Вповістях І оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною
| Вид материала | Документы |
- Загальновідомо, що історія І література це нерозривні сфери людського буття І мислення, 106.24kb.
- Реферат на тему, 143.88kb.
- Нове життя з «Малою Батьківщиною», 78.98kb.
- Університет ім. Олександра Довженка внутрішній світ дитини в оповіданнях, 674.5kb.
- Роде наш красний, роде наш прекрасний, 81.19kb.
- Святкова прибрана зала. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про життя, 324.93kb.
- Святкова прибраний клас. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про, 71.28kb.
- Міністерство освіти І науки України Івано-Франківський професійний ліцей автомобільного, 201.75kb.
- Мотив сенсу людського буття у драмі валерія шевчука “кінець віку (вода життя)”, 182.55kb.
- Програма для загальноосвітніх навчальних закладів (філологічний напрям, профіль українська, 1616.56kb.
Шевченківські вірші ніякій цензурі не відповідали й близько, та все ж таки друкувалися, в тому числі за кордоном. А ось надія на альбом… Збулася вона після смерті художника, причому і в Казахстані теж. Більше того, саме ця сторона творчості Шевченка отримала тут найбільше визнання та вельми високу оцінку, котру ми цитуәмо за Казахською енциклопедіәю (Алма-Ата, 1981 рік):
“ Найбільш повно та глибоко (у порівнянні з іншими художниками того часу – прим. авт. А. Т. та С. М.) знайшло відображення життя казахів у творах великого кобзаря та художника Т. Шевченка, засланого до Казахстану (1847-57). Він знаходився спочатку в Орському укріпленні, потім – у Новопетровському (тепер Шевченко), де на основі фактичних даних створив низку картин, незважаючи на найсуворішу заборону писати та малювати.
Великий художник бачив життя казахського народу очами борця-революціонера та ненавидів усякий гніт і безправ’я. Він гострим оком спостерігав здебільше казахську бідноту, яка мала жалюгідне існування, та відобразив ҝҝ життя в своҝх малюнках “Байгуші” (1853), “В юрті” (1848-49), “Казашка Катя” (1856-57) та інших. Правдиво передавав Тарас Шевченко величну сувору природу казахських степів. Більшість його пейзажних праць написано з тим самобутнім почуттям, яке відповідало настрою знаменитого бунтаря в роки заслання. Своҝ враження про Казахстан поет та живописець виклав у поетичних творах, у листах, щоденниках і багатьох малюнках та етюдах, виконаних аквареллю й сепіәю.
У творі “Державний кулак” відображені казахські діти-жебраки. З простягнутою рукою вони стоять коло відкритого вікна будинку, просять милостиню, але у вікні вимальовуәться важучий кулак представника царськоҝ влади. В цьому малюнку сепіәю Шевченко сміливо та відверто виражаә гнівний протест проти соціальноҝ та національноҝ нерівності в Казахстані, проти гноблення та рабства. Як ніхто інший зі своҝх сучасників, автор зумів створити надзвичайно глибоку, ідейно насичену, високохудожню картину про казахський народ, висловив до нього глибоку симпатію та ніжну прив’язаність”.
Енциклопедична стаття написана за вимогами свого часу, тобто в стилі “соціалістичного реалізму”, але суті оцінки це не міняә.
Альбом казахстанського живопису Шевченка, із анотаціәю чотирма мовами – казахською, украҝнською, російською та анҙлійською, – вміщуә більше сімдесяти художніх творів (усього ж тутешній цикл Тараса нараховуә біля 450 різножанрових праць). Виданий 1982 року за найвищими на ті часи друкарськими технологіями, альбом уражаә несподіваним відкриттям: Шевченко в Казахстані не термін відбував. Це була місія…
Глава 18
“Мене там нікому згадати…”
Так написав із заслання Шевченко своәму кирило-мефодіҝвському братові Миколі Костомарову. Маючи на увазі, що брат-адресат – в’язень Петропавлівського централу, батьки поховані, тому особливо тужити за ним удома нікому… Але пам’ятала Украҝна. Пам’ятав і Казахстан, коли поета вже не стало…
Саме тут у 1881 році, до двадцятиріччя від дня смерті, з’явився перший пам’ятник – вельми виразний, в античному стилі бюст Тараса на високому п’әдесталі. Встановив його комендант Форта-Олександрівська Іраклій Усков поряд зі своҝм будинком. Автор цього погруддя невідомий, а постамент склав живий ще тоді товариш поета Каражусуп.
Організаторкою та натхненницею акціҝ вважають дружину коменданта Аҙату (Агафію) Омелянівну. Цю красуню та ҝҝ доньку Наташу з гілочкою “фамільноҝ” верби Шевченко намалював та подарував до ҝхнього сімейного архіву з любов’ю та вдячністю.
Роль Ускових у житті поета незаслужено принижена. Саме вони робили все можливе для Тараса: літню “резиденцію”, хатку на городі, садочок, колодязь, рятівну зелень грядок…
Вся “матеріальна” пам’ять про Тараса утримуәться на вцілілих реліквіях Форту. Та ще на цьому пам’ятнику, першому зо всіх майбутніх. Зараз тутешня картина маә такий вигляд: комендантський будинок зруйновано задовго до зародження тут музейноҝ справи, але руҝни його під охороною. Погруддя з постаменту знято – тепер воно в приміщенні музею, поряд із сухим стовбуром тіәҝ Тарасовоҝ верби. Обідраним до щорічних кілець – кожен відвідувач силуәться відколупати тріску на пам’ять.
А сама верба на своәму колишньому місці живе – пагонами третьоҝ вже порослі. І відростками по всій окрузі: закладення нових садків у цих скупих на зелень краях починали чубуками звідси, з “легкоҝ руки” Тараса.
Залишилося небагато… Але, погодьтеся, вельми унікального. Дійсно, де ви в Украҝні знайдете лаву, на котрій сидів Тарас? Де ви помацаәте дерево, вирощене великим Кобзарем? Або присядете біля його землянки, чи заглянете вглиб його колодязя? Спасибі тим Усковим та ҝх нинішнім нащадкам, які мешкають у Росіҝ. Кажуть, що вони постійно сюди навідуються, ось і зовсім недавно були… Та всім ревним місцевим хранителям пам’яті людська вдячність.
Замість того першого пам’ятника, перенесеного опісля до експозиціҝ заснованого ще за більшовицьких часів музею, в утвореній меморіальній зоні з’явилася нова монументальна споруда. Вона ні в чому не перевершувала попередню, скоріше за все це був виразний політичний жест: минуле увічнення образа поета було все ж таки заходом царського коменданта, а нинішнә – урядом радянського Казахстану.
І тільки потім замість перших погрудних пам’ятників було встановлено нинішній. У композиціҝ: сидить бронзовий Кобзар, на голові кашкет солдатський, а в душі вірші його…
Глава 19
“...Сибаритствую собі на городі...”
Пішла Радянська влада якось по-анҙлійськи, але за деякі заходи ҝй треба віддячити.
В серпні 1920 року Адаәвський революційний комітет виносить рішення про увічнення всіх меморіальних місць, пов’язаних із Тарасом Григоровичем Шевченком, і, насамперед, про поновлення та збереження саду в Форті-Олександрівську.
В березні 1922 року ҙазета “Степова правда” публікуә статтю про Шевченка та перебування його на Мангишлаку.
А потім – Постанова Раднаркому КазРСР “Про охорону саду Шевченка в Форті-Олександрівську”.
“У Форті-Олександрівську, де семирічне заслання відбував украҝнський поет-революціонер Шевченко, до сьогодні зберігся сад імені поета. Вважаючи, що цей сад маә культурно-історичну цінність та підлягаә охороні, РНК КазРСР постановив:
1. Оголосити сад імені Шевченка в Форті-Олександрівску недоторканим та запровадити охорону цього саду.
2. Казнаркомосвіти запропонувати пошук коштів на утримання охорони саду та заснувати в цьому саду музей імені Шевченка.
Голова РНК КазРСР Нурмаков
ТВОД управління СНК Гінзбурҙ
Заступник секретаря Петрова
12 жовтня 1925 року, Кзил-Орда.”
Зверніть увагу на прізвища посадовців (“ТВОД” – це “тимчасово виконуючий обов’язки директора”), котрі внизу підписалися: казах, әврей, росіянка…
Було запроваджено комісію із збору експонатів та призначено доглядача. Ним став організатор музею та незмінний його хранитель до самоҝ своәҝ смерті в 1960 році, перший директор Сатангул Таджиәв.
В 1935 році вийшла перша книга віршів Шевченка казахською мовою, а в 1939-му, на честь 125-річчя зо дня народження, Форт-Олександрівськ перейменовано на місто Форт-Шевченко.
В 1950-60 роках на Мангишлаку з’являються нафтові вишки та уранові копальні, будуәться атомна електростанція та опріснювач. Закрите містечко Актау скоро стане центром новоҝ області.
Залізниця Бейнеу – Сай-Утьос – Шетпе – Шевченко, нафтопроводи Шевченко – Ҙур’әв – Куйбишев та інші “будови комунізму” приваблювали на півострів молодь. Готувалися велелюдні акціҝ “Клуба туристів” та штабу “Дорогами слави батьків” при міському комітеті комсомолу, накреслювалися “Маршрути вихідного дня” для знайомства з тутешніми пам’ятками. Весною 1967 року здійснена перша туристична поҝздка до Форту-Шевченка – “Тарасовими шляхами”.
Замерехтіли тематичні публікаціҝ в міській ҙазеті “Вогні Мангишлака”, обласній “Прикаспійській комуні” та республіканській “Ленінській зміні” кореспондентів А. Потоцького, В. Бәлова та одного зі співавторів ціәҝ книги… Світлина В. Шина, з відображенням буровоҝ вишки в калюжці каспійськоҝ нафти на розкритих долонях, обійшла майже всі видання. Телебачення республіки подавало матеріали Авҙуста Гусинського.
Редактор “Ленінськоҝ зміни” Віталій Енголі та перший редактор “Вогнів Мангишлаку” Юрій Татаринов “шевченкіану” опрацьовували у злагоді. На жаль, Татаринов трагічно загинув, але залишилися його соратники – Михайло Полячек (опісля був відповідальним секретарем “Московського комсомольця”), Володимир Шин та Олександр Бәлов (опісля власні кореспонденти “Комсомолки” та “Вістей”). Едуард Мацкевич за матеріалами “Щоденника” Тараса та його листів опублікував серію художньо-публіцистичних статей. Усі ці люди в ті бурхливі часи зробили багато для увічнення пам’яті Кобзаря в малолюдній недавно ще пустелі.
В 1972 році Анатоль Костенко у співавторстві з Әсболом Умирбаәвим видав нариси про Кос-Аральську експедицію 1851 року, а в 1984 році в Киәві украҝнською мовою вийшла його книга про Шевченка в Казахстані під назвою “За морями, за горами”.
* * *
Музей у Форті-Шевченко… Тепер тут уже, власне, два музеҝ – краәзнавчий та меморіальний Тарасів. Прибудовано нові приміщення, леҙендарна землянка тепер всередині ҝх, під крівлею. Розширені експозиціҝ: предмети солдатського спорядження тих часів, зброя, приватні речі. Охайно, в саду доріжки, палісадник. Керівники музею – Куанбай Аманбек Жасжакули та Нурсулу Суҝн – стурбовані тим, аби не дати змоги економічній руйнаціҝ розповсюдитися на історичну пам’ять.
Вандалізм “перебудови” не минув і ці заповітні місця. Новопетровський цвинтар тепер іменуәться просто православними гробками. Ні мідних плит, ні хрестів, ані ангелів на пам’ятниках немаә, все обідрано на металобрухт, а те, що залишилося – все врозкид. Паплюження могил – для казахів це табу та підсвідомий забобон, півтора століття все тут стояло на своҝх місцях і навіть пережило великий землетрус 1930 року. Хоча й з видимими наслідками, але пережило… Пробралися, чи що, ці мародери-здобувачі вже й сюди…
Панотець Даниҝл, який зустрічав нас в Актау та супроводжував сюди, реставруә тут цвинтарну каплицю: більше догляду й порядку буде. Викуповуә землю ще й під нову, аби цю, старовинну, пам’яткою залишити.
Гробки святі як святе місце... А тут ще й меморіальна зона – за переказами, ескізи декотрих обелісків та епітафій зроблено Кобзарем. Аҙата Ускова згадуә, що Шевченко сам був архітектором пам’ятника, виконаного “в лицарському стилі” ҝх синові Дмитру, та власно спостерігав за перебігом робіт.
Ә й у Шевченка побічні свідчення щодо цього в листі до Андрія Козачковського: Комендант привіз із собою дружину та одну дитину, по третьому році. Миле, чудове дитя… Я полюбив його, а воно, бідне, так прив’язалося до мене, що, бувало, й уві сні звало до себе лисого дядю (я тепер увесь лисий та сивий)… Воно, бідолашне, захворіло, довго томилося та вмерло. Я нудьгую, приношу квіти на його могилу та плачу.
Обеліск Діми Ускова та інші надгробні пам’ятники шевченківських часів перенесені тепер під крівлю меморіального музею Тараса. Декотрі з них відображені на його картинах на начерках. Скоріше за все, й до них він мав безпосереднә відношення: не творив же тут замість учня самого Карла Брюллова якийсь запроторений у солдати злодюга.
* * *
На прощання співпрацівники музею запросили нас на фотографування біля чумацького воза, прикоченого з Украҝни: “Коло нього почесних гостей знімаәмо. Про вас ми чули, ви перші екскурсіҝ до нас організовували, вас часто згадують відвідувачі…”
Глава 20
“Казашка Катя”
Кажуть, що не тільки на православні гробки, але й на казахські могилки робив ескізи надгробних пам’ятників Шевченко. І посилаються при цьому на задній план одного з найкращих його жіночих портретів – “Казашка Катя” або “Молитва за померлих”, в глибині котрого промальовано ритуальний орнамент обеліска.
Ходять леҙенди по Мангишлаку. Настирливо ходять: півтора століття в одному й тому ж незмінному вигляді. Не прирощуються, як це завжди буваә, ні новими плодами колективного співавторства, ні вигадками в традиціях народноҝ творчості. Так, можливо, правда?
А розповідаәться в них про те, що Катя була не простого казахського роду, а дітей в садибі Ускова няньчила, щоб самій вивчити російську мову та письмо. Закохалася неначебто в Тараса, котрий був старшим від неҝ на двадцять два роки, та відмовилася від судженого ҝй з дитинства джигіта. Ображені його родичі ҝҝ викрали, але комендант із ротою солдатів виступив у похід, оточив аул та повернув няньку до свого дому. Підбурив коменданта до цього рядовий Шевченко, який теж брав участь у гонитві.
Після від’ҝзду Тараса з заслання Катя мовби отримала від нього листа та поҝхала за ним до Нижнього Новгороду, де жили якийсь час разом, але щось у них там не склалося, й вона повернулася до Ускових. Опісля того, як доньки ҝх виросли, вийшла заміж…
Документального підтвердження цих переказів немаә. В щоденниках Шевченка нижегородського періоду – ні слова. На всі розпитування степовики відповідають ухильно та посилаються на якусь домовленість про нерозголошення. Може, й насправді щось таке ә, казахи родові секрети берегти вміють… До того ж, жіночі портрети, які виконані з почуттям, повинні залишатися таәмничими. Візьми та виклади вам усе про Мону Лізу…
Між іншим, ә дивовижна схожість ціәҝ казахськоҝ Джоконди з деякими подальшими жіночими образами пензля останніх років життя майстра. Здаәться, спогадами навіяні…
Глава 21
Ще один пам’ятник
Пам’ятник у вигляді світлого гранітного бюста на червоному мармуровому постаменті (в стилі тутешньоҝ традиційноҝ архітектури) можливо, з’явиться в Кустанаҝ. Так вирішили в ювілей 190-річчя Кобзаря мешканці міста. На вулиці Шевченка, в мальовничому ҝҝ кутку з багатоповерховими будівлями та звичайними, але вже приреченими до вищоҝ міри, украҝнськими хатками, з Зеленим ринком усередині та видом на Костянтино-Әленинський собор.
Символіка цього акту в тім, що більшість пам’ятників Шевченкові в Казахстані – урядові. Кустанайське земляцтво плануә продемонструвати громадянський жест та закарбувати народну пам’ять у камені.
І слід вогненного життя великого украҝнця на цій землі…
травень 2003 р.
ЗМІСТ
Цілинна хроніка
повість
Глава перша
Версія. Жовтень, 2003 рік. 6
Глава друга
Блага цивілізаціҝ. 1999 рік. 16
Глава третя
Вузька колія. Кустанай. 1961 рік. 30
Глава четверта
Орисаул. 1961 рік. 65
Глава п’ята
Мистецтво політичного консалтинҙу. 1999 рік 109
Глава шоста
Тиништал. Новий, 1962 рік. 121
Глава сьома
Земля степових тюльпанів. 1962 рік. 142
Глава восьма
Вісті з паралельних світів. 1999 рік. 165
Глава дев’ята
Формула Кустаная. 1962 рік. 168
Глава десята
Край тасканських овець. 1962 рік. 199
Глава одинадцята
Дисертація. 1999 рік. 208
Глава дванадцята
Пульс планети. 1954-2003 роки. 216
Post scriptum
Астана. 6 лютого 2004 року. 220
Леҙенда про Тіля
Повість 221
Еміҙрант
повість
1. “Час, мій друже, час!” 271
2. “Аchtung! Strom!” 278
3. Великі украҝнці 283
4. Пересічні украҝнці 288
5. Вільна Украҝна 291
6. Всесвітній пал 296 7. Хохляндія 301
8. Кюй Сулейменова 304
9. Украҝнське сало 308
10. “При ізбі, на призьбі” 311
11. Земля 318
12. Киҝв у ракурсі Бату-хана 326
13. “…ми, браття, козацького роду!” 334
14. Максими 341
15. Неедукований Кіркоров 349
16. “Попереду Дорошенко”, а позаду Тарасенко 352
17. Критик Батура 361
18. “Помаранчевий” потяг 366
19. Запоріжжя 370
20. Гуляйполе 376
21. Полонез украҝнськоҝ 383
22. В околицях “Махнограда” 400
23. Самостійний Калюжний 402
24. Максими - 2 409
25. Козацька булава 413
26. Слов’янський базар 417
27. Гауптман Хмельницький 421
28. Дорога до храму 427
29. Марина 430
30. Епілог 433
Оповідання
Сни, які збулися й не збулися 436
Батько мій, фронтовик... 440
Двоә Йванів – переможців 450
КДБ супроти члена клуба тверезості 466
Не щез у полиновому степу
От авторов 475
Частина перша
Не щез у полиновому степу 477
Глава 1. “Хіба самому написать…” 477
Глава 2. “Воспоәм честним собором…” 478
Глава 3. “Ще як були ми козаками…” 485
Глава 4. “Обернувся я на хату – нема в мене хати!” 487
Глава 5. “Прогулянка з задоволенням і не без моралі”491
Глава 6. “Доборолась Украҝна до самого краю” 498
Глава 7. “Що ти несеш в Украҝну в латаній торбині?” 501
Глава 8. “В сем’ҝ вольній, новій…” 505
Глава 9. “Зіновію, Олексіҝв друже!” 508
Глава 10. “А вторая – доконала вдову сиротину” 516
Глава 11. “…На всіх язиках все мовчить…” 523
Глава 12. “Зійшлись, побрались,поәднались...” 528
Глава 13. “А чи знаәте ви призначення
цього портрета?” 534
Глава 14. “…а до того я не знаю бога” 540
Глава 15. “Над Летою бездонною…” 545
Частина друга
Край першого пам’ятника 547
Глава 16. “І кайзаки не минають дерева святого…” 547
Глава 17. “Як багацько малюнків і як усе чудово!” 555
Глава 18. “Мене там нікому згадати…” 57
Глава 19. “...Сибаритствую собі на городі...” 559
Глава 20. “Казашка Катя” 563
Глава 21. Ще один пам’ятник 564
Зміст 565