Вповістях І оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною

Вид материала

Документы

Содержание 9. Украҝнське сало 10. “При ізбі, на призьбі” Уже соколома крильца припешали Черепаха, черево, червлений, червоний

Подобный материал:

• Загальновідомо, що історія І література це нерозривні сфери людського буття І мислення, 106.24kb.
• Реферат на тему, 143.88kb.
• Нове життя з «Малою Батьківщиною», 78.98kb.
• Університет ім. Олександра Довженка внутрішній світ дитини в оповіданнях, 674.5kb.
• Роде наш красний, роде наш прекрасний, 81.19kb.
• Святкова прибрана зала. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про життя, 324.93kb.
• Святкова прибраний клас. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про, 71.28kb.
• Міністерство освіти І науки України Івано-Франківський професійний ліцей автомобільного, 201.75kb.
• Мотив сенсу людського буття у драмі валерія шевчука “кінець віку (вода життя)”, 182.55kb.
• Програма для загальноосвітніх навчальних закладів (філологічний напрям, профіль українська, 1616.56kb.

7. Хохляндія

Назвав так цю главу з наміром додати в дужках під заголовком ще й солідне, як мені думалося, доповнення: „До історіҝ питання”. На манеру поважних учених. Та навідався до Інтернету. Так… Недаремно в присутньому там же інтерв’ю Івана Драча, яке він дав будучи міністром культури Украҝни, за слово „хохол”, використане не взагалі, а стосовно нас, рекомендуәться негайно, так скажемо, по пиці навідліг! Дослідник питання вам під руку попадеться чи хто інший – міністр особливо придивлятися не радив, хоч, з точки зору американського посланника, такі діҝ урядових осіб ә найвідвертішим проявом режиму.

На сайтах, де це слово відшукуәться, дійсно, не гумор, як припускалось, пануә, а недоброзичливе ставлення до нас усяких комп’ютерних хамул. Само собою це подиву не викликаә: будь-яка держава розраховуәться зо світом не тільки за своә існування, а й за кожного з нас у сукупності. До того ж, в Інтернеті засвітилось багато тих, хто раніше на парканах писав... Та ніякий американець не буде замахуватись комусь у вухо за „янкі”, хоч воно, власне кажучи, вживаәться презирливо. Він, якщо й зверне увагу, то, може, щоб розтлумачити… Украҝнцю буде зрозуміло, бо в нас це слово, як кажуть, ә один в один. Драча в дитинстві теж, мабуть, так звали – Іванко… Стосовно росіян це були б „Ваньки”. До речі, „Іванушки” та „Митьки” у них ә як самоназви творчих гуртів.

А що значить „хохол”? Може, також – нічого образливого. Але навіть книжкова мудрість з відповіддю перед нами пасуә.

Великий наш луганець Володимир Даль убачаә тут манеру зачіски „оселедцем”, та з прізвиськом націҝ не пов’язуә. І приведені прислів’я в нього не стільки глумливі, скільки характерні, вони вихоплюють, вибірково, звичайно, наші якості. Вірогідно, деякі з них автонімні, то б пак нашого ж власного авторства: „хохол не збреше, та й правди не скаже”, „хохляцький ціп на всі сторони б’ә” (украҝнці своәрідно молотять через руку)…

Інші словники теж не беруться думати за нас. Пропоноване ними „верхівка снопу” (польське), „чубатий” (словацьке) нічим особливим нашу націю серед әвропейських не виділяә. Наявність різношерстих християнських чупрунів могли зауважити про себе хіба що „голомозі” сусіди – виголені до глянцю правовірні турки-мусульмани. Та назвали б вони нас не слов’янською лексемою, а якими-небудь „шашидами” (Алтиншаш – золотоволоса – поширене дівоче тюркське ім’я в Казахстані). Але національноҝ ідентифікаціҝ за такими нестійкими прикметами немаә, і навіть ті „голомозі” скрізь відомі як бусурмани. Бо намотаә чалму – і та ж сама історія, що в діда Поліщука з паспортом…

Ә в тлумаченнях, у Шобера, наприклад, і така версія: „хохол” – від „холопа”. Провідний за тиражами своҝх словників етимолог Макс Фасмер (взагалі, він ә класиком ціәҝ науки) називаә таке припущення „дуже ризикованим”. Я теж так думаю, адже за нього, як каже Драч, воістину, можна дати по пиці й на тім закрити ту фасмерівську книгу… А заразом і всю тему невдячну разом із „історіәю питання”… Та хіба ви самі не намагалися дізнатися про все це у свого батька?

– Впізнавай мене за паролем на голові. А називай – хохол.

– А я бородою отлічітәльний, как цап. Так і клич – кацап.

Цю миролюбну леҙенду розказав колись мій батько, а я собі записав. Він учителював і цікавився словом не менше від своәҝ математики. Прислуховувався, що каже народ, бо народ завжди шукаә глузд у мові. А глузд у ній, безперечно, ә, бо всяке слово – мурашка в краплі бурштину з давнішньоҝ, забутоҝ-перезабутоҝ старовини. Науку сенс турбуә не завжди, тому на цю наҝвну фольклористику низів вона і списала негідних високоҝ уваги „хохлів”.

Цікаво, що „синдрому Драча” позбавлені казахстанські нащадки пореформених украҝнських переселенців. Діди ҝхні подалися сюди з Придніпров’я ще за життя Тараса Шевченка, в останній, правда, його рік, на який припало розкріпачення. А внуки й досі вживають законсервоване в казахських степах слово без усякого образливого значення, але адресне – „украҝнці живуть удома, а хохли скрізь”. Одна з ознак доброго національного самопочуття – вміння поглузувати та пожартувати над собою при нагоді… При нагоді, бо на ділі свою національну гідність ті діди в Казахстані не тільки задокументували, але й увічнили.

…На міжреспубліканській нараді в Харкові від імені казахстанськоҝ делеҙаціҝ доповідь виголосив Нуркан Жіәнтаәв. Дзвінкою украҝнською мовою без усякого акценту. Здивований міністр освіти Украҝни, „до жартів маючи кебету”, сказав:

– Таких фахівців мови в нас обмаль, і я пропоную вам посаду свого заступника…

– Згідний, – витяг із кишені паспорта Жіәнтаәв, – занотуйте, будь ласка, анкетні дані. Народився в Кустанайській області. В селі Украҝнському!..

– Ого! – почухався міністр. – У такім разі замість мене сідайте…

Украҝнки Малі й Великі, Малоросійку, Киҝвку, Полтавку, Чернігівку, Звенигородку, Подол, Барвінівку, Мелітополь та навіть маловідоме тоді ще, до батька Махна, Гуляйполе діди наші тут залишили… Було й цілинне село Харківське на Кустанайщині. Але при суверенізаціҝ перейменували. На автомаҙістралі тепер казахська вказівка – Каркен.

– Як це перейменували, – роз’ясняә старожил тих місць, знаменита ще недавно трактористка Камшат Доненбаәва, – Каркен і ә Харків…

Так, справді... Адже в казахській мові літери „х” та „в” досить специфічні, і, як заведено, посилюються, а вікопомних нам зі шкільних років „нацьковуючих” суфіксів „-цький” та „-ський” немаә взагалі…

Та в казахів ә Олжас Сулейменов.


8. Кюй^*  Сулейменова


„Слово – це чіп, в якому

закодоване минуле людства”.

Олжас Сулейменов


У казахів ә Олжас Сулейменов, а в нього – обізнаність щодо лексеми „хохол”, бо в нас самих, окрім байки мого батька, більше ніяких ҙрунтовних версій нема. Моҝ потуги популярно переказати сулейменовське тлумачення викликали, як водиться, одну й ту ж реакцію.

– Невже ти вважаәш, – питали мене тихо, наче й я ҝм азіатську крамолу теж у півголосу пропаҙував, – що цей образ нам сформували казахські іміджмейкери?

Натяк на присутність вторинності, окрім сакраментального обурення, у нас більше нічого не викликаә. А тут не натяк… Та ще й голих степів… Та ще й у чий бік?.. Як не як, а Киҝв – „мати міст руських”.

Не скрізь ми вторинні, я навіть тут уже встиг написати про ҙрунтозахисні букери, якими ми обдарували світ… Суцільна первинність неможлива, але ә ще деякі царини, де ми перші. Тим більше, перед Казахстаном, незалежно від того, що оцим його словом свою першість визначаәмо. „Пер”, „бер” – кількісний тюркський числівник „один”, а порядкові числівники у них мають суфікс „ші”. Ото до нас ҝхні „перші” й дійшли.

В стародавні часи тюрки (як і всі інші народи) мали позначати числа просто, швидко і зрозуміло. Тому „один” у них – тичком-крапкою, а „перший” – рискою зверху вниз, немов учнівська „паличка”. А всю державу свою, та ойкумену взагалі, вони відображали так, як змальовуә простір гола, без крейди, рука – круговим махом. А крейдою або чим іншим – іәрогліфом-кружальцем, наскільки площа дозволяә. Ото такий у них алфавіт був: „один” – крапка, „перший” – риска, а всесвіт – окружність.

Ассірійські царі, – звертаә увагу Сулейменов, – тримають у руках кружало (з волейбольний м’яч) і паличку, схожу на жезл дириҙента. Кружало – держава під Сонцем, а паличка-штрих – перший. Оце й ә те лаконічне, двома іәрогліфами написане повідомлення, хто перед вами сидить. Написане так, щоб міг уторопати кожен підданий, бо вищого, ніж цей державник усього, на світі немаә нікого…

– Ви високого ранҙу дипломат та разом із тим відомий письменник, – звернулись до Сулейменова журналісти. – Одне другому не заважаә?

– До шостоҝ вечора я працюю на Казахстан, – відповів Олжас. – А вночі – на людство. Бо я знаю те, що поки ніхто не знаә…

Обдарувати людство – таәмна надія всяких нічних письмовців, та в більшості – безпідставна. У Сулейменова – небезпідставна, це визнано світовою тюркологіәю.

...Сулейменов не підлеглий белетризованому викладу, це вища математика граматики. Я від Олжаса Омаровича невеликого листа одержав у зв’язку зі своҝми книгами про етимологічні пошуки в „Слові о полку Ігоревім”. Про нього самого в Украҝні писати трохи складніше. Хіба що у вигляді стислого повідомлення.

Його короткий список слов’янських (читай „украҝнських”) тюркізмів уражаә, бо гадаәш, який же тоді повний?.. Утім, мешкаючи в Казахстані, я відчуваю, що він набагато перевершить мізерний словник украҝнських полонізмів А. Желәзного з якихось там 528 одиниць, половина котрих до того ж не польські, а загальнослов’янські. З тюркськими запозиченнями таких сумнівів немаә, а чисельність навіть установити важко. Казахстанський тюрколог, украҝнець Олександр Гаркавець, з котрим я зустрічався в Алма-Аті, нараховуә ҝх в украҝнській близько чотирьох тисяч, щоправда, вкупі з іменами власними. Півтори тисячі тюркізмів, за його свідченням, сидить у письмових пам’ятниках Киҝвськоҝ ще Русі... В словнику Р. Девлетова „Тюркизмы в украинском и русском языках” більше ста сторінок…

Тисяча слів – це вже мова в мові. Тисячі слів достатньо, щоб у чужій краҝні спілкуватися без допомоги пальців. В епоху суверенітетів рівень володіння державною мовою іншомовними громадянами, потрібний для служби в чиновних установах, майже скрізь передбачав приблизно такий кількісний словесний баҙаж. I якби необхідність вимагала, то мова тюрків далася б украҝнцям легше від інших неслов’янських…

Короткий перелік тюркізмів складався Сулейменовим для московського вченого, тому першим у ньому стоҝть утро, тобто наш ранок. Окрім нього, в тій низці ә ще з десяток російських слів, які при украҝнському перекладі список дещо скорочують. Але ці незначні збитки казахський поет відразу ж відшкодував би сторицею на майдані нашоҝ незалежності. Бо навіть усунуті мною з його колекціҝ „русизми” суслик та сурок в украҝнський мові існують як ще більш явні тюркізми – ховрашок (әвражка, оврашка) та байбак. У нас сагайдаки, а не колчани, килими, а не коври. Хоча і ковдри ә теж…

– Бог з ними, з ҝхніми грушами, гарбузами і баштанами, з гарбами, сіном та соломою, з ҝх пшеницею, горохом та вишкварками. З чумаками нехай, хомутом та ярмом… Але козацтво наше славетне – товариш, вуса, шабля, кіш, курінь, жупан, чобіт, кисет, вузда, бунчук, ковпак, шаровари!.. Та що там козацтво, коли домра, коли бандура!.. Та що там бандура, коли навіть кобза та сам кобзар...

А може ж, господи, одведи й заступись, це вони в нас запозичили?


– Спокійно! Без емоцій! Нормально!


* * *

Мова наша унікальна, хто зводив ҝҝ до діалекту, той мав рацію лише в тім, що всяка мова колись була діалектом. З великою кількістю вкраплень, та це дрібниці, бо повного розуміння хромосом слів у генотипах нинішніх мов сучасній науці поки що не дано... От коли діалект мовою націҝ стаә – то це вже не дрібниця. Це світова подія…

Первинна мова людства також була діалектом – зіпсованим звіриним, але, бач, наскільки вперед пішла... З нею людина усвідомила себе Людиною, від цього слова в багатьох народів походить самоназва. Тут не було ніякого шовінізму, розумні особи виділяли себе таким чином з навколишнього середовища, почуття переваги та винятковості допомагало вижити... Уже немаә й сліду від того навколишнього середовища – одні люди навкруги, а гени все видають та видають на-гора рудименти тисячоліть… Ми здригаәмося уві сні та прокидаәмося інколи в холодному поті від якогось первісного жаху ще з тих далеких епох, коли наші природні спальні були спільними з печерним тиҙром та ведмедем…

Так же стійко передаються почуття винятковості, переваги та всякі іәрархічні поняття…

„Хохол”, за Сулейменовим кoкіл (тюркське), ә відзнакою першості більш удосконаленим, об’әднаним іәрогліфом: кружальцем на паличці.


Спокійно… Без рукоприкладства... Нормально...

Мова піде про козацьку булаву.


9. Украҝнське сало


Знають – ось

украҝнське сало.

В. Маяковський


Булава, якщо розібратися, була нашою адекватною відповіддю Заходу. Закутий у панцир, він методично повз і повз на родючий Схід – така в нього історична місія. Від бульдозеру шабелькою не оборонитися, шабелька – це пустування, впертого лицаря тільки чимось предметним зупинити можна було. Згори, наприклад, оглушити, залізне тім’я пожмакати…

Якось перед камерою-обскурою на тих стефанівських постановках я, тевтонський пес ярл Бірҙер, зодяг на голову плоский шолом – невелике оцинковане цеберко, а Олександр Невський жахнув зверху мечем. Цупкою бадилиною тобто… Баба Христина мені з тиждень вуха закапувала. Так то ж бадилина…

Булава стала знаком переваги…

Символом козацтва та всього украҝнства…

Державним клейнодом…

Елементом самоідентифікаціҝ…

Виразним знаком малюнкового письма, теперішнім логотипом…


До нас постукався дід Поліщук іще з одним символом украҝнства – тарілкою дрібно накришеного запашного сала. Припорошене чорним перцем із рожевими прошарками м’ясця, воно самим лише виглядом наганяло апетит.

Колись, після Әвропи (те турне було дуже давно), я подумав, що сало нам брати та сестри із СРСР для гумору приліпили, бо його, скажімо, німці ҝдять – за вухами лящить. У всякій рядовій крамниці Гамбурҙу, ціәҝ сосисочноҝ столиці світу, сала буде з десяток сортів. Ні, вдвічі більше… Компактний, „високооктановий” енергетичний продукт там користуәться великим попитом. Та потім передумав і зробив висновок, що ліплять не даремно, бо коли ви чули про козака з сосисками в торбі?

З купе діда Поліщука компактним енергетичним продуктом, приправленим часничком, віяло вранці, в обід та ввечері, тому Тетяна й пожартувала щодо розрахунків салом за калькулятор. Ото дід і приніс.

Я вимкнув архів Старого й ми сіли обідати. Гукнули бриҙадира, він щось з’ясовував у нашому ваҙоні.

– Дочка солить, – хвалився Поліщук. – Майстер – золоті руки… Може, самогону трошки принести?..

– Я вже цей харч бачив, – показав пальцем на тарілку Колісник. – Ніяково тільки було мені вам, Петре Петровичу, в вашому купе відмовити при свідках-казахах… Те, що ви оцим високим словом називаәте…

– Ти диви, як заспівали… Бачили вони!.. А хто зі мною вчора з тими свідками ҝв?

Іван Федорович, який уже було присів, піднявся:

– Ваші соління в скляних банках з часником та всякими пундиками ә консервація, а не натуральна природна ҝжа.

I пішов. Я подумав, що зовсім. На знак протесту.

– Свого зараз принесу, – пояснив Колісник.

– Я теж, – підвівся дід.

Один із зарубіжних класиків дев’ятнадцятого століття на сторінках роману докладно оспівав канапу, на якій творив. Чого б нам, украҝнцям, не дати тут місця бриҙадиру Івану Федоровичу Коліснику для його розгорнутого монологу-одповіді Петрові Петровичу Поліщукові, озвученому на міжнародному рівні в потязі „Астана – Киҝв” на перегоні між Волгою та Доном.

„Сало треба виростити, а солити – це вже всякий… зуміә, бо тут рецепт нехитрий: його просто засипають сіллю. Там воно й лежить собі чвертками, розміром п’ядь на п’ядь, розрізане хрест-на-хрест посередині до шкуринки. А вигодувати сало треба товсте, м’яке, однорідне – без усяких отих рожевих прожилок, нагулюәться воно на соковитих коренеплодах, овочах та фруктах, котрі в украҝнських селах улітку дівати нікуди. Те, що для американця бекон, для украҝнця – недбалість відгодівлі: сало за консистенціәю повинно нагадувати спресоване вершкове масло.

Справжнә сало – делікатес, який не поступаәться червоній або чорній ікрі. Виберіть, якщо свого немаә, таку чвертку на базарі – добрі люди підкажуть, – та наріжте пластівцями на тонкі шматочки чорного хліба. Перці, інші спеціҝ та приправи потрібні більше як оздоба, але коли для вас це важливо, то треба сказати, що практично всі вони з салом поәднуються якнайкраще.”

Дід Поліщук терпів саҙу бриҙадира та мовчки наливав чарки, а потім так розійшовся за честь дочки, що на якийсь час про сало забув.

А ми добре пообідали предметом дискусіҝ.


10. “При ізбі, на призьбі”


Як приҝду до Киәва, піду до Святоҝ Софіҝ...

В тишу віків... У товщі стін ҝҝ вляглося все... Тільки тихе відлуння…

Киҝвська Русь – це період серійного житлового будівництва з дерева та обвалькованого лозиння на безліссі. Для суәтного буття. Для душі – вкраплення кам’яних соборів з гінкими дзвіницями, які усували архітектурну приземленість ландшафту.

Те, що для буття, – горіло-перегоріло. Попіл зотлів...

Те, що для душі, – залишилося.

Якось ми потрапили до Святоҝ Софіҝ під час ремонту ҝҝ найстарішоҝ стіни. В таких випадках туди нікого й близько не підпускають, а тут недавно ще якийсь йолоп поранив очі княгині Ользі на фресці одинадцятого століття… Та врешті-решт крихту блейвейсу з первісноҝ плінфи нам дали... Частка Святоҝ Софіҝ тепер у Кустанаҝ. Конкретно – в моәму кабінеті. Дух Киҝвськоҝ Русі...

На стародавньому Сході, в цьому царстві будівельного саману, дерева бракувало завжди. Західна ж Әвропа своҝ доісторичні хащі вирубала до цурки ще на зорі цивілізаціҝ. Тому в обіг на Заході й на Сході ввійшла формована сирцева та опалена глина. Коли й у нас лісу не стало, ми також перейшли на запозичені разом із німецькою назвою брикети – „ціҙель” або цеглу, а росіяни оволоділи тюркською технологіәю „кірпіч”. А до того, між тих світів, ми робили з глини здебільше череп’яний посуд. Резонансні горнята вмуровані в стіни Святоҝ Софіҝ, в один з них перед нами хтось кинув недопалок…

Скільки поколінь, скільки людей у тому храмі було… Багато капосників навіть присутність свою засвідчили в ньому різьбою автографів на дереві та колонах. Причому, за часів перших майстрів, бо на сирих ще шпарунках уже хтось надряпав протокирилицею.

За княгиню та запльований бичок пробачення нема. А за ту стародавню різьбу, як розібратися, трохи ә, бо тоді паперу не було. Різали – то тепер, по-нашому, „писали”: на дощечках, бересті, вощинах… I рахували різьбою – насічками, а підсумок для пам’яті тримали на паличках – різах…

Всяке писання до паперово-чорнильноҝ, з гусячим пером, епохи було переважно різанням. У більшості, між іншим, мов: грецьке „писати” – „γράφο” (графо) – значить „висікати”.


„Письменник – пише, кравець – краде”… – так колись виконав домашнә завдання на логічне мислення мій брат Віталій. Якщо кравець – справа вузькопрофесійна (у нас чомусь лише швачки були), то стосовно „письма” та „писати”, як бачимо, навіть другокласники не помиляються.

Вагаються дорослі.

Макс Фасмер: „російське писать, украҝнське писати, білоруське пісаць, давньоруське писати, старослов’янське пъсати, пишу” – все це ә „писати”, „оздобляти”, „різноманітити”.

Те ж саме вбачаә етимолог у болгарській, сербохорватській, чеській, словацькій, словенській, польській, нижнәлужицькій… Зріднені слова – пістрявий, пес та деякі ҝх форми в литовській, грецькій, ҙотській, старопруській, староіндійській, староперській… І всі-всі в тих же значеннях „писати”, „оздобляти”, „різноманітити”. Це, власне, і не етимологія, а перелік мов, якими слово однаково звучить та „пишеться”. Писати ж бо ми пишемо, але мета ціәҝ науки – не стільки ареал розповсюдження слова, скільки саме його походження… Як кажуть, „звідкіля воно взялось і нащо воно здалось”. Тюркського сліду в даному випадку Фасмер не виявляә.

У версіҝ Сулейменова – „писати” як первісне „різати” – такий слід ә, він тягнеться до нас разом із „кірпічем”. Історію лексеми писати за тюркською ҝҝ природою цей кірпіч подовжуә на тисячоліття вглиб... Бо кір – ліпка глина, та піч (піш) – „ріж”, „вирізай” – це й ә шумерські глиняні письмена. Ми різали підручний матеріал, у тім числі шати Святоҝ Софіҝ, а вони – глину. Глина була головним багатством Межиріччя: його цивілізація – з давнішніх, ще дометалевих епох, а цей первісний природний дар можна було брати без інструменту, він міситься босими ногами, а формуәться голими руками. У слова кірпіч (кірпіш) був західнотюркський синонім кір’яз, де яз – також „вирізай”, „пиши”, „вирізане”, „напис”.

Тюркська етимологічна лінія піч, піш – як „писати”, „різати”, „вирізати”, продовжуәться в слов’янських мовах, скажімо, в піщері, печері – перших виритих (вирізьблених) або природних праслов’янських житлах. Русичами цей тюркизм давно опанований у подвійному значенні – і писати, і різати. В тому ж ”Слові о полку Ігоревім”:


Уже соколома крильца припешали

поганыхъ саблями,

а самаю опуташа

въ путины железны.


„Припешали”, тобто попідрізали крильця нашим князям-соколам половці в тому поході…

Лінія яз (як „різати”, „вирізати”, але вже не в значенні „писати”) в слов’янських мовах – язба. Загальнослов’янське язвити, язва – „вирізка”, присутнә в нашій мові: „...украҝнський письменник Михайло Іванченко захворів на сибірську виразку”. В сербохорватській мові язва – це „вирізьблена нора” або те ж саме житло, що й печера, а в російській – ізба.

„Iзба” в нас також ә. Розширений біля порогу цоколь – приізба, призьба або приміст, де можна „примоститися”. Словники, щоправда, цю праслов’янську семантику житла не зовсім, на мій погляд, переконливо трактують як „присипу ” та „насип”. До украҝнськоҝ лексики відносить „ізбу” також і Фасмер, але (відчуйте дистанцію між ним та Сулейменовим!) як „натоплене місце”, ізтопу. „Iстобка” в „Повістях врәмәнних літ” – лазня.

Лінію кір, чер, тер краще облишити, бо вона перейшла в невичерпні ҙлобальні поняття наших теренів, територіҝ взагалі та самоҝ землі-матінки – „терри інкоҙніти”. Сирцева чи обпалена глина від неҝ похідна, вторинна. Але ця лінія цікава як метод дослідів Олжаса.

Від діалекту чер ми маәмо обпалену пластинчату глину черепицю та керамічний дах узагалі – череп. Люди, що переселились з південних печер та ізб під крівлі в помірному кліматі, вже „пішали” – різали іәрогліфи. Дах, звід – череп – відображали, як на дитячих малюнках .

Сулейменов звертаә увагу на те, що іәрогліфи переносять назву знака в зменшеній формі на подібні предмети. Черепаха, черево, червлений, червоний (колір паленоҝ – палевоҝ – глини, а не барва з черв’яка-молюска, як тлумачиться в підручниках), та й сам черв’як, дугою-хвилею звитий… Перевернутий керамічний череп, іәрогліф U – черпак, череп’яний горщик.

I вся сучасна кераміка теж звідси…

Це сулейменовське спостереження можна яскраво ілюструвати шкільною історіәю: хазарський вождь зробив з черепа переможеного князя киҝвського Святослава черепок і черпав ним собі кумис. Реінкарнаціәю козаччини леҙенда вплетена у „Варіацію на украҝнську тему” нашим сучасником, поетом із прізвищем від діалекту чер, Леонідом Черватенком: Через даль-багнюку, через / Віко вічності метке / Свій примчу я кубок-череп / Вам, потомки, на бенкет.


Від діалекту кір, кр, окрім кераміки, іде, як уже згадувалось, обпалена брускова глина кірпіч, а далі в цьому форматі: кремль, кріпкий, кремінь, а також кров (знову колір паленого), крівля, крива (іәрогліф дуги даху) і навіть курва – тобто крива відносно деяких прямих принципів.

Найважливіші ассірійські книги „гартувались” вогнем для бібліотек. А опісля багатющі фонди Ашшурбаніпала іноземні завойовники пристосують для більш буденних речей – ҝх стачить і на палаци полководцям, і на халупи воҝнам. Тому випалені стандартні глиняні бруски, кірпічі-книги, відтоді стали відомі та далі використані цивілізаціәю саме в утилітарній будівельній формі.


У самій казахській мові „піш” тепер не означаә „писати”, воно лишилося тільки в „ріжучому” значенні. Канцелярська сутність терміну дісталася нам, слов’янам. З молодих років Сулейменов закликав: давайте разом прочитаәмо чіпи мільйона слів, там незаймані ще пласти світовоҝ історіҝ...

Вкупі з ним читати належало – він дійсно знаә те, чого інші поки не знають. Відомі мені версіҝ наших словників стосовно всіх оцих „чер”, „кір”, „піш”, як і вся інша наука (принаймні, до розробки ціәҝ теми Сулейменовим з початку сімдесятих років), закінчуәться тим, що „черево” або той же „череп” – він і в Африці череп, а „черв’як” – це й у Польщі, й у Литві черв’як. Хтозна звідки, правда, заповз, якщо не йти за ним на тюркське поле…

Дуже характерним виявився цей „черв”, бо славісти вичитали його в старовинних перҙаментах ще й у значенні „пекло”… I розвели руками: тебе тут, біса, тільки не бачили! Наведу дослідження ціәҝ теми Фасмером.

Червь I у нього загальновідомий, а от черв’як номер два дослівно:

Чървь II, „ад”, только в др.-русск. (Олонецьк. Сборн.., Доп. XV в., Срезн., 272). Неясно.

Ключами Сулейменова подібні чорні скриньки можна відмикати: зв’язати, наприклад, „ад” – червь – геәну огненну – з полум’яним, ассірійським ще горнилом, в якому не те що грішна плоть, а навіть сама смажена земля рожевіә трутнем та червониться… В сучасному „череві печі” – це, я думаю, в черві II, в вогні, а не в метафоричних нутрощах ціәҝ споруди, цього „глиняного парубка”, бо черево плотське – це червь I, – пузо, утроба, тваринні тельбухи, образна паризька клоака бодай, а не вогонь…

Суть черва II украҝнський термін „пекло” передаә точніше, ніж російське „ад”, взяте з грецького hades – „підземне царство”. Царство все ж таки, а не жагуча сковорода або котел зі смолою для грішників. Рідкісне в російській мові „пекло”, поряд із такими колоритними украҝнізмами, як „самостийнисть”, „наймит”, „батька”, „дивчина”, „указивка” тощо ә запозиченням з нашоҝ. Дуже цікава серед них „сыворотка”, як показник здібності якоҝ б то не було мови в справі нівечення чужих слів, бо це ніщо інше, як сироватка, „сьома вода” з нашого сиру на російському киселі… Чимало слів південно-дніпровського говору в книгах далекосхідного корейця, потім казахстанця, а тепер уже наче як москвича, відомого сучасного письменника Анатолія Кіма: „мрели” (вдали), „дивились”, „нещадно”, „замурзанный”…

Можна було з Сулейменовим чіпи слів проясняти. Він пропонував це ще з початку, як згадувалося, сімдесятих, але співрозмовників тоді не знайшлось, була нищівна критика та деякий тихий плаҙіат тих чи інших його здогадів або версій… Тепер Олжас Омарович уже нікому нічого не пропонуә. – Ця тема поки що не затребувана, – вирішив він, та зачинився писати сам, бо ресурс плідних літ та ночей у кожного ә обмеженим. „Паралелі, що перетинаються. Тюркославістика – обҙрунтування проекту” – назва першоҝ частини його книги „Тюрки в праісторіҝ”. Але цим сказане не все – у нього ә дар бачення історичного процесу великого переселення: не народів, а більш динамічних слів на планеті. Він заглибився до виру первородноҝ мови на зустрічних течіях тюркськоҝ та слов’янськоҝ. Він әднаә етимологію з палеографіәю, суть звуків із накресленням іәрогліфів та алфавітів. Чіпи його слів повідомляють багато нового, ключ тлумачення – в знанні цих двох мов та ҝх основних діалектів. Та іскри осіяння від розрядів акумульованоҝ в ньому енергіҝ поля біполярноҝ культури…

„Я зараховую себе до тюркославістів, – пише він, – будь-яку тюркську етимологію я пов’язую зі слов’янською та навпаки. Результати сотень етимологій, досліджених за декілька десятиліть, переконали мене в тому, що пратюрки та праслов’яни культурно взаәмодіяли навіть більш інтенсивно, ніж пізніші стародавні тюрки зі стародавніми слов’янами. Не на приклад співробітництву в новітній історіҝ”.

Тому „хохол” міцно сидить в етимологічних мережах Сулейменова не презентом „вашому столу від нашого”, а своәю, чисто робочою ланкою. Але зашморгом іәрогліфів це слово вплелося в козацький устрій. Якщо до тлумачення Олжаса додати ще й ту саму запорізьку психологію, то це скоріше стане прикметою самовладдя. Тоді „хохол” буде означати – „сам собі хазяҝн” Таку самостійність козаки всім своҝм виглядом виказували. Сулейменов прочитав логотип ҝхньоҝ зачіски за допомогою іәрогліфів на портретах ассірійських царів – пасмо-одиниця та виголена сфера. А нам весело – от чудували наші діди з тими оселедцями…

Іронізувати тут не треба й близько.

Хоч не настільки характерне, як уже було сказано, на різноманіття локальне людське волосся, щоб виділяти націю, як породу коней, з оточення, зате для всяких соціальних та інших груп – це найперша стійка ознака. Гусарські вуса й шкіперські бакенбарди, борода старообрядця та юдейські пейсики, буклі лорда й вельможна перука, пострижений монах та піп-розстрига, голий, як бубон, буддист і кудлатий, мов Адріан Әвтіхәәв, анархіст, пістрявий панк і намащений „гарним маслом” дореволюційний підприәмець – це лише дещо з тіәҝ прірви всяких можливостей вияву чупрунами певноҝ суті. Не треба пояснювати, що таке заплетена та розплетена коса.

„Завушні” пасма з півкуль виголеноҝ голови відомі історіҝ до Запоріжжя. Скажімо, з текстів Плано Карпіні.

Козаки були якраз тіәю суспільною групою, яка свою незалежність не просто демонструвала всім, чим могла, а й дечого, так би мовити, відчутного в цьому напрямку досягла...

От тобі й „навідліг без розбору”... Тут образ та менталітет націҝ вимальовуәться... Якась російська ҙазета напише: сучасність показала, що украҝнців ми зовсім не знаәмо...

Скоро приҝдемо до Киәва, піду до Святоҝ Софіҝ... В соборі саркофаг Ярослава Мудрого. Цікаво, а він уже був хохлом чи ще ні?..