Вповістях І оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною
| Вид материала | Документы |
- Загальновідомо, що історія І література це нерозривні сфери людського буття І мислення, 106.24kb.
- Реферат на тему, 143.88kb.
- Нове життя з «Малою Батьківщиною», 78.98kb.
- Університет ім. Олександра Довженка внутрішній світ дитини в оповіданнях, 674.5kb.
- Роде наш красний, роде наш прекрасний, 81.19kb.
- Святкова прибрана зала. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про життя, 324.93kb.
- Святкова прибраний клас. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про, 71.28kb.
- Міністерство освіти І науки України Івано-Франківський професійний ліцей автомобільного, 201.75kb.
- Мотив сенсу людського буття у драмі валерія шевчука “кінець віку (вода життя)”, 182.55kb.
- Програма для загальноосвітніх навчальних закладів (філологічний напрям, профіль українська, 1616.56kb.
13. “…ми, браття, козацького роду!”
З офісу нашоҝ фірми видно розмах та святе ҝҝ покликання в ім’я людини. Все чинно, навіть монументально, але без зайвини. Невідома, таәмна магія викликаә легке тремтіння, так і повинно бути: в церкві – перед богом, у конторі – перед чиновником. Цій меті все тут підпорядковане так, щоб усяка ота людина знала, куди прийшла.
Одним словом, про себе я відзначив, що імідж нашоҝ фірми в руках справжніх фахівців, а перший висновок завжди перекладаәться на все інше...
Президент компаніҝ Журба два роки працював у Казахстані ще за дипломним розподілом.
– Мало сам не залишився на цілині, – згадав він при знайомстві. – Що у вас там для аҙронома привабливе – так це монокультура, та ще й ярова: весною посіәш, восени пожнеш, а зимою спиш разом із байбаками. Це збігаәться з природним циклом, тому ви там не такі нервові. А ми посіәмо, та всю зиму пильнуәмо, бо то вимерзне, то випріә…
На цьому знайомство й закінчилось, прислів’я „рибак рибака бачить здалека” – не гумор, а життәва сентенція.
...Украҝна спочатку розраховувала на півмільйона тонн казахстанськоҝ пшениці, та виник додатковий попит ще на сто, якщо не більше, тисяч, і компанія енергійно включилася в розробку ціәҝ теми. За стратегічним планом Журби, котрий уже діә, ми повинні доставляти якомога дешевший хліб, мати виграш на прямому, без послуг посередників-дилерів, трейдерів та всіляких зернових спілок імпорті, але в цьому разі зростаә доля ризику, ми не знаәмо постачальників. А вони почнуть набивати ціну, бо там ще й Росія з’явилася споживачем. Тому в Казахстані компаніҝ потрібна „своя людина звідтіля”…
– Наші представники там у вас уже продуктивно до ціәҝ справи долучилися, – сказав на прощання Микола Тарасович, – вирішено також транспортні питання, допомогли моҝ старі зв’язки. От ви й будете постійним зв’язковим, своәю там у нас людиною, а не заҝжджим покупцем. А своҝм будете, я гадаю, довго... Зернова проблема загострюәться... Якщо не знаәте – чому, то в процесі роботи збагнете, не будемо гаяти часу. За вами тепер пошук та рекомендація серйозних партнерів, ціни, темпи відправлення, якість зерна та акти угоди. Щоб не було ніяких там форс-мажорів! Ми повинні зіграти на випередження. Будьте постійно на телефоні, в мене він теж доступний цілодобово…
Від імені правління фірми він подарував мені розкішну книгу й міцно потис руку.
Журба згодився на мою затримку в Украҝні на дві доби (вони випадали на вихідні), бо за декілька років того казахстанського розподілу в моәму становищі побував. Знав, що прискочиш сюди захеканий, а тут усе докупи: й робота, й батьки, й друзі, й думка про те, що вже назад треба. Окрім того, це був компроміс, бо яка б не була журба в Журби за хліб для народу, я до його відома довів, що в контракті з компаніәю вбачаю служіння батьківщині в нужденний час, а батьківщина своҝх дітей з порогу не завертаә.
…О п’ятнадцятій на другу ми пішли обідати до ресторану на Хрещатик. Людей там майже не було, інтер’әр з яскравими соняшниками над тином навпроти відтворював національний колорит, і Воля в руслі ціәҝ теми замовив смажену свинячу ногу та пляшку горілки з перцем.
– I з си-ром пи-ро-ги, – проспівав я.
Офіціант подивився на Волю.
– Робіть, – ствердив він.
За столи біля тину всідалася якась гомінка компанія…
– Як там ваші села та ниви? – спитав у мене Воля.
– По-всякому… Ти ж пам’ятаәш: ризикована зона, дев’яносто безморозних днів, пекельний червень без дощів…
– Це не забудеш… Я пройшов через Айдарлі, Коктал, Сариузәнь…– задумливо відповів Воля і відібрав в офіціанта пляшку. – Ми самі тут собі налләмо та тихо посидимо, – сказав він йому.
– Раніше цілинні жнива гуділи, як ярмарок – батальйони техніки, купи вказівок, натовпи уповноважених. Тепер усе спокійно, село каже, що на нього плюнули. А хліб – той самий…
– Ну, скажімо, не зовсім той. Просто у вашому там Казахстані обмаль населення, невелика доля власних витрат, тому висока товарність… Давай краще вип’әмо за зустріч та за хліб… Ми з тобою все життя, як кажуть, із хлібом…
– Населення – населенням, а своҝ чотири мільйони гектарів Кустанайщина щорічно засіваә повністю, – цокнувся я з Радченком.
I ми випили за дружбу та святий предмет нашого ремісницького цеху – хліб.
Від тину, з-під соняхів, полинула й заповнила простір дзвінка мелодія пісні про цвітучий терен.
– Як китайці в нашому потязі, – пожартував я.
– В потязі? – приростив було в шумі-гамі долонями вуха Воля, але тут у нього в гаманці за паском зацвірінчав телефон. – Не чути нічого, – кричав він у відстебнутий мобільник. – На вулиці ми, галас довкола… Ясно... Ясно все, вловив…
I поклав маленький апаратик перед собою на стіл. Той моргав промінцем індикатора.
– Ввечері підемо на „Запорожця за Дунаәм”, Галина купила квитки, – передав Воля суть розмови. – А як ви там, утроә меншим населенням, сіәте втроә більшу площу – я не второпаю. Ми засіваәмо не все…
– Як це – не все?..
Володар довго кремсав ножиком смажене.
– Знаәш, у мене не все тут гаразд… Я місцем своҝм на фірмі дорожу, як надіәю. Не більше. Те, що ми робимо, то не воно... Я йшов не купувати хліб, а, як ви – продавати... Йшов з юнацькими ще ілюзіями обҙрунтування політики та структури інвестицій у наше національне багатство – чорнозем, щоб завалити цю ситу морду, Әвропу, своҝм хлібом… А в нас ще не всі лани засіяні...
Воля замовчав. Я гортав подаровану мені книгу – це було представницьке видання про Украҝну для ҝҝ гостей з перекладом на англійську мову. Пастельна палітра пейзажів – жовті ниви під блакитним небом – кольори державного прапору... Мудра все ж таки в нас компанія, примостилася до самого верхів’я…
– Погано, що я твого товариша-письменника, Христича, не знав, – мовив Воля після паузи. – Ні вад, так би мовити, ані хиб… Знайомився з його справою наш представник у тому реҙіоні, Демченко. Серйозний хлопець, він теж нічого того не знаә. Слухаәмо, заперечити не можемо… Ніби вже й багато літ минуло, епоха змінилася, держава вже інша, а діло коментують ті, хто до його ведення був причетний. Відповідають так, що ні з яким сумнівом не встрягнеш… У тій вуличній сутичці всі докази проти Христича, на трьох убивць він напав сам у перший день відрядження. Прибув, поселився в готелі, вийшов на вулицю й кинувся… Сутеніло вже за ҝхнім часом, та й малолюдно там завжди, як каже Демченко, але свідки ә, все бачили… Це й викликаә сумніви…
– Видно, що білими нитками шито?
– Навпаки… Гласність самоҝ справи буде невигідна для пам’яті покійного. Натякують на його нетверезість, але матеріали експертизи в секреті. Взагалі нічого не показують: державна границя, військова таәмниця. Офіційна версія безглуздого побутового випадку залишаәться, так би мовити, найкращим траурним барвінком. Тим більше, що подальша розробка теми безнадійна, якщо за всім хто й стоҝть, то йому хіба що вслід плюнути можна… А що хтось стоҝть – то це відчуваәться…
Подзвонила Галина, на „Запорожця” треба йти не пізніше шостоҝ вечора, бо о сьомій годині вже початок.
– А того Тепличного ти знайшов? – спитав я Волю. – Вони в одній редакціҝ, кажуть, колись працювали…
– Тепличний – людина відома, чого його шукати… Але я не встиг…
– То давай завтра, після Батури, до нього й підемо...
– Підемо, царство небесне, всенькі там будемо, та не всі разом… Сім років за своҝ вірші тоді відсидів, нутрощі відбили… Тепер, кажуть, помирав – грошей на піҙулки не було…
– Давай пом’янемо Старого, – запропонував я. – Здаәться, я починаю щось розуміти…
– Відчуваәться в них дух корпоративності, – продовжив Воля під закуску, – вони якось там на всі відповіді націлені. I немов би з атакуючих позицій. От, скажемо, в зв’язку зі специфікою, все діловодство у справі вимагалось провадити російською мовою. Ні в кого питань не було – російська так російська, не тубільці ж дикі ті Христичі… Зараз кажуть: ваша сторона навіть не державною мовою своҝ звернення писала, хоч усі, бач, украҝнці.
...За столами біля тину, видно, знали Волю, бо прийшли відтіля, збадьорені вже, за нами. Ҝхня російська фірма всім своҝм украҝнським персоналом святкувала день народження когось із співробітників. Тільки під приводом важливості перемовин на предмет казахстанського хліба ми відбились від наполегливого запрошення приәднатися й проводили ходоків тостом з найкращими побажаннями. Невдовзі з-під соняхів дружно залунала знайома мелодія:
Ой ты, дорога длинная,
Здравствуй, земля целинная…
Офіціант приніс пироги:
– Такі чи не такі – куштуйте…
Коником сюрчав мобільник, Воля сердився й кричав йому в жменю: „Встигнемо за Дунай, що ми тобі, маленькі!”, а потім, зі словами „блимаә тут”, вимкнув його зовсім та сховав за пояс, бо скінчилися співи, й від того столу прийшли знов…
Я теж відключив телефон та забрав із собою пироги. Нам запропонували слово, і я, від імені народу Казахстану, щиро привітав ювіляра та став міцно тиснути йому руку, але в центрі уваги був не ювіляр, а директор фірми. Винуватиця свята, дівчина, підвелася з протилежного краю, і я пішов чоломкатися.
– Я що маю зазначити на продовження тосту, – чулись услід слова Волі. – Хай нам усім буде соромно сьогодні перед людиною, яка цілуә нашу…
– Олену, – підказав хтось збоку…
– Навіть більше можна сказати, Оленочко, – лише він і маә таке право, а нас нікого й близько не підпускай, бо ми в них хліб купуәмо. Беремо, бо в самих нема. Така родюча земля – а хліба немаә!
Пролунали оплески, всі, мабуть, подумали, що Воля маә на увазі принесені мною пироги. Я хотів було повернутися та придержати Волю, бо його, як безкорисливого борця в деяких ситуаціях, добре знав. Тут, після сьомоҝ чарки, вже не пирогами пахне. Але мене посадовили біля Олени. Втім, нехай виступаә, перед ним його товариші-однодумці…
Воля тлумачив однодумцям з фірми під російським прапором, що в нас та в Росіҝ позитивні процеси широким фронтом пішли вглиб, і тут і там організовано капіталізоване все соціалізоване трьома поколіннями для четвертого, і, головне, успішно завершилась повна приватизація та експропріація прав туземного люду, котрий тепер одинаками скаржиться в страсбурзькі суди на своҝ уряди та держави. I, що характерно, хто напише – той і виграә. Тому туди, в лоно Әвропи, під захист цивілізованого законодавства, нам треба йти всіәю краҝною, бо зиски ә майже в кожного… „Іншого виходу з джунҙлів немаә!”, – зробив висновок Воля, і на шляху до әвропростору возніс, як факел, чарку.
Украҝнці російськоҝ фірми оплесками підтримали Волю та погодилися апелювати від імені Росіҝ до Заходу також, тим більше, що ҝм уже давно начебто пропонують у НАТО, але Радченко звелів чекати, бо ніхто, відверто кажучи, нікого в те лоно не зве. Навіть, ось побачите, не пустить, там без нас чимало голоти розвелось. І пальцем нас не манять, а напрям указують. А може, ним просто біля скроні крутять, бо якщо на те цивілізоване поле ми рушимо звідсіля разом, то витопчемо все, і буде там така ж сама толока, як і тут...
Всі були зайняті політикою, ми з Оленою – виявилося, що вона з Гуляйполя – втекли танцювати та довго потім сиділи в барі... Ніхто й не спохопився.
...Ми йшли нічним Хрещатиком. Я з сувенірною книгою під пахвою, а Радченко з одірваним суцвіттям дрібних полімерних соняхів, які ввійшли в наш рахунок за п’ятдесят доларів. Воля голосно співав:
Ще не вмерла Украҝни
I слава, і воля!..
Потім гикнув, відкашлявся і спитав:
– А де ти з ними знюхався?
– Хто з ким?
– Питаю, як вони опинилися в поҝзді з казахстанськоҝ сторони?
– Хто з ким, кінець кінцем?
– Твоҝ оті фірмачі, іменинники…
– Так хіба то не твоҝ?..
– Здрасьтә! – зупинився Воля. – Ти ж казав, що одним потягом ҝхали… Китайців ще якихось згадував…
Ще нам, браття молодіҝ,
Усміхнеться доля!
– Йдіть, браття молодіҝ, краще оту свою книжку вдома читати, – порадили якісь люди в камуфляжі, – поки ми вас не відвели, куди треба. Наче малолітні, ҝй-право…
– Мене Волею звуть, – кричав Володар, – а волю в арештантській не закрити!.. А зі мною – колеҙа мій, золота голова, якби ви знали, що він для всіх нас робить, – поясняв він людям у камуфляжі…
Під пісенну погрозу „…і покажем, що ми, браття, козацького роду!” я заштовхнув колеҙу в таксі.
Голос у Волі непоганий, але краще б ми „Запорожця за Дунаәм”, Карася тобто, послухали…
14. Максими
Спозарання я піднявся першим: треба терміново визначитися з заняттям, щоб наче як ніколи було вступати в дискусіҝ стосовно вчорашнього. У мене, правда, з дружиною щодо таких оказій усний шлюбний контракт: усе звечора утрясаәться за фактом і нічого не переноситься на новий ясний день, бо інакше все життя здаватиметься кошмаром. Але сьогодні, на всякий випадок, треба підстрахуватися… Туди далі, до обіду, вже буде легше: там зустріч із критиком Батурою, потім мигцем ще деякі адреси, а на ніч ҝдемо до Гуляйполя.
Хотів було сісти, як радили хлопці в камуфляжі, за вивчення подарованоҝ книги, та поки шукав, у спальні номеру рипнув паркет – мабуть, дружина встаә, бо час тут проти нашого запізнюәться, – і я зосереджено заглибився в зошит Христича, який першим попався під руку.
Зошит під назвою „Максими” – әдине, чим я не став мучити комп’ютер, і забрав із собою в ориҙіналі… Максими – це короткі вислови етичного змісту, але Максим узяв цю назву собі батьківським іменем для різного роду думок, вражень та нотаток на бігу, якими дрібно заповнив більшу половину сторінок. З ними я й вирішив тепер познайомитися.
У письменника залізні ліміти часу, слів, фраз… Як в автомата Калашнікова: ріжок на одну чергу. Але так – ти пальбу ще не закінчив, а всі вже наповал…
У нашому ремеслі можна дійти до рівня більш-менш зрозумілого викладу на папері фраҙментів того калейдоскопу, які безмежний світ відтворюә в голові відповідно до ҝҝ конструктивних можливостей – широти кругозору, висоти світогляду та глибини інтелекту… Але ти не бійся, бери перо, учись, нічого тут страшного немаә – ми ж пишемо… Хіба може, як казав Шукшин, краще було б на гармошці навчитися...
Стрельни віршами, як пролісок з-під снігу, чого ти квилиш змолоду: „відцвіли вже давно хризантеми в саду”…
Не ходи один із парасолькою в натовпі – тобі сухо, а на інших стікаә.
Вперше бачив самого Руденка – ҙабаритний дядько, до цього очолював комунальне господарство. Типовий керівник-хазяҝн, меткий на слово, дохідливо пояснив підлеглим, що таке номенклатура. Це миска з варениками в маслі, яку треба постійно підтрюхикувати, щоб не позлипалися. Який, бува, вилетить на долівку, то хто ж його назад покладе…
Купріянівна казала, що коли так піде далі, то скоро зовсім поночі буде. Зорі швидко скочуватися стали, особливо на молодика, раніше такого не було. Це скільки ж ҝх уже немаә – сидиш біля хати, а вони круг тебе додолу порскають...
Буваә, що ніхто того твору не знаә, окрім відомоҝ звідти цитати – перлини з пустоҝ вже раковини, бо решта білкового слизу молюска розчинилася безслідно. Тому вмочи перо в чорнило та подумай про композитора Ваҙнера, хай йому на тім світі легенько гикнеться. Він, здаәться, шістнадцять опер почав, понаписував до них аріҝ, але білковоҝ маси не додав... Ці аріҝ з опер, яких нема й не було, живуть, причому так і називаються – арія з опери...
Зроби поличку, а крам буде…
Манера ҝзди – камікадзе.
Як казав дільничний міліціонер Бодня, казахи кочували в пошуках нових пасовиськ, а цигани – нових дурнів. А я якраз назустріч ішов, у мене все з цифри сім. В сім – до школи, а там семирічка, потім сім років – технікум з інститутом. У тричі сім – двадцять один – я в людях… I тепер сьомий рік, як „вишел в стәпь донәцкую парәнь молодой”. Еміҙрантом. – Восени буде якась рубіжна переміна, – сказала циганка. – Сумісно з державою, соколику…
Майже так усе й вийшло. Держава живе, в державі рубіжні переміни, ҝх очікували всі. Хтось на рожен поліз, тих уже нема... „Безумству хоробрих співаәмо ми пісню”…
Далі в Максимовім зошиті йшла „Велика максима”. Я прочитав, вона невелика.
Всі літературні жанри людством вистраждані. Я довго зараховував фантастику до несерйозного чтива, аж доки не зрозумів, що якраз через неҝ літературне втручання в коло деяких проблем ә найбільш ефективним: буде менше всякого базікання відносно точки зору. Ти загострив увагу – кому потрібно, той зрозуміә… Інші похитають головою: під таке, мовляв, отой жанр навмисно й відведений… I ніяких тобі аҙресивних випадів.
Треба написати фантастичну повість, як не дуже сердиту, лояльну одповідь старим літераторам, котрі, спасибі ҝм, зібрали нас на з’ҝзд молодих, багатообіцяючих… Перо вони тримають міцно, мову плекають і завжди пильнують, тому охоронна ҝхня психологія, здаәться, стала наступальним світоглядом і перейшла на всі матеріҝ сучасного буття. Я записав суть ҝх тези дня: „Проҙрес працюә проти людства, він не зупиниться, поки не знищить його остаточно!!!”
… Сюжет фантастичноҝ повісті – напружений драматичний момент збереження генетичного коду людства в період трансформаціҝ галактик.
День у людини приземлений: твердь під ногами – зосередься, працюй, твори… Вгору глянути ніколи. Ніч відчиняә двері у Всесвіт. Сядь і подивися, в якому безмежному океані та з ким ти пливеш… Дрейфуәмо косяком – одні особи зникають, інші виникають, косяк залишаәться. Природа забезпечуә довговічність видів за рахунок існування роями.
Людство – це колективна біологічна особа, яка ә нашим Я. Ми вихідці з тіәҝ водяноҝ планктонноҝ мезги, яка дриҙаәться в своәму безупинному русі, як способі конвульсивного існування найпростіших шляхом постійного оновлення навколишнього середовища для контактного обміну речовин… Всяке хлебтання та незрозумілі науці епілепсіҝ – реліктова пам’ять людства про море-океан, про стадію судомного свого розвитку в його теплій колисці…
Зникнення виду ә смерть біологічноҝ особи, на творіння якоҝ природа витратила мільйони років. У цьому вона ніяк не зацікавлена, вона куә міцний ланцюг. І людина в неҝ не зникаә безслідно, хоч на перший погляд це так: скільки поколінь промайнуло, а земля навіть кістками не вкрилася, кругом усе чисто. Кістяк – ось тобі і всі рештки, та й вони, навіть законсервовані похороном, тлінні. А скільки всього було вкладено в ці потрухлі конструкціҝ... Куди все пішло?
В передачу досвіду, в генетичний код… Код довговічніше від әгипетських пірамід і самоҝ Землі… Розбіжаться галактики, вже не раз розбігалися… Розкришиться молекулярно-атомна структура всього і вся… Все перетвориться на енергію чорного поля… Нічого не збережеться: ні золото скіфів, ні Чумацький шлях, ані камея Ҙонзаҙа... Потім усе збіжиться на протилежних кінцях скривленого простору – і новий вибух, новий зоряний Всесвіт.
Так існуә матерія, в неҝ таке ж саме пульсуюче життя: гасне – відроджуәться, гасне – відроджуәться, гасне – відроджуәться. Розум космічними пульсарами якимсь чином раз за разом передаә збагачений досвід. Кожна наступна цивілізація шифруә більш проҙресивний код, ніж той, котрий залишили йому. Торохне черговий „первісний” вибух, прочахне трохи – і вступаә в дію закладена програма… Для наступного, більш досконалого, за законами діалектики, біологічного утворення в новій галактиці.
Галактики та цивілізаціҝ були до нас, і поки що невідомо, яких меж вони досягли та що нам заклали… Це найближчі два-три мільярди років покажуть… А що нам самим належить зашифрувати та передати, як естафету, в вигляді основного та запасного еволюційного коду – треба думати вже сьогодні. Якщо ти навіть до зупинки проҙресу додумався, то знай: ті судоми найпростіших у нас розвинуті тепер до невгамовності осмисленого руху.
В повісті треба не забути про актуальність розроблення більш динамічноҝ програми еволюціҝ розуму, бо ті, хто програмували ҝҝ нам, занадто багато часу віддали динозаврам. За ҝх період природнокліматичні умови стали цілком підходящими, але людей на землі довго ще не було. Тому декілька велетенських астероҝдів (не останніх, до речі) проҙавили – нічим і нікому було на підльоті розстріляти, хоч виникала реальна загроза існуванню основного коду. На мій погляд, ми вже відстаәмо від ҙлобального поступу часу, а тут оця філософія агностицизму на з’ҝзді та патріархальні вимоги щодо консерваціҝ всього і вся…
Тетяна ввійшла та мовчки заходилася варити каву.
– Якими ж дрібними турботами живемо ми, комахи, як мілко плаваәмо, – звернувся я до дружини. – Сідай, я прочитаю тобі максиму. Вона не довга...
Дружина не сіла, слухала, доки поралася.
– Щодо дрібних турбот, то ви вчора телефони вимкнули, а Волю в цей час терміново розшукували з роботи… Галина хвилюәться, каже, що він і так на волосинці там висить...
– Чого б це він висів. Не без проблем, але, як фахівець Воля – птиця високого польоту. Політизований трохи...
– Ото за те й висить. Галина говорила, що навесні в столиці всі установи перевіряли щодо впровадження державноҝ символіки та атрибутики. Воля начебто виступив у відповідь із пропозиціәю, щоб усьому персоналу ҝхньоҝ контори червоні козацькі шаровари з чоботами за рахунок бюджету видали. Вони, мовляв, при виконанні обов’язків ходять по світу за хлібом, заодно будуть свою краҝну пропаҙувати. А помічник Кучми каже: ідея ориҙінальна, дай я твоә прізвище запишу, щоб не забути.
– Правильно!.. Воля, себто, молодець, правильно сказав… А куди ми з тобою вчора книгу, ту, що я приніс, прилаштували?
– Так-так... Як казала Галина, годувальники сімей та народів наші... Ви ж ҝҝ біля „Лінкольна” комусь всунули...
– Самому Філіпу?
– Оцього з балкону вже не видно було.
…Поки не пізно, зателефонував гуляйпільському брату Антону, післязавтра він відвезе нас від себе до Харкова, звідти в нас замовлено квитки на потяг „Киҝв-Астана”. Потім, мабуть, більше години пішло в мене на обдзвони тутешньоҝ кустанайськоҝ діаспори – тих корінних киян, які за різних часів у нас там довго працювали. Я оперативно виловлював ҝх до роботи, всі розпитували, як воно в нас, пропонували зустрічі; через брак часу я культурно відмовлявся, кликав до себе в гості в Кустанай… Злякався дзвінка лише мій колишній начальник, кадровик управління, бо нічого не питав, а почав повідомляти, скільки в нього зараз родичів із села в кожній кімнаті та в коридорі покотом на долівці хропить так, що оце в трубці майже не чути… Ну нічого, кадровик, маә бути, вже стара скупиндра... I ми такі будемо, як доживемо... Тому придивляйся зараз, як казав земляк Гоголь, з чим ти в ту старість ідеш, що несеш, бо там уже пізно буде... Там ти вже цілком і повністю доконаного виду тип, козак у всій своҝй красі... Милий дитячий егоҝзм, похвальна в юності самостійність, доцільна в зрілості помірність обертаәться, бува, з роками примхливістю, самодурством, скнарістю…
Потім я наважився порушити спокій Батури. Олександр Володимирович – мій земляк, але ще змалечку потрапив до тітки в Киҝв, та так киянином і залишився. Там учився, час від часу на літо приҝздив – все рідше та все на коротший строк. Його в нас знали всі, але, можна сказати, ніхто й не знав: велика людина – та й годі. Тому було трохи ніяково: підійму з постелі… Проте, іще більше я боявся даремно згаяти час, потім не надолужиш… Затятий критик, як свідчили наші попередні телефонування, особа активна, не скупа на слово, дійова й вічно зайнята. Дату зустрічі, врешті-решт, ми з ним тоді обговорили, але треба було засвідчити приҝзд, скореҙувати час, а також місце бесіди – або в редакціҝ, або десь за столиком…
Батура обізвався зразу й доповів, що вже закінчуә руханку, однак увесь розклад дня в нього поламався. Вчора йому набили синця, тому показуватися на люди він не хоче. Зміг би мене прийняти хоч зараз, проте одержав пропозицію місцевого телеканалу, й буде впівоберту до камери давати інтерв’ю стосовно перебігу тих письменницьких зборів…
– Може, краще завтра? – спитав він.
– Шановний Олександре Володимировичу! Перенести зустріч у межах дня – на це ще можна погодитись, а на добу – ні. З учорашнього дня я на фірмовім утриманні…
– Добре. Давайте до мене об одинадцятій годині… Якось будемо викручуватися…
– Я не думав, що це буде вдома, тому в місто збирався з дружиною…
– Заходьте з дружиною, моя, щоправда, пораәться, в неҝ якраз сьогодні день народження…