та без шапок – самогубство. “Але нічого, – заспокоҝв він нас на прощання. – Народ там співчутливий, обігріә… Запам’ятайте – Радецька Ядвіҙа, по-батькові як і я, – Тадеушівна… Там у Йвана в конверті все написано…”
10 грудня 1961 року, п’ятниця
Літак у нас транспортний. Стрибаә він із порту в порт та натужно гарчить кожного разу, немов штанҙіст перед відчайдушним замахом на світовий рекорд – Харків, Вороніж, Саратов... Цуприкуә, бідолаха, з надсадою компресори та домкрати з Мелітополя в далекі краҝ, і не питаә, куди й навіщо... І нас везе, запорізьких будівельників та мелітопольських техніків для налагодження системи гідравлічного монтажу того самого степового тургайського елеватора. Одним словом, ҝхали ми ставити, як писали тодішні ҙазети, новітні досягнення сучасноҝ техніки на службу всьому радянському народові. Тому теж не питали, куди й навіщо…
11 грудня
В Кустанаҝ сідали суботнім ранком. Швидко розвиднювалося – ми та сонце того дня рухалися назустріч. Я гадав, що ми летимо над білими хмарами, але то були нескінченні сніги. Так багато ҝх я ще не бачив ніколи.
– Штук п’ятнадцять двоповерхових будинків, здаәться, – змалював Борис краәвид із ілюмінатора. – Навкруг них – хати… Приземляәмося неначе як посередині поселення…
Не в середині, але поряд. Біля залізниці. Аеровокзал зі шпилем виднівся поміж високих, у лапатому інеҝ, осокорів. Не так уже й холодно було, як нас лякали… Це потім ми зрозуміли, що насправді нам, у туфлях та без шапок, дуже поталанило: стояла поки ще, за тутешніми мірками, тепла погода та м’яка зима.
– Хто серед вас старший? – зустріла нас дівчина з мікрофоном. – Декілька слів для місцевого радіо: які перед вами поставлено завдання, та як ви збираәтеся…
– Завдання в нас конкретні, шановні радіослухачі, – гримнув у мікрофон Борис, намагаючись забрати його собі в руки. Дівчина не віддавала; так вони, зчеплені, як робітник та колгоспниця у відомій скульптурній композиціҝ, й застигли. – Дуже конкретна програма, – продовжував Борис, – підкорити світ. Там у нас, у Әвропі, на цьому поприщі товкотнеча, тому ми вирішили з далеких підступів зайти, щоб крила можна було розправити. Ось вони, в пір’я вбираються…
– Ви, пробачте, хіба не монтажники за контрактом? – зніяковіла дівчина.
– Як ваше ім’я, товаришко кореспондентко?
– Людмилою звуть…
– А мене – Борисом. Монтажники ми, а хто ж іще. А яка це у вас підозра виникла?
– Сюди літати ҝдуть, а не в пір’я вбиратися…
Ззаду до ціәҝ монументальноҝ групи з мікрофоном підійшов якийсь чоловік. Не з простих, одягнений за останнім криком моди того покоління, яке покинуло вже ряди молоді: чорний короткий кожух та біле кашне, китайська, з вугільним виблиском, боброва шапка та білі фетрові бурки. Такий наряд, немов армійський мундир, міг на ті часи розповісти про людину багато чого, якщо не все. Це був якогось ранҙу начальник.
– Тут котрі монтажники? Я бриҙадиром вашим буду, Осадчий Іван Іванович. Тридцять років стажу…
– Приәмно мати справу з професіоналами…
Бриҙадир окинув оком наш натовп:
– Це ми потім з’ясуәмо… Зараз улаштовуватися поҝдемо.
В автобусі ми дізналися, що негайно до основноҝ своәҝ діяльності, на якомусь сімнадцятому роз’ҝзді, не приступимо: поки що не підготовлені графіки монтажу через корективу проекту.
– Відпочинемо за вихідні, та на який-небудь недороблений об’әкт подамося, – запропонував бриҙадир. – Не сидіти ж нам без роботи, поки вони там борсатися будуть…
Від Івана Івановича ми довідалися також, що керівник нашого тресту – Смагулов. Працювати з ним, Ільясом, можна, людина ця практична й інтеліҙентна. Начебто й не суворий, але все одно, коли що не так, то по-азійські перегодом вмонтуә... А трест у нас із порядковою цифрою через риску опісля назви. А те, що без цифри та без рисочки, те в Цілинограді знаходиться. Верховне правління. Там Ковирняга... Теж практичний, а щодо інтеліҙентності, то як на лайку перейде, то не розбереш, Азія тут тобі чи Әвропа… Під гарячу руку йому краще не попадатися…
* * *
– Антоне, тут усі кімнати на три місця, – знайшов мене Борис. – Я наших уже розподілив, поки ти тут зі своҝм списком бігаәш. А ми з тобою підемо поодинці на підселення до абориҙенів.
...Мешканці моҝх, спартанського інтер’әру покоҝв сиділи на старанно застелених ліжках із боків голого, як бубон, столу. Три шухлядки, три табуретки. Та більше нічого. Моә ліжко, маә бути, ә оте, під стіною навпроти, втиснуте за столом між обома зайнятими… Воно теж охайно прибране…
– Ми м’який інвентар для тебе знайшли. Нас попередили, що зранку прибудете. Зморило, мабуть, з дороги, то відпочинь, поки ми туди-сюди... Ввечері на вихідні тут виспатися не дадуть, тут програми, брате, культурні…
– Спасибі. Мене Антоном звуть.
Сусідами, як виявилося, були Ігор Ботнарь та Олег Лопушняк. Цей – русоволосий, зачіс набік, із золотою коронкою на передньому зубі. А Ігор – типовоҝ циганськоҝ крові – вищий зростом, чорний та кучерявий, з масивною золотою каблучкою. Поки я влаштовувався, вони зібралися до місцевого зеленого базару.
– Він як, власне, місцевий? – пояснюә більш говіркий Лопушняк. – З нашого району до нього – як до Киәва рачки. У нас тут апендицит залізничний. Вузькою коліәю називаәться. Сюди й широка колія підведена, але тупиком. Суспільний тут, так би мовити, тупик… Таксисти, як тільки почують, куди везти, так відразу ж відмовляються. Тому що фінкою ҝм перед носом по дорозі помахають, оце й увесь розрахунок за проҝзд… А автобуси курсують через півгодини – рівно та в половину. Але тільки до десятоҝ вечора. Буваә так, що інколи навіть на культурні заходи повернутися сюди не встигаәмо…
– А звідки назва така?
– Та ти ж, мабуть, читав, як у вас там в Украҝні Павка Корчагін вузькоколійку прокладав. А ми тут його подвиг у перший рік цілини повторили. Для вивезення хліба з глибинок. Нам ось із ним, – показав Олег пальцем на Ботнаря, – сам Хрущов віддав команду перший костиль забити. А потім цю залізницю розібрали…
– Навіщо?
– Паровозики маленькі, казахстанські вітри з іграшковоҝ коліҝ ҝх здувають…
* * *
Борис учився на два курси вище. Ми догнали його, коли він до інституту повернувся опісля півторарічного терміну в колоніҝ за бійку: посадив комусь під оком синця на танцях у Дубовому гаю. В таких спішних справах соціальний статус з’ясовуәться опісля, а потерпілий, як виявилося, був міліціонером. У цивільному, але встиг збігати додому перевдягнутися у форму – жив десь недалеко – та підняв шум-гам, неначе як битий був при виконанні службового обов’язку… Синець – це воно чемно сказано… Термін за ҙратами, на думку Бориса, розширив його світогляд далі університетського рівня, тому про якийсь там будівельний інститут і мову заводити незручно, але повернувся він до нього виключно заради диплома...
– Де сусіди твоҝ? – окинув поглядом нашу кімнату Борис. Він зайшов до мене по список.
– Поҝхали до зеленого базару…
– Так-так, – буцнув Братко пляшку з-під вина за шухлядкою. – Вогнегасник спорожнили та на промисел подалися… На якого біса ҝм та зелень здалася. Домогосподарки… Знаәш, хто вони такі?
– Та в тебе всі підряд харцизники…
– Коли б іще харцизники… Кримінальний елемент! Як і більшість мешканців тутешніх, цих панів я бачу по халявах…
– Та припини!.. Так тобі й ходять карні злочинці в золоті…
– Ну ти неначе як учора народився! В таборах усе золото зі стерилізаторів для лікарських штрикавок видобуваәться. Каструльки медичні ә такі, нікельовані, а під нікелем жовтий сплав, рондолем називаәться… Між іншим, для зубних протезів він зручніший за золото. Більш твердий та стійкий до окислення…
Перебив нашу розмову комендант гуртожитку:
– Давайте, де там ваші списки… А то до самого понеділка будете тут бідними родичами сидіти.
Я подав папери. Комендант узяв, почав роздивлятися…
– Щось не так?
– Ось у вас тут першим Шевць записаний. Але ж це, мабуть, усе-таки Швець… І жнець, і на дудці гравець… Ви зачитайте мені вголос усіх пойменно для ознайомлення… А то скажете, що ми російські прізвища плюндруәмо.
– Все вірно, – забрав я в нього папери. – Це украҝнське прізвище – Шевць. Не жнець, і не гравець, а отой самий кравець-чоботар. Утім, достеменно не знаю, він із мелітопольськоҝ групи. Там ще, будь ласка, Безпалько, Першин, Макаәв, Заболотний, Звяҙінцев, Тригуб, Вишняков. Ми з ними в дорозі зустрілися. А наші запорізькі – це Братко, Купцов та я, Антон Білай. А вас, товаришу коменданте, як величати?..
– Мене?.. Мене – Амадей Ізтлеуович… А зі злочинцями, як ви сказали, щоб усе чинно було… Сто п’ятдесят душ у двох корпусах, і біля половини з них звідтіля… Тебе ось, Білаю, наприклад, така гоп-компанія не лякаә? Не насторожуә, так скажемо, оточення нештатне?
– Якщо признатися чесно, то в нас удома таких теж достатньо. Й вуркагани ә, й політичні. Одні сиділи за те, що в Махна воювали, інші за те, що супроти нього не воювали. Але з таким скупченням ҝх в одному місці я ще не зустрічався…
– Зрозуміло, – знову взяв собі список комендант. – Тільки не беріть у наших моди називати гуртожитки бараками. Це сліпому видно – не палаци, але й не табірна зона…
Він сховав папери до шкіряного військового планшету та пішов розпоряджатися далі.
– Фронтовик, – здогадався я. – Одягнений, як мій батько, в діагоналеве галіфе та хромові чоботи. І виправка…
– Як, він сказав, його звуть? Ти що-небудь зрозумів? – подивився на мене Борис.
– Не зрозумів нічого. Потім якось усі хором за складами розучимо…
– Кхе-кхе... – повернувся комендант. – Відпочинете – визначайтеся зі старшим, відповідальним за все, щоб було з ким усякі питання вирішувати оперативно.
– Хто старший – по списку видно. Борис Братко у нас за віком…
– Вік – це козир вагомий, – записав прізвище комендант. Та виразно подивився в мій бік. Мабуть, оцінював гумор стосовно свого імені та по-батькові…
* * *
Увесь наш запорізький десант уже “гудів” у найпросторішій кімнаті. За вимірами рулеткою, такими виявилися володіння тіәҝ трійки, де басом та зростом виділявся Віктор Першин, котрий і “батькував” за столом.
– Налити штрафні чарки для тих, хто запізнився! – звелів він. – І де ви оце тинялися, ми вже проголосували, який капітал треба зібрати в загальну касу… Бо просвистимо всі гроші, а позичати тут ні в кого. Знаю я цю систему. Коротше, хильніть за новосілля та викладайте по четвертаку, мене скарбничим вибрали…
Коли чоловік не скнара, але грошам рахунок знаә, здібний розумно ҝх витрачати, то це вже рейтинҙ самодисципліни. Тотальноҝ, скажімо так, особистоҝ змобілізованості. Першин, мабуть, із таких. Вельми доречно в одній із декількох його кишень знайшлася й книжечка – календар пам’ятних дат на кожен день, творчо дороблений власником. За ту чи іншу подію, занотовану в засмальцьовані скрижалі, він, як господар, пропонував чергову заздоровницю, чим добре таки активізував застілля.
Ми випили за ювілей битви під Москвою, котрий випав на цей грудневий день, а потім за річницю першоҝ перемоги маловідомого ще світові Наполеона над заколотниками-роялістами… Пили серйозно, без блазнювання. За Москву в війні з німцями – відомо чому: там родичі не тільки Першина, але й багатьох із нас полягли. Стосовно Наполеона, то зв’язки родини Першиних з французьким імператором просліджувалися побіжно. Він був могильником әвропейських монархій, що в деякій мірі сприяло й сконанню рівно століття тому кріпацького права в Російській імперіҝ, завдяки чому прадід Онисько Першин, як значилося в книжечці його правнука, саме цього дня, грудня місяця того ж 1861 року, викупив земельний наділ, через який Вікторового діда Прокопа, як спадкоәмця вже, більшовики заслали сюди, в Північний Казахстан. Хтось раяв підняти чарку ще й за Столипіна, як натхненника ліквідаціҝ кріпацтва.
Коли вже було випито достатньо, до уваги закликав Борис.
– Столипін за часів тіәҝ реформи ще пішки під стіл ходив. А ім’я його на слуху тому, що пізніше він землю людям роздавати став. У тім числі й тут, хай йому гайда, поселень натворив, а ми тепер немов його лінію продовжуәмо. Начебто нам удома робити було нічого… Втім, чарку підняти можна, хоча за Столипіна вже випили своә всі ті, кого він сюди послав. А нас – направили… Ніхто нікого не гнав, культурно попрохали, на патріотичні почуття натиснули… Тому давайте вип’әмо краще за нашого керманича, Микиту Хрущова, та за ту сторону, яка приймаә нас – за Кустанай. А потім тихесенько підемо відпочивати. До вечора, до культурноҝ програми…
– Звідки ти про Столипіна стільки знаәш? – штовхнув його ліктем Купцов. – Особисто я лише про його галстуки для повішеників на шибеницях чув…
– А особисто я в буцегарні сидів, а ҝҝ особисто Столипін у Саратові побудував для тих, кого на цих галстуках зашморгом підсмикнути не встигли, – шепнув йому на вухо Борис. – А ти чому до нареченоҝ ще не побіг?
– Завтра вранці збираюся.
…Ми з Іваном домовилися провідати Світланку разом.
* * *
Ботнарь із Лопушняком копирсалися біля електроплити з трилітровим бутлем вина. В алюмініәвих армійських кухлях, заправлених грудочками рафінаду, вони розігріли його майже до кипіння, та всілися за стіл. Сирого, не кип’яченого, як було видно, обидва вже покуштували там, на зеленім базарі.
– Іди до нас, – запрохав Олег.
– Ні, я щойно з-за столу. До того ж, не п’ю…
– А чому розшарівся?
– Штрафну чарку дали… А вам я не раджу…
– Баптист?
– Чому ж це баптист, коли з-за столу…
– Тому що вони, в разі чого, то перш за все: радимо, не радимо… Й не п’ють.
– Я спортсмен. Професійний… Був, тепер уже… А порада вам така: для вина достатньо сімдесяти ҙрадусів, щоб увесь спирт випарувався геть. А ви до кипіння доводите, та гаряче пійло потім хлебтаәте. Ҙлінтвейни готуються…
Абориҙени гуртожитку спантеличено дивилися на мене.
– Коли правда твоя, – нарешті переварив інформацію Ботнарь, – то виходить, що в нас у Молдавіҝ самі йолопи царя небесного живуть. Але чому ж вони тоді всі напідпитку ходять саме після гарячого вина?
– Від бурди розпареноҝ в них затьмарення…
– Ну, гумористе, Антоне! Так би зразу й сказав, – полегшено зітхнув Лопушняк. – А то ми подумали, що ти насправді. Звісно ж, для кайфу все, для затьмарення. В нас у зоні… Ти що, заснув?..
– Говори, я вдень спати не можу взагалі.
…За пограбування ювелірного магазина в Бендерах нові моҝ товариші відсиділи в Красноярську, а тепер тут, за розподілом, на поселенні. Дали ҝм тоді, як неповнолітнім, набагато менший строк, ніж старшим поплічникам. Але все ж таки під саму зав’язку – вісім років кожному…
– А що, гарно пограбували, що скільки вам відразу припаяли? Чи, як там у вас кажуть, попутно пришили кого?
– Взяли ми тихо, чисто та хтозна-скільки, – з запалом удатного рибалки вдаәться до споминів Лопушняк. – Згребли все, що бачили. Потім закопували до півнів. Додому вже за світ ледве ноги принесли. Я тільки-но в сіни, а мене ззаду – хап за шкірку. Потім до обіду бадьоро розкопували ту скарбницю під дулами…
– Виходить, що у вашій Молдавіҝ, окрім йолопів, ще й розумні ә. В міліціҝ…
– Виходить, що так! Міліція майже вся з освітою…
– А що це ти свистів, неначе Хрущов тобі, злочинцеві, пошану висловлював?..
– Яку ще пошану?.. Ти костиль на увазі маәш? Ігорю, шукай ҙазету…
Ігор витягнув із валізки старе, судячи за примітивізмом друкарського ремесла, місцеве видання “Ленінський шлях”. Дійсно, всередині розмазаноҝ світлини в білому пильовику під розлогим брилем печерицею розплився сам Микита Сергійович, а ось хто навкруг нього – видно було погано.
– Ну й де тут ви?
– Ось у цьому кутку повинні бути…
– Так вас туди й пустили…
– Ображаәш, начальнику, – забрав ҙазету Лопушняк. – Клянусь, увесь його почет в грязюці під Киҝвським селищем загруз, тому він тут опинився сам. З водіәм та ще з якимось діячем із Алма-Ати, Брежнәвим, здаәться, випередив усіх… Лише троә ҝх і було, інші мокриці потім заплазували… А на той час уже голодранців усяких нашевкалося, як тарганів біля параші… Дійсно, розбери тепер, де тут чиә хавало…
– Ти подивися на цього типа, – апелював до мене Ботнарь. – Послухай, що він гонить? У нього Брежнәв – якийсь…
– А у тебе він хто?
– А коли тебе за комір брали, який біс, Москвою присланий, нашою Молдавіәю керував, як на тебе? Пушкін?..
– Скільки нам тоді тих років було… Не пам’ятаю… А Хрущов молодець. Швидко втямив, що ми тут строки тягнемо, та каже: друзі, тягніть сумлінно, щоб мені за ваш вивід на поселення не осоромитися… А коли що не так – дайте знати мені особисто. Я тут усіх гнид до нігтя негайно…
– Брежнәва вам не з Москви, а від нас із Украҝни прислали. При ньому там Дніпрогес із руҝн підняли та нове Запоріжжя збудували. Грамотно, на чистому місці, за старим Олександрівськом та навколишніми селами… Найдовший у світі проспект, охайні квартали… Старе місто своә обличчя зберегло, квартири там коштують більше, ніж у новому… А подивіться, як інші будують – крутяться, як відро в ополонці… Не знають, що знести, та в які щілини засунути своҝ крани...
– Так нехай би це в Молдавіҝ нашій, – встав на мій бік Ботнарь. Він більш серйозний, ніж його золотозубий товариш. – У нас землі пустоҝ немаә. А тут, бачу, теж, як ти кажеш: одно зносять, інше встромляють… Городи навкруг, мабуть, для китайців резервують…
* * *
Два симетрично зведені будинки-близнюки нашого гуртожитку – перший та другий корпуси – прикрашали центральні входи, виконані в әдиному стилі з явно вираженими архітектурними надлишками у вигляді фарбованих корабельним суриком помпезних багатоступінчастих східців до обрамленого поручнями на балясинах ҙанку під навісами на фіҙурних дерев’яних колонах. Розділяв споруди з причілків невисокий спрофільований дорожній насип до переҝзду через вузькоколійку на Челябінський тракт, який зручніше було б називати звичайним сільським шляхом, якби ті села на цьому шляху зустрічалися… Ні, один лише голий степ!.. Наш перший корпус гуртожитку своҝм лівим причілком із козирком лавки виходив на цю польову маҙістраль, протилежне, праве крило будівлі з п’ятьма широкими фасадними вікнами та зачиненими фіранками займали жінки. Точніше – дівчата. Звідтіля з’явилися уповноважені:
– Хлопці! О сьомій годині вечора – всі, як один, на танці. Ми зайдемо за вами, щоб усі тверезі були, як скло… Дивись, а вони вже вино цідять…
– Та в тому вині нуль ҙрадусів опісля кип’ятіння – послухайте он освічену людину…
– І ви, освічені, щоб усі були теж… Кажуть, що ви запорізькі козаки…
– А ви що, козачки?…
– Алма ось казашка, а я Оля. Штукатури ми. Місцеві, з тутешніх аулів… Хазяйки поля, як говорять спортсмени.
…А у вині ҙрадуси все ж таки залишилися. Коли штукатури вийшли, Лопушняк заходився наводити стрілки на штанях до свого коронного вечірнього номеру – вальсу, танка, який на ті часи наступу маскультури молодь кружляти розучилася, для неҝ він був уже дещо архаҝчним та трохи дивним. А Олег ще недавно ходив серед здібних учнів красноярськоҝ колоніҝ для неповнолітніх, де ҝх навчали саме цьому мистецтву та правилам поводин з партнерками… Стрілки вдалися, й він, насвистуючи мелодіҝ Штрауса та грайливо вальсуючи ходою, взявся ще й за штани свого товариша. Але вони, мабуть, мали дещо іншу властивість тканини – на ҝх холоші з’явилася руда пляма, яка при першому ж дотику миттю обсипалася й залишила після себе зяючу дірку з контурами гостроносоҝ праски та запах пір’я обсмаленоҝ на кухні курки.
– Тільки пасок та гапличка залишилися придатними, – пошкріб тім’я Лопушняк. Доведеться нам увечері вдягатися по черзі. А завтра вже купимо нові.
– За чий же це кошт? – здивувався Ігор. – Труси в нас, і ті, як кажуть, із чужого плеча…
І я позичив потерпілому світлі, кремового відливу, джинси зі свого подорожнього ҙардеробу, останній крик американськоҝ моди, які недавно купив у Будапешті, в лавці тамтешніх циганів. Продавець божився та показував сертифікат фірмового товару. А циганча опісля взялося провести мене назад до готелю близьким шляхом через своә подвір’я. Крізь прочинені вікна було видно другий бік приміщення, де в тісняві та спеці ввесь ҝх циганський табір був зайнятий виробництвом заокеанського ексклюзиву.
* * *
Дівчата, як обіцяли, за своҝми кавалерами зайшли… Ми теж збиралися надійти, але пізніше, після вечері…
Сто п’ятдесят осіб у двох корпусах гуртожитку, кількісно прирощені прийшлим людом у вихідний день, – це стовпотворіння. Критична маса. Через них, дівчат отих, того вечора критична маса детонувала оглушливим вибухом, і танки в нашому корпусі достроково завершилися батальним побоҝщем.
Ми ще вечеряли, коли відчули, як поліфонія напруги втручаәться і в тему нашоҝ розмови про планету Цілину, і в абстрактний гуркіт рок-музики танка, котрий гулким тактом, у резонансі розхитування всіәҝ конструкціҝ будівлі, одушевляв стукіт підошов відпочивальників. А потім чийсь нелюдський крик відтворив увесь драматизм ситуаціҝ...
Страшні бійки організованих груп – стінка на стінку. Там завжди з кров’ю. А якщо вся мобілізована рать тупцяәться купою на танцювальному майданчику, де й курці клюнути ніде... Прицілиться, замахнеться хто-небудь, а дівчата ззаду за рукав ухоплять… Лиш би підлотник якийсь тишком-нишком не скористувався моментом…
Коли ми прибігли на місце подіҝ, учасників бійки дівчата вже розборонили. Посередині, зі схиленою головою, сидів Ботнар. Одніәю рукою він упирався в долівку, а другою держався за живіт. Звідкілясь з’явився Амадей та зідрав із нього сорочку. Крові не було, але щось таки там було.
– Гукніть медсестру, – звелів комендант і пішов, лице в лице, в обхід оточення. – Хто?..
– Я знаю його, – прохрипів блідий, як мертвяк, Ботнарь. – Він, катюга, із Киҝвського селища…
І знову поник головою.
Ми затягли Ігоря до нашоҝ кімнати, а потім на ліжко. На колоту його рану, схожу на родимку – видно, вся кров усередину пішла, – хтось вилив повну пляшку діамантовоҝ зелені. І лежав він горілиць на позелененій білизні, в моҝх, тепер уже переважно зелених, джинсах.
– Рана нанесена заточкою з шиферного цвяха, або шилом, – констатувала медсестра. – Не наскрізь. Тому не варто з себе вмираючого лебедя вдавати… А який дурень оце так вимазав його? Прямо тобі сатана, зелені очі…
Не удостоәна відповіді, медсестра покинула паціәнта. Видно було – професіоналка.
– А чому розмови з дамою ніхто не підтримав? – тактовно поцікавився я.
– Ага, з нею побалакаәш… Санітарка, звуть Тамарка… Кобила!
…З дороги виспатися не дали: бачиш, чого захотів у гуртожитку для молоді. Монотонний гул, приглушений сміх та всякий інший шум-гам стояв усю ніч. Втім, заснути можна було, але поряд шарпався та кректав Ігор. Не вмирав уже, але зачепили йому болюче, в сонячному сплетінні, місце. Та заважала якась невиразна тужлива пісня, котра долинала невідомо звідки. Я спочатку сприйняв ҝҝ за виття. Потім зрозумів – мотив людський.
– Випий півсклянки залпом, – пожалів я Ботнаря. – Швидко заснеш…
– А що, ә?
Я пішов по горілку до Першина. Спати там ніхто ще й не думав. Вишняков зі Звяҙінцевим боксували в рукавицях, лупцювали привезену з собою грушу, яку вже встигли причепити, інші теж займалися спортом – грали на висадку в дурака. Серед картярів був Амадей. Я швидко відніс пляшку горілки Ігорю та повернувся. Пограти, послухати начальство місцеве.
…Амадей пильнував доти, доки не стелився та не влягався спати підзвітний йому народ. Таким був непорушний стиль його діяльності. Фронтовик, я не помилився, при штабі самого маршала Конәва служив. Дотепний на слово та гарячий. Таких, мабуть, тут джигітами і звуть. Щоправда, через характер у нього – це ми опісля звідалися – тільки непорозуміння та проблеми.
– А у вас ім’я на честь композитора Моцарта?
– Ні, мене Мадіәм назвали. А в сільраді німець сидів, творив не гірше від композитора. Дід метрики заповняти туди побіг, та дорогою забув. – “Як засвідчувати?” – розіклав папери службовець. – “А-а-а, Мадіәм”, – пригадав нарешті дід. Пунктуальний німець так і записав – Амадей Кантуаров…
– Так він же міг і прізвище переплутати ненароком, а ви його за писаря мали. Встромив би, наприклад, Кентавров…
– Так прізвище ж у нього перед носом було… Ти дивися, Кентавров! Я ж не перший рік із ним… З іменами у нас ә трохи вільностей, а з батьківством-дідівством тут не жартують. Тут у нас, брате, до сьомого коліна все розписане. Це у вас – не все…
– У вас до сьомого коліна записана лише чоловіча лінія, – уточнив я. – У нашій футбольній команді був Байталіәв, між іншим, класно грав, так він усіх своҝх пращурів тільки поодинці рахував – Кайрат, Булат, Мулат там який-небудь, скажімо… А прабабусі-матусі де?..
– О-о-о, прабабусі… Ҝх у нас на одного прадідуся… У вас хоч би так, як ми, родовід шанували…
– Звиняйте, – заперечуә Першин та виймаә свого поминальника.
– Я говорю – хоча б усі, а не дехто! – Амадей сердито роздивляәться книжку Віктора. – О, річниця вилову сома в придніпровських плавнях вагою… А ти це гарно придумав. Можу битися об заклад – для щоденного використання…
12 грудня
Розійшлися на світанку. Сорок разів дурнями залишалися Шевць із Тригубом. Олександра, особу огрядну та флегматичну, це наче й не турбувало, він, коротко стрижений, глибокодумно хмурив білясті, ледь помітні брови та лише пашів своҝми великими вухами, котрі були в такій гармоніҝ з його обличчям, що це все разом нагадувало розгорнутий тристулковий церковний складень, де панівне значення серединного місця підкреслюәться боковими елементами підтримки, що врешті-решт і створюә вражаючу загальну композицію. Невеликий чорнявий кремезний Шевць, навпаки, сіпався та нервував, неначе як гроші програв. Цікава логіка – у нього карта бита, а він у переможці рветься. Бандерівець…
Я супроводив Амадея до виходу, він жив десь тут недалеко.
– Хто це вовком усю ніч виә?
– О… Це велика людина… Головний бухгалтер усього другого тресту, Нікогосян… Соломон Самвелович…
– У нього щось нагодилося?
– Про це, коли довідаәшся, то й мені розкажеш… Не розмовляә він ні з ким.
Комендант запалив цигарку.
– З репресованих, довго сидів при Сталіні. Подейкують, що з сім’ҝ вірменських революціонерів, наче як самого Камо родич… Про Камо чув, про Тер-Петросяна?.. Так, із тіәҝ обойми… Ото й живе тепер Нікогосян – ні сім’ҝ, ні кола, ні двора. Вихідні в нього всі одинакові: вип’ә та співаә, вип’ә та співаә, якщо це співом назвати можна... Й так усю ніч… Слова незрозумілі, а з мелодіҝ все ясно…
– Заспокійлива мантра... Так, маә бути, що ми тут серед історичних постатей живемо…
– А чому ти сміәшся? Тільки нещодавно барак знесли, де дружина Молотова, Поліна Жемчужина, деякий час тут у засланні проживала. А я комендантом був. Це потім ҝҝ супроводили далі, до Урицька, райцентру в тутешній глибинці, там вона, кажуть, до післясталінськоҝ амністіҝ мешкала…
Ми попрощалися та розійшлися. В тьмяно освітленому коридорі, зелений, мов жаба, та зовсім голий, в одному лише пластирі коло пупа та блискучому рондолевому персні привидом хитався Боднар, від якого, кинувши додолу цеберку з віником та осінившись, відсахнулася прибиральниця.
Я забрав його до кімнати та вклав у ліжко. Й теж від нього, спітнілого, увесь забруднився в зелене. А спітнів він та роздягся догола тому, що випив ту пляшку горілки до дна.
* * *
Ще вдосвіта, коли ми з Купцовим збиралися відвідати його наречену, до нас пристав Микола Заболотний з важким, набитим якимсь крамом лантухом – це об нього ми, та оту торбу з боксерською грушею й іншим екіпіюванням Вишнякова, в салоні літака спотикалися. Думали, якесь виробниче обладнання... У Миколи, виявляәться, тут сестра за розподілом знаходиться, теж учителька. Прямо-таки пуп землі цей Кустанай.
Справа ускладнилася тим, що сестра недавно вийшла заміж, і де тепер мешкаә, невідомо. Шукай-гукай тепер в обласному центрі, це із літака він невеличким здавався… А шукати треба, лантуха того Миколин батько наготував для молодих та прямо до трапу привіз навздогін – син хотів чкурнути до Кустанаю порожняком, без ціәҝ громіздкоҝ поклажі.
Найперша ж людина, яка у фірмовому комунальному фартуху під густим снігопадом ганяла туди-сюди його лапатий пух на пришкільному подвір’ҝ, біля котрого зупинився автобус, повідомила про Заболотну все. Прізвище в неҝ тепер Павловій, а проживають вони в будинку свого чоловіка на Колісних рядах, за третім перехрестям… Чи то щасливий збіг обставин, чи то насправді місто невеличке, де всі одне одного знають… Але, з другого боку, вулиці “рядами” йменуються, а це ознака мегаполісів. У Москві ще й Заряддя було…
– А Заряддя у вас ә? – поцікавилися ми в двірника.
– Вулиця така, чи що?.. Ні, за Колісними, зразу через річку, – показав він держаком свого деркача, – онде Затоболовка видніәться, але то вже приміське село…
– А як проҝхати до тих рядів?
– Ви, мабуть, москвичі? Так метра підземного в нас тутечки немаә. Нашого Кустаная лише на півтори зупинки стачило б… Вам туди пішки йти десять хвилин.
Купцов, із вітанням від мене, подався до своәҝ нареченоҝ у районі заводськоҝ лазні, а ми з Заболотним – до оселі за третім перехрестям. Сам би він туди ҝхнього сімейного лантуха не доніс…
…Цей наш раптовий приҝзд став логічним завершенням осіннього весілля, коли з’явилася, нарешті, украҝнська рідня та доставила молодим подарунки, які не в змозі зробити ніхто – запахи батьківськоҝ землі, трунок материнськоҝ мови, купу добрих та сумних новин… Привезли ностальҙію… Матеріальні ж, традиційні для національного святкового столу гостинці – горілка з перцем та сало – якраз і призначалися для того, щоб послабити нудьгу цього почуття демонстраціәю виключності всякого випадку родинних контактів та стати чинником сімейноҝ спільності незалежно від відстані…
Швидко зібралися сусіди. Ми навіть і поговорити не встигли, а все навкруг закипіло…
Сестра Миколи – то так, учителька! Ставна, впевнена, розсудлива. В окулярах... Одним словом, це вам не дзиҙа Сташенко Світланка, наречена Купцова, а викладач математики Надія Петрівна. Чоловік ҝҝ, Федір – виконроб, зростом менший та трохи метушливий. Але як тут не метушитися – не жених уже, а голова сім’ҝ… Надію знаә ще з Украҝни, тому що сам із Криму…
У просторій теплій світлиці молоді, з трьохмісячним тепер уже стажем, накрили стіл… Нам відвели почесні місця, висловили багато похвальних слів і заздоровниць – більше, ніж молодим у голові столу. Правильно, ми народ свіжий, а вони вже тут між собою наговорилися... Трохи захмеліла жінка навпроти, яка заглянула сюди, скоріше за все, мимохідь, намагалася звернути на себе увагу та щось нам сказати. Вона скинула линялу, досить чисту кофту, час від часу оправляла поношену, але охайну блузку, грайливо підбивала долонями знизу біле, коротко стрижене волосся та жестикулювала… В загальному шумі-гамі спілкування не зав’язувалося, до того ж Федір на тім боці щось ҝй на вухо прошептав…
Розім’ятися та випалити цигарку розігрітий люд виходив на відкриту веранду. Під ногами тріскачкою рипіла свіжообстругана підлога, на вулиці невагомо гойдалися та осідали останні сніжинки, набирав силу тутешній господар мороз.
– Так виходить, що ви й ә та сама бриҙада монолітного монтажу зі своҝм обладнанням, – здогадався Федір.
– Ми… Але у вас тут неначе й робити нічого, якесь загаяння скоҝлося…
– Наскільки я обізнаний, для елеватора в Челгашах переінакшують проект. Завод залізобетону поставили до ладу, тому частину силових корпусів вигідніше зібрати із серійних будівельних деталей, ніж методом ковзноҝ опалубки... А скільки часу на це перепланування знадобиться, біс його батька знаә…
– А сам ти чим займаәшся? – допитувався Микола в свого нового зятя.
– Я трохи далі звідсіля, “у глибині сибірських руд” добровольцем, – відповів Федір. – Городимо поселення в Тургаҝ, біля аулу Тиништал. Тепер туди епіцентр цілинноҝ кампаніҝ переміщуәться, в тому кутку нові радгоспи та зерносховища споруджують. Поки ваші там з кресленнями розберуться, ви можете поҝхати зі мною, в мене там електростанція недобудована, хоча до нового року, за планом, ми повинні передати ҝҝ державній комісіҝ “під ключ”. Треба доконче зляпати все за ці два тижні та проштовхнути, а розбирати вже опісля будемо…
– Що це у вас за технологічні цикли такі? – здивувався Микола. – Хто ж вам на ці кульбіти гроші дасть…
– Хто дасть… Той, хто припер із-за кордону вдвічі більшу за ҙабаритами та потужністю дизельну електростанцію. Приміщення зводилося під вітчизняний серійний двигун, а ця наче якась новітня… Навіть із зовнішньою системою охолодження… Градирня, звичайно, це витребеньки, весною ми ҝҝ зведемо нашвидкуруч, а ось як оцю механіку в будівлю засунути – не втямлю. До того ж імпортна, купу грошей коштуә... Стіни та стелю розібрати доведеться, потужні крани приганяти за півтисячі верст. І все це, повторюю, опісля введення об’әкту до експлуатаціҝ, та крадькома, щоб менше хто знав… Будівництво на контролі в Центрального Комітету, тому що для енергозабезпечення нового комплексу цілинного міжрадгоспівського господарства та хлібоприймальноҝ бази затіяне. До аулу, котрий вибрано опірним, вже стовпи поставили й дріт натягли...
– А як ви при мінусовій температурі цеглу кладете?
– Ось так і кладемо… Гріәмо воду, в цементний розчин сіль додаәмо. Але кладки, як такоҝ, там уже й нема, сама тільки внутрішня обробка залишилася. Я б своҝх людей туди відіслав, робота там хоч і на морозі, та в затишку все ж таки, але довелося терміново перекинути ҝх на пусковий аркалицький об’әкт…
– Кавалери покидають дамів, – проспівала нам біловолоса сусідка рядок вуличноҝ одеськоҝ пісні. Зблизька вона виявилася старішою, все ҝҝ обличчя вкривала павутина дрібненьких зморщок, але якого віку – незрозуміло…
– Дусю, дай людям акліматизуватися…
Дуся гордо підняла голову й пішла до жіночого кола.
– Вона акурат із дамів… Жаль… Алкоголічка… Але дама з манерами… Он будинок ҝҝ на пагорбі стоҝть.
Малознайоме місто сюрприз нам усе ж таки вготувало. З добрим гумором опісля щедрого застілля ми з Миколою пішли забирати назад Івана, тому що зранку всім нам треба ҝхати на підписання контракту безпосередньо з конторою Смагулова. Будинок ми знайшли відразу, але Купцова там уже не було. Він, за мудрою порадою власника Світланчиноҝ квартири, відбув останнім автобусом години зо дві тому. Пані Сташенко, наречена ненаглядна, вже спати вляглися… Дав хазяҝн, німець тутешній, свою мудру пораду й нам – щодуху бігти тепер хоча б на останній рейс до мікрорайону “Будівельник”. Якщо встигнемо, то там, уздовж стін тюрми з колючим дротом зверху, дістанемося до Киҝвського селища. – “А звідти вже буде видно вогні вашоҝ Вузькоҝ коліҝ”.
– А якби таксі…
– Не гайнуйте марно часу…
У мікрорайоні, з назвою на ҝх честь, будівельники до зими встигли лише траншей під нульові цикли понакопувати, й ми довго, до пояса в снігу, петляли тими лабіринтами… А далі, із затишку високоҝ тюремноҝ стіни, вирвалися проти вітру на вкриту переметами цілину. Тільки о третій годині ночі, стомлені, голодні й холодні, ми ввалилися в нашу, слава богу, найближчу до входу кімнату.
Лопушняк саме в цей час чіпляв свіжий пластир на рану зеленого Ботнаря.
– Ти пробач, що я тобі такі чудові штани зіпсував, – тихим голосом повинився Ігор.
– Досить тобі, викинь ҝх зовсім… Добре, що все так закінчилося, на той світ спровадити могли… Слухай, а що, коли ці штани ти собі цілком зеленкою пофарбуәш? В один тон. Дивися, які соковиті смарагдові плями…
– Ідея! – погодився Ігор. – Цього добра в нас ще непочата пляшка ә…
– Пішки, наскільки я зрозумів, прийшли, – здогадався Олег. – Мабуть, дуже ҝсти хочеться…
– Сміәшся?.. Ноги з голоду підламуються… Чи в тебе що-небудь ә…
– Ображаәш, начальнику… У мене ж тут лежачий на утриманні…
І поставив перед нами Олег величезну, зеленого кольору емальовану каструлю з кусками м’яса в густій, іще теплій юшці:
– Черпайте прямо звідти…
Ми пожадливо наковталися схожих на курятину білих шматків на якихось опецькуватих кістках та запили ароматною наваристою шурпою.
– Індичатина, чи що?..
– В натурі…
– Ось вона, знаменита солідарність і взаәмовиручка табірна, – патетично узагальнив ситу та п’янку до знемоги дійсність Микола. – Для товариша в біді – все!
13 грудня
Перший трудовий день закінчився тим, що Осадчий передав нас як звичайну будівельну бриҙаду на місяць-півтора в розпорядження Павловія. Його самого залишали на місці для прив’язки перепланованого об’әкта.
– Даси хлопцям трохи заробити в себе, поки я тут кошториси складу, – наказував Федору при нас Іван Іванович, наголошуючи на строгість внутрішніх порядків. – Та нехай там понюхають пороху, без винограду та яблук-грушок побудуть деякий час на картоплі, а ми подивимося на них… Раптом і нас до Аркалику пошлють, а там, хоч і великі гроші лежать, так ҝх же ще взяти треба. Можна впрягтися в борозну, але з обстріляним та випробуваним народом… Щоб самі тягли, без цоб-цабе всяких… Ти сам цього хитрого Смагулова знаәш... А Ковирняга?.. Той зразу голову й тобі, й мені відірве та викине…
Після обіду в трестівській ҝдальні ми повернулися, тепер уже, виходить, додому в фірмовому обмундируванні. Куфайка та ватянки були великуваті навіть на Першина. Наші знайомі професійні штукатури виявилися ще й швачками-аматорками, тому ввечері спритно взялися підганяти спецівки до індивідуальних розмірів. Іще кожний з нас одержав рукавиці, валянки та солдатські шапки. Жаль, без червоних зірок…
Алма, з тернинами в розкосих очах і білява, обляпана веснянками Ольга, раз-по-раз прибігали на примірювання та знаходили нас схожими на леҙендарних челюскінців. Ми висловили ҝм велику подяку, покликали на товариську вечерю, й вони зі своәю зеленою каструлею пішли до себе збиратися:
– Ось ми до вас із украҝнськими галушками в цьому посуді й повернемося…
– Бачив, які? – кивнув услід Лопушняк, котрий у цей час смажив залишки індика в глибокій сковороді.
– Ставні… З манерами, як у благородних дівиць…
– Вони тут королеви! Ҝх небагато, вони собі ціну знають…
До столу в нас і без ҝхніх галушок було що подати, але віддячити дівчатам лише м’ясом, хоча й делікатесним, було якось негоже, тому я пішов по цукерки та вино у боковий магазин нашого караван-сараю. Щоб не йменувати своә житло, як прохав Амадей, бараком, ми так прозвали його за довжину та азійське місцезнаходження…
Вибір вин та всякоҝ іншоҝ провізіҝ у цій примітивній лавці своҝм різноманіттям уражав. Для покорителів степу, від щирого серця все – шляхетні кримські мадери, хереси, марсали… Привезені в історичному першоцілинному 1954 році, разом із консервованими крабами, банановим варенням, величезними, із пів кулака шоколадними трюфелями та іншою екзотикою, вони, під засидженими мушвою цінниками, так і не знайшли попиту в епоху широкого вжитку горілки за найнижчу ціну та консервованоҝ кільки в томаті… Ось і якийсь чолов’яга напідпитку, із місцевих, розсовуә в кишені цей “джентльменський комплект”:
– Піду Черняка поминати… З’ҝли таки, іроди…
Він утер сльозу та пішов геть, підсмикуючи з боків за пасок своҝ навантажені штани. Я купив трюфелі, варення і краби, вельми пристойне мускатне вино та поцікавився, що за іроди довели до смерті людину, близьку цьому чолов’язі, котрий тепер оце так побиваәться…
– Собаку його ваші анциболи з’ҝли вчора. Шкіра з головою на смітнику валялися...
З магазину мене супроводили двоә водіҝв – могутніх, із фактурою бурих ведмедів, здорованів, у вовняному покрові шуб із штучного хутра. Просили на декілька хвилин склянку. Вони взяли в нашій лавці пляшку горілки в далеку дорогу через оцю нашу колію кудись на Челябінськ, і тепер мають можливість спокійно в кабіні випити та зі своәҝ подорожньоҝ торби перекусити, ніякоҝ міліціҝ навкруги й близько немаә.
…Я, попри всі закони економіки, дав ҝм два наших кухлі напрокат безкоштовно, а Лопушняк пішов далі, пропонуючи орендарям іще й винагороду: він посадив гостей за стіл та поставив перед ними сковороду…
Дійсно, звідки в натурі того індика такі ребра…
– Сідайте, як люди, нічого де попало пити…
– Так давайте й ви потроху з нами, – зніяковіли гості.
– Ось оцих жестів якраз і не треба, – відмовився Олег. – У вас дорога далека попереду голим степом, іще раз заправитися буде ніде.
Водіҝ хекнули, хильнули кухлі до дна, покуштували закуску та зі словами: “Ми вас дуже об’ҝдати не будемо” від усіәҝ душі подякували за смачну кролятину. М’ясо тоді було в нестатку.
– Та ви більше хекали, ніж закушували, – обізвався з ліжка Ігор.
– Всякий п’ә, та не всяк хекаә, – зауважив один з них. І спитав:
– Порода добірна, здаәться, шиншила?
– Вона й ә.
– Відомо, хворим рекомендуәться. Тільки-но недешеве ж, кати його ба...
Відтак водіҝ побажали скоріше видужати Ігорю, міцно потисли нам руки та поҝхали у безмовний білий степ…
– А коли б хтось із них, – припустив я, – своҝм пудовим кулаком за шиншилу тобі межи очі заҝхав… То я б для вас обох потім по цілюще м’ясо на полювання тутешніми підворіттями ходив?
– Ти що, глухий? – щиро обурився Олег. – Не чув хіба, як люди дякували?
…Що в нас дивне, так це оті мужики. Богатирі, справжні трударі – який нероба чи ледащо в таку далечінь поҝхати наважиться? А як винагороджені в своҝ роки? В далеку дорогу – лише торбина латана… Сталін, чи що, й насправді, за все винен…
Я вимусив Олега прибрати з очей сковороду, розіклав на столі гостинці, але дівчата щось затримувалися. Мабуть, тісто для галушок місили… І я приліг та взявся за Сталіна, цього всемогутнього, тепер посмертно поверженого “бога”. Один том із зібрання його творів я прихопив у дорогу з бібліотеки батька. В моҝй валізці було три книги: поема о полку Ігоревім, казахський словник та ця збірка промов генсека, яка давно стала бестселером за законами скандальноҝ слави.
Я вже було задрімав, начитавшись полемічних, логічно відточених сталінських ляпасів навідліг усім троцькістам укупі, коли в кімнаті з тріском облупленоҝ емалі та добірною лайкою дівиці Ольги гримонула на долівку разом із кришкою порожня зелена луджена каструля:
– Подавіться самі своәю псятиною… Тьху, ще в гості вистачило совісті погукати… Стерв’ятники вам побратими…
Потім пришла медсестра та гримнула на Ботнаря:
– Скидай штани, замазуро!
– А чому ви шприці не в стерилізаторах приносите? – поцікавився я.
– А ти що, медбрат? Чи зубиків золотих закортіло? Пізно, оці ось, що сидять скаляться, все поцупили, один лише стаціонарний, непід’әмний у медпункті залишився. Ти краще теж спусти штани: у твоҝх друзів уже імунітет виробився, а тобі я вакцину введу, щоб не сказився.
– А що, ә вірогідність? – не зрозумів гумору та сіпнувся я.
– Ви що тут, першими собаку з’ҝли? Он геть усе корейське селище ними бешбармачить…
З коридору почувся голос Амадея.
– Антоне, зачини двері, – попрохав Ботнарь. – Посидимо тихо, а то завітаә та буде за цього собаку на ніч розпитувати. Незручно…
– Так він же наче як наглядач ваш, то чому ж це незручно?
– Він у нас в авторитеті. У нього через нас іменний наган відібрали та самого вже було замели… Якийсь маршал із Москви заступився…
– Як це?
– Ось посидь тихо… Піде, потім розкажу…
…А трапилося ніби таке. Привезли Ботнаря з Лопушняком та ще цілу армію таких же, як і вони, “будівників комунізму” в оці ось саманні бараки. Житло непогане: тепле, сухе, просторе, з розкішними ҙанками та фарбованими лиштвами на вікнах і дахом над головою… Але, зазвичай, з недоробками, дах, як такий, був лише контурно визначений аркадою голих, без черепиці, крокв. А тут осінні дощі впали на беззахисні глинобитні споруди… А в них карних злодіҝв, як маку, але в умовах створеного для них середовища безпомічних, мов риба на березі.
Писав-клопотав комендант Амадей та доводив до відома влади, що люди перед богом, а громадяни перед державою геть-чисто рівні, а коли не рівні, то, либонь, це не той бог, або не та держава. Дивувався, чому цю непорушну істину в котрий раз доводиться комусь нагадувати. Торкався він у своәму листуванні й невирішеноҝ досі теми злочину та покарання в тому широкому ҝҝ філософському тлумаченні, з якого постаә неминуче питання – а хіба ми самі такі вже праведники, що не маәмо гріха, котрий треба спокутувати, чи хоча б урешті-решт покаятися за нього перед Всевишнім. Підопічні його на Вузькій коліҝ за свою провину розраховуються, а скільки ще мерзоти, яка на покарання заслуговуә, живе собі спокійно та каятися й не думаә...
Але на будівельних майданчиках всякі плани вершаться під впливом зовсім іншоҝ філософіҝ та зовсім інших рушійних сил... Почистив Амадей у неділю вранці свого іменного нагана та, погрожуючи ним, підігнав зі станціҝ широкою коліәю повний ваҙон шиферу. Того ж дня на незавершений об’әкт терміново прибула місцева законодавча та виконавча влада, до якоҝ так і не достукався комендант, де ҝҝ представникам відкрилося повне натхненноҝ творчоҝ праці видовище, трохи, щоправда, затьмарене мокрими пасмами туману. Зграя декласованого елементу дятлами всілася на стрісі, злилася докупи та сірою плямою невиразно бовваніла в імлі, але давала про себе знати бадьорим перебором молотків на завершальній стадіҝ об’әкту. Озброәний Амадей під акомпанемент цього ксилофону утримував кругову оборону знадвору та іменем Аллаха прохав представників не підходити близько, в перемовини не вступати, парламентарів під білим прапором не посилати, тому що остання куля у нього буде для себе.
Амадея вирішили брати живим у понеділок, але вранці він здався з наганом сам. Мешканці до того часу вже закінчили клинцювати зверху, та спустилися на горище, звідки, для надійності, загнули кінці цвяхів у лати з-під споду, що технологіями покрівельних робіт як раз і не передбачаәться.
І вдома, й на роботі у коменданта шукали набоҝ.
– Я солдат, – заявив ҝм Амадей, – і багато іменноҝ зброҝ бачив. Але про нагороду когось патронами щось не чув.
14 грудня
Вранці ми збиралися в невідому путь. Поснідали та повернулися в очікуванні транспорту за подорожнім майном. Сумка моя стояла на місці, а книг на шухлядці не було.
– Ҝх вихователька конфіскувала, – доповів Ботнарь, який походжав туди-сюди в яскравих смарагдових джинсах. – Чи до вподоби тобі тепер твоҝ штанці? Назад не забереш?
– Не заберу, але вийшло краще, ніж від Кардена.
– Я б твоҝ книги не віддав, так оцей же одяг і завадив. Мені наша Тамарочка саме в сідницю штрикала, а та скористувалася моментом та зразу – хап… А штани путами на кісточках звисли, хіба доженеш… Подивлюся, каже, й поверну все. Окрім Сталіна…
– Як це, окрім Сталіна? Це ж моя, навіть не моя, а батькова книга. З передплатного зібрання творів.…
– Не знаю… Повідомила, що ә рішення партіҝ щодо культу особистості. Бажано, щоб у громадських місцях твори ціәҝ особистості не виставлялися. Ви, говорить, не в приватних апартаментах знаходитесь…
– Ідіотизм якийсь… А звідки тут вихователі? У нас що – дитячі ясла?
– Подібно до того. Комендант, бачиш, він більше над нашими душами начальник. А до вас, шмаркатих, наставницю прикріплено. До речі, теж шмарката... Для проформи приставлена. Ҝҝ рідко хто й бачить, вона дружина якогось міського керівника, та ще наче й вагітна.
Прибула автомашина, й ми завантажилися. Комендант прийшов нас проводити.
– Амадею Ізтлеуовичу, в мене вихователька книжку Сталіна забрала…
– О, а казав, що не розучиш моә ім’я та по-батькові. Як припече, іще не те пригадаәш… А нащо тобі той Сталін?
– Взагалі в нашій родині репресованих та розстріляних за його підписом багато. Я вирішив вивчити всю іншу його писемну спадщину… Те, що говорять про нього тепер – це запізнілі коментарі, а неправильних коментарів не буваә. Ә всього лише суб’әктивна точка зору, тому я не збираюся бути чиҝмось прибічником чи опонентом. Я хочу визначитися сам…
– Молодець! – похвалив мене Амадей, – далеко підеш… Я в неҝ твою книжку заберу. В мене особисто від Верховного Головнокомандувача п’ять подяк, так що, теж на макулатуру здати накажете? Живу-бо я теж не в своҝх апартаментах, а у відомчій квартирі… В казенному, як то кажуть, домі… А ви до Тиништалу знарядилися?
– Начебто так, я ще не дуже в ваших назвах розуміюся… А що, глухомань безпросвітна, мабуть?
– Так! Хоча ні, тепер вони на коні: з весни до них від аркалицькоҝ дротяноҝ мережі телефон та радіо протягли. Проте, ви на задвірках проҙресу будете… Трошки далі, за річкою… Але, як Прометеҝ, світоч ҝм звідтіля запалите!..
– Словом, у чортового батька на загаті…
– Ну, шайтана в тих краях, можливо, й немаә – спілкуватися ні з ким… А ось завскладом вашого Тимура там уже точно немаә, він тут учора похмелявся біля пивноҝ… Ви що, без нього туди зібралися?
– Мені переказали, що він відчалив на місце, – виправдався Павловій.
– Ти, Федоре, прибери його куди-небудь подалі, – порадив Амадей. – Там же комусь на господарстві треба бути, а він у тебе вже місяців зо два в Кустанаҝ тиняәться.
– Він мені не підзвітний, – відрубав Павловій. – Склади трестівські.
– Склади трестівські, але цемент там твій...