Geum.ru

Вповістях І оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною

Вид материалаДокументы

Содержание


Глава 4 “Обернувся я на хату – нема в мене хати!”
Подобный материал:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28
Глава 1

“Чи то самому написати...” *


Ця книга написана та видана в казахстанському Кустанаҝ, чимала віддаленість якого від східних украҝнських кордонів, можливо, викличе з того боку ҝҝ цілком слушне питання: що ви там ще хочете сказати про Шевченка? Про нашого Тараса Григоровича?..

Так, звичайно, трьохстолітня тепер уже вкраҝнська “шевченкіана” на висоті. У відповідності до самоҝ постаті Кобзаря, вельми вдало закарбованоҝ в масштабі зо всіәю іншою масою нашого люду під його величним монументом на Чернечій горі – могилі біля Канева. І феномен Шевченка, дійсно, може зрозуміти лише той, хто народився в Украҝні або мешкав там деякий час, що й нам було на роду написано.

Або пройнятися духом батьківщини від неҝ вдалині, серед своҝх краян в якійсь із закордонних громад, котрі заплели мережею ввесь білий світ. В нашій, скажімо, сто сорокатисячній кустанайській. Якщо там, на Дніпрі, “особистість поета поки ще до кінця не розгадана, не пізнана і не вичерпана”, то тут, у нас, вона вимальовуәться досить конкретно. У доконечному розумінні: духовний батько та символ націҝ.

А ще для глибини пізнання Кобзаря нам було дано відчути на собі, що воно таке, оця військова служба на тому самому казахському Мангишлаку, в тому самому укріпленні… Століття опісля, при літаках уже та телевізорах, в полегшеному дворічному ҝҝ радянському варіанті солдатська повинність тут не стала легким зайняттям. Це важке випробування в екстремальних умовах та позамежні переобтяження навіть для молодого організму новобранця.

Тарас Шевченко витримав цілих п’ять таких термінів, причому в зрілому вже віці. Що й підірвало безповоротно стан його здоров’я, хоча людиною він був, за свідченням друзів, міцного та кремезного складу.

Ось про це ми можемо звідси, з казахстанськоҝ землі, сказати. Бачення Кобзаря з-за рубежу дещо інше, тому що кут зору не такий. В Украҝні ми впізнавали його більше за віршами, поемами, піснями та відчували зустрічні ҝх відголоски. Тут, на віддаленні, з невигубним почуттям ностальҙіҝ – більше за його щоденниками, листами та малюнками, де відчуваәться вже не вплив поета на людей, а він сам. Неспокійне його серце, буремна душа та широкий простір думок... І характер. “Не щез у полиновому степу” – ця побіжна фраза Шевченка з його записок у повній мірі відноситься й до нього самого.

Більше того, казахстанський етап життя Кобзаря став терновим вінцем на світлому образі його. Тут він зійшов на свою Голгофу. Сюди поніс свій хрест за ідею. Й не відрікся од неҝ. Що не кожному дано.


Глава 2

“Воспоәм честним собором…”


Ми вже згадували про тезу украҝнського “шевченкознавства” щодо невичерпності заповіданоҝ спадщини та самоҝ персони Кобзаря.

…Всього, що стосуәться сокровенного світу людськоҝ душі, нікому знати не дано. З-за ціәҝ завіси потаәмності буття ми знову й знову перечитуәмо та перечитувати будемо все, що маәмо. Перегортуәмо щоденники, листи і нотатки, малюнки й ескізи, копіҝ документів жандармеріҝ та спомини сучасників, які стосуються приватного життя поета. В пошуках відповіді на його ж питання – суть віковічних людських сподівань – для розуміння дня сьогоднішнього. В намаганні розгадати талан його передбачення на декілька століть уперед.

Ә в цих документах – і відомих уже, й тих, що лежать під сподом – різнобічні свідчення щодо особистості Кобзаря. Але про поета націҝ та ідеолога ҝҝ незалежності зі всього цього розмаҝття відібрано та тиражовано переважно хрестоматійні узагальнення.

В позаминулому сторіччі писати про Шевченка заважав царат. В минулому – за радянськоҝ влади – вельми шанобливоҝ до пам’яті поета, на нього саме цей хрестоматійний глянець і навели. Стоп-кадром було вихоплено рядок із його “Заповіту” про “сем’ю вільну, нову”, як про здійснену вже реалію, де начебто й збулися всі помисли поета про щасливу долю нащадків. Як ідеологічно “свій”, він був вимальований так, щоб нічого звідти не відняти, та, не приведи господи, щось туди додати.

В сучасних украҝнських виданнях, які нам відомі, Кобзар усе такий же іконописний. В одній із книг з констатаціәю: рівний біблійному пророку, а в іншій – апостолу.


Із видання до видання кочуә наш Шевченко в сонмі-сузір’ҝ найшанованіших представників світовоҝ літератури, трубадурів національного відродження своҝх народів. Цей престижний ряд складено, мабуть, більше для зарубіжного читача, аби він міг порівняти великого украҝнця з відомими йому там удома своҝми великими. А для нас, для самих себе, цей список слугуә рейтинҙом національного достоҝнства в світовому вимірі.

Але й ҝх і нас це дещо дезоріәнтуә.

В тому переліку великих просвітителів Шевченко ә винятком – він “просвіщав” не азбучно і не взагалі, а закликав до вельми конкретних дій досить таки, до речі, грамотний народ. Украҝна його часу мала не тільки університети, але й Академію. Він не вчив. Він не вчитель і не міг ним бути. Така думка йому навіть у голову не приходила… Він закликав. Гасла його були поза законом.

Він став учасником руху національноҝ інтеліҙенціҝ проти влади, був засуджений та відбув у засланні ввесь відміряний термін. Декілька разів гірко шкодував, що так необачно оступився – власними ж віршами підписав собі вирок. Але не покаявся, не ховався за анонімним авторством, тому що стояв набагато вище звичайного слова “поет” у літературному та навіть громадянському розумінні.

Його повернення з десятирічноҝ каторги збентежило Санкт-Петербурҙ, організаціәю протидіҝ та слідкуванням за ним займався персонально міністр внутрішніх справ. За дорученням самого імператорського двору, якому поет усе життя кісткою в горлі був. Відомо біля десятка власноручних записок та резолюцій царя Миколи Першого щодо тих чи інших заходів проти нього. Але так і не вдалося жорстокому деспоту відгородити поета від свого народу.

Коли з північноҝ столиці Кобзар вирядився на останній поклін до матері-Украҝни, громадська активність там оживилася настільки, що вояжера зразу ж по приҝзді заарештували без пояснення причин.

А в тому, згаданому вище пантеоні Шевченка посаджено в оточення літераторів. Великих, розумних, але як таких…

* * *

Вельми багатозначне наше спостереження в Кустанаҝ, де густо розташувалися “штаби” обласних національних об’әднань. У декотрих, окрім офісів, ә національні кухні та ресторани. А в головних кабінетах – портрети чинних в отчих краях лідерів держав або ҝх засновників – історичних чи то леҙендарних.

Пан Андрій Кирилюк сидить в особняку дев’ятнадцятого століття в центрі міста на вулиці імені украҝнця Гоголя, який колись відбув із Полтавщини для започаткування російськоҝ літератури, що стало досить таки, звернімо увагу, вдалим проектом: опісля там підуть Толстой і Достоәвський, Островський і Гончаров, Тургенәв і Чехов… Так ось, ближче до пана Кирилюка: він сидить під портретом Тараса Шевченка, який символізуә тут свою краҝну та осіняә місцеву украҝнську громаду. Я не в змозі відповісти, кого з діячів світовоҝ літератури можна поставити поряд за рівнем впливу на свій народ упродовж усього тривалого та тернистого шляху його сходження до передбаченого майбуття… Скоріше за все, в такій іпостасі він ә унікальним узагалі.


* * *

Найгірше, що можна зробити великим, це вичерпати увесь словниковий запас епітетів найвищого ступеню, узагальнити висновки та поставити крапку. На полотні вималюәться типаж, який заслуговуә на віднесення до лав… А перед нами повинна залишатися жива людина.

…Художник завершував портрет. Всі яскраві барви вже витратив. Ті, що для відтінків, контрасту та всяких фонових кольорів, ще непочаті й складені збоку. Але варто було безтурботному митцю ненадовго бути відсутнім, як хтось пройшовся по його творінню чорним. Фарбою, яка залишилася.

За свідченнями з Украҝни, цей “хтось” там видав книгу. Хуліганську, яка спотворюә образ великого Кобзаря. Повідомлялося також, що автору за це на вулиці “набили морду”. Не знаәмо, як за формою, але за суттю своәю зробили правильно. А, можливо, й за формою теж. Тому що сучасне цивілізоване законодавство в цій частині залишилося на сто відсотків язичницьким. Спаплюженням пам’яті вважаәться лише плюндрування могил та всякий ландшафтний вандалізм на гробках. А з тими, хто під могилками, роби що завгодно.

Воно ще якось терпимо, коли такого кшталту “література” ә непевною вигадкою. Гірше, коли вона спираәться на ті дійсні факти, які хрестоматійному образу не личили. Та, як у випадку з тим малярем, були складені збоку без нагляду.

Ми пишемо про це лише тому, що передбачаәмо подальші спекуляціҝ навкруг персони поета, експлуатацію його імені з метою, як говорять криміналісти, наживи шляхом переступання всяких моральних норм, але не карного кодексу.

Свобода слова найбільш плідно розродилася бульварною пресою, цариною годування викинутих радянською владою на панель своҝх ідеологічних бійців-окладників та ҝх учнів-підмайстрів, котрі з житія вчителів своҝх зрозуміли лише те, що ніяких принципів не існуә. Існують гроші. А коли мова заходить про них, то, як писав Кобзар, усі ми стаәмо әвреями, натякуючи на Іуду Іскаріота, котрий умудрився продати самого Ісуса Христа. Ця біблійна історія загальновідома, деякі хиби існують стосовно матеріального винагородження: вважаәться, що христопродавець отримав за це якісь копійки.

Без усякого блюзнірства зауважимо, що в справах земних взаәмозв’язок скандальноҝ слави з заробітком простежуәться тісно…

З творчого доробку поета та документальноҝ “шевченкіани” ә що вихопити з контексту. З цілісного образу. Поза межами часу, простору та здорового глузду заради сенсаціҝ. Для універсальних узагальнень на явищах другого ряду.

Поет досить докладно написав про себе, й не для того, звичайно, щоб усе це приховувалося або згадувалося пошепки.

Ә Шевченко, який ремствуә. Й література, на його погляд, зараз не та пішла, й у театрах ставлять бог знаә що, й окрім національного одягу йому нічого не миле: був би Ротшильдом, так під хохлушку б свою баронесу вирядив…

Ә замкова щілина, де можна слідкувати за незбутніми його сімейними планами. Не звив кріпак, а потім арештант, собі гніздечка на осінь, як не намагався…

Ә в поета приступи меланхоліҝ та апатіҝ, котрі зрозумілі кожному, хоча не у всякого на те маються такі ҙрунтовні підстави. Розчарування виливалося віршами. В казематі, де солов’ями не щебечуть…

Ә в нього й переоцінка свого колишнього донкіхотства: “Дурний свій розум проклинаю…” Оцінка, яка маә резон. Та ще який резон!

З усіх кирило-мефодіҝвських братів драконівський вирок отримав лише Шевченко, хоча серед головних фіҙурантів цього руху він і не позначився. Обшук виявив у нього рукописи поеми та віршів, про які вже знали верхи, тому що в низах ці поезіҝ давно ходили анонімно та хвилювали людей. Відмовлятися було неможливо, поет виправдувався лише тим, що це, власне, й не його твори, а звичайна народна творчість. Він лише вдома римуә…

Але зовсім не на свою художню обробку того бунтарського фольклору час від часу ремствував поет, а на те, “що дався дурням одурити”. Все на столі, а не в схованці держав, а тепер ось виключений із активного життя назовсім. Без права писати й малювати. В своҝх думках на засланні він здебільше схилявся до того, що батьківщину йому не побачити…

Власні відозви про себе вчорашнього в кожного з нас часто-густо вибагливі. Й Шевченко в листі до свого товариша Семена Гулака-Артемовського* в червні 1853 року з Мангишлаку сповідуәться: Ех, то-то... дурний Тарасе, не писати було б скверних віршів та не впиватися частенько горілочкою, а вчитися було б чому-небудь доброму, корисному…**

Переоцінка цінностей на каторзі? Покаяння? Прихована від публіки в додатках, які мало хто перегортаә, сенсація?

Та ні, це Кобзар як художник спробував було зайнятися ҙравюрою та гальванопластикою – способом виготовлення об’әмних відтворень, як-от медалей та барельәфів. Задумав виготовити невеликий апарат, але в найближчій, через Каспій, Астрахані, окрім кумису та тараньки, нічого дістати неможливо, навіть немуравленого горщика, котрий при цій справі необхідний, а про мідний дріт і не чула Астрахань! ***

А ще виявилося, при цій справі необхідна фізика, вивчати яку, скаржився Шевченко товаришеві, було б корисніше змолоду, аніж горілочкою бавитися.

Дуже своәрідний все ж таки був Кобзар. Устигав!..


Глава 3

“Ще як були ми козаками…”


Украҝна історична, Украҝна споконвічна для Шевченка – це недавня ще козацька вольниця дідів та прадідів, зі своҝм духом абсолютноҝ незалежності та неприйняття всякоҝ влади, як інструмента самодостатнього, а тим паче своәкорисливого. Над усім цим пістрявим, не стурбованим ні сім’әю, ані домашнім скарбом збориськом із усіх кінців “украйніх” земель стояла лише визначена ним самим виконавча служба для власних потреб. Запоріжжя, яке посідало лише частину своәҝ споконвічно етнічноҝ, а також пізніше обжитоҝ територіҝ на Лівобережжі та нижньому Подніпров’ҝ, поступово самовизначилося представником усього незалежного украҝнства з упливом на стародавній Киҝв і всі інші навколишні землі. Породжене козацтвом гетьманство невдовзі стало загальноукраҝнською владою, котру вибирала, відкликала та ҙарантувала Січ. Коли тронне крісло під гетьманом хиталося, а важезна булава – верховний клейнод – випадала з рук, він щоразу, аби зібратися з духом, опинявся саме там, на чолі всього Війська Запорізького…

Це була своәрідна республіка – зі своәю структурою управління та адміністративним поділом, скарбницею та судом, справним діловодством, значну частину якого складала дипломатична пошта. Архів Староҝ Січі загинув у заколотах уже новітніх часів, напівзотлілі його рештки бачили в сараҝ одного з міст Таврійськоҝ губерніҝ напередодні громадянськоҝ війни. З тих пір дипломатична спадщина запоріжців відома лише за ҝх колоритним листом до турецького султана.

За недостатністю атрибутів державності історична наука відносить Запорізьку Січ не до республіки, а до якогось плацдарму, захопленого на узбережжі Дніпра всяким утеклим збродом.

Але Запоріжжя – це не кубанське, терське чи яҝцьке поселенське козацтво. Та й не нинішнә Придністров’я в околицях Тирасполя, яке світовою спільнотою іменуәться нехай хоч і самовизначеною, але таки республікою…

Леҙендарне ж подніпровське козацтво більше двох століть утримувало південні землі колишньоҝ Русі, відбиваючись від шляхти, турецьких султанів, кримських ханів. Чи самі нападали на них, коли супротивники від тих війн трохи відпочити намагалися. Дорогою до Молдавіҝ заходили, та до інших сусідів.

І яким би терміном тепер це утворення не визначалося, саме воно ототожнювалося тоді з загальним характером украҝнського народу та сформувало духовну домінанту майбутньоҝ націҝ. Воно виконало на своҝй землі ту історичну місію, яка притаманна державності: зберегло територіальний статус-кво своәҝ частини Әвропи, котра дійшла до наших днів, та розбудувало ҝҝ. Турки залишилися за морем, татари в Криму – на деякий час… Розташування невеликого народцю на виході до моря – не найкраще місце для подальшоҝ його долі. Затопчуть. До того ж хани вкупі з тим народцем самі дуже прискорили цей процес – викликом вони постійно нагадували про себе та забули про всякий реалізм в оцінці ситуаціҝ: Украҝна з Росіәю вже були супердержавою.

На служінні в найближчому імператорському оточенні в період кримських війн знаходилися родини та цілі династіҝ Безбородьків, Розумів (Розумовських), Кочубеҝв, Капністів, Трощинських, Завадовських, Милорадовичів, Миклошевських…

Повертаючись з кримськоҝ кампаніҝ, десь за часів народження ще Шевченка-батька, російське військо попутно зрівняло з землею Запорізьку Січ, останній оплот украҝнськоҝ вільності, від якоҝ, треба сказати, на ту добу вже залишилися лише спомини.


* * *

Така ось високославна Украҝна була в корінні кобзаревого родоводу. Та тільки сам він, тезоіменитий з великими Тарасами: нереәстровим гетьманом запорізьким Трясилом та узагальненим в образі вільного, нікому не підвладному козацтва Бульбою, народився кріпаком. Власністю пана з німецьким прізвищем.


Глава 4

“Обернувся я на хату – нема в мене хати!”


Нам, тутешнім украҝнцям, час від часу доводиться зачіпати персону Кобзаря. В розмовах зо співбесідниками, теж тутешніми, зрозуміло. Тема іноді виникаә сама собою із якоҝсь іншоҝ спонтанно. Або планово – на місцевих “слов’янських базарах”, днях казахсько-украҝнськоҝ дружби, чи то за червоними датами “жовто-блакитного” календаря.

Або ж під час щорічних, велелюдних, як сорочинський ярмарок, фестивалів украҝнськоҝ культури, гостями котрих були й попередні посли Киәва в Казахстані Әвген Карташов та Василь Цибенко, й теперішній, Микола Селівон.

...Традиційні питання, які “діти різних народів” намагаються з’ясувати через нас: чому Шевченко залишаәться прапором та авторитетом за всіх часів та для всіх украҝнців? Для комуністів, як це було в недавній історіҝ, і для націоналістів, наприклад, одночасно?..

Благоговійне відношення до Шевченка – це загострене почуття національноҝ історіҝ з ушануванням ҝҝ постатей? Чи щось інше?..

Чому Шевченко так далеко “виводиться” вами за межі літератури? Пушкін для росіян теж символ, але ніяк не духовний батько націҝ. Ніхто під його портретами чи гаслами перебудовувати Росію не збирався…

Які це проблеми ще не вирішені в Украҝні, коли там і сьогодні актуальний поет, котрий жив у епоху далеко не останніх імператорів династіҝ Романових?

Доводилось чути від людей, які “Кобзар” і читали, й цитували, трактовку популярності поета як кумира “низів” украҝнського суспільства, “стихійного заколотника”, “махрового націоналіста”, “русофоба та юдофоба”. Й тому подібне, підтверджене декламаціәю без перекладу.

У відповідь тут уже не пошлешся на інакший сенс, алегоричну своәрідність мови чи то на нескінченість процесу пізнання світогляду поета. Тому що все в Шевченка достеменно ясне, якщо пізнавати його не за окремо вихопленими рядками, а за сукупністю творчоҝ спадщини та лініҝ всього недовгого його життя.

...Можна, не помічаючи плину часу, пливти й пливти в океані поезій Кобзаря, стежити за долями його героҝв, шукати підтекст і потаәмну суть у піддоглядних або підцензурних виданнях. Та натикатися на рифи, якщо немаә лоціҝ-оріәнтиру в цьому справді безмежному багатомірному просторі.

Ключ до розуміння Шевченка, будь-якого його найемоційнішого рядка чи найбільш сокровенних думок, як учить матеріалістична наука, в класових умовах формування особистості. Та, як тепер виявляәться, теж правильно вчить наука ідеалістична – в спадковості, вроджених схильностях та визначеності наперед.


До “прокльовування” в ньому здібностей до малювання маленький Тарасик – козачок, хлопчик на побігеньках. Навряд чи в його дитячій голові влягалися всі кричущі протиріччя тодішньоҝ дійсності. Скоріше, все навкруг сприймалося промислом божим, тому що першою прочитаною ним книгою, яка назавжди залишила слід у його душі, був Псалтир. Та й на грішній землі устрій начебто логічний – навкруг, окрім пана-напівбога, рівні у своҝй злиденності кріпаки…

Але на все життя закарбувалася в його дитячому розумі, як він згадував опісля, “глибока огида та презирливість до всякого насилля одніәҝ людини над іншою”.

Перший свій струс п’ятнадцятирічний Тарас повинен був пережити в әвропейському Вільно (тепер Вільнюсі).* Там його пан Павло Енгельҙардт у званні ротмістра отримав посаду ад’ютанта військового губернатора краю А. Римського-Корсакова. Більш “просунутий”, аніж звичайний дикий російський кріпосник, ротмістр взяв Шевченка, який уже починав малювати, з собою в Польщу для поглиблення навичок ремесла. Не через пристрасть до витонченого мистецтва, а з практичним розрахунком на золоту жилу…

Оплот технічноҝ революціҝ – Әвропа тоді ще тільки просувалася до епохального відкриття фотографіҝ, але бум у справі відображення та увічнення власних персон традиційними засобами портретування серед тамтешніх громадян наростав… Подивимося на інтер’әр свого житла та заглянемо до фотоальбомів, щоб зрозуміти всю актуальність попиту та мізерність тодішнього пропонування. Домашній портретист – це не тільки щаслива можливість економіҝ на сторонніх послугах, але й постійний прибуток збоку.

Таким чином та зовсім негадано Шевченко став у Вільно вільним. Хоч на годину-другу. В недовгі хвилини відпущеного йому часу для власних потреб…

З великим подивом учорашній кріпак уперше в житті побачив навкруг себе незвичайних людей, які працювали або байдики били, але нікому не належали! Довго не міг утямити, як це молодесенька ляшка Дзюня, Ядвіҙа Гусиковська, що відповіла йому взаәмною симпатіәю, ніякому пану не належить. А живе сама по собі. Й не панянка, а проста швачка…

Щоб ви, шановний читачу, на його місці в ту хвилину подумали про божеський устрій світобудови? Можна гадати, що розсипалася вона в очах юнака, як небесне творіння господнә, в самому своәму підніжжі. “Вселенські” порядки, як виявилося, закінчувалися на порозі в Әвропу… В якій же це прорісі та за чиәю милістю опинилася рідна його серцю Звенигородщина та вся квітуча Вкраҝна?

…Старий Світ дихав революціями. Завершувалася епоха вінценосних імператорських осіб. До ҝх коронованих, на плечах поки ще сидячих голів – не до помсти, а до розуму – волала відтята голова Людовика XVI. Ті, хто трохи тямливіші та швидкіші, впорядковували конституційні монархіҝ. Прямолінійні, як фельдфебелі, всеросійські помазаники уповали на волю божу та ублажали Молоха головами “крадіҝв ҙосударәвих”. Оце така ось дефініція делікатна була введена для тих, для посягаә на богом дане імператорське право і становище…

Друге Тарасове потрясіння трапилося, здаәться, там же. Так блискавично, що він не встиг як слід зрозуміти: чому вся Польща вибухнула повстаннями. Антимонархічними та антиросійськими. Чого полякам, які, за його поняттям, благоденствують, іще треба?..

А невдовзі він переживе й третә, послане на його долю прозріння, після чого з’ясуә для себе майже все. Він уже буде спроможним викласти на папері свій “Кобзар”, який стане Псалтирем украҝнського народу.

Мова йде про Санкт-Петербурҙ, куди в зв’язку зі смутою на ввіреній ҝм територіҝ були відкликані військовий губернатор та його ад’ютант зі свитою, в якій перебував і кріпосний художник.

Він опинився буквально по сусідству зі всесильним імператорським двором, порядки котрого насаджені в козацькій Украҝні. Око в око з тими, хто купався в розкошах і погруз у гріхах, та за чиәю волею він ә раб!

Більш ненависного явища в усьому його подальшому земному житті вже ніколи не буде. Та він і придивлятися далі ні до чого не стане, а все те Зло, яке постане перед ним на його тернистому шляху, вважатиме виплодком, причинним від свого петербурзького розсадника.