Geum.ru

Вповістях І оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною

Вид материалаДокументы

Содержание


Край таскансЬких овецЬ.
Глава одинадцята
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   28
Глава десята

Край таскансЬких овецЬ.

1962 рік. Осінь


В один з робочих днів до нас прибув гонець від Смагулова. Осадчий з оглушливим тріском виправляв якусь виробничу ваду в бетонній ніші, й лише коли він заглушив свій відбійний молоток, ми зрозуміли, що о шістнадцятій нуль-нуль нам треба бути при повному параді в тресті, на урочистих зборах з нагоди вручення медалей. Представляла до нагороди нас тургайська влада, тому на церемонію прибув сам Козибаәв.

Гонець запропонував також підвезти бажаючих на торгівельну базу та отоваритися дефіцитом – Смагулов домовився з ҝҝ керівництвом щодо продажу нам відповідного до такого знаменного моменту одягу...

Забажали, звичайно, всі. Сортамент у цьому, не для кожного доступному місці був солідний, і стало зрозуміло, де Ломідзе поповнюә свій ҙардероб. Ми вирядилися та стали схожими на футбольну команду – в однакових сірих бостонових костюмах та лакованих туфлях. Навіть краватки із одніәҝ в’язанки. А Тригуб, який тут знову встиг нагуляти черевце, скидався на старшого тренера.

Нас посадили в президію. Таку ж пошану, за духом тодішніх бюрократичних правил, Смагулов надав і собі з Козибаәвим та Моргуну, секретарю міського комітету комсомолу.

...Козибаәв, окрім Оразали Абіловича, відкликався також на Миколу Козибаәвича (це був його позивний у перші цілинні роки), і виявився щирим чолов’ягою досить значного формату. Але своҝми ручищами він вельми майстерно причепив нам золотаві медалі під гучні оплески конторських чинуш, лави яких поповнимо й ми, коли нас іще з інституту не поперли.

…Після церемоніалу ми попрохали президію повечеряти разом із нами в ресторані. Адміністративна трійка такого звороту не чекала, керівництво мовчки зиркало одне на одного.

– Там усе буде на належному рівні? – спитав опісля недовгоҝ паузи Смагулов.

– У нас там усе під контролем...


У ресторані поки що був зайнятий лише один столик та VIP-ніша.

– Зараз вони прийдуть до нас, – попередив Осадчий, – та все зіпсують. Почнуть клянчити нас у Смагулова на своҝ свинарники всякі. Були б у них, паразитів, хоча б кошториси як кошториси…

– А хто вони такі? – спитали ми в нього.

– Та це ще ті! – гримнув бриҙадир. – Котрі на нервах грати вміють… Із костуром коло себе – то ә Землянок, бульба мінська, а біля нього, в кітелі, – Цвінҙер із німецького колгоспу. Високий навпроти – Фіренштейн із киҝвських, поряд Кухтін, кримський. А в гімнастьорці – Шкурін із племрадгоспу. Цей прізвище своә виправдовуә на сто відсотків.

Козибаәв зразу ж забрав цілинних директорів до нас, усі вони тут одне з одним запанібрата. А наш тургайський гість був ще й людиною з гумором. Ні, він не виймав притьмом, поки ще накривали стіл, із надр своәҝ пам’яті припасений там на всякий випадок анекдот. Комічно в його викладі відтворювалося реальне буття, як ота сама, за законом жанру, частка правди. Багато розповідав він про тутешнього унікума, керівника області післявоәнних років Жанбаәва. Слава та леҙенди про цього Сагалбая на всякі вільні теми гуляли тутешніми степами, як у нас там про Махна...


…Почав грати ресторанний оркестр. Пласко, як праником по тімені, гупав контрабас. Козибаәв мовчки поглядав у бік музикантів.

– Я зараз звелю зробити паузу, – відреаҙував комсомольський вожак. – Це моҝ комсомолята грають...

– Не варто, – зупинив його Віктор Першин. – Люди працюють, заробляють, я зараз ҝм гроші дам, щоб вони припинили...

Першин дав, і ми знову говорили в тиші. Та музики заграли знов, мабуть, комсомолята вирішили зібрати два врожаҝ зразу. Від сусіднього столу теж…

– Піду та куплю в них цей бісячий контрабас, – підвівся Віктор.

…Перший тост Козибаәва був за степ, на честь якого карбовані наші медалі, та за достойних ҝх кавалерів. І ми занурили нагороди в чарки з горілкою.

– А ти не дуже швидко там у себе запрягаәш, Оразали? – поцікавився за закускою Смагулов. – Декотрі в окупності витрат сумніваються…

– І ти, Ільясе, як той Брут, – докорив його Козибаәв. – Хрущов мені разів п’ять повторив, що ми не за золотом на Клондайк подалися, а вирішили в себе вдома й жито взяти, й житницю мати. Про чию це домівку, якщо подивитися, йшлося? Кому більше потрібно? Хрущов у Кремлі, а ось ми тут, на власному об’әкті рукава засукали… Спасибі оцим ось друзям нашим, які своҝ благодатні місця залишили, щоб нам допомогти… У мене чабан у родині ә, Ібрагім… Каже, якщо ми не запряжемо тепер, то на вівцях тасканськоҝ породи за життям далі не вженемося...

– Якоҝ породи? – перепитав наш начальник. – Тасманськоҝ?

– Ібрагім каже – тасканськоҝ. Таскають вони нас усе життя степами, а потім ми таскаәмо ҝх, у зимівлю змарнілих, за хвости. Вслід нас тягнуть “на килим” до відповідальності за пошесть... Така ось ефективність… Тому приҝхав я, Ільясе, щоб у тебе цих кавалерів назад забрати, мені об’әкт в Аркалику профінансували... Професіонали потрібні. Подужаәмо швидко капіталовкладення – ще й на житло додатково отримаәмо...

– Яка загальна його вартість за кошторисом? – зацікавився Осадчий.

Оркестр заграв черговий танок. Без контрабаса...

– Барбоси якісь, а не комсомолята, – вразився Моргун. – Я ҝх завтра на бюро…

Тихо, щоб не відвертати уваги, ми з Вишняковим пішли до столу, який займався провокаціәю. Раніше цих гостей ми тут щось не бачили.

– Мужики, – звернувся я до них. – Ми приймаәмо високих гостей нашого міста, а ви тут своҝ ставки задираәте…

– Дивися, медалі начепили, – засміялися вони. – Якщо таких кавалерів по цілині бороною згребти, то скільки ж це вас на кіло сушених буде?

– Нам на перегони з вами ніколи мірятися, увійдіть у наше становище… Гостей проводимо, контрабас даром назад віддамо, потанцюәмо… На гармошці “Свиня в житі” зіграәмо, поки дівчат немаә для таких ось красенів, – кивнув я на когось із них.

– Не люблю, як ото вмре й дивиться, – прийняв виклик той і запропонував вийти в темне місце, та ще й непомітно, щоб не турбувати, мовляв, своҝх товаришів… Хоча ҝхня сторона почала підійматися вся, щоб таки, мабуть, заплющити нам очі. Меткі офіціанти на всякий випадок затримали від них заручника для розрахунків, наймолодшого, п’ятого, зростом дрібнішого...

Я глянув у бік свого столу – ніхто нічого не помітив. Лише Смагулов прищурився на мить, щось побачив… Але випадок такий, що виходити треба. Не вміють люди вкупі культурно та ввічливо відпочивати, не доросли ще до правил соціалістичного гуртожитку. Який там комунізм з такими цапами!

…Йти далеко не довелося, “темним місцем” став асфальтовий майданчик зразу ж за ҙанком наліво. Я навіть не уявляв, що все так швидко, без увертюри, почнеться, та ледве ухилився від кулака. Мене, через непоказну фіҙуру Моріса, мабуть, сприйняли за молотобійця, але на цьому всі моҝ подвиги й закінчилися. Втім, закінчилося все взагалі, не було ні розвитку подій, ані кульмінаціҝ, все почалося з розв’язки – троә полягло, а четвертий прошмигнув за куток. Ми трохи зачекали, може, людина побігла дрючок виломити з найближчого паркану, та ще за своҝм паәм до Моріса звернеться, але марно. Гість неначе розтанув... Один з лежачих заходився крутити головою, схоже, оріәнтувався в нових обставинах...

І ми повернулися до бенкетноҝ зали.

– Ти швиденько виклади на стіл усе, що в тебе в кишені ә, – шепнув п’ятому Вишняков. – Заради тих, котрі залишилися живими... Тільки все-все витягни, честь по честі, щоб на чай всьому персоналові вистачило, я потрушу опісля... А потім знайдеш возика та своҝх гадів підколодних підбереш, вони зразу за ҙанком наліво повзають...

– Там усе на належному рівні? – Під контролем? – поцікавився Смагулов, оточений уже, між іншим, директорським корпусом на чолі зі Шкуріним у гімнастьорці.

– Нівроку! Невелике засідання бюро тут екстрено довелося замість Моргуна провести...

...Осадчий зібрався вдарити по руках з Козибаәвим на двадцять два відсотки зарплати від вартості об’әкту.

– Всьо в парадку! – зіпершись на костур, підняв чарку Землянок. – Сабә ми тут чаго-лібо самі прадумаәмо, а ви, Ільясе Смагуловичу, чим у змозә, ҝм дапамажицә… Ми також усә разом подсобньом, Тургай у бядә нә пакінәм...

Смагулов розбив руки зверху...

І тоді слово взяв наш бриҙадир. Хоч була, слава богу, й не п’ятниця, але понести його, після хмільного, могло саме за ҝҝ звичною програмою. Тим більше, що тему він узяв злободенну, в загальних рисах нам знайому.

Заздоровниця його розгорталася в тезах, – з якого боку слід заходити до Аркалику, як навести там порядок та здійснити прорив… Тези, на перший погляд, плутані, крок за кроком підводили до висновку: хоча в Осадчого своәҝ роботи по саму зав’язку, він розуміә, як це воно зараз там важко без нього…

Весною він поҝхав туди для вивчення кошторису новобудови, але не міг збагнути, куди втрапив: у траві цибуком стояв типовий подорожній вказівник “Аркалик”, а навкруги голий степ. Тільки потім, коли вони з водіәм наставили козирками долоні до чола, то побачили, що під рудою кручею, за котру сідало одутле, трохи вже вичахле, але все ще сліпуче сонце, в глибині камуфляжного ландшафту приліпилися низькі глинобитні хати. Якщо б ті довжелезні будівлі звести сторчаком, то виникла б вулиця хмарочосів… Але вони лежали лежма й оповивали, як жирна ледача гусінь листок, центральну площу аула. В них мешкали не тільки тутешні пожильці, але й містилися усі владні структури, райком і райвиконком та навіть широкоекранний кінотеатр…

Змістовим центром майдану була Дошка Пошани в калюжі весняноҝ повені з профілем вождя та цитатою контурними літерами зверху, зяючі в ній прогалини на сенс тексту не впливали – кожен тоді знав напам’ять пророцтво Микити Хрущова про те, що нинішнә покоління радянських людей буде жити при комунізмі. Скраю калюжі в обнімку стояли двоә чоловіків – один азійського, другий – әвропейського антропологічного типу – й сварилися в бік гасла та його автора за лицемірство і підвищення цін на вершкове масло. Ҝхня заочна полеміка з лідером держави була суто абстрактною – масло в тутешніх лавках ніколи не продавалося, тому що аульні виробляли його самі та ще й залишки державі збували – але принциповим. Взуті в ҙумові чоботи типи намагалися декілька разів підійти до головноҝ персоналіҝ Дошки ближче вбрід, але зачерпували за халяви та поверталися назад і крутили з берега дулі автору гасла дня, поки ҝх обох, погрожуючи службовою ҙумовою палицею, не прогнав звідти місцевий міліціонер.

Він і Осадчому вказав шлях до місця слідування: за сім кілометрів звідси ә поселення Алюмінбуд, яке поки що в копанях та кілках, центр нового Аркалику та місце дислокаціҝ тресту з розробки бокситових руд…

Цю свою історію, яку всі чули вже декілька разів, Іван Іванович умістив у скоромовку, щоб вивести виступ та заздоровницю до питання: кому довірити аркалицькі кошториси. Зрозуміло, тільки професіонали його рівня здібні до більш ефективних методів освоәння виділених партіәю та урядом капіталів для покращення життя людей цього реҙіону й розбудженню його виробничих сил. Досить державну маәтність довіряти всяким пройдисвітам та шабашникам. Це така публіка, що де не посій, там і вродить, причому й сам не гам і другому не дам: собі лише частку можливого урвуть, а все інше розтринькають… Але в Аркалику, точніше, в тимчасовому поки що Алюмінбуді, куди йому весною вказав шлях той дільничний міліціонер, він тільки великий розгардіяш побачив… І тут Осадчий запропонував усім випити до дна.

Виходило, таким чином, що ми підіймаәмо чарку за “розгардіяш”, тому з усіх сторін почулися бурхливі доповнення до сказаного. Осадчий уже не зміг встрягти до продовження свого ж тосту та лише вигукував:

– Ми ҝм покажемо, де раки зимують, я всі ҝхні кошториси знаю…


* * *

В посиленому режимі ми монтували юҙославську лінію та готувалися до від’ҝзду. А тут ще від Ковирняги пропозиція надійшла – розділити бриҙаду надвоә, доповнити кожну молоддю та передати одну з них на об’әкти Аркалика, а другу – на елеватор в Челгашах, перепроектування якого нарешті завершилося… Іван Іванович пообіцяв подумати, а поки що він був дуже зайнятий, тому що саме закривав наряди, а це була для нього зоряна година. Братко, який випадково заглянув до його паперів, на вухо повідомив мені, що не тільки читати, але й писати наш бриҙадир мастак. Не кажучи вже за вроджене вміння рахувати: методика розцінювання зробленого в нього була вельми старанною, туди Іван Іванович включив не тільки такі операціҝ, як “обмітання віником луток до та після зафарбовування рам”, але й “здмухування вручну пилюки зі скла”.

– Так що, хоч з навчанням ми потрапили в халепу, але наступного літа поҝдемо до інституту виправляти становище на “Мерседесах” – потирав руки Борис. – На московських ринках купимо без усякоҝ черги…

До того ж Соломон, який приступив опісля хвороби до виконання своҝх обов’язків, нарахував нам не лише гроші на відрядження до Аркалика, але ще й “підйомні”. У найстаріших трестівських кадрів щелепи повисли, коли вони почули, що такі сплати отримали прості будівельники…

Одним словом, не огидні проблеми буття стали головним болем для нашоҝ трійці, а інститут. Справа виходила з розряду присмішок. Ми написали ҙрунтовного листа з покірним уже тепер проханням дати нам академічну відпустку, оскільки контракт наш затягнувся. Додали ҙазетну вирізку про своә нагородження, статтю Людмили та похвальний відгук комсомольського секретаря Моргуна… А то, чого доброго…

– Наш ректорат не зовсім тепер розуміә і цілину, й усі подвиги ваші, – телефонував нам Радецький, який зібрався сюди, до сестри в Кустанай. – Пиляку оранкою підняли на ввесь Союз, та ще й кавалерами медалей стали. Причому не інтелектом відзначилися, як ті інженери на вагу золота, котрих ми підготовити намагаәмося, а як ломові на лісоповалі…


Даремно інститут до нас присікаәться. Інтелектом ми брали теж…


Глава одинадцята

ДИСЕРТАЦІЯ.

1999 рік


А де, власне, ота дисертація, недороблена та забута тепер? Колись я за неҝ взявся так, що покинув усе та засукав рукава. Мені здавалося, що в ній ә, хоч і невелике, але відкриття, за яке присуджують учене звання, тому що з таких, дрібних, але коралів, виростають могутні рифи науки. В чому я мав можливість упевнитися особисто.

“Захистився”, тобто отримав учений ступінь, Әрмек. Для нього це було дуже важливо, він тоді пішов у ріст, а ми його, як найменшого, всіляко підштовхували… Пішов за здібностями та за освіченістю, але, погодьтеся, елеҙантний костюм, модна краватка, кандидатське звання – аксесуари зовсім не другорядні. Вивчав Әрмек поміж іншого й водний баланс рідного Тургаю, вимірював обсяг та әмність великоҝ множини тутешніх річок, озер і лиманів, які кишіли всякими там пуголовками, тритонами, а також його колеҙами-водомірками... Він спорядив декілька польових експедицій та навіть роздобув матеріали стратегічних зйомок з орбіти, на них можна було роздивитися білі шиферні дахи Тиништалу, який розрісся тепер до величини космічного суб’әкта, щоправда, через потужні військові телескопи.

Я тоді вважав, що його вивчення не сягають до меж наукового відкриття, з чим, власне, Әрмек погоджувався. Цінність своәҝ праці він убачав саме в прикладному ҝҝ господарському значенні на майбутнә – в розрахунках та обчисленні ресурсу. Втім, наука такі дослідження шануә і визнаә за “систематизацію процесів”.

Але справжнім відкриттям для мене на цій царині тоді була дисертація одного алма-атинського гідролога, ҝҝ автореферат випадково привернув мою увагу знайомою назвою – Карасор... Якось у буран із собаками-проводирями я йшов льодом над начебто затопленими внизу кінними сіножатками, вважаючи, проте, вигадками леҙенду про раптове виникнення озера. Тим паче, що немічні колись узбережні Баликти, які, треба думати, теж стали помітними з космічного простору, спустили в його води справжній морський вітрильник. Він, у голові кільватерноҝ колони човнярськоҝ флотиліҝ, все літо плавав із піонерами та катав усіх бажаючих... Яким чином така вражаюча посудина була доставлена сюди, за тисячі кілометрів від найближчих акваторій – це для нас, бувалих такелажників, залишилося таәмницею…

Старожили, одначе, не брехали. Через декілька років того Карасора знову не стало. Води озера так само раптово як наплинули в батьківські часи, так і втекли тепер вже при нас знову в надра землі… Рясні рибою та назвою ҝм зобов’язані Баликти, аби покінчити з глузуваннями, перейменувалися в Коянди, на честь зайців, якими закишіла родюча опісля тривалого відпочинку котловина. На околиці села, біля того місця, де знаходився причал та швартувалися човни, з розтрісканоҝ грязюки сухого дна стирчали іржаві рештки мотовила наспіх покинутоҝ кимсь напередодні війни сіножатки, а недалеко, серед зелених трав’яних хвиль, пам’ятником флотського покоління цілинних уже часів, осів бортом набік колишній флаҙманський корабель.

Там же метушився молодий джигіт, який прибув сюди з Алма-Ати зі своәю примітивною буровою установкою. Добуті ним керни спресованого почергово донними відкладеннями то сапропелю, тобто звичайноҝ муляки, то слідів суходільного травостою, були хронограмою циклічності пересихання озер. Заглибився своҝм недосконалим механізмом столичний учений до того прошарку органіки кізяка, який залишився від тутешніх кочівель часів Абулхаҝр-хана та імператриці Анни, що підтверджувало сталість знайденоҝ закономірності…

Це й ә відкриття за інтуҝціәю. До Менделәәва наявний ресурс хімічних елементів підсумовувався багатьма, та лише його Творець сподобив на впорядкуваннях ҝх у таблиці за відомим одним тільки небесам порядком. Що й нам, земним, трохи розкрило завісу та дозволило заглянути вперед. Дізнатися, скільки ә ще на світі тих елементів, які допоки ще не відкрито…

Дай бог, може, й Арал за подібним циклом відновиться. Як швидко, цього алматинцю, за мілиною дослідницького шурфу, достеменно встановити не вдалося. Озера лише підштовхували на висновки про можливі екстраполяціҝ, але трьохсотлітня ҝх циклограма була дрібним фраҙментом в історіҝ існування морів-океанів... А ще вони наводили на думку про те, що підрахунки Әрмека, зроблені за допомогою космічних технологій, утратять своә значення ще до того, як дійдуть до практиків. Зараз, коли я гортаю листування стосовно своәҝ незакінченоҝ науковоҝ праці, Карасор, на великий подив Әрмека, знову перетворився на глибоководне озеро, тому всі ті ж старожили заради торжества справедливості просять повернути Кояндам історичну назву – Баликти…

Все тече, все міняәться – це аксіома. А ось як і куди, де побільшаә, а де поменшаә – це справжні вчені ще тільки намагаються визначити.

Мені теж, за осяянням, відкрилася якась закономірність, на ті часи, як писав колись про себе Шевченко, я також степ казахстанський із кінця в кінець виходив… І пам’ятаәться, так само бажав вивірити своҝ висновки на хронологічному зрізі століть.

Маститий науковий керівник – вони більше від нас знають, тому що менше степами вештаються, а в кабінетах скніють, – причепився до одноҝ моәҝ думки. Була вона не те щоб крамольною, але чимось його дратувала, тому він підкреслив ҝҝ червоним олівцем.


Тисячоліттями в степах Әвразіҝ панував кочовий спосіб виробництва. Окрім відзначених курганами на місцевості поховань та культових ідолів – кам’яних баб – він не залишав інших артефактів, тобто зримих матеріальних слідів людськоҝ присутності на землі. Історична експансія войовничих кочівників, ҝх боротьба за місце під сонцем ставила за мету захоплення додаткового простору під нові пасовиська. Монгольські орди Чингізхана та внука його Батия, під девізом “Землю – худобі!” на своҝх непереможних прапорах, перетворили лице суперконтинента шляхом змітання слідів цивілізаціҝ з його поверхні. Але вже в середньовіччі, напередодні доби новоҝ історіҝ, кочовому тваринництву, як способу виробництва, було винесено вирок.

Протягом двох кампаній – спочатку несміливоҝ, часів протекторату, а потім радикальноҝ радянськоҝ, база кочового тваринництва Казахстану – Великий Степ – була перепрофільована на землеробську. З усіма, наявно вираженими атрибутами мешкання тут саме такого виду цивілізаціҝ. Епохальні за своҝм змістом переміни на великих територіях неможливо вважати лише масштабними аҙрарними та господарськими заходами.


На звороті листа своҝм кучерявим, характерним для всіх азійців почерком, професор залишив резюме.


До чого Ви цю декларацію відносите? Приәднання до господарського обігу нових земель та зміна способу виробництва – це якраз не те ж саме. У Канаді перепрофілювання, як Ви висловлюәтеся, земель відбулося в ті ж історичні строки, що й у нас, хоча ніякі кочівники там ці процеси не стримували, ҝх там узагалі не було. Епоха екстенсивного землеробства викликана цілим рядом причин та факторів, у тім числі й технічною революціәю. До неҝ кочове господарство було системою, яка тисячоліття посідала свою цивілізаційну нішу, зі своҝми структурами та інститутами, духовністю та філософіәю. Всередині неҝ не виникало непримиримих протиріч, інакше вона впродовж такого тривалого часу не змогла б панувати безроздільно на велетенському материкові. Справа в тім, що іноді ми недостатньо глибоко вникаәмо в складні матеріҝ трансформаціҝ обох способів виробництва й невмотивовано втручаәмося в них, особливо в вигляді соціальних дослідів на практиці… Розпочатих, до речі, ще за колоніальних часів та продовжених у новітню епоху. Пов’яжіть свою думку більш органічно з темою Вашоҝ праці, у Вас багатий та цікавий фактичний матеріал.


Так-так… Почав я йому, дійсно, від сотворіння світу, але це був віраж на посадкову платформу власноҝ арҙументаціҝ... Та коли такі зауваження професор зробив уже щодо вступу, то що далі буде? І я написав відповідь.


Шановний професоре, я Вас зрозумів, хоча й не до кінця. Тому що ви пересунули питання до сфери співіснування об’әктивного і суб’әктивного, матеріального і духовного, де, як відомо, кінці з кінцями не зводяться. Недавно мені один відомий мислитель нагадав іще раз про те, що ніхто й ніколи не зведе ҝх узагалі. Навіть у первинних субстанціях, оскільки сам Бог не в змозі існувати без постановлень, а постановлення без Бога. І виявилося, що вірно метикував мислитель цей, Бенедикт Спіноза: його вже триста років як немаә, а “хура ще й досі там”.

Я теж уважаю, що матеріальне рветься вперед духовного, а спровокувала цей спурт промислова революція. Але вона ж бо – плід духовного… Мозку, ума-розуму, а потім уже кінцівок людських. Баланс цих матерій існуә для нас реальністю, і я не зовсім згоден із Вами стосовно “дослідництва”, як свавілля вождів, партій, ідеологій. Вони – вожді, партіҝ, ідеологіҝ, ә всього лише видимим зовнішнім оформленням та вираженням усіх об’әктивних процесів через особистості, які або прискорюють ҝх, або уповільнюють, але не породжують. Не партіҝ породили феодалізм чи капіталізм, хоча саме вони його енергійно просували та законодавчо оформляли. Вважають, що соціалізм – утопічна ідея, але саме з його первісних стартових колодок людство рвонуло до соціального розшарування... Такими аксіомами професорів не повчають, це я Вам викладаю своҝ арҙументи.

На мій погляд, як і в дарвінівській системі природного добору видів, так і в природній зміні систем, Ваш, як Ви його називаәте, “механізм втручання” від нас залежить частково та ә, по суті, тільки одніәю з видимих ланок ціәҝ ҙлобальноҝ механіки. Більш цивілізованим, до речі, в новій історіҝ механізмом, ніж “технологіҝ” колишніх епох. Оскільки методами тих же “соціальних дослідів на практиці” кочівники звели геть землеробів у Әвропі, здрібніла ҝхня популяція залишалася тоді лише в глухих лісових хащах. Але, врешті-решт, звідти, за допомогою “механізму втручання” та демонстраціҝ переваги осілого укладу, землеробство не тільки реваншувалося, але й розчинило кочовий уклад, який колись, було, мало не переварив Әвразію в собі. Розчинило уклад, а не народи, вони, народи, вистояли та інтеҙрувалися в іншу әвразійську систему. Це був нормальний “хід конем”, тому що кочовики, котрі ніколи не мали більш сильних “шахових” фіҙур, були приречені… І в цій багатовіковій історичній колотнечі завжди була ідеологія, партіҝ та вожаки. Вони очолюють боротьбу видів за існування під чітким ідеологічним гаслом – вижити й перемогти... Хоч теорію Дарвіна читайте, хоч на вовчу зграю дивіться…

Одухотворення історіҝ, олюднення закликів, на мій погляд, триваә вкрай повільно, хоча за ҙлобальними мірками вельми бурхливо. Від біологічного закону існування одних за рахунок інших – до цивілізованоҝ норми виживання вкупі. Даруйте, але я користуюся загальними категоріями. Не хочу сказати, що Ви міркуәте частковостями, реальність у тім, що Ви – керівник. Тому я викидаю геть свою, як Ви казали, “декларацію” цілком, ціәю діәю ми з Вами не порушуәмо послідовність викладу, тому що в ньому ще залишаәться той “багатий та цікавий фактичний матеріал”.


Професор при більш близькому знайомстві виявився тургайцем, і це дещо послабило наші розбіжності та прояснило причину його амбівалентного відношення до проблеми. Змолоду він, тоді ще не професор, хоч і не супротивився гаслу колективізаціҝ в Тургаҝ, але запропонував якийсь свій специфічний еволюційний шлях. Навіть Сталіну написав. Ні, не посадили – з посади скинули… До того ж, сталінська лінія, як загальна категорія, незабаром повсюдно та тріумфально восторжествувала… А коли вдаватися в категоріҝ окремості, то мало не увесь рід казахського опонента вимер з голоду на початку тридцятих років минулого століття, здаәться, в тургайському Албар-Бугеті.

Наші погляди не збігалися, як казав Павло Флоренський, через наявність антиноміҝ. Тобто тих реальних протиріч, котрі ніяк не зводяться до загального знаменника ні за допомогою ума, ні законів, ані доказів, тому навіть із Книги книг ми не можемо зрозуміти, яким чином Свята Трійця триәдина, але все ж таки існуә в окремих своҝх іпостасях – і Бог Отець, і Бог Син, і Святий Дух. Та знову ж таки, ти дивися, в әдиному лику… Подібні протиріччя, як уважав цей священик-філософ, можна усунути лише “цільним світоглядом”, апелюючи, маә бути, до Святого Духу… Насамперед – до Святого Духу, як останній іпостасі, оскільки в реальній дійсності, як зауважував Михайло Ҙорбачов, простих рішень немаә.

Сам архітектор перебудови в подібних випадках, між іншим, на мудрість небес не уповав. А може, й чекав якоҝсь поради звідти (майже всі високопоставлені партійці опісля свого політичного банкрутства заявили себе більше віруючими, аніж атеҝстами), та в сверблячці не діждався. Тому скочувався до вельми примітивних, або, відверто кажучи, безглуздих рішень. Це при ньому почали викорчовувати ні в чому не повинну лозу винноҝ ягоди… Стали краяти нові цілинні аҙромістечка на дореволюційні відруби. Тільки згодом схаменулися, та розбитого не стулити... А ҙенерацію фермерів не відродили, неможливо відродити те, чого не було взагалі. У нас існувало куркульство як клас, але це зовсім інший соціальний прошарок. Куркуль – це одна дружина, двоә коней, три корови, купа дітей-наймитів власних та “Домострой”, одного із моҝх дідів розкуркулили. Я добре запам’ятав цей опис нашоҝ родинноҝ маәтності тому, що експропріатори залишили нам один його екземпляр. Окрім цього, державного значення паперу, якихось інших матеріальних цінностей серед голих, як бубон, кімнат отіәҝ нашоҝ величезноҝ дідівськоҝ хати ще й через десятиріччя, вже за моәҝ дитячоҝ пам’яті, не було…

Кожен, хто хоч краәм ока бачив за сірим асфальтом ще й чорну рільничу борозну, знаә, що для нового врожаю необхідно добірне насіння. Надія на самосів винагороджуәться плевелами й падалицею.


Листування з професором лежить десь у моәму письмовому столі. Тоді, під його думки про роль суфіҝв у духовному житті ціәҝ частини світу, приклади ҝхнього аскетизму та матеріального самообмеження на користь розумноҝ угоди з природою та, нарешті, про занепад уваги до цього великого вчення нинішніми поколіннями, я кореҙував свою дисертацію. Врешті-решт, від неҝ залишився лише той самий “багатий та цікавий фактичний матеріал”… Я навіть назад ҝҝ собі не забрав, у доробленому своәму вигляді вона нагадувала мені статистичні розрахунки Әрмека, мінливі, текучі та тремкі, неначе та тургайська вода… Не зберуть, певно, в перманентних, нелегких та вимучених реформах урожай вільні землероби, і знову полләться з трибун чиясь пісня про помилки, зроблені при розорюванні степів, про не дуже продуктивні землі, які хтось та колись включив у господарський обіг... І ні до чого буде тут твій науковий залишок “багатого та цікавого фактичного матеріалу”, якщо з твоәҝ праці викинуто віднайдені тобою закономірності...

Та від цього всього – й від неврожаю, й від старих пісень – убережи нас і упаси…