Geum.ru

Вповістях І оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною

Вид материалаДокументы

Содержание


Весна 2003 року.
Подобный материал:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28

Весна 2003 року.


Позаду залишаәться Орськ. Солдатська “служба” Тараса Шевченка почалася в казематі тутешньоҝ фортеці, колишнә поселення навкруг неҝ розрослося тепер у велике промислове місто. Серед багатоповерхових будинків та заводських труб виблискують золоті маківки церков. Над містом “малиновий дзвін” – православні святкують Паску.

Передвечірні години під стукіт коліс в напрямі до Актау... До речі, улюблений час Тараса для малювання. Цими місцями він пройшов півтора століття тому з експедиціәю, дорогою накреслював маршрут, робив ескізи та малюнки. Частину з них ми взяли з собою у фотоальбомах та книжках, тому пейзажі за вікном ваҙону викликають відчуття живого зв’язку епох.

А залізниця, якою ми котимося, побудована за топографіәю саме тіәҝ експедиціҝ… До останньоҝ чверті минулого сторіччя мало хто знав не тільки про цей вклад украҝнського вигнанця в розвиток тутешніх казахстанських транспортних комунікацій, але й про саму цю гілку взагалі – маҙістраль використовувалася не для перевезення всяких там цивільних, а для секретного транспортування стратегічного та радіоактивного урану.

Актау… Цей молодий центр Мангистауськоҝ області на місці однойменного поселення з 1964 по 1991 рік носив ім’я Шевченка, про що нагадуә в’ҝзний знак, огороджений та прибраний, який знаходиться тепер уже не на в’ҝзді, а майже в центрі міста. Білокамінне, з тутешнього ракушняка, сучасне багатоповерхове Актау стрімко звелося та швидко розрослося на березі незамерзаючого Каспію до двадцяти восьми мікрорайонів.

Над урвищем біля Крейдяного мису, на фоні урбанізованих пейзажів, сидить та дивиться кудись за море, на захід, у бік далекоҝ своәҝ землі монументальний бронзовий Тарас. Круті сходи ведуть униз, до прибережних скель, до гуркоту прибою та плескоту хвиль… Сам Тарас на місці сучасного Актау не був, маршрут експедиціҝ пролягав на деякій відстані від узбережжя.

Одному з нас опісля Украҝни та знаменитого на ввесь Казахстан карагандинського медичного інституту довелося в 1960-х роках працювати на Мангишлаку, часто бувати в самому Форті-Шевченко та навіть посідати “помітне місце” серед місцевих краәзнавців. Ҝх об’әднання, як і паломництво до цих шевченківських місць, тоді ще тільки зароджувалося.

Тому зустрічали нас старі друзі, колишні та нові товариші. Серед них – лауреат державноҝ преміҝ за архітектуру міста Шевченка та одна з берегинь тутешньоҝ пам’яті поета Людмила Мусіҝвна Крамаренко. В неҝ унікальна фототека шевченківських місць, документів та малюнків. Від’ҝжджала добровольцем до атомного чорнобильського пекла, проектувала елементи саркофага для реактора, який іще борсався, а потім повернулася сюди, вже не розуміючи – яка земля ә рідною… По приҝзді встигла збудувати перший на півострові православний храм та каплицю.* В храмі нас зустрів панотець Даниҝл (в миру Ярослав Титович Опеченик, родом із Західноҝ Украҝни) з хрещеницями – Женею та Анею.

…І, нарешті, ми дістаәмося до цього самого знаменитого Новопетровського укріплення, яке зараз ә Форт-Шевченко. На під’ҝзді до нього, в Баутіно, під скелею Монах, затишно розташувалися американці. Асфальт, чепурні будиночки, бурова установка. Бізнес пустелі не лякаәться: дощ там усе одно піде. Нафтовий…


* * *

Тоді, в шістдесятих, від часів заслання Кобзаря минуло століття. Давно вже не було Російськоҝ імперіҝ, на колишніх ҝҝ теренах розкинувся Радянський Союз: әдина держава, әдина ідеологія, әдині загальнонаціональні героҝ… Незагальнонаціональні героҝ тоді йменувалися націоналістами.

І хоч багато води за століття втекло, рівень Каспію ще не коливався, Арал загрозливо не мілів, а земля казахстанська зберігала сліди та живу пам’ять про опального украҝнця.

Тепер Казахстан – суверенна держава. Нова краҝна, нова ідеологія, нові критеріҝ для національноҝ Дошки пошани.

Піднявся рівень втягнутого нафтодержавами в господарчий обіг Каспію, катастрофічно обмілів обміряний було колись за участю художника експедиціҝ рядового Шевченка давній Арал, багато що пропало геть або змінилося докорінно. Але пам’ять про Кобзаря тут, як і раніше, жива.

Ім’я його не забулося з часом, слава витримала мірки сучасних вимог, і відтепер Шевченко – в історіҝ суверенноҝ Республіки Казахстан. Тобто, на національній Дошці пошани.

В зв’язку з цими, “наново відкритими обставинами” тривалий казахстанський період життя Кобзаря доведеться розглядати дещо в іншому виді та значенні. Не буде ж молода держава гордитися лише тим, що люб’язно запропонувала йому свій найглухіший закуток для заслання.

…Візьміть у руки, інтернаціональні читачі, останній чотиритомник Шевченка російською мовою, досить таки повне зібрання творів поета. Три томи – це й ә Казахстан, за винятком невеликого формату вкраплень. Четвертий казахстанський том могли б скласти повісті російською мовою, які сюди не ввійшли, в тім числі й ҙрунтовно зачеплена нами “Прогулянка з задоволенням і не без моралі”.* 

А який обсяг у всьому творчому доробку художника Шевченка займаә образотворча спадщина періоду заслання – про це навіть сказати важко.


В хрестоматійних біографіях поета вельми плідний казахстанський його період змальовано всіәю палітрою похмурих тонів. Зі школи, за підручниками та за непідробним смутком учительок міцно засіла в голову думка про десятирічну трагедію на самоті в кінці короткого земного шляху Кобзаря.

Сибір, Колима, спечені піски Мангишлаку, де вже цідять охолоджену кока-колу американці, як місця заслання, страшні. Але не самі собою, а іншими додатковими ускладненнями. Живуть же тут тисячоліттями корінні мешканці, залюблені в свою батьківщину. Досить успішно акліматизуються у всяких екстремальних умовах загони всюдисущих першопрохідників та підкорювачів. У кожного з них багато своҝх проблем, бід та нещасть, але немаә комплексу в’язнів, вони не вирвані зі звичного кола друзів та роду занять.

* * *

Одночасно з ювілеәм Кобзаря відбудеться святкування п’ятдесятиріччя цілини. Судячи за загальним настроәм, феномен блискавичного перепрофілювання кочового тваринницького реҙіону на землеробський, з його рельәфно визначеною наземною матеріальною інфраструктурою, буде оцінено по достоҝнству. Проповідники шкідливості кампаніҝ, після якоҝ місце юрти залишилося в музеях, тут ә. Але це інстинктивний самозахист власних історичних цінностей і діалектична противага ҙлобалізаціҝ, яка стрімко просуваәться вперед та стриже й причісуә своәю гребінкою всякого, хто трапляәться під руку, на один фасон і вже клацаә ножицями-секаторами над нашими головами…

Чого на ювілеҝ не буде – так ото колишнього терміну “першопрохідці” у відношенні до цілинників. Друзів-казахів та всіх тих, котрі до степовоҝ епопеҝ тут народилися й жили, це завжди ображало: а хто ми тоді такі ә...


* * *

Живописне полотно А. Ісмайлова в меморіальному музеҝ Форту розказуә про зустріч Шевченка та тутешнього музиканта-самородка Курмангази Сагирбаәва. Історіәю вона не задокументована: може, була, а може, й ні… Але перекази стверджують: була! Значить, народу треба, щоб ці сини Украҝни та Казахстану, відображені, до речі, на перших купюрах своҝх суверенних держав, неодмінно були кунаками…

В пам’яті казахстанців увесь тривалий період перебування тут Кобзаря – зовсім не роки його нидіння, викреслені з активного життя. Так воно взагалі планувалося царатом. Пустеля – найбільш відповідне місце для всяких заборон, особливо на інформацію, писання та малювання, для цього там просто немаә елементарних можливостей. А ось щодо всього іншого…

Пушкін поневірявся в дворянській садибі через самотність та віддалення від столичного бомонду. Шевченко на першій сторінці свого вигнанницького щоденника в розпачі: поламався складаний ножичок! Як тепер писати, коли перо загострити нічим… Минуть місяці, поки з Астрахані новий привезуть… Подібна невлаштованість, неможливість займатися творчістю була для поета покаранням більш жорстоким, аніж пекельні умови пустелі.

Зате не було в Шевченка самотності. І друзів у нього тут набереться більше, ніж запопадливих до муштри самодурів із солдафонів, недругів для всіх… Що й дозволяло йому зневажати всілякі заборони та козиряти не до кашкету, а саме тим, що він так і не навчився браво карбувати обов’язковий для його чину лавовий крок.

Більш глибокою, ніж про це розповідаәться в загальних рисах, була зацікавленість Шевченка казахською темою. Проблематика протиріч національного та міжнаціонального у всій сукупності ҝх драматичних кульмінацій та трагічних розв’язок привертаә увагу поета, насамперед, паралелями з кричущою украҝнською дійсністю, він намагаәться зрозуміти причинність, історію та перспективи питання, виходячи з розуміння загальнолюдських цінностей, біблійних понять добра, справедливості та гуманнізму. Відомо, що при написанні поеми про гуситські війни він не тільки “перелопатив” велику кількість джерел, але й буквально допитав кожного із тих чехів, які мешкали того часу в Санкт-Петербурзі.

Те ж саме простежуәться при праці над віршами та поеми кавказького циклу, досить звернутися хоча б до “довідкового апарату” та приміток до них.

Всебічним проникненням у тему відзначаәться й казахстанський “альбом живопису”. Казахи самі просяться на олівець, – говорив він, приступаючи до чергового нарису.

Розсипані в малюнках деталі побуту та звичаҝв казахського народу дають нам підстави вважати, що життя вигнанця не окреслювалося рамками служби та форту. Недостатньо ще всім нам відомі (через мізерні наклади книг та досліджень на цю тему) подробиці майже дворічноҝ Кос-Аральськоҝ експедиціҝ, де Шевченко поділив намет-джоламейку з перекладачем, унтер-офіцером Аламкуровим. Тлумач забезпечував потреби учасників походу, серед яких знаходилося приблизно сімсот найманих робітників-казахів. Аламкуров був особою, як сьогодні прийнято говорити, “на рівні”: народився серед безкрайнього ковилу під рипіння коліс на возі з кибиткою… Діти величезного, наче континент, казахстанського степу, знають його ввесь – як птахи незримими небесними дорогами облітають виріәм світ, так і вони, одним лише ҝм відомими шляхами, кочують його неоглядними просторами від південних китайських кордонів до російського Сибіру. Аламкуров знав географію батьківщини ще ширше: змолоду він ходив на баримту – грабунок табунів чужоҝ худоби – подалі від своҝх стійбищ, звичайно ж, щоб не наводити підозру, тобто блукав не тільки уздовж за меридіаном, але й паралелями впоперек. А потім у нього була обов’язкова двадцятип’ятирічна служба в Петербурзі, Прибалтиці, Фінляндіҝ, де він, певне, вивчив і ту частину імперіҝ та удостоҝвся царського знаку відмінника бойового ремесла… Читав, писав, перекладав…

Багато про що цікаве довідався від нього поет майже за два роки експедиціҝ. Характерне підтвердження: Шевченко використовуә самоназву народу – казахи, що взагалі було рідкістю при загальновизнаному тоді збиральному визначенні ціәҝ частини степового етносу – киргизи.


* * *

Чи розглядав сам Шевченко своә заслання як покарання Казахстаном? Думаю, що ні. Для нього це була помста романівського двору, у котрого було багато задвірків. Так, кляне він свою долю в пустелі, але варто зауважити, що сумні думки роҝлися в його голові й на квітучій Украҝні. Тому що не пейзажі переповнювали душу поета, а думи: “і тут і всюди – скрізь погано…”

Та все ж таки найбільш глухим кутком та безлюдним місцем, де будь-коли ступав ногою Кобзар, він називаә Арал та Приаралля. Через декілька років він зустрінеться з начальником Кос-Аральскоҝ експедиціҝ Олексіәм Бутаковим, та з подивом запише до свого щоденника: “Тепер вони з дружиною ҝдуть до Оренбурҙа, а потім на береги Сирдар’ҝ. При самих лише споминах про цю пустелю в мені серце холоне, а він, здаәться, готовий назавжди там оселитися”.

Але й для цих місць у Шевченка знайшлися свого часу глибоко ліричні рядки:


“Готово! Парус розпустили,

Посунули по синій хвилі

Поміж кугою в Сирдар’ю

Байдару та баркас чималий.

Прощай, убогий Кос-Арале.

Нудьгу заклятую мою

Ти розважав таки два літа.

Спасибі, друже; похвались,

Що люде і тебе знайшли

И знали, що з тебе зробити.

Прощай же, друже! Ні хвали

Ані ганьби я не сплітаю.

Твоҝй пустині; в іншім краю,

Не знаю, може, й нагадаю

Нудьгу колишнюю колись!”


(Кос-Арал, 1849 рік).

Відсутність у цьому богом забутому місці всіляких там відволікаючих спокус дало змогу Тарасові зосередитися на основному своәму призначенні: за термін аральськоҝ експедиціҝ, з 11 травня 1848 року по 22 вересня 1849 року, як підрахували В. Анісов та Ә. Середа, він виконав близько двохсот малюнків та написав щось сімдесят віршів.


Глава 17

“Як багацько малюнків та як усе чудово!”


Потаәмною думкою поета було видання… альбому живопису. Малювання (ми попереду зауважували на особливості дофотографічноҝ епохи) було для нього “професіәю й хлібом насущним”, а “малоросійська поезія” – лише злотокрилою музою.