Вповістях І оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною
| Вид материала | Документы |
Содержание17. Критик Батура 18. “Помаранчевий” потяг |
- Загальновідомо, що історія І література це нерозривні сфери людського буття І мислення, 106.24kb.
- Реферат на тему, 143.88kb.
- Нове життя з «Малою Батьківщиною», 78.98kb.
- Університет ім. Олександра Довженка внутрішній світ дитини в оповіданнях, 674.5kb.
- Роде наш красний, роде наш прекрасний, 81.19kb.
- Святкова прибрана зала. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про життя, 324.93kb.
- Святкова прибраний клас. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про, 71.28kb.
- Міністерство освіти І науки України Івано-Франківський професійний ліцей автомобільного, 201.75kb.
- Мотив сенсу людського буття у драмі валерія шевчука “кінець віку (вода життя)”, 182.55kb.
- Програма для загальноосвітніх навчальних закладів (філологічний напрям, профіль українська, 1616.56kb.
17. Критик Батура
Ми з квітами, а киҝвський телеканал із громіздкими камерами, до Батури доҝхали ліфтом. Поздоровили іменинницю та дожидали подальшого у вітальні. Поки один з операторів у робочому кабінеті критика висмикував ноги штативам, другий знімав фонові сюжети про героя новин та намагався піймати в кадр його зеленавий синець.
Жінки пішли до кухні, а я принишк, щоб не заважати, збоку, в очікуванні емоційного таврування Батурою своҝх вчорашніх ворогів, але перші ж слова критика виказали зваженість його позиціҝ. Тільки-но дівчина з мікрофоном приготувалася поставити питання, як він, боком до камери, вигукнув так, що вона з несподіванки здриҙнулась.
– Скажіть мені краще ви: що треба літературному критику? – зробив він запрошувальний жест рукою і сам же став відповідати. – На нас, критиків, інколи дивляться як на паліҝв війни, та ніхто так, як ми, не плекаә літературну ниву, бо ця найважливіша духовна сфера громадського життя для нас – ще й поле власноҝ діяльності, так би мовити, наше робоче місце. Всі помисли критика, всі турботи його щодо розквіту національноҝ літератури повністю зливаються з широкою рікою всенародного читацького інтересу до цього невичерпного джерела задоволення культурних, освітніх та інтелектуальних запитів націҝ. Але в нашій, щедрій на таланти та багатій на постаті літературі декотрим товаришам, усі ви ҝх добре знаәте…
Кореспондентка зауважила, що якраз прийшла від нього довідатись, і Олександр Володимирович – „розпрямись, плече, розмахнись, руко” – пройшовся виплеканою нивою косарем. Він викривав причини цеховоҝ боротьби, ремствував, що ті, хто в човні сидять, не гребуть, а веслами від інших відбиваються... Другі намагаються служити, але не збагнуть – кому… Треті виступають у ролі духовних батьків націҝ: тешуть нові генеалогічні стовпи історіҝ, розвивають тему відродження до ідеҝ генетичноҝ переваги, створюють державні опуси та виспівують такі оди, що слухати соромно… Чимало творчого народу включилось у змагання, хто найлютіше землю закаблукою стопче: он, мовляв, скільки в мене всього накопичилось, дивіться – ото я такий у душі був, не робіть хибних висновків з того, що я тоді написав…
Хвилин зо п’ять він шмагав косою направо та наліво, та так майстерно, що нікого таки не зачепив.
– Оці й не дають жити літературі нормальним повноцінним життям, – завершив тезу критик. – Так і норовлять утримати літературу в політичній напрузі, а письменників у протиборстві...
Його попрохали, якщо можливо, назвати „оцих” та „інших” персонально й Батура назвав. Одного. Я зрозумів: того, котрий учора влучив…
– Так він же опозиціонер з пелюшок, – здивувалася дівчина з мікрофоном.
– Ви його більше слухайте, то він вам ще не те розкаже… Він вам завтра принесе вірші проти Сталіна, скаже, що в окопах писав, хоч опісля народився… Надрукуә й вам покаже, стара машинка з п’яними літерами в нього ә, бо на комп’ютер ні грошей, ні тями не вистачаә…
Інтерв’ю тривало більше години, з нього потім змонтують хвилинний сюжет. Кінець, я думаю, залишиться за Батурою: – Скільки часу витратили, та, здаәться, не на літературу…
– Пропоную вам, земляки, через дві години обід із нашою сім’әю. Як ви на це дивитесь? – спитав після всього Олександр Володимирович.
– У нас не витанцьовуәться, велике вам з дружиною спасибі…
– Тоді всім каву, тільки нам окремо…
Ми перейшли до кабінету.
– Де ми з тобою востаннә бачилися? – риючись у паперах, намагався пригадати Батура.
Бачилися ми з Батурою на минулий ювілей Перемоги в своәму селі, бо якраз там гостювали. В Олександра Володимировича батько загинув невідомо де, тому покладати квіти він приҝздив до родинного гнізда. Того року були урочистості біля меморіалу, концерт та масові гуляння, лише перед ветеранським застіллям під деревами ми з Тетяною повернулися до материноҝ хати.
– Толю, ковтнемо, – гукнув мене Федір Калюжний зі свого, завитого виноградною лозою двору через шосейку. Цим кличем він запрошував мене щовечора в кожній відпустці. Я відгукувався, ми розганяли в котлі півлітровими солдатськими кухлями розчавлені ҙрона й черпали кислючий хмільний напій.
У Калюжного особлива технологія виноробства, без розподілу на червоні та білі сорти. Всі вони в нього в одному величезному казані, який ҝхній династіҝ дістався ще від козаків, а ті, за переказом, відбили його в турецьких яничарів у Калмицькій балці…
Коли кухлі шкребли дно, Федір зливав останнә в цеберку, як перехідний запас, спорожняв від пліснявих китиць казана й закладав до нього чергову партію винограду. Потім взував помиті ҙумові чоботи й ретельно вимішував сировину ногами. Поки ми з тіәҝ цеберки добирали, нове вино вже було готове…
– Не слухай, Толю, нікого про оту витримку в льохах… Намалюють зірочки, та ціну наганяють. Я ото так: зварилося – ҝж, поки гаряче, заграло – пий, поки свіже.
...А Батуру тоді якраз рідня виряджала назад до станціҝ, він з вулиці заскочив до Калюжного, я вже не пам’ятаю, за чим… Федір умовив його на „кінву до коня”.
Попутні гуляйпільці потім розказували, що Батуру хотіли висадити з ваҙону в степ, бо він як защепнувся опісля станціҝ Мечетноҝ в туалеті, так більше ніхто туди потрапити не зміг. Не відбулася і його творча зустріч з Киәво-Могилянськими студентами, на яку він так поспішав…
– З вами, Олександре Володимировичу, ми бачилися на минулий ювілей Перемоги. У Калюжного... Він казав, що ви, кияни, не загартовані, бо живете на всьому цідженому…
Батура розіклав папери.
– Я переглянув усе опубліковане та деякі рукописи Христича. Видати зараз ніхто не візьметься: за першочерговими державними замовленнями йдуть підручники та службова література, а все інше на комерційній основі…
– Ми змогли б фінансувати…
– Фінансуйте краще в себе, бо тут буде багато ускладнень. По-перше, комусь треба брати на себе всі літературні турботи, а комусь, ноги в руки, біжма бігати... Видайте невеликим накладом, та надішлете примірники сюди, а я тут уже буду розкручувати... Може, вдасться з часом включити в якийсь проект…
– Одним словом, з геройськими іменами почекаәмо…
– Героҝв визначаә історія, а в нас іще сучасність… А якщо говорити серйозно, то проблема ә... Незалежність прийшла, так би мовити, протокольно. Не було барикад, не майоріли гасла, немаә вождів. I не потрібно, бо були әдиними бажання, довгі роки очікувань і сподівань; в бурі та незгоди ми снили жаданим, плекали надію, в трагічні ночі і славнозвісні дні розквіту націй жили вірою в щасливе майбутнә, і наш час настав... Тому, без підвищення одних та приниження інших, потрібно сприймати все як історичний факт здійснення віковічноҝ національноҝ мети. А ось належне тим, хто на жертовник, на амбразури пішов, віддати треба, але це процес, який точиться... Духовні матеріҝ складні, всяка персоналізація тут не повинна порушувати наявну консолідацію суспільства щодо головного питання... Тому зараз варто доробок та пам’ять зберегти, час – і лікар кращий, і суддя… Так що друкуй, коли ә така можливість...
– З його сестрою Мариною переговорю в Гуляйполі для повноҝ ясності, – відповів я, – бо треба вступне слово написати. А потім будемо діяти за вашим планом…
– Сестру його знайти важко, вона, кажуть, у монастир пішла. Більше ти нічого не дізнаәшся, й ніяке розслідування вже нічого не дасть. Винокуру Хведору вітання, – потис мені руку Батура. – Приҝду – вб’ю. А отой шаплик його турецький до музею здамо.
– Слідчий я сам для себе. Просто хочу зрозуміти всю цю історію до кінця...
18. “Помаранчевий” потяг
Часу лишилося обмаль, ми віддали його Печерській лаврі, бо в ній витаә велика філософія…
Після темних катакомб – блискуче золото скіфів. Історія золото цінуә. Цінуә не банківською вагою мертвого металу, а як живого свідка далеких епох. Без золота ми б і половини всього про скіфів не знали, а написаному не повірили. Решта ҝхнього скарбу перетворилася на порох, земляні піраміди – курҙани – здебільш розорані, срібло потьмяніло. Навіть залізні мечі кочівників у горнилі століть стали безформними шматками окалини. Краще збереглась бронза за рахунок мізерноҝ частки благородного металу в міді, яка йде на ці сплави…
Інколи золото доносить подих історіҝ буквально. На якійсь дівочій сережці з розкопок видно сліди останнього шліфування: дихнула дочка знатного скіфа на холодну прикрасу, потерла об вовняну сукню, начепила й померла – хвора була…
Мощі перед золотом тлінні, тлінне все тілесне, тлінна тендітна оболонка, нетлінна лише кров, кров живе вічно, кров поновляәться, та не змінюәться, бо переливаәться з коліна в коліно прямотічно... В кожному з нас одна й та ж кров одного й того ж тисячолітнього розливу… Людство ріками проливаә цю божественну життәдайну рідину, цю чарівну казкову живу воду за золото. За золото в вазі мертвого металу. Замкнуте коло віковічноҝ війни білкових істот за перерозподіл матеріального… Добре, що цей безперервний процес від кровопускання в м’ясорубках польових дій перекидаәться в кабінети високоҝ політики – предмет боротьби той же самий, але хоч не відрами та червона рідина лләться.
Хода цивілізаціҝ…
А ще вартий нашоҝ уваги похований на монастирському подвір’ҝ Петро Столипін: це спасибі йому та Микиті Хрущову за те, що ми, украҝнці, розвелися в Казахстані.
…Нас проводжав заклопотаний Воля. Він не там поставив автомобіль і за ним гналися якісь люди, вимагаючи сплатити штраф. Воля кричав, а вони відповідали, що квитанцій у них нема, з квитанціями воно довше і йому ж дорожче...
Строката бізнес-палітра перону розцвіла жовтогарячою повінню – аҙітатори в яскравому, з викликом, спецодязі та наплічниками з наметами ҝдуть за голосами виборців на Південь. Почувся знайомий голос, я оглянувся – обіч нас із колеҙами в залізничній уніформі розмовляв Колісник. У мене промайнуло почуття, яке, мабуть, буваә при несподіваній зустрічі однополчан.
– Наші вітання невтомним працівникам залізниць, – поздоровкався я. – А ви чому не відпочиваәте?
– А ви? – міцно потис мені руку Іван Федорович.
Бриҙадир прийшов заштовхнути на потяг Поліщука, який десь тут ходить зі своҝм племінником. Племінник перебуваә на урядовій посаді, дядька він тоді все ж таки зустрів. А тепер відправляә до Полтави, але квитків для народу немаә – оці „помаранчеві” хлопці зайняли всі місця.
Колісник спитав, який у нас ваҙон, і ми пішли далі. Петро Петрович з дебелим племінником-урядовцем у синьому кашкеті пили крем-соду.
Ми привіталися.
– Ну, як ви там, не підпалили Хрещатик смолоскипами?..
– Не дали... Дозволили делеҙувати представників з вимогами, а ми розбігаәмося, з чим з’явилися. Жертв туди не пускають, там мітинҙують лише ті, хто ҝх поминаә…
Воля здивувався: – В тебе знайомих у Киәві більше, ніж у мене.
– Ти що, не зрозумів, що це моҝ попутники? – запитав я в нього. – В тебе якісь прикрощі після вчорашнього?
– Дякую, не хвилюйся, – заспокоҝв Воля, – до ресторану це стосунку не маә.
…Ваҙон у нас спальний, купе на два місця, оксамитові канапи з пакунками крохмальноҝ білизни. Ми присіли на доріжку.
– Ловлять мене щодо перепродажу хліба, – поясняв Воля. – Не можу прикинути, хто „нагріваәться”. Деякі партіҝ зерна надходять через п’яті руки, а своә утікаә за кордон. Навмисне заплутуәться ситуація на внутрішньому ринку, немаә даних про складені угоди, запускаәться недостовірна інформація про види на врожай з авторитетних джерел…
– Так усі әвропейські методики моніторинҙу прозорі. Ви якою користуәтесь?
– Які там ще моніторинҙи, – хотів було плюнути Воля, та спохопився. – Я повідомляю тобі про все це як партнеру з героҝчних зусиль нагодувати народ... Всю нашу останню партію росіяни пропонують вигідно для компаніҝ перекупити. Дулю б ҝм з маком, але доведеться...
– А що ти так часто Росію згадуәш? Теж паском підперізувати намагаәшся?
– За кого ти мене сприймаәш, я Тімірязәвку в Москві закінчив. На жаль, брати рідні таку безнадійну формулу обрали, що треба дистанціюватися...
– Ти про перекупки хліба чи про що?..
– Про формулу держави... Ті хлопці, що бігають у них і в нас зі штрафами без квитанцій, правильно зрозуміли ситуацію й на своәму місці роблять те, що й влада на своәму. Хлопцям важче, в них умови праці шкідливі – навару менше, а ризику більше... В зашмарканій чиновній комірці, як і в шикарних апартаментах угорі, куәться метал, поки гарячий... Грабунок на всіх рівнях, як формула державності, сусідам забезпечений надовго, тому нам треба горнутися ближче до цивілізаціҝ... Та й батькують, на жаль, у Москві ті сили, яким справжнә стратегічне партнерство з нами та з тими ж білорусами „до задніци”...
– Волю, цю тему ти публічно зачіпляв у ресторані. А до того я тобі притчу про кульки розказував, ми тоді ще порівняно тверезі були. Ви надовго забуксували, й ті, хто сьогодні йде у владу, розуміють, що чорна кулька буде вироком для них. I йдуть вони не на самогубство. У вас велика машина. Потужна машина, а не розхитаний віз, ви, кінець кінцем, вилізете з грязюки та рвонете вперед. Я не знаю, як це буде, пригорнетеся ви чи, може, й самі – але рушите… Втім, чого це я кажу про вас, коли це й про нас... Ми співробітники одніәҝ і тіәҝ ж фірми…
Проводжаючим запропонували покинути ваҙони. Воля на виході обіймався з „помаранчевими”.
– От із цими козаками будемо вилазити з багна, – сказав він. I, не то мене спитав, не то сам з собою враженням ділився: – А ти звернув увагу на отого довгов’язого племінника, урядовця синього? Влада без бою свого не віддасть… Швидше згине за метал…
Дали відправлення… Підійшов Колісник і наказав провідникам слідкувати, щоб нам ҝхалося зразково, бо він у нас потім довідаәться про результат.
– Зустрінемось ще, я в Казахстані два рази на місяць буваю…
Я повертався в оксамитове купе. Повз мене, втираючи помаранчевими рюкзаками фізіономіҝ пасажирам, снували „помаранчеві” хлопці…
19. Запоріжжя
До Запоріжжя ми спали як убиті, потім прямо з потягу пересіли на таксі. З мобільника телефонував Журба і спитав про від’ҝзд.
– Завтра з Харкова вирушаәмо, – повідомив я, – квитки замовлені з Киәва…
– Не плануйте ніяких затримок, у Кустанаҝ намічаються термінові переговори з росіянами. Будьте в зоні супутникового зв’язку або звичайноҝ мережі для додатковоҝ інформаціҝ…
До Гуляйполя знайома дев’яностокілометрова нива. Але все тече, все змінюәться… Лезо асфальту кривою домахою розтинаә мальовничі зустрічні села, поміж хат на господарчих дворах ребрами музейних рептилій стирчать голі крокви колишніх колективних ферм, майстерень та інших суспільних лабазів. На полотнах віковічних пейзажів маляр-новатор Плуг остаточно заҙрунтував під ріллю сиві козацькі могили.
…В дитинстві я ходив, ҝв і спав з купленим за наколядовані гроші фотоапаратом, двічі на місяць пас із ним череду – була в нас така подвірна повинність... Того разу напереріз нам гнали отару: білі кучеряві вівці розтанули в білому вранішньому серпанку, на світлині вийшла лише невиразна в туманній долині постать чабана Микити на коні з сакманом, мов списом, за плечима, та високий сивий курҙан…
Вершник, який домчав з глибин тисячоліть до об’әктиву сучасності, обійшов шкільні історичні виставки і десь пропав, пожовк неҙатив, а та картина нашоҝ сивоҝ давнини так і стоҝть у мене перед очима…
Оповиті таәмницями та овіяні леҙендами горбаті могили для нас були живими істотами, старожилами та образом нашоҝ землі, і я добре розумію бажання Шевченка в перших рядках його „Заповіту”...
Підлітками ми ходили з батьком до голів сусідніх колгоспів – пішла чутка, що збираються розорати у воздвижівському степу межову, тому незайману ще, найвищу в окрузі, подвійну Чорну Могилу… Могили тут, як казав батько, відтворювали сузір’я Великого Возу серед розсипу дрібніших гробків Чумацького Шляху, а Чорна, двогорба, це ә друга з краю дишла Возу зірка з меншою зірочкою – „Вершником” за небесною назвою, або „Притикою” за тутешньою.*
Я вже забув тих голів з аҙрономами персонально, в пам’яті залишилися тільки ҝхні світлі широкі полотняні штани, біле парусинове взуття, вишиті украҝнські сорочки, тонкого солом’яного мережива брилі та залізна логіка.
– Ми, хоча б і бажали, так не вҙулали, – пояснив хтось із них. – Ні бикам, ні техніці не по зубах…
– А нащо бажати? – показав униз на долину батько. – Радгоспівські балки вже он наші ниви точать, а ви на гору дерепкаәтесь…
– I бикам, і трактору зручніше пряму борозну держати, а не вихляти дугами, – пояснили колгоспні керівники. – А могили, котрі доводиться обминати, це ніщо інше, як ҙіҙантські бурти чорнозему, знесеного в одну купу козаками зо всіәҝ округи. Хто ото було, наприклад, свого осавула ховати йде, той шапку землі з собою несе, щоб шляхті поганій з заплющеними очами видно було, скільки ще в степу шабель ә… А тепер уже зібраний в одну купу гумус такоҝ ролі не виконуә, тому для підвищення врожайності його краще рівномірно розгорнути…
Ми повернулися додому, заспокоәні ствердженням, що курҙани „не по зубах”.
– Вони ідіоти, – спитав Старий, – чи так майстерно нас розігрували?
– Вони не ідіоти, – відповів батько. – Вони щиро наҝвні, а це трохи важча хвороба.
…Старий до нас прибіг уранці:
– Вночі Притику вграли… Кіньми, биками й трактором в одній упряжі!
Ми кинулися туди… Чорна могила стояла неприступно, а Притику розпанахали навпіл… Зовсім недавно – ҙави ще хробаків збирали в борозні. Серед слідів напруги техніки та худоби – мастильних плям та уламків барок у кізяку – виднілись виорані ритуальні черепки та вугілля від вогнища три тисячі років тому правленоҝ тут тризни.
…Потім уже, в тій достопам’ятній шлюбній відпустці, я, з фотоапаратом через плече, білими посадками вів молоду дружину в тутешній центр усесвіту, на те саме історичне місце нашоҝ малоҝ батьківщини, на величний ще, в вигляді галактики, меморіал пращурів – ҝх майдан з Чорною могилою в голові... Скіфи там лежать чи козаки – а тут і перші, й другі – не маә значення, бо гуляә в нас вибухова суміш ҝхньоҝ гарячоҝ крові… Ҙірлянди акаціәвоҝ кашки медвяним запахом забивали памороки, п’янила духом вогка рідна земля, з-під тінястих дерев ми викотилися на свіжозоране поле…
Піна букетів у руках Тетяни виразно біліла на картках серед чорних, ледве помітних тепер пагорбів, як квіти пам’яті вже не тлінним предкам, а самим сивим могилам...
Я тоді зустрів Котовського й спитав про курҙани. Хоча й знав, що він мені скаже: чиновник – особа державна, птах поважний... Вилетить із крісла – буде цілком нормальна людина. Утім, для Миколи це поки ще далека перспектива.
– Аякже, – каже він, – теж трохи цікавимося своәю давниною, але, безумовно, не на вашому рівні. Вам воно звідтіля якось набагато видніше...
Розорювання курҙанів – це найбільше обкрадання украҝнцями самих себе за всю історію існування. Можна було б сказати, що це злочин перед людством, якби те людство, в особі кожноҝ титульноҝ націҝ, не порозорювало своҝ. Але вину нашу ця прикра обставина не пом’якшуә, бо таких могил, як у нас, ні в кого не було. I потім, не будемо судити людство: в нас земельного питання в такій гостроті, щоб здиратися на курҙани, ніколи не виникало… Подивіться добротну статистику земкомів за царату, там необроблені площі вказані… За радянських часів статистика збреше – хоч і значилось усе в сівозмінах та підсобному використанні, але ми, сільські, добре знали володіння всюдисущого поміщика Чортополоха. Сам Олександр Бузницький, герой колгоспного руху, писав: якби ми впорядкували шляхи та всякі смуги відчуження, окультурили багнища та смітники, вигони та тирла, то не було б ніякого сенсу й казахстанську цілину підіймати... Це висновок голови взірцевоҝ артілі з-під Киәва, а скільки було антибузницьких, зарослих лободою, щирицею та цибатою американською амброзіәю.
…А знайома й незнайома дев’яностокілометрова нива все вистеляәться та вистеляәться перед нами з-за обрію. Прикро такі пейзажі писати, легше й правдивіше фотографувати… Чимало ланів не засіяно, за дебелим бур’яном видно, що під ним той самий еталонний украҝнський чорнозем. Покинуті межі з зів’ялою гичкою, звісив голову соняшник. Не зібраний, хоч гуляйпільській оліҝ також аналогів на світі немаә.
В шкільних програмах наших часів вірш про нежату нивку вивчався. Скільки горя поету вбачалося – ймовірно, хазяҝн у скруті, чи зовсім під тиском обставин зламався, або вже й умер, колосся вітер молотить... Всього плямка якась, а Нәкрасов, з багатих, як відомо, тарараму на всю імперію наробив, бо вболівав, щоб інші не бідкували. Тому затаврував режим, при якому людина свою землю обробити не в змозі... Вірш цей заучували напам’ять: без хазяҝна земля чахне...
Через півтора століття вся область-житниця в скруті, і ніякого тобі тарараму…
– Всі ці поля на незримі нивки поділено, – пояснюә таксист. – Хто не зміг, не обробив. А скільки таких – земля зримо вам рапортуә.
– А чому не зібрали посіяне?
– Мабуть, тому, що пальне дорожче від урожаю... Охрімова свитка виходить...
– Ото так ціни з посівноҝ стрибнули?
– Про це орендар на звітних зборах колишнім колгоспникам розкаже, нехай вони стрибають… Доручили комусь власні паҝ та кермо…
– А коректно розуміти оце все так, – питаә мене Тетяна, – що без зовнішньоҝ торгівлі був би новий голод? Інакше навіщо оці твоҝ контракти… Чого тут виляти хвостом? Може, треба подякувати богові, що світ, на відміну від тих років, тепер завалений дешевим хлібом!
– Некоректно. Ти наш родовід знаәш, – відповів я. I спитав водія щодо подальших планів влади в ситуаціҝ зі жнивами. А про найближчу кров, дідів, скажу відверто – я на те маю право, – не хочеться, щоб з ҝхнім іменем дехто вирішував своҝ власні політичні питання. Після одного з мітинҙів на Михайлівському майдані я зрозумів, чому рідня жертв американськоҝ трагедіҝ одинадцятого вересня настійно пропонувала президентові Бушу вести свою виборчу кампанію без експлуатаціҝ ціәҝ теми. Хоча трагедія також визнана загальнонаціональною, і Буш якесь право мав, як перша офіційна особа тіәҝ націҝ…
– Відносно подальших планів влади, – ділиться думками водій, – треба сказати, що в Украҝні вона завжди була сама по собі, а народ сам по собі. Та й ви нам дуже капосний приклад своҝми ваучерами подали: що влада не зробить – люди витерплять…
За лаконічністю фрази та твердістю висновків відчуваәться, що „максима” не експромтом видана, а виношена. Виҝжджена, він тут нивами щоденно колесить.
– Ваучери – то Росія, а ми – Казахстан.
– Слухайте, а як ви там умудряәтесь нам, у Запоріжжя, свій хліб постачати? Що, у вас більше порядку?
Нам, еміҙрантам, своҝ „максими” краще тримати при собі. Врешті-решт усе утрясеться, білі кульки мастю підуть, а ми наче як скептиками виявимося…
До речі, про „максими”. Я дістав зошит Старого, там, здаәться, ә якась сентенція про курҙани.
Замість синіх курҙанів я бачу тепер чорні курні терикони, і вже забулося те щемливе почуття, яке викликали в мене наші старі сиві могили. Воно несло мене в марева тисячоліть, у туманні росяні доли, де ввижались свіжі барви землі предків, вчувалися ҝҝ запахи та голоси невидимих людей і невідома ҝхня мова... Таке вроджене тремтіння душі виникаә мимохіть, його не відтворити бажанням, не занотувати для пам’яті, не передати словами – літературі це не під силу. У смутних образах воно лежить десь у глибині, доки незвідана сила не торкнеться потаәмних струн. Зворушливим резонансом відгукуються вони на відлуння забутого мотиву, уривка мелодіҝ минулого, бо незбагненна містика музики – дотик до найінтимніших куточків душі. Гармоніәю умовних образів вона пронизуә серце, абстрактне мистецтво найкраще виражаәться в абстракціҝ звуків. Важче з ірреальними прийомами в ремеслі малярства: із утиснутого в обмежений простір рами хаосу фіҙур та кольорів лише інколи вириваәться підсвідома апеляція до якого-небудь з наших шести почуттів. I неможлива абстрактна література, але вражати вона повинна, як і музика, кулею навиліт.
Ні, це максима і про курҙани, і про мистецтво...