Вповістях І оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною
| Вид материала | Документы |
СодержаниеСни, які збулися й не збулися |
- Загальновідомо, що історія І література це нерозривні сфери людського буття І мислення, 106.24kb.
- Реферат на тему, 143.88kb.
- Нове життя з «Малою Батьківщиною», 78.98kb.
- Університет ім. Олександра Довженка внутрішній світ дитини в оповіданнях, 674.5kb.
- Роде наш красний, роде наш прекрасний, 81.19kb.
- Святкова прибрана зала. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про життя, 324.93kb.
- Святкова прибраний клас. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про, 71.28kb.
- Міністерство освіти І науки України Івано-Франківський професійний ліцей автомобільного, 201.75kb.
- Мотив сенсу людського буття у драмі валерія шевчука “кінець віку (вода життя)”, 182.55kb.
- Програма для загальноосвітніх навчальних закладів (філологічний напрям, профіль українська, 1616.56kb.
29. Марина
Марина, Марина, Марина… Вона знаә все. Хтось з тіәҝ сторони, правда, знаә більше, та ніколи не скаже. Марина більш за всіх знаә з нашоҝ сторони. Наша сторона порідшала – прибита горем мати Старого померла, жінка, з двійнею в пелюшках, три роки в струсі була… Товариші-дипломники – хто де… Марина ходила інстанціями, писала в установи, шукала правосуддя. Потім, кажуть, звернулась до Бога, після чого ҝҝ більше ніхто не бачив. Тепер з’явилася тут, на що я, власне кажучи, після повідомлення Батури, вже не розраховував.
У Марини сучасна модна зачіска, строгий, майже офіційний костюм… Город у ньому орати ҝй буде незручно… Вона хоч і не трактористка, але ходити борозною, показувати та слідкувати треба, а то наорють…
Ні в який монастир вона не стриглась, хоч відношення до церкви маә як віруюча, та працюә в якійсь реставраційний майстерні, бо закінчила факультет російськоҝ філологіҝ та художню студію одночасно.
– Я, Толю, та жінка, яка раптово залишилася зовсім одна – втратила близьких, а першим був брат. Зодягну, було, хустку, та в церкву, до Бога… А куди тоді, в ті часи... Ні, ти не думай, в мене нормальне, повноцінне буття, якщо така формула коректна для вжитку взагалі.
Ми сиділи на облупленому ҙанку вичовганого колись нашими ногами подвір’я, яке поросло нетоптаним, здичавілим без людей споришем.
– Що ви хочете робити з хатою?
– Дати ладу знадвору, – відповіла Марина. – Всередині родичі доглядали. Зайдемо?
В хаті зупинився час. Ті самі високі сволоки, невибагливі меблі, нависаючі портрети могутньоҝ ретуші гуляйпільськоҝ фотомайстерні Каплана… А живого духу немаә… Так пахне в музеях.
– До літературного доробку Максима в мене руки тоді не дійшли. Все, що було, віддала його товаришам та дружині. Добре, що воно тепер потрапило до тебе, це, можна сказати, приәмний сюрприз. Ти не випадково за цю справу взявся, всі близькі його душу відчувають… Вона витаә, бо він свого на землі не доробив.
...Витаә з нею й історія, знайома нам, власне, як буденна дійсність зовсім недавнього ще минулого, котра здавалася нормою життя, вписувалася в повсякденні реаліҝ і не викликала ніякого подиву. Про окремі украҝнські реҙіони – зони вигнання для украҝномовних журналістів... Одні звідти при першій нагоді швиденько тікали, інші звикалися, а деякі червоною ганчіркою майоріли...
– Я знала, що Максима наче як за націоналіста вважали... Зі своҝми проектами він, як то кажуть, Руденка дістав... А після зустрічі з ним ще й листа до Киәва надіслав про майбуття нашоҝ мови. А лист повернувся до Руденка… Я думаю, що Максима відрядили в надійне місце чи то провчити, чи зло зірвати – а там одного удару в скроню вистачило. А вдома якраз двійня народилася...
В мене чомусь зникли всі питання.
Та й Марина явно завершувала зустріч. Вона хоч і не манірна, проте щось протокольне відчуваәться.
– Потім ті ж самі руденки, в тих же самих фотелях почали діяти абсолютно навпаки… В мене уроків російськоҝ літератури не залишалося… Отакі метаморфози… Всі зрозуміли почерк новоҝ влади – одна й та ж рука… Народ не зміг привести до керма ҙенерацію інших, здібних на реформи людей, за демократію видаәться політичний балаҙан, в шумі-гамі якого колишні намагаються вирішити власні питання…
– Ти на кого, Марино, як кажуть, тут працюәш? I чому, дійсно, як резидент? Мабуть, на ҙранти?..
– Ми відкриәмося завтра, тому поки що конспірація, не варто дражнити собак. У нас же тут не стільки передвиборча боротьба, скільки генетичне неприйняття іншоҝ точки зору, не будемо згадувати мого брата та власну історію, найширші глави якоҝ – безплідні або руйнівні внутрішні протиборства. Шлях до демократіҝ лежить через взаәморозуміння, через поәднання альтернативних поглядів в домінанті державності. Сказати тобі, що я працюю на демократію, на Украҝну – це надмірно, але приблизно так. І наша справа на цих виборах виграә безумовно... Будь що, виграә…
– Я це відчув: „Вектори руху – демократичне суспільство, консолідація інтересів розрізнених та антагоністичних груп”...
На подвір’я завернула якась сіренька машина. Марина потисла мені руку: „За брата!” I дала візитну картку з номерами телефонів, електронною поштою та адресою невідкритого ще представництва…
30. Епілог
Гей, воли, Бо нема коли,
А хоч ә коли,
Так ніколи.
Чумацька пісня
Антон прибув за нами об одинадцятій. Ми попрощалися з Калюжними та заҝхали виписатися з готелю. Знайшли адміністратора.
– Ви, коли вселялися, балакали по-нашому, а ми й роти пороззявляли…
– …а цигани диню вкрали...
– Диню ми ҝм самі дамо, а вам, закордонним, тут селитися без дозволу не можна... Нам слід було повідомити, куди треба, а там два дні вихідних...
Котовський як у воду дивився... А я, тим часом, нічого не второпаю. Кордон перетинали відповідно до правил...
– Запишіть, що ми місцеві... З Башаула…
– Ага! Поросят у номері „люкс” продавали…
– Візьміть гроші так, – гримнув на них Антон, – та поверніть документи. Скажете, що ніхто не жив… От же ж порядки розвели – циганам можна, а своҝм – ні! А ну, де ваш начальник, забувся, як його...
В гуляйпільському готелі надійна зона супутникового зв’язку, третій уже раз на вході мене хто-небудь дістаә.
Дзвонив Рубінштейн з указівкою сісти з Харкова в новий спальний караҙандинський ваҙон, який причепив на цей напрям його друг Віктор Попов.
– Ми з Запоріжжя сьогодні вилітаәмо чартерним рейсом...
– Ясно, фірма при грошах... Ну, добре. А то я в війну Харківщину з боями пройшов, так хотів передати вітання...
– Передам з борту літака.
– Пушкінський заклик виконав?
– Який заклик?
– „Час, мій друже, час!”
– У вас не голова, а ноутбук...
– Ноутбук? А-а-а, чемоданом... Скажи краще, що там з білими кульками? Та сам за кого?
– Як це – за кого? Я тут еміҙрант... А з кульками все гаразд... Тягти збираються всі… Загальна активізація, тотальна політизація й небувала мобілізація... Ні, сподіваються, що чорноҝ не буде… Ви вже казали, що сірих немаә… Біла?.. Біла ә, вона десь під руками лежить…
Знайдеться...
серпень 2005 р.
Оповідання
Сни, які збулися й не збулися
Щось двісті книг з історіҝ цілини та краәзнавства, здебільше рідкісних, раритетних навіть, яких у каталогах публічних бібліотек тодішньоҝ нашоҝ держави не було, я передав обласній архівній установі. За наполяганням ҝҝ тодішньоҝ керівниці Лідіҝ Коваленко: “Це ж бо хранителі минулого. Хоча й не кам’яні, але нетлінні скрижалі”.
Так... Без писемних свідчень про епохи, які канули в Лету, усна історія починаә молоти нісенітницю.
А заразом віддав ще вісімсот книг із курсу всесвітньоҝ історіҝ рідному університету. На ті часи, коли я гриз там цей граніт наук, він звався Кустанайським педагогічним інститутом.
За наявністю випорожнених частково книжкових шаф я полегшено зітхнув, звів у атлетичній позі до плечей стиснуті кулаки та задумався: щоб іще корисного для суспільства звершити. І почав перебирати надра інших завалених паперами полиць. Погляд привернув пожовклий аркуш із автографічними закарлюками. Це було незакінчене років зо двадцять тому оповідання.
“Те літо купалося в дощах. Вихлюпалася останніми кулями ще одна злива, каламутні потоки збігали в озерця низинних калюж та струменилися вверх теплим маревом. Серед водоростей підтопленоҝ трави в намитій потерті гойдалися й лупали віями банькаті бульби та плямкали про те, що посухи ще довго не буде...”
Куди після такого заспіву закручувався сюжет, пам’ятаю. Мені снилося, що цими розкислими луками я намагався перехопити експрес, від якого відстав, поки той дугою обгинав станцію.
Того разу свого потяга я не наздогнав.
Незакінчене моә творіння потрапило в “довгу шухляду”, тому що писати тоді доводилося зовсім інше. В жорсткому режимі часу. Ділові та офіційні папери, публічні промови, виступи в пресі. Для інших. Для себе – дрібний залишок. Словом, я займався тим, що тепер по-американськи називаәться спічрайтерством.
Під своҝм іменем у публіцистику я прийшов. Пізно. Можна було б раніше.
І взагалі, багато чого в своәму житті я зробив із запізненням. Як у тому сні, на тій станціҝ. Дещо заспокоюә те, що підкіркове почуття незадоволеності собою притаманне більшості з нас. “Все життя своә, – писав Василь, – я розглядаю як бій у три раунди: молодість, зрілість, старість. Два з цих раунди треба виграти. Один я вже програв”.
Програв він саме третій, до котрого просто не дожив. Але переміг у загальному заліку. Тому що нокаутував усіх у другім.
Василь – це Василій Макарович Шукшин.
* * *
Перед кожною доленосною переміною бачу один і той же сон: доганяю потяг. Скільки разів це було, сказати не можу, але станцію, якоҝ немаә, знаю як батьківщину. Ҝҝ привокзальну площу. Імені Марко Поло.
– Ми що, в Італіҝ? Індіҝ?
– Ні, – відповідають місцеві. – Просто він тут зупинявся проҝздом. Інших відомих людей на станціҝ не було. А ви, до речі, хто такий?
Перонні магазинчики, бабусі з вареною, без шкірки ще, картоплею та малосольними огірками біля гранітного монумента міліціонеру з написом на форменому картузі “Марко Поло”. Москательна лавка.
– Що таке москательна лавка?
– Міздровий клей, дратва, дьоготь. Там, куди ви ҝдете, все це не згодиться. У вас ә побутова хімія. А примус взяти радимо.
– Навіщо?
– Чай у дорозі заварювати. А коли ще й ваҙонами розносити – окупиться...
В книжковій лавці я застряг. “Слово о полку Ігоревім”. Стародавній ориҙінальний список.
– За скільки віддасте?
– Заберіть з-під носу свій прилад. Гасом тхне, дихнути нічим. Можете його навіть викинути: пальне зараз більш коштовне, ніж чай. А рукопис дешевий. Ваші таке тепер не читають, а наші вивчили напам’ять.
– Ви краще хапайте свій апарат, – порадив кам’яний постовий, котрий саме злазив із свого п’әдесталу, – а не ці перҙамени. Потяг відбуваә.
– Так час іще ж ә...
– Вже немаә. Я дав команду. У нас тут час інший…
– А який?
– З вашим не збігаәться на одну годину сорок п’ять хвилин тридцять секунд...
– Кати його ба, як незручно відраховувати...
– Ну, так це вам незручно... Ви транзитники. Між іншим, у вас ә особливі прикмети?
– Я, коли перевдягаюся, то чіпляю одяг на двері, а не вішаю в шафу.
– Всі нормальні люди чіпляють на двері. А я про особливі прикмети питаю.
...Продавець витяг з-під споду полотно.
– Так ви оце стосовно Часу... Будь ласка, картина пензля Сальвадора Далі, можете придбати. Зрозуміәте, як Він тече. Годинник онде намальований в нього сиром плавленим поповз…
– Не треба, Час не купиш. До того ж, це копія, я бачив десь, поза вашими кордонами, ориҙінал.
– Так звідти й завезли тільки вчора. Пилюка он іще музейна… Для мистецтва кордонів немаә...
Розкислі луки я пересік, але паровоз дав прощальний гудок. Місцеві на мотоциклі з коляскою сказали:
– Сідай. Ми його зараз… Нікуди не дінеться, посадимо...
Догнали. Але поперек шляху шлаҙбаум.
– Відчиняй, – наказав мотоцикліст.
– Не можу, – під розгін поҝзда кричить черговий. – Важкий дуже. Не можу всім дати дорогу...
* * *
Відстали чи ні? Ні, начебто рухаәмося. Заҝхали за рубіж тисячоліть, що випадаә на покоління один раз на тисячу років. Встали на шлях незалежності, що трапляәться раз на півтисячі років. Здаәться, встигли… Бачимо, хто як усівся. Хто в м’якому купе, хто в тамбурі, хто вчепився за поручні. Хто зліз. Хто на посадку прицілився. Згідно з виданими долею квитками.
До відома тих, хто відстав, – потяг рухаәться вперед.
вересень 2001 р.
БАТЬКО МІЙ, фронтовик...
Адміністрація Кустанайськоҝ області підтримала ініціативу ветеранів щодо видання книги з приводу 55-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Мабуть, найдраматичнішоҝ подіҝ минулого сторіччя. Десь усередині його людство встало перед неминучим вибором: або подальший, хоча й досить суперечливий, розвиток, або концтабір із комендантами “блакитноҝ крові”. Життям мільйонів однополчан – це не забудеться ніколи! – солдат не дав завести цивілізацію в тупик.
Видавництво книги доручили нашій друкарні. Голова Ради ветеранів Дмитро Брусник, мій давній старший товариш, знав, що батько в мене фронтовик, тому при впорядкуванні збірника запропонував: “Напиши!”
Нарис цей уже лежав у моәму письмовому столі для ювілейноҝ рубрики в своҝй ҙазеті. Але на шпальти він не просувався через нагромадження інших статей, запропонованих нам у переважній більшості тіәю ж Радою ветеранів. “На чергу” власний матеріал я поставив тому, що батько таки не кустанаәць, не місцевий, так би мовити, герой, він лише деякий час у мене тут гостював. “Все одно надрукуй у книзі, – наполягав Брусник. – Для фронтовиків Батьківщина – ввесь колишній Союз. А для тиловиків кожен солдат – герой та краянин”.
…Можливо, що моҝ спомини про батька увійшли в дисонанс із декотрими публікаціями того збірника. Була, вже забув, де й коли, та начебто як у середньовічній Әвропі, війна з різновиду “дивацьких”. Супротивники, котрі оголосили ҝҝ, кволо мобілізувалися, а потім узагалі забули, що воюють. А коли спохопилися, то підписали мирну угоду.
Перша половина військовоҝ біографіҝ мого батька також була “дивацькою”. Йому, червоноармійцю, за часів окупаціҝ довелося жити в своҝй хаті разом із німецьким комендантом.
Я сприймаю подібні факти вельми символічно. “Братання” в окопах першоҝ ще світовоҝ війни мені здавалося важливішим за нестямне патрання тельбухів у геройстві багнетних атак. Тому що братання – прояв розуму та природного інстинкту самозбереження людства.
Просиджуючи довгі украҝнські вечори вкупі, батько й окупант стали потроху розуміти, що й у цій, другій уже світовій, вони теж вороги не кровні. А, може, й зовсім не вороги. Швидше – заручники.
Тому я й хотів сказати не тільки про ратні подвиги батька, рідноҝ для мені людини. Фронтовики довели, що будь-яку фортецю зруйнувати в змозі. А побудувати? Залишити плідний слід на землі?
Самоствердження батьків устромленим Прапором Перемоги крапкою не було – вони ще встигли відродити руҝну. Та доглянути, поставити на ноги нас.
Щодо мене це розумілося буквально.
* * *
Про війну він нічого не говорив узагалі. Окрім декількох зауважень мимохіть. Коли ввечері вся наша сім’я мостилася перед телевізором, а там точилася розмова за оте світове ратоборство, батько йшов “прибиратися надворі”. Тому все, про що я тут пишу, мені відомо лише від бабусі, Әвдокіҝ Володимирівни та матері, Галини Федорівни.
...У кінці голодних післявоәнних сорокових, після лапатого, досить рідкого для таврійськоҝ Украҝни снігопаду, всі вчорашні солдати села знову мобілізувалися, вдяглися в білі халати та пішли лавою на зайця. Дорогою поділилися за номерами для облоги поля. Нас, хлопчаків, що супроводжували цю продовольчу експедицію, за крайні хати не пустили, до полудня ми чули лише гулкі морозні відгуки далекоҝ стрілянини.
Ніколи не забуду тіәҝ миті найвищих гордощів за батька при поверненні мисливськоҝ раті. Він – тріумфатор – йшов попереду з трьома вуханями, які теліпалися на вимазаному сукровицею халаті. На своҝх саморобних із рогатого гілля милицях я, післявоәнній підранок, бадьоро зашкандибав поруч. За нами йшла вся інша маса, вона розмахувала руками й голосно, навперебій, розбирала стратегію й тактику операціҝ, підсумовувала загальний результат та персональний внесок кожного, раз-по-раз десь із юрби виривалося скорботне «це ж треба було!», за яким укотре починалося все більш мальовниче відтворення незгладимого для когось драматичного моменту з утраченою можливістю... Маса в нашій хаті вкупі з нами з’ҝла тих зайців, натушкованих у казані з перловкою. Застільне коло обійшла знаменита тоді “білоголова”, запечатана світлим сургучем горілка, помірне вживання котроҝ підштовхуә до полеміки з найскладніших філософських питань (вона московським заводом “Кришталь” до сих пір постачаәться до Німеччини, де я мав нагоду таки ҝҝ покуштувати). А тоді…
– Ти, Володимире Антоновичу, німців, мабуть, копицями скиртував. Три зайці на галявині були, й усі три – твоҝ.
– Та досить вам... Ви ж самі вигнали ҝх на мене. А на війні я не знаю, скількох убив. Ми, артилерія, націлювалися в координати, а не в людей. Зайця он і того шкода...
Декілька наступних вилазок у степ похитнули мисливську репутацію батька. Більше ніяких трофеҝв він не здобував. Невдовзі зруйноване господарство було відбудовано, і мисливство, як продовольчий промисел, своә значення втратило. Стрілянину в усе живе для розваги просмалені порохом ветерани не визнавали, й батько закинув рушницю на горище, де вона благополучно й згнила у вогкому південноукраҝнському кліматі.
* * *
З військовим наказом батько мій, тоді ще шкільний учитель математики з дворічним стажем, був ознайомлений усно: залишатися в окупаціҝ до особистого розпорядження. Із засвідченою довідкою: до військовоҝ служби непридатний у зв’язку з виразкою шлунка. А поки що в гуляйпільському військкоматові він штабелював для евакуаціҝ секретну документацію.
– Служиві! – прокульгав мимо захеканий дід. – Тікайте теж швиденько, німці вже на Вербовій.
Служиві повкидали ящики в автомашину, й батько, як було велено наказом, пішов через річку додому. А там, у Варварівці, вже милися надворі колодязною водою та горлопанили своәю мовою німці.
Вночі з садка пташиними колінцями батько погукав вагітну матір.
– Лізь поки що на горище, – звеліла вона. – Коменданта нам поселили. А комендатура його в клубі поряд буде.
Через декілька днів комендант, офіцер вермахту, голландець із футбольним прізвищем Ван Бастен, спитав у матері:
– Хто у нас на горищі живе?
– Мій чоловік, – відповіла мати.
– Нехай злазить додолу.
Комендант, який зайняв було “велику хату”, тобто кращу кімнату в хаті з широким, як палуба, ліжком, перебрався в маленьку спальню. Злякана мати просила герра Бастена такого перебазування не вчиняти. Тоді комендант демонстративно застелив долівку в кутку спальні своәю шинелею і розлігся на неҝ з вигуком: “Soldaten!”
За владою пана коменданта, в днину, коли німцям звернули в’язи під Сталінградом, народився я. Він удостоҝв цей факт власноручним підписом ув аусвайсі з орлом та свастикою, засвідчуючи, таким чином, про народження ще одного підданого Третього Райху. Через цю обставину закони теперішньоҝ Німеччини неначе як довічно ҙарантують мені ҝҝ громадянство. А в мене вже дві батьківщини – Украҝна й Казахстан. Та й з Москвою все життя сплелося... «Громадяни декількох Вітчизн», казав про кустанайців один із колишніх мешканців міста, хоча й мариться мені все життя зелене варварівське подвір’я під високими грушами…
Про що конкретно вели розмову батько з комендантом отими довгими вечорами, я не знаю. Мати лише якось зауважила: голландець схилявся до думки про те, що фюреру нічого було сюди пертися.
Гітлер, треба сказати, до окупаційноҝ політики в Украҝні вніс вимушені корективи. Німці засвоҝли білоруський урок – не доводити до партизанщини цивільне населення. Не придатне стати до лав, воно, при нагоді, заквашуәться в ту “вибухову суміш”, яка розриваәться з потужністю реҙулярноҝ арміҝ… В обставинах найвищоҝ таәмничості Гітлер відвідав Вінницю, загарбники залишили украҝнські колгоспи. У нашому селі не було випадків смертноҝ кари. При незадовільному, в неохайній радянській манері, виконанні виробничих завдань, за розпорядженням коменданта винного шмагали батогом. Відлупцьовані колгоспники Третього Райху в партизани не тікали. В голому степу схованки немаә, там навіть всю дрофу перестріляли, тому що голова з трави випиналася...
* * *
Батько зустрів однокурсника та спитав:
– У тебе теж виразка несправжня?
– Ні, в мене довідка щодо двох інфарктів.
– А в кого тут найважче становище? Хто хоч перед своәю смертю скаже нам що-небудь зрозуміле... Чого ми тут очікуәмо?
– Спитай у Андрія. В нього за діагнозом, здаәться, білокрів’я.
Ввечері комендант повідомив батькові:
– Парашутиста вашого взяти не змогли. Оточили на луках, але він застрелився в підпаленій власноручно копиці сіна та згорів разом із документами. Сам гуляйпільський комендант Вейәрс приҝздив.
– Зв’язкового накрили, – сказав Андрій батькові на базарі. – Сам Вейәрс прискакав, собака... Тепер, мабуть, до визволення ніяких вказівок не буде.
...А наші вже гоном гнали німців із-під Волги.
– Ваші на днях будуть тут, – інформував батька комендант.
…З пагорба навпроти кудись удалину свистали “катюші”. Круппівські гаубиці час від часу грізно відповідали. Вся наша династія сиділа в льоху, окрім одного. В мороці я заходився криком, тому бабуся залишала мене в світлиці: “Дитину Бог не віддасть”.
Я був уражений цим передбаченням бабусі, коли дорослим уже лагодив батьківську хату: чи не в кожній цеглині стирчали забілені вапном вістря громіздких друзок смертоносного металу. Один із них, за ствердженням батька, німецькоҝ токарноҝ обробки, я видовбав прямо біля вікна, навпроти якого з гака на сволоці під стелею звисала колиска декількох наших поколінь. Безформений шматок сталі, який не долетів до моәҝ люльки, лежить у мене в письмовому столі…
Ван Бастен з нашою сім’әю попрощався та порахувався матеріально. При відступі німці поперед себе гнали реквізовану колгоспну худобу. Комендант вилучив із гурта величезного кабана, та в бузку нашого двору всадив йому кулю до лоба: “Заховайте, бо ваші вже на підході”.
І знову слухання в льоху діалогу “катюші” з гарматами… Скоро бабуся почула зверху добірну російську лайку і сказала: “Визволені”. Визволителі були в уніформі, яка більше нагадувала тюремну робу. Зголоднілі ҙулаҙівські штрафбатовці з’ҝли пів-кабана, а щодо залишку порадили: “Заховайте, бо, не дай бог, повернуться”.
Німці не повернулися. Але покинуту територію прощальним залпом ушанували. У вирві між дідівських груш нашого садка зарили двох солдатів та дівчину-санітарку. Від поранення в живіт вона важко помирала та просила сповістити матір. Моя мати так і не знайшла евакуйовану рідню загиблоҝ.
Братська могила два роки була в нашому садку. Потім рештки переховали під монументом у гущавині тодішнього варварівського парку. А поранені груші жили ще довго і “вмерли” лише декілька років тому…
Батько з сибіряками пішов прямо в “мелітопольську м’ясорубку”. З гуляйпільців живими там залишилися одиниці. Потім визволяв, чи, розбери ҝх там тепер, загарбовував Прибалтику. Опісля додатково відслужив термін свого окупаційного сидіння вдома “під спідницею” і лише в 1947 році демобілізувався.
Я підготував йому чорний сюрприз. На попелищі післявоәнних руҝн спік ноги. На них згоріли чобітки. Я біг додому та озирався на криваві сліди зі шматками шкіри на спориші… Підібрав мене та приніс матері якийсь парубок-велосипедист. Мати – ҝй пішов тоді двадцять п’ятий рік – посивіла вмить.
Сестри батька, моҝ тітки Ганна та Марія, психологічно готували фронтовика, котрий якраз повернувся: “Тримайся, брате, війна й тут жне. Син твій, мабуть, не виживе”.
Батько нахилився до мене й сказав: “Виживи, синку. Я тільки через тебе вцілів у тім пеклі”.
Я пам’ятаю – та й усякий би, збережи бог, запам’ятав – як міг, тримався. Хоч яке там тримання у п’ять літ. Ноги не загоювалися, щовечора з них зривали криваву перев’язь, мили марганцівкою та знову обмотували хлорованими бинтами. Рік у лікарнях Гуляйполя, Запоріжжя та Кіровограду, а потім на костурах…
У десятім класі мене взяли до складу гуляйпільського “Будівельника”, який брав участь у футбольній першості Украҝни. Потім запросили на оглядини до запорізького “Металургу”, команди класу “Б” чемпіонату СРСР. Тренер, колишній гравець киҝвського «Динамо» Микола Тищенко, випадково побачив, як я ховаю дефекти ніг, та порадив: “Ҝдь до мелітопольського інституту, ми тебе туди порекомендуәмо. З такими ногами твоя професійна футбольна кар’әра сумнівна. Тобі вчитися треба. А стосовно інституту, то його “Буревісник” – чемпіон краҝни серед студентських команд”. (Того року в фіналі він переміг Московський авіаційний інститут, де для підтримки спортивноҝ форми влітку грали багатократні чемпіони світу з хокею брати Майорови та Старшинов). Мені дали направлення для навчання…
Батько на той час викладав військову справу та фізичну культуру в школі, тому моҝми досягненнями на цім поприщі був задоволений. Одначе, при всякому новому прояві спортивноҝ доблесті він настійно радив: “З ногами в тебе тепер усе гаразд. За голову треба братися”.
Рішення щодо навчання він вітав, хоч я й вибрав трохи інший шлях та далекий інститут, без усяких рекомендацій, на загальних підставах.
Перед завершальним державним екзаменом ми з Тулегеном Шулановим раптово залишилися без коштів. Мало не дипломовані вже фахівці, ми на радощах прогайнували (в кустанайських ресторанах, відомо) всі своҝ фінансові ресурси. На останні копійки з’ҝли салат із редиски та зібралися «бити» моәму батькові телеграму щодо матеріальноҝ підтримки. На виході з інститутського гуртожитку нас зупинили: “Ви чому повідомлення на грошовий переказ не забираәте? Вже тиждень як на вахті валяәться. Мільйонери...”
Ми швиденько забрали. Кругла сума супроводжувалася стислим рядком: “Вітаю, сину, візьми на підтримку штанів. Батько.”
А через декілька років зі свого родинного двору його привезли прямо в операційну.
– Все минулося без ускладнень, – заспокоҝв батька хірург. – Та й день сьогодні повинен бути доброчинний. Знаәте, чому?
– Знаю, – відповів хворий, – черговий з’ҝзд партіҝ. В мене син в Кустанайському обкомі працюә...
А через день ми з дружиною Тетяною вилетіли на скорботний ритуал. Дочок-онучат із собою не взяли. Нехай пам’ятають діда завжди живим.
– Як? Від тіәҝ самоҝ шлунковоҝ виразки? В Запорізькій області? – здивувався мій товариш Олександр Миколайович Волосян, головний лікар Кустанайськоҝ області. – Я в Гуляйполі на всесоюзному семінарі був. Там же такий високий технічний рівень... Не інакше, як наші колеҙи-ескулапи на той світ підсобили...
* * *
На батьківщині мене величають його іменем – Володимирович.
Він залишився в добрій пам’яті земляків та сотень учнів. Один із них, окрім мене, ә навіть у Кустанаҝ. Горпинич Борис Архипович, колишній головний фармацевт області, працюә в цій галузі й дотепер.
– За що ви поважали його? – питаю в Бориса.
– Знаәш, твій батько – це виняток. Уявляәш, у школі з післявоәнними переростками – фронтовик. Ми мали в нього довіру… І взагалі, він – постать.
Таким для мене, дружини Тетяни, дочок наших Яни та Галі, братів моҝх – добувача якутських діамантів Віталія, московського військовослужбовця Сергія, ҝхніх сімей та всіх тих, хто його знав, залишаәться він у вдячній пам’яті.
серпень 2000 р.