Вповістях І оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною

Вид материала

Документы

Содержание 3. Великі украҝнці 4. Пересічні украҝнці 5. Вільна Украҝна 6. Всесвітній пал Його думи нехитрі

Подобный материал:

• Загальновідомо, що історія І література це нерозривні сфери людського буття І мислення, 106.24kb.
• Реферат на тему, 143.88kb.
• Нове життя з «Малою Батьківщиною», 78.98kb.
• Університет ім. Олександра Довженка внутрішній світ дитини в оповіданнях, 674.5kb.
• Роде наш красний, роде наш прекрасний, 81.19kb.
• Святкова прибрана зала. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про життя, 324.93kb.
• Святкова прибраний клас. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про, 71.28kb.
• Міністерство освіти І науки України Івано-Франківський професійний ліцей автомобільного, 201.75kb.
• Мотив сенсу людського буття у драмі валерія шевчука “кінець віку (вода життя)”, 182.55kb.
• Програма для загальноосвітніх навчальних закладів (філологічний напрям, профіль українська, 1616.56kb.

3. Великі украҝнці


Перед виҝздом ми вчинили ревізію подорожнього майна: жінка – побутового, а я – інтелектуального. Упорядкував інформацію: нецифрований ҝҝ обсяг був би гідним візка. Окрім Максимового доробку, в похідний комп’ютер я вмістив пропозиціҝ щодо товарного зерна в північному Казахстані, ввесь наш родовід (цей спадковий архів я завжди беру з собою) та невеликий, але вже й не малий, „родовід” слів: ще батько мене колись до ціәҝ справи залучив, і першим сюди потрапив його „хохол”. За ним усякі Башаули, Куркулаки, Карачекраки та інші тарабарські топоніми тих наших земель за дніпровськими порогами.

Тлумачення словесного матеріалу виявилося цікавим заняттям для задоволення власних потреб у розумінні, як кажуть учені колеҙи, навколишнього мовного середовища; воно переросло в хобі після того як на другому континенті, за три тисячі верст від рідноҝ хати я почув, що казахи своәю азіатською вимовою ганяють усяку домашню живність точно так, як ми: „киш”– курей, „гиля” – гусей, „чучу” – всяку худобу взагалі, бо свиней мусульмани цураються. А ось оце слово свинопаське спокійно собі взяли... Одначе ж виявилося, що його, навпаки, запозичили у них ми, бо „чучу” по-казахські означаә „лякати”. На той час в мені прокинулася затамована жага дослідника: з дитинства я чув багато всяких незвичних слів і думав, що старші, як носіҝ та творці мови, придумують ҝх, як то кажуть, на ходу. А вони, бачиш, прийшлі… Наше грізне, немов приголомшливий удар обухом „Геть!”, яке за останнього часу стало найбільш засвоәним терміном із усього понятійного апарату молодоҝ украҝнськоҝ демократіҝ, теж занесене степовими вітрами звідтіля, а не з якогось там заморського Альбіону: казахське „кет” означаә „йди звідси!” З Азіҝ, мабуть, і оце „корзяти”, крякаюче, неначе старі наші гуляйпільські діди, мовою яких воно означаә швидке готування якого-небудь кандьору ҝхніми жінками…

– Немаә в нас такого, – сказали казахи. – Бешбармак дві години вариться…

– Корзяти – це колупатися тупим ножем на кухні, – пояснили мені сестри-словенки, кухарки слов’янського ресторану в Кельні, біженки з палаючоҝ Юҙославіҝ.

…Подібноҝ всякоҝ всячини в моҝй колекціҝ назбиралося чимало. Добре, що тепер усе це можна компактно втиснути в комп’ютер. Убгалася преспокійно туди електронна версія антологіҝ украҝнського слова, складена американо-канадською діаспорою, моҝ власні витяги про великих зарубіжних украҝнців з книг та інших тематичних видань і енциклопедій…


Багато нашого брата-украҝнця за межами рідноҝ землі, дуже багато. Російське класичне малярство починаәться з Володимира Лукича Боровиковського, він виріс у Миргороді, а історичний російський живопис – з украҝнця Антона Павловича Лосенка. Класичний російський портрет – з Дмитра Григоровича Левицького, паростка родини киҝвських майстрів. Так це тільки основоположники напрямків… А скільки наших ними або далі, або навпростець, як киянин Казимир Северинович Малевич, пішло… Феномен світового супрематизму – від нього.

З-під Харкова, а точніше – з Чугуәва, родом Ілля Рәпін. Це вже потім з якихось своҝх Пенат він навмисне приҝхав увічнювати академіка малярства Ге на його хуторі під Черніговом. Дуже йому хотілося колоритного земляка Миколу Миколайовича намалювати. А Ге не хотілося, він появи Рәпіна злякався – подейкували, що персонажі полотен Іллі Юхимовича, окрім безсмертних „Запорожців”, довго не живуть. Коли він з мольбертом та фарбами натхненно за тебе взявся – то вже як для підсумку…

– Чорти його принесли, – подумав про себе Ге.

– Ну ви, милий мій, зовсім як той дикун! – здогадавшись, обурився маестро.

– Дикунам теж жити хочеться, – пробурчав під ніс хазяҝн маәтку.


…Росіяни, молодці, в часописах про своҝх великих нас не забувають, бо багато наших великих – вони тим чи іншим боком і ҝхні великі. Ми теж таким чином можемо багатьох до своәҝ експозиціҝ залучити. З майстрів пензля, наприклад, – Архипа Івановича Куҝнджі та Івана Костянтиновича Айвазовського: грек та вірменин таврійськими були. Знаменитий москаль Василь Андрійович Тропінін малював Пушкіна і мереживницю, царів і вельможів та своҝх братів „по класу” – украҝнських кріпаків, бо довго і плідно творив у Поліссі.

Поділити украҝнців на туземних та іноземних інколи важко, тому тут головний критерій – доцільність... Якщо відомий – то наш, незалежно від мешкання. Якщо узагальнений – то це його проблеми…

Сам процес віднесення до реәстру великих украҝнців йде демократично, шляхом поновлення вівтарів, лики висунутих кандидатур ініціативні групи намагаються увічнити на найбільш видних місцях... Якось і до нас зверталися з пропозиціәю щодо фінансування збірника історично відомих громадських діячів-украҝнців, бо деякі з його фіҙурантів були азіатами, в тім числі середньовічна Роксолана. До неҝ поначіплялися бозна хто… Оскільки там не було жодного казахстанця, хоч би з тоҝ ж когорти украҝнців, героҝв цілини, внесених, між іншим, в ҝҝ скрижалі, то ми обмежилися безкоштовною роз’яснювальною роботою:

– Пробачте, презентовані вами персоналіҝ нас не цікавлять, а про декотрих сучасників ми вперше чуәмо. Яка це історія, коли з зерен ҝҝ істини вітер ще лушпиння не здув...

Представники відповіли, що видання повинно викликати інтерес якраз проблемними або закритими попередньою владою сторінками, та поцікавились, під кого погодилися б дати гроші ми.

– Такі серйозні речі не вирішуються поспіхом. Могли б дати на тих же добровільних азіатів, украҝнців-цілинників, бо хліб у зворотному до ҝхнього заҝзду напрямку піввіку тік інтенсивно. Дали б і на вимушених азіатів Казахстану та Колими – арештантів-шістдесятників з Украҝни. Індивідуально вони наче й невеликі, але як явище – великі, хоча декому очі муляли, бо вірували в те, про що інші, принаймні, несміливо подумували... А вони вірували... Щодо великих персонально, то можемо лише сказати, хто тут у вас не дуже в тему… При всій ҙалантності до жінок, я б викреслив Лісовську як політика-берегиню. Пишуть, що стала ця Роксолана-Настя спасінням від лютості султановоҝ: хто його знаә, що б з нашими козаками було, якби вона чоловіка свого, того Сулеймана, за рукава не тримала.

...Землячка наша у володіннях цього бусурмана дійсно з ҙарему починала – така доля ще й зараз у багатьох дніпровських веснянок, але тепер у подібних установах уже рядових правовірних… І Сулейман був великий, бо стрімко зійшла тоді – як і закотилася потім – зоря Оттоманськоҝ Порти, турки, окрім реҙіонів етнічноҝ азіатськоҝ толоки, підкорили північ Африки та південь Әвропи... А все інше – трохи не так...

Одна з моҝх закордонних поҝздок випадково пролягла напрямом воҝнів ісламу в тих завойовницьких походах – ҝх лавина котилася цивілізованими бруківками, вимощеними поколіннями әвропейців, і сараною вкрила родючі колоссям долини, повні худобою оболоні, срібні копальні, ремісницькі центри, гавані з горами заморських товарів та потопаючі в розкоші столиці – Мадрид, Белград, Будапешт… Повторіть цей шлях – він донині помічений мечетями, лаштованими цвинтарями з півмісяцями та хрестами обабіч тих самих кривавих доріг, і ви зрозуміәте, якою могутньою була тоді оттоманська Порта. Такою могутньою, що нехтувала вже вона нишпорками разом зі своҝми кримськими васалами в наших, голих супроти заможноҝ Әвропи степах, не вабили ҝҝ грабунки обшарпаних чумацьких возів і вбогих селянських хат з лелеками на солом’яних стріхах та крихкими глечиками на тинах. А великого полону в цьому, сто раз виволоченому лимані вже не було… I даруй Аллах всемогутній та милосердний правовірному Сулейману Другому Ель-Канані, або Законодавцю і далі вічний рай та гурій не гірше нашоҝ Лісовськоҝ в дівоцтві, бо поки він півстоліття обтрушував рясні гілки західних садів, ми багато чого встигли…

Річ тут, власне, й не про Лісовську. Вона, спасибі тиражним байкам, відома, тому сумнівів немаә – щира украҝнка… Щоправда... Але йдеться про інше. Хто ә украҝнець для матері Украҝни взагалі?

Представники погодилися – грань дуже й дуже умовна. Все залежить від фінансування: ваші гроші – ваші фіҙури. Я відповів, що проблема тут не в грошах. За грошима списки великих „Форбс” складаә. А ми – украҝнці, де б не були. Доки самі себе до них відносимо. Допоки батьківську землю рідною вважаәмо.

…На дорогу я проглянув останні украҝнські новини в Інтернеті, прочитав аршинний заголовок: „УКРАҜНЕЦЬ ЧИ МОСКАЛЬ ТИ, БОГДАНЕ ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ?” якоҝсь новітньоҝ публікаціҝ про гетьманство і вимкнув комп’ютер для підготовки його в транспортний режим.


4. Пересічні украҝнці


Експрес наш мчить вздовж Росіҝ то ҝҝ землями, то знову казахстанськими. Луганський локомотив невтомним стаәром перетинаә стрічку кордону, на кінцях якоҝ сім’ядолями квасолин щоразу звисають дві митниці. До Киәва буде вісім, переважно нічних, обшуків. Та – щира подяка ветеранам казахстанських залізниць – „дипкупе” пересилюә всі мінуси. Я вже вліз у комп’ютерний архів Старого. Ніякоҝ журналістики там немаә, кому він на мозолі наступав – не видно… Але, вибачаюсь, не для того мені все це надіслали…

Письменницький доробок невеликий – машинописні повісті про село, оповідання, гуморески. В рукописах – лірика, невеликі нариси. Слово добротне, мова наша, запорізька… Давня, треба сказати, мова нашоҝ дипломатіҝ, про що свідчить історія листування козаків із турецьким султаном.

Епістолярна спадщина самого Максима та спомини про нього теж складаються в якусь історію, пов’язану з професіәю та мовою… Йому що, інкримінували націоналізм?


– Ҝхали ми на будови комунізму як героҝ, а повертаәмося як зайці, – лаәться у ваҙоні дід Поліщук.

В героях він був колись вихрастим цілинником, а потім чорнобильцем, а тепер бурчить у становищі лисого тургайського пенсіонера. Ҝде в гості на батьківщину, як на свято: вбрався, поголився. А в паспорті – з бородою…

– Ви, шановний Петре Петровичу, іншого разу зробіть навпаки, – крутить його документи прикордонник. – Тоді можна було б вас у клозеті побрити та звірити з фотокарткою…

– Гляньте тоді в посвідчення чорнобильця, я там без бороди, хоч, як навмисне, з чубом…

– А посвідчення ясельника, діду, в вас часом не збереглося? Чи ви глухі, про тероризм не чули, що шаради нам тут своҝ підсовуәте. Зроблять із себе фантомасів…


У нас тепер статус закордонних украҝнців. Отримали ми його несподівано, бо завжди були громадянами Украҝни в Казахстані. Статус – штука на подив дійова: вона вимагаә негайного виконання першого обов’язку еміҙранта – відчувати себе збоку. Повністю нам цього не вдасться ніколи, а частково – відчуәмо, та ще й як, бо тепер у „материкових” украҝнців ә підстава зарахувати нас офіційно до безрідного племені „перекотиполе”. Неофіційно вони нас туди відносили завжди, але тоді був один і той же паспорт з одним і тим же гербом.

…Образ Украҝни несе за кордон не тільки відлуння з ҝҝ землі, але й сам украҝнець. Про великих було вже сказано, а ә ще й украҝнець узагальнений. В північному Казахстані особисто з ним ототожнюәться початок переселенського хліборобства. В Канаді, до речі, теж. Це ті велетенські, кліматично схожі світові житниці, де вклад украҝнців не обчислюәться лише арифметично… Розорані тут і там ниви закурили на ввесь світ пилюкою, доки наші співвітчизники не почали плужити ҝх своҝми підрізними лемешами, випробуваними до того ще в таврійських степах.

Хліб – ремесло тисячоліть. Хто перший винайшов? Хто перший запрягся? Хто перший спік? Усі! Тому іменні внески в рільництво дуже рідкісні й завжди історичні. Досвід наших дідів ліг таки здобутком у скарбницю світовоҝ матеріальноҝ культури.

Украҝнська діаспора на всіх континентах – це така ж величезна тема, як і ті безкрайні степи. До передмови проекту статусу закордонного украҝнця пропонувалось додати кілька слів щодо ціәҝ його представницькоҝ місіҝ. Та куди тобі, це ж ә монопольна справа офіційних осіб… А може, ті особи згадали при цьому про більш відомих ҝм синів націҝ, яких розшукуә Інтерпол? Так то якраз громадяни, а не еміҙранти. I якраз ті, що понесли… І не тільки відлуння…

От і виявилася в мене психологія еміҙранта.

За неҝ жодна держава, окрім китайців, особливоҝ поваги до бруньок своҝх етносів на далеких гілках не висловлюә. Багатенько від рідноҝ радянськоҝ квочки перейняв виводок недавно вбраних у пір’я незалежних курчат. Пістрява ҝхня мати, як відомо, увесь приплід, в інших гніздах висиджений, занесла до ворожих вилупків поголовно.

Недолюблюють закордонних за дивацькі питання. Не люблять за втручання не в своҝ справи. І не терплять за те, що вони своҝ. Бо своҝ розуміють більше, ніж байдужі сторонні свідки…

До купе завітав бриҙадир поҝзда, нас везе киҝвська команда. Я повернув йому стос украҝнських ҙазет, що він ҝх давав мені на ніч. Після прикордонноҝ переклички залізничник сприймаә мене за іноземного дипломата.

– Щодо нашоҝ мінімальноҝ зарплати – то це брехня, якою Кучма та його уряд президентські „Вибори – 2004” розпочали. Я маю вищу освіту, звання заслуженого робітника транспорту, тридцять років стажу, але тих грошей, про які вони отут пишуть…

Я відповів, що не звернув увагу на середню зарплату украҝнців, бо не знаю, що таке „гривня”…


– Ви слухали черговий радіонарис із циклу „Вільна Украҝна”, – закругляәться дзвінким дівочим голосом ваҙонний динамік.

Цикл злободенний, що й казати. І довгий…


5. Вільна Украҝна


Якщо закритися в хаті Василя тітки Маріҝ Стефанихи й витягти з сінешніх дверей клямку, то через ту маленьку щілинку на протилежній стіні в кольоровій діҝ відтвориться ввесь навколишній світ: широчезний двір, спис осокора, копиці сіна за ним і синә-синә небо з білим м’якушем хмар... Тільки догори ногами – внизу небо, в ньому швайкою стирчить дерево, а попід стелею кури від півня янголами пурхають... За вченими словами це камера-обскура. Леонардо да Вінчі колись будував такі для своҝх дослідів, але, кажуть, іноді про науку забував через те захоплююче кіно. Ми з камери вчинили театр, Василь писав лицарські сценаріҝ, а Старий – на теми козацтва. Інколи на класику замахувались: казанок на голову та ключку в руки – і на стіні справжній ідальго дон Кіхот, роби з ним яку хочеш режисуру…

Я йшов на репетицію, а назустріч, добре пам’ятаю, попався Старий у шапці з районноҝ ҙазети „Сталінським шляхом”, і плани помінялися. – Ходімо, – каже, – на колгоспні збори, після них справдішнә кіно буде „Любовний напій”.

По дорозі Старий повідомив, що в одній з книг гуляйпільськоҝ бібліотеки вичитав свідчення про Кіндрата Тарасенка, двоюрідного брата гетьмана Петра Дорошенка.

– Підеш і занотуәш, – наказав він, – буде нам готовий сценарій. Та заглянеш до енциклопедіҝ в Зачепила, може, той Кіндрат вам ще й родичем буде, то тоді ваше дерево корінням у дорошенківське упреться... Ти, втім, Петра Дорошенка знаәш?

– Здрастуйте!.. Що ти таке питаәш? Попереду Дорошенко, а позаду Сагайдачний… А на горі та й жниці жнуть…

– О!.. В постанову можна буде ще й цю пісню вклинити. Хоч вона й про його діда, Михайла Дорошенка…

На збори дозволили зайти випускникам-семикласникам, тому ми, менші, горобцями посідали на стінах зверху, мов на вищому ярусі античного Колізею: у фашистського тротилу вистачило сили виломити в клубі стелю з дахом, а товсті цегляні мури витримали…


На тих післявоәнних загальних зборах реформувалася артіль. Обрали керівництво – головою Козаченка, а в правління не менш родовитих січовиків. У нас тут усі-всі – ҝхні прямі нащадки, окрім хіба що сибіряка Тімоніна, він Гуляйполе визволяв і тут оженився. Навіть села за сусіднім Добропіллям ідуть – Січ, Запорізьке, Рада козацька...

Для звільненого з-під німців колгоспу „Дніпрельстан”, оскільки сама запорізька гребля лежала тоді в руҝнах, Григорій Федоренко від усього свого щирого серця запропонував більш відповідну, на його погляд, назву „Вільна Украҝна”...

Про Федоренка треба сказати окремо, бо то був чередник із чередників: на ньому ввесь дядьківський гурт тримався. Кваліфікований – як пастух, він свою галузь вивчав в әвропейському обсязі. Остарбайтером. Забрали його туди при окупаціҝ ще хлопцем, бо він народився з пужалном у руках, і фатерлянду знадобився як спеціаліст... Потім уже, в мирну годину, на питання, як там ті німці в своҝх селах живуть, Грицько тільки батогом цвьохкав: „Та що ви балакаәте! Подивилися б, яка в них паша... До колін...”

Більше він там не бачив нічого.

– Ну що ж, „Вільна Украҝна”, так би мовити, воно назва й непогана, – витер з чола піт при всьому чесному народові безрукий голова-фронтовик у президіҝ. – Але під нею, товаришу Федоренко, нас ніхто не зрозуміә. По-перше, хоч паші в нас не гірші від німецьких, та ми – ще не вся Украҝна, деінде мо’ й вищі трави ростуть... А вийде, що в нас одних незалежний ҝҝ клапоть... По-друге… По-друге – Украҝна, значить, буде вільна, а Білорусія – ні? Грузія – ні?..

Тут Козаченко відчув, що знайшов той потрібний йому гідний і вагомий довід, яким не соромно крити прилюдно, тому виструнчився і заходився забивати цвяшки:

– Литвини – ні! Киргизи – ні! Хто там у нас іще залишився – ні! Зрозумів, куди ти хилиш...

В очікуванні „Любовного напою”, який у клубі без стелі можна було дивитися лише смерком, учасники загальних зборів купили в складчину діжку вина та короб бердянських бичків і великим козацьким колом загомоніли на спориші сільмагівського двору. Йшлося, як завжди, про запорожців, цього разу про секрети виготовлення замашних булав, ними діди наші зо всіх підряд робили котлети, але рецепти гартованих шпичаків забрали з собою в могили. Мало-помалу розгорілась сутичка з приводу ширини та довжини козацьких шароварних очкурів, які повинні були дозволяти й міцно підперезуватися, і швидко, в бойових умовах розперезуватися, аби справити потребу.

Потім розсіяна хмільна увага кола зосередилася на Тімоніні, який на ленд-лізовській, фронтовій недавно ще машині, привіз макуху до свиноферми з гуляйпільськоҝ олійниці. Як завжди, він вистояв там цілу добу в черзі, й учасники загальних зборів націдили йому з дороги для бадьорості вина.

– За какіә такіә отвәтствәнниә рәшенія? – подякував та спитав наш сибірський зять з повним кухлем в одній руці та бердянським бичком у другій…

– А ти молодчиною в дурні пошився! – хвалив Федоренка дільничний міліціонер Бодня. Вони сиділи поряд. – Піддав голові клопоту... То підтримуй роль до кінця, не то доведеться тобі толочити пашу ще й там, де Макар телят не пас...


* * *

Стефанівське подвір’я тягнеться вздовж вигону за лиман до Руги під прилучанськими кручами, а то найглибше біля нас гайчурське плесо. Коли тітка Марія бачила, як ми луками бігли наввипередки пірнати туди, а не в ближнә, з качачим пір’ям жабуриння, то кричала вслід знамениту на все село погрозу: „Василю, паразите, втопишся – додому не приходь!”

Вигоном туди-сюди з весни до осені ярчуками швендяла дітлашня та й більші хлопці, і всі вони постійно втручалися в наші справи. Ми виготовляли вербові луки та мечі зі штурпаків соняху для постановки Вальтера Скотта, коли зі своҝми пропозиціями з’явився Старий, і ми перебрались до хати доробляти сценарій без сторонніх…

Незвичайне домашнә вбрання тут надихало на творчість – Василів батько, Стефан Кучерявий, був художник-самоук. Він пропав безвісти ще з початку війні, від нього, окрім трьох дітей-школярів, залишилися великі барвисті полотна в античній манері на стінах та з голою тіткою, обвитою шовковою стрічкою, в перестінку між вікон, і модернова, у вигляді ҙратки атома свічада з видутих крашанок на стелі. Багато його малюнків розійшлося Гуляйполем та навколишніми селами, і в нашій хаті у Варварівці висів портрет мого батька – оліәю.

На одній з мініатюр у сідлі з люлькою на фоні козацькоҝ могили сивів Тарас Бульба, і Старий запропонував переписати іноземного Айвенҙо на драму „Вільна Украҝна”.

…Роль Тімоніна виконаә Володька Буряк. Він пристав до нас у третьому класі, бо в голод отруҝвся схожим на харчову олію каустиком (його мати прала ним якесь колгоспне манаття) і довго лежав у харківській клініці, де досконально опанував „язик”. У фіналі п’әси він високо підіймаә повного кухля кров’яного кольору узвару та, дивлячись на Федоренка, зі словами „вот за такіә отвәтствәнниә рәшенія” відкусюә голову бердянському бичку.

…Що б воно з постанови вийшло – невідомо, бо після першоҝ ж репетиціҝ, яку побачив хтось з учителів, тема в такому трактуванні нами була облишена.

6. Всесвітній пал


Під стукіт коліс я зчитував з монітору невелику новелу Максима про те, як внуки ховають діда. Вічна тема діалектики буття. Старого і нового. Життя та смерті… На похороні – старі, жінки та малі. Немаә батьків…

– Чого він за ці матеріҝ, – подумав я, – хлопцем ще взявся... Передчував, чи що?

Може й так, бо з молодості бралися за них і Симоненко, і Шукшин, а обидва ці Василі також не зістарилися.


Чому, до речі, в багатьох письменників короткий вік?

В украҝнських – тих, що ми знаәмо та не знаәмо – відомо, життя скорочувалося ще з часів Шевченка. Нагально та масово процес пішов тоді, коли книгою книг замість Бібліҝ було визнано статут. Деякі твори йому не відповідали абсолютно, а деякі – відповідали абсолютно, але до ҘУЛАҘу загули майже всі автори поспіль, що зводить думки до әдиного знаменника – мови… Кримінал таки був у ній, бо загриміли на Соловки навіть ті, чиҝ літературні вправи не йшли далі аполітичних ком та крапок, – суть украҝнські академіки.

Мартиролог Богдана Кравціва складають сімдесят чотири такі трагічні долі. А скільки, окрім того, невідомо як зниклих Христичів…

Валер’яна Підмогильного схопили за тисячі верст від Смольного за вбивство Кірова – тут усе ясно, одніәҝ його „Історіҝ пані Ҝвги” й без Кірова достатньо для вироку, бо промайнув у ній персонаж із собачим серцем, тип булҙаковського Шарикова з прошарку пролетарських сучих синів. А ось Василь Еллан (Блакитний) навіть спілкою революційних письменників керував до самоҝ смерті. Років через десять опісля зіставили його доробок з вимогами часу: е, брате, вставай до стінки!.. А він лежить похований. Не підняли, так пам’ятник зруйнували, могилу зрівняли, ім’я сплюндрували…

Здавалося б, так: вписуються чи не вписуються загальнолюдські погляди митця у статути партій – це не його турботи. А вийшло навпаки… Партій тих уже немаә, доробок ҝх співців вивіряә час… Та підтверджуә сентенцію Суворова: політика – тухле яйце. Кому він ҝҝ висловив – хто його знаә, але військовий афоризм ә лакмусовий папір для паперу літературного.


…В ваҙоні запахло паленим, вікна з проходу рожевіли далекими спалахами степовоҝ пожежі. Ми вийшли в коридор на килим новоҝ павлодарськоҝ доріжки: казахстанський пал – це планетарне видовище. Всесвітнә горно! Горить усе, займаәться до обрію, ви наче повертаәтесь до юноҝ, в кипінні лавою Землі, або заглядаәте наперед, у геәнну вогненну… Якщо розум ваш суто раціонального складу, то ви переконуәтесь, що планета наша дійсно кругла і не така вже й велика, бо видно полум’яні краҝ.

Значить, це вже ми в шевченківських степах західного Казахстану. В нас, у цілиннім реҙіоні, тепер якщо й палять інколи, тишком, то не ковил, а стерню. Хоч також горить добряче, та тільки окремими, відповідно до сівозмін, плямами. Розвою достатнього у нас там уже для вогню бракуә…

Через відкриті двері сусіднього купе лунаә гучна розмова – бриҙадир потягу з дідом Поліщуком виважують на терезах потенціали Казахстану та Украҝни, маючи за гирки власні прибутки.


…Коли я бачу це вселенське згарище, то пригадую Тараса Шевченка. Воно назавжди відбилося в його душі на шляху до тутешньоҝ Голгофи, дивне враження від нього вкладене в уста одного з героҝв повісті „Близнецы”.

„Это была ровная, без малейшей со всех сторон возвышенности степь. И как белой скатертью ковылем покрытая... С закатом солнца начал освещаться горизонт белым заревом… С приближением ночи зарево краснело и к нам близилось. Из-за темной горизонтальной, чуть кое-где изогнутой линии начали показываться красные струи и язычки. В транспорте все затихло, как бы ожидая чего-то необыкновенного. И действительно, невиданная картина представилась моим изумленным очам. Все пространство, виденное мною днем, как бы расширилось и облилось огненными струями почти в параллельных направлениях. Чудная неописуемая картина! Я всю ночь просидел под своею джоламейкою и, любуясь огненною картиною, вспоминал нашего почтенного художника Павлова. Он часто мне говаривал: Учися, учися рисовать…”


Кобзар, як відомо, навчився і „Пожежу в степу” під час Аральськоҝ експедиціҝ 1848-1849 років намалював.

Вогонь вражаә. Вогонь – це ҙіҙантська феәрія оновлення природи, найяскравіша категорія діалектики розвитку, непідвладна людям стихія.


Зі свого купе до нас вийшов Поліщук – спитав у Тетяни калькулятора. Дивись, яка ҙрунтовна в них полеміка, навіть пожежі навкруг себе не бачать.


…Як Симоненко та Шукшин, про життя Максим у цій новелі писав, а не про смерть. Дід у нього вмираә, мале, символ народженого, ледве на ноги спинаәться… А де воно те, середнә, основне діяльне покоління, батьки де? Батьки були, та загули… Кому ховати? Що робити?

За відповідь на це питання Христич, схоже, не брався, та то вже й не письменництво… Під обкладинкою маә бути література, а не революційні інструкціҝ... Втім, у революціҝ питань, як таких, нема, там діәться ҝх рішення через наявний розклад сил: світлі там, темні навпроти, сірі тінями в закутках дожидаються: чия візьме. Це до барикад ніхто нічого не знаә… Максим здогадувався та вірив, у нього література… А література знаә більше, ніж інструкція.

Вона розказуә так багато, що кожен, хто потрапив до того репресивного мартирологу, кримінальну справу завів на себе сам, залишалося визначитися з вироком. Тому техніка безпеки двадцятого століття вистраждала в нас моду на переднә слово в вигляді анкети: хто я такий і „не зрозумійте мене неправильно”. Письменник – тяглова сила свого візка, від коняки почав відрізнятися тим, що його масть стала вирішальним чинником у визначенні головного питання: куди він ҝде і що везе. Поезія заобрійних колій та захмарених висот скотилася на прозу посадкових платформ… Політика в літературі – не тухле яйце. Політика – молох Літератури… Тому так багато паперового мотлоху.

А для читача правила літературноҝ безпеки корисні: він маә лоцію! Бо хоч і на загальнолюдські теми буде з тобою бесідувати автор, але від імені загальновідомоҝ партіҝ, крила або руху: в них уже пліснявка, а в нас оскома. І тоді легше відшукати тих, хто тобі скаже від себе.

Кілька разів мені зустрічався в збірниках похмурий Михайло Яцків, але я перегортав сторінки далі – західна колія літератури його часу, як і ҝҝ вантаж, нам добре відомі: ярмо, кайдани, неволя та, звичайно, москалі. А Яцків ще й колабораціоніст пропольський, заліг потім до кінця днів співробітником на дно якогось архіву… Так виходило з передмови.

В рядках після Соловків зрозуміло, що тема того вантажу для нашоҝ страждальноҝ землі не придумана, але суть ҝҝ кожному украҝнцю вже достеменно ясна. Ҝҝ б тепер проштовхувати вшир, та на російську перекласти, бо в інші сусідні книжкові лавки натоптаноҝ стежини в нас немаә і скоро не буде… Загалом, обминав я його твори, тому що ә й інші злободенні питання, на які вишукуәш відповідь у розумному слові… Та якось погляд того Яцківа показався мені покликом, мов намагався він сказати щось своә. Може, якраз про те, що я шукав… Розкрив невелике, всього в декілька сторінок оповідання.

…Батьки пішли на церковне свято. А малі в хаті взяли на руки найменше. Воно сміялось і пустувало, та викинулось голівкою вниз… Йдуть роки… Ніхто нікого не картаә… Але життя ні в кого більше нема… Невинне загинуло, живуть винні… Найстрашніша рана внутрішня… Це Михайло Юрійович, митець у пилюці архіву, знав.

В новелі Максима те маля живе, воно символічно приходить на зміну старим дідам, бо батьки пропали в тому горнилі…

…Пожежа залишилась десь там, за обріәм, та небо ще й досі жевріә. Нехай лишаәться вона в природі. Бо коли клекоче полум’ям твоя хата, твоә подвір’я, твоя краҝна, коли там заметався вселенський пал – то не оновлення.

Його принесе нове покоління. Це ж саме стверджував і Василь Симоненко:


Його думи нехитрі

додумають внуки…


...А ті про рівень життя кричать – пупи розв’язуються.

– Не включав я сюди ніяких чорнобильських, – махаә паперами Поліщук, – я ҝх тут жодного разу не одержав. Тому заодно на мітинҙ ҝду, організовано на Хрещатику збираәмося...

Вгамували ҝх китайці, якими заполонений увесь сусідній ваҙон. З черговим питанням вони прийшли до бриҙадира Івана Федоровича, у нього, між іншим, навіть прізвище професійне – Колісник. Гості цікавляться Украҝною та розучують з кимсь із наших пісню „Цвіте терен”.