Вповістях І оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною
| Вид материала | Документы |
Содержание12. Киҝв у ракурсі Бату-хана |
- Загальновідомо, що історія І література це нерозривні сфери людського буття І мислення, 106.24kb.
- Реферат на тему, 143.88kb.
- Нове життя з «Малою Батьківщиною», 78.98kb.
- Університет ім. Олександра Довженка внутрішній світ дитини в оповіданнях, 674.5kb.
- Роде наш красний, роде наш прекрасний, 81.19kb.
- Святкова прибрана зала. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про життя, 324.93kb.
- Святкова прибраний клас. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про, 71.28kb.
- Міністерство освіти І науки України Івано-Франківський професійний ліцей автомобільного, 201.75kb.
- Мотив сенсу людського буття у драмі валерія шевчука “кінець віку (вода життя)”, 182.55kb.
- Програма для загальноосвітніх навчальних закладів (філологічний напрям, профіль українська, 1616.56kb.
11. Земля
Станція Тополі. Останній восьмий обшук уже на рідній украҝнській землі. На сьомий, перед ним, нас, ні світ ні зоря, підняли росіяни. Спитали, чи не везе хто зброҝ або наркотиків, відібрали квитки, які дозволяли нам бути в них транзитом, і побажали щасливоҝ дороги.
Колісник, відповідно до інструкціҝ, ще до кордонів дав команду провідникам наглухо позащіпатися на всі вікна й двері, а пасажирам – сидіти в купе, і тепер особисто підтримував порядок. У нашім ваҙоні він турнув на місце Поліщука, який було припав до темноҝ шибки в очікуванні: ще звечора він ділився наміром низько вклонитися та поцілувати рідну землю прямо під прикордонними стовпами, бо на неҝ, незалежну, ще не ступав ногою.
– Залізьте, діду, та сидіть крячкою зі своҝм паспортом, бо границі як такоҝ ви ще не бачили. Тут вам „припаяють” за гамбурзьким рахунком, тут усім вивернуть… – помітив мене й змовк Колісник. І кивнув у мій бік: – Ось ҝдуть люди, так у них ніяких проблем не буде… А у вас будуть, – пообіцяв він двом китайцям, які наводили на нього кінокамеру, – плівки вам засвітять… Хіба ж це таке можна в режимній смузі?
– Камәра сифровая, не сасвәтят. Наса інтәрәса, какіә люсіе касәства украінсәв?
– До роботи дурні! Як і ви. Ясно? – відрізав бриҙадир, він ҝхню мову вже розумів.
У китайців зробилися вузькі роти й широкі очі…
Не мені писати, що таке земля для украҝнців. Під такою назвою вже створено Олександром Довженком, Ольгою Кобилянською, Әлисеәм Карпенком, Василем Стефаником. Вся украҝнська класика під іншими назвами, так чи інакше, про землю, а якщо бути точнішим, то про людину. Бо чоловік без землі, – як каже та ж Кобилянська, – нічого не важить. У цій вічній колізіҝ в нас невичерпне джерело й для епосу, й для драми. Для гумору теж, додав Максим, і написав свою повість. Про землю. Я читав, реготав, а про що річ – відразу не зрозумів… Гумористи, вони за всякими витребеньками сутність приховують.
Діди та прадіди наші, була в нас така підозра, більше батогами розмахували, ніж шишкастими бронебійними булавами. Якось під дахом у Христичів ми знайшли замотану в промащену ганчірку, ретельно сховану, як думалося з першого погляду, леҙендарну козацьку шаблюку. А то була залізяка, яку тут називають „чистиком” лемеша букера.
Максим переказав давню історію про розради серед його родичів за землю, за худобу, за прадідівську спадщину, які доходили навіть до дрібниць.
– Ото й чистик хтось прихопив, – оглядав він знахідку. – То тепер це дрібниця, а тоді за неҝ сім’я на сім’ю йшла.
Козаки з батогами окультурили таврійське Дике поле, перетворили його на мальовничий украҝнський куток з Мирополями й Златополями, Яблуковими й Грушевими, Малинівками й Зеленими та іншими тутешніми селами й хуторами. Втім, це вже була ҙенерація селян не з допотопними сохами на биках, а з індустріальним реманентом, який виробляли гуляйпільські заводи Кернера та Кріҙера. Ҝх әвропейського ҙатунку легкі кінні букери та сівалки, молотильні валки, борони, віялки-фухтелі дожили до другоҝ половини минулого сторіччя… З ними люди пережили не тільки війни та революціҝ, але й усі землетрусні реформи: імператриці, царя, Столипіна, Леніна, Сталіна. А в нас ще й Махна…
У вихідні, коли в колгоспній конторі не було голови Козаченка, ми ходили послухати байки сторожа, комунара-махновця Кіндрата Биковського, вцілілого від репресій, мабуть, лише за старезністю літ... Схожий, не без умислу, куделею бороди на Бакуніна, він охрестив дітей Маріәю та Нестором у присутності нареченого тезоіменитого батька Махна, але після поразки руху від анархістських ідей поступово відійшов. Став переконаним одноосібником, до колгоспу, ціәҝ соціалістичноҝ моделі комуни, так і не вступив. Його незалежний земельний пай більмом стирчав прямо в центрі села, як виклик усій комуністичній системі. Всякі потуги поставити Биковських до загальних лав були марні: на захист своәҝ землі грудьми вставала дочка Марія, і коли вона починала рвати на них кофту, дід кричав уповноваженим: „Тікайте, бо в неҝ не всі вдома!” Поступово повірили – як у когось випікся ҙлевкий хліб або молоко скисло, то господарка виправдовувалася: Марія Кіндратівна дорогу перебігла…
– З землею в нас перепробувано все, – блюзнірствуә в конторі, в самому серці колгоспу, колишній анархіст, – але вона так і залишилась для народу химерою. Побувала і панською, і громадською, і спільною, і суспільною… Ось колгосп – це ж яка добра задумка. А поначіплялося паразитів скільки, що треба в черзі обіду чекати. Нудить уже, а попереду кого тільки немаә. I перший з ложкою – хто не працюә. Ото Батько хотів дещо впорядкувати...
– Нате ось ваш обід, – з’являәться дочка Марія з макітеркою в рушничку. – Поҝжте, поки варенички гаряченькі. Забарилася, а ви тут, мабуть, уже охляли. Та й язика чимось іншим займете, бо добалакаәтесь… Саджати вас – казенний харч переводити, а ось наділ конфіскують.
А в моҝх дідів конфіскували все, хоч вони язики за зубами тримали. Не мали часу на пусті балачки. Працювали, як окаянні, і на пореформених подушних наділах ще за царату вибились у заможну родину. Через це від неҝ після розстрілів та репресій залишилося всього декілька осіб жіночоҝ статі. Може, тому бабуся Әвдокія Володимирівна від ідеҝ повернення розкуркуленого відхрещувалась, як од чорта:
– Лихо від отіәҝ землі. Господарям навіть лягти в неҝ не дали, у Сибіру десь кістки… А до того горбилися так, що світу білого не бачили. Може, й краще, що зробили ҝҝ артільною… Ніхто не надриваәться, всі ще за світ удома, у всіх машини… Пісні ввечері… А тоді в нас тут, окрім півня, ніякий дурень не співав…
Це діди батьківськоҝ лініҝ. Дід материнського коріння Федір Щикот помер у голод тридцятих… Так що обох дідів – а рідніших людей для внуків не буваә – побачити не довелось…
…Максимів дід Данило, герой його повісті, стояв за „латихундію”. Як людина набожна, щонеділі ходив за дванадцять верст в Успенівську церкву, два чи три рази сподобився принести звідтіля негасиму свічку. Обпалюючи згарком пальці, таврував кіптявою на сволоці хрестик на честь ціәҝ знаменноҝ подіҝ й уголос, якось навіть при Бодні, лаяв революцію за страту православного царя Миколая та зруйнування Гіркого. Взяти з діда, як і з Биковського, дільничному також було нічого…
В Гіркому, садибі колоністів прямо навпроти своәҝ домівки через Гайчур, дід Данило служив змолоду. Від річки з величезними абориҙенами-коропами, які бронзовими лобами та закостенілим пір’ям рвали неводи навпіл, унаслідок колгоспного користування водяним ресурсом та розорювання луків тепер залишився замулений рівчак з небаченими тут мутантними бичками та далекосхідним ротаном… Хазяҝном того прилуцького господарства був німецький әврей, і повагу до нього дід Данило проніс через усе подальше життя. За що, цього конкретно дід сказати не міг, мови колоніста не розумів, по-нашому, по-украҝнськи, Мейәр лише кректав, коли взував хромові чоботи або залізав на бричку… Хвалений дідом німецький порядок чомусь трагічно розвалився з першим же пострілом „Аврори”: наймити спалили садибу дотла, розорили всю „якономію” та вирізали кмітливих „явреҝв”. Хто й чому, дід не знав, і до тяжкого цього людського гріха ніякого відношення не мав.
А на руҝнах садиби, серед уламків цегли й потьмянілих іскор битого скла довго ще падалицею екзотичних квітів воскресали мережива колишніх клумб та зеленіли обабіч кущами лакриці контури садових доріжок… Ми ходили копати ҝҝ солодкий корінь, залишок нашому поколінню від вируючого колись життям шматка землі…
Земля – вона тісна: в Кустанаҝ ә людина, яка народилася в Гіркому, й після тих „полум’яних літ” уціліла. Леон Мейәр ще з років цілини обіймав посаду керівника водноҝ господарськоҝ служби. Наші ҙаражі були поряд, та я його майже не бачив, бо казахстанська область, з сибірською рікою Тобол та тисяччю озер, вимагала від нього довгих відряджень… На піч достроковоҝ пенсіҝ прямого нащадка гуляйпільських колоністів спровадив сам Михайло Ҙорбачов під час візиту в наші краҝ. Вони чи не зрозуміли одне одного, чи, дійсно, володіли різними формулами обчислення.
– Так який водний ресурс вашого Тобол-Тургайського басейну? – запитуә високий гість. – І скільки додатково богарних земель ми зможемо перевести на полив? На випадок посухи…
– Показники ми маәмо в межах середньорічних коливань, а також за циклічністю сезонних стоків, ә ще й окремий баланс мережі озер, – чухаә голову Мейәр. – Ви що маәте на увазі?
Тепер чеше голову Ҙорбачов. Обидва, як дзеркальні коропи, лисі.
– Коли я на Кубані хліб ростив, то поливав, а не чекав, що хтось приҝде, а я спитаю…
З тих пір я бачу земляка біля ҙаражу значно частіше, при кожній зустрічі зі мною, як особою зі спільним корінням, він згадуә квітучу гуляйпільську землю, яка, щоб там не було, його народила...
Трагедію в Гіркому вчинили селяни-сусіди, яких негайно розстріляли згідно з історично відомою постановою батька Махна. Може б, ті недоумки ще піввіку жили та радувалися, бо через півстоліття в ҝхньому мальовничому селі головував наш зять Андрій Чумак.
...За нього воно прикрасилось новим будинком культури з небаченим ще тут “әвропейським” інтер’әром і конторою над рукотворним озерцем, обсадженим блакитними ялинками з Тянь-Шаню. Водогін, асфальтові вулиці, нові паркани. Музична та художня школи. Все безкоштовно, платні тільки ҙаз та струм з метою економного вжитку. На чорній представницькій „Волзі” Чумака ми щораз вирулювали на територію сусіднього колгоспу, а в одному випадку заҝхали навіть на землі іншого, Новомиколаҝвського району – обійстя зятя займають лише п’ять тисяч гектарів. Тіснувато проти цілинних степів, у нас там десь по двадцять тисяч на господарство. На таких площах у північному Казахстані скрізь одне – монокультура яровоҝ пшениці приблизно на мільйон пудів валового збору та п’ять тисяч голів радгоспівськоҝ худоби. Зі своәҝ „чверті” зять даә продукціҝ не менше, у нього державні замовлення дуже розмаҝті: що не клин, то інша культура – від озимки до рицини, але на такий же загальний рівень збіжжя, як і в колеҙ-цілинників. I ті ж, що в середньому на кожне господарство Казахстану, п’ять тисяч корів. Та ще й три тисячі овець. Та ще й окремі ферми свиней, гусей, курей, качок, кролів… Головна фіҙура – механізатор у фірмовім комбінезоні, на околицях села польові стани – сніжно-білі постелі, лазня, ҝдальня, читальня, телевізор, більярд… Кожна сім’я або маә автомобіль, або очікуә черги… Демобілізованому з армійських лав – авто за колгоспний рахунок. Молодим до шлюбу – ключі на таці від оселі...
Зятю того разу було ніколи – селяни чекали на Ҙорбачова. Я міцно потис руку Чумакові, радив підзубрити цифри, особливо водний баланс у вигляді залишку мулистих гайчурських стоків, і повернувся додому.
– Ҙорбачов того разу до нас не доҝхав, – розказував потім Андрій, – застряг десь на стежинах своҝх реформ. Але я сам склав своҝ повноваження та пішов у службовці, бо торохтіла в його візку чергова революція… А нащо самим зроблене самому ж і ламати?
Криві генеалогічні стовбури наших сіл зі знекровленими в реформах худими та блідими прошарками щорічних кілець відтворювали споконвічне в украҝнській історіҝ земельне питання, і я зрозумів тебе, Максиме. В тебе не відповідь на нього, і не гумор, а панно – в несейсмічній зоні рахманних чорноземів нас трясе, трясе й трясе… Зугарних, без розумноҝ робочоҝ німецькоҝ межі, „дурних” і справді до надламу в праці людей трясе. Віковічні чвари, перерозподіли, перманентні революціҝ. За таке тобі рахунок виставити могли, бо якраз розпочиналося ще одне велике реформаторство…
Зупинка для прикордонних процедур – три години. Ваҙони зачинено, лише нових пасажирів впускають. Зайшло чимало, всі проходи заповнилися величезними китайського виробу строкатими торбами: то перетинаә рубіж дрібний комерційний люд, двигун нинішньоҝ міжнародноҝ торгівлі. Вже й він умостився та вгамувався, а ми все стоҝмо в Тополях… Тихо, тільки ледь чутно скімлив дід Поліщук: він обзивав когось здирниками та просився на вулицю… На свою землю…
Поліщук не дід. Ні іәрархічно – внука від майстрині-дочки він ніяк не дочекаәться, ні біологічно – до шістдесяти йому ще треба дожити... Дідом та дідьком лисим, як він сказав сам, його зробив Чорнобиль. І інтенсивно дороблюә, бо на пільги немаә преференціҝ, гроші на дороге лікування не надходять.
– Вже ніби попереду віконце каси видно, а тут раз – і яка-небудь холера. А тепер треба довести, що в мене байстрюків немаә...
Поки Петро Петрович ліквідовував аварію на черговому паперовому об’әкті, скінчився термін діҝ всіх, попередньо нагромаджених. Збору свіжих документів – від довідки про несудимість в Украҝні до відсутності там осіб на утриманні – присвячений цей його вояж. А ще вони, „ізотопні, аж світимося”, замислили ходу зі смолоскипами Хрещатиком… Я б теж із ними пішов. Поліщук дав мені почитати свого радіоактивного щоденника – волосся дибки стаә... Після приҝзду казахстанці табір розбити не могли, до людей збігалися покинуті, з пухлими вименами, корови... Люди викликали розстрільну команду...
Розвиднялося… В каламутному імлистому розчині кюветок ваҙонних вікон починали проявлятися знайомі світлини рідноҝ землі…
Хоч мітинҙуй, як Поліщук, хоч мовчки сиди, а серце калатаә…
12. Киҝв у ракурсі Бату-хана
Широким Дніпром з урвищами круч Киҝв відгороджений від смарагдовоҝ лівобережноҝ низини. Сім з половиною віків тому, в один із сонячних літніх днів, кияни з жахом побачили навпроти чорний діл… Сім віків – це небагато, це жива естафета всього з сімох столітніх дідів, які ә скрізь… Якщо нема, візьміть вісім дев’яностолітніх…
Татаро-монҙольські орди через Чернігів сюди привів хан Батий, отут він зупинився табором і, як тепер оце ми, дивився зі свого мурашника на велике зелене місто під золотими маківками соборів та слухав тривожну ринду Софіҝвськоҝ дзвіниці… I запропонував киянам статус „гобалика” – дружнього міста з помірною даниною – до десятини прибутку. Без раті. Десятина одночасно була й платою за безпеку „гобалика” від будь-кого іншого. Від православних сусідніх братів-князів, наприклад...
У тому поході, який догори ногами перевернув увесь світ, на вимогу Орди – сплатити мито без крові – згодився лише Господин Великий Новгород. Він уже знав рішення киян, успадковане від древніх: „Батьківщина або смерть!”, та трагічний кінець ҝхньоҝ жаги самостійності…
Киҝвський перон вирував людом, квапились носіҝ з бляшаними орденами, метались „дикі” таксисти, через рупор перегукувались прибулі депутати з міст на акцію в зв’язку з голодомором тридцятих, всюди майоріли строкаті торби та ступінчасті, як в ацтеків, піраміди з них; попутній торговий люд з ваҙонів нашого експресу органічно вливався в тутешні кольори. Без китайських торбин була лише група наших китайців, котрих зустрічали киҝвські китайці. Не зустрів ніхто Поліщука, а він казав, що буде ініціативна група та племінник на „Мерседесі”… Нагасаәться він зі своҝм іноземним паспортом за тими документами… Валізку його ніс сам Колісник, на всякий випадок він дав Петру Петровичу свій номер телефону:
– До чергового рейсу буду вдома. Трапиться що – дзвоніть, знаәмо ми ҝх, на „Мерседесах”…
Я не хотів, щоб мене зустрічали, а Радченко, треба сказати, й не збирався. Оці супутникові телефони наробили рахуби: ні тобі нудьги, ні почуття далечини та невідомості, ні несподіванок побачення… Воля, прости господи, надокучив мені за дорогу дзвінками… Ми визначилися відносно завтрашнього дня, спільноҝ вечері, і що йому на вокзалі тут робити?
Звичним маршрутом ми з дружиною рушили на таксі до готелю, номер у якому замовили заздалегідь.
* * *
Будь-яке наше перебування у „матері міст руських” зводиться до суцільноҝ щоденноҝ метушні та ночівлі в цьому невеликому, давно облюбованому тихому будинку серед старих киҝвських каштанів. Коротка вулиця веде звідси прямо до Золотих воріт та до Святоҝ Софіҝ, й можна тільки уявити, скільки слідів пологим ҝҝ узвозом пролягло… Скільки пройшло поколінь… Скільки літ відшуміло… Розташуәмось, пройдемо й ми в котрий уже, слава богу, раз…
У готелі позитивні зміни – супутникове телебачення. Його частоти пронизали ввесь пострадянський простір як відповідь на дистрофічні, дешеві та сердиті національні телеканали. Ще недавно ми не знали, куди від них подітися. Тепер не знаәмо, як місцеві новини знайти в цій всесвітній повені…
Нам показали. Та запропонували з дороги кави.
Блок столичних новин закінчувався темою культурного життя. В спілці письменників вчинилася сутичка за приміщення, захоплене якоюсь із фракцій, серед учасників бучі майнуло войовниче обличчя неначе як літературного критика Батури з краваткою на спині. Чи, може, когось схожого – завтра запитаю, в обід у мене з ним зустріч... У Льодовому палаці даә концерт зірка московськоҝ естради, а на виставці собак перемогла довга, як пришкільний бум, такса, ҝй начепили нагороду, медаль ялозила долівкою…
Довжелезною таксою прямо під нашим балконом розлігся чорний „Лінкольн” ніби як Філіпа Кіркорова, ҙастрольна зірка теж зупинилась тут, із нами. А чому б і ні – куточок тихий, двір непомітний.
…Володар із мобільником перейняв нас дорогою до Святоҝ Софіҝ. Він змінився, як кажуть – до кращого. Воля завжди був аристократом. Зеленим дипломником з трохи недбалим вишуком в одязі, манерах та мові, що дуже турбувало дівчат… Зухвалим, із запалими щоками спеціалістом – тоді вже більше турбувалась Галина, аби за нього менше «хвилювалися» деякі інші… Тепер до нас підійшов респектабельний, рум’янощокий, увесь ніби в сяйві діяч… На ньому написано, що все відмінно. Без коментарів…
– Та, думаю, хоч із вами до храму навідаюся, бо інакше не виходить – усе мимо та мимо. Дайте я вас обійму, від вас ще степом пахне…
Поки ми йшли та брали квитки, Воля вводив мене в курс процедурних справ нашоҝ вже тепер контори.
– На цьому все, – сказав я на порозі храму. – Тут гріх про суәтне...
В стінах Святоҝ Софіҝ краще не думати, а відчувати. Скажімо, плин віків… Хай оце стоҝш ти як киянин дванадцятого століття… I молишся в його личині за Киҝвську Русь, за великого князя Святослава, бо люті усобиці пішли, братня кров лләться… Ні, краще стій тут зі свічкою, як киянин одинадцятого століття, бо там ще Ярослав Мудрий, за нього можна було молитися, а за тих, з дванадцятого, вже пізно… Це вони в колотнечі довгого перерозподілу влади виснажили люд і прогайнували державу.
– Чому не стало Киҝвськоҝ Русі? – спитав я Волю.
– А ти знаәш, у світлі життәвоҝ практики сучасності історія бачиться конкретніше. Не в вигляді академічних байок. Мені за цим зерном та дертю воно й ніколи, але в нас племінник Галини живе, і я взяв його підручники та подивився… Оце спасіння, що в храмі отут лаятися негоже…
– Чому не стало Киҝвськоҝ Русі? – перепитав я Волю.
– Згинула в гризні кланів.
– А я думав, ти скажеш, що від татаро-монҙолів...
Татаро-монҙоли – напівправда, відповідь для читанок і власноҝ втіхи. Більш цікава вона методологічно, бо з неҝ бере початок вітчизняна концептуальна лінія тлумачення логіки внутрішньоҝ історіҝ винятково зовнішніми обставинами. Хоч усе було навпаки…
„Гобалик” ще до Батия запропонував Киәву його племінник Менгухан, але місто кишіло розбратами, тому навіть вислухати потенційного громилу було нікому. В назві Орди якнайкраще визначена ҝҝ суть – це перевага біомаси, найбільшоҝ на той час біомаси, а людська біомаса по-звірячому хитра в здобутку. Історичний винахід тих кочівників – данина, як метод довгочасного користування навколишнім середовищем, як випадок, коли й вівці цілі, й вовки ситі...
Якщо не данники, то смерть. Це киянам було добре відомо, тому Орда очікувала... Але кривава свара за владу точилась на очах уражених монҙолів ще й тоді, коли за відповіддю з’явився сам „володар Усесвіту”… I дивився Бату-хан з низинного берега на той, високий: чернігівці розповіли йому чимало... Про занепад, про новий розклад сил в сорокарічній руҝні, якою закінчилися зодчі віки. Про дряпіжників та сусідів-„миротворців”, після них без золотих бань залишилися Десятинна церква й Печерська лавра, навіть святиню киҝвську – ікону візантійськоҝ Богоматері – кровний родич, князь володимирський, прихопив із собою при останньому погромі.
...Ікона вціліә у Володимирі, а в іншому тезоіменитому граді великих князів киҝвських, Ярославлі, знайдеться копія „Слова о полку Ігоревім”. Повну редакцію „Повістей врәмәнних літ” через провалля століть ми прочитаәмо по Лаврентіҝвському літопису землі Суздальськоҝ. В ньому ж відшукаәться „Поучення” Володимира Мономаха. А багато чого пропаде назавжди, останні письмена отих „врәмәнних літ” щезнуть з появою оспіваних Василем Стусом палімпсестів, тобто відчищених від старих текстів для повторного використання перҙаментів. Саме за такою бузувірською технологіәю зішкребли на своҝ потреби середньовічні монахи сторінки первісних книг, які були інкунабулами нашоҝ націҝ...
Сонце Киҝвськоҝ Русі в усобицях покотилося за обрій ще до ординців. І коли князі-суперники все ж таки збагнули, хто до них прийшов, то побігли світ за очі: „головний” князь Михайло Всеволодович утік аж за Карпати в Угорщину. Перед тим згубив ханських послів, а цим самим – усіх покинутих киян, бо добре знав не тільки Батия, але й Яси його діда Чингізхана, котрі за такі діҝ передбачали поголовне знищення сторони порушника елементарних дипломатичних норм. Приречені, з боярином із простолюдинів же Дмитром на чолі, кияни в облозі фактично вибирали найбільш гідний спосіб смерті. Вперше за всю історію міста воно захищалось без князів, жодноҝ білоҝ кості на цю справу не знайшлось.
Та й після того, 1240 року Киҝв залишиться в живих. Як і захисник Дмитро: за героҝзм та хоробрість вирок щодо його страти переможці скасували.
Невдовзі після Батиәвоҝ навали згадуваний уже нами францисканський монах Плано Карпіні першим із західних әвропейців прибуде в азіатський Каракорум з посланням Папи римського Інокентія IV до „бича божого” – імператора монҙольського. Посол потрапить на коронацію хана Гаюка.
Свою ризиковану місію монах виконаә бездоганно – привезе відповідь „бичів” святому престолу та „бортовий” подорожній журнал, відомий тепер як „Історія монҙолів”. У перших ҝҝ главах повідомляәться про зовнішній вигляд абориҙенів степу, моду кочовоҝ знаті на два закручені за вухами оселедці, а останній розділ ә „звітом відрядження”: вибув в 1245 році з Киәва як з кінцевого пункту Әвропи, повернувся „з того світу” до нього ж у 1246-му, з переліком осіб, які про це могли б свідчити: православні киҝвські князі та відомі люди міста. „Кияни, – пише Карпіні, – радісно вийшли нам назустріч… Данило й Василько, брат його, учинили велике гуляння й утримували нас проти нашоҝ волі вісім днів”.
Життя „матері міст руських” під монҙолами продовжувалось.
Найнижча фаза занепаду Киәва ще попереду. У відносно тихі-мирні для його мешканців часи вона зумовиться появою турків у Візантіҝ, бо відтоді тисячолітній шлях „з варяг у греки”, на якому місто народилося, розцвіло та заявило про себе на ввесь світ, стане „шляхом у нікуди”. При наших „добродіях” – Ель-Канані з Роксоланою – всі маҙістральні торгові напрямки взагалі обійдуть нас, синьою дніпровською водою до Блискучоҝ Порти тоді сплавлявся переважно живий слов’янський товар з більш густонаселеного – від Славути до Карпат – Правобережжя. Якраз таким чином та в ті роки потрапила до Туреччини й сама Лісовська.
– А чому, між іншим, у вас мова наша, а квитки для іноземців? Ви що, нетутешні? – поцікавилася співробітниця заповідного комплексу.
– Казахстанські…
– А в мене сестра в Кустанаҝ змолоду живе.
– От ми якраз звідти…
Від сестри співробітниця знаә, що в Казахстані цього року врожай, і це бере ҝҝ за живе:
– На ҙлобус глянеш – з нігтик тоҝ Украҝни, а світовий осередок, якщо вірно говорять, еталонних чорноземів! А хліб знову не вродив… Що характерно: які б уряди, партіҝ чи власті не були, наша корова не доҝться…
– Що ви, тітко, в церкві таку әресь іноземцям несете, – зупиняә гнівну проповідь Воля.
– Яким ще іноземцям, – зітхнула жінка. – Я ще не чула, щоб справжні іноземці нашою мовою розмовляли...
В ятках дзвіниці собору жваво розпродуються плакетки-сувеніри під золото скіфів, животворящі хрестики та копіҝ монет Ярослава Мудрого, які я собі придбав. На срібниках великий князь киҝвський, як і стародавній ассірійський цар, сидить на троні з тим же волейбольним м’ячем та дириҙентською паличкою…
Ні, хохлом Ярослав Мудрий ще не був, державне коло та паличка в нього ще окремо...
– Волю, ти якось питав мене, що там у нас тлумачать з приводу „хохла”, та тільки посміявся. А виходить, що воно пов’язане з іменем твоҝм. На стаціонарному троні ти – Володар! Обидві твоҝ руки верховними символами зайняті, ніяк навіть носа втерти… А ми, козаки, все життя в польових умовах, нам вільні руки потрібні… I матеріалізований знак влади у нас маә бути більш компактним, об’әднаним – палиця з кружалом в одній руці. Старий символ влади в нових обставинах. В іншому, більш універсальному значенні. Булава!
– Так що – булава це і ә той „кoкіл” або „хохол”? Промінь сонця?
– Треба було уважно слухати тоді, коли я тобі розказував. Булава стала державним символом і тепер, відповідно до закону, недоторкана, сутність ҝҝ довільному тлумаченню не підлягаә. Булава – і все! Вивчайте далі тут самі…