Вповістях І оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною
| Вид материала | Документы |
- Загальновідомо, що історія І література це нерозривні сфери людського буття І мислення, 106.24kb.
- Реферат на тему, 143.88kb.
- Нове життя з «Малою Батьківщиною», 78.98kb.
- Університет ім. Олександра Довженка внутрішній світ дитини в оповіданнях, 674.5kb.
- Роде наш красний, роде наш прекрасний, 81.19kb.
- Святкова прибрана зала. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про життя, 324.93kb.
- Святкова прибраний клас. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про, 71.28kb.
- Міністерство освіти І науки України Івано-Франківський професійний ліцей автомобільного, 201.75kb.
- Мотив сенсу людського буття у драмі валерія шевчука “кінець віку (вода життя)”, 182.55kb.
- Програма для загальноосвітніх навчальних закладів (філологічний напрям, профіль українська, 1616.56kb.
15. Неедукований Кіркоров
– Цілком справедливо, – підхопив Стемковський, – а тому я раджу перемінити хоч отаманів – наставити сотниками вірних католиків, лицарів славного меча, а не схизматів, як Ҙонта…
– Au nom du ciel! Це один з моҝх найвірніших слуг, та до того ще й фаворит графський. Він розумний та едукований по-польськи…
Михайло Старицький. „Останні орли”
Після сніданку ми замовили таксі й на виході залишили ключі покоҝвці.
– Нате, вам ось повернули, – подала вона мені вчорашню книгу про хліб.
– Невже сам Філіп? – здивувався я.
– Хто його знаә, з того поверху принесли. Сказали, що книга антиросійська, тому ә непристойним натяком на те, що в нього, болгарина, жінка – Алла Пуҙачова – із москальок…
– Оце попали в халепу… Треба було хоч прочитати… Так там наче самі ілюстраціҝ…
– Залиште поки в себе, ми заберемо, коли повернемось, – попрохала Тетяна. – Така велика та важка…
– Та ні, я тепер візьму. Подивлюся сам.
– І фломастер заберіть, усередині лежав.
Тетяна поклала сувенір від зірки в сумочку...
Ми прямували до критика Батури, й я розкрив повернене нам видання. Текст там був, головним чином, як вступне слово, воно й було вздовж та впоперек розмальоване тим зеленим фломастером. Розкішну сувенірну книгу, надруковану, як значилося на палітурці, в Іспаніҝ, співаки зіпсували геть.
„У намаганні захистити і зберегти незалежність своәҝ держави Хмельницький вдався до покровительства московського царя Олексія, сподіваючись, що культурна вищість Украҝни, про яку свідчили і әвропейські мандрівники, і вселенські патріархи, подорожуючи нашою краҝною, і самі московські іәрархи і бояри, і наявність незнаного для московітів вищого навчального закладу – Киәво-Могилянського колеҙіуму, і просте порівняння едукованих козацьких лицарів із примітивними московськими стрільцями, все це забезпечить особливий статус Украҝни. На жаль, усього через дев’ять років по смерті Хмельницького Лівобережна Украҝна, Киҝв з прилеглими землями стали безправним васалом Російськоҝ імперіҝ, тоді як Правобережжя залишилось у складі Речі Посполитоҝ”.
Мене в цьому абзаці збентежило Правобережжя, таке таланливе під „покровительством” ляхів супроти нашого нещасного Лівобережжя… Гостей же з Росіҝ – культурна вищість Украҝни та просте порівняння ҝҝ едукованих козацьких лицарів з примітивними московськими стрільцями. Ці рядки були жирно підкреслені, а впоперек глянцевого тексту, як маркером на паркані, стояв розмашистий зелений надпис. Автора хвалили саме за сміливість та відвертість в акцентах теми про вищі та нижчі етноси, бо його відомі попередники довго милились, штовхали читача на такі висновки шляхом сутужних обҙрунтувань лише під кінець книги та поміж слів, а тут прямо тобі в лоб, та на ввесь анҙломовний світ з перших сторінок…
До речі: а про яку Російську імперію йдеться в дев’яту річницю смерті Хмельницького? Це 1667 рік, днина Андрусівського миру, від якого до імперіҝ ще більш як півстоліття. А це дуже істотна деталь: без Украҝни, з ҝҝ геополітичним місцем під әвропейським сонцем, Росія взагалі не стала б імперіәю. В ті часи, розорена смутою, Північною війною, мором та селянським бунтом Степана Разіна, вона сама шукала прихистку. Тільки об’әднання потенціалів цих найбільших держав континенту та ҝх взаәмні зусилля призвели до такого політичного утворення. I соціального теж: російсько-украҝнські патриціҝ, російсько-украҝнський плебс. За тих, освічених уже часів документованоҝ хроніки, ввесь наш народ на щаблях громадськоҝ драбини зафіксований пойменно, аж до Петербурзького двору, де реәстрували шляхетних. Дякуючи цьому, чимало посередницьких контор легко знаходить родовиті дерева паросткам нових Мартинів Боруль або прищеплюә до нього за розумну платню…
Власне, Переяславська Рада та бурхливі подіҝ після неҝ стали тепер питанням суто антиномним, відповідь на нього лежить у площині особистого світогляду, й не варто ні з ким полемізувати та нікого переконувати... Бо з категоричністю можна оскоромитися. Як із версіәю оціәҝ пізнавальноҝ для іноземноҝ аудиторіҝ книги – за кордоном можуть не зрозуміти, як через згоду двох більш-менш рівновеликих әвропейських багатомільйонних держав, на порозі вже сучасноҝ цивілізаціҝ, одна з них, велетенська площею, без воәнноҝ навали, окупаційного режиму, ворожих ҙарнізонів, шанців і гармат, штурму фортець та навіть здирників-баскаків через дев’ять років стаә безправним васалом другоҝ… Не зрозуміють цього іноземці, бо ні та нова історія, ні середньовічна, ані новітня аналогічного прикладу не знали. А якщо й зарубіжжя в таку версію повірить, то ми в цій історіҝ, дійсно, шеляга не варті…
Передні слова книг за гранями фолу, як водиться, йдуть анонімно: шубовсне хтось каменюкою в тиху затоку, щоб на круги подивитися… Я перегорнув сторінку – на звороті підпис класика літератури, лауреата державноҝ преміҝ. Не сховався. Аякже, пам’ятаю: киҝвські князі, Әвпраксія, дочка двох народів Роксолана…
Презентувати лаковане видання в мальовничій суперобкладинці підпряглася наша, за рубежем діюча компанія. При нагоді треба у шефа спитати, бо зарубіжжя – це не закуток подвір’я киҝвського готелю. З таким світоглядом наторгуәмо…
Спасибі, щоправда, цьому всесвітньо відомому Філіпу, незабаром він нашій компаніҝ козиря в руки дасть: поҝде в чергове турне та прилюдно виматюкаә ростовську журналістку, чим підтвердить основний висновок книги про загальну неедукованість москалів…
16. Попереду Дорошенко,
а позаду Тарасенко
Для родоводу, на який наштовхнув мене в дитинстві Старий, матеріалів зібралося вдосталь. З Кіндратом Тарасенком кінці поки що не зійшлись, до посередницьких контор я не звертався, в мене самого, без них, про ту епоху Андрусівського миру, де брати засвідчилися, накопичилося дві валізки копій документів, які, дякуючи технічному проҙресу, вміщаються тепер у щільний носій електронноҝ пам’яті.
Документ – це все-таки документ! А всі історіҝ – Аркаса, Грушевського, Карамзіна, Ключевського, Костомарова, Соловйова, Субтельного, Татіщева, не кажучи вже про твори різних письменників – це вкладання документальноҝ цегли в споруду власноҝ конфіҙураціҝ. Документи одні й ті ж, а висновки діаметрально протилежні. Хто як свій дім бачить… Під яким кутом зору дивиться…
Відносно родоводу мені в архівах ще треба буде порпатися далі, бо Кіндрат чи не Кіндрат, а сліди Тарасенків там десь викарбувані… А оскільки так, то мене наче як персонально стосуәться знецінення своәҝ домівки – хто про все те нісенітницю пише? З одного боку – ми славетні, ми древні, ми хоробрі, ми непокірні, ми могутнім султанам Оттоманськоҝ Порти дулі крутили, щоб шаблі об них не поганити, з другого боку – нюні: від монҙолів Батия до наполовину украҝнців Ҙорбачових усі нас, бідних, ображали... Це нашу велику націю принижуә. Я за своҝми дідами з гордістю визнаю співавторство всього, що трапилось не тільки з 1654 року, але й від самого Рюрика.
У моәму комп’ютері лише документальна цегла…
Андрусівський мир – це кінець тринадцятилітньоҝ әвропейськоҝ війни, гніт якоҝ жеврів в Украҝні. I остаточне завершення епохи кривавих середньовічних релігійних війн, у них континент дибки простояв століття. Які наміри повели на побоҝще народи та держави під божими знаменами, один Бог його святий знаә, а закінчувалося все самоідентифікаціәю әвропейськоҝ пасіки за вуликами віри: православні – сюди, бусурмани – туди, і окремо латинь, котра розроҝлася ще й церквами.
…Село Андрусово над річкою Городня між Смоленським та Мстиславським повітами, травень 1666 року. Збираються туди коронний канцлер Пражмовський, гетьман Потоцький з панами... Держава ҝх велика, три роки тому Ян-Казимир ще ходив до нас в Украҝну як за хату, я до десятого класу викопував на батьківському городі „коронні боратинки”, мідяки з його профілем та вінком від римських імператорів і латинською леҙендою. Ці грамові, з ніготь, „клепачі”, знецінені до насіннәвих лушпайок колишні соліди, були видимими симптомами хвороби Речі Посполитоҝ з безнадійним діагнозом: децентралізація. Скоро вже – на пальцях дні лічити можна – Польща вилетить з карти Әвропи, як скракля з городошного майдану.
З протилежноҝ сторони – Ордин-Нащокін із товаришами… Хвора Росія: заколот Степана Разіна, церковний розкол, шведи війною на півночі, турки з татарами на півдні Украҝни, скарбниця порожня… Треба виграти час, Росія хвора, але із симптомами повного оздоровлення централізаціәю. В процеси централізаціҝ, породжені законами боротьби за місце під сонцем, підсвідомістю виживання та свідомістю спільного вибору Украҝна включилася своәчасно. Можна погодитися з тим, що до цього виру ҝҝ стрімко затягло, але це справи не міняә.
Цар Олексій Михайлович в Андрусово до надзвичайного посла Ордина-Нащокіна: не ҝсти собаці обидва куски православного хліба (тобто не мати полякам одразу Правобережжя і Лівобережжя – прим. авт. А. Т.) За кожну крихту православну, яку віддамо, буде нам пекло гаспидне, лютий вогонь та муки немилосердні.
Ордин-Нащокін у Москву до Олексія Михайловича: польські умови – володіння всім завойованим та мир на дванадцять років, або війна.
Олексій Михайлович до Ордина-Нащокіна: війні запобігти всякими засобами, ні під яким оглядом не віддавати Киҝв, на вимоги йти не враз, а поступово, щоб затягнути справу до зими.
Ордин-Нащокін до Олексія Михайловича: Польща й Литва знають, що війська для оборони в нас нема, скарбниця не наповнюәться, а що в ній було, те служивим людям роздане, прибутки монетним дворам не надходять, у Москві та інших містах гроші карбувати немаә з чого, тому угоду з ними ми укладемо на ҝх умовах, інакше турок із ханом заволодіють усіәю Украҝною.
Олексій Михайлович до Ордина-Нащокіна: за Киҝв та за інші міста гроші давати, давати пристойно, щоб ні Киәву, ні Запоріжжю ні в яких поступках не бути. Платити в польську скарбницю і комісарам окремо, а протоколістові Брестовському за протокол 10 000 золотих зверху. Після всього – дорогі дарунки.
Ордин-Нащокін до Олексія Михайловича: за розмежування по Дніпру представник від комісарів Іәронім Комар бив чолом, щоб ще обдарував цар комісарів соболями, аби ҝм було в чому на людях показатися, та щоб гроші не срібними әфимками дали, а золотими червінцями, бо ҝх легше ховати. Ще Комар сказав, що по виплаті всього протокол підпишуть на черговому тридцять першому з’ҝзді.
Олексій Михайлович до Ордина-Нащокіна: гроші та подарунки відіслано, терміново підписуйте договір про перемир’я до липня 1680 року. Малоросійські та білоруські міста, які відходять під корону, повинні зберегти своҝ споконвічні титули без спольщення, далі видно буде…
Ордин-Нащокін до Олексія Михайловича – виникли непередбачувані обставини…
Складності в поляків, дійсно, виникли значні. Не в тих поляків, що хабара взяли, а в короля та вищоҝ знаті. На землях Лівобережжя, тепер короною залишених, помістя Конецьпольських давали 300 000 золотих щорічного прибутку, Потоцьких – 200 000, Вишневецьких – 100 000… Був поданий список інших маәтних сенаторів та шляхти. Король висловив надію, що цар милостиво цю справу розсудить. Окрім шляхти виборноҝ, з цих, тепер земель Русі, побігла шляхта посполита, дрібнота всяка, але нерухомістю на нашому споконвічному Лівобережжі вона таки володіла. Тут уже не просили, а вимагали компенсаціҝ збитків – 3 000 000 щорічно за ввесь період перемир’я. От тоді, мовляв, ваша милість, наш король протоколи затвердить.
Олексій Михайлович до Ордина-Нащокіна – та хто ж стільки шляхти і коли аж за самий Дніпро понапускав? I скільки ҝҝ на Правобережжі? На нього ніяких грошей не стане… Щоб у геәні вогненній не кипіти, треба збиратися із силами…
Такого продовження діалогу царя з надзвичайним послом не зафіксовано. Але воно було…
Після Андрусівського миру правобережний гетьман Петро Дорофійович Дорошенко, в родині якого були Тарасенки, присягнув Олексію Михайловичу, але по його смерті треба було переприсягати новому цареві – Федору Олексійовичу. Для виконання ціәҝ чи то церемоніҝ, чи то процедури, до Чигирина із грамотою з Москви відбув стольник Дәрәмонтов, але доҝхав лише до Батурина, ставки лівобережного гетьмана Івана Самойловича. А цей вельможного стольника в стан Дорошенка не пустив, та повідомив, що попередній цар звелів правобережному чигиринському гетьману бути в нього, Самойловича, в підлеглості. I привезену грамоту переписати треба – Дорошенка того по батькові цареві величати негоже.
Довідавшись про це, Дорошенко відповів, що попович Самойлович силою його не візьме, бо за ним стоҝть князь Ромодановський та запоріжці.
Запорізький отаман Сірко стосовно підтримки правобережного гетьмана сказав, що прийде на Запоріжжя Дорошенко – то хай буде Дорошенко, а як випередить Самойлович – то нехай буде він. Але загрожував відрубати голову посланнику Самойловича та зайти до нього самого в тили з полковником Петром Рославцем із Стародуба, якщо ҝх не будуть до царя допускати.
Іван Самойлович пішов з військом на Чигирин дізнатися, візьме чи не візьме Дорошенка, але Петро Дорофійович апелюә до Федора Олексійовича. Цар розпорядився виказати Дорошенкові свою повагу, а кампанію Самойловича припинити.
Самойлович повідомляә цареві, що Дорошенко – прихильник султана. А цар у цей час розглядаә скарги протопопа ніжинського Симеона Адамовича та того самого стародубського полковника Рославця на самоуправство Самойловича в його землях.
В той же день царська пошта одержала листа від самого Самойловича, в ньому він скаржився на полковника, який вийшов з-під гетьманського „реҙіменту”. Самойлович хотів його перевибрати, а він утік до Москви.
Москва розтлумачуә втікачеві Рославцю, що він, полковник, нижче від гетьмана, й треба повернутися та перепросити. Й заразом посилаә стольника Алмазова в Украҝну, щоб без образи пояснити батуринському гетьману необхідність помиритися з полковником: він, мовляв, слово в Москві дав, що буде підкорятися…
– Е, ні, – став поперек Самойлович, – це не та людина, це підбурювач… Це він напоумив протопопа Адамовича скарги на мене писати…
А тут оголошена спільна мобілізація полків Ромодановського, Самойловича, Ҙоліцина, Косоҙова та Полуботка – турки йдуть при підтримці Дорошенка…
Турки не з’явились, Косоҙов із Полуботком завернули в Чигирин до султанового союзника Дорошенка із „увіщувальною” грамотою від царя. Дорошенко „увіщувався”… Кіндрат Тарасенко з генеральним писарем війська запорізького Воәхевичем звернулись до Ромодановського із Самойловичем за ҙарантіями щодо збереження здоров’я та майна Дорошенка в цьому замиренні…
Самойлович з двома тисячами супроводу повернув Дорошенкові булаву, прапор і бунчук, які той було склав, та з почуттям доблесно виконаноҝ перед усім козацтвом справи повертався в Переяслав, але Воәхевич, що служив у Дорошенка, повідомив його про те, що ображений протопіп Симеон Адамович від імені Рославця прислав до Дорошенка козака Дубровського з хрестом, на якому вони поклялися вбити Самойловича, бо народ і цар хочуть його, Дорошенка.
Дорошенко взяв та переслав усе це разом із клятвеним хрестом Самойловичу, Рославець упав йому в ноги…
Справу передали до військового суду, а Дорошенка запросили до Москви для принесення, врешті-решт, повторноҝ присяги. Самойлович намагався цьому перешкодити, висовував вагомі причини, в тім числі й підготовку військового суду, де Дорошенко – головний свідок… А тут якраз і указ царя надійшов – залишити старого Дорошенка в спокоҝ.
Батуринський суд у присутності архімандрита чернігівського Голятовського, ігумена киҝвського Дзика і трьох протопопів у січні 1677 року присудив Рославця з Адамовичем до страти. Цар з Москви через Самойловича тут же ҝх помилував. Духовні особи сказали світським: „зі своҝм полковником робіть що хочете, а ми свого пострижемо”. Протопіп Адамович заявив, що сам цього за гріхи бажаә, але згодом не стерпів тісняви монастирського затвору, передумав і вирішив дати нові свідчення. Бунчужний Леонтій Полуботок зібрав для слухання в Чернігові великі збори з духовних та світських осіб, де пострига-протопіп дав підписану заяву: „Ми поклали вбити гетьмана та жити не під царською рукою, а піддатися хану”.
Знайомий уже стольник Алмазов у лютому примчав до Батурина з вимогою прислати Дорошенка в Москву. Вагання Самойловича знову були довгими: з’явиться поле для „плевельносіяльних слів” Сірка, зрадіють поляки, які бояться союзу Дорошенка з султаном, а головне – буде загроза честі, бо на нього, Самойловича, впаде підозра, що він своҝх виказуә. Але вже 20 березня Дорошенко стояв перед царськими очима. Думний дяк (це рівень сучасного міністра) об’явив прощення всіх його гріхів, пов’язаних із турецько-татарськими домовленостями.
…Навесні, в сезон походів в Украҝну, турецький султан замість Дорошенка проголосив гетьманом Юрія Хмельницького, від якого Запоріжжя отримало грамоту. „Я зараз тут у полоні, – повідомляв претендент, – але найясніший цесар турський, трьох частин світу володар, який грішних більше прощаә, ніж караә (беріть приклад із мене!), дарував мені свободу, ублажив мене своәю милістю й князем малоросійським утвердив”. Підпис: „Георгій Гедеон Венжик Хмельницький, князь малоросійський, вождь Війська Запорізького”.
Гедеон Венжик з Iбрагім-пашою встали під Чигирином четвертого серпня, вимагали добром віддати ключі від міста й одночасно рили під його стіни підкоп. Але дипломатія ҝх наткнулась на відмову, а копачі – на дикий камінь. У цей час підійшли князь Ромодановський з гетьманом Самойловичем, операція ҝхня, як кажуть, удалася: під Чигирином залишився ввесь провіант „турський”, артилерія та чотири тисячі яничарів убитими.
Експедиція князя з гетьманом дозволила Самойловичу довести Москві рубіжне значення Чигирина та річки Тясмин в обороні від бусурманів і просити для ціәҝ справи інвестицій. – Це буде всій Украҝні захист, – писав гетьман царю… Грошей на фортифікацію Чигирина треба було багато, Москва від турків стояла далеко, але держава вже була әдина. Згода була дана, й Ромодановський із Самойловичем сіли за обҙрунтування проекту. Але наступного літа війська п’яти турецьких паш та кримського хана знову привели на чигиринський престол Хмельниченка під титулом уже князя сарматського… На цей раз три підкопи під місто турки прорили…
Жертви були такі, що почалися пошуки перемир’я. З ціәю метою до Запоріжжя прибув, наче за походженням підібраний, дяк-дипломат Омелян Украҝнцев. Мирну угоду з татаро-турками уклали на двадцять років.
Можна було перепочити… Та закінчувався термін діҝ Андрусівського миру. Самойлович, після угоди з Портою, до кінця днів рішуче відмовляв Москву від продовження всяких союзів із поляками…
* * *
Ви що-небудь зрозуміли в зібраній мною хроніці?
Згоден: дефіцит наявності, як кажуть ревізори, – в даному випадку якоҝсь загальноҝ влади на тодішній батьківщині, – можна було б змалювати конкретніше: написати – чого не було, того не було. А от земля наша була, і люди наші були, були постаті, якими ця хроніка аж роәм роҝлася, – отакі, як кажуть, реаліҝ… I хоч у цьому калейдоскопі, треба визнати, злочинно принижено роль народних мас, я, перш за все, бачу тут дійових осіб того буреломного часу, а не безправних васалів. Неправдива історія про наш народ із фіҙурантом Кіндратом Тарасенком, можливим пращуром, або нехай навіть однофамільцем, братом самого гетьмана Петра Дорофійовича Дорошенка, для мене несерйозна. Може, нам так персонально й треба писати – ви про своҝх дідів та однофамільців, а ми зі своҝми як-небудь самі розберемося...
Що зробили моҝ діди, нехай хоч і з вашими „васалами”? Державу вони нам зберегли, ви ж бачите, який розбрат на тому белебні був…
Постаттю, яка називалась гетьманом на обох берегах Дніпра, був Іван Cамійленко під родинним козацьким іменем Самойловичів. В обстановці розквіту демократіҝ: „хто яке слово скаже, так до нього зразу ж пристануть”, „вони б тут по десять гетьманів за рік перевибирали”, він удержав віжки на крутому віражу. Недооцінка ціәҝ великоҝ для Украҝни людини пояснюәться партійністю історіҝ нашоҝ епохи та неоднозначністю тіәҝ епохи, яка трагічно перервала життя самого гетьмана.
Дорошенко був вилучений з числа дійових осіб Украҝни в критичній ситуаціҝ за елементарним правилом теоріҝ керівництва та народноҝ мудрості відносно двох голів в одному казані. Якби не цей профілактичний захід, битися цим двом головам між собою до останньоҝ козацькоҝ чуприни. Опісля Москви, з-під „премногоҝ государевоҝ милості”, Петро Дорофійович піде воәводою до В’ятки… В гіпотетичному випадку його гетьманства замість Самойловича абсолютно нічого б у нашій історіҝ не змінилося. Бути з Росіәю й одночасно самостійним у те століття було не альтернативою, а нереальним бажанням. Альтернативними були ті дві особи великих украҝнців, протиріччя між ними інколи проявлялися в суто пропаҙандистських кроках, де Дорошенко зарекомендував себе ҙросмейстером „турецького гамбіту”.
Іван Сірко, окрім усього, ще ә автором (чи то головним редактором) листа запоріжців до турецького султана. Постать настільки колоритна, що не було, як кажуть, дня без цидулі царю про його чергову зраду… Москва на скарги довго не реаҙувала, та з-за дніпровських порогів писали люди наполегливі, тому побачив украҝнець Сибір, але достроково повернувся, як фахівець із турецьких війн… Деякі виправдання кошового отамана стосовно підозри до нього з боку Москви свідчать, що шляхом сумнівних компромісів з турками він інколи просто зараджував запорізькому війську в скруті… А таких випадків траплялось чим далі, тим більше…
Кіндрата Тарасенка за браком біографічних даних можна віднести до типових представників широких козацьких кіл. Дякуючи ҝм, „ой, на горі” не переставали сіяти та жати женці, хлібодавці та годувальники наші. Не пом’януті тут, але добре відомі всім нам оті народні маси. Поҝдьте в село – вони живі. I в містах вони ә теж, тільки трохи вже не такі…