Вповістях І оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною

Вид материала

Документы

Содержание ВІстІ З паралельнИх СВІТІв. Ритуальну провокацію Глава дев’ята

Подобный материал:

• Загальновідомо, що історія І література це нерозривні сфери людського буття І мислення, 106.24kb.
• Реферат на тему, 143.88kb.
• Нове життя з «Малою Батьківщиною», 78.98kb.
• Університет ім. Олександра Довженка внутрішній світ дитини в оповіданнях, 674.5kb.
• Роде наш красний, роде наш прекрасний, 81.19kb.
• Святкова прибрана зала. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про життя, 324.93kb.
• Святкова прибраний клас. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про, 71.28kb.
• Міністерство освіти І науки України Івано-Франківський професійний ліцей автомобільного, 201.75kb.
• Мотив сенсу людського буття у драмі валерія шевчука “кінець віку (вода життя)”, 182.55kb.
• Програма для загальноосвітніх навчальних закладів (філологічний напрям, профіль українська, 1616.56kb.

Глава восьма

ВІстІ З паралельнИх СВІТІв.

1999 рік


Я відсипався після виборів, а краще сказати, мав ще з ночі такі благі наміри, тому що мене розштовхала дружина та сунула в руку слухавку. Мабуть, Әркен вирішив якісь деталі уточнити, не опочиваәться йому…

– Котра година?

– Пів на одинадцяту. Іван домагаәться. Я повідомила, що ти спиш, а він каже – термінова справа…

– Алло! Вітаю тебе! Що там трапилося?.. – спитав я. – Чи тобі робити нічого…

– Безпалько з Москви, зі свого міністерства телефонував щойно. Ти ж цього діяча знаәш, він ще змолоду страдав на оте, як його… А роки, вони ж покращують усі духовні якості людини, та насамперед ті, що не треба…

– У чому справа?..

– Уявляәш, ставить мені ця пустомеля питання: скажи мені, Йване, коли похорон буде, а то в нас уже сідниці отерпли на чемоданах… А я відповідаю: до обіду повідомлять із Челябінська, я там через одну людину з ҝхньою адміністраціәю контакт підтримую. А він і говорить: ти, Іване, не метушись, а краще зв’яжись із Антоном, вам електронною поштою повідомлення надійде з паралельних світів з вельми докладними інструкціями. А потім, мовляв, ви й нас, тих, хто на валізках сидить, теж, будь ласка, проінформуйте вичерпно та всебічно… І клацнув телефонним апаратом…

– Та ну його, цього Безпалька, з його жартами ідіотськими… Знайшов час… А як інші?

– Насамперед, добре, що всі на місці були. Підганяють украҝнці, ҝм хоч круть-верть, хоч верть-круть, а Москву не обминуть… Вони з Безпальком гуртуються, він ҝх у себе всіх збираә. Міністр йому мікроавтобус свій виділив для поҝздки, ось він і викаблучуәться. Роман до нього зі Львова прибув, Макаәв та Звяҙінцев із свого родимого Мелітополя ще вчора виҝхали, а Першин із Донецька та Тригуб із Запоріжжя вирушили вранці. Вишняков теж, він тільки-но до Киәва з-за кордону повернувся. Коротше, хто летить, хто на колесах. На іномарках зараз краще та швидше, ніж отими бортами тинятися. Заболотний своҝм ходом з Әкатеринбурҙа вже скоро прибуде, а всі інші тут…


А що Безпалько намагався нам сказати, цікаво? Просто так він би не жартував… Та й немаә в нього часу дурницями займатися, на ньому лежить вся господарська служба безпосередньо міністерського закладу.

Я голився, коли дружина знову гукнула мене до телефону.

– З комп’ютерного цеху тебе викликають…

– Вам із Купцовим термінове повідомлення електронною поштою надійшло від Бориса Братка.

Буваә й таке… Коли після похорону людини від неҝ вістка надходить… Бачив я одного разу таку драму. Льотчик-випробувальник перед кожним контрольним польотом писав листа своәму батькові, сусіді нашому в Гуляйполі...

– А ви чому своәчасно не заглядаәте в мережу? До вихідних ще, мабуть, надійшло? Тепер, дійсно, з потойбічних світів…

– Ні, сьогодні відіслане, десять хвилин тому, з міністерства…

– Ану, читай швидше!..

– Так я уже все прочитав…

– Що ти все прочитав? Нічого ти ще не читав…

– Читаю ще раз: Купцову та Білаю…

– Далі?!

– Далі воно, так би мовити, суцільне матюччя… Це з міністерства будівництва, з того світу такий Е-mail ніхто б не випустив…


* * *

У гніві я набрав кабінет Безпалька.

– Тобі там кислиці не сняться? Ми тобі тут кістки перемелюәмо… Що трапилося, де Борис?

– Ги-ги, – гарчить у слухавку Володимир. – Це у вас треба спитати, в яку честь ви там кампанію розвернули. Я вже міністра про від’ҝзд попередив. А покійник сьогодні зранку з’являәться... Я млинцем, ти ж знаәш, як дружина моя нерозлучна ҝх готуә та мені сюди на сніданок до чаю кладе, ледве не вдавився… Примарилося, думаю, але ні, привид як хрясне мене кулаком між лопаток, що шматок того млинця вилетів…

– Та знаәмо ми гастрономічні пристрасті твоәҝ дружини… Про Бориса нам лише нічого невідомо…

– Хоча й кажуть, що ніякоҝ користі від присвяченого людині некрологу немаә, але це не наш з вами випадок. Братко наш на два дні тут у столиці загуляв, і про те, що машину вкрали, не знав. А коли довідався, то навіть забув, що вмер – так швидко вихмелився. У нього там папери дуже важливі були... Послав з мого комп’ютера вам повідомлення та відбув алюром у три хрести…

– Куди ти його послав, я не зрозумів? На три…

– Ги-ги… Три хрести – це гриф важливості донесення на пакунку… Ні, а що це ви там усі на мене вишкірилися? Я теж йому висловив усе, тільки-тільки в нас, мовляв, з’явився шанс зібратися докупи, й усі вже на конях сидять, а він – отакоҝ! Всю обідню зіпсував… Христос воскрес…


Явився, як передрекла Купцова...


Декілька хвилин опісля Безпалько зателефонував сам.

– Ви мені спасибі скажіть за те, що я украҝнців тут придержав, а то б розхльобувалися там, із цим Борисом усе шкереберть пішло… Я забув розпитати, що там у вас у Казахстані в зв’язку з ювілеәм цілини коҝться? Тут у нас одна аҙрарна ҙазета передвиборчу промову Әрмека цитувала, так я зрозумів, що він тепер не хоче проти вітру?.. Це тому ти зі своәю дисертаціәю голоблі завернув? Ти сядь та дороби, нам же ә що сказати. Әрмек, до речі, на виборах пройшов?..


* * *

Через тиждень мені принесли листа з повідомленням про вручення. Такі зазвичай надсилають акціонерам з викликом ҝх під підпис на чергові збори... Але ні, там була візитна картка й такого ж розміру тиснуте золотом запрошення у віньәтці:

Ритуальну провокацію

Всі підтримали, як один!

Хай тепер хто не з’явиться

В день воскресника іменин!!!


Іменини тут, звичайно, були ні до чого – при мінімумі місця на такому клаптику паперу для відтворення навіть лапідарних текстів вони там стояли для рими. Насправді ж ішлося про круглу рубіжну дату. Автор цього вірша Борис – серед нас найстарший. Перший… А потім прокотяться лавиною наші ювілеҝ за ковзним своҝм графіком. Та повз усіх нас підряд – до інших... За порядком живоҝ черги, місця в котрій не продаються… Колись на вокзалі я очікував потяг – які довгі нескінченні хвилини… Та як швидко промайнуло все інше життя...

– Після реінкарнаціҝ Братко почав творити поезіҝ, раніше подібного за ним не помічалося. Анакреоном був до перевтілення, – продовжував я своҝ роздуми на вічну тему філософіҝ буття.

– То йому за п’ятсот доларів ҝх у якійсь рекламній конторі склали та золотом відтиснули, – повідомив мені при зборах у поҝздку Купцов. – Він лише в поштову скриньку вкинув…


Глава дев’ята

Формула Кустаная.

1962 рік. Літо


До чого ж гарний та чудовий Кустанай! Красу його ми навіть батькам своҝм намагалися змалювати в листах, щоб вони там не турбувалися. Як це він нам спочатку селом показався… А тепер гадаәмо, чи не викреслили ми собі отим Орисаулом півроку тутешнього повноцінного життя?

Втім, ніхто з нас так не думав, тому що саме цього капіталу – часу, як філософськоҝ категоріҝ тривалості буття – для безоглядних витрат у кожного ще залишалося вдосталь…

А в благословеннім Кустанаҝ ми намагалися витратити свій матеріальний та відчутний у кишені чесно зароблений капітал. Поки тяглася підготовка фронту нашоҝ виробничоҝ діяльності, ми вивчили всі кустанайські інстанціҝ його упредметнення за марксистським коловоротом “товар – гроші – товар”, засвоәним ще з першого курсу інституту. Якщо сприймати цей звукоряд на слух або візуально, то наче як товарів удвічі більше, ніж грошей. Гроші одні, у центрі, а товар ҝх стискуә з обох фланҙів. Одним словом, гроші перебувають в облозі товарноҝ маси.

За соціалістичних часів зрозумілу суть товарно-грошового обігу запудрили зовсім іншим, псевдонауковим макіяжем, у зв’язку з чим Кустанай, утім, як і всі великі та малі міста краҝни, в цей гаркавий марксистський алгоритм не вписувався й близько. Щедрим на заробіток Клондайком у нас трохи пахло для тих, у кого штани на колінах та сорочка на ліктях протерті, а ось щодо корчмів та шинків якихось – то ніхто, незалежно від фінансового стану, про них тут не чув... Двоповерховий готель у центрі, пам’ятка останніх часів царату, мав харчівню на півтора десятки місць, але нас самих було одинадцять... Що б це були за вечері в самоті? Одне з одним ми вже наҝлися…

Нам, без варіантів, залишався тільки головний ресторан імені тутешньоҝ сибірськоҝ ріки, з оркестром і танцювальним п’ятаком, на ньому ми й зупинилися та замовили місця на чотири тижні вперед. Ми й гадки не мали, що перетворення наших грошей на товар у цій залі вийде далеко за межі прагматичних закономірностей Маркса.

Спочатку ми намагалися зайняти зручну позицію в далекому тихому кутку, в напівзакритій ніші з довгим столом під мережаною скатертиною та ҙотичними – я бачив подібні в брюссельській ратуші – кріслами, але нам запропонували столики ближче до центру. Тихий куток, за неписаними правилами ще з років цілинного нашестя, залишався в розпорядженні аграрного директорського корпусу, який постійно наҝжджав з радгоспів та колгоспів у обласний центр, середовище керівних контор, главків та управлінь. Сідати іншим за цей стіл дозволялося лише незадовго до закриття “у випадку відсутності номенклатури”, хоча такого “випадку” при нас ні разу не було.

Відстань між столами в ресторані була, по суті, тіәю дистанціәю, яка відділяла на цілині ввесь пересічний люд від VIP-персон: всі ми тоді ҝхали в загальному ваҙоні, без окремих купе, з одніәю і тіәю ж обслугою. Межі прямого бачення часто замикалися особистими контактами. Як будівельники – а це якимсь чином зразу ж ставало загальновідомим – ми викликали в того столу постійний інтерес. Втім, і він у нас теж. Нерідко ми представниками всідалися в його дубові феодальні крісла, а іноді директори приходили до нас зі своҝми, як говорили самі, конкретними пропозиціями…

Це були леҙендарні кадри першого призова. Всі вони пройшли за списком Хрущова, він особисто тис ҝм руку… Якщо ми поҝхали сюди добровольцями, то вони за командою “Вперед!” Зі своҝх високих посад в обжитих краях, із міністерських коридорів, теоретики й практики, учені та кручені… Зустрівся якось я навіть з Әвгеном Верніковським, товаришем мого тренера Тищенка, футболістом довоәнного столичного “Спартака”, який засновував тут велике зернове господарство… Вони забили перші кілки, разом із трактористами в кабіні проклали першу борозну, а дехто й сам сидів за важелями… Місяцями вони жили в наметах на сухому пайку… Це були люди, які заклали нові поселення на планеті, що назавжди ввійде в історію великих звершень. Нас на землі мільярди, стільки ж колишнього люду перемістилося з поверхні в надра ҝҝ, та не кожному випала місія залишити свій слід на географічній карті планети...


Біля опівночі прямо до ҙанку ресторану за нами кожного разу прибувала зафрахтована автомашина, і нелеҙальний таксист Нораҝр двома рейсами доставляв нас до нашого караван-сараю. Нерідко, в пам’ять про товариську вечерю з галушками в зеленій каструлі, яка тоді не відбулася, ми брали з собою “в світ” наших вірних сусідок по гуртожитку, Ольгу та Алму з приятельками, але паплюжили такі вечори в танцювальних паузах всякі задрипані «кавалери» без капіталу навіть на власних партнерок…

В кімнаті я поки що мешкав один. На Різдво тут, у Кустанаҝ, теж стояли холодні “актовані” дні, під час того дозвілля Лопушняк надибав собі в Киҝвському селищі якусь дівицю при грошах, та в неҝ там і застряг. А Ботнарь постійно перебував при ньому, як посаджений батько. Вже, як розказують тутешні, й морози попустили, а вони все ще там гуділи на весіллі за рахунок молодоҝ. Давали знати звідти, що в них ә ускладнення з реәстраціәю шлюбу, хоча тричі дивно, як це ҝм, безпаспортним, його хтось там береться оформити взагалі.


* * *

На “провальному” об’әкті, другій черзі тутешнього м’ясокомбінату, нам належало встановити та ввести в дію холодильні цехи, що було фаховим профілем мелітопольців. Щоправда, обладнання надійшло не своә знайоме, вітчизняне, а з юҙославських заводів Белграда та Нові Сада, – котре бриҙадир наш, переляканий Іван Іванович Осадчий, за тридцять років свого стажу ще жодного разу не бачив. А оскільки і в документаціҝ, і в усяких кресленнях він був абсолютним нулем, то на підмогу собі покликав головного інженера треста Вахтанҙа Володимировича Ломідзе, з якимось незрозумілим мафіозним прізвиськом Каключчі. Той не забарився. Погода стояла дощова та прохолодна, інженер із пригірка в’ҝзних воріт на крутому віражі бадьоро спікірував до низини бетонного ҙанку, здійнявши своәю новенькою чорною “Волгою” каламуть у розлогій калюжі перед ним. Зо два метри зростом, він був одягнений, як усякий поважаючий себе грузин, за останньою модою та у все закордонне – довжелезний чорний плащ із брилем в ансамблі… Де тільки вони, грузини оці, вмудряються доп’ясти такий дефіцит?..

Довго, не звертаючи на нас ніякоҝ уваги, бриҙадир з інженером поважно розходжували велетенськими порожніми цехами, інколи зупинялися, й тоді Осадчий клав на долівку громіздку теку, яку ніс поперед себе, мов вуличний демонстрант, тому що як він не намагався взяти ҝҝ під пахву, вона туди не вміщалася, діставав звідти чергове креслення, в котре обидва з розумним виглядом починали вдивлятися та крутили-вертіли в руках. А ми, заради цікавості, ходили слідом. Наскільки я зрозумів, Каключчі в суть справи не вникав узагалі, він явно відбував місію поважного посадового гостя, котрий маә честь у кінці візиту дати своә високе благословення та відбути додому. Іван Іванович же вимагав конкретних відповідей, і це головному інженеру скоро набридло. До того ж подейкували, що він сам нічого не знаә й диплом у нього купований. Якісь лобурі навіть до його прізвища на дверях службового кабінету дописали декілька літер так, що вийшло з натяком – Дипломідзе… Тобто дипломований по-грузинськи. Табличка, кажуть, із тиждень у такому вигляді висіла, але ніякого враження на господаря не справила...

– Ось як, наприклад, монтувати оце одоробало? – знову спитав Осадчий, розгортаючи не тим боком іще один розлогий план. – Виходить, що його на стелі треба кріпити? Чи як?..

– Дзелайце как люччі! – владно скомандував головний. – Как люччі, ви панімаәтә!

Зрозумів і я леҙенду його “італійського” прізвиська, але не це мене зачепило. Десь уже цей командний окрик на своәму житті я чув.

А високий гість тим часом підібрав за довгі поли свого закордонного плаща та, заразом придержуючи бриля, важко вгруз у чорну машину і назад, через калюжу, поҝхав до свого трестівського кабінету.

– Ось і будуй із ними комунізм, – сплюнув бриҙадир, – коли вони навіть не знають, як оці залізяки розіпхати… А Ковирняга приҝде, що ми йому доповідати будемо? Доведеться на поклін до самого Смагулова йти…

– Іване Йвановичу, беріть літру горілки та заходьте без поклонів зі своәю макулатурою до нашоҝ хати, – запропонували ми Осадчому. – Ми вам усе розжуәмо та в рот на ложечці подамо…


– Я думав, ви лайдаки, – заплітався язиком зовсім п’яний бриҙадир, – а у вас голови золоті… А в мене руки на потрібному місці виросли, не там, де в декотрих… Завтра ми ці частини тіла отоварювати почнемо… Я ввесь кошторис як п’ять пальців знаю… Ми його ранком на абордаж!.. З восьмоҝ нуль-нуль кожному бути як штик…

Ми викликали машину та під обложною мрячкою вмостили таки туди Осадчого. Він, без повідомлення адреси, вмить заснув у затишному салоні.

– Дорогу я знаю, декілька разів уже доставляв його додому, – грюкнув дверцятами Норик та натиснув на газ…


Ми підтяглися до об’әкту о восьмій нуль-нуль та, чесно кажучи, гадали, що бриҙадиру на похмілля буде не до абордажу…

Мати рідна, ми не знали, з ким маәмо справу… Восьма нуль-нуль означало початок робочого дня, а не нашоҝ появи на прохідній. Іван Іванович оголосив усім нам перше попередження за безвідповідальність та відсутність професійноҝ гордості, формулюючи своҝ звинувачення виключно нецензурною лексикою з понятійного апарату великоҝ будівельноҝ науки перемагати… Всю цю вступну частину він завершив на ходу, потім іще раз уточнив забуті за вчорашньою випивкою нюанси креслень, розташував усіх на своҝх місцях та першим понісся кантувати ручним поліспастом автогенний апарат, прицурпелив знадвору на плечах кисневий балон, який за вагою та ҙабаритами правила техніки безпеки вимагали переміщати, як мінімум, двом робітникам. Різаком він кремсав швелери, миготів іскрами зварки, торохтів перфоратором, кричав, допомагав, підштовхував, снував з місця на місце, лаявся та лякав нас Ковирнягою... Він був набитий жагою діяльності, як плюшевий ведмедик тирсою… І, що цікаво, робота пішла. Як правило, з такими баламутами працюәться вкрай непродуктивно…

Вже до обіду він і нас загнав, і сам захекався.


– П’ятнадцять хвилин перекуру! – об’явив він та поплентався до своәҝ комірки. Ми також, де стояли, там і впали… Ніякі золоті голови тут не отоварювалися. Залік лопатний: бери більше, кидай далі – відпочинь, поки летить... Хоча монтаж складний, кого попало не поставиш…


Після обіду почалося те ж саме…


З понеділка до п’ятниці, після виробничоҝ зміни ми трупами валились у ліжках та дозволяли метрдотелю, який постійно нам телефонував, передавати наші місця в ресторані бажаючим.

У п’ятницю все почалося за завданою програмою, але закінчилося інакше.

Ближче до кінця дня Осадчий чомусь защепнувся в своҝй комірці, а до нього в цей час завітав його колеҙа Токшилик із сусідньоҝ будівельноҝ дільниці. Хлопець він молодий, скоріше за все, прийшов по якусь пораду, чи, може, й з приводу того злощасного шиферу. Він декілька разів постукав до бриҙадирського кабінету, отіәҝ комірки, більше схожоҝ на барліг зі столом та лежаком, на котрий у безсиллі завжди завалювався наш патрон, але відповіді не було.

– Мабуть, іслам прийняв та п’ятничний намаз відправляә, – пожартував сусід і повернувся до себе.

– Виробився вкрай, – вирішили ми.

У кінці зміни двері комірки з грюкотом прочинилися, у проймі ҝх, учепившись обома руками за одвірки та хилитаючись серединною частиною тіла, розп’яттям стояв чи то висів господар. Він потребував нашоҝ уваги та виголосив промову. Цілковитий ҝҝ сумбур прояснявся чіткістю підсумковоҝ фрази. Виявляәться, що за всі тридцять років свого бриҙадирства таких, як ми, телепнів він ще не бачив. На цьому виступ Осадчого закінчився, він у сповільненому режимі опустив руки до стегон, а потім майстерно, як солдат, повернувся впівоберта спиною до лежака, віддав нам честь та стовбуром упав на нього навзнак.


* * *

Того вечора всі ми знову валялись у ліжках, але вже у свідомості, а не в нестямі. Потроху адаптувалися, хоча сьогодні з початку дня життя нанесло нам із Романом зудар у спину: ми стерли шкіру до хребта на розвантажуванні машини з тим шифером, причому, сто книшів йому в пельку, для того самого Токшилика, котрий ото, мабуть, розраховуватися за це до нашого бриҙадира приходив. А зранку, бачте, в нього людей не знайшлося. Шифер цей нам потрібен був, як сіль в оці, але під ним на споді лежав наш силовий кабель.

Оце робота так робота! Почергово – один подавав, другий, майже як людина-сандвіч із рекламного аҙентства, з п’ятьма листами на спині, підтримуючи ҝх вивернутими руками знизу, волік грязюкою до місця штабелювання. Скоро на спідньому листі шиферу стала з’являтися кров, а ми думали, що то в нас уже сорочки мокрі… Руки-ноги тряслися, ми позичили буханку хліба у вахтового на прохідній, підкріпилися, захистили хребетні стовпи куфайками та продовжили цю невдячну, неплідну працю, безпристрасним показником якоҝ була наочна діаграма зниження росту шиферних стосів у кузові та ҝх підвищення на землі. Але що там для високих ожередів значив здійнятий черговою ходкою мізер із декількох тонких карт?.. Ми ледь-ледь упоралися з нарядом до того самого вечірнього звернення бриҙадира до народу, але тоді ще, по-гарячому, не відчували тіәҝ втоми, котра почне ламати кістки та судомити м’язи опісля.

…З висоти нажитого такелажного досвіду операцію з шифером до найвищоҝ категоріҝ складності я б усе ж таки не зарахував. Ә ще розвантаження ваҙонів з негашеним вапном у жаркий день, коли курява його пудри гаситься на вашому спітнілому тілі, утворюә коросту з сукровицею в місцях вічного тертя та виразки навкруг намордника-респіратора й під прилеглими до обличчя його контурами. Або моноліт зі скам’янілого піску – балхаські драги його мокрим засипають у закриті хлібні ваҙони, а в Кустанай вони надходять у сорокаҙрадусний мороз…


Амадей приніс мені конфісковані книги, поцікавився, чому я скоцюрбився боком, та прислав медсестру. Вона залила “потертості шкіряного покриву на глибину оголення кісток” перекисом водню, який “активно вступив у дезінфекційну реакцію з сукровицею”, та вколола проти стовбняку.

Пізно ввечері з’явилися женихи – Лопушняк разом із посадженим батьком, котрих прогнав додому батько своәҝ доньки, яка так і не стала нашою вузькоколійною невісткою.

– Так що у вас там не склеҝлося? – поцікавився я.

– Та вже, як люди, вважай, попили, погуляли та під вінець пішли. Все честь по честі, а мегера ота, в загсі, ноги як цівки, та сама на кожнім весіллі молода, пригадала, що минулого року вже реәструвала Валентину…

– Яку Валентину?

– Яку, яку… Наречену мою…

– Я, вбий мене, нічого не розберу…

– А що тут незрозумілого! – втрутився Ботнарь.

Штани в посадженого батька, моҝ колишні, пістрявіли нерівномірним, як у земляноҝ жаби, брудним кольором: аптечна діамантова зелень виявилась нестійкою до вицвітання. По-справжньому зеленими залишалися тільки малодоступні для сонячних променів глибокі зморшки тканини та ті місця холош, котрі клином, гостряками вниз від колін, ішли в область проміжності.

– Заміж його Валька вийшла минулого року, – продовжував Ігор, – а чоловік ҝҝ попив-погуляв та як у воду впав. Вітько Козловцев ҝй опісля паспорт почистив, штамп тобто змив, ну а ця ж гадюка підколодна полізла в своҝ загсівські папери. Якщо, каже, ми вам у паспорті якимсь чином відмітку не поставили, то в нас, окрім цього, ще й своҝ архіви ә… Потім прогнали нас звідти конкретно, як барбосів отих…

– Так, Антоне, тепер дивись уважно, – перебив його Лопушняк. – Ось повертаәмо тобі твою бритву…

З собою в Тиништал ми не брали нічого. Амадей нас ще до від’ҝзду попередив, що ні струму, ні міліціҝ на тім об’әкті немаә, тому пропонував залишити електроприлади та документи йому на збереження, але я не послухав та зачинив ҝх у своҝй шухлядці. Це тепер я зрозумів, що замки для моҝх нових друзів – суща дрібниця.

– Я цю бритву вже шукав, а виявляәться, що ви, як денді лондонські, моҝм “Ремінҙтоном” лоск собі наводили…

– Та ні, ми таким лайном не користуәмося, ми лише радянські леза визнаәмо. Без станка, на вказівний палець надіваәмо… А твою жужелицю посаджений батько мені на застіллі опісля сватання у вигляді подарунка вручав, як кращому своәму другу від імені себе…

– А-а-а, клуб веселих та кмітливих…

– Доводиться, що зробиш… А це ось твій паспорт, тримай. Дивись – щоб потім розмови не було. Бачиш, ніякоҝ помарки...

– Господи, а з паспортом що робили?

– Розписуватися ходили…

– Годі вдавати з себе дурнів. Це ви щось на моә ім’я напрокат узяли та продали? Розказуйте, я сплачу, поки там ще й відсотки зверху не набігли…

– Ображаәш, начальнику, ми підлості не робимо. Розписуватися, сказано тобі, ходили! Хто б мені без документів шлюб зареәстрував…

– Ви що, вже зовсім із глузду з’ҝхали? – кричав я. – Що ж тоді таке, по-вашому, підлість?

– Ти маәш через це якийсь збиток? – теж почав лементувати Лопушняк. – Ну поставили б тобі печатку вдень, а ввечері Вітько Козловцев…

– Та пішли би ви зі своҝм Козловцевим під три чорти... Досить того, що він твоҝй судженій змив…

– У Валюхи зовсім інший випадок, ҝҝ застукали. А тебе хто там знаә, коли ти жодного разу ще не женився… Чи женився?

– ...Та штампи зітер? Ні, це шизофреник якийсь Хрущову ідею подав, сам би він нізащо не додумався вам зону табірну на поселення поміняти. Це ж треба – я тепер, виходить, теж із вами термін відбуваю… Ізолювали від суспільства, називаәться…

– Ображаәш, начальнику! Скоро в ізоляціҝ ви тут залишитеся самі. А ми в теплу Молдавію поҝдемо. На біса б ми це весілля затівали? Уяви собі – з’являәмося додому як люди, з жінками…

– Вам до дзвінка ще рік строку тягнути! А за цей час ви ще на декілька років зверху розкрутитеся…

– Не блюзнірствуй.. Нагнись, на вухо… Завтра Хрущов о пів на третю підпише та інших підписатися примусить під указом про амністію. Ми під нього потрапляәмо. Тільки щоб ні пари з вуст, тому що тоді всьому цьому проекту кінець…


Донеслася все та ж тужлива пісня зануреного в нірвану головбуха Нікогосяна. Сьогодні та завтра – його дні. Неділя – відпочинок, а з понеділка до п’ятниці голови не підніме. Чув я про це від інших. І Амадей наполягаә на тім, що Соломон – велика людина, та що тепер із цього… Ні про що з ним не поговорити, хоч би стосовно ремонту того ж гуртожитку… Пошкоджена душа в нього. Тіло та механізми руху залишилися. Робот – рахівницею клацаә, стовпиком числа підбиваә, все до купки складаә…

Я, щоправда, його лише одного разу бачив, коли гроші отримував. Не на пенсіҝ ще, а вже неначе старий…

На ніч я навідався до Романа, обійшов караван-сарай та повернувся в кімнату. Ці два молдавани щось планували на перспективу, котра, за плітками ҝхнього інформаційного каналу, начебто відкривалася перед ними.

– Скажи мені, – запитав я Олега, – ось ти б зареәструвався з нею як Антон Білай. Як інша особа. Ти тут аферистом проходиш, козі зрозуміло… Але дурепі твоҝй киҝвській який сенс у цьому? Вона ж знала, що ти Лопушняк. Привіз би ти ҝҝ додому…

– Батько ҝҝ на офіційний шлюб гроші кладе. Капітал дасть, якщо жених путній… А в твоәму паспорті штемпель інститутський стоҝть… Поҝхали б ми з Валюхою у Молдавію маәтними, дівчина вона хороша, дурять ҝҝ всі… А тобі б Вітько Козловцев…

* * *

В суботу ввечері нас, як своҝх, опісля тривалоҝ відсутності з піднесенням зустрічав персонал ресторану. За одним із столиків сидів Каключчі з кореспондентом Людмилою. Тоді в аеропорту вона була в зимовім одязі, а тепер – у вечірній сукні з розплетеним волоссям... Головний інженер у трохи недбалій позі щось зосереджено розповідав. Десь я все-таки з ним зустрічався…

– Зуби заговорюә, – хитро підморгнув Борис.

– Невідомо, хто кому, – констатував Звяҙінцев.

…Коли я проходив повз ҝхнього столика, Ломідзе зі своҝм кавказьким акцентом мене зупинив:

– Пробачте, не могли б ви присісти на хвилинку до нашого столу? Вам не здаәться, що ми з вами знайомі? Не враховуючи тутешніх виробничих контактів…

Як тільки ми зустрілися поглядом, я пригадав усе. І середземноморський Крит, і весняний тренувальний матч, і забитий мною теперішньому головному інженеру гол. Та гортанні, на ввесь стадіон, його дириҙентські команди своҝм.

– А я вас відразу впізнав, – повідомив Ломідзе, – тому що повинен був пам’ятати всіх, хто мені м’ячі забивав. І яким чином, і з якоҝ ноги.

– Та й у мене щось крутилося в голові. Та коли б моя думка приймала такий варіант, то я б ҝҝ моментально відкинув. Неймовірно: ви, я – і будівельний полігон азійський...

Це був чудовий воротар, кумир тбіліськоҝ публіки, а також уболівальників тих міст, де йому доводилося виходити на поле. Грузини, вони грають у футбол не так, як ми: аби був результат. Команду ми бачимо як машину нищівноҝ діҝ. В стратегічних уявленнях деяких конструкторів гри – це нездоланноҝ сили інерціҝ товарний состав з десятьох могутніх пульманів, або, врешті-решт, масивних важких платформ на причепі в капітана-паровоза, твердолобого та круторогого, як племінний баран, корінника. Наші майстри шкіряного м’яча лукавлять у своҝх заявах про те, що на публіку не грають. Ще як грають, але бездарно – вони напружуються ҙладіаторами, дибляться змиленими кіньми, впираються, аж барки рвуть, чим начебто виторговують собі моральне право психувати та брутально лаятися. Словом, корчать із себе таких сізіфів, що інколи дивитися гидко…

Між іншим, тренер наш Тищенко забороняв нам, як особам прилюдним, ненормативну лексику взагалі. Будь-де. Під страхом відрахування. Він мав своҝ принципи та ще й необмежену владу для того, щоб ҝх насаджувати. І насаджав. Хоча здебільше по-товариськи радив, а це велике щастя, коли людина, перед якою ти схиляәшся, тебе своәчасно напучуә. Це на все життя залишиться… Він водив нас гуртом до театру для осягнення мистецтва суміжного жанру. Добровільно без нього туди ніхто б не пішов: не тому, що ми інтелектуальний рівень отого капітана-корінника мали, а просто часу бракувало… Навіть коли він нас туди за руку тягнув, дехто спершу пручався… А там, виявляәться, ә на що подивитися… Ось там акторам вже ніяк не можна сказати, що вони не грають на публіку. І молодці, стараються… Вони відчувають глядача й невтомно імпровізують, кореҙують у якихось невловимих нюансах образи, дух та характер своҝх героҝв і, що примітно, планку мистецтва втримують, не користуються жарҙоном підворіття, цим універсальним матеріалом для самовиразу та виплеску таких зрозумілих народу емоцій. Не прийнято це там, на підмостках, – і все! І одяг для театру – не шаровари або бейсбольний кашкет…

– Нав’язані, від нічого робити, умовності, – заперечив хтось. – Наче на кашкетах світ утримуәться…

– За декілька умовностей-заповідей, котрі так і не вдалося нав’язати людям, тому що до декотрих дуже довго доходить, Христос на Голгофу зійшов та всі наші гріхи прийняв, – філософствував тренер, і повів нас на булгаковське “Собаче серце”, аби подивитися на мораль революційноҝ епохи без заповідей, без усяких старорежимних умовностей, котрі обмежували невід’әмні природні права особистості людини, скажімо, на відправлення фізіологічних потреб безпосередньо в під’ҝздах житлових будівель.

…Грузин виходить на поле з набором відомих йому умовностей немов на театральну сцену. Він віртуозно виконуә роль та імпровізуә, він механічно рити землю носом не буде ніколи та не дасть приводу для публіки кепкувати над собою: вміння та розуму тобі б, мовляв, соколику ти наш, так і ціни б тобі не було…

Тому грузини нам завжди й програвали…

Ми сиділи довго. Вахтанҙ Володимирович диплом не купував, йому через п’ять років після зарахування до студентських лав його дали й так, як і всім іншим професійним футболістам. Тепер на будівельних майданах краҝни головний інженер приводив свою кваліфікацію до частковоҝ відповідності з цим документом. Креслення Осадчому він читати не збираәться, розібрався же бриҙадир з ними врешті-решт, нехай навіть із чиәюсь поміччю. Це не заборонено, це якраз кредо Ломідзе – шукай підтримки знизу, тому що підтримка зверху, як правило, лише шкодить якостям особистості. А взагалі він вирішив повернутися до великого футболу, його запрошують тренером у команду першоҝ ліҙи.

– Мені за тридцять, – сказав він, – а ось ви чому в будівельники подалися? У вас і ноги, й голова для ціәҝ інтелектуальноҝ гри. Поҝдемо зі мною, я збираюся вже на матчі другого кола…

– Можна, я про вас напишу? – повернулась до мене Людмила.

– Я тепер в ауті…

– Моя тема, власне, не футбол, а люди. Тутешні кадри… Ось ви, наприклад. Чому не розслабитеся, а сидите, наче цвяха проковтнули…

– На об’әкті в Ломідзе спину зірвав…

– За людей, які разом із футболістами піднімають цей кришталевий келих іскристого, найкращого в світі грузинського вина, – проголосив тост Ломідзе, і ми випили за Людмилу.

– А чим ця тема цікавить вас конкретно? – спитав я. – На мою думку, всі ми ә матеріал для вашого цехового ремесла. У нас, наприклад, цегла, а у вас – герой. Одного кладете в статтю про маяків, другого – в дійову за своҝм виховним впливом рубрику “Вила в бік”, третього кізяком по опусу розмажете. Намагаәтеся типаж нашого часу за своәю формулою вималювати, а всі сміються…

– Взагалі, цегла нам таки більш зрозуміла, ніж люди, – продовжила Людмила, – але героҝ теж не зовсім моя тема. Мене інтриҙуә, насамперед, феномен ҝхньоҝ ҙенераціҝ, взаәмозв’язок середовища та особистості. Формула Кустаная цікавить… Це ә унікальне явище, подібного, мабуть, і не пригадаәш. Земля просунутих людей. Місце ҝхньоҝ особливоҝ закваски, котра зброджуәться з іншими якісними утвореннями. Від самого свого народження в місті виникло скупчення засланих мислителів і тутешніх просвітителів. Градоначальники та службовці при такому континҙентові повинні були самі мати відповідний рівень, вищий від гоголівського городового, не кажучи вже за чеховського унтера Пришибеәва. Для доносів у столицю ҝм треба було не тільки світорозуміння піднаглядних та не зовсім лояльних до влади казахських інтеліҙентів знати, але й суть політичних дискусій та еволюцію ҝх мислення, щоб грамотно з’ясувати – куди вони хилять та чим це пахне… Та що там про них говорити, коли пересічні дореволюційні переселенці – й ті народ битий! Спробуй, подайся бричкою через усю імперію світ за очі та заведи справу на голому місці.

– В тій ҙазеті, де про наші подвиги повідомлялося, була замітка, що один кустанайський селянин зі Львом Толстим листувався…

– Листувався, переселенці не тільки в своәму соку все життя квасилися. Тому були здібні на висновки у порівнянні… А евакуйований сюди у війну інтелектуальний корпус? А директорський десант кращих із кращих?..

– Цих ми персонально знаәмо, вони завжди он у тій ніші сидять… Скоро стягуватися почнуть…

– О, це великі люди! – потвердив Ломідзе. – Масштабного польоту люди! Петренко, наприклад... Ми інкубатор в його господарстві будуәмо, так він говорить – вірний, товариші, підхід. Дивись праці Леніна, том тридцять п’ятий, сторінка десята, стаття “Про лисицю та курник” тому підтвердження... А свинарник, каже, хоч я туди вже свою Дамілю Жаксаликову знайшов, не зовсім вірний вибір в умовах азійського релігійного менталітету... Ленін, праці п’ятого тому, сторінка сто друга, стаття “Кожному – своә” називаәться, пише…

– І оце все він у голові держить, усе з книгами збігаәться! – дивувався я надзвичайними здібностями Петренка.

– Я приҝхав, у бібліотеці звірився… Нічого не сходиться, або йдеться зовсім не про те… Дурня валяә, а всі вуха нашорошили…

– Петренко, між іншим, місцевий екземпляр! – зупинила нас Людмила. – Ә він у моҝй картотеці… Але ж бо і всі інші прапори в гості до нас!.. Це вам не “тут був Вася” і ноги банив біля Ластівчиного Гнізда, а Гашек та Бердяәв, Чапек та Гарріман, Шолохов та Симонов, Ріхтер та Крючков, Айтматов та Сулейменов… На родючому ҙрунті тутешня молода парость пре… З самого початку місто відрізнялося від наших әвропейських повітів, де народ усе життя в своәму котлі варився та вуха розвісивши дивувався якому-небудь Кирилу Петровичу, як той із Полтави до Санкт-Петербурҙу й назад вояжував. Вперше, та разом із тим востаннә…

– За цими показниками Москва, Киҝв або Тбілісі більш унікальні, ніж Кустанай, – знову некоректно перебили ми даму.

Дама на нас не образилася, ми тільки розігрівали ҝҝ запал. Вона крадькома спостерігала, чи здібні ми опісля грузинського вина абстраҙувати елементарні факти до рівня теоретичних узагальнень, якийсь час вагалася, а потім видала на-гора відкриту нею формулу Кустаная. Як епіцентру чергового – за ходом історіҝ – әвразійського вибуху. Властивість незвичайноҝ його матеріҝ, витканоҝ на грані соціологіҝ та демографіҝ, континентів та рас виром хаотичноҝ мішанини найбільш активних елементів тутешньоҝ органічноҝ “таблиці Менделәәва” з додатком найсвіжіших зовнішніх каталізаторів, буремна реакція взаәмодіҝ яких випадаә залишком якісно новоҝ біологічноҝ речовини, визначеноҝ в ҝҝ картотеці в окрему категорію “кустанайський народ”.

– Тут може бути розлом земноҝ кори, енергетика надр, – припустив я, – коли цей феномен маә таку кількісну репродукцію.

– Нам тут лише паранормальних явищ бракувало!.. Нічого надзвичайного в нас немаә, навпаки…

– Ви, Людмило, великий патріот свого невеликого міста, – похвалив ҝҝ Ломідзе…

– Я – корінна москвичка, між іншим… І якщо вже зайшла мова, то в Москві я б не збирала, як отут оце, картотеку на богему – Русланову та Вәліканову, Гнатюка-баса та Кобзона, Леонтьәву та Дороніну, Бронәвого та Ланового… Або тих же партайҙеносе наших – Хрущова, Брежнәва, Підгірного, Полянського… Суть не в колекційній сверблячці, а у враженнях від тутешніх особистих зустрічей з ними, у великій увазі до ҝхніх осіб, яка і ҝх самих тут підвищуә до постатей. А для Москви, пробачте, це не подія, а самі персони – я про богему говорю, хоча розмова частково й політичних лідерів стосуәться – у загальному натовпі розчиняються і ні в який народ не ходять, вони самі там пересічний люд.

– Теорія Маркса всесильна, тому що вірна!

– Це, товаришу Ломідзе, ваш гумор з приводу моҝх гадок соціально-демографічного характеру?

– Це, Людмило, наукове обҙрунтування того, що між дзвоном келихів не повинно бути тривалоҝ перерви…

* * *

З ресторану ми з Заболотним пішли ночувати до Павловіҝв, завтра вони “обмивають” легкову автомашину. Всі інші наші приҝдуть сюди зранку.

– Все у них з цим “Москвичем” удома перевернулося сторч головою, – журився Микола. – Ще й Надька вагітна…

Журився він недаремно. Павловій ходив надворі господарем, а не збоку бантиком, дружина його взагалі стала “акторкою другого плану”. Акціҝ Федора Павловича підскочили завдяки цьому самому “Москвичу”, тому що подібний подвиг радянські люди навіть забезпеченого прошарку здійснювали в передпенсійному віці, а до цього заощаджували чесно зароблені гроші там, де тільки можливо... До того ж на цей товар із категоріҝ “не першоҝ необхідності” існувала довжелезна черга, яка, частіше за все, надходила до покупця тоді, коли для ҝзди йому відкривалася лише фінішна пряма. Декотрі поступалися місцем у черзі за хабара, на ці дармові гроші потім можна було орендувати транспорт ритуальних контор.

І якщо хтось, бувало, купував авто у віці Федора Павловича, то витавруване людською чуткою прізвисько “шахрай” красувалося на ньому до останніх днів…

У справі руйнування подібних психологічних стереотипів Павловій був знаковою постаттю. Гроші він отримав за достроковий пуск електростанціҝ, а преміәю йому за це стала пільга в черзі… Світлина пересічного будівельника з Кустаная за кермом власного авто прикрасило кольорову обкладинку всесоюзного журналу, на його конкретному прикладі мешканці великоҝ держави впевнювалися в тім, що на цілині можна досить пристойно заробити.

Ми від душі вітали Павловія. Грошима його ми не цікавилися, в нас своҝх було достатньо. І автомашини нам не треба, до того ж ми в чергу не вставали. Місце в ній ми були спроможні перекупити…

На застіллі коло мене сиділа Дуся. За народженням вона киянка, живе тут зі своҝм співмешканцем. Було чутно, що до цього наша сусідка ще десь устигла присісти… Але вірно, дама з манерами – ҝсть, як на дипломатичному рауті, відчуваються вроджені звички, які не зникають з роками. Попереднього разу поданий до чаю торт усі брали руками, а Дуся – чайною ложечкою.

В першій перерві Федя показував машину. Потім катав гостей, вони роззувалися (після дощів було все ще трохи грязько), поштиво, немов у мечеть, забиралися всередину, і водій з написаним на обличчі почуттям власноҝ значимості робив гак у бік затобольского мосту.

Згодом знову надійшла команда: за стіл!

З пагорба від свого будинку спускалася Дуся, вона встигла перевдягнутися в якийсь дивацький наряд. Такий я бачив до цього в кінохроніці на останній імператриці Олександрі Федорівні напередодні відречення від престолу свого чоловіка Миколи Другого. Ні в кого, окрім нас, цей екзотичний вигляд сусідки питань не викликав.

– Це значить, що сьогодні день народження когось із ҝхньоҝ сім’ҝ – батька, матері чи брата.

Сіла Дуся на своә місце, знову біля мене, й я довго не міг зрозуміти, що за ҝдкий запах кіптяви точиться з ҝҝ пишних одіянь.

– Ви, ймовірно, свою старовинну сукню в якомусь консерванті зберігаәте?

– А що, чутно?

– Делікатно кажучи, – віддаә…

Дуся відкрила ридикюль, дістала антикварний флакончик та звичним жестом безіменного, з крапелькою парфумів, пальця провела під мочками вух.

– А мені, знаәте, не чутно нічого. Я звиклася, це в нас сажа весною в димарі горіла. Сажотрусів опісля родинного дому я, зізнатися, більше ніде й не бачила... У батька сьогодні був би день народження. Завжди традиційний яблучний торт з мигдалем подавали, останнього разу тридцять свічок задували… Потім революція, а через неҝ нас уже сюди, в Казахстан заслали… А яблуні там у кожнім дворі росли… Я знаю, як цвітуть яблуні на Вкраҝні…

Дуся поклала на місце флакончик та дістала сімейну світлину.

– Нікого-нікого не залишилося: ні рідних, ні двоюрідних, ні троюрідних...

Коментувала вона монотонно, тихо та сумно.

...Бачив я якось стару жінку на вокзалі, в неҝ дорогою вкрали все. Так само тихо й монотонно розказувала вона про це міліціонеру та розуміла, що нічого вже повернути не можна. Але ділилася горем та всіма минулими пережитими негараздами, непотрібними для оперативного розслідування. Ділилася, тому що більше ҝй ділитися було ні з ким. Міліціонер чи то за обов’язком, чи скоріше з поваги до ҝҝ материнського віку покірно слухав та нічого й не думав шукати, але й на тім йому спасибі.

І Дуся, власне, згадувала про те ж саме. Зі свого не дуже давнього минулого, котре пішло в небуття разом із цілою епохою, вона витягувала вцілілі фраҙменти вкраденого життя, яке тепер існувало лише в ҝҝ пам’яті, та разом із нею й закінчиться. В сутньому прояві потенціал того життя ніяким чином не реалізований, і само воно, життя, наперекір усім законам природи, своҝм же біологічним видом позбавлене права на продовження... Ні дворянськоҝ садиби, ні нащадків, ні сліду на землі від цілоҝ династіҝ, хоча б у вигляді неспаплюжених надгробків…

Все логічно, мільйони недворянського прошарку теж канули в небуття... Вигоріли цілі родини, династіҝ, верстви, традиціҝ… Інерція насилля! Але навіщо особисто мені, в ім’я якого грудьми прокладали дорогу, такі жертви з боку ціәҝ жінки? Революційна потреба? Так, вона була, й обҙрунтували ҝҝ великі, семи п’ядей на лобі (а п’ядь – це якомога ширше розкарячений, майже в гімнастичному шпагаті, крок пальцями долоні на пласкій поверхні) мислителі. Але здаәться, що ҝхнә вчення вузьколобим адептам дісталося.

…Дусю з лайкою забрав п’яний як дим співмешканець, котрий звідкілясь повернувся.

Я подивився на добротну, з віражем сепіәю, стару світлину. Впевнені в щасливому майбутньому молоді респектабельні батьки. І хлопчик з дівчинкою – біляві та безтурботні. Ці до театру в бейсбольних кашкетах не підуть, до кінця днів ҝхнә дворянське виховання залишиться. Як і у всякого своә інше теж...

На звороті тисненого паспарту стояв коричневий чорнильний напис.

– Яке в Дусі прізвище? – запитав я Павловія…

Федір Павлович саме втирався серветкою та збирався в черговий рейс, хоча, як водій, уже був трохи веселий.

– Воно в неҝ від першого чоловіка, який років зо п’ять тому раптово загинув… Отак от, дивися, я показую: підвівся з-за столу та пішов прямо до своәҝ машини за кермо, натиснув на газ, у результаті маәмо вдову Ядвіҙу Ковалевську, – театрально підвівся з-за столу та пішов прямо до своәҝ машини за кермо Павловій… Катати дітей. Почали з’ясовувати, скільки ҝх у машину втовчеться. Набилося вже чотирнадцять, але тут підоспіла Надія Петрівна та показала, що не зовсім іще відсторонена від домашніх справ. Господар прослухав невелику нотацію, і купцовська Світланка полізла мити заяложений салон.

– Навіть над головою сліди ніг, – доповіла вона звідти.

Я заховав світлину в кишеню.


* * *

Далі хроніка продовжилася кругообігом звичноҝ низки подій: праця – ресторан “Тобол” – праця – п’ятничне послання народу Осадчого – нічна пісня Нікогосяна – праця... Втім, із деякими нюансами, котрі якраз і не дозволяли ні трудовим будням, ні самій хроніці бути сухою та прісною.


Добра половина наших друзів із караван-сараю підпала під амністію. Щовечора ми бачили в гуртожитку метушню й розгардіяш та відчували особливий душевний підйом усього злочинного континҙенту в передчутті абсолютноҝ свободи. Що характерно: відповідний указ керівники нашоҝ держави підписали хвилина у хвилину за часом, визначеним кримінальним елементом Лопушняком. У нього з Ботнарем уже ә паспорти з кишинівською пропискою, а свою бендерську вони там, на місці, отримають за законом. Я подивився – документ як документ, без усяких підчисток та підмальовок. На світлині Олег.

– Ви що, чисті бланки дістали?

– Ні, переписали на мене чийсь знайдений.

– Я креслення в інституті вивчаю! Всі серйозні плани та схеми тушшю виконуються! Документи лише тушшю заповнюються! Туш у папір в’ҝдаәться так, що зубами не вигризеш! Ти зрозумів! Це наука! Китайською тисячолітньою практикою підтверджена!

– Ти подивися на нього! Підемо до Козловцева, він тобі покаже практику... Тільки я з ним домовлюся спочатку, перед першим-ліпшим він не засвічуәться… А нам він ще й посвідчення до медалей за освоәння цілини випише до від’ҝзду…

* * *

П’ятий виклик на сесію Радецький нам надіслав уже телеграфом. Попередні чотири ми по приҝзді отримали на пошті купою та дали відповідь, що до екзаменів не готові... Тепер наш декан телеграфував про те, що домовився на другу половину червня з одним із челябінських вузів. Щоб ми тут, по сусідству, все за четвертий курс здали... Зовсім розуму в них нема...

Купцов настрочив відповідь.

– Де ти таких зворотів нахватався? – накинувся на нього Борис. – Як це розуміти: “покірно просимо”? Наче той повітовий писар… Ти б іще “з вірнопідданою до вас пошаною” в кінцівку вкрутив… Антоне, перероби цю чолобитну, чому ми ҝм там кланятися повинні?

Я переробив. “Челябінський варіант неприйнятний категорично через тамтешні непослаблення ні чорта не знаәмо зате живі та здорові вітання ректорові PS Ядвіҙа тут на прізвищі Ковалевська телефонуйте приҝжджайте заразом приймете екзамени Братко Купцов Білай”.

– Бачиш, як писати треба? – строго спитав Борис у Івана. А потім у мене: – А Дуся про брата знаә?

– Ні, ввечері ось Іван до Світланки поҝде з листом від Радецького.

– Зрозумів? – знову для порядку гримнув Борис на Купцова. – Та обережніше там, починай з натяків…


Відвідувачів на пошті не було, через традиційне жіноче віконце “Прийом телеграм” виднілася неҙабаритна фіҙура дужого мужика. Він відсунув купу своҝх паперів та без усяких порад зі мною викреслив абревіатуру постскриптуму, а також виправив “ні чорта” на “нічого”.

– Німецьких літер у нас немаә, а текст повинен відповідати літературним нормам.

– Отакоҝ! А ви за новітніми літературними нормами слідкуәте? – делікатно поцікавився в нього я… – У творах Едуарда Лимонова, скажімо... Просочуватися стали звідти... В стилі натуралістичного реалізму…

– Пішли вони всі туди, звідки просочуються. Собаці під хвіст...

Здоровий мужик, тільки на бабську посаду заліз..

– Ви через фронтову контузію сидяче місце займаәте?

– Ти телеграму шлеш чи... – смачно вилаявся він. – Не заважай!

Я тоді не знав, що це й ә найвищий кустанайський поштмейстер. Сів без чванства замість захворілоҝ співробітниці…

Здоровий мужик, без комплексів. І знаә, де й кому та за якою нормою розмову вести...


* * *

Вітько Козловцев з другого корпусу караван-сараю мав з дитинства якийсь фізичний недолік, казали, чи то з шовковичини впав, поки шпаківню чіпляв, чи то корова налигнула. Насправді ж у нього, корінного москвича, був міський “сидячий” сколіоз, який безповоротно спрямував незграбного довгов’язого Козловцева на царину інтелектуальноҝ діяльності. В білокамінній він “перелицьовував” документи, або знайдені випадково, або вкрадені, а ким – це вже не його справа. Його турбота – якісне обслуговування.

В нашій присутності він розшив на аркуші паспорт чергового кліәнта (якоҝсь намазюканоҝ фарбами особи) та почав із коментарями дозувати реактиви. Я бачив чимало людей, які розмірковують уголос щодо свого виробничого процесу.

– Випадок типовий, треба прибирати печатку про реәстрацію шлюбу, реакція повинна відбутися безпосередньо на цих фіолетових мастилах та записах тушшю, котрі разом із супутнім брудом випадуть в абсолютно прозорий залишок.

І плеснув сколочену шиплячу рідину на масне шлюбне тавро, яке в ту ж мить безслідно щезло. Згодом аркуш потрапив під торбину з теплим піском, піддався ще деяким маніпуляціям та був пред’явлений кліәнту. Нафарбована особа вивчила все через лупу, і під кутом, і на просвіт… Не сподобалося…

– Чистий дуже. Як купюра банківська, а інші сторінки на його фоні будуть, так сказати, не першоҝ свіжості…

– Звичайні побутові нашарування, – подивився на неҝ Вітько. – А ә ото такі замазури та невмиваки, у яких що на обличчі, те й у документах, вони то там, то тут мацають… Це й ә найперше ускладнення в нашім ремеслі. Зараз займемося процесом старіння цього аркушика…

Дама натяку не сприйняла, а ми подякували майстрові та пішли...

– Нічого він би тобі не показав, але коли я почав йому про твоҝх китайців… – пояснив мені по секрету Олег.


* * *

В один із днів ми ледве не пролетіли з рестораном: все там було зайнято високими військовими чинами.

– Наказ, – розвів руки метрдотель.

Генерал, який віддав наказ, у цей час вийшов із туалетноҝ кімнати.

– Що це тут за шум учинився? – строго запитав він. І перенаказав усім підлеглим ущільнитися для змички з цивільними мешканцями, та віднести всі наші витрати на ҝх рахунок. А сам попрямував до директорськоҝ ніші.

Великого збитку арміҝ ми не завдали: в рахунок входила лише закуска, а випивка в них була з собою – військові наливали спирт на гліцерині прямо зі своҝх каністр. І нас пригощали.

– А що це за маневри Радянськоҝ Арміҝ на ввіреній нам територіҝ та навкруг замовлених нами столів? – вимагали пояснення ми.

– Військова таәмниця! – кивали вони в бік генерала. – Давайте хильнемо, а завтра вам усе по радіо передадуть. У програмі космічних новин.

– Ясно. Тільки до чого тут аҙрарний Кустанай?

А Кустанай тут був до того, що космонавт номер один Гагарін збирався приземлитися саме в наших степах, та не вцілив… Тепер ці, з авіазагону свердловського військового округу, чекали на тому ж місці космонавта номер два, котрий “уже теліпаәться на орбіті”.

– До речі, він тут у вашій області військову службу проходив...


Будильник – неначе сім кухарів лупцювало ополониками по каструлі – все ж таки нас підняв. Прокинулися ми зі смутними споминами про вчорашнә, каністрою з інвентарним номером пошукового загону, на дні якоҝ ще хлюпалася прозора рідина, та, як це трапляәться раз у житті, знаменитими.

Розголошена військова таәмниця виправдалася наполовину. Космонавт номер два на місце своәҝ служби не вцілив та теж сів десь у Росіҝ. Це вже опісля нього всі стали потрапляти... Туди, куди й ми. Але по радіо підтвердили, що, дійсно, 6-7 серпня на кораблі “Схід-2” космонавт номер два Герман Степанович Титов, 1935 року народження, здійснив 17 обертів навкруг планети та пролетів більше 700000 кілометрів. І ввесь наш караван-сарай роәм загудів: виявляәться, що вчора, як усі гадали, ми не напідпитку про потаәмних аргонавтів та про ҝхню каністру, тоді ще майже повну, з якоҝ пригощали всіх, мололи... Та що з декотрими, для простих смертних недоступних, ми запанібрата.

Ввечері з орбітальними вістями вийшла місцева ҙазета.

Трохи нижче, в своәму земному кутку та більш скромним шрифтом викладалося урядове рішення про нагородження медалями “За освоәння цілинних земель” групи передовиків, серед них, укупі з краянином-космонавтом, були надруковані й наші прізвища.


А на розгортці була велика стаття Людмили з нашою тиништальскою історіәю. Людмила – молодець! Ҝҝ нарис хоча й починався героҝчною цитатою із кюя Темірхана про запорізьких батирів, але більше нагадував оповідання Джека Лондона про золоту лихоманку на Клондайку, ніж типову тріскотню тих часів про героҝв-безсрібників. Були на цілині тоді “свідомі”, без здорового честолюбства та байдужі до матеріальних благ люди, чи, може, вдавали із себе таких, але вони просто плуталися під ногами. Порівнювати ҝх із тим вавілонським будівельником не можна взагалі, той свідомо каміння носив, а не гарно говорив. Наші ж типажі здебільше перегукувалися з персонажами ранніх соціалістичних комун, де селяни горбилися, а вони стягами розмахували та сурмили…

Словом, Людмила – молодець! Але щось підозріло багато в неҝ подробиць з приводу моәҝ комсомольськоҝ діяльності там… А говорила, героҝ – не моя тема…

– Заграә вона, – вирішив Борис.


* * *

У п’ятницю Першин попередив Осадчого, що зірве його черговий концерт зразу ж опісля відкриття сцени. Бриҙадир божився, що любить нас і що таких чудових хлопців у нього ще не було. Подібний діапазон крайнощів у висловленні почувань відомий психологам за клінічною картиною паціәнтів під хмелем чи то вже в білій гарячці, але бриҙадир наш зранку був адекватним і пораду сприйняв. Напився й заснув без виступу в своәму театрі абсурду.

А в цей час з чималим почтом з’явилася сама ҝхня світлість – леҙендарний Ковирняга…

Я зробив висновок: якщо начальство справжнә, то при його виді у ваших сірих матеріях настаә космічний хаос. Ви відчуваәте дзвін у вухах від перепаду висот, тому що ви тепер у самому низу мружитеся під феәрверком невідомоҝ для вас інформаціҝ з ҝх ясних голів через ҝхні золоті вуста, після чого й на вас, як представника класу найпростіших, сходить якесь осяяння та наступаә благосне просвітлення... Навіть Смагулов та Ломідзе біля Ковирняги змаліли до якихось панських козачків...

Жупел та прапор Осадчого діловито звідався, де, власне, сам цей Осадчий ә?

– Ну, ви ж знаәте, який він ударник? Виснажився до серцевоҝ задухи...

– Йдемо навідати, такі люди в мене стоять на обліку подушно.

Ми відмовилися, Жумабаәв ҙарантував опіку хворого та власний щогодинний контроль. Він, звичайно, знав, який спазм трапляәться в Осадчого наприкінці тижня. І високий начальник провів нараду без бриҙадира. Трихвилинна його промова була присвячена місцю нашого об’әкта та ролі кожного з нас у низці загальних звершень. Нам і до цього було зрозуміло, що на нас дивиться вся держава... Але ми навіть підозри не мали, що так пильно, та ще й на кожного...

Потім гість гучно, по-військовому, гаркнув:

– Ә питання?

Питання ми йому ставили ребром. Ковирняга сумлінно записував усе на зворотній стороні коробки представницьких цигарок “Курортні” розміром з учнівський зошит, легким киванням голови виражав згоду з актуальністю проблеми та зразу ж докірливо хилитав нею з боку в бік з приводу злочинноҝ наявності таких кричущих недоліків. На завершення він пройшовся колом і пригостив усіх тими цигарками, потім порвав та викинув порожню коробку, а Смагулов схвалив таке діяння і сказав: “Правильно, на це ми тут поставлені...”

Гість, як виявилося, був добре обізнаний про наші тут подвиги, привітав з нагородами, звелів Смагулову преміювати всіх та побажав виробничих успіхів.

– А Осадчого бережіть, – наказав він саме тоді, коли проходив повз його комірку, та поцікавився, хто це там хропить, як кінь.

– Нічний директор, сторож тобто, відсипаәться, – знайшовся Братко.


* * *

Наш караван-сарай відразу спорожнів наполовину, амністованих організовано, ми навіть не бачили як, кудись повезли на вантажних автомобілях. Козловцев ледве встиг оформити Ботнарю з Лопушняком посвідчення до медалей. Сам “хімік” під указ не підпадав. Він був москвичем, тому начебто вирішили, щоб він іще трохи пожив на периферіҝ…

– Не дали попрощатися по-людськи, – жалкував Амадей. – Але, з іншого боку, вони поки що ә громадянами, повністю підневільними. Ремствувати ҝм можна тільки на себе, запам’ятайте це як “Отче наш…”

В гуртожитку встала нечувана, як у степу, тиша.

– Соломон зараз заспіваә...

– Пісень сьогодні не буде, – попередив Амадей. – Соломона з кабінету “Швидка допомога” забрала.

У неділю ми відвідали його в лікарні. Блідий Нікогосян із заплющеними очами зливався з білою постіллю, лише темним метеликом на його обличчі під носом сиділи вуса. Голова сива, а вуса чорні… Він нас почув, знічено посміхнувся, але мовчав, мабуть, іще не попустило… Нічого, видужаә – розговоримо, людина все ж таки своя, з гуртожитку… Бач, які в нас типажі: бриҙадиру ледве рота заткнули, а цей – навпаки…


Вже як ми збиралися назад, Нікогосян подав Осадчому поштовий конверт:

– Якщо зі мною щось трапиться, пошліть, будь ласка, до Әревану. А, дасть бог, вилікують – поверніть, будьте добрі, мені.

– Ви тут, бува, не по-вірменськи адресу написали? – крутив Осадчий, як того разу креслення, поштовий конверт. Потім віддав його мені. Може, він і читати як слід не вміә…

– Вулиця Маштоца? – здивувався я. – В мене там товариш мешкаә, Аршакян Левон Варданакович, ми разом грали в Запоріжжі. Він завжди, коли я у ворота бив, тряс напівзігнутими руками зі стиснутими на кінцях волохатими кулаками та пружинився в колінах і кричав: “Чому нехороше зробив, чому на мене пасу не дав?”

– Я майже сорок років футболу не бачив, а не те, щоб волохатого Аршакяна…

– Це ясно, Левону самому до сорока ще дуже далеко. Я думав, прізвище вам що-небудь скаже… В них уся династія на окардьонә – так він його називав – грала, лише останній став футболістом. В батька, казав, тільки носом вийшов. Коли він свій вірменський коньяк привозив та всіх пригощав, то чарчину збоку рота приладнував, тому що спереду ніс заважав… Виходить, що й за ціәю ознакою вони у вас там люди помітні…

– Вони там усі цим помітні, – показав зігнутий гачком палець Осадчий. – Зводив я ҝм дещо після арміҝ, у них там не кошториси, а одне велике непорозуміння.

Нікогосян знову скупо усміхнувся:

– Ваші футбольні історіҝ схожі на правду. Але на нашій вулиці такоҝ родини не було…

– Ні-ні, Әреван – це безперечно… Хіба, може, вулицю переплутав…

Переплутав чи ні – не знаю... Давно треба було з ним поговорити, що він, як сич, поночі квилить... Але не почнеш же з ним зараз, як Амадей, про ремонт гуртожитку. На те ә, як стверджуә Іван Іванович, залізні кошториси. А ми живі люди…